Вибрані твори в двох томах. Том 1

МАКИ

Л. В. Пилипенко ¹

Мені хочеться ходити з одрізаною головою

Данте на руках і слухать про любов до Беатріче... Шелестіли жита, хвилювали жита, а між ними розкидано маки.

Там, там

там, там козаки, козаки, козаки...

Місто.

Ніч.

Огненні крики в повітрі...

Хто це на вухо мені виє тоненько і хитро?..

Голову я нахилю, — дивиться грізно хорунжий...

Мамо, а може, я сплю, може, чого занедужав?..

Місто.

Ніч.

Огненні крики в повітрі...

Хто це на вухо мені

виє тоненько і хитро...

Шелестіли жита, хвилювали жита, а між ними розкидано маки.

Там, там

там, там, козаки, козаки, козаки...

Мені хочеться ходити з одрізаною головою

Данте на руках і слухать про любов до Беатріче.

1923

Смуглявий і стрункий. А золоте волосся на вітрі шелестить і плеще за плечем...

То заглядає день міський і стоголосний у невідому тьму полум’яних очей...

І на тугій руці виблискують браслети, мов зустрічає він покірну Суламіт¹.

Ой, чую, чую я: “Кохана, де ти, де ти, чи упадем іще в траву з тобою ми...

1 перса молоді так солодко і туго притиснеш до грудей обпалених моїх?..”

І тягнуться в пилу бліді й гарячі руки, шукаючи свою кохану Суламіт...

Фантазіє моя! Між рейками й гудками навіки проклади карбовані сліди, минуле обніми й йому об гострий камінь ти голову розбий, щоб тільки кров і дим

лишились на Землі по невблаганній долі, та зникнуть і вони од вітру, хмар і хвиль...

І не здригне Земля в своїм шаленім колі, лиш дужче заблищить на квадрильйони

миль...

1923

* * *

Де я живу, колись була церква.

Стіни такі містично кольорні, а на них китайські дракони і лотоси, і смуги, як у моєї коханої під очима, чорні...

Не блукає по кутках синьоокий ладан, не читають Євангелію і Апостола⁴⁵, не стоять люди з золотими ланцюжками

на жилетах, не вклоняються низенько попові косому.

Тут тільки я пишу поеми про наше життя робітниче, про кохання і сонячні системи, про моє натхненне обличчя...

Ночами мені тут так таємно.

І здається, ніби я не в церкві, а в покинутій

індійській пагоді, і ніби я такий стрункий і чемний, а біля мене брамін хитроокий і лагідний.

І все, куди не йду, холодні трави сняться, де дерева шумлять і плачуть за Дінцем, де вулиці п’янить солодкий дух акацій, востаннє за вікном заплакане лице...

І сняться все мені далекі темні очі, що в’януть і мовчать в осінній далині...

А щоки, як колись, вітри мені лоскочуть і запах чебрецю несуть вони мені...

Ну, як тепер живе Горошиха-вдовиця, де Федька — син ¹ її, застрелений вночі?..

А ми ж не раз із ним ходили по кислиці, де шарудів бур’ян і плакали сичі...

Ожина за Дінцем... О любий Холоденко², далекий брате мій, зарубаний в бою...

Не схиле вже тепер твоя нещасна ненька на зрубане плече голівоньку свою.

1 все, куди не йду, холодні трави сняться, де дерева шумлять і плачуть за Дінцем, де вулиці п’янить солодкий дух акацій, востаннє за вікном заплакане лице...

1922

Не біля стінки я, й не кров моя холоне, і вітер не тріпа розірвану шинель, — під громом і дощем розкидано колони, і б’ють броневики в обличчя нам огнем.

Ой, б’ють броневики... Атака на залізо... Гарячим дзвоном б’є... а в роті з пилом кров... З розбитим боком смерть по рейках лізе, лізе... І кров’ю капотить на щебень семафор...

І згадується знов далекий полустанок, і од снаряду дим над житом раз у раз...

Так хто ж сказав тепер, що наша доля хляне, й свободи на землі ще не прийшла пора?!

Де пил і бур’яни, під небом Перекопу парує тепла кров аж до далеких зор...

Я чую, як гуде в диму земна утроба, де падали вони під орудійні зойки...

І все, куди не йду, далекий полустанок і од снаряду дим над житом раз у раз...

Так хто ж сказав тепер, що наша доля хляне, й свободи на землі ще не прийшла пора?!

1922

Уже зоря золоторога, де полинями зацвіло, кладе на огненні пороги своє сивіюче крило.

На тротуарах не лілеї й не лебединий в небі крик, — дзвінка безодня над землею чолом задуманим горить.

В поля з пахучої долоні червінці осінь просіва...

А десь біжать запізні коні, і пахне холодом трава...

1922

Минай, проклята ніч, минай!

Розбийся на скалки, стривожена душа!..

Ще довго мандрувать, коханню ще не край. Ша, моє серце, ша!..

Терпкий холодний жах... Вітри мої кохані...

Я мрію розіп’яв на золотій стерні.

В степах блукає дзвін над синіми снігами, і меркнуть димарі в рожевім тумані...

Я — чорний єзуїт. Ти не приходь до мене. Не знатимуть вуста єгипетських очей.

Хай в стрісі шарудить сумний ноктюрн

Шопена,

і плаче молодик над схиленим плечем...

Криваві коси хмар, мов згадки про минуле... Обличчя татарви... далекий стяг... Сірко...

Ах, не піду тепер я по садках Стамбула, на скелях Хортиці не розкладу огонь!..

Минай, проклята ніч, минай!..

Розбийся на скалки, стривожена душа!..

Ще довго мандрувать, коханню ще не край. Ша, моє серце, ша!..

1922

* * *

Вірі Б.¹

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходе подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі, і земля убирається зрання...

Дише тихо і легко в синяву вона, простягає до зор свої руки...

В день такий на землі розцвітає весна і тремтить од солодкої муки...

В’яне серце моє од щасливих очей, що горять в тумані наді мною... Розливається кров і по жилах тече, ніби пахне вона лободою...

Гей ви, зорі ясні... Тихий місяцю мій... Де ви бачили більше кохання?..

Я для неї зірву Оріон золотий, я — поет робітничий останній...

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходе подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі, і земля убирається зрання...

Дише тихо і легко в синяву вона, простягає до зор свої руки...

В день такий на землі розцвітає весна і тремтить од солодкої муки...

1922

Хто на небі пером написав Золотими чорнилами:

місяць...

Не дописав

і...

замисливсь...

1923

* * *

Сняться мені ешелони і далі, грізні загони...

А сосни шумлять...

То не серце у тривозі б’ється дзиґою на

палі, —

червоніє і несеться над безоднями Земля... Ми замкнули грозу в телефоні, блискавиці несем по світах.

Крик у ночі:

“На коні! На коні! На коні!..”

І зоріє над шахтами стяг.

Зашуміли вже крила червоні, і невидний кричить паротяг...

Простяглися дроти на всі гони,

Гей, за обрієм радіодні...

Ми замкнем, як грозу в телефони, у райони стихію стихій.

Сняться мені ешелони і далі, грізні загони...

А сосни шумлять...

То не серце у тривозі б’ється дзиґою

на палі, —

червоніє і несеться над безоднями Земля... 1923

* * *

Голову розбив я об каміння неба, — на заході морок, на заході кров...

