Вибрані твори в двох томах. Том 1

Із збірки “Сьогодні” (1925)

Хай огонь на оголені нерви, на шинель і крізь вії огні, — я останній, а може, і первий, підіймаюсь на східці ясні.

Що твої нафарбовані губи

і підведені брови твої не цілую сьогодні до згуби, не скажу я ніколи тобі.

Ти проходиш у синім убранні, твої сльози чогось на снігу.

Тільки люди — немов на екрані, тільки лінії скривлених губ.

А люблю ж я тебе, як ніколи, над кохання, над тінькання куль... Знову в серці так солодко коле, як погляну на твій ридикюль...

Не на нього — на пальці тоненькі, що на нім так покірно лежать.

А з “Нової Баварії”¹ бренька невідомої музики жаль...

Що твої нафарбовані губи

і підведені брови твої, як тоді, не цілую до згуби, не скажу я ніколи тобі.

Вітер шумить ясеновий, вітер у нашім гаю.

Слухай. Я жалем і кров’ю серце твоє обіллю.

Хто їх покличе зі степу знову на смерть — за огні?.. Бродять по вулицях непу тільки їх тіні ясні... Слухаю... чую... говорять... Може, це вітер шумить?.. Може, Червоним Терором хочеться все запалить?.. Слухаю... чую... не знаю... Може, боюся сказать?..

Там, з невідомого краю йде невідома гроза...

Вітер шумить ясеновий, вітер у нашім гаю.

Слухай. Я гнівом і кров’ю серце твоє обіллю.

\1924\

Пам’ятаю, вишні доспівали, наливались сонцем у саду.

На прощання ти мені сказала:

“Де б не був, а я тебе знайду...”

І у тьмі, од муки, од утоми, де розстріли і любов до дна, часто бачив профіль твій знайомий я на фоні жовтого вікна.

Тільки сниться огненне минуле...

І не знаю, чому я живий...

Чому злився з орудійним гулом голос свіжий і наївний твій...

І сьогодні вишні доспівають у саду од сонця і тепла.

Як і завжди, я тебе шукаю, та мене ти й досі не знайшла.

1923

Життя — не дим і не омана.

А може, ні? А що, як ні?.. Сьогодні знов поникли п’яно мої вербени на вікні.

1 шум, і співи в коридорі — курсанти з лекції ідуть.

Над погляд твій короткозорий уже нічого не знайду.

У лісі проліски збирала, прийшла — і ясно все мені.

Як пахнуть губи снігом талим

і сонцем — кучері твої!

Вони цілують шию й плечі, збігають радісно до ніг.

А в вікна заглядає вечір

і усміхається мені.

Прийшла... і серце знову тане... Тобі слова такі ясні!

Але чого ж поникли п’яно мої вербени на вікні?..

1924

З дитиною ти біля мене стоїш одинока й сумна.

А в небі, де вітер і клени, фіалками пахне весна. Стоїш і благаєш весни вся,

і погляд твій серце пече... А вечір ясний задивився на четверо синіх очей.

Небо і хмари — мов листя торішнє. Синьо і сонно, в гаю — солов’ї.

Ми — не чужі, ми з тобою не різні. Чому ж — ні слова на сльози мої?.. Хочеш?.. Повірю і в чорта, і в Бога... Я ж біля тебе, я тільки тобі...

Ніби травинка, що никне під ноги, милі задумані ноги твої.

Хочеш?.. На скелі — униз головою, голову й серце об них розіб’ю... Тільки махни на прощання рукою, тільки скажи на прощання: “Люблю”. Впала роса на волосся, на скроні, — впала сльозою на серце любов, тепло і млосно сковзнула по броні і не попала в дівочую кров...

Небо і хмари — мов листя торішнє. Синьо і сонно, в гаю — солов’ї.

Ми — не чужі, ми з тобою не різні. Чому ж — ні слова на сльози мої?.. 1924

Вже налетіли хвилі, — співай, співай, співай!.. Бо стримати не в силі, що ллється через край. Іду такий щасливий, полями я іду.

Чи скоро на заливи я — кораблями дум?

Чи скоро на заливи — залізний човен мій?.. Іду такий щасливий і сам собі чужий. Дивлюся ніби збоку,

згори на себе я.

І мружить каре око любовниця моя.

Її наймення Ганна мені таке ясне.

Бо любить океанно вона мене, мене.

Чому став і глянув я шалено і чому любовниця моя стала синя, синя, аж зелена, і на схід не дивиться ніяк?..

А на сході хмарами — загони...

Хто вони?.. Куди і відкіля?..

Там команда, батареї, коні, там комусь жаліється земля... Попереду — на коні гнідому, ближче став — на білому коні...

Темні губи скривлені знайомо, юні губи скривлено на гнів.

“Чому ти, — звернувся він до Ганни, чому ти не з нами, а за ним?”

І, як небо синє і кохане, кинув зір на неї з вишини.

Це ж вона вуздечку цілувала, це ж її на стремені рука...

...Обгорнуло груди снігом талим, голова порожня і дзвінка...

Ой дзвени, дзвени, дзвени думками ти, моя проклятая любов, молодими, ніжними ногами заміси на глину мою кров...

Щоб не знав, не думав я нічого, щоб усе, в що вірилось, забуть і піти самотньо юним йогом, як колись, у невідому путь.

Знаю, знаю — я її зустріну, та нічого більше не скажу.

А вона згадає цю хвилину, що між нами провела межу, і до мене кине, мов лілеї,

бліді руки в блідому бреду...

Тільки гляну, засміюсь над нею і спокійно мимо я пройду.

[1924\

* * *

Глянув я на море, — засиніли чари... Мов проміння в хвилі, розгубився я. Може, це не море, не янтарні хмари, не кармінний обрій, а душа моя?! Може, це не море, а твоє волосся, і такий маненький я на нім лежу...

А воно круг мене райдужно сплелося, тишина круг мене, тільки хвилі шум. Море, моє море, я — в твої обійми, молодим дельфіном на валів ряди. Вийми мою душу, серце моє вийми і над Оріоном рвійно засвіти.

А од них на тебе з вишини проміння крізь холодні груди вічно засія.

І в твої незнані зоряні глибини на промінні тому опущуся я.

1924

* * *

Налетіла й умчала гроза

моє серце — на листя, на вітер...

І так юно, в цвіту і сльозах, наді мною хитаються віти.

Скоро прийде до мене вона, вже не стрижене в неї волосся.

В мою душу заглянб до дна, вип’є муку і висушить сльози.

Мою муку — за ті тисячі, мої сльози — за зорі на чолі...

Тільки скаже: “Чекай і мовчи”. Тільки в шию губами — до болю... Всім судилось любить, і зів’ять,

і проснутись, і знову любити.

І на дереві вирізав я

миле прізвище: “Берзіна Віта”.

Налетіла й умчала гроза

моє серце — на листя, на вітер...

І так юно, в цвіту і сльозах,

наді мною хитаються віти.

[1924\

Не скажу я ні слова востаннє.

І на муку твою неясну, на твоє одиноке ридання на прощання рукою махну.

Ти простягнеш до мене дитину, будеш бігти за мною, кричать... потім довго стоять біля тину...

Та уже не вернусь я назад.

Ми зустрінемось пізно чи рано. Може, серце й тривогу заб’є...

Та спокійно і ясно погляну я на сиве волосся твоє.

Буде поруч іти за тобою синьоокий смуглявий юнак.

Тільки глянеш на мене з журбою, та мене не пізнаєш ніяк.

Сядеш ти, а юнак — біля тебе (буде каменем мука моя...).

Він — як море, як вітер і небо, ну такий, як у юності я.

Підійду я до сина мойого, і обернешся злякано ти...

Тільки гляну на сина, а в нього на коліні рука затремтить.

“Мамо, хто це?” — тебе він спитає. Твої ж брови — на сльози, на біль... Але тихо і мертво: “Не знаю”.

І скажу я: “Пробачте”, — тобі.

Море — в берег, і сині одгони так знайомо і тепло шумлять.

І на захід янтарно-червоний повертається темно земля.

Хмари — в хмари, і гори — на гори, вічно юна і дружна сім’я.

Але ти не така, як учора, не такий, як учора, і я.

Знаю, зморщаться губи ці милі і на очі, на кучері — муть...

Умираєм ми кожної хвилі, тільки спомини вічно живуть. Тільки сним, тільки мрієм про себе, може, це і не ти, і не я?..

Тільки хмари, та вітер, і небо, тільки хвилі та сосни шумлять...

Я стою. Небо птицями цвенька.

І не знаю, для чого згадав: на вербі, коли був я маненьким, мені батько вареники рвав *.

Ми нічого спинити не в силі і ніколи не зможем вернуть. Умираєм ми кожної хвилі, але спомини вічно живуть.

1924

Я води наберу на долоню, а між пальців на хвилі — огонь, мов на темному теплому лоні ізумруди од зору твого... Ізумруди, смарагди, рубіни, а між ними — проміння мечі.

І упав я в сльозах на коліна, на молитву з тобою вночі. Може, й ранок уже за водою,

тільки півень крилом не заб’є; мов кохана, леліє рукою теплий вітер волосся моє.

1924

І пішов я тоді до Петлюри, бо у мене штанів не було.

Скільки нас отаких біля муру од червоної кулі лягло.

Ми пройшли золотими ланами, крізь вогонь і синяву пройшли, та навіки, навіки за нами оселедець, погони та шлик.

Може, серце порвали — не знаю; може, серце порвали в бою...

Як заграють: “Ви жертвою палі...” — головою об мури я б’юсь...

І підходе товариш до мене, мов дитину, під руки бере...

О моя Революція, нене, може, син твій од болю умре!

[1924\

Над морем сидів і хитався од болю, дививсь у беззоряну тьму.

Про місто далеке, про хмари і поле каштани шуміли йому.

Про місто далеке, що хвилями бродить, про пісню, в синяві дзвінку, коли ще залізо він крав на заводі, канфетів шукав в смітнику.

І з братом ходив у далеку дорогу до неба в сумну далечінь.

А потім, як виріс, не знав він, для чого на нього десятник кричить.

Бо він, як і всі, заливався од поту, на сонці нудився й горів, бо він, як і всі,

на руках од роботи криваві носив пузирі. У мрії все рівне: й сьогодні, й минуле, і щастя, і вічність, і мить.

Та в яві дитинство пройшло, промайнуло, лиш серце ще й досі болить.

[1924\

Сміхом і піснями зацвіти.

Любим до нестями я і ти.

Я іду в повстання, весь в пилу.

Ти мене востаннє поцілуй.

Одірвав од себе, — тільки крик...

Десь ударив в небо броньовик.

1924

По брудному місту я блукаю. Чорним небом думи напосіли.

І болить, болить, коли згадаю я її, мою незрозумілу.

Вийду з міста. В синім океані все блищить під місячним опалом. Стогне парк у місячнім убранні, бо лишилось жить йому так мало. Там, у небі, невідомі гами, де звучить вечірнє алілуя.

Шелестить осінньо під ногами, з тихим болем дерева цілую.

Знову місто. Вулиці вузенькі.

В цім будинку і моя кохана.

Мимо йду. В лице — трамваїв дзенькіт. Може, вийде і на мене гляне.

Але ні. Не хоче чи не може.

Я іду. Додому б тільки швидше.

І коли тонув у сон тривожний, нахилялось все її обличчя...

1924

Стою я. Хмари угорі.

В обличчя віти голі.

Чи довго ще мені зоріть?.. Шумлять мені тополі.

Так сумно. Стежка і хрести. Сліди людей мінливі.

1 я до вас, і я сюди в багряній сонця зливі. Цвітуть волошки на межі, — мені ж од болю й суму і день не той, і сонно жить і слухать шумо-шуми...

[1924]

Підіймається місяць над містом, заглядає до мене в вікно. Випливає крізь віти, крізь листя, що було й промайнуло давно. Поцілунки і крики “до зброї”, розцвітало й гуло з вишини, де село, й біля церкви старої од зорі золотило тини.

Про сумне не згадаю — не варто, кожний знає про долю таку.

В Кам’янці юнакам я на варті груші рвав у Петлюри в садку На мою на замурзану музу що ж я можу тепер обмінять?.. Біля річки пекли кукурудзу і на муштру ходили щодня.

Далі: рейки, холодні вагони, та з піснями нам тепло було.

Далі: море і вітер солоний, де кохання моє розцвіло.

Гей ви, вітер, і сонце, і ранки, мабуть, так вас не любить ніхто.

В полоненого синя познанка ², у кишені партійний квиток.

А тепер я один. І над містом підіймається місяць у синь, і тремтить, і хитається листя од його золотої сльози.

1924

Літом і зимою ходе з цигарками, продає газети, сірники й ірис...

І не хочу вірить, що колись на камінь положив панянку вперше мій одріз; положив і пана з сивими бровами...

Чому ж він підвівся, захитався знов?.. Дивиться на мене темно і криваво, хусткою з горлянки витирає кров...

Як послав я кулю поміж темні очі, а вони упали прямо на стерню, там і наштрикнулись... з голови ж клекоче, кидає перлини на шинель мою... і на ногу панни крізь чулок ажурний, де синенькі жили вище од чулка і жовтіє тіло. Степе мій безжурний, помолись за щастя, щастя батрака!

Дивиться на мене сонце жовторунне, заплітає гриву у мого коня.

А кругом повстанці... і мені так юно слухать, як шаблюки і серця дзвенять... Крикнув я: — На коні!.. Тільки небо й трави... На смугляві, юні — пісня з вишини.

Скоро од маєтків зацвітуть заграви, і в крові потонуть вечір і пани...

Одшуміли межі, одзвеніли межі...

Полягли смугляві, юні полягли...

І за що, — не знаю... Я уже й не встежу... Може, ти розкажеш, газетяр малий?

Я купую “Вісти”¹, літери маненькі я печу очима, все чекаю бурь...

Де вони, не знаю... Тільки хмарний дзенькіт од трамвайних ліній рветься крізь юрбу. Рівними рядами зброя і шоломи, там, за катафалком, постаті смутні...

І мотив над ними чорний і знайомий про близьке й незнане нагадав мені.

— Це кого хоронять?.. — дівчину питаю,

заглядаю в вічі й біля неї йду, взяв її за руку, а вона не знає, їй голівка гнеться колоском од дум... \1924\

Чого задумався, пацан, ти на морозі босий?

Послухай, крізь заводський кран вітри мені голосять.

Ні, не вітри, а тисячі, що полягли за тебе.

Над нами зоряно мовчить таке байдуже небо.

Невже ж це вічно й не мине?.. Од холоду, од бруду візьму закутаю в шинель твої маленькі груди.

Ти хочеш їсти?! В небі шум, аеро у безодні...

Ну чим тобі допоможу, коли я й сам голодний? Провулок, вітер, сніг і тьма, далеко ще до ранку.

Послухай, чуєш ти, непман, ану давай горлянку...

\1924\

КРІЗЬ ВІКНА

Крізь вікна місто рве, гуде в осінній вечір, далі.

І сяйво ліхтарів руде твоїй подібне шалі.

Шукав за вікнами любов, серед людей і в гаї.

Чому ж до тебе я прийшов — і сам того не знаю.

Чуття старого данина звела мене з тобою.

Так стій же, стій біля вікна примарою сумною.

А я піду на шум, на дзвін у тьму, в нові шукання.

Не падай, не цілуй колін, любов моя остання.

Ну що я можу? Тільки тінь од тебе і од мене, і дні юнацтва золоті, і молодість шалена...

Од нього — дим, од нього — сон, такий чужий до яву.

Забута шахта... камерон... і я, поет смуглявий.

І ти, учителька, і ти...

Майнуло все од мене, як дні юнацтва золоті, як молодість шалена.

1924

Чи є в житті яка мета, чи люди ми, чи тіні?

А може, тут, і там, і там один туман осінній.

За руку я тебе беру, кажу, — і слово тане.

Бо кожне слово, кожний рух — лиш вигадка, омана.

І нас нема, і гай — не гай, ні хмар, ні дум, ні гратів...

Я не кажу тобі “прощай”, бо нікому казати.

НА РОЗІ

І

В крові колеса трамваю, вагони і рейки в крові...

Ну, слухай, і я заспіваю буденную пісню тобі.

На шумному розі книгарня, не раз я заходив туди, бо в ній одинока і гарна касирша чорнява сидить.

Не знаю, за що чарує, не знаю, за що люблю. Приходжу, книжки купую і в карії очі дивлюсь.

Пливуть оріонами саги, і зорі над зорями мчать...

Вона ж не звертає уваги і швидко кладе печать.

А руки, не руки, — лілеї, дає мені здачу без слів.

Щоб довго дивитись на неї — я б цілу книгарню купив.

Та жити поет не уміє, він тільки стріляв би в манто... А сам за п’ятнадцять копійок душі продає рядок.

Я серце розбив би об камінь, бо довго чекать весни... Пронизує душу гудками, панелями очі п’янить.

На вулиці квітами люди, не зборить електрику тьма. Чекаю якогось чуда, іду...а чуда нема.

Чи довго я буду чекати, дивитись на зорі, на сніг.

А там, у маленькій кімнаті, так холодно й тоскно мені. Прийду, а в кімнаті темно.

І спиниться серце на мить...

За вікнами вітер таємно гіллям і снігами шумить.

Ах, жити не можна гірше...

Як довго чекать весни!

І буду я кликать касиршу в свої одинокі сни.

А ранок туманний настане, гудком задзвенить об вікно, я думу — на думу, мов рани, й на лекцію йду до ІНО '. Пливуть і минають години, години чи, може, Й ВІКИ...

А місто сиренами лине крізь диму сумні ланцюги...

І потім ходжу я, блукаю, вітрини й електрику п’ю.

Й, здається, колеса трамваїв розчавлюють душу мою.

II

Весною запахло, весною.

По бруку дзвенять ручаї...

Я йду обережно з тобою і очі цілую твої.

Вгорі невідомі дороги, од них над будинками синь... Хай дивляться люди, — нічого... Хай щирими будуть усі.

Та що це?.. Спинились трамваї, немов навантажена мить...

Юрба, і кінця їй немає... Касирша на рейках лежить... Далекі бажання, надії і погляд — у горло ножем...

А там виконком туманіє і дивиться журно Артем ².

Упав я на труп одинокий, слова невідомі казав...

На мертве розплющене око упала одна сльоза.

Ти нижче обличчям до мене, торкнула, сказала: — Прощай. І знов я іду на сирени, на крики, на дим і одчай... Весною запахло, весною.

По бруку дзвенять ручаї...

Але я один. І зі мною одні тільки думи мої.

[1924\

Кіно. Австрійський офіцер і ти зі мною в ложі.

Не можу пригадать тепер, ніяк забуть не можу, як ти могла, як ти могла не буть тоді моєю, коли од погляду цвіла і маком, і зорею...

Казала: — Все мені роби, я ж тільки брав за груди.

Ніхто тебе так не любив і так любить не буде.

Я пам’ятаю ешелон, прощальний шум навколо... Здається, вчора це було, а може, і ніколи.

Мене ти вийшла проводжать, так ясно стало знову, коли твою побачив шаль напроти я раптово.

А потім довго я блукав в обідраній шинелі...

І тільки тіні од шлика на мурі, на панелі.

Коли в вагоні всі заснуть, потомлені од бою,

я — на знайому, мрійну путь, я тільки снив тобою.

