Вибрані поезії

Де те життя, що я у плині літ

щасливо міг прожити чи невдало

і не прожив? Що в цьому світі мало

на шпагу обернутись чи на щит,

але не обернулось? Предок мій,

перс чи норвежець, де подівся з часом?

Де я не скористався дивним шансом

не сліпнути й забуть, хто я такий?

Де кітва й море? Де жадана мить

спокóю, що дарує селянину

погідна ніч за клопітливу днину

так, як література це велить.

Я думаю й про подругу тужливо,

яка ждала і досі жде, можливо.

Є вулиця одна, і дім один,

і певні двері, і дзвінок — я знаю,

там давній присмак втраченого раю:

вечірньої пори для мене він

зачинений. Та кожен раз ізнов

до мене голос той жаданий лине:

його я чую в самотині днини

і в тиші ночі, що таїть любов.

Ні, все мара, бо інший жереб мій:

це грішна пам'ять, роздуми похмурі

і відданість одній літературі,

і врешті прикра смерть, і супокій.

Один лиш камінь хочу. Прошу тільки

якісь дві дати й забуття навіки.

Спаси мене, о Господи! Нема

мольби до Когось в цих словах, благання.

Їх слабкість підказала в мить вагання,

я їх пишу, бо душу страх пройма.

Монтень казав це, Браун і якийсь

іспанець: від мене самого, Отче,

спаси! Від злата, що забрали очі

у темряви, забуток ще лишивсь.

О, як я хочу стати забуттям

і мармуром — спаси мене від цього;

не дай мені знов бути, хоч недовго

тим, ким вже був, колишнім жить життям.

Що шпаги зачервонені й списи?!

Від сподівання, Господи, спаси.

Не мовчазніші дзеркала, ніж ти,

не скрадливіші в досвітку манери;

подоба — в сяйві місячнім — пантери,

що нам дано здаля спостерегти.

Тебе шукаєм марно ми, й хтозна,

який закон нас спонукає вищий;

ти — за заходи сонця й Ганг давніший,

вони твої — самотність, таїна.

Ти пестити себе руці моїй

поблажливо даєш. Змирився навіть

з її любов'ю в схожій на непам'ять

тій вічності, де ти живеш, гордій.

Ти в іншім часі. Наче сон чудовний,

цей простір твій — ти його владар повний.

Дні та ночі

переплетені (interwoven) пам'яттю й страхом,

страхом, що є різновидом надії,

пам'яттю — так ми звемо шпарини в дитячому забутті.

Мій час був завжди дволиким Янусом,

що дивиться на захід і схід;

сьогодні я хочу оспівати тебе, найближче майбутнє.

Краї Святого Письма та сокири,

дерева, на які я дивитимусь, але їх не побачу,

вітер з птахами, яких я не знаю,

прохолодні приємні ночі,

що минуть, поринувши в сни і, можливо, в вітчизну,

світляні ключі й двері, що обертаються, —

вони з часом зробляться звичними,

пробудження, коли я казатиму: сьогодні є сьогодні,

книги, які пізнає моя рука,

друзі й подруги, які будуть голосами,

жовті піски заходу — єдиний колір, що лишився мені,

я оспівую все це й так само

нестерпну пам'ять про знайомі місця у Буенос-Айресі,

де я не був

і не міг бути щасливим.

Я оспівую передвістя твого заходу, Іст-Лансінг,

слова, які я диктую, можливо, точні,

та вони виявляться фальшивими,

бо дійсність незбагненна,

а мова — це порядок незмінних знаків.

Мічиган, Індіана, Вісконсин,

Айова, Техас, Колорадо, Аризона —

я спробую вас оспівати.

Хтозна, до часу жовтого заходу

скільки разів дивитимусь ще я,

як взад-вперед могутній тигр бенгальський

ту путь, яка судилася йому,

повторює в своїй залізній клітці,

не знаючи, що це його тюрма.

Ще й інші тигри з'являться потому,

і серед них — вогненний тигр Блейка;

ще й інше буде золото потому,

метал жагучий той, що ним був Зевс,

кільце, що після дев'яти ночей

дев'ять кілець[41] породжує, а ті

знов дев'ять, і кінця немає цьому.

Із плином літ покинули мене

всі інші пречудові кольори,

й сьогодні залишаються зі мною

примарне світло, неминучий морок

і золото первісне.

О тигри, о заходи, о сіяння

епічної поезії та міфу,

о найдорожче золото — волосся

твоє, якого прагнуть мої руки.