Вибрані твори в двох томах. Том 1

поїзди

Пролітають повз нас, пролітають у задуману даль поїзди, мов везуть у простори безкраї частки серця мого назавжди.

Пролітають хвилини й години, дні і роки в неходжену путь чи в безодню, чи на верховини все життя мого частки везуть.

І шипшинні горять небокраї, щоб погаснуть і квітнути знов. Пролітає, усе пролітає, не минає одна лиш любов.

[1939]

Дивлюсь на очі, сині й добрі, а в них життя мого моря... Малини соком дальній обрій уже забризкала зоря.

І розцвітає в серці спокій, як у вечірньому гаю...

Це губ твоїх малинним соком ти душу залила мою.

[1939]

Ще не прийшла до мене осінь, ще в серці образи живі.

Про золоте її волосся складаю вірші я в траві.

Пісні пташок лунають дзвінко. Вона ж все думає своє,

в зубах тримаючи травинку, мов серце стомлене моє.

Травинка меншає між маком жадібних губ, що як огонь... Чи з’їсть, чи викине — однако для серця бідного мого.

1940

* * *

Моря очей, сумні, ясні, вони в мені й навколо... Навіки віями мені ти серце проколола.

І серце плаче... Перла сліз, важкі й криваві, ронить на сонне злото ніжних кіс, що облягають скроні,

немов корона. Сяйво мрій під нею в зорі квітне, і кров моя горить на ній камінням самоцвітним.

1939

* * *

Немов вітри, вируйте, хвилі скорі, до вас одних, до вас подібний я. Немов зоря вечірня в синім морі, в моїй душі відбилася твоя.

Забрала ти від мене сон і спокій, одній тобі і дум, і мрій рої.

Мов дві криниці, сині та глибокі, в моїх очах відбилися твої.

Без тебе я подібний на пустиню, усе мовчу, як дзвону мертва мідь.

І в час журби стаю твоєю тінню,

як сонцем — ти, в солодку щастя мить.

1940

Я квітку не можу зірвати, бо їй, як людині, болить.

Як нам, моє серце крилате, під сонцем їй хочеться жить.

Дитина вітчизни моєї, народжений в реві гармат, я тільки дивлюся на неї, вдихаю тонкий аромат.

І ти, наче квітка у полі, і в тебе душа, як блакить.

Не можу завдать тобі болю, щоб серця свого не розбить.

1940

* * *

Ти пам’ятаєш березневу холодну ніч, як стрілись ми? Сміявся вітер, і дерева до нас тяглись гіллям із тьми.

Од ліхтарів скупе проміння на тебе падало крізь сніг.

1, повні щасного горіння, ми йшли по вулицях вузьких.

Ти двері загсу відчинила, ввійшли ми в сяйво з темноти. Чого ж рука твоя тремтіла, коли підписувалась ти?..

18.VII.40

Твоїх пліч неповторні овали вкрили шалі узорні краї.

І від сонця південного стали ще синішими очі твої.

Ти стоїш молода і красива і сусідам, і рокам на зло, мов тебе моря Чорного злива, наче квітку, мені принесло.

27.VII.40

* * *

Шумні вулиці грають рікою, як весна, гомінкі, голосні.

1 з вікна поцілунки рукою ти услід посилаєш мені.

От і все. 1 нічого не треба, тільки знати й любити одну. Оглядаюсь я часто на тебе, поцілунки шлючи в вишину. 27. VII.40

•к * тйг

Я б хотів всі зірки, що над нами, перелити у зірку ясну, щоб світила та зірка віками все на тебе, на тебе одну.

Я б хотів всі слова, що між нами, перелити у пісню ясну, щоб звучала та пісня віками все про тебе, про тебе одну.

27. УІІ.40

Не погасни маревом, не розвійся сном, хмаркою ласкавою за моїм вікном.

Не замовкни піснею, що молюсь я їй, не зів’янь жоржиною на груді мо'ій.

Садом сонцерадісним, як коханий край, ти цвіти, омріяна, і не одцвітай.