О, як давно! Навколо мла.

І дні мої в інеї.

Як ти могла, як ти могла не буть тепер моєю.

[19241

Із збірки “Золоті шуліки” (1927)

* * *

Все блукаю, марю я.

Сум мій кароокий!..

Азіатчино моя, ви, міста широкі!

Гляну я на дальню путь — синьо і глибоко...

Наді мною роки йдуть золотим потоком.

Шум аеро угорі хвилями — до мене...

Гей, вечірні ліхтарі і авто сирени!

Все блукаю, марю я.

Сині, чорні, карі... Азіатчино моя, золоті бульвари!.. [1925-1926\

ЩУ

Над містом хмари і години... Не розлюблю тебе ніяк, моя вишнева Україно, красуне, страднице моя!

У центрі я. Моя Маріє!

0 скільки видно відсіля! Шалений регіт Індустрії вже протина твої поля...

Я не останній і не первий, що весь в сльозах дивлюсь кругом, коли кістки, і кров, і нерви дере залізним терпугом...

Аеро шум і дзвін над гаєм доносить пісню нам лиху...

Та треба так. Я добре знаю

1 не зверну з свого шляху.

У морі горя і надії, з другими в-першому ряду, на рев і регіт Індустрії ходою твердою іду.

Вмира Марія, вмерла Інна, хрестом упали на траву... Індустріальна Україна зміня Вкраїну степову.

Життя буя, горить і кличе, і під непевний бігу спів летить все далі і все швидше од чумаків і од волів...

Аеро зграями над краєм, частіше з станції: “Ку-ку!..”

І дядько свиту заміняє на синю блузу заводську.

Прийми, прийми привіт од сина, що вже близька віків мета, моя робоча Україно, моя ти нене золота!

[1926\

Рани гніву, рани днів...

Крик журливий журавлів...

Голі гони, голий гай...

І червоний небокрай. Спільні кроки, тиск руки... Синьоокі вітряки.

В далі кличе, далі — жах...

І обличчя все в сльозах...

1925

Живеш уривками, зненацька, уламки дум, уламки хмар.

Десь на Волохах Заливацький, він і рибалка, й чоботар.

0 Йване мій або Макаре, я вже й забув ім’я твоє.

Чи й досі рибу на базарі твоя дружина продає?..

1 дні мої, мов думи давні, їх ловить зір мій і рука...

Я бачу дім, зелені ставні

і чую гавкання Сірка...

Я бачу гай, ріку і далі, де небо спіле, мов жита, де волосню для вудки рвали ми в коней нишком із хвоста...

О юнь моя, літами тану, у безвість — я й мої огні...

Уже з-за хмар вітри-титани знайомий шум несуть мені... [1926]

* * *

Цвіте садок. 1 дітвора в алеях обручі ганяє.

А я один. Сумна пора.

Не видно їй ні дна, ні краю. Співають птиці в глибині, вона така спокійна, синя!

І плакать хочеться мені, немов ображеній дитині.

Душа німа. Немає слів.

Подібне іноді буває, коли увечері в селі хтось на гармонії заграє.

Вже не піду в колони я слова і рухи жадно пити. Нехай другим шумить життя, кричать авто, дзвенять копита. Співають птиці в глибині.

Моя ж душа уже в ночі вся. Далекі дні, щасливі дні, коли в Артьомівці¹ я вчився. Червонця шапка на мені і траур куртки шкіряної. Далекі дні, щасливі дні, про вас я думаю з журбою.

О, скільки дум, пісень-огнів! Життя як море — по коліна.

І там я дівчину зустрів, вона тепер — моя дружина.

Її люблю, немов весну, мов золотий далекий південь. Продав я куртку шкіряну, червонця шапку загубив десь.

А небо синє і ясне...

І вже не чуть: “Якого полку?” Дружина кинула мене, вона уже не комсомолка.

Як серце б’є! Чи біль, чи бред... Чи ця журба лиш од утоми... Нехай відомий я поет, але собі я невідомий.

Співають птиці в глибині, вона така спокійна, синя!

І плакать хочеться мені, немов ображеній дитині.

1925

ЯК ПРОХОДЖУ Я МИМО

Як проходжу я мимо заводу, чомусь сумно і тоскно стає.

Все здається, що сонце заходить і обличчя цілує моє.

Вже забув я залізні дороги, де од молота гулом жене.

1 тепер, я не знаю для чого, одірвали од тебе мене.

Одірвали, до міста послали, проморили у лазні жахній.

Ой ви хмар недосяжні овали, вже назад не вернутись мені.

Не вернути і мертвого брата милий час одшумів, одсіяв...

Як ходив на Дінець я купатись і з рогатки собак поціляв.

Знов я хлопчик... і в лавку до Зоза ² по дорозі біжу босяка...

Йде Марина ³... О ранки, о сльози,

о любов під крилом вітряка.

Знову погляди, рухи і лиця... На руках я кохану несу...

І хитаються п’яно кислиці, і криниці шумлять унизу...

Днів моїх пролетіло немало. Тільки сниться далеке село... Ті кислиці давно вже зів’яли, ті криниці піском занесло...

Наче сонце за лісом заходить, стеле путь на Дінці золоту...

0 задимлені труби заводу

1 смуглявий юнак на мосту.

Я блукаю і марю. А гони, як весною — мутні ручаї.

Як забуть таращанців загони і зелені обмотки мої...

Багряніло життя, ніби хмари в вишині над туманами трав... Я про чоботи хромові марив, самогоном журбу заливав.

А тепер я поет... і не знаю, де мета і чого я хотів.

Я і чоботи хромові маю, та наївність свою загубив.

Де ж ти мій ніяковий Володю з золотими очима, як став... що колись працював на заводі і в траві Жюля Берна читав.

Я блукаю сумний і нечулий, по-осінньому віти хита.

Все минуло, як молота гули, як шипшина моя золота.

Тротуарами осінь блукає, і подібний до осені я.

Одсіяли зірниці над гаєм, так і день мій колись одсія.

На життя я дивлюся неначе крізь якусь зачаровану муть... І за мною ніхто не заплаче, як на цвинтар мене понесуть.

Як на зламаних крилах Ікара, в вишину не здіймусь уже я.

О мої золоті тротуари,

о загублена юність моя!

[7925]

Моє сяйво погасло навіки, одцвіли всі хвилини і дні.

Скоро, скоро під регіт і крики догорю я на власнім огні. Тишина. Ні зітхання, ні руху.

Не залить мені муки вином.

Тільки ворон погрозливо й глухо закричав за холодним вікном.

Од очей, мов огонь, простяглося моє горе в пустелю німу.

Золоте і пахуче волосся я в долоні уже не візьму.

Я — мов сон. 1 навколо нікого.

Ні обличчя, ні крику із тьми. Тільки місяць осріблені роги показав із-за муру на мить. Подививсь і розтаяв туманно, нагадав про далеке село.

І проміння на дуло нагана, як вино золоте, потекло.

Я пригадую ніч розставання.

Це було за огнями села.

Ти дивилась на мене востаннє, одірватись ніяк не могла..

Темний вітер сміявся над нами, нахилялися віти німі.

Ти плече м’ні змочила сльозами і з риданням пропала у тьмі. Тишина, і навколо — нікого.

Ні дихання, ні руху не чуть.

Наче вийшов я сам на дорогу і не знаю, куди повернуть.

Пригадав я під зоряним небом безпощадної пристрасті яд...

Я б давно повернувся до тебе, та не можу вернутись назад.

Од очей, як огонь, моє горе — уявляю твій образ крізь дим.

Не дивися на мене з докором; я не винний, кохана, ні в чім.

В моїм серці печаль і знемога все життя обернули на муть.

Ти до мене любила другого, і не в силах цього я забуть. Тишина. Ні дихання, ні руху.

Не залить мені муки вином.

Знову ворон призивно і глухо закричав за холодним вікном.

Ну, прощай, моя Нальо, я п’яний. Я іду у далекі краї.

Поцілунок останній нагана нагадає про губи твої.

[1926]

Лан і луни.. Сум і синь. До комуни наша тінь.

Нахилили віти клени, листя блимає в огні.

Ніжній пам’яті Верлена я складаю ці пісні.

Тінь, даль льоні — ЛЬОНЬ.

Шум заль і долонь.

Панни, танки у Версалі, і рубіни, і коралі... а під мурами Лашез, блиск останній лез...

День простяг криваві пальці залпами одгув.

Ой, і я ж колись версальцем для робочих був!

Пролетіло днів немало...

Дні мої руді.

Чом мене не розстріляли у Чека тоді?.. ¹

Ой, росте комуна мила прямо до небес.

А мені судилось розстрілять себе.

Ой, рости, рости до неба!

Не здригне моя рука.

Буде “я” моє для себе за колегію Чека.

Он біжить смуглявий хлопчик. І завод сія...

На окраїні робочій народився я.

Ох, якби та повернули днів моїх потік: знав би я — і од Петлюри в перший день утік.

Серце тоне в туги коло, не спливе ніяк, бо не вернеться ніколи молодість моя.

От тому, що йшов робочим на робочий клас, голова моя на клоччя розлетиться враз.

Лан і рани.

Сум і ЛЬОНЬ.

Од нагана в рот — огонь.

Лане милий,

ЛЬОНЬ і люнь, одлетіла моя юнь.

[1926\

* * *

Я на рани — груди кожну хвилю й час...

Ніжні, рідні люди, як же мало вас!

Мало чи багато, я й не знаю сам.

Тільки вам я радо все життя віддам.

Ой шляхи-тумани, на труні труна.

Кажуть, що я п’яний, я ж не п’ю вина.

Може, всі ми п’яні,

о багрянь моя! Навіть і в коханні не забудусь я. Вмерла, мов на карі, юні далина: сині, чорні, карі випили до дна.

Впасти б на коліна, й під глузливий сміх цілувати стіни, обнімати всіх.

Серце в тузі лине на світань гаї...

Росяна калино, лопухи мої!

Вдарю я по хвилі золотим веслом — й зашумлять похилі верби над піском... Татко мій Микола, я із тьми прийшов...

Рух який навколо, у гаю немов...

Я наївний, чистий, все для мене — бій. Місто моє, місто, я навіки твій.

[1926]

Так мрачно в вечори, коли в міськім прибої огні од ліхтарів містичні та руді...

І хочу говорить у мрії я з тобою тоді.

Я згадую Бахмут, і карусель, і поле —

о синь твоїх очей!

Не вернеться любов, як молодість, ніколи, як золотий Дінець назад не потече.

Вечірній листя шум і силует коханий...

Поезії мої і сльози — тільки їй.

Мої шляхи — одчай, шукання і тумани.

І вже у далині кінець я бачу свій.

Прийди хоч уві сні і нахились до мене, — ти можеш одігнать од мене давній жах.

Неначе сниться знов... шумлять трава і клени, і ми з тобою йдем у сонці, у піснях...

Все далі образ твій, все глибше моя мука; здається, що мене од болю вже нема.

А місто за вікном зітха і стука, стука, і лине в тьму мою огнями ночі тьма.

[192б\

Коли потяг у даль загуркоче, пригадаються знову мені дзвін гітари у місячні ночі, поцілунки й жоржини сумні...

Шум акацій... Посьолок і гони... Ми на гору йдемо через гать...

А внизу пролітають вагони, і колеса у тьмі цокотять...

Той садок, і закохані зори, і огні з-під опущених вій...

Од проміння і тіней узори на дорозі й на шалі твоїй...

Твої губи — розтулена рана...

Ми хотіли й не знали — чого... Од кохання безвольна і п’яна, ти тулилась до серця мого...

Ой ви ночі Донеччини сині, і розлука, і сльози вночі...

Як у небі ключі журавлині, одинокі й печальні ключі...

Пам’ятаю: тривожні оселі, темні вежі на фоні заграв...

Там з тобою у сірій шинелі біля верб я востаннє стояв.

Я казав, що вернусь безумовно, хоч і ворог — на нашій путі... Патронташ мій патронами повний, тихі очі твої золоті...

Дні пройшли. Одлетіла тривога... Лиш любов — як у серці багнет... Ти давно вже дружина другого, я ж — відомий вкраїнський поет.

Наче сон... Я прийшов із туману і промінням своїм засіяв...

Та на тебе, чужу і кохану, я і славу б свою проміняв.

Я б забув і образу, і сльози... Тільки б знову іти через гать, тільки б слухать твій голос і коси, твої коси сумні цілувать.

Вже до серця доходить отрута...

Як старому колишнього жаль... Путь моя у каміння закута, і на кожному розі печаль...

Ночі ті, та гітара й жоржини, може, сняться тепер і тобі...

Сині очі в моєї дружини, а у тебе були голубі.

[7926]

В СУМІ

Тону в журбі, в задуми димі... Невже й для мене доля ця?..

А за вікном манто і джимі шумлять без краю, без кінця...

Дивлюсь у тьму, немов в безодню, і не знайду шляхів собі...

Хіба повіситись сьогодні, так як Єсенін, на трубі?

Покривить смерть і брови, й губи у синій сміх, останній сміх...

Та не діждать золотозубим, щоб я загинув через них!

Доволі, геть, омани журо, повита траурами хмар!..

Я — не Єсенін, я — Сосюра, поет труда і комунар.

Іду на гул і глуму гами...

Я не один, о, не один!

Ви марно хтіли, щоб за вами я не почув Комуни дзвін!

Нехай од голоду й утоми аж надимає жили кров, та протина цей гул і гомін бадьорий крик: “Завжди готов!” [1926\

ПЕРСТЕНЬ

(Ліробалада)

Я у полі. Хто зі мною?

Тільки біла путь...

Тільки спомини юрбою на снігу встають.

Кров — у щоки, кров — у скроні... Знову, знов як стій: на заплаканій долоні перстень золотий.

А над ним обличчя любе, в ньому біль і гнів...

І шепочуть мертві губи:

“Ти його убив...”

І

Над селом — туман і зорі, у сельбуді — сміх...

І огні у милім зорі од очей моїх.

Сонний місяць, мов в колисці, в синій вишині, і по рейках простяглися станції огні.

Наші очі — в неба чаші.

Хто ми й відкіля?

“Подивись, усе це наше: і гаї, й поля...”

Гарно як, неначе вранці!

Я тепер — сількор.

І здається, кров повстанців лине аж до зор.

1 здається, йдуть рядами хлопці мимо нас...

Тяжко гупають над нами кроки раз у раз...

Тих, що вмерли біля станції, коли день одгув...

Ой, у дні, в ті дні повстанцем, як вони, я був!

... Офіцерів крики тонкі... кроки... зброя... сніг...

Ми стріляли й в ополонку опускали їх.

Як забуть їх бліді руки й очі ті німі,

де шуміли верби глухо вітами у тьмі?

Ой ряди, од снігу сині, і огні заграв!..

Офіцер своїй дружині перстень передав.

Він сказав: “Пождіть хвилинку, я шинель зніму”, — і навів я карабінку прямо в лоб йому...

Тільки крик: “За Україну!” — Тільки сніг і кров...

Але я його дружини й досі не знайшов.

II

Лине поле снігом талим.

Зорі, як ножі.

Чом мені вона сказала:

“Перстень!? Покажи...”

На снігу, на тіні — блики, наче я — нічий...

Стало холодно і тихо на душі моїй.

Кров — у щоки, кров — у скроні... сніг... і тіні знов...

На простягнену долоню перстень я поклав...

Я мовчу, дивлюсь... “А може!?” Серце — в горло, в бік...

Що таке?.. — “Ой Боже, Боже!..

Це ж мій чоловік!..

Видно Богові замало горя і молінь...”

Захиталась і упала на снігу, як тінь...

Що подумать, що сказати!.. Розгубився я...

О любов моя проклята, вчителько моя!..

В небі зоряні хорали, вітер їх несе...

Відкілясь гроза примчала і розбила все.

Серце б’ється тоскно, глухо, та немає сліз.

Взяв я вчительку на руки і в село поніс.

Ось сельбуд. Вікно іскриться. Двері. Світло. Клас.

Я ридаю. Юні лиця оточили нас.

За вікном — туман і зорі, мертво світить сніг.

Та нема огнів у зорі од очей моїх.

Наче хвилями озера з хмарками в бою... Розстріляв я офіцера і любов свою.

III

Тихо гроб юрбою лине, а за гробом — я.

В нім лежить моя дружина, вчителька моя.

Ой, синіють неба шати, а під ними — крок, із вінками йдуть дівчата й хлопці без шапок.

Спів до неба тужно лине, мов ідем на бій...

Положив я в домовину перстень золотий...

Більше Наля не пригорне, Ой, не квітне сміх!..

Я ходжу стрункий і чорний по шляхах моїх.

Тишина. Ну, хто зі мною?..

Тільки біла путь...

Тільки спомини юрбою на снігу встають.

Кров — у щоки, кров — у скроні, знову, знов, як стій: на заплаканій долоні перстень золотий...

А над ним обличчя любе, в ньому жаль і гнів...

1 шепочуть мертві губи:

“Ти його убив...”

Лютий, 1926

Із збірки “Юнь” (1927)

СОНЕТ

Люблю тебе, доба переходова, за смутний вид, за зломи, за огні, за рух юрби і за огненне слово, за владне “так” і непокірне “ні”...

Але і край Прийдешнього чудовий, де б я не був, все видиться мені... Про це веду я з зорями розмови, коли все спить в вечірній далині.

Життя моє! Тобі мій дар любові, це ж ти цвітеш у квітці, в комашні... Коли умру, чи доведеться знову в твій океан улитися мені?..

О даль моя! О горизонтів зови в вечірній час солодкої розмови!.. [1925\

Над селом туман — дим із димарів.

Мов в краю оман мій і зір, і спів.

Віти золоті, як же вас забуть? Я тону в меті, як риплива путь. Як забуть мені? Відтіля ж я сам!

Вечір і огні у сельбуді там.

І тремтить рука, бо і я од вод. Школа заводська і завод, завод...

Я ж такий, як ті милі злидарі.

Шахти золоті од зорі вгорі.

Небо зацвіло в діаманті брам.

О моє село, я родився там!

[1925]

Юно йдемо до мети, ми — революції гнів!

Весело в лавах іти.

Смерті нема для творців! Чутно фанфари здаля. Коло встає золоте.

Наче музика, земля кроком бадьорим цвіте. Погляд і думка — як ніж, споминів зоряний рій...

Ти перед нами стоїш в куртці своїй шкіряній. Піснею серце і лет, очі мільйонові мас.

Руки простяг ти вперед, кличеш, смієшся до нас. Вітер і море зусиль туго хитає ряди.

Ім’я блакитне “Василь” житиме з нами завжди... Смерті нема для творців! Стиснемо дужче багнет. Той, хто горів і згорів, вічно веде нас вперед! [1927\

Із збірки “Де шахти на горі” (1928)

СМЕРТЬ

Шумне місто скажено вирує.

Я іду повз будинок “Вістей”, і в вікні, де редактор працює, вже не бачу блакитних очей.

Був Еллан, а тепер немає...

І без нього я думи сную.

Як і він, я не все проспіваю про Комуну незнану мою.

Сніг ляга на вечірні панелі, перед мене могила чи мур...

Знаю, прийдуть нові менестрелі, тисячі невідомих Сосюр...

Залунають на спів їх дзвінко довгі плески закоханих рук.

