Вибрані поезії

Журитись, дорікати — марна річ:

так, вищу мудрість Бог явив ще раз,

з іронією давши водночас

мені книжки і непроглядну ніч.

Книжкове місто він очам вручив,

в яких огонь погас, які тепер

читають лиш у книгозбірнях снів

безумні глави, де світанок вмер,

роботі поступившись. Їм, либонь,

даремно вже дарують щедрі дні

книжки, неначе письмена складні,

які в Александрії зжер огонь.

Від голоду і спраги у саду

вмирав король серед джерел дзвінких.

І я так само навмання бреду

поміж книжок, нездатний бачить їх.

Даремно цей конгломерат культур,

томи енциклопедій, словники,

Схід, Захід, космогонії, віки

будують на шляху моєму мур.

Повільно, крок за кроком, день за днем

я посохом обмацую в імлі

те, що здавалось раєм на землі, —

бібліотеку — мій новий Едем.

Тут порядкує щось таке, чого

не пояснити жеребом, мабуть.

У давні дні я розпочав цю путь,

книжки й пітьма — талан життя мого.

Блукаючи отак між стелажів,

я з жахом відчуваю: це — кінець

і я — не я, а зовсім інший, мрець,

що йтиме тут, мов я, коли я жив.

Котрий із двох цей вірш творить в цю мить?

Одна в нас тінь і два осібних я.

Та що вже важить це моє ім'я,

якщо нас неможливо розділить?

Груссак[10] чи Борхес, в любий, мов життя,

вдивляюсь світ, що огорнула мла.

Погас огонь, лишилася зола,

подібна так до мрій і забуття.

Його мірилом слід зробити тінь,

колоною в спекотний день відбиту,

або ріку — немарно Геракліту

відкрила безум наш її глибінь.

Так, тільки долі й часові, мабуть,

вони подібні — тінь нечутна денна

й ріки стрімкої течія шалена,

що прокладає безупинну путь.

Та іншу час речовину зустрів —

важку і разом з тим м'яку — в пустині;

вона немов на те й дана людині,

щоб нею виміряти час мерців.

Так і з'явивсь тому вже безліч літ —

ховають стародруки його чари —

прибор, який похмурі антиквари

забрали в свій хмурний химерний світ.

Непевні передвістя, меч один,

картини невиразні в телескопі,

і дерево сандалове, і опій

у тому світі, й жереб, пустка, тлін.

Хто перед цим прибором не спинивсь —

суворим і сумним — хоч ненадовго?

З косою разом атрибутом Бога

він став — так Дюрер змалював колись.

Ось конус перевернутий: згори

пісок донизу сиплеться повільно,

мов золото, заповнюючи щільно

скляний угнутий світ своєї гри.

Утішно так дивитись на пісок:

обачно кожна ковзає піщинка,

а потім вниз зривається так стрімко,

немов людина в свій належний строк.

Пісок той самий — цикл за циклом вслід

тече, та путь його безперестанна;

так лине в прірву вічність нездоланна

під тягарем удач твоїх чи бід.

Падіння це не знає вороття.

Стікаю кров'ю я, не скло. Що далі

тече пісок у цьому ритуалі,

то швидше з ним із нас іде життя.

Мене манить пісок: космічний час

в нім відчуваю, ті події вічні,

що води Лети їх таять магічні

і пам'ять в дзеркалах своїх од нас.

Стовп диму й стовп огню між тих картин,

Рим з Карфагеном у затятім герці,

й землі сім футів — королю норвежців

сакс обіцяв й дотримав слова він.

Піску невтомна нитка день і ніч

все тягне за собою неминуче.

Від часу (це ж матерія текуча)

я — випадкова — не врятуюсь річ.

Мене лякають дзеркала, не тільки

це непроникне скло — безживний світ,

химерний світ, в якому безліч літ

зникають і з'являються відбитки.

Я відчуваю страх перед рікою,

в якій відбилась неба глибина:

примарний птах в ній раптом вирина,

і брижить вітер, не дає спокою.

І перед чорним деревом, бо завжди

гладінь його поверхні в тишині

повторює, неначе уві сні,

непевну білість мармуру й троянди.

Обтяжений мінливими роками

блукань невпинних по земних стежках,

запитую себе, чому цей страх

я відчуваю перед дзеркалами.

О ви, таємні дзеркала із міді,

із дерева червоного — у вас

хтось дивиться, а з вас — у світ, та враз

десь губиться в імлі тієї ж миті.

О скільки вас, готових тривіально

помножувати світ: талан дзеркал —

виконувати давній ритуал

народження, невтомно і фатально.

В запаморочнім вашім павутинні

цей світ примарний множиться. Бува,

людини подих, що іще жива,

туманить вас в нічному безгомінні.

На нас чатує скло. Якщо у спальні

є дзеркало на будь-якій зі стін,

я вже не сам. Є хтось. Відбиток. Він

влаштує свій спектакль на світанні.

Все діється, але ніщо зрадливо

у пам'яті не зберігає скло.

Мов рабини химерні, в нім, було,

читаєм книги справа ми наліво.

Король на вечір, Клавдій, плід уяви,

не відчував, що це лиш сон, не яв,

аж поки в ньому той, хто роль цю грав,

підступність не зронив під час вистави.