І в нестямі вітер утікає степом, ніби блиск останній скинутих корон...

0 мої шукання, мрії-метеори...

Не шумує листя, в жилах не вино, — місяць народився ніби тільки вчора, а уже блукає на степу давно.

Ох моє телятко... Як тебе спіймати, щоб віки горіло ти в душі моїй...

Доки ти од мене будеш утікати і ховатись раптом в голубій траві...

Я даремно руки в небо простягаю, — на худих долонях тільки тихий сміх...

1 розбив об небо голову з одчаю. Вітер...

Сніг...

1922

ДО БРАМИ

Там, за тихими леліючими гранями, хто задуманий з нахиленим чолом бреде?.. Розгортаю книгу зоряну, про далекую Іранію... Ніби мрії Стєньки Разіна,

туманіє степ... Вітре вечірній, брат мій червоний, хочу з тобою в далі брести...

Падаю —

т-трони...

падаю —

т-трони...

В небі осіннім хрести.

Всесвіту сині легенди в лотосі щастя цвітуть.

На електричні Атени з вітром до брами бреду.

Гей, спокійно і синьо над садом, а над морем — задуманий сон, на заході губною помадою написав і розвіз... горизонт.

То не вітру долонь оксамитова, не проміння далеких очей, — по воді золотою молитвою тихий місяць до мене тече...

1923

* * *

Ластівки на сонці, ластівки на сонці, як твої зіниці в радісних очах...

Зацвіли ромашки десь на горизонті, й пахнуть поцілунки, як китайський чай... Я твою шинелю цілував до болю і твої коліна любі без кінця, ніжні та рожеві, як березки голі, що ростуть далеко на чужих сонцях... Бачу за морями молоді дороги, де припав до неба синьоокий степ...

А у тебе, мила, щастя і тривога на щоках холодних од очей цвіте...

У вечірнім місті плакали трамваї, пропадали сльози сині на дротах.

Я тобі сьогодні назбирав конвалій, — і солодко дзвонить у моїх руках... Ластівки на сонці, ластівки на сонці, як твої зіниці в радісних очах...

Зацвіли ромашки десь на горизонті, й-пахнуть поцілунки, як китайський чай...

Як сонце до істоми гріє, і пахнуть береги в цвіту...

По пильному шосе пробіг автомобіль.

“З дороги, гей. Агов, агов.

Не утечеш. Я дожену, я дожену і там, і

ту,

і

там,

і

ту

знайду, знайду”... — ту-ту-ту-ту... —

А десь в височині шумлять, і казяться, і в скелі глухо б’ються, і

знов,

і

знов

назад,

назад

біжать розтерзані, запінені вітри північні, там, де в задумі тихій, вічній Ай-Петрі туманами

снить...

“Вернись...

Вернись”

Пішла.

І тільки шаль од вітру за плечима

б’ється...

А день біжить, а день сміється...

З гори в долину тумани...

“Вернись...

Вернись...”

На шматки порізав свою душу й зашпурнув їх ген-ген я од себе...

І несуться вони метеорами десь

по далеких світах... В порожніх грудях тільки вітер віє, і тоскно шарудять сніги...

Там посадив я чорную лілею, в ній заховалося моє щастя і тре синенькі рученята, і дивиться з благанням навкруги.

Сніги,

сніги...

1922

Магнолії лимонний дух, солодкі мрії олеандри...

А в небі огненні гранати, і мислі зоряно цвітуть...

0 моря гул!

О моря гул...

1 шарудіння хвиль на пляжі... А там панелі ще в снігу

й морозу огневі масажі.

Ми хвилі любим,

хвилі любим. Самі народжені од хвиль.

О, притули вишневі губи ти до моєї голови!

Хвилини бій,

хвилини бій...

Я чую, як біжать секунди,

Я бачу космоси в траві, в тво'іх очах заграви бунту.

Магнолії лимонний дух, солодкі мрії олеандри...

А в небі огненні гранати, і мислі зоряно цвітуть...

1923

СТЕП

Ходе Степ.

Замислений Степ.

А на ньому синій, синій жупан.

За туманом — туман і татарські загони...

Розсипається Степ синім дзвоном...

Гей, крізь вітер і ніч бліді руки простяг і поклав

на Чумацький, на зоряний Шлях...

Бліді руки простяг...

Ходе Степ.

Замислений Степ.

А на ньому синій, синій жупан.

За туманом

туман...

1922

МАЛИНОВИЙ ПЛАТОК

Я знов один. Покірно одгоріли далі.

Й дарунок твій — малиновий платок круг шиї ліг. І в золотій печалі не прилетить в мою кімнату Бог —

не прилетить... і крилами кохання не зашумить привітно над крильцем. Лиш привид твій розтанув у тумані і все в сльозах нахилене лице...

Гей, на огні далекого Версалю тебе вели. Блищала тоскно сталь...

І, може, де в півтемній тихій залі цілує хтось вишневії вуста...

й сорочку рве... і вже криваві руки біля твоїх розкиданих колін...

1 весь в крові від огненної муки уже лечу далеко од землі...

І вже внизу крізь ґрати зачорніло, де вартовий карбує мірний крок, біля вікна знайоме мертве тіло й дарунок твій — малиновий платок.

1923

Сьогодні на морі безоднів немає, і все в золотім тумані.

А вітер ласкавий з південного краю повіки цілує мені.

1 хвилі об берег, об берег з розгону загонами синіми б’ють...

Розсердився вітер і перли солоні шпурляє в сорочку твою...

А там, де хмарини на морі відбило, безодня жахна постає, — здається, що кулю земную пробило, мов серце, кохання твоє.

І сняться замріяно Індії далі, в траві дитинча-молодик, і храм голубий, де в задуманій залі сумує вівтар золотий...

На гору ідуть синьоокі браміни, і все в золотім тумані...

1 хочу до болю упасть на коліна, молитись на зорі ясні...

І кликать когось... Та навколо нікого. Лиш марево синє встає, лиш чую, як тепла й солодка тривога ще здавлює серце моє...

Тумани наступають із моря, і в жалобі на скелях душа.

Хто там крикнув: “О, горе нам, горе” — і над травами холодом жах...

Тумани наступають із моря, і в жалобі на скелях душа...

Полетіла зелена пташина, де мечеть і татарський цвинтар (там віків золоте павутиння... і в кофейнях камса і мигдаль)...

Ой, на зорі печаль муедзина і на розі з Корану слова...

Не запахне огнем і бензином молодик у японських очах.

Мов далекий огонь семафора, там над морем маяк — Ай-Тодор.

Може, десь уже буря на морі, — і в крові за бортом воєнмор...

Мов далекий огонь семафора, там над морем маяк — Ай-Тодор...

1923

У плащі.

А очі — зорі сині.

Задивились верби в прудковод... Тихий вечір... золоті коліна... на щоці од шалі тіні, тіні, тіні...

Твій кривавий, твій татарський рот... Знову я спокійний і осінній, як тоді, у двадцять другий год.

Тільки вітер:

“Синьому нірвана...”

Тільки вітер:

“Синьому не жить...” Там, де місяць огненний і п’яний в невідомі і далекі страни на воді дорогою лежить...