1 впаду я, самотня сніжинка, на холодний наїжджений брук...

Десь годинник прощально затінька... Упаду... і не жалко, що мла...

Я хотів би, щоб тая сніжинка, п’ятикутня сніжинка була.

[19271

Із збірки “Коли зацвітуть акації” (1928)

Білі акації будуть цвісти в місячні ночі жагучі, промінь морями заллє золотий річку, і верби, і кручі...

Будем іти ми з тобою тоді в ніжному вітрі до рання, вип’ю я очі твої молоді, повні туману кохання...

Солодко плачуть в садах солов’ї, так, як і завжди, незмінно...

В тебе і губи, і брови твої, як у моєї Вкраїни...

Ось вона йде у вінку, як весна... Стиснулось серце до крику...

В ньому злилися і ти, і вона в образ єдиний навіки.

1927

Сумні акації цвітуть — така вже в їх солодка звичка...

1 місяць розливає ртуть на карі очі більшовички.

Не мрії — зоряні рої, і серце швидко-швидко б’ється... З очей моїх кохання ллється на вії вигнуті твої.

Й вони тремтять, мов чорні крила щасливих невідомих птиць...

Я упаду з кохання ниць, бо я уже такий безсилий...

Не можу я... Моя рука — руки продовження твоєї... Сльоза, кохана і терпка, розбилась райдужно об неї...

Не плач... Я — твій, і ти — моя...

До смерти це, на віки вічні...

Неначе пісня солов’я, твоє нахилене обличчя.

1927

Синій цвіт.

Сни, як ті, як колись...

Я іду молодою ходою.

Пальці віт золоті

простяглись над водою.

Синій цвіт обліта за горою. Кров клекоче, буя...

Наче знову зі мною юність моя.

Янтаріє дорога ясна, і вона прийде скоро... Тишина.

Зорі.

1927

Тебе любив, як вітер небо, в огні сумнівів і образ.

Нащо ж закохану із себе ти удавала кожний раз?..

Тебе любив, як вітер рожу, в солодкій тузі, у журбі... Але нещирости не можу простити навіть і тобі.

Ти не любила... Час останній... Який же біль, який же біль!.. Та за ілюзію кохання Навіки вдячний я тобі.

1927

Догоріли, погасли останні огні. Облетіло жоржиною літо.

Той ставок і верба не присняться мені, там ніколи мені не сидіти.

Знаю... знаю... Прощай... Я за вітром піду, розіллю в його шумі ридання...

Тільки голе гілля й мертве листя в саду шелестить під ногами востаннє.

Скоро прийде зима. Скільки днів я спалив! А для чого — і сам я не знаю...

Облітає вбрання з золотих ясенів і за мною сліди засипає.

[1925]

* * *

Неозорі далі знов.

Зорі, зорі...

О любов!

0 ясного болю яд!

Білі ноги, синій сад.

Вітра гули

1 село...

Все минуло, все пройшло.

Все, як листя, — десь на дно.

Світить місяць

у вікно.

О ясного болю яд!

Білі ноги, синій сад.

1927

* * *

“Ну, прощай. Я тобі тільки жінка”. Подивилась востаннє кругом...

А надворі летіли сніжинки, мерехтіли, як сон, за вікном...

Тільки дум заклопотані зграї, а за думами — постріл і тьма...

Дим цигарки пливе, пропливає, як любов, як життя проплива...

Тільки постріл... і мозок — на клоччя, і волосся, і кров на стіні...

От чому я минулої ночі за Єсеніним плакав у сні.

Вітер шибками грає і дзвонить, не влетить у кімнату ніяк...

Він такий, як і я, невгамовний, безталанний такий, як і я.

Хто там плаче прощально і дзвінко, чий чорніє в вікні силует?..

Так. Для мене вона тільки жінка, як для неї я тільки поет.

[1926\

ОЙ, ВЕСНА!..

Ой, весна!.. Ой, шумлять дерева, і хитаються віти в нестямі...

Хочу слухать забуті слова, хочу бачити місячні плями...

Тіні й плями... О сон мій ясний, як далекий садок повітовий...

Милий образ і мій, і не мій, ввесь залитий сльозами любови...

Ну чого я не можу забуть,

ну чого я не можу згадати

твої губи, і плечі, і грудь,

ввесь твій стан молодий і проклятий?..

Під очима і в’яне, й горить.

Я не хочу ні Налі, ні Майї...

Я нікого не можу любить, бо тебе до нестями кохаю...

Як це вийшло, далека, що я своє щастя розбив, як дитина?..

Ти казала: “Бери... я твоя...”

Я ж, дурний, тільки гладив коліна... Тільки гладив коліна, мовчав... Цілував тільки плечі та брови...

Хоч і добре до неї я знав

все, що треба нам знать для любови...

Я не міг, хоч і кликала кров, теплі хмари і зір твій чудовий... Ми казали про вічну любов, і хотів я такої любови.

Може, й треба, щоб згинула мить, і тому ти зі мною віками...

Я боявся тебе розлюбить після того, що буде між нами...

Підіймається хвилями жуть і оточує траурним гаєм...

Восьмий рік, як дурний, я ходжу, Восьмий рік по тобі я ридаю *...

Я тебе не забуду, а ти одрубала до себе дорогу...

Бо, коли я пішов на фронти,

Ти взяла й полюбила другого...

Заливає прибоями гнів...

Я живу... а мені все немиле...

Ну чого я тоді не зробив так, як ти, о далека, хотіла?..

Вже ніщо й не цікавить мене...

Тільки жутко, як ніч наступає...

Бо другий твоє тіло ясне кожну ніч до знемоги кохає...

Я не можу і спати від ран, не дає мені жити минуле...

Все частіше дивлюсь на наган, все страшніше мені його дуло...

Кличеш ти!?. Я ж не можу ніяк... Хоч і знаю до тебе дорогу... Повстає уся гордість моя, вся любов повстає проти цього...

Є таке, що жене мою жуть, що кида мої муки додолу: не назад, а вперед я гляжу, як почую пісні комсомолу...

1 стає спокійніша душа, пліч твоїх пропадають овали... Ти для нашого руху чужа, бо нужди ти ніколи не знала...

Ми з тобою зійшлись у маю, ще не знав я, що значить ідея, ти й тоді Україну мою не любила, сміялась із неї!

Вже давно одлунали бої, і нові ми побачили гони...

Ти ще дужче не любиш її, коли стала Вкраїна червона...

Бачу в тьмі я пожежу руду і знамена червоні без краю...

До стола я нагана кладу і два рази ключем замикаю.

Світові підіймаються дні.

Як щасливо у їхньому русі!..

Ще наган пригодиться мені, для других я іще пригоджуся.

[1926]

Зеленіють жита, і любов одцвіта, і волошки у полі синіють.

Од дихання мого тихий мак обліта, ніби ім’я печальне — Марія'...

Ми з тобою одні. Ми у полі одні.

Ти стоїш перед мене, як вечір.

Я дивлюсь на заплакані очі твої, на покірно нахилені плечі...

В небі хмари біжать... може, буде гроза!?. Зацвіли блискавиці над гаєм...

Я не можу сказать, я боюсь розказать, що тебе я уже покидаю...

Що я можу?.. Скажи... Мої дні, мов хрести. Я не мав і нічого не маю.

Ти стоїш і мовчиш... тільки вітер тремтить, на плечі твою шаль підіймає...

Зеленіють жита, і любов одцвіта, і волошки у полі синіють.

Од дихання мого тихий мак обліта, ніби ім’я печальне — Марія.

[1925\

Скільки днів пролетіло над нами! Серце тугою темною б’є...

Я дививсь у вікно з козаками в соромливе обличчя твоє.

Як любив твоїх пліч я овали! Пам’ятаєш — ярок... сіножать... А коли ми на фронт виїжджали, ти не вийшла мене проводжать.

Ой гули над сумними ланами невблаганні удари гармат!

Скільки днів пролетіло над нами, нам тепер не вернутись назад.

В твоїм серці нічого немає, ти давно одружилась з другим.

Я ж волосся твоє пам’ятаю, шуми листя над ґанком твоїм.

Я нічого уже не бажаю.

Тільки споминів встануть рої, як чужі мені очі засяють, так похожі на очі твої.

Це ж твоє наді мною усюди нахилилось обличчя ясне... Я ніколи тебе не забуду, хоч давно ти забула мене.

[1926]

Дум оман над чолом...

І туман за вікном...

Зброї дзвін. Як давно!

Я один і вино...

Дум оман над чолом...

І туман за вікном...

[1926?|

ЖОВТІЄ ЛИСТ

Жовтіє лист, і щастя розцвітає, нема йому ні гранів, ані дна...

Зі мною знову ти. 1 тільки серце крає очима синіми печальна далина.

І очі в тебе теж то золоті, то сині співають і мовчать... десь гайвороння

гам...

За руки ми взялись, і тихе павутиння обличчя обпліта на кожнім кроці нам.

Крилами має смерть над нами і за нами, прозора і сумна, як завжди, як колись...

І шарудить-шумить печально під ногами... Жовтіє лист...

119261

ДІВЧИНА НА РОЗІ

І

І коли засне вечірнє місто, зацвіте примарою в імлі, буде чуть, як пада в сквері листя на долоні стомлені землі.

Буде чуть, як крила журавині в вишині осяяній шумлять, і потонуть думи в шумовинні, як у сині пальцями гілля.

Вже не тягне на село додому, — там, де дні пливли мої малі, я чужий у полі голубому, і здаюсь я гостем на селі.

Десь кричать і мчаться паровози, і вгорі пропелери шумлять...

Я піду до дівчини на розі, що за три квартали відціля.

Вже вона в міліції два роки на посту стоїть біля ЦК.

В неї очі карі та глибокі, вся вона і ніжна, і струнка.

Мов калина росяна у маї, мов в гаю троянда молода.

І за що вона мене кохає, я ніяк не можу розгадать.

Вся вона, мов зоряна розмова, мов пахучий вітер у траві, я ж такий сумний і ніяковий, і у мене каблуки криві.

Серце кров жене в солодкі жили, а в лице повітря, мов вино.

Я прийшов. Її давно змінили, і в ЦК ще світиться вікно.

“Ти прийшов?” — і персами тугими до грудей притиснеться моїх.

...Синь і синь... а там осінні рими, а за ними — моря синій сміх.

Сил нема, сказать немає мочі, що у мене жінка і маля...

Бо вона і слухати не хоче, все губами рота затул я.

Бо вона з усмішкою ясною на хвилину губи одрива, й, мов вечірнє листя, наді мною шелестять і падають слова.

Ми йдемо, і ллється голос милий, ніби губи юні до чола: як вона гімназію скінчила і в радянській Венгрії була *.

Все мені давно уже знайоме, а слова — тюльпанами кругом: як вона любила воєнкома, як її покинув воєнком.

Не зведе очей своїх тривожних, і думки з моїми в даль летять.

“Ну, скажи, невже тепер не можна говорить інтимно про життя?”

Ми йдемо. Я думаю: “Востаннє...”

Все мовчить, і слухає, й цвіте.

О любов, о зоряне мовчання,

0 руки тремтіння молоде!

II

Я сьогодні сказав про дружину

1 про сина дівчині сказав.

Плакав вітер, і айстри осінні нахилялись до зляканих трав.

Там, на заході, хмарні овали, небокрай помарнів і поблід.

Ти нічого мені не сказала, тільки довго дивилась услід.

З того часу я сонний неначе.

Груди болем нестерпно стиска, як зажурену дівчину бачу на посту біля дому ЦК.

Стій, кохана... Така наша доля. Серце тихим привітом цвіте...

Я пригадую вітер у полі і волосся твоє золоте...

Наче сонце пронизує груди, і у жилах не кров, а вино...

Я ніколи тебе не забуду, хоч у мене дружина й синок.

[1925\

Я піду на вулиці, де прудко мчать авто і тане білий дим, де гуляють п’яні проститутки й закликають голосом хрипким.

Скільки лиць, одеж, очей і рухів!

У очах мереживо цвіте...

Хтось здійняв до неба жовті руки й проклинає місто золоте...

Заливає юрбами панелі, я між них незнаний і чужий...

О реклам огненні каруселі,

0 життя зрадливий буревій!

Янтаріє листя на каштані, одбива проміння ліхтаря.

Ех, якби мелодії повстання, ех, якби троянди Октября!

Журавлів вгорі прощальні зграї, — тільки їм дивитись на ріллю.

Місто, місто, я тебе не знаю

1 за це ненавиджу й люблю.

[1927]

* * *

В ліхтаревім морі йдуть байдужі люди, і людина кожна — невідомий світ.

Я між них блукаю, все шукаю чуда, все чекаю щастя уже стільки літ...

Де?.. В краю якому?.. В кого запитати?.. О, моїх поезій золоті рядки!..

Синіми очима дивляться дівчата — вечора міського зганьблені квітки...

Синіми очима дивляться дівчата, і душа синіє, наче місяць той...

Що мені робити, вечоре проклятий?..

Ой!..

Суме, мій ти суме, де тебе подіти?..

З каменем на шиї де й коли втопить?.. Розгубились думи — безпритульні діти... В золоті блакить.

Дивляться дівчата: чорні, карі, сині...

1 у кожнім зорі невідомий зміст...

Падає на руки ліхтарів проміння, як осінній лист.

Поспішають люди, поспішають речі, хто спізнився трохи — на панелі гинь. На машину-місто задивився вечір, туманіє синь.

Синь уже темніє... Ніч іде нечутно...

Та для міста ночі наче і нема.

В мене на кашкеті зірка п’ятикутня, а на серці — тьма.

І коли світанку зарясніють рожі, трохи спинить місто свій шалений біг... Лиш дівчата ходять, кличуть перехожих і зникають з ними в вулицях вузьких. [1927\

Небо хмарне, вогке, наче з вати, у дощовій завісі село...

Як бадьоро мені заспівати, щоб це щиро було?..

Так обридли заплакані рими, гей ви, гони, гаї!..

Щоб пісні мої стали новими, як налагодить струни мої?..

Сонні верби... привітна розмова... Синій місяць у дзеркалі вод...

Там гудки заливаються знову і лунає завод.

На знайомую стежку до тину я не гляну тепер і на мить...

Там під вітром печальна шипшина про минуле на сонці шумить...

Хай шумить... я вже суму не хочу. Кинув серце я нашій меті.

В мене карі, задумані очі і зіниці у них золоті.

В полі вітер регоче і лине. Більше, пісне моя, не ридай. Україно моя, Україно, революції зоряний край!

[1927Ц

Сніжинки летять на землю холодну...

Біла безмежна гать.

Володю!..

Небо зимове смутне і вчора, й сьогодні.

Хто це покликав мене із безодні?

Боле, о боле мій!..

Плаче вітер так дзвінко.

Чий це образ ясний крізь сніжинки?..

В минулім мене нема, для минулого я не проснувся. Хто це руки лама в завірюсі?..

В мареві білім блакить, лине воно безкрає...

Хто це плаче за мною, біжить, у снігу потопає?..

Не бентежать спомини дум, минуле — забута жінка.

Я вперед поспішаю, іду крізь сніжинки.

[1927\

УКРАЇНО МОЯ

Мого суму останні огні потонули уже в далині.

Це лиш сон, це лиш згадка одна. Україно, моя сторона!

Україно, моя сторона, краю мій і сподівань, і мрій! Вже давно одгриміла війна на твоїй стороні золотій.

Це тобі моя пісня і гнів, і ридання, і розпач, і сміх...

Як люблю я твоїх юнаків і дівчат чорнобривих твоїх!

Моє серце і слово на “лю”... Ще я пісню складу не одну... Як ненавиджу я, як люблю Україну, мою сторону.

Я ненавиджу, нене, тебе, що над нами ще висне імла, що від кволого “цоб” і “цабе” недалеко ще ти одійшла.

Ах, я хочу незнаних шляхів, щоб твої кароокі сини обернули у крицю свій спів після років безумних війни.

Як не хочу я давньої мли, і бажання моє, як багнет, щоб усі ми залізні були, з золотими очима — вперед!

А люблю я тебе, ох, люблю! За пориви, за муки твої, що не марно за сонце бої заливали всю душу твою...

Кожний крок одвоюєм у тьми, в новій формі вирує війна... Будем, будем залізними ми, кинем зір на світи не з вікна... Україно, моя сторона!.. [1927-1928]

Із книжки “Поезії” (1930)

САД

В огні нестримної навали Рубали, різали наш сад...

А ми дивилися назад І за минулим сумували...

Руками власними тюрму Творили ми собі одвічну...

О, будьте прокляті, — кому Назад повернуто обличчя!

Брати нас брали на штики,

За слово, правдою повите...

Ви ж розумієте!?. Віки Не знали ми, чиї ми діти!..

Хтось застромив у серце шило, В чеканні марному весни...

В саду розкішному лишились Одні пеньки та бур’яни.

Кати на струни наші жили Тягли із рук, як сон, блідих...

І з нас співців собі купили, Щоб грали їм на струнах тих.

Ми йшли кривавими стежками, Нам тільки снився волі згук.

І похоронно над полями Кричав і плакав чорний крук...

Він нам кричав про волі гнів,

Щоб ми повстали, захотіли!..

Й кривавий дзюб об струни-жили В безкраїм розпачі точив...

Коли ж приходили раби Володарям на струнах грати,

Серця не тисло від журби

І не обурювали ґрати...

А струни плакали... Не в бій, — Вони нас кликали в утому...

Та от — прийшов співець новий

І в струни вдарив по-новому.

І ми здригнули!.. Душі громом Залив музичний буревій,

Що мчав, мов рокоти ріки,

Що рвався в даль крізь піну шалу!..

І зацвіли старі пеньки,

І бур’яни травою стали...

Це в день було, коли той спів Так схвилював серця всім хорі...

А уночі вже сад шумів

І крізь гілля сміялись зорі...

Так несподівано і скоро Наш сад повстав і зашумів...

Його рубали, а він ріс!

На місці зрубаного дуба Росли нові!.. І навіть хмиз Угору дерся!.. Краю любий!..

Ми дочекалися весни,

Ми вже підходимо до брами!..

Це ти, той сад, о краю мій,

Колись порубаний катами!..

Над золотими берегами Ти знов шумиш, такий рясний... 1928, Харків

НІЧ

Сонні віти, карі очі, пісня з гаю опівночі...

Тіні... губи... мрійна шаль...

В небі місяць і печаль.

На груді їй чорна квітка наче п’є розлуки жах...

Він забув... Йому так бридко...

А вона уся в сльозах...

Хто пішов там опівночі?..

Чом ставок у тьмі клекоче й не тремтить під вітром шаль?.. Тільки місяць і печаль...

1928

* * *

Сумні кипариси стремлять у блакить. Пахнуть іриси,

і море шумить.

Повний любови стою край вікна. Місяць бузковий, чужа сторона.

Мрію про коси, про теплу долонь...

А вітер розносить цигарки огонь.

А вітер шумує, сміється в гаю: другий цілує татарку твою.

Хитаються клени, хитаюсь і я.

Не прийде до мене Зарема моя.

В муках любови стою край вікна. Місяць бузковий, чужа сторона.

1928

Одлітай, омани гать.

Я живу, — для мене мить.

Хочу кожного обнять, хочу кожного любить.

Ми в порожньому гаю, повні золота стежки. Окриляє юнь мою дотик милої руки.