Лийся ти музикою в жили огняні, щоб співалось весело і жилось мені,

щоб у серці нашому промінь не погас, щоб нащадки зоряні не забули нас.

1940

Моя зірка погасла остання, не для мене проміння її. Облетіли троянди кохання, і замовкли в сльозах солов’ї.

Мов з холодного дна океана підіймається горя прибій...

Ти не любиш, я знаю, кохана, так світи ж хоч в уяві моїй!

27.VI1.40

Була в душі моїй пустиня і сад тепер, а в нім цвіти.

Я — тихе місячне проміння, проміння сонячнеє ти.

Ти — моря шум, я спокій суші, обидва ми, мов тиша й крик.

А ніч і день то — наші душі, любов’ю з’єднані навік.

27.VII.40

УДОДИК

Сидить удодик, пір’ям грає, він червачка собі знайшов і все голівкою хитає, неначе каже: “Будь здоров!”

Здоров, удодику красивий, тебе не мучить тут ніхто, ти понесеш смачну споживу своїй удодисі в гніздо.

А я один до цього гаю з своєю мукою прийшов. Щасливий той, хто в світі має своє гніздо, а в нім любов.

27. VI1.40

Не удавай святої з себе, не обдурить мене нічим, ні синім поглядом, як небо, ні личком ангельським твоїм.

В тво'іх очах мій зір не тане, сльозами щастя не цвіте.

Ти, наче яблуко рум’яне, але всередині пусте.

27. УІІ.40

ЧИ ВИНЕН Я?

Чи винен я, що колір синій твоїх очей в душі моїй, й волосся золоте проміння навік одбилося у ній?

Од них не можу я одвикнуть і не співать тобі одній.

Чи винен я, що в серці квітнуть твоя хода і голос твій?

1 що про тебе пісня щира і синню, й золотом сія, що я люблю тебе без міри, чи винен я, чи винен я?

1. VIII. 40

Ой, верба моя кучерявая!

Ти невірная, неласкавая.

Ой, верба моя, ще й широкая!

Ти не любиш мене, синьоокая!

Ти не любиш мене, а я втішуся і на цій вербі не повішуся.

Ой, верба моя, що хитаєшся?

Я з невірною розпрощаюся.

Листям ти, серцем я, не хвилюймося, ми з другою ще тут націлуємося.

27. VI1.40

Садами мрій моїх люблю іти з тобою і в фарби одягать садами мрій моїх, мов ранок — пишний цвіт жемчужною росою й морями променів, і погляд твій, і сміх...

Отак іти та йти, не думати, не знати, по травах і квітках, у щебеті зорі, все цілувать тебе й пісень розкішні шати над нами в тих садах розкинути вгорі.

Лиш ти не погасай, мій променю єдиний, бо прийде тьма в сади, і облетять квітки, замовкнуть солов’ї, погаснуть рос перлини, і вкриє горя лід озера і ставки.

І загуде зима холодними крилами у мрій моїх садах, оголених, пустих, печальних, як і я, завіяних снігами, там де сіяв твій зір і де звучав твій сміх.

Світи ж, не погасай, голуб і грій ці квіти, що я зростив в піснях, для тебе, друже мій! Бо ці сади — твої, в них буде вічно літо, коли в них будеш ти, голуб їх і жалій.

28. УІІ.40

Я вигадав тебе. А може, ні? Не знаю.

Не любиш ти мене. Та і за що любить? Холодної душі осінні небокраї в твоїх сумних очах, і тане листя мідь

у траурі зіниць, що не мені сіяють, у мріях, що летять крізь них, повз мене, в даль...

Не любиш ти мене. У мареві одчаю горить моя душа, і за минулим жаль

на частки серце рве, розбризкуючи густо на цім папері кров загублених надій.

Ламаю пальці я з тонким нервовим хрустом, ходжу з кутка в куток у тиші голубій.

А місяць у вікно холодне ллє проміння... Він, як душа твоя, і лине, лине мла.

