Вибрані поезії

Змінились форми сну мого: доми

тепер червоні сняться з передмістя,

й побронзовіле витончене листя,

ласкавий хмиз і чистота зими.

Земля немов постала з давнини,

прекрасна, як на сьомий день Творіння.

Є сум якийсь у присмерку й змужніння,

відлуння давнє Біблії й війни.

Десь жде мене Америка. А нас

тут запевняють: сніг впаде вже скоро.

Повільність нині і короткість вчора

я відчуваю в надвечірній час.

Блукаю я завулками твоїми,

Буенос-Айрес, де б не був — я з ними.

Всі дні буття — в одному дні людини:

від того, як почався часу лік,

і грізний Бог назавжди передрік

всі інші дні й майбутні невзгодини,

до того дня, як води швидкоплинні

земного часу вернуться назад

до Вічності, і згасне все підряд —

майбутнє, вчора — все моє донині.

Між досвітком і ніччю величава

історія земна, весь плин сторіч

приховані: юдея путь крізь ніч,

руїни Карфагена, пекло й слава.

Молю відваги й щастя в Бога я

дістатись до вершини того дня.

Ціпок, монети, шахівниця, карти,

замок, нотатки — за короткі дні,

які ще залишилися мені,

ніхто вже їх не встигне прочитати.

І книга, і — між сторінками — згадка

про незабутній і забутий час:

поблякла і засушена фіалка,

червоне люстро, у якім не згас

оманний блиск зорі. О, скільки їх —

напильників, порогів, цвяхів, склянок —

речей, що нас стрічають кожен ранок,

незрячих і напрочуд мовчазних.

Їм жити попри наше забуття,

не знаючи, що ми пішли з життя.

Воліє віршем перса голос мій

знов нагадати: час — снувальник мрій

пожадливих, якими є усі ми,

їх Мрійник розкидає потайний.

Стає золою той вогонь, що згас,

і тліном плоть, ріка — це водночас

життів, твого й мого, минущий образ,

що поступово витікають з нас.

Бундючність зводить монумент дарма,

бо це, як вітер: є — і вже нема,

для вічного Творця століття ціле —

лиш мить, яка минулася притьма.

Спів золотого солов'я звучить

лиш раз єдиний серед верховіть

на схилі ночі, а жадібні зорі

свій скарб не полишають ні на мить.

Ти пишеш вірш, а місяць-молодик

до нього лине, як над ранок звик

до твого саду линути, та в ньому

тебе уже не знайде він повік.

Взірцем для тебе зробиться сповна

нехай криниця: хоч непоказна,

та нечисленні образи одвічні

у присмерку відсвічує вона.

І місяць перса, й надвечір'я ці,

і боязкі прощальні промінці

повернуться. Сьогодні — день вчорашній.

Ти — ті, хто стали тліном. Ти — мерці.

Ізраїлю, не загубився ти,

бува, у лабіринті рік правічних

моєї крові? У місцинах звичних,

де кров — твоя й моя — могла текти?

Втім, це байдуже. Книга є свята —

усі часи й події від Адама

відтворені у ній: і давня драма

та пам'ять про розп'ятого Христа.

Ти в книзі тій; обличчя в ній відбиті,

немов у люстрі, всі, що в письмена

ці заглядали; здавна всім на світі

являє Бога грізний вид вона.

Хвала тобі: ти ревно на сторожі,

Ізраїлю, борониш мури Божі.

Поля далеких прабатьків моїх

полями Асеведо звуться й досі;

їх годі осягнути, я не в змозі,

як не силкуюсь, уявити їх.

Мої роки збігають, та не встиг

уздріти край, де предків мчали коні,

й все, що їх очі бачили невтомні:

світанки, зорі, куряву доріг.

Усюди є поля. Їх бачив скрізь —

в Айові, і на Півдні, і в Юдеї,

там, де Ісуса ноги в Галілеї,

ступаючи, топтали верболіз.

Вони — мої. Вони в моїм житті:

в бажанні неясному, в забутті.