Вітер... трави в тумані...

Та мені на них не жаль.

Бо в лице, немов у сні, б’є твоя пахуча шаль.

Що таке... В тумані гай,

і не видно стало трав... Тепло глянула: — Прощай... Я ж нічого не сказав.

На заплаканій землі я давно до всього звик.

Десь у небі журавлів одліта покірний крик.

1928

Це було на острові Цейлоні, де цвітуть веселкою гаї.

Цілував вузькі мої долоні ватажок із племені Аї.

Обережно брав мене за груди, заливався з радости плачем...

І тремтіли стріли у отруті за його нахиленим плечем...

А коли на сходи пароплава я зійшла... О море, о любов...

Як його не кликала, не звала, ватажок за мною не пішов.

Це було на острові Цейлоні, де цвітуть веселкою гаї.

Не цілує вже мої долоні ватажок із племені Аї.

1928

Чорний ворон сидить на могилі, де до міста наїжджена путь. Обтрусили вже яблуні білі

і картоплю із поля везуть.

Жовте листя, оголені віти, синій холод іде з вишини... По капусниках бігають діти

і солодкі їдять качани.

Там, де верби, тини і тополі, по ночах замерзає вода,

і так сумно в холодному полі телефонні гудуть провода.

Скоро зійдуться хмари у сині, дощ поллє на поля золоті, й буде гарно у ночі осінні кукурудзу пекти на плиті.

1928

* * *

Хмуро, хмарно.

Ярина.

Любим марно я й вона.

Я мовчу — вона рида...

Плачу я — вона мовчить... Лиш рука її бліда у руці моїй тремтить.

Що це? Звичка чи любов? Яде мій, останній яд!

Скільки раз од неї йшов

і вертався я назад.

Я цілую, та дарма.

Ми не рідні й не чужі, бо в любові цій нема пісні повної душі.

Хмуро, хмарно.

Ярина.

Любим марно я й вона.

1928

* * *

Озеро і клени, місяць — козодой.

Не дивись на мене, — я уже не той.

Дні мої сумирні, ночі, як плачі...

Не тремти покірно на моїм плечі.

Ночі, мої ночі, озеро, як сміх...

Я уже не хочу помилок старих.

Та любов до згуби вже не прийде... ах...

Поцілую губи в золотих сльозах...

І піду, покину, бо і ти не та.

Пропливуть години, пролетять літа,

і життя долине, долетить до тьми...

Тільки ці хвилини не забудем ми.

1928

У МАРЕВІ

Я піду у мареві споминів і мрій, там, де простягнулися довгі тіні вій, де мені в минулому синій зір сія...

Золота голівка!.. Іскорка моя!..

Там, де труби жерлами простяглись до зор

і хрестами журними молиться собор, де Бахмутка-річка під мостом шумить, на знайомій вулиці тихий дім стоїть.

Підійду до ґанку, повний давніх дум,

і замовкне явора переливний шум...

Де на ліжку білому мила спить давно, підійду і місяцем гляну у вікно...

Скільки днів і років марив я про це, що біліє смутно дороге лице...

Спить моя кохана, їй мене не чуть... лиш сорочку вишиту підіймає грудь,

і з-під одіяла, ніжна і тонка, блідою лілеєю звісилась рука,

та на щоки матові, наче погляд мій, крилами печальними впали тіні вій...

Ось поворухнулася, підвелась, дивись...

і до мене руки тягне, як колись...

Розтулила губи, зве мене вона...

Ні, це тільки вітер плаче край вікна... Спить моя кохана. їй мене не чуть. Повертає місяць на ранкову путь.

Заховав я глибше і печаль, і гнів,

і за мною явір знову зашумів...

Так шумить у жилах вічний болю яд...

По знайомій вулиці я іду назад.

Там, за містом синім, криці крик і рев, перед мене тіні золотих дерев...

Поміж ними місяць сумно так сія... Золота голівка. Іскорка моя.

1928

САД ШУМИТЬ...

Знову ти!?. О люба, чи не сон це?..

Як колись, до тебе я прийшов. Золотими літерами сонце на панелі пише про любов...

Ми йдемо, і шумною юрбою заливає серце, наче спів...

Над тобою, ніжною тобою, наче крила білих лебедів...

Ні, це сон, це сон... Тебе немає. Тільки біль самотній і терпкий... Синій вечір тоскно догорає, заливає кров’ю вітряки...

За тинами цокають копита, завмирають глухо на мосту.

Сад шумить... Вікно моє розкрите... Пахнуть медом яблуні в цвіту.

Десь далеко відблиски червоні, мов огні на тихому льоду.

Взяв лице в холодні я долоні і дивлюсь, і слухаю, і жду...

Мов крилом майнуло наді мною, і здалось, примарилось мені, наче ти печальною ходою десь пройшла у білому вбранні.

Сіє зорі неба синє сито, тихо ллється споминів вода...

Сад шумить... Вікно моє розкрите... І в кімнату місяць загляда.

1928

ГРОЗА

Я читав поезії свої і не втерпів, розридався бурно... Ти дивилась тоскно і лазурно на заломлені руки мої.

Зникла ти. І плакав я так повно, що не міг до радости дійти...

Й крізь ридання чув я невимовно, як ридала за стіною ти.

1928

Синій вітер, посадка, село.

Я чекаю чогось, я притих...

Наче серце моє розцвіло і промінням під ноги лягло у хитанні дерев золотих.

Я чекаю чогось, я притих...

Розливається синяви муть, ліг на верби огонь янтаря.

Десь дівчата з роботи ідуть, в небі пісня стоїть, як зоря... Розливається синяви муть.

Десь дівчата з роботи ідуть.

І так тихо, так сонно кругом. Тільки пісня за серце бере...

Знов лице дороге за вікном у прощальному шумі берез...

Там сплелися і шлик, і шолом...

І так сонно, так тихо кругом.

Я по стежці знайомій іду...

О, чекання і споминів яд...

У вечірнім липневім саду я по стежці знайомій іду.

Сад шумить, ой шумить мені сад... Не вернутись ніколи назад.

Дні ідуть, пролітають літа, стануть сивими брови мої... Одлетять у далекі краї, наче казка моя золота, недоспівані співи мої... Одшумлять, як у осінь гаї.

Пригадаю посадку, село, тумани і між вербами сміх...

Перші промені співів моїх

в час, як серце моє розцвіло... У хитанні дерев золотих перші промені співів моїх.

Тишина у кімнаті моїй.

Я дивлюсь з-під опущених вій, як цвіте за вікном далина.

У кімнаті моїй тишина...

І душа, як ставок золотий, тільки споминів хвилі по ній... 1928

ЯБЛУНІ

Не шуми про минуле, тополе, за вікном у ранковій імлі.

Скоро прийде весна, і у поле знов покличуть мене журавлі.

З ніжним серцем, самотнім і чулим, до села я приїду, прийду.

Будуть солодко віять минулим білі яблуні в нашім саду.

Буду згадувать серця пожари, як на гору до неї я йшов...

І під місяцем знову гітара заридає мені про любов.

У саду і жоржини, і рожі, і бажань несподіваний рій...

Був колись я стрункий і хороший, а тепер не такий, не такий.

Вже не вернуться юности грози... Тільки мури та вежі кругом...

На вокзалі кричать паровози, і трамваї дзвенять за вікном.

Все я кличу, дивлюсь і шукаю... Та не прийде минуле зі мли.

Білі яблуні, яблуні маю, як я хочу, щоб ви розцвіли!..

1928

Весна і літо пролетіли давно.

Осінь тендітна — в моє вікно.

Рядки невблаганні літер, почерк нервовий, швидкий... Синіми пальцями вітер стукає у шибки.

Дивлюся крізь мокрі вії, не вернути те, що колись.

На столі так смутно біліє її останній лист.

1927

Місто не вгаває...

Не чекай, не мар, бо не буде краю пурпурових хмар,

бо не буде краю дням твоїм рудим...

Вечір догорає за вікном твоїм.

Вечір синьоокий за вікном гука...

Монотонні кроки і тоска, тоска...

1927

Далеке місто повітове, і карусель, і степ, і сни.

Чи ти згадаєш чорні брови і зір його ясний-ясний... в далекім місті повітовім...

Ти пам’ятаєш, над багнетом, схиливши чоло, він стояв?..

Його шинель, криві штиблети, а в небі шум і крики ґав...

Ти пам’ятаєш, над багнетом...

Шумить тополя біля ґанку.

Ніхто ще згадки не зборов.

Далекі трави, хмари, ранки, його записки, в них любов...

Ти пам’ятаєш, біля ґанку?

О, як дивився він востаннє, які слова тобі казав!

Наївний час... сухе прощання, його корзинка і вокзал.

О, як дивився він востаннє...

Його слова, його пісні, де тьма, розстріли й ешелони...

І образ твій над ним у сні, як на щоці сльоза солона в розлуки час... сльоза по ній.

І тоне згадка, ніби дзвін... Зустрілись ви, о час печальний. Нащо побачив в тебе він на пальці перстень обручальний!? І тоне згадка, ніби дзвін...

Хіба коли забуду я,

як плакав він, мій чорнобривий,

як він на станції стояв в далекім місті повітовім...

Хіба коли забуду я...

Ніхто ще згадки не зборов. Вона, як смерть, нема їй краю... Моя душа — на крик, на кров, у тузі Дантовій конає...

А роки йдуть... і все минає...

Та не мина моя любов.

1928

Кожний раз, коли прийду, одчине і сідає біля неї знов.

Я дивлюсь холодними очима на його й Наталочки любов.

Це ж вона з губами молодими, од бажання губи, мов вино.

Я дивлюсь холодними очима, як синіє місяць за вікном.

І душа моя уже в ночі вся, я Наталі й слова не сказав.

А колись в Артьомівці я вчився і записки ніжні їй писав.

За вікном міські залізні гами, ліхтарі ридають за вікном.

Все пройшло, пролинуло над нами і ніколи вже не прийде знов.

Гей, на розі мрію розіп’ято

і, хто хоче, всі на ню плюють!.. Хтось такий незнаний і проклятий закривавив душу всю мою.

Я піду, і сам куди не знаю.

Ніби парк — усе моє життя, а в тім парку липа розцвітає і кущі любов’ю шелестять.

Хай блистять далекі залізниці, і жита під зорями шумлять, — сон життя мені не пересниться про моє закохане життя.

Я й тепер смуглявий, мрійний, мрійний... Тільки думи в мене вже не ті.

Я люблю давно і безнадійно сині очі й коси золоті.

В небі дзвін і лащиться, і тане, і не може одлунать ніяк...

Дзвоне мій, о друже мій коханий, ти ж такий самотній, як і я.

1925

Чого це так сумно мені?

Чи, може, не стало сил, і тоне мета в далині, і вколо багато могил...

Чого це так сумно мені?

Я вірю, я знаю, о ні!

Ми путь пробиваєм ясну, і кроки збудили луну.

Не впали знамена, не згасли огні. Чого ж це так сумно мені?

Що юність умерла моя, і друзів немає моїх, що впали в далеких боях...

Навколо весілля буя, оркестри, і кроки, і сміх...

А друзів немає моїх.

Не згадує їх ніхто, життя все летить уперед.

Воно, як крикливе авто, і пера змінили багнет.

Намистом пливуть огні, і місто нервове шумить пожежно в вечірню блакить, та труби димлять в вишині... Чого ж це так сумно мені?

1927

ОСІНЬ

Мурами хмари осінні, вітру печальний рев.

Тіні...

Падають

тіні...

Золото лине з дерев.

Чую за парком

гули,

бачу за парком

дим... Згадує листя минуле шумом пожовклим своїм.

В небі крикливі зграї, крик той наводить тоску. Вечір нечутно спадає з листям на землю вогку.

Може, приснились сотні й повна пожеж земля... Тільки біліють самотні лави крізь голе гілля.

Може, приснилось поле і на снігу бої...

Вже не вернути ніколи дні романтичні мої.

З міста крізь віти, мов думи, тихі огні простяглись...

У європейськім костюмі я не такий, як колись.

Що ж, не такий — і не треба. Солодко іншим буть.

Синє вечірнє небо, синя вечірня путь.

Пам’яті меркне криниця, в муті не видно дна.

Іноді тільки присниться куртка моя шкіряна.

Перетинає тіні промінь, подібний мечу. Споминів листя осіннє я під ногами топчу.

Більше уже не чую громів повстань і антант. Куртку мою шкіряную носить якийсь спекулянт.

Скоїлось це зимою в чорні голодні дні.

Ну і носи, чорт з тобою! Зовсім не жалко мені.

Будуть огні, я знаю, буйно шумить голова.

Не марно в столі чекає браунінг № 2.

Будуть дні майоріти так хутко у червоному мареві дум...

І тоді я на кожану куртку європейський зміняю костюм.

Тихо, навколо тихо.

Світиться дальнє вікно.

Вже навели ми лихо на мушку давно!

Знов загудуть бетони, до неба здійметься гнів...

А зараз мені так сонно і так скучно мені.

Хочете ви, щоб і нині рвав я до болю крик?! Може ж бути людині скучно хоч раз на рік!?

Скаламутив я до краю споминів воду ясну.

Інші нехай співають про громадянську війну.

Світе мій синій, широкий, на фоні прийдешніх заграв. В ці бунтівничі роки я вже своє одспівав.

Листя, немов заграва, так і тремтить, і сія.

Осінь моя кучерява, осінь моя!

1927

Шуми міста, міста шуми... ліхтарі і зорі...

Повний ласки, повний суму, хочу д’ горі, д’ горі...

До розгуби, до знемоги думаю, блукаю...

Ой ви, огненні дороги без кінця, без краю!..

Труби, вежі, арки, брами, тротуари, бруки...

Щогли радіо над нами, мов розп’ятих руки...

Йдуть і йдуть байдужі люди... Краю, мій ти краю!..

Сині очі я забуду, карі пригадаю.

Йду з усмішкою сумною, та не крикну: — Доки!..

Там, де верби над водою, одшуміли кроки...

Чи сьогодні, чи учора, хмари... коні... зграї...

Чом мені не так бадьоро, я і сам не знаю.

Тоне зір у небозводі, він такий широкий... Пролітають і проходять дні мої і роки...

1927

Я вас люблю. Чому? Не знаю. Та тільки кров моя пече, і в жилах муку розливаю, мов синє золото очей...

Я вас люблю, моя омано!

О шуми вашого манто!

Я вас люблю так ніжно й п’яно, так, як не любить вас ніхто.

Не знаю й сам, чого я хочу. Шумлять весною дерева...

Як пригадаю ваші очі, стає важкою голова.

Померлі квіти по дорозі хтось розгубив уже давно.

Я зустрічаю вас на розі, коли ви йдете до кіно.

А з вами він, непман поганий, у нього зуби золоті.

І віє солодко і п’яно за вами “Льоріґан Коті”...

А небо чорне і порожнє...

Там тільки вітру шум і гнів!.. Невже, невже забуть не можна, що вийшов я з робітників?

Мені падучою зорею так жалко жить серед образ!

В кіно трюмо і лотерея

для тих, що йшли на смерть за нас,

а з ними й я... Прощайте, квіти!

Я вже не той, я вам чужий.

Мені лиш плакать і жаліти та кликать Інн або Марій...

О, почекай, моя омано!

Дай слухать шум твого манто...

Я вас люблю так ніжно й п’яно, так, як не любить вас ніхто.

Рида рояль і голосами кричить: — Цілуй її, цілуй!..

Беру квиток і йду за вами у ложі бархатну імлу.

Це тільки сон. Це я в нестямі і плечі, й губи зором п’ю.

Це ти французькими духами змутила голову мою!

А на екрані хмари бурить аероплан, і мчить земля...

О, скільки, скільки біля муру таких, як ти, я розстріляв!

Але чому ж, коли на очі, на сині очі гляну я, так божевільно кров клекоче і серце не спинить ніяк...

1925

Ти прийшла і повіяло маєм, і кімната моя зацвіла...

Та уже я тебе не спитаю, де ходила і з ким ти була.

Знов хитнулися стегна прокляті, як тоді, перший раз, у гаю...

Я не можу тебе цілувати, бо не вірю в любов я твою.

За вікном умирають сирени... Стій покірно, дивись і мовчи. Тільки марно, кохана, до мене ти приходиш на ліжко вночі.

І зітхання здійма твої груди... Тишина... чи ридання, чи сміх!? Ми на вулиці більше не будем цілуватись з тобою при всіх. Пролітають віки і години, скорбний дзвін доліта з далини. Хай у нас од кохання два сини, та не зв’яжуть мене і вони.

Я від тебе не хочу нічого, . ти пройдеш і погаснеш, як дим. Чи згадаєш поета дурного ти на півночі дальній з другим? Я піду до товаришки Жені, з нею муку розвію мою.

Завтра потяг. Квиток у кишені. Дай же руку востаннє твою.

Мої думи розгублені, голі, в болю мареві хвилями — чадь... Не забудь же Олегові й Колі ти про їхнього батька згадать.

Там, на півночі ніжній і синій, ти на тлі золотому берез розкажи їм, що є на Вкраїні їхній батько, багатий, як Крез ‘. Він багатий на біль і сумніви, на ридання, любов і пісні...

Що була ти зі мною щаслива, — і у сні позіхнеться мені...

Що мене не забудеш любити, але я для других, для ідей.

Ти мене не могла обдурити, обдури хоч мо'іх ти дітей...

1926

Весна моя, любов моя, тебе у місті я не чую.

Солодка пісня солов’я мене вже більше не хвилює.

Весна моя, печаль-журба, я ніби келих повний болю.

Іду й мовчу. Спішить юрба, і я за нею — мимоволі.

Далеко в тьмі гаї мети, залиті радістю дороги...

Іду, хоч нікуди іти, спішу, хоч і нема до кого.

І сумно й солодко мені.

Іду в юрбі нервовим кроком.

О, непу мари навісні, мої непманки синьоокі!

Куди тікать од жуті й дум?

Рида і кличе піаніно...

В “Нову Баварію” зайду, нап’юсь і стану мов дитина.

Ти перейшла мою межу, ти з другим ніжна і щаслива.

А я за кружкою сиджу, і сльози капають у пиво.

Мене не любиш ти за те, що все в житті я ставлю руба. Твоє волосся золоте давно чужі ласкають губи.

Життя мене і рве, й жене!..

Та жах у тому полягає, що жодна жінка так мене, як ти, безумно не кохає!

Хитливо йду. О милий неп, я проти тебе не повстану.

З душі сплива намул і леп, тепер веселий я і п’яний.

До всіх любов... нема їй дна... Люблю сьогодні я за вчора.

Ти з ним пройшла, немов весна, на мене глянула з докором.

Далеко десь гукнув гудок, пливе над містом диму вовна.

1 про партійний свій квиток згадав я з болем невимовним.

О, де наган? О, де рука?

Невже всю душу вже пропив я!?.

І заливається, й гука

мене товариш чорнобривий.

Іду і не дійду ніяк, аж очі з сорому — на лоба.

Хіба забути можу я, що вийшов сам із чорноробів?

Давно б себе застрелив я, давно б мої зав’яли зорі.

Та тільки те мене спиня, що не один я п’ю із горя.

Є слово ніжнеє на “лю”, та і його я вже не знаю.

Іду, хитаюсь, наче сплю, собак у скверах матюкаю.

