На одному з твоїх подвір'їв дивитись
на прадавні зорі,
в сутінках сидіти на лаві й дивитись
на розсіяні ці лелітки —
моє невігластво не відає їхніх назв,
не вміє збирати їх у сузір'я —
і відчувати кругообіг води
в підземному джерелі,
пахощі жимолості й жасмину,
мовчання сплячого птаха,
склепіння портика та вологість —
може, все це і є поезія.
Троянда,
нев'януча троянда, неоспівана мною,
троянда, що має вагу та запах,
троянда з чорного опівнічного саду,
троянда з кожного саду о кожній порі,
троянда, що воскресає з попелу
завдяки мистецтву алхімії,
троянда персів і Аріосто,[4]
завжди самотня,
завжди троянда над трояндами,
юна платонічна квітка,
пломениста й сліпа троянда, неоспівана мною,
недосяжна троянда.
Меблі з червоного дерева
попри нерішучість гаптованої оббивки
продовжують посиденьки.
Дагеротипи підкреслюють
свою удавану близькість
до застиглого в люстрі часу
і губляться під нашими поглядами,
мов непотрібні дати
примарних роковин.
Нас давно вже шукають їхні
невдоволені голоси,
які збереглися хіба що
в наших перших дитячих днях.
Сьогоднішнє світло
проникає крізь шибки
з гомінкої запаморочливої вулиці
і нехтує, і притишує
слабкі голоси предків.
Вільний від пам'яті та надії,
безмірний, ірреальний, майже прийдешній
мрець зовсім не мрець: він — смерть.
Наче Бог містиків,
що Його мусять зректися всі проповідники,
очужілий до всього мрець
уособлює вічні муки та потойбічність.
Ми все вкрали у нього,
не залишили ні кольору, ні звуку:
ось подвір'я, що його очі вже не побачать,
ось вулиця, де він чекав на свою надію.
Навіть те, що ми думаємо,
міг би подумати він;
ми, мов злодії, розділили
здобич ночей і днів.
Зворушливим є завжди захід сонця,
хоч би який непоказний він був,
але найбільш зворушує сіяння —
останнє, відчайдушне —
яке затоплює долину,
коли за обрій вже сховалось сонце.
Нам боляче дивитись на це сяйво —
відчужене, трагічне та примарне, —
що просторові мороком грозить
і раптом гасне,
коли ми помічаєм його фальш,
як гаснуть сни,
коли ми розумієм, що спимо.