Для мене — айстра ти і сонечко осіннє, без запаху краса і сяйво без тепла.

1940

Ми малими вужів убивали, щоб їх смертю гріхи замолить.

Бо як слід їх, нещасних, не знали, не могли од гадюк одрізнить.

Я на очі, на сині й чудові, проміняв твого зору блакить, бо не міг нелюбов од любові, як гадюк од вужа, одрізнить.

1. VIII. 40

МЕТЕЛИК

Ой, летить метелик на огонь із тьми... Як подібні часто та на нього ми.

Летимо в шуканні щастя верховіть, щоб в огні кохання серце спопелить.

1. VII1.40

Дощ на вишню сльози ронить, долу вітер бідну клонить.

Вдарить зверху, вдарить збоку, як сирітку одиноку.

Тьмою дні її повиті.

Так і я одна на світі.

Нема тата, нема дому, не потрібна я нікому.

1. VIII. 40

Туман пливе долиною, побудь, серце, ізо мною.

Туман пливе низько-низько, пригорнись до серця близько.

Ой, пливе туман у ярі, а ми будьмо, серце, в парі.

IVІ І 1.40

Смутний ранок, віти хорі. Сном здається все кругом... Дощ надворі, дощ надворі, мокне пісня під вікном.

Під удари вітру злісні, що летить над морем нив, відчинив вікно я пісні, серце пісні відчинив.

Розпустила пісня крила, мов негода й не була, у вікно вона влетіла і у серці розцвіла.

2. VIII. 40

Скоро осінь. Повний горя попливе туман.

Привезе нам дощ із моря хмарний караван.

А за ними стане сніжно, сніжно тут і там.

Буде радісно і ніжно від любові нам.

Буде солодко до муки, щастя голубе, під ридання завірюхи цілувать тебе.

2. VIІ 1.40

Ой, не жовкни листя, не пливіть тумани, не стелись так низько огнищ рідний дим... Не замовкне пісня, серце не зів’яне, старості не треба вічно молодим.

Простягни, кохана, ти мені долоні, припади до серця небом голубим, — і не вкриє час нам тихим снігом скроні, старості не треба вічно молодим.

2. VIII. 40

Хай вікно від дощу і сумне, і рябе, й посилає нам вітер загрози, — я у фарби пісень одягаю тебе, їх не змиють ні краплі, ні сльози.

Хай прилине зима і розвісить свій пух на холодних і голих деревах, — я любов’ю тебе обігрію, мій друг, моє горе і радість вишнева!

А як прийде та смерть, і під музики шум нас засиплють землею глухою, між веселих людей, повні щастя і дум, будем жити ми в пісні з тобою.

2. VIII. 40

Хвиля лелію леліє, мов промовляє: “Рости”. Шелести, озеро, мрії, лютики, сонце і ти.

Серцеві тісно від крові, в ньому любові маї.

Рву я тюльпани лілові і поцілунки твої.

Люба, не знизуй повіки, — щастя під ними сія, й ніби відбиті навіки лютики, сонце і я.

1940

ПІСЛЯ ДОЩУ

Ти знову плакала. І дощ шумів сердито. Але одлинув він, і свіжо стало скрізь. Після дощу гостріше пахнуть квіти, — люблю тебе ще дужче після сліз.

І настає така блаженна тиша, зливаються і небо, і поля.

Ти після сліз стаєш іще рідніша, як од дощу розкішніша земля.

1940

Ти не хмур, кохана, брови і не лий у спів жалю.

Я за зміни ці раптові ще палкіш тебе люблю.

1940

* * *

Ще сонце не зайшло, а місяць над рікою, примарний і тонкий, прорізав вишину. Ще радість не пройшла, а вже журба

зі мною,

холодна і терпка. Мені немає сну.

І в цих тонах журби, подібної до моря, як сонце, потопа любов моя ясна, щоб завтра знов зійти. Багато барв у горя, немає ліку їм, а в радості — одна.

1940

* * *

І знову рани і наруга у пісні, сповненій жалю...

