сполохи


Над вечірнім морем вітер пролітає.

Шум дерев шовковий, хвиль безжурний спів... Сполохи далекі крають небокраї, наче йде за морем бій богатирів.

Пелюстки рожеві, промені останні, блиск мечів невпинний, як гроза в гаю...

Так і ми з тобою в гніві і коханні, так і ми з тобою в вічному бою.

16.ІУ.39

ПІСЛЯ ГРОЗИ

Одгриміла гроза., теплий дощ одшумів, одцвіли блискавиці крилаті...

І назустріч весні я вікно відчинив, — стало сонячно й тихо в кімнаті.

Ти вернулась, прийшла, наче з дальніх країв, мов з холодного царства Вал галли І назустріч тобі я обійми розкрив, — в серці тихо і сонячно стало.

16.ІУ.39

ВЕСНА ПРИЙШЛА

Весна прийшла. І серце тане...

Стою в задумі край вікна.

В садах, квітками осіянна, пливе вечірня тишина.

Надворі хтось сміється дзвінко, і за вікном, де синя мла, майнув берет, немов пушинка...

Вона прийшла, вона прийшла.

7.ІУ39

ВЕСНА

і

Весна у вікна заглядає, хмарки у синяві пливуть, і серце райдугою грає...

“Весна надворі” — тільки й чуть.

А ще недавно люта хуга крилами била у вікно, і ти ламала в тузі руки за тим, чого нема давно.

Вони пройшли, зими тумани, пташки щебечуть край вікна...

Ти усміхаєшся, кохана, — і на душі моїй весна.

Не по дорозі нам з журбою. Сміється сонечко з висот...

І ми вітаємо з тобою весни чудесний поворот.

7.ІУ.39

ВЕСНА

II

Гей, рум’яні мої небокраї, ви, міста гомінливі кругом!

По країні весна пролітає і шумить журавлиним крилом.

Пролітає над полем, над гаєм, сипле квіти з ясного чола, їй у відповідь серце співає, стільки в ньому і світла, й тепла!

Все вона, як усмішка дитини, як усмішка дитини у сні...

І пливуть, як веселки, години і вітання, й музика, й пісні.

Хай сніги простяглися безкраї, сиві хмари закрили блакить, — по країні весна пролітає і крилом журавлиним шумить. 19.XII. З 8

НАМ

Це мені й тобі неба вишина, квіти голубі, радість весняна.

Це тобі й мені віє знов і знов в сонячнім огні крилами любов.

17.XII.38

СТРУМКИ

На полях сніги, як дими, та під ними в глибині десь течуть струмки незримі, щоб проснутись по весні.

Тільки ти одна, мов камінь, тільки в тебе все життя не тече любов струмками під снігами забуття.

19.XII. З 8

ПРОЛІСОК

Розтанув сніг. Гаї привітні шумлять над маревом ланів.

І пелюстки свої блакитні під сонцем пролісок розкрив.

Я мов тону у морі світла, зима в душі моїй пройшла, — й вона, як пролісок, розквітла під сонцем щастя і тепла.

9.ІУ.39

В ПОЛІ

Журавлі прилетіли, журавлі прилетіли, щоки вітер цілує голубий, запашний.

Ми за руки взялися. На лице твоє миле ліг ясного проміння поцілунок палкий.

І проміння, і вітер. Ще додай мої губи, — і з промінням, і з вітром я цілую разом твоє світле обличчя, неповторне і любе.

І так світло і тихо, так привітно кругом.

Журавлина розмова, за рікою діброва, хвиля хвилю цілує. Дай же губи твої!

Там далеко-далеко вже зоря злотоброва крила ніжні простерла на примарні гаї.

А за тими гаями розляглася столиця і єднає з огнями дальні неба огні.

Ця краса тільки може в сні дитячім присниться. У блакитному полі ми з тобою одні.

Тільки даль, тільки трави, тільки вітер ласкавий, і в блакиті над нами журавлі, журавлі.

Гей ви, роки жемчужні, гей, життя кучеряве, в небі зорі чудесні і любов на землі!

6.XII.38

ЧОМУ?

Тополі цвіт, тополі цвіт. Вода в цвіту.

Шепоче вітер поміж віт. Ми — на мосту.

І люди йдуть, усі в цвіту, як в перший сніг.

Чому, чому хвилину ту я не зберіг?

