Виголошення лоту 49

2

Тож вона залишала Кіннерет, навіть не здогадуючись, що вирушає до чогось нового. Мучо Маас стояв, тримаючи руки в кишенях, і з загадковим виглядом насвистував «Хочу твої ніжки цілувати[30]», новий запис гурту «Хворий Хер і Фольксваґени» (англійців, якими він тоді захоплювався, однак у яких не вірив), тимчасом як вона пояснювала, що має на деякий час поїхати до Сан-Нарцисо, щоб розібратися з Пірсовою бухгалтерією та документами, а ще зустрітися з Метцґером, співвиконавцем заповіту. Мучо, хоча й сумував через її від’їзд, та не впадав у розпач, тож вона дала йому вказівки класти слухавку, коли раптом зателефонує Гілеріус, і доглядати в саду орегано, яке опосіла чудернацька цвіль, і поїхала.

Сан-Нарцисо було на півдні, поблизу Лос-Анджелеса. Як і багато місцевостей у Каліфорнії, які мають назви, воно було не стільки містом, як збірним поняттям — округів перепису населення, районів, збудованих за допомогою спеціального цільового облігаційного займу, торговельних осередків, які розташовувалися вздовж під’їздних доріг, що вели до автостради. Але там була вотчина Пірса, а ще його штаб-квартира: саме тут десять років тому він починав перепродувати земельні ділянки, у такий спосіб заклавши наріжний камінь свого капіталу, на якому потім розбудував усе інше, хиткі й гротескні утворення, які, утім, сягали небес; і їй здавалося, що саме це робило цю місцевість особливою, надавало їй якоїсь незвичної аури. Але якщо між Сан-Нарцисо і рештою Південної Каліфорнії і була якась різниця, то, на перший погляд, вона була непомітною. Вона в’їхала у Сан-Нарцисо в неділю на орендованій «Імпалі[31]». Нічого не відбувалося. Мружачись від сонця, вона поглянула вниз схилом на обшир розкиданих будинків, які виростали із блякло-брунатної землі, як урожай на доглянутій грядці; їй пригадалася та мить, коли вона відкрила кришку транзисторного радіоприймача, щоб замінити батарейку, і вперше в житті побачила електронну друковану плату. Із висоти цього ракурсу упорядковане мереживо будинків і вулиць постало перед нею з такою ж несподіваною дивною ясністю, мов на електронній платі. Хоча на радіо вона розумілася навіть менше, аніж на південних каліфорнійцях, та в обох випадках у зовнішньому впорядкуванні прозирав певний заплутаний сенс із якимось потаємним значенням. Здавалося, друкована плата могла б їй розповісти про що завгодно (якби вона спробувала розібратися в ній), тож уже в її перші хвилини перебування у Сан-Нарцисо десь на самій межі її усвідомлення замайоріло якесь одкровення. Увесь обрій довкола був затканий смогом, сліпуче сонце забарвлювало передмістя у яскраві пастельні кольори, здавалося, вони із «Шеві» опинилися тут у час чудернацького релігійного звершення. Так, ніби на якійсь іншій частоті були вимовлені слова або ж долинули з невидимого звідси епіцентру смерчу, що обертався занадто повільно, щоб її гаряча шкіра відчула прохолоду від його подуву. Принаймні їй так задавалося. Вона згадала про свого чоловіка Мучо, який намагався увірувати у свою роботу. Чи не було це його відчуття подібним до того, коли він крізь звуконепроникне скло спостерігав за котримсь зі своїх колег з одягненими навушниками, коли той ставив наступний запис і рухався, наче священик на помазанні з кадилом і потіром, уже розчинившись у голосі, співах, музиці, її посланні, купаючись у ній, проникаючи в неї, так, як поводять себе всі віряни; чи знав Мучо, стоячи біля студії А та зазираючи всередину, що навіть якби він почув це, то навряд чи так само увірував би.