“Люлі дитиноньці, Коліньці люлі...” Дзвонять на зорі, і пахне трава...

В ночі далекі (там очі заснулі) будеш йому ти співать...

Мишенята сині на паркані, то проміння (одгадай чиє?..), на траві дві тіні простяглися п’яні, обнялися тіні...

Місяць

нижче

нахилився,

воду

п’є

є

1923

Губи в губи... тепло і вишнево...

Он пройшов задумано Дантон¹...

А вгорі бджолою Магадеви² Монотонно гуде камерон³...

Зорі вранішні веснянії,

о, де ви?..

І в садку знайомеє вбрання... Губи в губи... тепло і вишнево... В небі крик Червоного Коня...

В небі крик. І Гвардія Червона. Вартовий смуглявий на мосту...

В туманах трава і ешелони, і терпкий, холодний серця стук...

За рікою тьма і невідомість... — Ой, чого ж розплакались сичі? — Наплива й ковта солодка втома, і здаються ворогом кущі...

І дивлюсь на воду і тумани і лечу на зоряні шурфи⁴, доки місяць в небі не розтане, доки зміна... і гудок... і дим...

1923

ЗОЛОТИЙ ВЕДМЕДИК {Поема)

ПРОЛОГ

Вечір глянув одиноким ліхтарем. Глибоко,

глибоко,

глибоко...

А в чиїх-то очах жабуриння і огненні ночі шукань...

Падають

комети

на голі

коліна, і сльози біжать по щоках...

То не сльози, а сині тремтючі одинокі огні на шляхах...

“Санта Лючіє” ‘...

“Санта Лючіє”... донесло й забриніло в далеких вітрах. “Санта Лючіє”...

“Санта Лючіє”...

За кордон, за кордон, за кордон.

А на віях заплакала смерть.

Я ніколи не бачив Америки і не був я на березі Рони.

За кордон, за кордон, за кордон...

Пливуть, гойдаються в тумані синьому думки розірвані,

немов з листа колишнього кохання останні

папірці...

Пливуть, гойдаються в тумані синьому...

В руці

не срібло мотузяне, —

то од очей примружених до місяця біжать

дроти прозорі...

Що чую я...

“Іще... іще...”

Вуста розтулені і тіла дух медяний...

А може, це не я?!. Це тільки місто п’яне... “Іще... іще...” і кров лілово задзвонила...

Яка це сила...

Яка це сила...

В очах огонь, в ушах вітри... а підо мною дві зорі, і в їх солодку глибину дивлюсь, дивлюсь і

потопаю,

і потопаю...

Яка це сила... Яка це сила...

Якби я жив в віки доісторичні, я б не писав оцих поезій, а слухав, як шумує

море,

ганявся б за коханою, і в гніздах над землею ми падали б в нестямі... і тільки пальми, і тільки море, а в небі... вітер...

Але я тільки В. і С.² А може, ні?., і це у мене од електронів, простору і тембру, ночей і днів, од виміру усього в одній руці заклякли віжжі, і я керую часом,

і рухом я керую...

0 мій ведмедик золотий...

Тебе привів, коли я спав, до мене лама

синьоокий

1 так сказав:

“Не раз народжувався й умирав, і порох твій

вітри носили,

і все шукав,

шукав,

шукав

ти дівчину з очима золотими...

І буде час,

коли оцей ведмедик сумною дівчинкою стане,

й лілеї їй дадуть наймення

маненьке:

Ві

ра”.

І я заснув.

Пройшли віки.

І в день, коли плакати листя огнем асфальти облили, почув очей твоїх питання:

“Ти?..”

І очі блиснули, що:

“Я”.

Ковтає ногами дороги, хвилюється темне вбрання... а місяць осяяні роги встромив в голубого коня: кінь — час, кінь — даль...

А в серці огненний чингал³...

Од місяця до земної кулі (о моя огнева

далина!..) простяглися і побігли тунелі, тунелі од бігуна — до бігуна... мої мислі на сонячній стелі...

Ой, чи скоро ж настане весна.

На трамваї до міського парку, там, де сосни пахучо шумлять...

Чи латишка ти, а може, татарка...

... і в очах, де ведмедики сплять...

На трамваї до міського парку, де пахуча і тепла земля...

Юнь — час,

кінь — даль...

А в серці огненний чингал...

Били там, били тут...

“За битого двох небитих дають, та й то не беруть”.

Били там, били тут, били там, били тут...

Почуваю, як он метушаться з портфелями, де замість відношень

лимонади та лимони... А ми — на далі, на далі, а ми — на гони,

на гони...

але ми — на далі, але ми — на гони... й поміж нами я бачу тебе, вітер гладе кохане волосся...

Це нічого, що порвані штиблети, але серце — на зоряні роси, на зоряні роси...

і на землі

сни.

Гей, на розі мого кохання пахне розстрілами даль...

Вітер цокає в ставні:

“Лю

бо,

встань...”

Вітру наймення — Володька. Сумно дивлюсь у вікно. Снилась мені ти на фронті. Роки...

секунди... давно...

II

Зірвав з коня, і...

гох!

ударив об землю...

Крикнув шалено:

“Моя!”

А я твої очі едемлю, та не перший, не перший

я.

ПРОЛОГ ДО НЕВІДОМОЇ ПОЕМИ

І

Не я пишу оцю поему, а тисячі:

з блідими виснаженими лицями, з чорними

трояндами під очима...

Тепер,

коли на тротуарах, блідих од снігу, на кожній вулиці, на кожному розі мерзне дітвора з цигарками “Пароль”

і “Ауапії”.

Тепер,

коли жінки революції перестали одягати

обідрані шинелі, робити аборт, стригти волосся: руде, чорне, каштанове

і т. і... і т. і...

Тепер,

коли попи почали прилюдно палити цигарки і стригти волосся: руде, чорне, каштанове

і т. і... і т. і...

Я чую, як пахне димом і кров’ю кожний удар мого золотого годинника, на якому чітко вибито:

“Герою Перекопа от Реввоенсовета

М-й армии”.

її

Це було в далекій невідомій країні, такій невідомій, як моя поема.

Я не знаю, що буду писати далі, як не знаю,

хто заронив мені в жили отой тривожний рух

солодких атомів гемоглобіну...

як не знаю,

чого то блукають на панелі тіні

дротові

в ритмічнім хитанні, в безжурнім хитанні...

Це було в далекій невідомій країні, такій невідомій, як моя поема.

III

Я прийшов на станцію “Революція”, коли ударив другий дзвінок.

Дівчина з очима газелі спитала:

“Ваш партквиток?” —

“279305”. -“Вагон передостанній”.

Дим...

Дим...

Дим...

IV

Київ в руках повстанців, а небо — на бурі, а небо — на грози...

“Якого полку?..” —

“7-го советского”

Тра-та-т... тах...

А небо — на бурі... а небо — на грози...

V

Ой, морозе, морозе!

Який же ти геніальний художник.

Коли дивишся на шибки, розмальовані тобою, то здається,

що блукаєш ти десь у Криму по провулках татарських аулів...

Або читаєш поему:

“Наль і Дамаянті”...

Ох, морозе, морозе!..

А трамваї на стіни будинків, на панелі й на

рейки кидають

килими сині й прозорі...