Минули дні, пройшли бої, і погасає образ милий...

0 будні зоряні мої, нащо ви душу отруїли?

1926

О. Ковіньці¹

Кожний раз я її в ресторані зустрічаю на горе, на жах...

В неї очі підведені, п’яні

1 кармін на знайомих губах.

Я і знаю її, і не знаю...

Тільки кличе і тягне мене, де з-під шовку вбрання виглядають дорогі кружева комбіне...

З нею непман нахабний і грубий, що життя потопив у вині.

А вона крізь покусані губи щось похабне сказала мені.

Усміхнулась і глянула жутко, наче я наступив на змію...

Як похожа оця проститутка на колишню дружину мою!..

Підвелась і хитається... п’яна...

Йде до мене: “Забудь і прости...”

А в лице аромат “Льоріґана” і печальної пудри “Коті”...

Знову маєм і ласкою віє...

Ти для мене і сонце, і спів...

Хочу крикнуть: “Проклята повіє!..” а кажу: “Я забув і простив...”

Хочу крикнуть услід їй так дико:

“Я не можу без тебе... вернись!..” Та слова заглушає музика, і не буде уже, як колись.

Знаю я, ти давно на уклоні...

Ще тоді, як зі мною була, ти другим віддавала долоні і розпусту таємно пила...

Був самотній... За вікнами клени... До нагана стреміла рука...

Ти приходила пізно до мене, вся червона, противна, слизька...

Дні пливли, похоронні, як дзвони, ночі йшли, як ножі, як огні...

Раз знайшов я твої панталони, передерті, засохлі й брудні...

Грай, музико, ридай, моя рано!.. Грай, музико, ти швидше, молю.

Я забуду зрадливу кохану і з досади гітару куплю.

Плачте, очі, козацькі ви карі!..

В неї бедра і ноги “на ять”.

Хай їй чорт! Краще грать на гітарі і синочка свого споминать.

Ти жорстока, туоа і нечула, все в тобі насолода і зло.

Хоч би сина мені повернула, може б, краще без тебе було.

Де ви, ніжки, смугляві, маленькі, і до мене восторжений крик!..

Він не зна, що повією ненька і що татко його більшовик...

Синку мій, кароокий синочку, в парку більше не бігати нам.

Над любов’ю поставив я точку, чи ж поставлю її над життям!?.

О, почуй мої голос і кроки і згадай паперову зорю!..

Я горів на фронтах огнеоких, а тепер на коханні горю.

Хтось сміється в пенсне: “На коханні!?.” Ах, кохання, така ширина!..

В ньому жінка і син, і повстання, і Вкраїна, моя сторона!..

В ньому все!.. Революціє, зоре!..

Я ж людина, не криці шматок.

Маю право на власне я горе і на слово інтимне “синок”?..

Чи не маю?.. Як ні, то з такими, як оцей, що сміється в пенсні, що жиється думками чужими, не єдина дорога мені!

0 печале моя неозора

1 електрики зоряне гей,

Революції зрушим ми гори для кохання, жінок і дітей.

Ти пробач за образу, мій любий! Знаю я, ти не криці шматок.

Ти ж цілуєш закохані губи і у тебе є жінка й синок!?.

Хай сміються чужі і нечулі, треба так, наша доля така.

Ми ж зросли в Революції гулі, в тебе й мене в мозолях рука,

в нас єдині і серце, і кроки, і з колиски дорога одна!

Прийде критик якийсь пенсноокий, мою душу розкрає до дна...

Він надіне на ніс мікроскопи, телескопи на серце своє, та нічого не знайде до гробу...

Він же критик!?, мовчать не теє!?.

Ну й почне фарисейство розводить і моралі нудненькі читать...

А навколо сміються заводи і лунає молитва “на мать”.

1927

Ну чому ті хвилини кохання я не можу забути ніяк!?

Десь далеко у білім убранні моя люба, тепер не моя.

Так. Кінець. Вже назад не вертати. Я у синій кімнаті сиджу.

Мені губи фарбують дівчата, обертають мене на раджу.

Скоро-скоро піду я за грані із простреленим мертвим чолом,

а тепер по ночах в ресторані заливаю я душу вином.

Ліза, Оля, і Вєра, і Ніна, поцілунки і сльози в гаю...

Так заграй же мені, піаніно, про загублену юність мою!

0 згадки! У яснім хороводі

хто в житті вас не любить, кляне!.. Я ж забув, як колись на заводі всі Володькою звали мене.

А тепер я лечу у безодню...

Десь далеко любов і бої...

Не цілуй, неживі і холодні нафарбовані губи мої.

Ліза, Оля, і Вєра, і Ніна,

1 пісні, і ридання в гаю, годі, годі, не грай, піаніно, про загублену юність мою!

1925

СМЕРТЬ

Наді мною ні вітру, ні гаю, тільки літери чорні: “Кінець”... Уночі, коли спати лягаю, все здається, що я уже мрець.

І у мене вже ями — не очі, серце стало в тяжкій тишині...

І так довго я спати не хочу, і так жутко, так страшно мені!

Кожний день нас потроху з’їдає, в тьму уходять нові й нові.

Скоро прийде кінець, я знаю, й непокірній моїй голові.

Буде небо за містом зелене й дерева в тумані золотім, і у траурних звуках Шопена чорний прапор над гробом моїм...

Прийде дівчина блідна востаннє, що мене розлюбила давно...

Наді мною промови й ридання, а мені все одно, все одно.

Наді мною нахилиться мила, поцілує востаннє, зітхне.

Тихо гроб мій опустять в могилу і засиплють землею мене.

І розійдуться потім понуро, в колотнечі потонуть міській. Тільки буде самотня фігура на могилі ридати моїй.

Прийде вечір зажурений, синій... Лиш єдине питання в груді: чи багато дівчат на Вкраїні буде плакать за мною тоді?.. 10.11.1927

В’януть очі і руки, і губи, в голові мов шампанського шум... На салфетках блакитного клубу я про муку свою напишу.

Там, де хвилі од вітру рябі, нахилились осики і верби...

Як хотів я там бути тепер би, щоб, Дінець, поклонитись тобі.

Там я хвилі холодні і чисті полоскав, маленький, рукою...

А тепер у великому місті замість верб провода наді мною.

Там і люди уже не такі.

Так багато пройшло, так багато... Тільки місяць, такий же щербатий, задивився на хвилі швидкі.

А на них у промінні човни, у саду резеда і левкої...

Спить усе під крилом тишини. Тільки пісня рида за рікою...

У минулім і радість, і жах...

Не піду ні до Дії, ні Налі.

Знов приснилися тіні на шалі й милі губи в солодких сльозах...

Марно казка і зве, і віта, і прощально в минулім зоріє, — вже походка у мене не та, не туди мої очі і мрії.

Знову лине туманами тьма, і так жалко, що вицвів мій ранок, що шахтьорського чуба нема й карооких дівчат загорянок...

З кожним днем інші очі ясні лиш для мене і квітнуть, і линуть... Я ж хотів, щоб любили в мені не поета, а просто людину.

Я по скверу розгублено йду, оглядаюсь на ноги жіночі...

Віє вітер в акацій меду, і зоріють закохані очі...

Срібним морем роялеві згуки розлива, ніби вечір лункий...

Я не знаю, чому мої руки так безумно цілують жінки.

Все цілують і губи, і щоки, гладять плечі і брови сумні...

“Мій поет, золотий, кароокий...” — не одна вже казала мені.

А мені так болить, так криваво...

Як хотів би я жить не таким.

Бо жінки карі очі крізь славу бачать зором сп’янілим своїм.

А коли я не був поетом, і дівчата любили мене не за лаком покриті штиблети, не за слави проміння ясне...

їв в садах я з шахтьорками сливи, цілував їхні губи міцні...

Мабуть, більше таким щасливим вже ніколи не бути мені.

А тепер я повірить не можу навіть тій, що кохає мене.

І щоночі і рву, і тривожу рвійну душу сумнівів огнем.

Ось проходять смутні, кароокі, синьоокі, веселі ідуть...

1 печальні, і ніжні їх кроки розривають і горло, і грудь...

Не одна вже ридала за мною... Скільки слів я восторжених чув!

Не одній на прощання рукою я байдуже і тоскно махнув.

Наша слава для нас, наче грижа, не для нас те закохане “лю”...

От чому я жінок ненавиджу і ні одну із них не люблю.

Я кусаю покривлені губи, але дум не спинити ніяк...

На салфетках блакитного клубу розливається мука моя.

1928

Уже не сню я про бої, про погляди імлисті.

Життя зриває дні мої, неначе вітер листя.

Ходжу і марю. Зблід і вщух.

0 дум осінні зграї!

Люблю юрби я шум і рух, у нім я потопаю.

Все усміхаюсь я огням, вони, як зорі-мрії... Здається, я чужим життям живу і пломенію.

Я у небеснім молоці, я в вітрі молодому, я — скрізь, я в дівчині оцій, я в візникові цьому.

Уже в осінньому цвіту в садах трави килими,

1 люди з портфелями йдуть все мимо, мимо, мимо...

Іде, пливе юрби змія без ліку і без краю...

Між них і дівчина моя, якої я не знаю.

0 сонце... Я в твоїм меду над мукою, над брудом. Нехай і сум, — а я іду

1 усміхаюсь людям.

1928

Кукурудза шумить пожовтіла, знов у вирій летять журавлі.

І синіє самотня могила у осінній імлі.

Ой, ключі журавині над нами, шуми смерти кругом...

І покірно махає крилами одинокий вітряк за селом.

Крізь печаль силуетів і ліній, де вирують гіганти-міста, по вечірній і тихій долині залізниця біжить золота.

Синь і синь над полями без краю, в’яне серце під осені спів.

А вночі повз села пролітають жовті вікна швидких поїздів.

Я до них простягаю долоні... Цокотить залізниці змія...

Може, там у якомусь вагоні пролітає і доля моя.

Плаче вітер за шибками тонко... Проміняв я столицю давно на проклятий огонь самогонки й хворостянки вузеньке вікно.

Йти куди, я забув і не знаю.

Вже до міста нема вороття, там контрасти мене роздирають, глушить тут однобоке життя.

Я дивлюсь у свічадо і кличу неповторної юности дні. Помарніло смугляве обличчя, карі очі зів’яли мої.

Десь гудуть телеграфові струни, в тому гуді ридання і сміх...

Був колись я бадьорим і юним, та тепер постарів і знеміг.

Там, у місті, проходять колони, підіймається пісня в блакить, і так радісно прапор червоний над будинком ВУЦВИКу горить...

Всі готові за волю до броні.

І здається у світлім чаду, в переможному громі колоннім я з восторженим зором іду.

Ні, не можу, не можу, не можу, швидше в місто від суму села. Полюбив я червоную рожу, що у грудях моїх розцвіла.

За собою дверима щосили я ударив, о зорі рясні!

Перед мене у тьмі замигтіли, засіяли станційні огні.

Умирає зажурене літо.

Так прозоро... покора і тиш...

Десь кричить паротяг, і на крик той я іду все скоріш і скоріш.

1928

НАД ДІНЦЕМ

Я стою над Дінцем у тумані яснім, і в сльозах все лице за минулим моїм.

Небо рідне й чуже над покорою хат.

Та не можу уже я вернутись назад.

Все таке, як колись, і рибалки в човнах, і осичини лист у ранкових сльозах.

Гей ти, доле моя, хоч тепер обізвись.

І здається, що я той осичини лист...

І що згадок рої, — тумани, небеса, і що сльози мої це — ранкова роса...

Лине пісня (чия?..) над горами в блакить. Чому ж доля моя тридцять років мовчить?

Що ж. Бої — так бої.

Нам не вперше страждать. Витру сльози мої, піду долю шукать.

Он сміється крізь гать долі личко ясне...

Стій, а то будеш знать, як не слухать мене!

Стій же, проклята, стій, синьоока змія!

В мене кінь степовий — буйна воля моя.

Вже не журно мені, я не хочу в труну, бо на цьому коні долю я дожену.

А щоб доля в ці дні навмання не ішла, я ремнями її прикручу до сідла.

Щоб не нила в бою, щоб сміявся їй рот, тую долю мою я візьму на завод.

А щоб добре їй знать, хто наш ворог лихий, будуть хлопці читать політграмоту їй.

1928

(Поема)

І

Забута станція і школа, в снігу тини, в снігу село, таке завіяне і голе, неначе мертвого чоло.

Тополі шум і хмари сині, а там, де церква в самоті, з вікна холодного Галині лиш видно галки на хресті,

та промайнуть рипливі сани, перегукнеться дітвора, і знов пливе життя мара, одноманітна і туманна, і знов, де церква в самоті, журливі галки на хресті.

А вдалині майданів гули і вежі, й димарі до хмар, там люди йдуть, як на пожар. Галина місто вже забула.

Сидить над зшитками і мляво дитячі виправля слова, мов після тифу, кучерява її поникла голова.

Кімната темна і маленька, убогі стіни, мов на сміх, і над столом портрет Шевченка в вінку із квітів польових.

Вночі бажань безумні зграї, у вікна тьми незламна гать... Тут про електрику не знають та і не скоро будуть знать.

А десь гуде, шумить, юрбує... Галина й зараз ніби чує і крок, і дзвін, і сміх, і спів в янтарнім морі ліхтарів...

Вона ім’я чиєсь шепоче, і наче видно їй у сні там у юрбі самотні очі, в них золоті зіниць огні.

І в тих очах бажань без краю, і в тих очах туман і муть...

Вони усе чогось шукають, вони усе на когось ждуть...

Далекі дні, веселі друзі, огонь полемік і образ...

Його на вечорі у “Плузі” ¹ Галина бачила не раз.

Вона усе чогось хотіла, але сказати не могла

і познайомитись не сміла...

А потім сніг, туман села,

сельбуд і церква, діти, клас, у вечори тихенька школа...

І от прийшов буденний час, як темний гай в снігу навколо...

О, де ви, шумні береги?

Лиш сум і злидні навкруги.

І хмарна даль, і хмарні люди... А ніч у зорях догорить,

Галину стомлену розбудить веселий гомін дітвори.

Життя, життя! Чого ти варте?

У тьмі минають день за днем, мов білі літери на парті, чиїмсь нашкрябані ножем.

Галина йшла служить добру, а дні важкі, мов хмарна вовна, вона і любить дітвору, та ця любов така неповна!

Над білим маревом бумажки її голівка золота.

Якби ви знали, як це важко писать поетові листа!

ЛИСТ

Поете мій, Володю мрійний!

Ні, я не марю, я не сплю. Писати хочу офіційно, а починається на “лю”.

У вікна хмар смутні овали.

Вже вечір. Світяться огні. Згадайте “Плуг”, де ви читали свої поезії сумні.

Ту залю світлу та високу, у вікна ніч в огнях руду й сковородинку² чорнооку завжди у першому раду.

Дівчину ту Галина звали (тремтять і серце, і рука...), вона записки вам писала, а ви не знали, хто така.

Давно-давно... Куди іду я?..

Це ж батьківщина вам, Донбас. Тепер я тут учителюю і часто думаю про вас.

Як швидко дні міські промчали! Село у сум... Та це пусте.

Якби мені ви написали, моє ви сонце золоте!

В нас є сельбуд (портрети, лави, маленька сцена...). Дні — як рік. Бувають іноді вистави (ламають двері, тісно, крик)...

На все тут час і певні межі, усіх мов снігом замело.

Нема ні гриму, ні одежі...

Самі ж ви знаєте... село...

Таке сумне і безнадійне!

А може, ні? Скажіть, молю! Писати хочу офіційно, а все кінчається на “лю”.

Я безпорадна, мов дитина, я і люблю, й боюся вас.

Село “Занесене”, Галина, “Забута” станція, Донбас.

Неначе тут... Низенькі хати... Сніги, сніги... печаль і тьма...

Я хочу радості вам дати, а в мене радості й нема.

Роздерте серце України, там, у минулому... бої...

Я пам’ятаю вас, Галино, як і поезії свої.

Як страшно жить у самоті такій, як ви, сумній дитині!..

Я пам’ятаю ночі сині і ваші очі золоті.

Згадайте дні, думки, як зорі, тоді так весело було!

Слова наївні і бадьорі і ваші мрії про село...

€ хмарні душі, ті завжди повиті смутком і журбою.

Вони ідуть в житті, як дим, як тихий човен за водою.

Неначе осінь їхня путь, журба, журба кругом без краю... Печально люблять і живуть і у печалі умирають.

Є душі зоряні, вони ясні шляхи в житті прослали, їх не лякає злиднів жало, ні царство смутку й тишини.

Ці люблять радісно й живуть, де б не були, як вільні люди. Коли ж обірветься їх путь, ідуть з усмішкою в нікуди.

Ви хмарна дівчина. Про себе я вже мовчу. І я сумний.

А треба буть таким, як небо, як огнеокий буревій.

Я вам пишу і не востаннє.

І тут і там, і тут і там

світи встають, кипить змагання...

Невже ж про себе думать нам?!

Ламає тюрм одвічні стіни рука напружена раба.

Так будьмо ж зоряні, Галино, як наша зоряна доба!

Нехай навколо чорні зграї багнети точать... Це пусте!

Ще буде радісно, я знаю.

Ваш Володимир Вапліте³.

II

Як і завжди, в вікно тополі, шумить у школі дітвора.

О дні заплакані і голі,

0 вечорів сумна пора!

Коли над нами і за нами чиєсь прокляте помело...

Я так люблю тебе, село, повите синню і снігами!

А літом пахне лобода, тремтять зірки на небокраї...

То десь гармонія заграє, то пісня в полі зарида...

Ти хочеш глянути під вії, під ними зорі... Ти не сам. Співають півні, гай чорніє,

1 на калині вже роса.

Життя берем мов на бігу ми. Галина мріє... Тишина.

Лиш десь цвіркун... Вона одна. Чека на відповідь, і думи

їй не дають ніяк заснуть, вони, як довга сніжна путь. Надворі знов якась пороша. Далеко десь гудуть міста...

І раз приносить листоноша Галині жданого листа.

В уяві стали очі карі, вони зоріють і зовуть...

Од них ясніє дивно путь, неначе струни на гітарі перебирає ніжний хтось...

І листування почалось.

Сніги заплакали... Весною уже запахли дерева.

Немов музикою ясною Галині повна голова.

У вікна синь, тополі, хмари та вітряки у далині.

І стали дні, немов пісні, як перший шум од крил Ікара...

Галина в щасті, наче в зливі, її слова ясні, дзвінкі.

Якби усі були щасливі золотоокі вчительки!

Уже нема у школі тиші, в сельбуді вистави частіші. Прийшла нова якась пора, і краще вчиться дітвора.

Торкну я струни не мінорні, хай залуна бадьорий спів! Блистять на сонці парти чорні й голівки милі школярів.

В роботі час, як сонце, лине. Весна, приходь! Та швидше, гей! І заставляє вчить дітей “його” поезії Галина.

Усе цвіте, куди не гляне, усе захоплює її.

І усміхаються селяни в поважні бороди свої.

І у сільраді й скрізь казали (цвіти, хвилин веселий крок!..): — Якби побільше місто слало до нас таких учительок!

Цілує вітер юні щоки, бруньки розкрили дерева.

Іде по вулицях весна, як комсомолка синьоока.