Та ось, чи то через хмару, що затулила сонце, чи то від того, що згустився смог, вона оговталася і через це порушила «мить релігійного звершення», хоч би чим там воно було; вона рвонула з місця і помчала на швидкості близько 70 миль на годину співучим асфальтобетоном автостради, яка, на її думку, прямувала у бік Лос-Анджелеса, а потім їхала районом, який майже повністю складався зі смуг вузьких узбіч, на яких вишикувалися автосалони, нотаріальні контори, придорожні кафе-кінотеатри, невеликі офісні будівлі та заводи, чиї номери адрес спершу перевалили за сімдесят тисяч, а там і за всі вісімдесят. Вона й не знала, що бувать такі великі номери адрес. Це видавалося неприродним. Ліворуч від неї з’явилися криті видовжені й широкі рожеві будівлі, оточені милями паркану з колючим дротом, що деінде переривався вартовими вежами: згодом промайнув головний вхід, обабіч нього — дві шестидесятифутові ракети, на кожному носовому конусі яких невигадливими літерами була виведена назва «ЙОЙОДИНА[32]». Це був підрозділ «Ґалактронікс», який належав корпорації «Йойодина», один з велетів аерокосмічної промисловості, на якому працювало багато мешканців Сан-Нарцисо. Вона дізналася, що, володіючи значним пакетом акцій, Пірсові якось довелося брати участь у перемовах і вдалося домовитися з муніципальною податковою службою, щоб розмістити «Йойодину» тут, на першій лінії. Якщо вже тобі випала доля бути батьком міста, то мусиш так чинити, пояснював він.

Колючий дріт знову поступився місцем знайомій вервечці бежевих збірних будівель зі шлакоблоків, у яких розташовувалися офіси торговців оргтехнікою, виробників герметиків, газових балонів, застібок, склади тощо. Усіх їх заспокоїла та паралізувала неділя, усіх, крім поодиноких бюро нерухомості або стоянок для вантажівок. Едіпа вирішила зупинитися у наступному мотелі, хай яким він буде відразливим, оскільки зараз спокій і чотири стіни видавалися їй жаданішими, аніж ця ілюзія швидкості, свободи, вітру у волоссі та мінливий краєвид. Вона уявляла, що насправді дорога — це голка, яка десь попереду встромлена у вену автостради, у вену, яка живить наркомана Лос-Анджелес, робить його щасливим, зрозумілим, захищає від болю чи того, що в тому місті вважається болем. Але якби навіть Едіпа була одним маленьким кристаликом «білого коника[33]», розчиненим у Лос-Анджелесі, то за її відсутності місто продовжувало б ловити той самий кайф.

Проте, побачивши черговий мотель, вона якусь мить вагалася. На пофарбованому листовому металі на тридцять футів угору височіла німфа, зображена з білою квіткою в руці; на вказівнику, який світився попри сонячну погоду, значилося «Палати Ехо». Обличчя німфи багато в чому скидалося на обличчя Едіпи, проте її це вразило менше, ніж та прихована повітродувна система, що примушувала постійно коливатися серпанковий хітон німфи, під час кожного помаху відкриваючи величезні, окраплені кіноваррю груди та стрункі рожеві стегна. Вона усміхалася яскравою відвертою усмішкою, не зовсім такою, як у шльондр, але й не схожою на усмішку німфи, яка марніє з любові. Едіпа заїхала на парковку, вийшла з машини і трохи постовбичила у застиглому повітрі під палючим сонцем, споглядаючи, як штучний буревій над нею коливає хітон у п’ятифутовій амплітуді. Згадувала своє видиво повільного смерчу та нерозчутих нею слів.

Як на той час, який вона збиралася тут пробути, номер її цілковито влаштовував. Його двері виходили на видовжене подвір’я з басейном, поверхня якого нині була незворушна та виблискувала на сонці. У віддаленому кінці двору був водограй з іще однією німфою. Все завмерло. Якби навіть за іншими дверима хтось жив чи наодинці зі своїм деренчливим кондиціонером спостерігав за нею крізь вікна, вона все одно б нікого не побачила. Адміністратор готелю на ім’я Майлз, недоук років шістнадцяти, із бітлівською зачіскою, у шерстяному піджаку на один ґудзик, без лацканів і вилогів, ніс її багаж і наспівував собі, а можливо, і їй:

Пісня Майлза

— Як мило, — прокоментувала Едіпа, — а чого ти співаєш з англійським акцентом, якщо говориш без нього?

— То все через мій гурт, — пояснив Майлз, — «Параноїки». Ми ще новачки. Наш менеджер каже, що співати треба саме так. Ми дивимося купу англійських фільмів для засвоєння вимови.