Вона не любить, любить друга, а я другої не люблю.

Забрала ця у мене спокій, а я у тої — в льоті літ.

Огнем горять другої щоки, а у цієї — наче лід.

1940

•к * іе

Якби я знав, що сонце встало, що любиш ти! Якби я міг!

Чужа душа, давно сказали, повита тьмою для усіх.

Болить усім, травині й звірю, й мені болить. Завжди я сам. Твоїм очам я вже не вірю, не вірю я твоїм сльозам.

Мов книга ти, моє кохання, але на книзі цій печать.

Я до останнього зітхання її не зможу прочитать.

1940

Ти, як сонце, що встало з тумана, як зоря в голубому гаю.

Як тобі розповісти, кохана, про любов неповторну мою.

Наші дні то страшні, то красиві, ця любов і блаженство, й ярмо. Ми мчимо друг од друга у гніві, друг до друга в коханні мчимо.

1 тому нерозривне єднання наших душ, як землі й сонця лет. Як подібні закони кохання на закони у русі планет.

[1939]

Дощ одшумів... І знову все ясніє у співі птиць, і зелень запашна в твоїх очах одсвічує, Маріє, немов на тебе молиться вона,

а з нею — й я, квітки й рожеві води, вершини гір, поля й морів прибій... Ти — мрія мрій. У дзеркалі природи, як і в мені, відбився образ твій.

[1940]

За вікном зима, за вікном огні.

І тебе нема, — й сумно так мені.

Що ти? З ким ти? Де? Ніжний квіте мій!

За вікном гуде тільки вітер злий...

1936

* ⁴⁹ *

І сонце, і місяць, і зорі, що є і що буде колись, в очей океанному зорі з любов’ю моєю злились.

Погаснуть, обсипляться роки, мов квітів чудесних блакить... Та очі, лазурні й широкі, в піснях моїх будуть світить.

Ти житимеш вічно зі мною, не вкриє нас пил забуття.

І в пісні я йтиму з тобою, як зараз іду, за життя.

[1940\

знов гріє душу, пестить і леліє, і кров шумить морями рож і трав... Невже це сонце — ти, моя Маріє, що айстрою колись я називав?!

Твій аромат, я думав, не для мене й твоє тепло... Чого ж це застить зір якийсь туман?.. Життя моє шалене, неси мене в свій огненний простір,

неси мене, як човен — мрійне море, коли гроза пройшла і тишина лягла крилом на синє й неозоре, коли вгорі й внизу немає дна.

І тільки чайка в небі поринає, як човен мій, о даль моя, о час! Заснуло все, любов моя безкрая, і спить журба, що розлучала нас.

1940

* * *

Я хочу, мов лагідний вітер, до грудей припасти твоїх і місяцем тихим зоріти в криниці очей дорогих...

Пахучі схиляючи віти, залиті цвітінням рясним, хотів би я садом шуміти над сном безтурботним твоїм.

Як неба розкрилені шати, казки навівать голубі, і сонцем хотів би я стати, щоб вічно світити тобі.

[1940]

Люблю я море в шумний час прибою, коли воно за валом вал жене.

Але ще дужче, в чарах супокою, люблю я море мрійне і ясне.

Люблю тебе, коли ти балаклива, як не любив я так іще раніш.

Але ще дужче, мавко пустотлива, люблю тебе тоді, як ти мовчиш...

1940

Чи знову я тебе побачу, чи обніму тебе я знов?

Ту, що любов мою гарячу зміняла на чужу любов.

В душі ні болю, ні докорів. Таке пусте усе кругом.

І тільки шелест осокорів немов ридає за вікном.

Пішла, погаснула, мов зірка, в душі моїй настала ніч.

Чого ж ти плакала так гірко, коли ішла від мене пріч?

1940

Цигарки дим поволі тане і пропадає синім сном.

І так далеко і туманно гуркоче місто за вікном.

Ти не прийшла сьогодні знову, хоч день давно уже зайшов.