18.ХІІ.38

НЕ ЗАБУДЬ

Калина цвіте над водою, і небо над нею сія, як пісня моя над тобою, любов неповторна моя!

Орел за теплом і красою летить на далекі моря, як серце моє за тобою, моя невгасима зоря!

Розквітла веселка в просторі, в ній сонце промінням горить, як очі мої в твоїм зорі, моєї любові блакить!

1 небо, що вітром клекоче, і сонце й орел, не забудь, це — пісня, і серце, і очі, що тільки тобою живуть.

18.ХІІ.38

НАД ДНІПРОМ

Внизу Дніпро. Стою на кручі. Кругом троянди розцвіли.

В моїй душі весна співуча, а в небі вітер і орли.

Встають із хмар ясні палати, якісь титани, мов живі... Вперед, душа моя крилата, на теплі хвилі життьові! 16.ХІІ.38

НА ДНІПРІ

Погасло сонце за горою, мов сяйво з дальнього вікна. Блищить Дніпро. В човні нас двоє. Над нами — зорі й тишина.

Під нами гай, що листя грою тривожить сонну глибину.

Отак пливти б нам за водою з тобою, друг мій, в далину.

17.ІУ.39

ПРОМІННЯ

Гай примарний. Вечір. Літо. Спить у вербах вітровій. Десь далеко б’ють копита. Де ти, де ти, друже мій?

Чи на полі, чи у морі, чи в краю, де вічний сніг, і на тебе світять зорі ті, що й я дивлюсь на них?

їм часу й числа немає, ні початку, ні кінця, і проміння їх єднає наші очі і серця.

9.XII. З 8

В ПАРКУ

Сонце сповнило простори, тишина така кругом, так спокійно і прозоро в синім парку над Дніпром.

Я на тебе вії мружу, ти така ясна-ясна, що і в мене в серці, друже, сонце, спокій, тишина.

9.XII.З 8

ШИПШИНА

В небі тихий місяць лине, шле у серце промені. Зацвітай, моя шипшино, в опівнічному огні.

Вітер вранішній повіє в серце хвилями тепла, він тебе росою вмиє, щоб ти краще зацвіла.

16.ХІІ.38

ВЕЧІР

II

Гудків вечірні звуки, хвилин незримий біг, твої покірні руки, огонь очей твоїх.

Давно зів’яло літо, щоб розцвітати знов.

У небі хмари й вітер, а на землі любов.

16.XIІ. З 8

ВЕЧІР

III

Вечір. Віоліна.

І пісні кругом...

Десь моя дружина за сумним вікном.

Даль за склом байдужа... Все сама, сама...

Виглядає мужа, а його нема.

8. УІІІ.ЗІ

НА ПІВДНІ

В повітрі солодка утома, пливе з виноградників мла.

То ніч у плащі голубому на гори примарні зійшла.

Мов крила широкі, прозорі несуть мене в рідні гаї.

У морі відбилися зорі, в душі моїй — очі твої.

18.XIІ. З 8

ОГНІ

Там, далеко, огнів хороводи засвітились в небеснім гаю. Сходить вечір по зоряних сходах у кімнату блакитну мою.

Він до мене прийшов, як минуле, як легенда, що в серці цвіла, і в лице мені щастям війнули за спиною його два крила.

Усміхнувсь і вклонився, як треба, як тоді, у далекі часи...

Понеси мене, вечір, на небо, аж за зорі мене понеси.

Понеси мене, вечір, мій брате, на Чумацький задуманий Шлях, щоб забув я усмішку крилату на її пурпурових устах...

Може, там я забуду ті очі, що в уяві так солодко п’ю.

Я благаю, а вечір не хоче, тільки дивиться в душу мою.

Я в зіницях його потопаю, — і так легко й прозоро стає...

Я дивлюся на нього й не знаю, чом забилося серце моє...

Він рукою волосся леліє, — і душа розцвітає моя...

“Я — не вечір”, — сказав він. — “Маріє!” — закричав — і прокинувся я.

15.XIІ. З 5

НІЧ

І

Бродить ніч по вулицях зимових, у провулках вітром завива.

Я про тебе, сповнений любові, на папір кладу ясні слова.

Ліхтарів проміння простяглося і в вікні задумано цвіте, а мені здається: то волосся, то твоє волосся золоте.

І летять із неба опівночі зір огні, а з ними мрії й сни.

І мені здається: твої очі в мою душу світять з вишини.