— Мій чоловік — диск-жокей. — Едіпа захотіла допомогти. — Це лише тисячоватова станція, але, якщо у вас є якийсь запис, я могла б дати йому, щоб він поставив у ефір.

Майлз зачинив за собою двері і, хитро зблиснувши очима, почав іти на неї:

— Що ви за це хочете? Ви хочете того, що я думаю? Так, якщо хочете знати — я справжній пайола-пацан[35].

Едіпа схопила, що було під рукою, і це виявилася схожа на кроляче вухо антена від телевізора, що стояв у кутку.

— Ох, — зупинився Майлз, блиснувши очима з-під чуба, — ви теж мене ненавидите.

— Ти справді параноїк, — сказала Едіпа.

— У мене молоде гладеньке тіло, — сказав Майлз, — Я думав, що старші ципи задля цього і приїжджають. — Він забрався, лише вимотавши з неї півбакса за принесені сумки.

Тієї ж ночі заявився юрист Метцґер. Він виявився настільки гарним, що Едіпа навіть спершу подумала, що вони — хтось із тих, що нагорі, — у такий спосіб пожартували з неї. Він мав би бути актором. Він стояв у проймі дверей, — позаду нього у лагідних відблисках нічного неба мерехтливо мовчав видовжений басейн, — промовляючи «Місіс Маас» з нотками докору у голосі. Його величезні променисті очі із зухвалими віями розпусно усміхалися до неї; вона роззирнулася довкола, шукаючи рефлектори, мікрофони, кабелі камер, але був лише він і вишукана пляшка французького Божоле, яку, за його зізнанням, він торік відчайдушно і протизаконно провіз контрабандою до Каліфорнії прямісінько повз прикордонників.

— Агов, — промурмотів він, — я ж можу увійти після цілодобового прочісування мотелів у ваших пошуках, так?

На цей вечір у Едіпи не було жодних планів, окрім як дивитися по телеку «Бонанцу[36]». Вона вже перевдяглася у стрейчеві джинси та кошлатий чорний светр і розпустила волосся. Едіпа знала, що вигладає досить-таки привабливо.

— Заходьте, — сказала вона, — але у мене лише одна склянка.

— Я, — повідомив їй галантний Метцґер, — можу пити з пляшки. — Він зайшов і, не роздягаючись, вмостився прямо на підлозі. Відкоркував пляшку, налив їй трохи і почав розповідати. Тоді ж виявилося, що Едіпа не надто й помилялася, думаючи, що він актор. Десь двадцять з гаком років тому Метцґер був однією з тих зірочок дитячих фільмів, відомий як Малюк Ігор.

— Моя мати, — гірко сповістив він, — по-справжньому пресувала мене, хлопчика, як кошерний шматок яловичини в мийці, хотіла, щоб я був знекровлений і чистий. Інколи я задумуюся, — він заходився пригладжувати волосся на потилиці, — а що, як їй це вдалося? Це мене лякає. Ви ж знаєте, у кого такі матері розжалують своїх синків.

— Але ж ви не схожі на такого, — почала Едіпа й одразу замислилася.

Метцґер зблиснув двома рядами великих кривуватих зубів.

— Зовнішність не має значення, — відповів він. — Я живу всередині моєї зовнішності, і я ніколи ні в чому не певен. Мене це гнітить.

— І часто, — поцікавилася Едіпа, розуміючи, що це всього-на-всього слова, — у вас таке буває, Малюче Ігорю?

— Знаєте, — сказав Метцґер, — при мені Інверариті згадував вас лише раз.

— Ви були близькими?

— Ні, я складав йому заповіт. Хіба не хочете дізнатися, що він сказав?

— Ні, — сказала Едіпа й увімкнула телевізор. На екрані розквітнув образ дитини невизначеної статі, її голі ніжки були незграбно стиснуті, кучері до плечей завдовжки переплуталися з короткою шерстю сенбернара, чий язицюра, як бачила Едіпа, почав облизувати рожеві щічки дитини, аж вона благально наморщила носика і сказала: «Ну, Мюррею, припини, через тебе я буду увесь мокрий».

— Це я, це я, — придивившись, заволав Метцґер, — Боже милостивий.

— Хто саме з них? — поцікавилася Едіпа.

— Кіно називається, — Метцґер заклацав пальцями, — «Розжалувані».

— Це про вас і вашу матір?

