Змінились форми сну мого: доми
тепер червоні сняться з передмістя,
й побронзовіле витончене листя,
ласкавий хмиз і чистота зими.
Земля немов постала з давнини,
прекрасна, як на сьомий день Творіння.
Є сум якийсь у присмерку й змужніння,
відлуння давнє Біблії й війни.
Десь жде мене Америка. А нас
тут запевняють: сніг впаде вже скоро.
Повільність нині і короткість вчора
я відчуваю в надвечірній час.
Блукаю я завулками твоїми,
Буенос-Айрес, де б не був — я з ними.
Всі дні буття — в одному дні людини:
від того, як почався часу лік,
і грізний Бог назавжди передрік
всі інші дні й майбутні невзгодини,
до того дня, як води швидкоплинні
земного часу вернуться назад
до Вічності, і згасне все підряд —
майбутнє, вчора — все моє донині.
Між досвітком і ніччю величава
історія земна, весь плин сторіч
приховані: юдея путь крізь ніч,
руїни Карфагена, пекло й слава.
Молю відваги й щастя в Бога я
дістатись до вершини того дня.
Художник пообіцяв нам картину.
Зараз, у Новій Англії, я дізнався, що він помер. Я відчув, як завжди в таких випадках, сум і подив від усвідомлення, що ми подібні до сну. Я подумав про втрату людини й картини.
(Лише боги можуть обіцяти, бо вони безсмертні.)
Я подумав про місце, призначене для картини, де та ніколи вже не висітиме.
А потім я подумав: якби вона була тут, з плином часу вона зробилася б іще однією річчю, ще однією дрібничкою чи деталлю мого дому; тепер вона безмежна, нескінченна, здатна набути будь-яких форм і кольорів і не прив'язана до жодного.
Вона певним чином існує. Вона житиме й сильнішатиме, наче музика, і залишиться зі мною до кінця. Дякую, Хорхе Ларко.
(Люди також можуть обіцяти, бо в обіцянці є щось безсмертне.)
Ціпок, монети, шахівниця, карти,
замок, нотатки — за короткі дні,
які ще залишилися мені,
ніхто вже їх не встигне прочитати.
І книга, і — між сторінками — згадка
про незабутній і забутий час:
поблякла і засушена фіалка,
червоне люстро, у якім не згас
оманний блиск зорі. О, скільки їх —
напильників, порогів, цвяхів, склянок —
речей, що нас стрічають кожен ранок,
незрячих і напрочуд мовчазних.
Їм жити попри наше забуття,
не знаючи, що ми пішли з життя.
Воліє віршем перса голос мій
знов нагадати: час — снувальник мрій
пожадливих, якими є усі ми,
їх Мрійник розкидає потайний.
Стає золою той вогонь, що згас,
і тліном плоть, ріка — це водночас
життів, твого й мого, минущий образ,
що поступово витікають з нас.
Бундючність зводить монумент дарма,
бо це, як вітер: є — і вже нема,
для вічного Творця століття ціле —
лиш мить, яка минулася притьма.
Спів золотого солов'я звучить
лиш раз єдиний серед верховіть
на схилі ночі, а жадібні зорі
свій скарб не полишають ні на мить.
Ти пишеш вірш, а місяць-молодик
до нього лине, як над ранок звик
до твого саду линути, та в ньому
тебе уже не знайде він повік.
Взірцем для тебе зробиться сповна
нехай криниця: хоч непоказна,
та нечисленні образи одвічні
у присмерку відсвічує вона.
І місяць перса, й надвечір'я ці,
і боязкі прощальні промінці
повернуться. Сьогодні — день вчорашній.
Ти — ті, хто стали тліном. Ти — мерці.
Ізраїлю, не загубився ти,
бува, у лабіринті рік правічних
моєї крові? У місцинах звичних,
де кров — твоя й моя — могла текти?
Втім, це байдуже. Книга є свята —
усі часи й події від Адама
відтворені у ній: і давня драма
та пам'ять про розп'ятого Христа.
Ти в книзі тій; обличчя в ній відбиті,
немов у люстрі, всі, що в письмена
ці заглядали; здавна всім на світі
являє Бога грізний вид вона.
Хвала тобі: ти ревно на сторожі,
Ізраїлю, борониш мури Божі.
Поля далеких прабатьків моїх
полями Асеведо звуться й досі;
їх годі осягнути, я не в змозі,
як не силкуюсь, уявити їх.
Мої роки збігають, та не встиг
уздріти край, де предків мчали коні,
й все, що їх очі бачили невтомні:
світанки, зорі, куряву доріг.
Усюди є поля. Їх бачив скрізь —
в Айові, і на Півдні, і в Юдеї,
там, де Ісуса ноги в Галілеї,
ступаючи, топтали верболіз.
Вони — мої. Вони в моїм житті:
в бажанні неясному, в забутті.