Ніч іде. Як серце терпко стука, і сніжинки крутяться в вікні, наче ти рукою, в час розлуки, мов крилом, махнула вдалині.

Заглядає ніч у темні труби і плащем засніженим шумить.

Вже давно заснула моя люба, лиш любов одна моя не спить.

16.ХІІ.38

НІЧ

II

Ніч холодною рукою, там, за даллю голубою, Розгорнула наді мною зір невидані світи І дорогою ясною кличе, манить за собою,

Щоб нервовою ходою міг за нею я піти.

Ніч, не клич мене, не хочу! Ніжний день чарує очі,

Де акацій цвіт клекоче й розцвітає синь очей... Тумани твої на клоччя хай порве мій спів робочий, — Ліг на вікна з опівночі золотий зорі іней.

Розкрива проміння вії, в серці радісно ясніє...

Сон злітає на Марію... Спить давно вже мій синок,

Я сплітаю співо-мрії. У кімнату вітер віє.

Стільки радості й надії, хоч немає цигарок.

В небі зоряні плакати. Сон і тишина кімнати.

Ніч свої згортає шати, впали роси на поля.

Золоті гудуть гармати, — то зоря привіт крилатий, Щоб я міг тебе співати, посилає нам здаля.

1935 р.

НІЧ

III

Падав сніг на місто білокриле, і в тумані жовті ліхтарі нам привітно й тепло так світили у сніжинок і проміння грі.

Ми ішли, немов крізь білі дими, у грайливім мареві огнів, і руками теплими своїми я твої холодні руки грів,

і дивився на твоє обличчя в той далекий, неповторний час. На сопілку вітер грав північний, падав сніг лілеями на нас.

Скільки днів пройшло і пролетіло, але в серці й досі ще та ніч, і туман, і місто білокриле, і гудків призивний дальній клич.

Наче пісня зустрічі й прощання, у якій — початок і кінець.

О, снігів холодне чарування і єднання тепле двох сердець!

19.XIІ. З 8

НІЧ

IV

Догоряє вечір, квітка пурпурова, у дзвінках трамваїв, кроках і піснях, і нечутно лине довга ніч зимова, довга ніч зимова, чорнокрилий птах.

Дзьоб його довбає квітку пурпурову, заливає тьмою пелюсток огні.

Тихша дзвін трамваїв, замовкає мова, перехожих кроки, вигуки й пісні.

Завмирає місто. Тишина і спокій.

Тільки сніг синіє, тільки вітру змах, і коло будинків ходять одиноко сторожі, як тіні, в довгих кожухах.

Вулиці безкраї. Порожньо і дзвінко.

Кроки одинокі, ніби серця стук.

І в холоднім небі зорі, як сніжинки, шлють байдуже світло на замовклий брук.

Де-не-де у вікнах світло янтаріє, ліхтарі хитливі, тіні без кінця.

В серці пісня спіє. Місто, ніч і мрії.

Що мені навіє довга ніч оця?

Скільки їх минуло, цих ночей зимових!

Та навіки в серці тільки ніч одна, — ніч моя далека першої любові, ніч моя чудесна, юності весна.

Як тоді шуміли верби над рікою, як світили зорі, як сніги цвіли...

Од твого волосся віяло весною.

В ніч ту над рікою ми одні були.

Ні човна, ні весел, ні квіток, ні співів, тільки сніг і вітер, і весна, весна в двох серцях жагучих, в двох серцях щасливих, першої любові сповнених до дна.

Місяць над рікою в темному просторі розливав на гори і на верби ртуть.

Ось чому для мене тільки сині зорі, тільки сині очі у житті цвітуть.

Линь же, моя пісне юності й любові, і весною линьте в серце сніг і мла!

Я за те люблю їх, ночі ці зимові, що одна з ночей цих щастя принесла.

20.ХІІ.38

В САДУ

Зелений сад густий, розчинене вікно.

Я в ньому молодий — колись давно-давно.

Ні, не забуду я той шум далеких віт.

О юносте моя, мій неповторний цвіт!

Я знову молодий, як був колись давно.

Зелений сад густий, розчинене вікно.

15.ХІІ.38

ЧЕКАННЯ

Тихо. В повітрі — ні руху.

Слів де для пісні знайду? Падають тепло і глухо яблука в нашім саду.

В небі — печаль журавлина, в’януть і никнуть цвіти.

Вийду: а обрій — шипшинний, гляну: а небо — як ти.