— Про цю дитину та його батька, якого витурили з Британської Армії за боягузтво, але він лише покривав одного друга, отак, і, щоб спокутати свою провину, він і дитина попрямували до старого полку в Галліполі[37], де батько якось збудував мініатюрну субмарину, на якій вони щотижня прослизають Дарданеллами до Мармурового моря і торпедують турецькі торговельні судна, батько, син і сенбернар. Собака сидить на вахті біля перископа і гавкає, як щось помітить.

Едіпа наливала вино:

— Не може бути.

— Слухайте, слухайте, отут я співаю. — І справді, тепер дитина, собака і старий веселий грек-рибалка, який невідь-звідки з’явився з цитрою[38], усі разом стояли на тлі декорацій у псевдододеканівському[39] стилі з берегом моря і вечірнім сонцем, і дитина заспівала:

Пісня Малюка Ігоря

Потім був інструментальний програш — рибалка зі своїм інструментом, а тоді малий Метцґер взяв високу ноту, а його старший двійник, попри протести Едіпи, йому підспівував.

Він міг усе це вигадати, раптом подумала Едіпа, підкупив інженера на місцевій телестанції, щоб той пустив це по телеку, або усе це елементи інтриги, ретельно спланованої звабливої інтриги. Ох і Метцґер!

— Ви не підспівували, — зазначив він.

— І гадки не мала, — посміхнулася Едіпа. Пішла гучна реклама Лаґун Фанґозо[40], нового житлового будівництва на захід звідси.

— Одне з капіталовкладень Інверариті, — відзначив Метцґер. Житловий комплекс мав бути пронизаний водними каналами з приватними причалами для моторок, залою зібрань на плаву посеред штучного озера, на дні якого лежатимуть завезені з Багам реконструйовані галеони; уламки величних колон і фризів з Канар; справжні людські скелети з Італії; велетенські мушлі молюсків з Індонезії — усе, що потрібно для розваг любителям підводного плавання. На екрані промайнув план забудови, Едіпа зітхнула, змусивши Метцґера озирнутися, щоб дізнатися, чи не адресувалося, бува, те зітхання йому. Але вона всього-на-всього пригадала краєвид, який сьогодні опівдні відкрився їй з пагорба. Знову з’явилося відчуття причетності до чогось, якась обіцянка ієрофанії[41]: друкована електронна плата, злегка вигнуті вулиці, приватний доступ до води, Книга Мертвих…

Не встигла вона й отямитися, як на екрані знову з’явилися «Розжалувані». Маленька субмарина, названа «Жюстін» на честь померлої матері, готова до відплиття, відшвартовувалася на причалі. Їх проводжав невеликий натовп, серед них старий рибалка та його донька, довгонога кучерява німфетка, яка, за умови щасливого фіналу, дісталася б Метцґеру; ладненько скроєна англійська сестра милосердя для батька Метцґера; і навіть вівчарка, яка позирала на сенбернара Мюррея.

— Ага, — сказав Метцґер, — це коли у нас були проблеми в Протоках. І все, бляха, через ті кефезькі[42] мінні поля, та ще й німчура нещодавно повісила ту велетенську сітку, сплетену із двох з половиною дюймового троса.

Едіпа знову наповнила свою склянку. Вони тепер лежали, дивлячись на екран, і ледь торкалися один одного. Із телевізора долинув жаский звук вибуху.

— Міни! — зчинив галас Метцґер, схопившись за голову та сахнувшись від неї.

— Татку, — розревівся Метцґер на екрані, — я боюся.

Усередині субмаринки панував хаос, собака гасав туди-сюди, бризкаючи слиною, що змішувалася з бризками води із пробоїни у перегородці, яку батько затуляв сорочкою.

— Єдине, що ми можемо зробити, — виголосив батько, — опуститися на дно і спробувати проскочити під сіткою.

— Смішно, — сказав Метцґер. — Вони зробили ворота в сітці, щоб німецькі підводні човни могли крізь них проходити для атак на британський флот. Всі наші субмарини класу Е просто використували ці ворота.

— Звідки ви знаєте?

— Я ж там був!

— Але ж… — почала Едіпа, та раптом зауважила, що у них закінчилося вино.

— Ага, — сказав Метцґер, дістаючи з внутрішньої кишені піджака пляшку текіли.

— Без цитрини? — грайливо, як у кіно, запитала вона. — Без солі?