1 тане димом цигарковим, уся в сльозах, моя любов.

Вагони рушили. Мов плівка, все затуманіло кругом... Погасла золота голівка, як сонця промінь за вікном...

На опустілому пероні стою зажурений, один.

І кров’ю стукає у скроні прощальний рейок передзвін...

І тільки серце в далях тоне, все наздогін крилами б’є і загляда крізь скло віконне в лице заплакане твоє...

1940

НЕБО ГАСНЕ

Небо гасне, блідне, вітер і цвіти, вечір, даль західна: ти.

Блідий місяць, трави, пісня солов’я, хвилі шум ласкавий: я.

Хмари над землею, дальні зорі з тьми, шепіт і алеї: ми

[1939]

Я ЖДУ ТЕБЕ

Я жду тебе, я кличу, літо!

Тобі пісень моїх слова.

Люблю, коли в вікно розкрите шумлять безжурно дерева.

Люблю, коли нічна знемога у жили ллється, мов вино, і з неба місяць круторогий туманно дивиться в вікно.

Я так люблю той час без краю і землю теплу й молоду, коли над квіткою зітхає липневий вітер у саду.

Але далеко ще до літа, що од цвіло уже давно.

Лиш вітер стукає сердито в моє зачинене вікно.

1940

Луна від кроків. Темно. Гулко. Неначе жив я тут раніш...

В середньовічних цих провулках перед і мною ти стоїш.

У тому ж платтячку, що знаю я в нім тебе вже стільки літ...

Як передать журбу безкраю, що закувала серце в лід!

Нас розлучили синь дороги, між нами даль і море хмар.

Як передать мою тривогу і серця бідного пожар?

Скажи, сестра моя крилата, яких знайти від болю чар, і як у серці поєднати розлуки лід, любови жар!

1939

Ні, не кажи, що ти вродлива, що ти струнка і молода.

Твоя краса, мов час, мінлива, спливе, як по весні вода,

що голубим Дніпром гуркоче, як це не раз уже було. Настане час, зів’януть очі, і зморшки вкриють це чоло.

Не будеш ти тоді такою, бо наші дні такі малі.

І старість хмурою рукою нахилить стан твій до землі.

Це так, це буде неодмінно, як те, що вже старію я. Красою іншою повинна сіяти молодість твоя.

І хай тоді сивіють брови, і кров у жилах погаса.

Краса душі, краса любови — найвища на землі краса.

1939

Осінь. Вечора огні.

Синь і синь навколо, сиротливе вдалині перекотиполе.

То зачепиться, то знов лине, як зітхання.

Так і ти, моя любов, — на стерні страждання.

1939

В осінній багряній діброві ми йшли по стежках золотих, і неба моря сапфірові в очах відбивались твоїх.

Неначе нікого на світі, так синьо і порожньо скрізь...

0 вії, широко розкриті,

1 хусточка, мокра од сліз!..

1939

* * *

Не стелись, барвінку, не стелись низенько, бо мене на горе породила ненька.

Упаду землі я на холодні груди, — любая не любить і любить не буде.

В небі місяць лине, одцвітає вечір, в лузі на калині соловей щебече.

Годі тобі, любий, щебетати дзвінко,

ви не лийтесь, сльози, не стелись, барвінку!

1939

Заснуло сонце в павутинні, немов дитя, між віт густих. Очей твоїх криниці сині відбили тьму очей моїх.

Прозоро й легко так над нами і в нас... О щастя вічна мить! А літо бабине стежками за нами тепло шарудить,

мов шамотить. “Усе — омана: і ви, й цей сад, і я сама.

Всіх нас, як смерті час настане, покриє саваном зима.

В землі зотліють ваші жили, і губи ці, що щастя п’ють, — і ці стежки, де ви ходили, холодним снігом зацвітуть...”

“Нехай і так, — шепнуло серце. — Та поки б’ється в жилах кров, із небуттям у вічнім герці нас все вперед веде любов!”