А час летить усе скоріше... Галина більше не сумна й листів закоханих не пише до Володимира вона.

їй ясно стало, що кохання не для поета, як для всіх.

І затуманили востаннє зіниці сльози. Так. Вона,

як і поет. І їй не треба інтимних хвиль, коли все небо в крові повстань, і дні — війна... На те і вчителька вона.

Здорові будьте, Володимир!

(Сюди до рими: “Воле, дим ер”...)

Тепер я знаю, що робить,

щоб стать, як сонце, як блакить.

Сумніви згинули важкі, відчула я, що у новому ті душі зоряні, які мене так ваблять і чарують.

Бо знаю вже, куди іду я у днів потоці огняному.

А сум і розпач — це утома.

І винні в цім не наші дні,

а наші нерви! Мій поете, нехай побила я штиблети, нехай я боса і в кімнаті тортурний холод, — злидні кляті

ми переборем, проженем, з землі ми зробимо Едем.

Хай буде кожний як титан!

Нам треба сили, сили, сили!

Мене селяни полюбили, і полюбила я селян.

Нехай я вийшла із міщан, але на них іду війною!

Не одспівали сурми бою, я не спізнилась... Навпаки, мені так раді бідаки.

Бо слово зле “інтелігент”, —

тепер на дні нові патент.

Ми йдемо до юного, нового!

І можуть бути в тумані лиш ті, що в радісному дні

не бачать світлого нічого й розводять паніку між нас у цей відповідальний час.

Ми йдем, ми дійдем до мети.

Це так, як двічі два — чотири.

Хай будуть всі залізні, щирі, як ваші вірші і листи!

Живуть хай сила і краса!

Нема шляхів людині-звірю!

Я в наші дні залізно вірю і їм молюсь... А гній і леп нам допоможе змити неп.

Я чула, ви нещодавно хотіли вбить себе... Вино, жінки й нечулі цьому винні та ті, що в латаній свитині

старцюють в місті... Це біда.

Але все пройде, як вода.

Я чула скрізь: і тут, і там, як люблять вас, як вірять вам.

Нехай же розпачу у вас не буде! Так говорить клас.

А ви є син його, Володю,

ви ж двадцять літ росли в заводі!

Ах, не писать це вам мені!

Та хай почують “ближні й дальні”, яка страшна відповідальність поетом буть у наші дні!

1928-1929

НІЧ

Кажуть, приїде Махно. Довго я думав про це... Місяць у темне вікно синім дивився мерцем. Довго заснуть я не міг, снилися знову фронти, і на безмежжі доріг — ти.

Ми на безмежжі доріг, серця удари, як ток... Сльози на віях твоїх, теплий платок.

Скільки пролинуло літ!.. Знову привидівся той, що для чекістів — бандит, і для бандитів — герой. Знов випливає із мли грізне обличчя рябе, як у кущі повели хлопці тебе.

Вітру тоді не було, тільки здригнула трава, як у кохане чоло вгрузла

шаблюка

крива... Скільки я років і гін серцем і зором беру...

З прапором чорним загін ми наздогнали в яру. Місяць дивився сумний, плакав за вербами дзвін... Довго рубались вони і полягли як один.

Тьму протинали огні, тьма захлиналась од ран... Тільки на чорнім коні втік отаман.

В полі шляхом золотим, там, де могили кругом, довго я гнався за ним і наздогнав над Дністром. Капало срібло в лозу, скеля мовчала стрімка. Тільки далеко внизу чорно шуміла ріка...

Скільки в минулому тем, пісню щоб скласти дзвінку... Збив я бандитів з конем в чорну холодну ріку.

Тиша текла з вишини, і крізь ранковий туман місяць дивився сумний, як потопав отаман.

Хвилі мотивами туг мчали у тьми океан.

Вірний не зрадив мій друг — чорний наган.

Все пролетіло давно, наче в безодню дзвінку.

Десь у Парижі Махно згадує смертну ріку.

Хай же балада оця місяцем тихим сія.

Я — не Сосюра, а вся вільна Вкраїна моя.

Сниться тонкий силует, шабля, що вгрузла в чоло... Видумать може поет те, чого з ним не було.

[192,У]

ДЕНЬ МІСТА

Вулиці, як завжди: службовці поспішають на працю, кружляють блискучі двері установ, і на циферблаті байдужі вказівки

мовчки одмірюють час.

Проходять червоноармійці, грає фанфарами сонце, візників переганяють автомобілі, шумлять потоки людей, і міліціонери керують рухом.

Куди поспішають вони всі: мрійні й заклопотані, розчаровані

й повні надій, багаті й бідні, злочинці й герої, туберкульозні й сифілітики, і що їм треба на вулицях великого міста?

А в будинках:

за кожним вікном своє життя, свої драми й радощі: миряться й розходяться закохані, кричать і сваряться діти, з вікон виглядають бліді жінки і шукають на вулицях своїх коханців, по чудових килимах і брудних підлогах човгають різні ноги і різна у них хода...

За смутними й веселими вікнами живуть різні люди, і кожний думає,

що він центр усього, і кожний хоче кращого.

Про що думають вони всі?

Про революцію на сході, про

Дніпрельстан

і індустріалізацію, про незакінчені романи й будівлі, про ґешефти й невдалі спекуляції, про те, що дітям нема їсти, про вбрання й рожеві ноги коханок...

Ах, хіба мало про що думають люди за смутними й веселими вікнами в розкішних будинках і холодних підвалах великого міста?..

День летить, і в’януть кольори, обсипаються каштани по боках пішоходів. Люди за зеленими столами в м’яких кріслах

підписують останні папірці, віддають

останні розпорядження

і йдуть додому...

В цей час

вулиці нагадують жили робітника, ресторани й цилюрні повні людей, нескінчимі черги стоять біля автобусних і

трамвайних зупинок, безпритульні виривають у самотніх жінок

ридикюлі,

й газетарям і міліціонерам багато роботи. Обсипаються каштани по боках пішоходів, в’януть кольори, й наближається вечір.

Вечір приглушує згуки й голоси, і жовте світло ліхтарів заливає панелі...

У скверах і арках гуляють закохані червоноармійці й наймички, в пивних і кіні повно людей, світла й музики, хвилюються біля реклам черги, нема дощу,

а від ринвів пивних течуть на панелі

струмки...

Зайвий місяць пливе над янтарним вечірнім

містом,

і ярко пролітають трамваї...

Шумлять і вирують вулиці, зараз вони нагадують золоті кварцеві жили. Нахабно горять очі піжонів і проституток, і чорні вказівки мовчки одмірюють час на золотих циферблатах.

Шумить і вирує вечірнє місто.

Наближається ніч, вона глибока й зоряна.

Блистять огні цигарок і очей, огні зор пропливають над містом, і смутно світить зайвий місяць.

З театрів і кіна роз’їздяться і розходяться

люди,

як жили стомленої людини, востаннє надимаються вулиці,

потім:

гаснуть реклами кіна, зачиняються магазини, ще трохи світять двері пивних і жовті вікна будинків, потім і вони закривають очі.

І тільки горять вуличні ліхтарі, їдуть порожні візники додому, і на замовклих майданах ходять одинокі повії.

[1928\

КРИВОРІЖЖЯ

Поле та поле, та вітер, вітер, як плач дітвори...

Іноді гори кварциту і одинокі копри.

Лунами вибухи дальні рвуться, мов вигуки злі. Линуть глибокі копальні в серце залізне землі.

Серце тремтить і зітхає дзвонами кайла і плит, в ньому продольні безкраї рве без жалю динаміт.

Лине у тьмі неозорій праці напружена путь, лампочки Вольфа, як зорі, там під землею цвітуть.

Чуєш, свистять коногони дико і радо в імлу, й кліті з рудою вагони мчать без кінця по стволу... Залпами вибухи дальні, і в неозорій імлі линуть нестримні копальні в серце залізне землі.

Із збірки “Серце ” (1931)

ЗИМА

Холодним спокоєм одягнено поля, у білому вбранні замислилась земля.

Куди не глянь — огні, холодні скрізь огні, і сонце наче спить у мертвій вишині, тепла не шле згори. Чи довго буде

сон цей?

Замислились поля, стулило вії сонце.

Мов облетіла даль, зів’яла, одцвіла, покрило льодом рік холодні дзеркала, там переливи хвиль вже не біжать

вперед,

лиш іноді вітри торкають очерет, і ріки мов дзвенять, жаліються у сні, не в силі скинути окови крижані.

А прийде ніч сумна, і місяць угорі по небу темному розвісить ліхтарі, завиє вовк у тьмі з огнем очей рудим, і стане жить усе життя якимсь страшним, у балках, у степу, на ріках і вгорі, аж до холодної, до дикої зорі, що прийде з глибини і над полями стане, урочиста, як спів, з плащем своїм

багряним, погляне на сніги... отверзуться уста, і сонце випливе, як риба золота.

В обіймах тишини і далі снігової проходять ночі й дні у срібному завої, та хуга іноді над степом продзвенить, крилами білими затьмаривши блакить, з риданням пролетить розпатлана вона, погасне в далині... І знову тишина.

Та прийдуть інші дні, й весни зелений

спів

у теплім сяйві зор, у дзвоні ручаїв,

крізь привітання птиць, крізь роси і

тумани

над полем зацвіте, як музика незнана. Щасливі прийдуть дні і глянуть із

безодні

на океани трав, на ріки многоводні, що скинули свої окови навісні і вільно в даль біжать... Щасливі

прийдуть дні!!

І в нас була зима, і ми були, як ріки в оковах навісних, похилі, без’язикі, в холодній тишині, під тягарем одвічним, нам не було часу піднять до зор

обличчя.

А десь цвіли сади і дивно пахли трави, над ними місяць плив рожевий і

ласкавий,

лунав там дзвін гітар, і в залах осіянних крутились у танку щасливі юні панни, і кавалери їх дзвеніли острогами.

Як домовина, ніч гойдалася над нами.

І в нас була зима. Та дзвін хрипкий

церков

раптово в ніч одну немов залляла кров — то запалили ми огні свої уперті, то ми пішли на штурм у білім танку

смерті,

і у тривозі збляк, розтанув пишний баль, і перемоги крик потряс колони заль!

Упав минулий світ, мов яблуко доспіле, і на багнети ми троянди почепили.

І в нас була зима. Але тепер не те.

Тільки для нас земля співає і цвіте, і звільнена пливе у зорянім тумані...

О аромати трав, о крила днів багряні, що заплели вгорі невиданий кінець!

О теплий тиск руки, о дружній стук

сердець!

ПРОЛЕТІЛИ РОКИ

Під рояля згуки спав будинок білий, довго слухав місяць тугу золоту...

Це було над морем. Дерева шуміли, страсно так шуміли в нашому саду.

Між дерев проміння смутно простяглося, небо посилало дальній нам привіт.

Ми стояли мовчки, і твоє волосся пестив ніжний вітер у хитанні віт.

Наче на молитві, я дививсь на тебе, був чужий тобі я, хлопець із села.

Ти була холодна, як осіннє небо, серцем не зі мною ти в ту мить була.

Я пішов у морок, на мерця похожий...

Та раптово грози вдарили кругом!.. Постинали кулі ті багряні рожі, що цвіли й хитались під твоїм вікном.

Постріли і зойки. В реготанні бурі хтось палив безжально по собі мости.

І на тлі пожежі вершники похмурі слухали безмовно, як ридала ти.

Я ішов полями. Може, так і треба, що давно для мене одшумів той сад... Пролетіли роки. Повний мрій про тебе, я проніс твій образ крізь огні гармат.

Пролетіли роки. Думи хилять чоло...

Знов переді мною, ніжна і сумна, ти стоїш, як привид... Тишина навколо, лиш музика ллється з темного вікна.

Ти стоїш печально в сяйві золотому, що крізь віти, пада на твоє лице.

Я дивлюсь на тебе і не знаю, чому я любив ці очі і волосся це!?

А тепер — неначе ти з чужого краю і мені знайома зовсім не була.

Так іди ж від мене! Я тебе не знаю, ти чужа навіки хлопцеві з села.

[1930]

Т. Гірчакові¹

І

Був колись інсургентом і бардом, потім став він співати “її” й над зеленим сукном біліярда димні ночі проводить свої...

Ночі ті, коли серце клокоче за бездомних і за жебраків, він, вином заливаючи очі, тимчасових коханок любив.

Він любив до ридань, до утоми, забуваючи справи й сім’ю, а коли повертався додому, бив дружину біляву свою.

Діти плакали... хто його знає, що зробився такий він і чом!?.

І дзвеніли ранкові трамваї за холодним і синім вікном.

Десь кричали гудки. Від отрути з головою, неначе чавун, він на ліжко лягав нероззутий під ридання гітарових струн.

Довго грав він і плакав... Романси з горла п’яного хрипко лились, що живе він, неначе у трансі, що не буде уже як колись.

Про любов, що пішла за водою, про загублений щастя Едем, що дитиною більше малою він не гратиметься над Дінцем.

Що поет він останній і первий, що все слабшає крил його мах.

І лились без кінця, без перерви п’яні сльози по схудлих щоках.

Снились пліч йому теплі овали, зору дального зраджений дим.

А навколо життя пролітало, не рахуючись більше із ним.

Поруч нього дружина лежала, сонний він був хороший, не злий...

І, підвівшись, вона цілувала на щоках його тіні од вій.

Притулитись би так, заніміти, щоб лилося до серця тепло.

Спав поет... І так странно дивитись на лице його жовте було...

Що він хоче? Чого йому мало? Розказать, пожалітись!? Кому?

Наче серце її відчувало, що недовго так жити йому.

“Я прощаю тобі, чорнобривий, доля в нас до могили одна”.

І покірно, і навіть з любов’ю біль од нього приймала вона.

її

Однієї жагучої ночі, коли зорі липневі цвіли, коли рухи повільні дівочі повні млості й бажання були,

коли тіні таємно глибокі од дерев простягались до ніг, і солодким хвилюючим током кров буяла в серцях молодих,

коли думать не хочеш про Лету, все прекрасне, у всьому везе, познайомили хлопці поета з робітницею із ХаПеЗе⁴⁷.

Він сказав, що колись був робочим, що багато в них рідних є тем.

Під червоною хусткою очі засіяли привітним огнем.

Простягла, наче брату, долоні:

“Я багато вже чула про вас”.

І всміхнулися губи червоні, ніжні губи, без штучних прикрас.

Подивилась так близько в обличчя, од очей тих спинився мов час... “Знаю я, ви поет робітничий, та давно одірвались од нас.

Вам незручно?! Ховаєте очі, що колись часто снились мені?!.

Не для того ж були ви робочим, щоб тепер потопати в багні.

Хто співав: “Революція — мати”, і про “неньку” співає в цей час?!.

Я давно це хотіла сказати і нарешті побачила вас.

Ваші вірші, ранішні, хороші, нас хвилюють, за серце беруть...

Так невже зіпсували вас гроші і жінки перетнули вам путь,

що не те ви співаєте, друже, чим живуть наші соняшні дні?!.

Ви для нас не чужий, не байдужий, вас нам жалко!.. Повірте мені.

Не відходьте, мій любий поете, ми зустрілися не для образ.

Ви од мене тепер не втечете, не на те познайомили нас”.

Він на неї дививсь, як безумний, серце билось, палало лице...

Ах, покинути парк би цей шумний і ніколи не думать про це...

Полетіть би кудись, як лелека, щоб не бачить очей цих огні, тільки б слухать, як зорі далекі десь пливуть у страшній глибині...

Він пішов би од дівчини радо, щоб забути і сором, і жах.

Та була невідомая влада в цих звичайних її словах.

В них була і суворая сила, й тиха ласка, жадана до сліз, наче це не вона говорила, а всі ті, з ким він змалку ізріс...

Як прощалися, тихі очі наче звали до дальніх мет...

Тої ночі, липневої ночі, йшов не п’яний додому поет.

Вдома очі не плакали карі, не кричав, не гримів він кругом і міщанських пісень на гітарі перший раз не співав перед сном.

А на ранок сказав він дружині: “Хочу бути я іншим, і от, щоб не плакали очі ці сині, я поїду робить на завод.

Ти чекай і не думай нічого.

Як колись з фронтового вогню, я вернуся з вогню заводського у червону столицю мою”.

Вдалині димарів силуети, там Лисиче, і потяг, і дим...

Знову верби шумлять над поетом, і сіяє Дінець перед ним.

Він стоїть, і в уяві безсонно підіймаються грізні ті дні.

Тут зима пролітала Червона в безнастаннім гарматнім огні.

Тут стояли колись ешелони, і повстанці в лахматих шапках на невидані зоряні гони пробивали багнетами шлях...

З ними йшов він у гуркоті сталі на далекі розривів мечі.

Тут колись офіцерів немало розстріляли вони уночі...

Все пройшло. Одлетіли ті гули, і на всьому нового печать.

Тільки верби одні про минуле над Дінцем по-старому шумлять...

СЕРЦЕ

Солодко й тоскно, ах...

Це кохання нестримано лине.

І розлука встає, як жах.

Срібло озер України в твоїх очах, єдина!

Під нами — сніг

пломенистий, котяться гами до ніг.

Над нами — туманна блакить.

Це місто шумить і шумить,

велике

північне

місто¹.

Я став за токарний

верстат ² для того, щоб бути робочим, щоб марно не плакали очі над морем кривавим страт...

Я хочу усе зрозуміть, щоб бути, як сніг той

іскристий, що стеле під ноги блакить.

А місто шумить і шумить,

велике

північне

місто.

Обличчя в тумані чиє?

І хто з ким на соняшнім герці?

Я стримаю серце своє,

українське

розхристане

серце.

Я стану таким, як Еллан.

Це лице його рідне і добре... Проведи ж ти мене крізь туман, перший хоробрий!³

О, усмішки твоєї блакить і голос, що падає дзвінко!

Ти казав, що не можна любить Революцію й жінку.

Що не можна дивиться на бурі крізь усмішку кармінних губ...

І здригалися брови хмурі й непокірний білявий чуб.

Хай же слово, як молота льот, протинає стихії тумани.

Я до тебе прийду крізь завод, лиш не кидай мене, Еллане!

А вона стоїть і кличе:

“Ти мій, ти навіки мій!”

І на владне рум’яне обличчя впали тіні солодкі од вій.

1 хитаюся я... Два магніти: Революція і любов.

Пам’ятаю... акації... літо, коли місто взяли ми знов, коли прапор червоний під крики з виконкому зірвав отаман, і було так туманно й дико дивитись на ями ран, на обличчя розстріляних долі, на тих, що вмирати вмів.

І шуміли печально тополі над трупами впалих бійців.

Хай прийшов я до сонця крізь ночі, але біль той в мені ще не вмер.

От для того я став робочим, щоб не схибить тепер.

На чолі долоня холодна, а серце — шматок терпкий.

Там, де заграв багряні полотна,

так призивно

кричать

гудки.

Я змалку слухав їх крики, був одірваний довго від них.

Місто північне велике,

я в обіймах твоїх.

Я на тебе уже не сердитий, випав з рук непотрібний ніж.

Хоч похмуро — міцним монолітом на козацьких кістках ти стоїш.

Ось морями встають обличчя,

чорнобриві,

старі,

молоді...

І все швидше, і швидше, і швидше серце б’ється й клекоче в груді. Серце,

козацьке серце...

Не хили свого обличчя, не личить тобі тепер це.