— То для туристів. Хіба Інверариті пропонував цитрину, коли ви були там?

— Звідки ви знаєте, що ми там були? — Вона спостерігала, як він наповнює її келих, і мірою наповнення сам Метцґер їй подобався все менше і менше.

— Він торік списав це на бізнес-витрати. Я займався його податками.

— Фінансові справи, — задумливо промовила Едіпа, — Це все, що ви з Перрі Мейсоном знаєте, обоє рябоє, юристи-авантюристи.

— Але ж наша привабливість якраз і полягає у нашій спритності, — пояснив Метцґер. — Адвокат у залі суду перед будь-якими присяжними стає актором, так? Реймонд Берр[43] — актор, що видає себе за адвоката, який перед присяжними стає актором. Щодо мене, я — колишній актор, який став адвокатом. Вони зробили пілотний випуск серіалу, сюжет якого фактично базується на моїй кар’єрі, у головній ролі мій друг — Мані Ді Пресо, колишній адвокат, який полишив свою фірму, щоб стати актором. Він у цьому серіалі грає мене, актора, який стає адвокатом, щоб періодично бути актором. Плівка фільму зберігається у спеціальному провітрюваному приміщенні однієї з голлівудських студій, світло її не може зіпсувати, отож фільм можна крутити нескінченно.

— Халепа, — сказала Едіпа, вдивляючись у телек і відчуваючи теплоту його стегна навіть крізь одяг Метцґера та власні штани. А тим часом:

— Там уже турки з прожекторами, — сказав він, підливаючи текіли та спостерігаючи за тим, як заливає субмарину, — патрульними катерами та кулеметами. Закладемося на те, що має трапитися далі?

— Звичайно ж ні, — відповіла Едіпа, — фільм уже знято. — Він лише мовчки усміхнувся у відповідь.

— Одна з ваших нескінченних декламацій.

— Але ж ви не знаєте, що буде далі, — сказав Метцґер. — Ви ж не бачили фільму. — Тепер з екрана ревіла оглушлива реклама цигарок «Біконсфілд», перевага яких полягала у використанні фільтру із кісткового вугілля найвищої якості.

— А чиї кістки? — поцікавилась Едіпа.

— Інверариті мав знати. Йому належав 51 відсоток акцій підприємства з виготовлення фільтрів.

— Розповідайте.

— Іншим разом. У вас зараз останній шанс, щоб закластися. Виберуться вони звідти чи ні?

Вона сп’яніла. Ні з того ні з сього їй спало на думку, що звитяжне тріо врешті-решт може і не вибратися. І було геть невідомо, скільки ще триватиме фільм. Вона подивилася на годинник, але він зупинився.

— Дурниці, — сказала вона, — звичайно ж, вони виберуться.

— Звідки ви знаєте?

— Такі кіношки всі щасливо закінчуються.

— Усі?

— Більшість.

— Це знижує ймовірність, — самовдоволено зауважив він.

Вона примружилася на нього крізь склянку:

— Тоді повідомте, які у мене шанси.

— Тоді закладання втратить сенс.

— Ну, — можливо, занадто гучно вигукнула вона, — закладаюся на пляшку чогось там. Текіла підійде? Що у вас нічого не вийшло. — І відчула, що слова завели її в пастку.

— На те, що в мене нічого не вийшло. — Він замислився. — Від ще одної пляшки сьогодні ви заснете, — вирішив він. — Ні.

— На що ж тоді закладаємося? — Вона знала. Вони, здається, хвилин зо п’ять затято дивилися один одному у вічі. Вона чула, як у динаміках телевізора один за одним змінюються рекламні ролики. Вона дратувалась усе більше, можливо, через сп’яніння, а можливо, через те, що втомилася чекати на продовження фільму.

— Ну, добре, — нарешті промовила вона, тамуючи роздратування у голосі, — закладаюся. На що завгодно. Що у вас нічого не вийшло. Що всі ви підете на дно Дарданелл рибам на харч, ваш татко, ваш песик і ви.

— Справедливо, — протягнув Метцґер, взявши її за руку, ніби щоб потиснути для закладання, та натомість поцілував її долоню, стримано торкаючись сухим кінчиком язика сплетіння ліній її долі, незмінних солонуватих нарисів її особистості. У неї з’явилися сумніви, чи відбувається це все насправді, так само, як, скажімо, коли вона була вперше у ліжку з нині мертвим Пірсом. Тим часом кіношка продовжилася.