Це я ходжу по місту з одрізаною головою і на руках у мене б’ються і дзвенять одинокі

жилки,

а може, вулиці майбутнього міста...

Чи чуєте мене, поети селянські?

На холодних станціях республіки

в вікна заглядають явори,

і мчаться, мчаться ешелони — в холодне око

зорі...

А трамваї на стіни будинків, на панелі й на

рейки кидають

килими сині й прозорі...

Це я ходжу по місту з одрізаною головою... Неп.

1922

Із збірки “Місто” (1924)

...А сосни гудуть, гудуть...

Чого так сосни гудуть?.. Хуртовина... вітри...

Ох ви, сосни мої, азіятський край!..

М. ХВИЛЬОВИЙ

{Поема)

І

Біля конторки хлопці п’яні, вгорі вагончики біжать; і труби в синім океані...

Туди летить моя душа.

Колись на станції з огнями шумів залюднений перон, і чорним привидом між нами ходив в медалях “фараон”...

А ніччю плакали шахтьори, лилась горілка і пісні...

Мовчала тьма, мовчали гори, і — в небі золоті огні.

II

Родилось з синіми очима, волосся чорне, — і кричить...

Востаннє ойкнула: — Юхиме!.. — і вмерла мати на печі.

1 годувала з жалю Ганна, у неї теж синок малий.

Біжать вагончики в тумані, і хтось цигарку запалив.

Юхима вдарило в забої — лежав в труні без голови.

А десь цвіло зелене поле, і плакав похоронний дзвін.

III

Хтось по-французьки влучно цвенькав, коляски, бонни і ляльки, — а на базар дівча маненьке ходило красти житняки.

Воно смугляве, синьооке, почує: — ївго! — і біжить.

А світ далекий, світ широкий, і хочеш, — як і люди, жить.

Ідуть корови чередою, і тепло пахне молоком.

Надмірна праця, дим огидний, а сині пальчики тремтять.

Отак її життя невидне йшло од гудка і до гудка.

IV

Але нарешті вечорниці, там голос ївги — той дзвінок.

А в небі хмари, ніби птиці, і зорі дивляться в вікно.

Прийшов з Матровського, веселий, і з ним осталась ночувать.

А вітер щось у стрісі меле, й важніє тепло голова...

І баче над собою очі, такі солодкі та ясні...

А вітер меле і ґерґоче, дзвенить і плаче у вікні.

Огонь і мука між ногами...

— Коли кохаєш, так мовчи.

О, не забуть їй вітру гами і кашлю Ганни на печі...

Кімната пильна і порожня, в кутку з помиями відро.

А мислі темні і тривожні, як на спідниці перша кров...

V

Од мелініту жовті руки, з другим побачення в кіно.

А серце з перебоєм стука, бо перший розлюбив давно.

У цього макова хустина, він дома пан свого добра. Водив на вистави й картини і за насіння в клуні брав...

VI

На фронт попала випадково — проспала станцію свою.

Кресали, цокали підкови, і от вона уже в бою.

Ідуть жіночі батальйони, а німці із землі огнем...

І ївга серед них холоне, залізний вітер їх жене...

І першу лінію одбили, ідуть на другу. Але крик:

— Нас обійшли!.. — і впала ївга, блиснув в лице німецький штик.

Еіп МасІсЬеп?!..’ — і багнет додолу... А очі теплі і ясні...

Огненне розімкнулось коло, і потекли незнані дні.

Котилась армія, мов хвилі, а хтось кричав: — Назад, назад!

І знов поля і шахти милі, заводи й мітингів гроза...

І з того дня, о сон-лелеко! пройшли тривога й кров без дна...

В безодню синю і далеку четверта падала весна.

' Еіп МасІсЬеп — дівчина (нім.).

84

Струнка, смуглява, синьоока, ще й зірка грає на чолі.

Вже одгуло під Перекопом, і ївга знову на селі.

VII

А потім місто і панелі, і непу в серце гострий ніж...

Це ж ти в обідраній шинелі на розі, вся в сльозах, стоїш...

Я бачив ївгу знов і знову, там матюки і плеск вина... Наган і гетри малинові, — тепер... нальотчиця вона.

VIII

Сашко не раз її “на дєло” у тьму на непманів водив.

А десь цвіли червоні села й густішав од заводів дим...

Хотілось вдарить, щоб вітрини дзвеніли знову, як шаблі, аби упали на коліна і жевжики, і куркулі.

І кожний вечір томні панни, прислуги, бонни і ляльки, — а руки клоняться, мов п’яні, і в голові туман важкий...

І тільки темна ніч настане, почує хтось: — Дайош пальто! А в небі зорі, ніби рани, і кличе, як колись, гудок...

О ївго, ївго, ночі краля, мій малиновий, ніжний цвіт, десь у холодному підвалі зложити голову тобі.

А ївга, ніби вітер маю, то жінка, то стрункий козак... 1 не застане, не злапає її міліція ніяк.

їх

В лице тютюн і очі—ями: такий розхристаний Сашко її з похабними піснями навчає танцювать танго.

1923

Темні заплакані вулиці.

Іноді крикне авто.

Місяць над мурами щулиться... Дощ.

Мимо пройшла, подивилася, гостро в обличчя: — Ходім.

Хто це на місяці вила взяв, кров на лиці молодім?..

Кличе смуглява нальотчиця, і малиновий платок тепло на вітрі полощеться... Постріли... кроки... гудок...

Піде. А руки заломлені.

Я ж нахилюсь до вікна.

Очі в останньому пломені... в зуби — холодний наган.

Темні заплакані вулиці.

Іноді крикне авто.

Місяць над мурами щулиться... Дощ.

Харків, р. 1923

Рвав восени я шипшину, карії очі любив.

Вечір упав на коліна, руки простяг золоті...

Шахти, цегельні, заводи, хлопці на зміну — вночі... місяць у полі бродить в трави лице вмочив.

Пальці тоненькі, ніжні і романтичні дощі...

Хто це зрадливий ніж мені в руки тоді вложив?

Ну, і пішов я ланами, там ешелони, сніги... блиски гарматні над нами, в горло зорі — штики...

Ну, і пішов я ланами, вітер мотав шлики...

Там телефонні гами, там ешелони, сніги...

Там я забув про шипшину, очі твої розлюбив.

Вечір упав на коліна, руки простяг золоті...

Харків, р. 1923

Такий я ніжний, такий тривожний, моя осінняя земля.

Навколо вітер непереможний реве й гуля...

І хвилі моря далекі й близькі мені шумлять.

Там стеле сонце останнім блиском кривавий шлях...

Криваві пальці тремтять... О зоре, постій, не йди!

Але шумує далеке море і мла... і дим...

Такий я ніжний, такий тривожний, моя осінняя земля.

Навколо вітер непереможний реве й гуля...

1923

* * *

Синьо, розвіяно — в далі. Дзвонить на розі трамвай. Серце на огненній палі...

Ну, і нехай.

В скриньку листа покладу я, — крапля впаде на папер.

Думаю в ніч молодую, може, згадає тепер.

Крок одинокий. Панелі. Стихли трамваї давно.

Плач ліхтаря на шинелі, темне холодне вікно.

Думаю в ніч молодую, меркне цигарки огонь.