Хмарка пливе кучерява, тихо, як сон, розтає. Сині під місяцем трави, вітер — зітхання твоє.

Вдаль простягаю я руки, слухаю, кличу і жду... Падають тепло і глухо яблука в нашім саду.

18.XIІ. З 8

МОЛОДІСТЬ

В небі жайворон кружляє, піснею дзвенить.

Далечінь моя безкрая, сонце і блакить!

В небі хмарка пурпурова лине і сія.

Гей, ти, поле колоскове, молодість моя!

Мріє гай, і вітер віє бархатним крилом.

Підняли блакитні вії васильки кругом.

Щось шепочуть тихо трави. В далечінь руду, босоногий і смуглявий, я іду, іду.

В небі хмарка пурпурова лине і сія.

Гей, ти, поле колоскове, молодість моя!

21.ХІІ.38

ЖИТЬ!

Літа здогнав я молоді на зорянім мосту.

Неначе лебеді в груді, — душа моя в цвіту.

На голубі дивлюсь міста, на марево степів, на дорогі твої вуста, — і з серця лине спів.

Співать про день, що нам несе щасливих літ блакить, співать про молодість, про все і жити, жити, жить!

XI1.38

ЛЕЛЕКА

Розцвіла зоря шипшинна в гуркоті прибою.

І лелека з України лине за водою.

Ой летить, летить лелека просто за зорею.

То душа твоя далека лине за моєю.

11.XII.38

ВЕРЕСЕНЬ

Над синім парком місяць блідне в передчутті нічної мли.

В твоїх очах, до болю рідних, осінні фарби розцвіли.

Ми йдем. Мов райдугу, над нами розкинув вересень блакить,

багряне листя під ногами покірно й тепло шелестить.

Душа, як пісня, в небо лине, спадає зорями на шлях.

О, крик прощальний журавлиний, о, тишина в твоїх очах!..

21.1Х.38

ЗОРІ

Грали дальні зорі в тверді голубій, як ішов від тебе я в останній бій.

Зброї дзвін, походи, на знаменах кров...

І в боях забув я про твою любов.

Вкрили дальні зорі, як тоді, блакить... Чому ж моє серце по тобі болить?

Вересень, 1938

ОСІНЬ

Облітають квіти, обриває вітер пелюстки печальні в синій тишині.

По садах пустинних іде гордовито осінь жовтокоса на лихім коні.

В далечінь холодну без жалю за літом синьоока осінь іде навмання.

В’яне все навколо, де пройдуть копита, золоті копита чорного коня.

Облітають квіти, обриває вітер пелюстки печальні й розкида кругом. Скрізь якась покора в тишині розлита, і берізка гола мерзне за вікном.

15.ХІІ.38

ДАЛЕКІ ДНІ

Далекі дні, гаї осінні, в задумі сонячній земля.

Нам на обличчя павутиння спадало з сонного гілля.

В мені живе та осінь рання, той тихий шепіт не затих.

О, сльози першого кохання на віях довгих і густих...

18.ХІІ.38

ДОЩ

Б’є годинник. Дощ надворі. Плачуть вікна в темноті.

А у мене в серці — зорі, в серці зорі золоті.

Крикне іноді сирена, й знов осіння тишина сонно лине. А у мене в серці — музика ясна.

Крізь дощові загорожі десь пливуть огнів рої.

А у мене в серці — рожі і сміються солов’ї.

Так безмежно і натхненно.

І горять, горять уста...

Це тому, що біля мене ця голівка золота.

7.ХІІ.38

ЗИМА

Зима. Сніги. Лютує хуга, кров заморожує до дна.

І серце так повільно стука.

Але з-за гір летить весна.

Вона не любить? Серця хуга тобі чужа і навісна.

Настане час, ти стрінеш другу, з любов’ю вернеться весна.

18.ХІІ.38

СНІЖИНКИ

Сніжинки, надворі сніжинки роями летять до вікна. Смієшся ти ніжно і дзвінко, така загоріла й міцна.

Тобою кімната розквітла, такою ще ти не була.

Бо стільки і щастя, і світла ти з моря мені принесла.

Дивлюся в зіниці прозорі і в них не находжу я дна. Сніжинки, сніжинки надворі, а в серці моєму весна.

11.XIІ. З8

В ТУМАНІ

Вже погасли неба чорні грані, потонуло десь крило зорі.

Я піду на вулиці туманні, де жевріють жовті ліхтарі.