Батько заліг у виїмці на крутих скелях плацдарму, де висадився АНЗАК[44], зусібіч летіла турецька шрапнель. Не було видно ані Малюка Ігоря, ані пса Мюррея.

— Ну, і якого біса, — сказала Едіпа.

— Чортівня, — відповів Метцґер, — щось вони налажали з тими плівками.

— До чи після цього? — спитала вона, потягнувшись за пляшкою текіли, від чого її ліва грудь опинилася десь біля носа Метцґера. Відповідаючи, Метцґер скосив очі вбік, набувши страшенно кумедного вигляду:

— Це буде підказкою.

— Ну ж бо, — вона штовхнула його в ніс м’яким кінчиком чашечки бюстгальтера і налила випивки. — А то не буду закладатися.

— Нє, — сказав Метцґер.

— Принаймні скажіть, чи це той самий його старий полк.

— Продовжуйте, — сказав Метцґер, — запитуйте. Але за кожну відповідь ви маєте із себе щось знімати. Назвемо це «Стриптиз Боттічеллі[45]».

Едіпі сяйнула чудова думка:

— Добре, — сказала вона йому, — та спочатку я на секунду заскочу до вбиральні. Заплющіть очі, відверніться і не підглядайте.

На екрані у небувалій тиші до берегів Седд-ель-Бар[46] пристав вуглевоз «Ривер-Клайд[47]» із двома тисячами чоловік на борту.

— Оце воно, мужики, — почувся шепіт зі штучним британським акцентом. Раптом з берега по них відкрили вогонь водночас із безлічі турецьких гвинтівок, і почалася бійня.

— Знаю я цю частину, — розповідав їй Метцґер, міцно заплющивши очі та відвернувшись від телевізора. — Море на п’ятдесят ярдів було червоне від крові. Вони цього не показують. — Едіпа, заскочивши до вбиральні, де також був гардероб, швидко роздяглася і почала натягати на себе якомога більше привезеного із собою одягу: шість пар панчіх різних кольорів, пояс, три пари нейлонових панчіх, три бюстгальтери, дві пари стрейчевих штанців, чотири спіднички, одну чорну вузьку сукню та дві літні, із півдесятка трапецієвидних спідниць, три светри, два стьобаних халати, світло-блакитний пеньюар і стару гавайську накидку з акрилу. Потім браслети, розсип шпильок, сережки та кулон. Усе це вдягання, здавалося, тривало кілька годин, і, скінчивши, вона заледве могла ходити. їй не варто було дивитися на себе у дзеркало на повний зріст, бо, побачивши надувну кулю на ніжках, вона так розреготалася, що аж впала додолу разом з балончиком лаку для волосся, який стояв на раковині. Той ударився об підлогу, у ньому щось тріснуло, і його вміст почав під тиском вириватися назовні, жбурляючи балончик по всій убиральні. Заскочивши до вбиральні, Метцґер побачив, як огорнута липкими хмарками запашного лаку Едіпа, силкуючись підвестися, качалася підлогою.

— Господи! — сказав він голосом Малюка Ігоря. Балончик зі зловісним шипінням відскочив від туалетного столика та просвистів повз праве вухо Метцґера, хіба що на чверть дюйма розминувшись із ним. Прикриваючи Едіпу, Метцґер гепнувся на підлогу, а балончик продовжував свої високошвидкісні піруети; з іншої кімнати долинуло розмірене, низьке крещендо залпів корабельної артилерії, звуки кулеметів, гаубиць і дрібнокаліберної зброї, крики й обірвані передсмертні молитви піхотинців. Вона ковзнула очима по його прикритих повіках і перевела погляд на осяяну світлом стелю, у полі її зору скажено носився балончик, тиск у якому здавався невичерпним. Вона була наляканою, але й близько не протверезіла. Їй здавалося, ніби балончик знав куди рухатися, так ніби заплутану траєкторію його стрімких рухів прораховувало щось досить потужне для такої задачі — Бог чи обчислювальний пристрій; але сама вона не могла так само швидко все прораховувати і лише розуміла, що будь-якої миті на швидкості сто миль на годину в них міг влучити балончик.