Може, зустріну, знайду я... Вітер питає: — Кого?..

Зустрів її, таку тендітну, йшла одиноко на базар.

В брудній тиші кричали діти, і десь надходила гроза.

Афішний день. Удари серця чужими бризками огня.

Моє ж замерзло і не б’ється: в її очах — маненький я.

Аи гєуоіг , і крила ранку її вгорнули знов і знов — золотооку спекулянтку, мою колишнюю любов...

1 од базару сонце меркне... Шпурнув би бомбу прямо вниз, щоб розлетілись феєрверком червінці, пальта і штани...

1923

* ⁴⁶ *

Вишневий платок зав’язала на шиї смуглява рука. Чіпляється листя опале, важніє земля на ногах.

Не вітер цілує долоні, і дивиться глибоко жах, — то мрії — розтерзані коні в крові на дорозі лежать...

Іду. А далеко трамваї прощально і журно дзвенять. Лиш вітер у полі гуляє, жене золотого коня.

Погладю я огненну гриву, і золотом бризне рука.

А кінь, мов почув, і лякливий кричить і за обрій тіка...

Не кінь, а шумлять телефони осіннюю пісню свою.

Огні засвітились червоно в далекім небеснім гаю.

Вишневий платок зав’язала на шиї смуглява рука. Чіпляється листя опале, важніє земля на ногах.

Харків, р. 1923

Вартовий. Мармурові колони.

І огні над примарами веж.

А вгорі золотим медальйоном теплий місяць над морем пливе.

Положила нервові долоні на моє, на смугляве чоло.

Я в твоїм малиновім полоні, ллється в жили солодке тепло.

Теплий вітер цілує коліна і лоскоче вуста і плече.

Темна хвиля до берега лине і назад одиноко тече.

Але крики і залпи тривожні, і з зеленої тьми — кораблі...

Хто там крикнув: — О Боже мій, Боже!.. — й головою поник до землі?

Пролетіла скажено кіннота, тільки сухо копита дзвенять...

Повертається важко дредноут, захлинаються скелі в огнях...

Рядом ти. Мармурові колони.

І спокійний максим-кулемет.

А вгорі золотим медальйоном теплий місяць над морем пливе.

1923

{Поема)

І

В цей час, коли я іду і міські ліхтарі сперечають із місяцем, коли я проходжу великі площі і оглядаюсь, аби не наїхав авто, і згадую,

як мені на “Сінабарі” трохи не набили фізії, — ти в брудній і нетопленій кімнаті читаєш золоті й невідомі утопії: пробігають літери довгими й радісними рядками і здається, що ті літери —

я.

В цей час, коли я іду

і прожектор огненно розсікає груди вечора, і в криваве провалля видно, як вітер скажено ганяє перелякані акації, і метушаться розірвані хмари, — я згадую, як ти була політруком ескадрону і брала Перекоп...

А тепер ти, золотоволоса робфаківка, кожного ранку біжиш по задрипаних вулицях і боїшся опізнитись на лекцію, де розказують про меридіани й про життя рослин.

II

Невпинно

і солодко б’ються серця, і правильно, і з перебоями в цей час,

коли ми йдемо з тобою.

А на заході:

прямо в прострелене чоло сонця — летять журавлі...

І ніколи, ніколи не буде краще на землі.

Віки проходять перед тобою і оддають тобі пошану,

о жінко Революції! Скільки геніїв вийшло із доісторичної глибини твого черева...

Дивлюсь на твої заломлені руки, на зморшки на твоїм чолі і оддаю тобі своє серце...

На!..

1 підставляю вітрам розірвані груди, і женуть вітри по жилах мою кров, і ритмічно піднімають легені...

А на заході:

будинки і люди

чітко вирізьбила далечінь.

III

Моя душа,

мов залита асфальтом земля,

і кожне необережне слово

вгрузає в ній, як закаблуки моєї коханої

на розпеченім ґрунті

площі Рози Люксембург...

І її, таку наївну і тривожну,

я оддаю тобі,

бо:

прийдуть тисячі таких же, як і я, і оддадуть тобі свої серця і душі, і ми їх запалимо, щоб

освітить твої дороги,

о жінко Революції!

А ти крутиш із газети цигарку, і крізь розірвану юбку видно брудне коліно, а твої стоптані черевики нагадують одеський порт у 20-м році...

Ремонтуємо тіло й душу, ремонтуєм будинки й дороги.

Але той, хто тисячолітні підпори зрушив, це не вважає за ремонт.

Там, за обрієм, бачу велику руїну всього Сущого і великий ремонт, там, за обрієм...

І тремтить золота волосинка на твоїй, на рожевій щоці.

Уже кулі на розі не тинькають.

І все ближче осяяна ціль.

1923

Вулиці шалені, вулиці кохані, де пройшов грозою радісний ремонт, одлюбила Осінь, і встає в тумані вежами ясними ніжний рубікон.

Прапори й колони, музика й панелі...

Синіми ланами неба далечінь.

А у мене стрічка кров’ю на шинелі, і авто вишневий прямо в вічі мчить.

Рядом профіль римський, кепка й чорні коси, малинові щоки од моїх очей.

А, як сон далекий, на пероні Осінь, блідий і спокійний біля муру — чех.

Рядом ти стояла: кепка й чорні коси, малинові щоки і нервове: — Плі!

Кучері юнацькі цілувала Осінь і холодні руки в глині і крові...

Знов, як сон далекий, вітер і вагони, блідий і спокійний біля муру чех...

Музика й панелі, прапори й колони, малинові щоки од моїх очей...

Харків, 1923

Бреде зо мною рядом Осінь, і в пальці зашпори зайшли, а вітер огненне волосся під ноги стеле, мов килим.

Взяла холодною рукою і тисне серце раз у раз...

Чи довго йти мені з тобою, моя заплакана мара?..

Міські огні, залізні крики і тоскне зойкання гудків... Стучать закохано і дико твої вишневі чобітки.

1923

* * *

Маслини в далі — чередою і неба золотий платок, а за вікном ходило двоє, сплелися руки їх хрестом.

І другий став за ними скоро, поклав їй руку на плече.

Немов блиснули метеори із тьми розстріляних очей.

Якісь слова... простяг він руки, припав лицем їй до колін, а за вікном шуміло глухо, і був холодний бій годин...

І

0 губи, губи вишнево-темні, мов біля серця огонь нагана!..

У темній кліті веселий штейгер

1 ти зо мною, моя кохана.

Екран і думи, рулетки шелест і скло холодне теодоліта.

Вода в забої дзвенить і меле, а бліді пальці такі тендітні...

II

Не дим із трубів на чайні зорі і там шалено у тьмі сягає — тебе побачив я тільки вчора, а ти вже кажеш мені: — Прощай.

Холодні очі — на жовті вікна: переплелися там чорно рами... Далекий потяг востаннє крикнув, і даленіють залізні гами...

III

Кого ж я в місті шукаю п’яно?.. Знов промайнули вишневі шини... Шумлять бетони, і крок мій тане, і синім димом кохання лине...

1923

Синява сніжинками повна, така невимовно байдужа... Небесная стелиться вовна, лягає покірно в калюжі...

Ні тата, ні мами немає,

Дитина в розпуці, — на землю... Хтось мимо: він часу не гає, чужий і далекий... ой, леле!..