1939

* * *

Ти, як страшний магніт, і дівчина, і жінка, раба і володар, моя і не моя.

Для тебе я, немов залізна порошинка, не можу одірвать себе від тебе я.

Любов, краса віків! Чудні твої закони. Нікому не збагнуть страшних глибин твоїх. Ось підійшла вона, — і зір у зорі тоне, і горло сухо рве хрипкий бажання сміх...

А перед цим, за мить, я кляв її за муки, за те, що серце рве цей синьоокий крук... Чому ж зітхаю я, так глибоко і глухо, не в силі розімкнуть жагучих, скорбних рук?

1940

У вбранні зеленім ти пройшла повз мене, глянула — й шалено зашуміла кров...

І до тебе, мила, серце полетіло, розказать несміло про мою любов.

1 з години тої, у життя прибої, стежкою одною ми йдемо давно.

Сині очі й карі, як два серця в парі, струни на гітарі, голубе вікно.

Струни, мої струни, ви дзвеніте юно, розливайте луни на нові лади.

Карі очі й сині та ще очі сина, — серця три в єдине злиті назавжди.

1940

ЛИСТ

Про що Вам написать? Про дальній шум

акацій,

про білі пелюстки, розвіяні кругом?..

Про те, що я один і сни мені все сняться, що осінь за вікном?!.

Що юність одцвіла, і Вас нема зі мною, що не вернуся я в привітнім шумі віт туди, де за мостом посьолок над рікою і пахне вугілля теплом забутих літ...

Що споминів квітки завіяла снігами безжальная рука холодної зими, що тих стежок нема, де ми ходили з Вами, й калини над ставком, де зустрічались ми.

Заплакане лице минулої любові між зорями пливе... А ніч така дзвінка!

І сумно я дивлюсь на ці рядки нервові, що вивела колись коханая рука...

1940

Ластівка щебече, ластівка щебече.

Я тебе цілую крізь сумне вікно.

Вийди, моя мила, шаль накинь на плечі, вийди, моя люба, вже весна давно.

Не виходить люба, щось шепочуть губи, плачуть сині очі, як роса в гаю.

Ластівка щебече, квітне лист на дубі, крізь вікно цілую я любов свою.

1940

Маліють дні. Холодними стежками блукає осінь в сумі по садах.

І журавлі прощальними ключами летять у даль... Куриться довгий шлях,

і вершник мчить, у брязкоті металу, мов наздогнать весни він хоче дні...

О друже мій! То молодість промчала на золотому, дикому коні...

1940

Я так тебе люблю, що стримати не в силі захоплених пісень, що ллються через край... Співати буду я про тебе і в могилі, коханий друже мій, душі моєї май!

Коли заглянеш ти на цвинтар у печалі, де буду спати я у глибині важкій, і зашумлять листки, і засиніють далі у ніжнім дзвоні птиць, — то буде голос мій...

В диханні леготу запахнуть дужче квіти, і зорі в вишині спахнуть морями мрій, — то буде без кінця ридати і радіти, у шелесті трави, примарний голос мій...

Я так тебе люблю! Пройдуть мільйони років, і навіть і тоді, у травах і квітках,

ззз

сіятиме мій спів про тебе, яснооку,

як промінь зорь, що зник давно вже їхній прах...

Летітиме земля, все так же, між світами, в холодну вишину, як лине вічний час, і кучері твої безплотними вустами я буду цілувать, хоч і не буде нас.

1940

Я вітру спитаю: “Чи любить вона?”

А вітер мовчить... Лиш ридає луна...

Я моря спитаю: “Чи рідний я їй?”

А море мовчить... Лиш синіє прибій...

Я сонця спитаю: “Чи буде кохать?”

1 вітер, і море, і сонце мовчать.

1939

Твоїм ім’ям клекочуть жили, і серце б’ється раз у раз.

Тебе любити до могили мені судьби дано наказ.

Завжди, завжди тебе любити, аж поки прийде смерті тьма, моя весна, моє ти літо, моя ти осінь і зима!

5.1.40