— Метцґер, — простогнала вона і вп’ялася зубами в його обтягнене гладенькою тканиною передпліччя. Усе тхнуло лаком для волосся. Балончик врізався у дзеркало і відлетів убік, лишаючи після себе сріблясто-сітчастий розквіт скла, що за мить з брязкотом увесь обсипався в раковину; потім прошипів над ними у напрямку душу, де врізався в панно з матового скла і цілком його знищив; звідти, зманеврувавши у трьох кахляних стінах і минаючи світильник та вивергаючи шипіння, розбавлене телевізійним галасом, здійнявся над двома розпростертими тілами до самої стелі. Вона не бачила цьому кінця-краю, аж поки балончик таки не видихся на злеті і впав на підлогу за фут від її носа. Едіпа лежала і дивилися на нього.

— Во дають, — зазначив хтось. — Крутизна. — Едіпа витягла зуби з Метцґера, роззирнулася і побачила у дверях Майлза, пацана з довгим чубом у шерстяному костюмі, помноженого тепер на чотири. Скидалося на те, що це згадуваний ним гурт «Параноїки». Вона не могла їх розрізнити, у трьох були із собою електрогітари, і всі стояли роззявивши роти. Там також з’явилося декілька дівочих облич, що, протиснувшись, визирали з-під пахв і з-поміж ніг хлопців.

— Якісь збоченці, — сказала одна з дівчат.

— Ви з Лондона? — поцікавився один із них, — це що, так у Лондоні роблять? — Лак для волосся висів у повітрі наче туман, підлога мерехтіла, мов скляна.

— Їй-бо, най мене качка копне[48], — підсумував хлопець із запасним ключем від номера, й Едіпа вирішила, що то Майлз. Він шанобливо змінив тему і заходився розповідати про оргію серферів на минулому тижні за участі п’ятигалонової каністри ниркового сала, автівочки з люком і дресированого тюленя.

— Певна, наша порівняно з тією — ніщо, — сказала Едіпа, якій уже вдалося перевернутися, — так чому б вам усім просто, ну той, не піти звідси. І заспівати. Без романтичної музики нічого не вийде. Заспівайте нам серенаду.

— Може, пізніше, — сором’язливо припустив інший «Параноїк», — ви приєднаєтеся до нас у басейні.

— Залежить від того, як гаряче буде тут, банда, — весело підморгнула Едіпа. Під’єднавши подовжувачі в усі наявні у кімнатах розетки та вивівши їх жмутом з вікна, дітлашня один за одним вийшли.

Хитаючись, Метцґер допоміг їй звестися на ноги.

— Ще пограємо у «Стриптиз Боттічеллі»? — У кімнаті горлала телевізійна реклама турецької лазні у центрі Сан-Нарцисо, хоч би де був той центр, яка називалася «Сераль Гоґана».

— Це теж власність Інверариті, — зауважив Метцґер. — Знала?

— Садист, — заволала Едіпа, — скажи це ще раз, і я насаджу тобі телек на голову.

— Ти справді навіжена, — усміхнувся він.

Але насправді вона не була такою. Едіпа сказала:

— А що, у біса, не його власність?

Метцґер вигнув брову:

— І не кажи.

Але якщо вона й збиралася щось сказати, то вже не змогла, бо надворі у тремтливій повіні густих гітарних акордів усі гуртом заспівали «Параноїки». Їхній ударник небезпечно вмостився на трампліні для стрибків, решти ж не було видно. Метцґер підійшов до неї ззаду з наміром стиснути руками її груди, та через увесь той одяг не зміг їх одразу знайти. Вони стояли біля вікна та слухали спів «Параноїків».

Серенада

— Що далі? — жваво стріпнулася Едіпа.

— Перше запитання, — нагадав їй Метцґер. Із телевізора загавкав сенбернар. Едіпа глипнула і побачила Малюка Ігоря, замаскованого під турецького хлопчика-жебрака, що ховався з собакою біля декорації, яка їй видалася Константинополем.

— Інша рання плівка? — спитала вона з надією.

— Такі запитання не допускаються, — сказав Метцґер. Наче жертовне молоко для садового гнома, «Параноїки» поставили пляшку «Джека Деніелза» біля одвірка[49].

— Ух, — сказала Едіпа. Вона налила собі випити. — Малюк Ігор дістався до Константинополя в тій гарній субмарині «Жюстін»?