І пливтимуть люди мимо, мимо, наче тіні, в сонну тишину.

Може, може, тінь твоя незрима нагадає про мою весну.

Гарно так, бездумно, до утоми, все іти й не знать, куди й чого, відчувати дотик твій знайомий до чола холодного мого.

В шумі вітру, вітру голубого, ти стоїш. На гори лине мла.

І на морі місячна дорога у краї незнані пролягла.

Теплий вітер віє над тобою.

А у нас зима уже як слід, і Дніпро похмурою габою закував, укрив давно вже лід.

Там, на півдні, квіти над тобою нахилили грона запашні, а у нас, у срібному завої, білий грудень бродить в тумані.

З груднем я броджу в тумані тому, і незримо біля мене ти,

і, здається, в вітрі золотому аромат свій шлють мені цвіти.

Я іду тривожною ходою.

Може, це приснилося мені, що з тобою, рідною тобою, розмовляю я у тишині.

Ти смієшся молодо і дзвінко крізь туман і сніжну каламуть, під беретом, ніжним, як пушинка, сині очі зорями цвітуть.

7.XIІ. З 8

НА ЛИЖАХ

Журавлі вже давно одлетіли у далекі і теплі краї.

І земля вся засніжена, біла, кличе в срібні простори свої...

Гострий вітер шумить над рікою, що замерзла і вся — як блакить. Ми на лижах у полі з тобою, тільки сніг під ногами рипить.

Як люблю я любов до земного, ці сніжинок лазурні цвіти!

А навколо нікого, нікого, ні душі, тільки я, тільки ти.

Тільки тіні за нами, лиш тіні, тільки вітер сліди заміта.

О, снігів голубе безгоміння

і холодні й покірні вуста!

15.ХІІ.38

ВДВОХ

Вітер з опівночі, сніг і вишина.

Сині-сині очі, шубка хутряна.

Ліг тобі на брови наче білий мох.

В ніч оцю зимову гарно йти удвох.

Ліхтарів намисто в муті сніговій.

Рідне, рідне місто, я навіки твій.

11.XII.38

ГРУДЕНЬ

Тепло, затишно в кімнаті, на столі стоїть вино.

Білий грудень волохатий заглядає у вікно.

Закінчив давно вже гру день, погасив огнів мечі.

Мабуть, хоче випить грудень, щоб погрітись уночі.

Буде стукати до ранку, щоб його я не забув.

Я вікно одкрив і склянку в ніч і вітер простягнув.

А в вікно — рука туманна, очі блиснули у млі.

І пішов хитатись п’яний білий грудень по землі.

19.ХІІ.38

КАШТАНИ

Блідий вечір сонно тане. Я дивлюся у вікно.

Жовте листя із каштанів облетіло вже давно.

Але це їм не нещастя і не дні негоди злі.

В них мереживо сріблясте замість листя на гіллі.

Так і нам з тобою буде: на щоках одквітне мак, і на зміну літа-чуда прийде старості зима.

Прийде тихою ходою, але серце ще і ще, як за юності палкої, буде битись гаряче.

8.XII.З 8

В ПУТІ

Пароплав пливе рікою, грає, грає сурми мідь.

Моє серце за тобою, наче ластівка, летить.

Посмутніли небокраї.

На вустах моїх — печать.

Хвиля хвилю здоганяє, серцю серця — не здогнать.

12.XIІ. З 8

КРУГОВІЙ

Всьому старіть і молодіти, нічого вічного нема.

Весні іде на зміну літо, на зміну осені — зима.

Пливуть, міняються години, як світло й тьма, як хвиль прибій.

І лиш любов моя незмінна до тебе, друг мій дорогий!

13.ХІІ.38

ОДИН

Щоб змалювать єдиної обличчя, що для душі, як неповторний день, я у квіток їх кольорів позичу, у солов’я — закоханих пісень.

Але нащо? Її уже немає.

Кому звучить і крок її, і сміх?.. Щоб передать журбу мою безкраю, немає фарб і слів нема таких.

15.ХІІ.38

ВИНЕН

Немов осіннє павутиння, мої думки... Як сни... В чім річ?.. Як потемніли очі сині й на мене дивляться, як ніч...

За містом день осінній блідне, гудки вечірні чуть...

Я знаю: винен... люба, рідна, прости, забудь...

1930 р.

НЕ СУМУЙ

Не сумуй.