Ніхто не підніме, не скаже: “Ходім, мій маненький, додому”. І сипле з небесної чаші сніжинки рука невідома.

1923

* * *

Оглядає останні вагони, молотком об колеса дзвенить.

А за вікнами темно-безсонно нам розлуку шумлять ясени.

Ти на лаві маненька, покірна. Нам лишилось так мало сказать. Гладе вітер солоний загірний мої брови в твоїх сльозах...

Тільки очі тривожні і сині: плач жіночий?., озера?., плеск?.. І так чітко на білій хустині темні літери: В. і С.¹

Одлунали на рампі кроки, і востаннє ударив дзвінок.

Але довго платок одинокий малинів за холодним вікном.

Вже в золоті лани, і вітер кличе зорі до себе в бур’яни пограти в “гулая”.

Вже змолотили хліб, і холодно надворі, і холодно в саду. Та не самотній я.

Огонь твоїх очей задуманий і синій невпинно, п’яно п’ю. Й ясніє кожну мить проміння крізь вікно і тане на коліні заголенім твоїм... а листя шелестить...

і стукаються в скло розвіяні краплини; я ж чую, як кричать далекі журавлі своє “курли, курли” одвічне і незмінне... а місяць нахиливсь і спить біля колін.

І ось проснувся він, бліді цілує пальці, кладе рожеву шаль на стегна золоті — кохання тихий дар моїй маненькій Гальці, її цілує знов, цілує і летить

на золоті лани, де вітер кличе зорі до себе в бур’яни пограти в “гулая”.

Вже змолотили хліб, і холодно надворі, і холодно в саду... Та не ревную я.

1923

* * * Ґерґоче місто, і сніг лягає, лягає й плаче. Дитина боса іде бездумно. На вітрі має таке ріденьке й бліде волосся.

Встромило очі в ясні вітрини, а поміж пальців повзе грязюка. Тремтять і ниють брудні коліна, і задубіли маненькі руки.

Ґерґоче місто: — Пожру, нещасний!

Панок сміється золотозубий.

А в небі місяць летить і гасне — сторч головою в холодні труби.

Стою на варті. Багнет і очі.

Чекають гостро в набої кулі...

Навколо місто шумить, ґерґоче, а мимо люде: чужі, нечулі...

Стою на варті. Листа сьогодні одержав з дому: сестриця з братом під вікням ходять... і на заводі убило милу... — писала мати.

Нехай припадки й хороба чорна штовхає в плечі, ламає руки, — не переборе мотив мінорний революційні, бадьорі згуки.

Вони лунають і в вікна б’ються, а в руки — пломінь, морози — в ноги... Прощайте, любі, прощайте, друзі!

Уже не видно мені нікого.

1923

* * *

0 кучері ясні і очі Беатріче¹,

ви знову в тьмі моїй, неясні і смутні.

1 знову, як тоді, покірнеє обличчя вишнево зацвіло під поглядом моїм...

Чи снишся ти мені?.. Твій дотик ніяковий, мов електричний ток, у жили й скроні б’є... І знов печуть слова одчаєм і любов’ю, і шелестить вбрання знайомеє твоє...

Вернусь і гляну знов на кучеряву осінь, зашелестить мені чи листя, чи “прощай”... Розтане образ твій, і пропаде на розі і кроків дальній згук, і тіні од плаща...

Печаль і дзеркала в холодній темній залі, і ти біля вікна в’ялиш свою красу... — то твій дівочий сон в вечірній тане далі, не допоміг тобі твій добрий пан Єзус.

0 кучері ясні і очі Беатріче,

чого ж ви в тьмі моїй неясні і смутні?..

1 знову, як тоді, покірнеє обличчя вишнево зацвіло під поглядом моїм...

1923

* * *

Наближається споминів повінь і затоплює душу

мою,

та швидкий не потоне мій човен, бо я в нім і вночі

не сплю.

Та швидкий не потоне мій човен. Одлітають прокляті дні...

І стою я, в зорі закований, тільки хвилі в лице мені. Під горою татарські казарми, і од них одинокі огні. Кожний вечір на небі пожарами умирають розстріляні дні...

Невідомії панські сади, аромати квіток невідомі.

Над заводом задуманий дим, під очима фіалки

утоми.

Грають панночки в лаун-теніс, і м’ячі подає їм

дитина,

а на заході хмари в огні—павуки, невідомі рослини... Повернусь і погляну назад, де маслини і станція

Яма', —

і розквітне солодко душа, мов на яблуні соняшні

плями.

Трояндовий пливе молодик, заглядає в задумані

очі...

Невідомі пониклі сади і огні над посьолком робочим...

Гей, у полі шуміли жита, і баби з золотими

платками

йшли до церкви... О, дзвоне, ридай!., дальні спомини... станція Яма.

Кавуни на баштані, і знов: в Паримона² я рву

полуниці...

молодої шахтьорки любов, і над лісом далекі

зірниці...

За любов’ю — роса і туман, так порожньо в душі —

за любов’ю,

ніби той одуванчик: подув — і нема... ніби листя

в осінній діброві...

Дні далекі, образи дрібні — комашнею в дощі на

дорозі.

Де Дінець і заводу огні, над посьолком задумалась

осінь.

Над посьолком задумались дні, і летять під горою

вагони.

І так солодко й тепло мені... Не схиляй же обличчя

червоне,

не дивись... і далеких очей не роси молодою

сльозою...

Теплий вітер по жилах тече, і кричать журавлі

наді мною.

1923

КАВКАЗ

Кавказе дальній мій! Ти знов в моїй уяві. Так близько гори м’ні, і мріє далечінь...

А думка все летить, немов на острів Яву, і гострить об граніт свої пісні-мечі.

Кавказе дальній мій! Твої багряні груди так близько зором п’ю і чую дзвони хвиль. Смуглява дітвора. Поважно йдуть верблюди, й доносять голоси дзвіночки біля ший.

Там високо сніги, і в огневій синяві задумались орли, а тут цвіте мигдаль...

Руїна давня ось, і голосом гугнявим співає муедзин, мов молиться на даль.

Задуманий аул, немов гніздо орлине в зеленій вишині під золотим серпом, мов хто на схід лицем побожно на коліна упав і нахиливсь аж до землі чолом.

Я знову, знову там, де міста силуети вирізьбились на тлі вечірньої зорі, де холодом блистять салдацькії багнети і розкидає хтось на небі янтарі.

І в пам’яті вокзал, де люди сонним роєм хвилюються й шумлять, мов море в далині, співає щось сумне татарка під чадрою, й од того вся вона така близька мені.

Мов на екрані, там із криги гобелени, і в тумані встають Мінгрелії¹ лани, — то на вікні мороз, і аромат вербени здається не таким солодким і міцним.

Кавказе дальній мій! Ти знов в моїй уяві. Так близько гори м’ні, і мріє далечінь...

А думка все летить, немов на острів Яву, і гострить об граніт свої пісні-мечі.

1923

* * *

Осінній вітер з Туркестану.

У тебе зірка над чолом і очі од кохання в’януть...

Я цілував твою шинелю й обмотки, білі од води...

А вітер, п’яний і веселий, шпурляв в лице нам пил і дим...

Осінній вітер з Туркестану.