Як дивно, що існують сни в природі

і дзеркала: у плині днів щораз

відбитків світ буденно й звично нас

оточує — його позбутись годі.

Бог (я гадаю) ревно незбагненне

щораз творіння втілює своє:

зі сну у ньому морок постає,

а глянець скла являє світло денне.

Бог сни створив і ночі — їх сторожу,

і дзеркала, щоб кожен знав, що він

лише мара, якийсь відбиток, тлін,

тому я не лякатись їх не можу.

Над містом прояснішала блакить,

і дощ дрібний став зразу накрапати.

Пішов чи йде він? Дощ, напевне, завжди

в минулому розмірно дріботить.

Хто слуха дощ, той воскрешає мить,

коли прихильна доля без бравади

нам відкриває таїну троянди,

загадкою червоною манить.

Цей дощ, який засліплює шибки,

впаде у передмісті на гілки,

на чорний виноград в саду старому —

його нема вже! — Вечір дощовий

доносить голос батька: ще живий

неначе він, вертається додому.

Ні, мури не скоряться в грізний час

тому, хто творить Господу молитви.

Ці очі, звиклі до видовищ битви,

вдивляються (крізь плин століть) у нас.

Британія з туману вирина,

і кінь, і днина слави та відваги.

Лягла правиця на руків'я шпаги.

Зеленими полями йде війна.

Вгамуйся, капітане, все одно

ні шал, ні лати не спасуть людину,

якій дано одну-єдину днину.

Скінчилась ця історія давно.

Ржа вкрила меч, що стрінеш ти грудьми,

приречений (так само, як і ми).

Кастильським полем ти ідеш поволі

й не дивишся довкруг. З твоїх думок

не йде святий Іван, його рядок…

Заходить сонце ген на видноколі:

ковзнув по ньому погляд. Крізь полуду

глузливий місяць вже з'явивсь на світ

і так багрянцем закривавив схід,

мов це відбиток з дня Страшного суду.

Ти зводиш очі. І — хтозна-чому —

про давнє щось, що вже було з тобою,

приходить згадка спалахом невільним

і гасне вмить. Ти далі йдеш з журбою,

забувши власні вірші: «Став йому

кривавий місяць написом могильним».[11]

Від моря й воєн вдалині, за ними

тепер тужив сильніше він стократ.

Безсило шкандибав старий пірат

дорогами Британії курними.

Хазяйські пси брехали скрізь на нього,

на вулицях дражнили хлопчаки.

Були його притулком рівчаки,

щоб уві сні забутись ненадовго.

Та все ж він мав надію хоч яку:

він скарб зарив у золотім піску —

і примхи долі відступали геть.

Ти маєш теж надію хоч яку,

вона — твій скарб у золотім піску:

це неосяжна й неминуча смерть.

Нічого. Тільки ніж Мураньї.[13] Тільки

обірвана історія стара.

Хоч я його не знав, та хтозна-звідки

до мене він приходить, мов мара.

Палермо[14] нижчим був. Тут мур в'язниці

жовтів над передмістям серед хиж.

У цих провулках у руках убивці

блукав колись отой мерзенний ніж.

Один лиш ніж. Обличчя риси стерті

того, хто знався в цьому ремеслі

й робив свою похмуру справу смерті:

лишилась тінь і криці блиск в імлі.

Час, що туманить мармур без вагання,

хай збереже ім'я: Хуан Муранья.

Я на коні лишу його в годину,

коли зі смертю стрівся — на смерку;

з усіх годин, що знав він на віку,

хай ця, гірка, триває без упину.

У білім пончо в чистім полі скаче,

мов біла тінь на білому коні,

сумний Франсіско Борхес. Вдалині

в стволах рушниць чатує смерть терпляче.

І ця безмежна пампа, й свист картечі,

вид бойовища — він до цього звик.

Нехай його віднині і повік

оточують такі знайомі речі,

величного в його епічнім світі,

і не потьмарить вірш цієї миті.

Про португальських пращурів моїх,

про Борхесів, я знаю надто мало,

та звички у мені живуть зухвало,

страхи й суворість, що були у них.

Мов не жили на світі до пуття,

далекі від мистецтва, ефемерні,

а все-таки вони — частки химерні

і часу, і землі, і забуття.

Хай так. Здійснивши місію важку,

вони — цвіт Португалії — у герці

на Сході штурмом здобули фортеці,

до моря вийшли й до морів піску.

Вони — король, що зник серед химер

в пустелі,[16] й той, хто твердить: він не вмер.

Час без жалю та гніву вирок всім

виносить мужнім шпагам. Хмурий, бідний

вернувся, капітане, в край свій рідний

ти, щоб умерти в ньому й разом з ним.

В пустелі зачарованій лишивсь

цвіт португальський. Вторгненням вітчизні

загрожували віднедавна грізні

іспанці, переможені колись.

Можливо, там ти раптом зрозумів

(о, як би я хотів це точно знати),

що всі недавні непоправні втрати,

Схід, Захід, криця, шелест прапорів

триватимуть такі як є, відбиті

тобою в лузітанській «Енеїді».