Вибрані поезії

Голос води утішний

для того, кому набридли чорні піски,

для простертої руки утішний мармур колони,

утішні звивисті рівчаки, якими тече вода

серед лимонних дерев,

утішна мелодія заджаля,[48]

утішна любов і утішна молитва,

звернена до самотнього Бога,

утішний жасмин.

Марний ятаган

супроти численних списів.

марно бути кращим.

Утішно відчувати й передчувати, сумний владарю,

що лагідні твої слова — це прощання,

що тобі не дадуть ключа,

що хрест невірних перекреслить півмісяць,

що надвечір'я, яке ти бачиш, — останнє.

Японська музика. Скупо

з клепсидри падають краплі

повільного меду чи невидного золота,

що повторюють в часі дійство

вічне та тлінне, загадкове й ясне.

Мені лячно, що будь-яка з них

може бути останньою. Це минуле,

що повертається. З якого ж то храму,

з якого саду на верховині,

з якого вдивляння в не знаю яке море,

з якої сором'язливої меланхолії,

з якого забутого й віднайденого надвечір'я

до мене линуть вони, їхнє давнє майбутнє?

Я не взнаю цього. Байдуже.

Я в цій музиці є й хочу бути. Я сходжу кров'ю.

Вона всього лиш річ серед речей,

але і зброя. В Англії скували

її у тисяча шістсот четвертім році

і зарядили мрією. У ній

є звук і лють, є ніч і є багрянець.

Я зважую її в руці. Хто скаже,

що містить пекло: бородатих відьом

(вони насправді парки), і кинджали

(виконувачі всіх законів пітьми ),

і вишукану атмосферу замку,

що смерть твою побачить, й ніжну руку,

яка моря залити кров'ю здатна,

і шпагу, і далекий гомін битви.

Це стовпище спокійно спить собі

в одній із книг, що мовчки притаїлась

десь на полиці. Спить собі й чекає.

Я думаю про те, що статися могло, але не сталось.

Трактат про грецькі міфи, що Беда[50] так-таки

не написав.

Той незбагненний твір, що Данте прозирнув хіба що,

коли в «Комедії» своїй поставив крапку.

Історію без дня Хреста і дня цикути.[51]

Історію без образу Єлени.

Людину без очей, які для нас відкрили місяць.

В триденній битві перемогу Півдня під Геттісберґом.[52]

І нами не розділену любов.

Імперію, що вікінги створити не схотіли.

Цей світ без колеса або троянди.

Висловлювання Джона Донна[53] про Шекспіра.

Ще один ріг єдинорога.

І птаха із ірландської легенди, що в двох місцях

знаходиться водночас.

І сина, якого я не мав.

Мене в дитинстві дзеркало лякало,

показуючи протилежний образ

або безлику маску, що ховала

щось безперечно грізне. Я боявся

також, що дзеркала безмовний час

із повсякденного зіб'ється раптом курсу

людських годин й помістить на своєму

примарному далекому краю

створіння, форми й кольори нові.

(Про це мовчав я, хлопчик боязкий.)

Боюсь і досі, що обличчя справжнє

душі моєї дзеркало ховає;

спотворене провинами та болем,

Бог його бачить і, можливо, люди.

Упродовж своїх поколінь

люди звели ніч.

Спершу вона була сліпотою та сном

і колючками, що ранять босі ноги,

і страхом перед вовками.

Ми ніколи не взнаємо, хто вигадав слово,

щоб означити час пітьми

між заходом і сходом сонця;

ми ніколи не взнаємо, якому століттю

належить тайнопис зоряного безмежжя.

Інші започаткували цей міф.

Її творила матір безтурботних богинь,

що тчуть долю,[54]

їй офірували чорних овець

та півня — провісника її смерті.

Дванадцять осель будували для неї халдеї;[55]

нескінченні світи, портик.

Її формували латинські гекзаметри

й жах Паскаля.

Луїс де Леон[56] побачив у ній вітчизну

своєї враженої душі.

Сьогодні ми відчуваємо, що вона невичерпна,

як старе вино,

і ніхто не може дивитись на неї без запаморочення,

а час наділив її вічністю.

Подумати тільки, що її б не було

без цих кволих знарядь — очей.