У тебе зірка над чолом і очі од кохання в’януть.

1923

Од трамваїв синє-синє місто, золоті од ліхтарів сніги.

Хто прийшов із геніальним хистом і зробив це розчерком руки?..

Хто чорнявим електричним дротом синій килим неба пронизав, що пливе в далеку Третю Роту і сумний вертається назад.

Місто взяло в ромби і квадрати всі думки, всі пориви мої.

Це ж мені заковано стогнати у його засніженій груді...

Це ж мені дитиною малою заглядать у чорні казани і об мури битись головою, розбивать печаль мою об них.

Ой, у парку снігові намети, там проводять ночі пацани.

Тільки вітер знає їх секрети, тільки вітер і холодні сни...

Я не знаю, хто кого морочить, але я б нагана знову взяв і стріляв би в кожні жирні очі, в кожну шляпку і в манто стріляв...

Але ні. їх другим треба взяти.

І синіє невблаганно сніг...

Місто взяло в ромби і квадрати всі думки, всі пориви мої.

Одлетіла луна, дальній крок занімів.

Я одна, я одна серед чорних полів.

Чорне небо вгорі, чорні далі кругом. Близько хата, мов гриб, я до неї — бігом.

Під копитом коня сніг дзвенить, як огонь. Варить ненька моя золотий самогон.

Сяду я та й нап’юсь, буду спомини звать, буду юність мою я слізьми виливать.

За вікном, на снігу, замітає сліди.

Десь кричить: гу-гу-гу-у!.. і по рейках летить;

виглядає шолом, і шаблюка дзвенить.

На снігу, за вікном, замітає сліди.

[1923]

МИНУЛЕ

Летить огонь, свистить огонь: тюгу-тюгу-тюгу!..

І броньовик через нього, подібний утюгу.

Матроси в куртках шкіряних там з-за борта глядять.

І кулемети коло них, і ти, любов моя.

Маненька і струнка нога і золото очей, блистить за поясом наган, бінокль через плече.

Мене звеліла розстрілять, — я — білий офіцер.

Куточків губ не цілувать, не цілувать тепер.

Летить огонь, свистить огонь: тюгу-тюгу-тюгу!..

1 броньовик через нього, подібний утюгу.

[1923]

Не зустрінусь у полі я з вечором, не нарву я шипшини Донбасу, я зорі на смуглявії плечі на стерні не дивився ше й разу.

Простягаю до неї руки, золоті цілую сандалії, кам’янію над глумом і брудом і молюсь на заковані далі.

Шелестіли, хиталися віти на янтарному теплому фоні...

Це минуле... мов зоряне сито, мов комар золотий на долоні.

Я ходжу в європейськім убранні, як і завжди, такий ніяковий.

Але тепло дзвенять од кохання мої жили солодкою кров’ю...

Але серце у мене козаче, — і нагадує кожна корова те село, де я перше побачив горобця і зорю малинову.

І тоді піднімаються брови, руки тягнуться в небо до болю... Тільки жалко, що кожна корова жестяна і висить наді мною...

А над містом не хмари, не вата, а над містом задимлені ранки...

І так тепло мені відчувати, що дружина у мене — селянка.

1923

* * *

В синє вікно виглядаю.

В небі акації шум...

Тільки і сам я не знаю, чому один я сиджу.

Тільки і сам я не знаю, чому на фоні яснім твій силует не буває рідним і милим мені.

Темні, здивовані очі і малинові слова...

Щоки гарячі лоскоче темна холодна трава.

Тільки на хмари, на небо виллю і жаль, і жагу... Більше не тягнуть до себе темні метелики губ.

В місяці, в вітрі, у дзвоні і в ароматі алей місто в залізні долоні кличе і тягне мене...

Що ж. Не любив я нікого. Може, здавалось мені, що розігнались дороги в очі твої золоті...

Знаю, для мене хвилина — ціле для тебе життя.

Місяць крізь віти ялини руки до мене простяг...

1923

* * *

Коли місяць на цвинтарі бродить, так убого і тепло мені...

І думок золоті хороводи знов встають, невимовно ясні...

І тоді я крізь листя, крізь віти за світами далекими мчу — комашинкою в небі дзвеніти, по-інакшому землю почуть...

І здається: такий я маленький божевільно кружусь унизу...

Але серце непевно теленькне, — і на цвинтарі знов я сиджу.

Тільки трохи ніяково й дивно, що на місці хрести, дерева; й на граніті дзвенять переливно золоті од проміння слова...

В моїх дум золоті хороводи закував я і муки, і гнів.

Тільки місяць на цвинтарі бродить, виглядає з-за ґрат і вінків...

1923

Може, ми й не друзі?.. На твоє: “Прощай...” нахилився в тузі, облітає гай —

синій, синій, синій... Тінь... день... сум...

Це листи осінні на твою красу.

Де летить широко в небо димний жах, там біжать дороги, вулиці біжать...

Вулиці горбаті, на стіні плакат, а на тім плакаті чорная рука.

Ну, а під рукою літери, як кров, не дають покою, кличуть знов і знов...

Одірву я руки, губи одірву, — тільки серце стуком падає в траву...

Може, ми й не друзі?.. На твоє: “Прощай...” нахилився в тузі, облітає гай —

синій, синій, синій... Тінь... день... сум...

Це листи осінні на твою красу.

1923

З ВІКНА

І. Дніпровському ¹

Кінь око скажене криваво примружив, — ударом трамвая хребет перебило...

Трамвай — на хвилину... і знову: за діло — він далі летить, невблаганно байдужий.

Хто чув, як кричать і ридають колеса, коли переїдуть горлянку чи ногу?..

Так кінь одинокий харчанням і плеском кричав невимовно до кінського бога.

В калюжі вишневій, густій од морозу, лягали, зникали граційно сніжинки...

Кінь плакав... і мерзли, трусилися сльози... 1 от біля нього спинилася жінка.

Струнка і тривожна, в зеленім шоломі, — од жалю рукою — з кобури нагана: в заплакані очі — залізо і пломінь...

А в небі сніжинки хиталися п’яно...

А в небі: зоря розліпила плакати, а мимо — з піснями колони з вокзалу... Коня повезли. Тільки бачив крізь ґрати, як теплу калюжу собака лизала.

1924

СЬОГОДНІ

Пав. Усенкові¹

Сьогодні геніїв чекаю, я чую дивну їх ходу...

Уже з провінції лунають їх голоси і там і тут.

Я в це не вірю, але знаю (мій електричний, ніжний край!..), бо по-новому оспівають вони пшеницю і трамвай.

Вже сонце зором воєнкому в віки дорогою лягло...

Сьогодні в синтезі новому хай будуть місто і село.

1924

* * *

Чайник кричить — на дорогу... Переливається спів...

В серці тоненька тривога, може, тривога віків?!.

Чайник кричить — на дорогу...

Може, одріза возьму: в бурю — на чорта і Бога знову простелиться путь...

В небі: червінці, червінці... і на базарі: вони...

Вже перелився за вінця гнів мій до болю ясний...

Чайник кричить — на дорогу... Переливається спів...

В серці солодка тривога, може, тривога віків?!.

1924

ЧОРНІ УРИВКИ (Фантазія)

І

Далеко десь кричать гудки...