Я зроблю тебе робітничим, моє змучене серце!

Слухай...

Он Він йде

і бере Петра за в’язи...

Його руки — грозові маси, очі — повстання день в океані облич...

Ти не чуло?

Я чув,

як майдан загримів, загув,

як Петра

поборов

Ільїч!

Пролетів романтики час,

що крізь неї ми йшли до загину

за мітичну якусь Україну,

що дурили

нею

нас.

Протинай же, думко, туман електроном у морі стихії. України старої нема, як немає старої Росії.

Із південного, із туману, у польоті в невидані дні мерехтить Україна багряна золотими крилами мені.

Наді мною вся в димі блакить, і сніг,

як сльози, чистий лягає

покірно до ніг.

А місто шумить і шумить...

Велике

північне

місто.

Ленінград, лютий, 12, 1930 р.

Пам’ятаю той вечір останній, як з тобою прощалися ми, як на нас налетіло повстання і зробило чужими людьми.

Ти ридала, зітхала без ліку, припадала до грудей моїх...

Та від тебе пішов я навіки у поля до пожеж золотих.

Тільки сльози текли непомітно, щоб повстанці не бачили їх, і все снилися очі блакитні, твоє плаття, і губи, і сміх.

Пролетіли ті дні, пролетіли, як і щастя моє золоте...

І незнана, невидана сила на полях України цвіте.

Де несли ми на луни металу своє серце на вістрі ножа...

Ах, нужди ти ніколи не знала, і тому мені стала чужа.

Ти чужа цій невиданій силі, що мене захопила в полон.

Твої губи солодкі і милі не всміхнуться при громі колон. Ти мені не всміхнешся ніколи, твої очі — ненависть і жах: на твоє, на поміщицьке поле ми приїхали на тракторах. .

Ех, ви коні, залізні ви коні!

Ви примчали на слово: “Добий!” Вам чужі ці вузенькі долоні і цей стан і гнучкий, і тонкий.

Що ж ти дивишся все на дорогу, мов чекаєш на месників рать, і про наймита, про молодого, ти не хочеш уже споминать.

Замела всі дороги пороша, рать не прийде, — вона у землі. Золота ти моя і хороша, мої ручки ворожі, малі.

Ти за нами не йшла до загину, хоч і очі любила мої,

А була б ти мені за дружину, якби виросла в бідній сім’ї.

Не забуть мені вечір останній, як з тобою прощалися ми, як на нас налетіло повстання і зробило чужими людьми.

Повертався я пізно додому, снігу падала срібна імла...

І жебрачка, так страшно знайома, мені руку свою простягла.

Глянув я і завмер... А у неї підігнулися ноги... Що це?..

Чорні вії у срібнім інеї впали тінню на жовте лице.

Я не встигнув її підхопити, тільки слухав, як серце гуде.

А навколо гриміли копита, пролітало життя молоде.

Я стояв біля мертвої жінки, що її нам лишили мерці, й так покірно лягали сніжинки і не танули їй на лиці.

Потім — люди, швидка допомога, білі ноші і знову імла,

і поїхала в дальню дорогу та, що серця здолать не могла.

Одгриміли прощально копита... Тільки сніг замітає сліди...

Хто ж сказав, що не можна любити тих людей, ще не знали нужди?

Москва.

Лютий, 12, 1930

ЮНІЄ

Леліє, льоналю, леліє!..

Життя — не омана, не дим,

коли і цвіте, і юніє

над краєм щасливим моїм.

Леліє, льоналю, леліє, люлю, золотане, люлю.

Ніхто так любить не уміє, як я Україну мою.

Над нею не квіти, не мрії, електрика, радіо, дим.

Од соняшних крил Індустрії юніє над краєм моїм.

Сміється подолана доля, що нам не сміялась давно.

І віє пестливо із поля в розчинене синє вікно.

1 віє, і кличе, і тоне, як пісня, що лине здаля.

То тракторні вийшли колони в пахучі і теплі поля.

На них парубки і дівчата, на них і цвіти, і стрічки, а жовто-блакитна, проклята, Вкраїна іде до ріки,

іде і хитається... Брате!

Ой сину!.. Все ближче ріка... Хтось плаче: “Вкраїну розп’ято!..”

І трусяться шкельця й рука...

Над нею кривавеє небо повстання останньої гри.

“Не треба, тебе нам не треба”, — гримлять їй услід трактори...

Це ти: куркулі і каліки, це ти нас гнітила колись.

І дві України навіки в полях золотих розійшлись.

Одна молода і робоча, як птиця, вперед у блакить, а друга нероба — у ночі за те, що не вміла любить.

Одна молода і робоча, — їй сонце, їй праця: живи!

А в другої мозок на клоччя

і сиве волосся в крові.

Над нею і мрії, і квіти, в минулім сичі і бори.

Не треба куркульку жаліти, сміються кругом трактори.

Жаліти!?

Тортурів їй мало.

Це та, що “за правду й любов” бичовки мені не давала тоді, як по воду я йшов.

Це та, не “омріяна ненька”... Згадаю Дінець і паром, коли я, худий і маленький, трусився з великим відром...

Звичайно, мене ти “жаліла”, казала облудні слова, інакше жаліть ти не вміла,

і от ти тепер нежива.

Я трупа ударив у зуби носком...

О лінелю, льолю.

А ви догадайтеся, любі, яку я Вкраїну люблю?

5.ІУ.30

СЕРЦЕ

Там, де юність моя розцвіла, неповторна, смуглява і мила, все густіша заводів імла,

і уже не сумують могили, там, де юність моя пролетіла

і, як сон золотий, одцвіла.

Там пускали качки з окуги ми в воді, у швидкій, каламутній... Там весна... Й так пахтять береги, де тече мій Дінець незабутній крізь тумани моєї снаги...

Ой, Дінець!.. Твої хвилі масні все пливуть перед мене неначе, а на них все качки з окуги...

Тридцять два уже роки мені, а й тепер, як дитина, я плачу, як згадаю твої береги...

На папері, мов камінь, рука...

Сниться школа мені заводська,

і в піснях, над розливами трав, я про Дюжку Серьогу ¹ згадав...

З ним на фронті я був... Де ж ти, ой...

Мій чудний третьоротський герой?.. Тут, як зірка, вирує Будпром ²,

і будинки ростуть за вікном,

і сезонники йдуть... їх пісні щось нагадують рідне мені...

Харків, Харків шумить за вікном, тільки ж чому сміються кругом?!

Хай сміються... Я знаю цей сміх, — сміх людини, що заздрить стихії, що, її не здолавши ніяк, розоряється, наче Коряк³, на полях України й Росії...

“Він списався... Дивіться: Дінець!?

І ридає цей йолоп смуглявий за якимись качками...

Пішов нанівець...” Філософствує критик, мов ґава.

І повторює Момот ⁴:

“Кінець”.

Ах, мої золоті старички!

Хоч і роки у вас неоднакі, та однакі в вас душі...

Собака,

навіть той наплював на ваш сміх, бо заслухався віршів моїх.

Песик мій... Ти піди, розкажи тим, у кого немає душі, в кого мозок твердий, як наждак,

як штиблет, що Володька — великий вкраїнський поет. Що іде він крізь заздрість, крізь глум

і крізь сміх,

як Шевченко колись, як Байрон і Франко, і на горе для критиків цих на Вкраїні всі люблять, читають його, і пісні його (сліз моїх муть) під подушку дівчата кладуть.

Що доволі його вже цькувать, хоронити завчасно, бруднить, на вуста його класти печать лиш за те, що він рветься в блакить, лиш за те, що в Комуни Едем він іде не з душею раба, що і радість йому, і журба так багато приносили тем, що родився він не холуєм...

Лиш за те, що він просто, для всіх, наче птиця, співає пісень,

на підлиз не подібний отих, що співають нещиро про день, що душа в них падлюки, шута і раба, а в душі їх, як жаба, — журба.

Чую, чую, кричать і гудуть, вже спішать наліпить ярличок...

Що я вам? Ворог я?.. Дурачок?

Що?! У мене нема голови!?

І в піснях тільки дим, тільки тьма!? Чернишевський, Бєлінський, де ви?

Я один, я ридаю... Дарма...

Тільки там десь упало, як дзвін: “Чернишевських, Бєлінських нема... Може, будуть...

А зараз на гак вас беруть Коваленко⁵ й Коряк.”

Я змагаюсь, та зняти руки не дають гаченята й гачки, що вп’ялися у серце моє...

В грудях пустка, і в скроні не б’є моя кров...

Я упав...

Десь кричать: “Ач який?!” Не підвести чола, руки...

Тільки топчуть мене каблуки.

Що ж, топчіть каблуками мене! Тільки серце не руште моє, бо воно, наче птичка, лежить у окурках, пилу і крові, тільки марить воно про блакить... Цитьте, хлопці!.. Дихання спиніть... Моє серце на бруку лежить.

Та раптово рука простяглась, і почули всі коршуни:

“Зась!”

Одійшли...

І над лезом штика підвелась благодатна рука і, за злидні, за муки, талант і бої, у розтерзані груди мої положила мені серце...

Це — так.

1 сказав, усміхнувшись, Гірчак (голос був, як донецький гудок):

“На, Володю, партійний квиток і носи, наче серце, в груді, бо багато боїв впереді”.

І забилося серце моє...

Чернишевські, Бєлінські в нас є, їх ідуть тисячі, всі в диму, як і я, до далеких Комун...

Ви спитаєте:

“Що ж за рука?”

І скажу я крізь сльози:

“ЦеКа”.

28. IV. З 0

Я люблю вечірні вулиці великого міста, коли юрби, як хвилі на пляжі,

на вечірньому пляжі, шарудять на панелях, стомлені ритмом, спокійним ритмом

закінченого дня. Коли серце тисне солодке передчуття

невідомого, і за кожним рогом чекаєш на чудо, заглядаєш в кожні очі, коли, наче квіти в золоті води, кожне слово падає в твою душу.

Ритми вулиць проходять крізь тебе, і наливають жили музикою міста,

нерви бринять і співають:

кожне обличчя рідне, кожен рух — твій.

Душа юрби засмоктує тебе в свої

безодні, і солодко потопати в ній. Відчувати себе часткою великого руху, часткою, що творить цей рух.

Золоті водоспади електричного світла падають на панелі,

на очі,

на руки,

сковзають на чорних спинах таксі,

на склі вітрин, заливають асфальти майданів і вулиць. Нічого зайвого, все на місці, всім керує рух.

Вулиці, як плакати.

Панують чорні й янтарні фарби,

фарби вечірнього міста.

1 здається, вся земля — місто.

Поле, мов сон, мов далека легенда, мов казка для маленьких дітей. Прекрасно почувати себе часткою міста, чудесної машини наших днів, блукати у громі й дзвоні вечірніх і радісних вулиць, дивитись на Будинок промисловості і марити про прийдешнє.

Ліхтарі, наче зорі, що спустились на землю і стали

служить людям. Зорі міста, квіти майбутнього.

Поети!

Не співайте про зорі й місяць, оспівані поетами всіх віків і народів. Наш вік електричний, наш народ — пролетаріат.

Наше небо — місто, і ліхтарі — наші зорі.

Поети!

Ідіть на вечірні вулиці міста, хай ваші нерви продовжуть телеграфні

проводи

й електрика наповнить вам жили.

Наше гасло — рух!

Урбанізуйтеся, поети!¹ Годі старе барахло

видавати за нове і ходити у чужій поетичній одежі, що давно зотліла

на плечах класиків минулого. Горе й сором таким!

Бо вони подібні до акторів на сцені.

А життя — це сцена.

Актор змиває грим

і стає, як всі, а ви так і ходите загримовані, і навіть дітвора

показує на вас пальцями!

Поети!

Ви — не павичі, а творці нового життя, що творить вас!

Будьте сучасні!

Урбанізуйтеся; поети!..

30.ХІІ.28

КАМ’ЯНКА¹

Невже прийшли минулі роки!?

Й, здається, за дверима знов іде і кашляє потроху Сергій Васильович Смирнов², учитель мій...

Щасливі роки!

Вас не вернуть ніколи знов.

В саду і айстри, і жоржини, і шум дерев...

Я не один.

Покірні губи Катерини³, і за вікном гітари дзвін...

Між вітів тонкий місяць бродить, там, у липневій вишині, і з доломітного заводу австрійських бранників пісні: з глибин минулого в ці дні од них проміння простяглося, мов Васі Демського⁴ волосся, що пальцями, замість гребінки, розчісував він після сну, — і голос задушевно-дзвінкий і про любов, і про війну...

Між нами роки, далі й дими...

Чи він забув ту ніч лунку, як ми під вербами густими ловили раків у ставку, як ми ходили за могили збирать гербарій в дні руді, і Фіалковського⁵ дражнили усі ми “Плюшкіним” тоді...

Як кожний крок ми брали з бою пером, а потім і штиком...

1 от, стоять передо мною Кривсун, Альохін і Гнатко⁶... Товаришів веселе коло розвіяв час...

Де ви тепер?

Гнатко уже агробіолог, і в Кременній Альохін вмер.

Ну, а без краю і без дна сім’я ковтнула Кривсуна.

Ще й зараз він чудний такий, і кучерявий, і дурний, і шестипалий, і скупий, і по-старому в м’язах плаче у нього сила бугаяча.

Та сила ця, мов нежива, бо в голові йому трава.

Він не ходив на гул ідей, а тільки наплодив дітей й під шум задуманого гаю їх на плечах своїх катає.

Хапає клен їх тонкий крик, їх батько зараз лісовик.

Ця ніч, і сум, і тишина в минуле одчинили двері: і ось на білому папері ясніє образ Бурдуна.

Був гніт царський.

На кару скорі були кати і там, і тут, коли мені у коридорі сказав Бурдун про бідний люд і як зробити так, щоб він не хилитався, наче дзвін, не був таким безумно гнаним. Чорноволосий із туману в дискусій і полемік гарті встає сусіда мій по парті — далекий Даня...

З хлібом в роті він блискавично завдання рішав, неначе на поході, коли ми били навмання всіх ворогів за люд робочий в червоній хвилі повстання і попадали просто в точку.

Він, як і я, пройшов бої, ходив на дуку, на буржуя, закінчив потім Хатеі⁷ і зараз десь інженерує.

Там десь на станції дзвінки, йдуть запорошені дівчата.

На сонці їх санки й лопати горять, неначе лиця їх...

У них усе живе, міцне, що хвилювало так мене,

коли ми у ставку пірнали і під водою їх лякали, ну, а вони, де верби й гать, запрошували з ними спать...

Дивлюсь крізь зорі п’ятикутні, як ми “в екскурсію” на кухню з Гнатком ходили до дівчат, й Григорій Павлович⁸, цей “кат”, ходив по кухні з ліхтарем і зазирав в обличчя наші, але боявся розбудить, бо ми могли його побить...

За це давав він чорну кашу і хліб глевкий, що, наче глина, стирчав у наших животах, нам і на кару, і на жах...

Та це не все: щоб юні жили

кров молодеча так не била,

щоб хвилювались менше ми,

він на найтяжчую роботу нас посилав.

Над пахом трав, там у посадці

ми всі кохали без турбот

дівчат донецьких, пишний сад цей,

цей сад з рум’яними литками,

що був над нами і під нами,

що нам цілунками й піснями,

огнем і грудей, і очей

шумів у дикій тьмі ночей,

цей вир до млості, до утоми

в степах на золотій соломі

і в клунях душних...

Дальні дні, ви знов приснилися мені!

Я полетів до вас тепер би, бо перед мене знов і знов пишноволосий Равич-Щербо⁹ і Катеринина любов...

Стрункий, спокійний Равич-Щербо, він був улюбленцем у нас.

Де над ставком осінні верби

шуміли нам в останній раз своїми темними верхами, де зорі падали над нами в заплаканий розлуки час, де все ридало тишиною, десь били постріли на жах.

І образ Каті наді мною летів в далеких небесах на фоні розпачу і бою, і розпливався наді мною...

Думки в минуле простяглись, їх промінь рве і серце, й груди... Хіба я Кам’янку забуду, де вчився і любив колись, де і тепер так юно й мило на школу дивиться блакить, і сад, що ми посадовили, профшкольцям радісно шумить... Над Кам’янкою рідні зорі, як і колись...

І те вікно...

Та Катерини там давно уже нема...

Той місяць тонкий не дивиться на економку, що так любила нас усіх.

Вже не звучить її там сміх, що так туманив нашу кров і наші мрії в коридорі...

А вчитель — “Ежели которьій” — Сергій Васильович Смирнов давно вже з Кам’янки пішов, як і мої шкільні всі друзі, і вчителює десь в Калузі.

І тільки ті ж над ставом зорі, де Вася Демський у конторі лишився в Кам’янці, де він із них усіх один, один не вчиться далі, хоч і хоче і шле мені сумні листи.

Не треба суму.

Краще ти покинь ставок і верби, й клени і жити приїжджай до мене.

Не треба слів, печальних ос: ми підемо у Наркомос ¹⁰, де у папері, наче в оспі, брати будують дім новий.

Не треба суму, любий мій!

Ти будеш вчитись у Сільгоспі. Ми формалізму знищим мури, — це так, як те, що я ^п...

[1930]

ДВА ВОЛОДЬКИ

У вагоні нікого.

Туманіє вікно...

На вокзалі росте, наростає тривога, і цивільних все менше...

Наступає

Махно.

Може, чую і бачу востаннє

рейки,

рейки,

що дзвонять, біжать і зливаються в синій,

смутній далині...

І гармонії срібне ридання про дитинство і юність мою нагадало мені...

Сплю.

Це сон, тільки сон,

мій солодкий, терпкий і кривавий...

Над холодним задуманим тоном колон бродять птиці якісь...

1 летить

у штиках і трояндах,

мов повстанців заквітчані лави, на далекі, на дивні, незнані, на сині

й чудесні моря, в коливанні крові й янтаря, зоря.

Проснувся...

Голий

лежу на канапі: звісилась ковдра, — блідо і в’яло — рука.

Товариство!

Я вуспівець знову,¹ електрон у ВОАППі²!

Знову пісня моя і ярка, і дзвінка...

Знов я той, як у той, у 20-й, комунар стовідсотковий знов.

Як тоді, і натхнений, і юний, до Комуни

я крізь кров суперечок прийшов, як тоді, більшовик ніжноокий,

Я Іду,

і тікає бандитами мла, хоч у мене і криза була вісім років!

Прапор надав, і ворог із рук виривав ці тканини, шовково-криваві, — і хитався, і плакав зелений мій сад, — я тоді оглядався з журбою назад і дивився в огонь на хитання заграв, що до зор простяглися ласкаво крізь ночі на далекі фронти, на посьолок робочий, — щоб забути вагань моїх бред — і крізь Жовтень дивитись вперед.

Вісім весен і зим, вісім осен і літ, то тривога, то гніт, люті чорної дим налітали круками на мене,

рвали образів листя зелене, потрясали кістки ці безумні круки, і за те, що з собою на герці я виснажував марно всі сили не первий, рвали нерви і жили, і серце...

Скільки раз я хотів, за нестриманий гнів і за дум чорні лебеді й круки, взяти мавзера темного в руки (щоб на дворі летіли сніжинки, коли небо сліпе і рябе), — і поставить себе до

стін

ки.