Ще нам сонце всміхнеться і одіб’ється в наших очах, по-весняному серце заб’ється, — і забудемо злиднів ми жах.

Не сумуй.

Золотими очима

не дивися на мене в сльозах...

Ми стежками підемо ясними по залитих весною полях...

Не сумуй.

Наді мною й тобою зійде щастя зорею чудес, — і проміння незнаною грою усміхнеться нам сонце з небес.

23.1.33

ПРОЩАННЯ

В твоїм погляді — крик, губи й брови — на біль, біля ніг — кипарисові тіні...

Традиційне прощання на березі, й хвиль голубе і тонке плюскотіння.

Як про нього сказать, про прощання оце, про кохання, що вже догоріло, про твоє, все в сльозах, неповторне лице, що мені на плече ти схилила...

Не говорять про це, не співають про це — це не можна в словах передати.

Тільки вітер шумить і ридає в лице, тільки листя сумує крилате...

Як це так? Я любив, я тебе ревнував, а тепер — я спокійний, байдужий...

Море в скелі шумить, кида хвилі до трав, під ногами каміння жемчужить.

І немає нічого. Мов з каменю я.

Ти для мене — чужа і не люба...

Мов камея на тлі цього дуба одинока голівка твоя...

1934 р.

КВІТКИ

Над рікою вітер віє і шумить у морі трав.

Серця квіти, щастя мрії — я усе тобі віддав.

Та як вітер цей, Маріє, що над хвилями ріки, ти розвіяла ті мрії, потоптала ті квітки.

Не судилось нам з тобою тиску теплого руки.

Що ж ти дивишся з журбою на потоптані квітки?

16.ІУ.39

СИНІ ТРАВИ

Сині трави. Даль кармінна. Ріки в тумані.

В сяйві мрійному долини і огні, огні.

Там мій дім і та шипшина, що колись я рвав.

Кароока та дівчина, що любив — не взяв.

Там над гаєм, там над краєм неба вдалині рідних птиць веселі зграї і зірниць огні.

Там за гаєм, за рікою голубе вікно.

Там стояли під вербою ми колись давно.

Плачуть струни на гітарі срібні, голосні.

Я зміняв на сині — карі, я забув ті дні.

Тільки сниться даль кармінна в синім шумі трав, кароока та дівчина, що любив — не взяв.

21X11.38

Я не злечу понад землею, не взнаю радості ніде, бо не мені цвіте зорею твоє обличчя молоде.

Настане час, погаснуть сили, як згасло щастя золоте, моя покинута могила навік травою заросте.

Крізь сон я чутиму неначе байдужий крок чужих людей, і не впаде сльоза гаряча з твоїх зажурених очей.

25. IX. З 8

В МОРІ

Сині гори, далина.

1 на морі — тишина.

В небі грою промені.

Ми з тобою на човні.

Мов простори з янтаря.

Я і море, ти й зоря.

8.XII. З 8

РОЯЛЬ

Синій місяць химерною грою опромінив узор на вікні, і ридає рояль за стіною про далекі загублені дні.

Од ридань тих заплакати можна.

Що ти, серце моє, замовчи!

Хтось на клавіші душу тривожну виливає сльозами вночі.

Що згубив ти чи що ти згубила, що тривожиш так душу мою?

Звуків цих зачаровану силу я все дужче і дужче люблю.

Але раптом ридання змінила пісня щастя, мов сяєво — тінь, моє серце на огненних крилах понесла в голубу далечінь.

Гей, ти, доле моя солов’їна, що колись довго гнана була!

Як радію за ту я людину, що загублену радість знайшла.

Грай же, грай! Я всім серцем з тобою, нам життя тільки щастя дає.

І сміється рояль за стіною, наче чує прохання моє.

19.XII. З 8

ВАЛЬС

Зал в огнях. Кружляють пари, хвилі музики пливуть, а у вікна, мов примара, заглядає ночі муть.

Блиск очей, в сплетінні пальці, цигарковий тане дим.

І повз мене в ритмі вальсу промайнула ти з другим.

Промайнули сині очі, серце кинули у тьму.

Він тобі про щось шепоче, ти всміхаєшся йому.

Дивні речі! Я сумую, і журбі немає дна.

А як з іншою танцюю, сумно дивиться вона.

Стихла музика. Сердито я дивлюсь. Огні, огні.

Що то можуть наробити звуки вальса чарівні!