Куди, куди з залізного полону?..

Далеко десь:

і дим, і жах... і пострілів далекий пломінь... далеко десь...

Іду.

Кому, кому оці заплакані огні і порозбивані вітрини?..

Нащо ці сльози?..

Мов по інерції, вагони вдалині біжать без

паровоза...

Забутий прапор ось.

Він до стіни приколотий багнетом: його зірвать нікому не вдалось...

І важко цокають мої заковані штиблети.

Так.

Ми перемогли.

Але ні їх, ні нас.

Розбита станція... в провалля видно зорі... Лиш вартовий стоїть біля вікна,

За мною стежить мертвим зором.

Кому, кому оці заплакані огні і порозбивані вітрини?..

Нащо ці сльози?..

Мов по інерції, вагони вдалині біжать без паровоза...

без паровоза...

II

Стоїть на фоні заляпаної мозком стіни, в струмочках крові...

і хилиться все нижче... Дивись під вії золотисто-сині: озера.

Тьма.

Немов поверхня місяця, вода переді мною...

Із очеретів човен тінню виплива.

На човні двоє.

Дивись під вії золотисто-сині: од ліхтаря огонь, і на снігу холодні довгі тіні...

Дзвонять (так одиноко і далеко, мов на пожарищі сльоза об камінь)...

Дивись під вії золотисто-сині: акації шумлять... а білі пелюстки на лаві і в твоїм волоссі...

Про це ще згадую так гірко і так ясно я, ще й досі.

...Акації шумлять...

Я — мимо.

А позаду десь

лежить розкинувшись вона

і місяцю востаннє віддається...

III

На площі я.

Проміння точиться на статуї, на лати і на замки янтарную кладе печать.

Застрягла ніч у циферблаті, спинила час.

Куди не глянь: асфальт і провода, які нещодавно мотала буря, немов волосся в час кохання...

Там: ніс орудія повітря нюхає над муром, набоями опоросився кулемет...

А хтось стоїть, чекає хтось, і руки він простяг, немов перед прощанням... Отак: стоять, не мислить і не знати.

Хай щоки м’ні багряним холодом торкає і тягне вдаль, за прокляте Сьогодні...

Отак: не мислить і стоять.

IV

Цеха. Цеха.

І порох на станки осів, немов на золотом тиснені томи,

в якійсь бібліотеці...

Ремінний шум, зелений шум

за мною вже не поженеться...

Ремінний шум, зелений шум...

Колись і я тут пальці молотком не раз збивав і на дзвінок ішов

такий веселий і в смуглявій блузі...

Ще вчора йшли на смерть мої останні друзі, й ніхто не вийшов із огня...

Уже не буду я ні в “Гарті”, ані в “Плузі”¹... Кому ж декретом я?..

Дзвеніть, підковки, синім дзвоном, нехай волосся димарів шалений вітер юно гонить знов од зорі і до зорі.

Дзвеніть, підковки, синім дзвоном.

Нехай сьогодні я чужий, але настане день червоний, такий червоний, любий мій, — і скаже хто, що в дні знемоги продався за червінець я...

Роздайтесь, світові дороги, я хочу бурі і огня!

Нема людей, — нехай тумани, з розгону хай — об груди грудь, але з’явись нам океанно, землі нової юний рух!

Цеха. Цеха.

V

Вже місто за мною.

Круг мене — нікого.

Лиш вітер рукою — сніжинки під ноги.

Сніжинки, сніжинки, я в муці, в знемозі, підковками дзвінко не б’ю по дорозі.

Куди не погляну — ні хати, ні знака.

На місяць туманний не виють собаки.

Пустелі, пустелі, мов мертвих обличчя...

А зоряна стеля кудись мене кличе.

Нарешті, за гаєм — за хатою хата...

Чого ж я блукаю, як Марко Проклятий?..

Чи сніг, чи утома, чи сон мені сниться?..

На призьбі знайома сидить молодиця.

— Ну, драстуй, — говорю, од неї ж мовчання...

І дивляться зорі на очі кохані...

А очі не бачать.

Упав на коліна, цілую і плачу, кричу, мов дитина:

— Хіба ж я забуду!

А сльози — водою... Шалено до грудей припав головою...

Встаю, мов заклятий, цілую востаннє.

Із кожної хати на мене — мовчання...

Село вже за мною.

Круг мене — нікого.

Лиш вітер рукою — сніжинки під ноги.

Грудень, 1923

Із збірки «Сніги ” (1925)

СНІГ

Кіннотника шапка, гадюкою шлик...

А в серці: “Констанціє *, де ти?..”

На розстрілі вчора, смуглявий і злий, я зняв з офіцера штиблети.

На станції хлопці гуляють давно, а з ними — сотенний патлатий, рябий і курносий, йому — все одно: за гроші полюблять дівчата.

Блистить за дверима засніжена путь, як постріл сухий і короткий...

Вже близько Махно ²... але дрібно гудуть вони гопака і чечотку...

Я вийшов і глянув на срібні лани.

Вже трохи лишилось до ранку.

Під місяцем гнуться й шумлять ясени, озброєні люде на ґанку...

Це — варта. Питають, година яка, в обличчя блистять цигарками.

Між ними пізнав я свого козака — товариша з станції Яма.

На заході хмари в якомусь огні...

І я підійшов до Ягора.

Йому вісімнадцять, двадцятий — мені, а край наш — Донеччини гори. Снігами, снігами засипали ми і спомини наші, і душі, немов броньовик із далекої тьми на вітер і ворога рушив...

За сіном поїхали хлопці в село, — назад привезли їхнє м’ясо...

І сіно в санях, мов на сміх, обплело порубані плечі і в’язи...

Сьогодні з Ягором ідем на одчай: ми хочем тікать до червоних,

життя по-новому в новому почать.

Зірвать і шлики, і погони.

Нарешті змінили. І от ми ідем.

(А може, мені тільки сниться?!.)

Над нами й за нами шумить і гуде од пострілів в небі — зірниці.

Я знов, як колись, і поет, і шахтьор, одмірюю кроком хвилини.

І тепло сміється щасливий Ягор, показує картку дружини.

“А сину два роки. Який він тепер?

Як чудно згортає він губи!..”

Дивлюсь я на нього крізь вії, крізь смерть, і хилиться чоло в розгубі.

Ідем. І не видно уже козаків.

А вітер нам стелить тривогу...

Учора нам сала, книша й огірків селяни дали на дорогу.

Юначе-козаче! Багнета бери, і разом — на кров і на дими...

Ідем. А над нами соснові бори стволами гудуть золотими.

Юначе-козаче! Шинеля твоя рудою од крові здається.

З тобою в повстанні, в любові й боях нам солодко й гірко живеться.

І ми на Лимані. Вже сонце встає над селами, рейками, снігом...

І хтось молодими руками бере його за янтарні чепіги...

“Володька!..” Я глянув... Червоні шлики ну прямо на нас наїжджають...

І от по костях задзвеніли клинки...

Що далі було — я не знаю.

На заході хмари в якомусь огні... То, може, Донеччини гори... Обличчя Ягора всміхнулось мені, розбите обличчя Ягора...

О, як цілував я і руки оці, і губи розрубані, милі!..

А картка дружини і сина в руці прощальним докором чорніла.

1924-1925