1 не раз я ставав, але тільки-но брав,

тільки брав я до жуті солодкого мавза, — чорна павза

вибухала вогнем, як пожар:

“От чудак!

Це не так.

Я ж

кому н а р!”

Довго, довго я був із собою в бою... Обсипалось і знов зеленіло в гаю, пролітали хвилини, як роки...

Рвали душу мою

два Володьки в бою;

і обидва, як я, кароокі,

і в обох ще незнаний, невиданий хист, —

рвали душу мою

комунар

і червоний фашист.

Другий

(той, що ішов на Ейхгорна),

очі мав не вперед, а назад і убік, — об’єктивно й по суті був чорний, або на-

ціонал-

більшовик.

Він співав Україну — повію, забуваючи другу, свою, що не зраджувала у бою своє ім’я ніколи, взята в зброї ворожої коло, не стогнала ніколи:

“Я гину...”

Вічно мокра од крові і поту,

Україна сільської голоти.

Перший теж Україну співав, де чавун і залізо морями клекоче,

Україну донецьких заграв,

Україну робочу.

Як дитина, що з криком “у — а” йде крізь болі на світ, у страждання вогні, гострі шпади схрестили востаннє в мені робітник і дрібний буржуа.

Довго був чорний бій: то один відступав, то хитався другий і згинався тугою дугою, доставав аж до п’ят головою, — і, здавалось, не встане ніяк, голови не відірве з землі, де накреслив ворожий гостряк п’ятикутню зорю на чолі.

Ніби серце гнило, — гнаний човен у морі печалі, — як дим,

а над морем і ним

небо чорне грозове було,

тільки блискавки — шпади літали!..

Од ударів то іскри, то дзень.

Вдарить перший: густішає тьма, вдарить другий: мов тьми і нема...

Од ударів то іскри, то дзень, —

це два велетні б’ються за ніч і за день.

Мозок танув і гув, —

я у розпачі був,

немов мої соняшні брами,

що до них я крізь кров

на вершини ішов,

що до них ми ішли тисячами, —

затуманились тоскно над нами

й наче танути стали, як дим...

Може, й серце гнило, — та не так це було.

Це здавалося лиш,

марно гнівом палало обличчя, —

і вперед, і назад

ми ішли, як раніш:

це маневри були стратегічні.

Я ж по місту ходив, як в огні:

все здавалось ворожим і рідним мені,

навіть співи звучали і щиро, й нещиро...

І хотів я розбить, розтрощить свою ліру

об розпечений брук,

забуваючи зовсім про зорі,

про мільйони восторжених рук...

Просто

був

я

тоді

панікьором.

Будні мчали вперед, електричні, ясні, а за ними і я на підбитім коні: два Володьки було у мені, що змагались на грані безодні: той за Вчора, а той

за Сьогодні.

В шумі гнівному зброй, як ізгой, серце гнане, безумне і хоре в ребра било, як дзвін на пожар...

Але я ж комунар!

Мусить там

мені бути не ховзько,

де упав той титан Маяковський,

на хвилевую радість катам!

Хай і серце-ізгой

в шумі гнівному зброй, —

та його я не дам на поталу:

мої предки змагались на Волзі, Дніпрі,

на Дунаї, Дінці і на Сені, —

я не той,

не з того матер’ялу, що Єсенін!

Надто довго боролися ми, продирались до сонця із тьми, щоб пішов хоч один з нас у морок.

Не обдурить ніколи нас ворог, бо натягнено рейки, як струни, якток...

Сонце ширить нам очі і груди:

з нас не буде

ніхто

дезертиром

Комуни.

День 26. У—З. VI. 1930.

Харків

Із збірки “Червоні троянди ” (1932)

ЛИСТ

І

Сині вікна. Вечір зимовий. Заметелився сніг угорі...

Налилися вечірньою кров’ю Золоті вуста зорі...

Мою ніжність, і серце, й слово Я кладу тобі, місто, до ніг...

А воно ліхтаріє, нервове,

Над брукованим морем доріг...

Паротяга далеке око Розкидає по рейках огонь...

О, позич мені сталі, Епохо,

Для ліричного серця мого!

Де ви, образи ніжні і гнівні,

Де ти, щастя тонкий силует?..

Я згадав свої мрії наївні,

Що я буду великий поет...

Вечір той, молодий і строкатий, Я не можу забути ніяк,

Коли видав мені мандата На шахтарського барда Коряк...

Про Дінець і далекі оселі Я співав... Лився образів рій...

А Коряк був у довгій шинелі І маленький, і рідний такий...

В серці зіркою дальня та дата,

Ті слова, що Коряк говорив...

А чи з честю носив я мандата?.. Ні, не з честю його я носив!

Забруднив і оганьбив піснями, Що за них треба череп розбить! На мандаті кривавляться плями, Чорні плями, що мушу їх змить.

До мети я роздвоєно линув,

Хоч і зірка на лобі сія...

Удавав безневинну дитину, Кокетуючи з масами, я.

Й доспівався... Бодай так співати Вже нікому в житті не прийшлось!

І криваве проміння з мандата В моє серце штиком простяглось...

Серце б’ється, стискається, плаче, Розливає по жилах огонь...

О, прости мене, равві-Коряче, Нерозумного учня свого!

Я піду: на заводі я буду,

Запалю агрегатами спів...

Може, з мене ще вийдуть і люди,

І в житті я не все загубив.

Загартується спів мій у горні, Розлетиться упадництва гать...

Може, змиються плями ці чорні,

Що так страшно з мандата горять...

Гаснуть зоряні губи потроху, —

Та не гаснуть слова ці в листі...

Я звертаюсь до тебе, Епохо,

В цю хвилину, найтяжчу в житті!..

Я звертаюсь до тебе, Коряче,

Бив мене ти з любові. Це так.

І стоять перед мене неначе Хвильовий, і Еллан, і Гірчак.

І Кулик, що весни золотої Взяв до себе мене в агітпроп,

Що на прю мене кликав з собою, Поціляючи в серце і в лоб

Словом гострим, що кидав він рідко, Словом гострим, що кличе горіть...

І його більшовицька борідка Так призивно сіяла в зорі...

Наливається слово потроху Чимсь новим, як вуста золоті...

Я звертаюсь до тебе, Епохо,

В цю хвилину, найкращу в житті!

Грудень 1931 — червень 1932

Із книжки “Вибрані поезії” (1936)

Задуманий вітер над городом віє, ідуть перехожі невпинним прибоєм, і я поміж ними йду, повний тобою, горять ліхтарі, мов шепочуть:

“Маріє!..”

І пісня в душі наростає і спіє, мов вирватись хоче нестримно на волю... Весна вже прийшла, та дерева ще голі, й гілля наді мною шепоче:

“Маріє!..”

І солодко серце стискає і мліє, мов сон мені дивний, невиданий сниться... І хочеться в небо злетіти, мов птиця, де блимають зорі далекі:

“Маріє!..”

Десь море на півдні шумить і синіє, там даль не така, як у нас на Вкраїні. Стоять кипариси, стрункі і незмінні, і хвилі під ними шепочуть:

“Маріє!..”

Іду, поспішаю, мов крилами мріє зоря перед мене в простори щасливі...

А губи шепочуть в блаженнім пориві для мене єдинеє ім’я:

“Маріє!..”

Якби помножити любов усіх людей, ту, що була, що є й що потім буде, — то буде ніч, моя ж любов, як день, не знають ще чуття такого люди.

Якби зірвати з неба всі зірки і всі сонця з усіх небес на світі, — моя любов горітиме яркіш на всі віки, на тисячі століттів.

Якби зірвать квітки з усіх планет, що вітер їх під зорями колише, — моя любов пахтітиме міцніше над квіти всі, бо я — творець, поет.

Якби зібрать красунь усіх віків, повз мене хай ідуть вони без краю, Марії я на них не проміняю, ні одній з них не вклониться мій спів.

Хай очі їх зіллються в зір один, і в серце зір цей буде хай світити, зачарувать мене не зможе він, твоїх очей йому не замінити.

З яких зірок злетіла ти сюди, товариш мій, і друг мій, і дружина? Світи ж мені, світи мені завжди над зорі всі, зоря моя єдина!

1933

Іду я стежкою дзвінкою. Так вільно й молодо мені.

І Марс горить переді мною в непереборній вишині.

Над далиною голубою віків гармонії печать, і наче крила за спиною в просторах світових шумлять.

Я хочу піснею ясною прославить радість на землі, щоб юні повною луною вона цвіла у днів далі.

Повітря медом лине в груди, і грає зорями блакить.

Так хто ж сказав, що я не буду з тобою, пісне, в світі жить?

1935

Сьогодні я такий щасливий, мов вийшов хлопчиком на шлях, де сонце наливає сливи солодким золотом в садах.

Сьогодні я такий співучий, так гордо й радісно мені. Крило зорі рум’янить тучі у голубій далечині.

Сьогодні я такий бадьорий.

Од кроків котиться луна.

А наді мною зорі, зорі, і там, над зорями, — вона.

Сьогодні я такий веселий, що молодіти хочу знов. Біжать дроти од міст у села, а в тих дротах — моя любов. Київ, 1935

Із книжки “Нові поезії” (1937)

Знов село. По блакитному трапу Сходить сонце над маревом нив...

Я в пальті і у фетровій шляпі,

Де колись у свитині ходив.

Вмер мій батько... і брата не стало... Сплять вони під хрестом край села... Нашу хату давно поламали,

Ту, що нашою і не була...

Щоки чують, як котяться перла,

Тихі й теплі... Вертатись пора. Санітаркою юною вмерла Од плямистого тифу сестра...

Ось і школи знайомої мури...

І до мене біжать школярі...

“Це — поет наш, Володька Сосюра!..” їх усмішки, мов квіти зорі...

“Чом це ти одягнувся буржуєм?

Одяг цей не приносить добра!..”

Мені “Зиму червону” цитує,

Критикує мене дітвора...

Вийшов вчитель. Згадки, як намети... Ми говорим про те і про те...

“Я не знав, що мій учень поетом, Українським поетом зросте...” —

Каже він. Запалив я цигарку...

Вчитель теж... Скільки споминів, слів... Як колись я від нього потайки Цигарки в час перерви курив...

Марив буть я тоді інженером... Вийти з бруду на сонячний шлях... Бив з рогатки собак і за пера Біля школи ходив на руках...

Попрощалися. Дощ уже крапа... Марив я... як давно це було...

Що вернусь я, в пальті і у шляпі,

З гомінливого міста в село.

Ах ви, мрії, ви милі, дитячі,

Як обличчя за дальнім вікном...

Над селом небо осені плаче,

Дим заводу пливе над селом...

Працювать! Працювать, безумовно! Кожній хвилі ж нема вороття...

Ні! Я зовсім іще не заповнив Золотої анкети життя.

1932

Тихо і свіжо. Пливе над горами ніч у плащі з золотими зірками, тінь розіславши свою по землі, й місяць у неї горить на чолі.

Там, десь далеко, у срібнім інеї ніч ось така ж проплива над землею, тиха і свіжа, прозора, як спів... й місто під місяцем, повне огнів.

Місто, повите і тишею й снами, що димарями пробило блакить.

Там, біля парку, що марить верхами, сірий будинок край міста стоїть.

Темно у вікнах, і тільки в одному світло горить, мов чекає когось,

і у вікно те, в промінні тонкому серце струною моє простяглось.

Мріями й сумом повита кімната,

і, мов над озером квітка в гаю, біля дитини, що спить на канапі, ти нахилила голівку свою.

Плачеш?!. Чого ти? Не треба, он зорі, зорі, як очі, що снились давно... Слухай, як сумно у тиші прозорій стукає серце в холодне вікно.

Бачиш, воно біля шибки холоне, пташкою темною зоряний гість, слухає й жде, коли стукотом дзвонним серце твоє у вікно відповість.

1932

Осінні кольори і мрії.

Я йду. Народжується спів...

В алеях тоскно вітер віє, шумить і плаче між кущів.

На землю жовте і червоне з дерев летить і лине скрізь.

Я пригадав крізь скло віконне блакить очей в тумані сліз.

Ось так же, жовте та червоне з дерев летіло, мов крізь сон, біля станційного перону стояв військовий ешелон.

Співала сурма над рікою, шумів за муром жовтий сад, і ми прощалися з тобою під дальнє охкання гармат.

Вагони рушили поволі в важкому цоканні заліз,

і, повний розпачу і болю, твій крик протяв мене наскрізь.

1932

ХВИЛІ

Коливалися хвилі, мов рими,

Мов мільйони незнані облич.

Повна зір і любові, над Кримом Пролітала під місяцем ніч...

Я сидів (може, сон це?)... з тобою, Там, де хвиля прибоями б’є.

1 магнолії пахли весною,

Як волосся кохане твоє.

Як волосся розхристане, миле І як зір, що у нім океан...

Ми з тобою про щось говорили І слова ті були як туман.

Пестив щоки мені ніжний вітер,

Ми казали про місячний сніг...

Та слова не могли ті відбити Всю безодню бажань золотих.

1934

АЙСТРА

Я для тебе в зеленому мареві трав журну айстру сьогодні зірвав.

Над Ай-Петрі летів, як розливи ріки, тихий вересень, сонячний, любий...

Я зірвав цей цвіток, бо його пелюстки нагадали мені твої губи...

Я цілую його... Ллється в губи вогонь, з губ у серце моє, о Маріє,

з серця — в скроні мої й до нервових долонь, — і в огні тім щасливо я млію...

Ти на пляжі лежиш... Він увесь золотий.

Ти на ньому, як смугла лілея...

Я в задумі іду... Зір туманиться мій, я до тебе іду по алеї, де гуляли колись і графині, й князі, де пливли їх слова й поцілунки, — а тепер це усе ми одбили в грозі, ми — це хлопці й восторжені юнки...

Гей ти, щастя моє! Цвіте сонячний мій, айстру цю збережу я для тебе.

Ти на пляжі лежиш, він увесь золотий, а у тебе під віями небо, і у ньому два сонця — зіниці твої, за зіницями дум неповторні рої, — й задивились у їхні криниці зачаровані щастям зіниці мої, золоті українські зіниці...

Харакс, 1.ІХ.34 р.

Швидко грудень повіє крилатий, і простелиться сніг, наче дим.

Ще багато пісень непочатих у закоханім серці моїм.

Я закоханий в синь океанну, в свіжий дух, що пливе од ріллі, а ще дужче — у зорі рум’яні, рідні зорі моєї землі.

Кожний вечір огонь їх упертий б’є веселкою з тьмою в борні.

О, ніколи не може умерти той, хто вигадав зорі земні!

В кожнім зорі, у серці й над нами їх огонь, як пожежі вночі.

Зорі ці ми своїми руками засвітили, в майбутнє йдучи.

Хай же грудень повіє крилатий, заметелиться снігом, як дим, ще багато пісень непочатих у закоханім серці моїм.

1935

ЗИМА

За вікном зима,

За вікном огні.

І тебе нема, —

Й сумно так мені.

Що ти? З ким ти? Де? Ніжний квіте мій!

За вікном гуде Тільки вітер злий...

1936

ТИ МЕНІ НАГАДАЛА ТУРЧАНКУ

Кипариси, од ночі й до ранку, все шумлять і шумлять навкруги... Ти мені нагадала турчанку, що забула свої береги, що забула країну кохану через очі, як сон, золоті...

О, ніколи уже не відстану я від тебе в шумливім житті.

Ти ідеш, мов пливеш над землею, завойоване щастя в бою, і просвічує тіло зорею крізь одежу шовкову твою.

Синій вітер, метелики й квіти, співи птиць і цвітіння дерев, крізь росою забризкані віти

чути моря бурхливого рев, синій рев... Ми йдемо до прибою, що гуде над краями землі, і злилось моє серце з тобою, ніби море з блакиттю вдалі.

Харакс, 10.ІУ.37

Із збірки “Люблю” (1939)

УКРАЇНА

і

Дзвін табель, пісні, походи, воля соколина, тихі зорі, ясні води — моя Україна.

Синь гаїв, поля, світання, пісня солов’їна, ніжний шепіт і зітхання — моя Україна.

І в очах твоїх, кохана, міниться і лине сонцем щастя осіянна моя Україна.

4ЛІ.39

СПІВИ

Я не кину співати про тебе, краю мій, моє щастя, мій дім! Скільки зір у високому небі, стільки співів у серці моїм.

Так шуміть же, гаї неозорі, і сади, зацвітайте, як дим.

Скільки хвиль у бурхливому морі, стільки співів у серці моїм.

15.XIІ. З 8

Як день горить, як вітер хилить віти, як те, що є на світі даль і час, між нас тобі, поете, вічно жити, як і між тих, що прийдуть після нас.

Пройдуть віки, настане вічне літо.

І так, як ми, як з нами це було, над книжкою твоєї “Енеїди” нащадок схилить радісне чоло.

Як день горить, як вітер хилить віти, як зорі ті, що світять для очей, земля все так же буде в даль летіти, й твоє ім’я сіяти між людей.

[1938\

“А в бьільїе года сколько тайн и чудес Совершалось в убогой каморке моей ”.

С. Я. Надсон ⁴⁸

І знов над мене, вами і над нами пливе натхненне і задумане лице.

Загинув ти, зацькований катами, з грудьми, розтерзаними тебеце...

Мені так хочеться і плакать, і сміяться, хоч і не личить плакать нам тепер.

Ти у хатині мріяв про палаци, про срібну даль задуманих озер,

про гори, вкриті вічними снігами, про колонади мрійні вдалині...

І знову образ твій над мене і над нами, й твої пісні, о равві любий мій.

Ні, ти не всіх вселюдською любов’ю любив тих днів... Ти ненавидів злих папуг і мавп, горів і сходив кров’ю з любові до пригноблених усіх.

Про бій з катами марив ти в хатині і мріям цим офірував життя...

О, чорні зорі, чорні аж до сині, твоїх очей!.. Нема їм вороття...

Нехай і так. Із серцем з горя сивим ти спать навік у землю хмуру ліг...

Ти був співцем і мрійником пасивним, був час такий, ти іншим буть не міг.

Я так люблю, люблю тебе без краю... Знов образ твій стоїть в моїх очах... Прекрасна смерть, коли поет вмирає і з кров’ю й піснею на радісних устах... 1932 р.

ЛЮБЛЮ

Я люблю тебе, друже, за те, що в очах твоїх море синіє, що в очах твоїх сонце цвіте, мою душу і пестить і гріє.

За волосся твоє золоте, за чоло молоде і одкрите.

Я люблю тебе, друже, за те, що не можна тебе не любити.

16.ХІІ.38

ЛЮБОВ

Запах анемони.

Верби і село.

Од очей бездонних серце розцвіло.

“Любий мій, не треба...” Як шумує кров...

І зоря над степом, як моя любов.

28. VIІ. З 8

СЬОГОДНІ

Сьогодні я в морі любові, душа, як у зорях блакить, а сніг, наче квіти бузкові, на вітах каштанів лежить.

Як сон, одлетіли тривоги, хоч сніг, а кругом солов’ї.

І тисну до серця мойого я пальці тоненькі твої.

Сьогодні я в морі любові, у морі любовному я.

Чи в небі зоря малинова, чи хустка весела твоя?

Зоріє з-під вій оксамиту твій погляд, закоханий твій. Як гарно, як сонячно жити й любить у вітчизні моїй!

21.1.38