9.XII.38

ВАСИЛЬКИ

Васильки у полі, васильки у полі, і у тебе, мила, васильки з-під вій, і гаї синіють, ген на видноколі, і синіє щастя у душі моїй.

Одсіяють роки, мов хмарки над нами, і ось так же в полі будуть двоє йти, але нас не буде. Може, ми квітками, може, васильками станем — я і ти.

Так же буде поле, як тепер, синіти, і хмарки летіти в невідомий час, і той другий, дальній, сповнений привіту, з рідними очима порівняє нас.

11.XIі. з 8

Так тихо скрізь. Ми знов з тобою. В моїй руці твоя рука.

І пісня дальня за рікою серця нам солодко стиска.

Од слів простих незнана сила в липневу лине темноту.

Ти на плече мені схилила свою голівку золоту.

Мов за спиною в мене крила, так легко й радісно мені.

Он зірка в небі пролетіла, погасла зірка в вишині.

1 ми погаснемо з тобою, як зірка ця. Але й по нас ітиме вічною ходою, як і тепер, невтомний час.

І так же пісня за рікою летіти буде в темноту, і другий буде у другої голівку гладить золоту.

Він буде чути за плечима неначе крила огняні, і так же в темноті над ними погасне зірка в вишині.

Таке ж над ними буде небо, що зараз нам із тьми сія.

І він про неї і про себе подума те, що думав я.

15.XIІ. З 8

Золоті погасли коси за горою вдалині.

Тане день різноголосий, лине вечір і пісні.

Над рікою лине вечір, пил спадає край села.

І твої вузенькі плечі шаль зорею облягла.

Одсіяло, одлетіло — і той сад, і те вікно, і пісні, і вечір милий.

То давно було, давно.

Над рікою вечір плаче, на траві блищить роса.

Де щока твоя гаряча, теплий голос і коса?

Де ті думи, де ті мрії?

Напливає ночі тьма.

Над рікою вечір віє, а тебе давно нема.

18.1.38. Київ

КОЛИ ВЕРБЛЮДИ РУШИЛИ В ДОРОГУ

(3 арабської)

Коли верблюди рушили в дорогу, Сльоза моя упала на плече.

І до твого печального порога Я обернув туманний зір очей. Махнула ти рукою на прощання, Шумів намет, повзла в піску змія... Твій зір сумний казав мені востаннє: “Коли ж тебе побачу знову я?”

Я усміхнувся милій, мов дитині,

Та зір заслав сльозами злий туман... Ой, зупини хоч на одну хвилину! Ой, зупини, погонич, караван!

[1937\

Із збірки “Журавлі прилетіли ” (1940)


* * *

Журавлі прилетіли, кохана, повернулись до мене пісні.

І загоїлась давняя рана, що зітхнуть не давала мені.

Журавлі прилетіли... Весною зацвіли, засиніли поля.

Теплий вітер шумить наді мною, і в сльозах задрімала земля.

І так легко іти нам полями в тишині голубої землі. Закурликало щастя над нами... Ой, привіт вам, мої журавлі!

ЗО. VI. 40

* * *

У морі сяйва мовчить діброва, в багрянім морі квіток печаль. Рум’яний вечір і даль бузкова, очей фіалки, зелена шаль.

Заходить сонце. Пливе на води туман із луків, як сон блідий... Заходить сонце. І щастя сходить, і сонце сходить в душі моїй.

Одкрий блаженства ясне віконце, заплач од щастя, впади на грудь. Зійшло над нами кохання сонце, що місяченьком в піснях зовуть.

9. VI1.40

Ти пливеш. Цілує хвиля світлі кучері й вуста.

І на очі, сині й милі, задивилась висота.

У проміння водограї, перетнувши на путі, обнімає, пригортає хвиля груди молоді.

Я дивлюсь, і серце в’яне, і кричу: “Пливи сюди!” Бо тебе, моя кохана, я ревную й до води.

1939

Як мед бджола у вулик по краплині з квіток несе, так я пісні затим несу тобі, щоб твої очі сині сіяли злотом теплим і густим.

Як соловей в саду свою кохану кличе, і тьохкає, й мовчить, і кличе знов і знов, так у саду життя, о серце бунтівниче, я кличу у піснях тебе, моя любов!

Смуглявий і стрункий із лірою своєю, крізь гуркоти громів, до тебе я прийшов. Як сонце круг землі все ходить за зорею, так за тобою я іду, моя любов!

Загрузка...