— Ні, — заперечив Метцґер. Едіпа зняла сережку.

— Він дістався туди, як там вона називається, субмариною класу Е?

— Ні, — сказав Метцґер. Едіпа зняла ще одну сережку.

— Він дістався туди суходолом, можливо, через Малу Азію?

— Можливо, — сказав Метцґер. Едіпа зняла ще одну сережку.

— Ще одну сережку? — спитав Метцґер.

— Якщо я відповім, ти щось знімеш?

— Я зроблю це, не чекаючи відповіді, — загарчав Метцґер, вивільняючись з піджака. Едіпа знов наповнила свою склянку, Метцґер ще раз ковтнув з пляшки. Потому Едіпа п’ять хвилин сиділа та дивилася телек, забувши, що має запитувати. Метцґер із зосередженим виглядом знімав штани. Здається, батько якраз мав постати перед військово-польовим трибуналом.

— Так це, — сказала вона, — попередня частина. Це тут його звільняють зі служби, ха-ха.

— Може, це він згадує, — сказав Метцґер. — Або це з ним траплялося двічі. — Едіпа зняла браслет. Так це і тривало: зміна сцен фільму, поступове звільнення від одягу, яке, здавалося, ніяк не наближало її до оголеності, пиятика, невтомний галас голосів і гітар, що линули звідкись від басейну. Час від часу показували рекламу, і щоразу Метцґер казав «належить Інверариті» або «значний пакет акцій», та згодом він обмежився лише кивками й усмішками. Едіпа похмуро глипала у його бік, відчуваючи, як потойбіч її очей розквітав головний біль, і все більше переконуючись, що з-поміж усіх можливих варіантів стати коханцями вони обрали той спосіб, який максимально сповільнює плин часу. Усе навколо втрачало ясність. Якоїсь миті вона пішла до ванної кімнати, намагаючись віднайти своє відбиття в дзеркалі, та не змогла. Вона була майже нажахана. Тоді згадала, що дзеркало розбилося і впало до раковини.

— Сім років нещасть, — сказала вона вголос. — Мені буде 35. — Вона зачинилась і скористалася нагодою, щоб навмання майже автоматично натягнути на себе ще нічну сорочку та спідницю, а також пояс-корсет і декілька пар гольфів. Здавалося, що якщо коли-небудь настане світанок, то Метцґер просто зникне. Вона не була впевнена, що хоче того. Едіпа повернулася до кімнати і побачила Метцґера в самісіньких трусах-боксерах, який, засунувши голову під ліжко, міцно спав з ерекцією. Вона також завважила черевце, яке до того приховував одяг. На екрані новозеландці та турки нанизували один одного на багнети. Галасуючи, Едіпа кинулася до нього, впала зверху і почала його цілувати, намагаючись розбудити. Він розклепив свої блискучі очі і пронизав її поглядом, який вона аж ніби гостро відчула десь поміж грудей. Із її легень вирвалося гучне зітхання, яке, здавалося, немов казкова повінь, змила з неї всю її суворість, і вона обм’якла поруч нього, занадто слабка, щоб допомогти йому остаточно роздягнутися; минуло двадцять хвилин борсання та крутіння, і тут їй спало на думку, що він нагадує збільшену, короткочубу, маленьку дівчинку з лялькою Барбі та незворушним обличчям. Можливо, вона раз чи двічі засинала. Коли вона знову прокинулася, то зрозуміла, що з нею вже злягаються; вона почала поступово наближатися до сексуального крещендо, усе було наче під час зміни плану у сцені, коли камера вже почала рухатися. Надворі розпочалася гітарна фуга, і вона рахувала кожен новий електронний голос, допоки не дійшла до шести чи близько того, і згадала, що тільки три «Параноїки» грали на гітарах; тож, вочевидь, інші також мали б під’єднатися.

Вони так і зробили. Їхню з Метцґером кульмінацію супроводжувало одночасне зникнення всього світла у номері, усе, включно з телевізором, раптово згасло, стало мертвим і чорним. Дивне відчуття. «Параноїки» вибили запобіжник. Коли знову з’явилося світло, а вони з Метцґером лежали сплівшись у розкиданому від стіни до стіни одягу та розлитому бурбоні, то телек явив батька, собаку та Малюка Ігоря, що потрапили в пастку всередині «Жюстін», у якій темнішало з невблаганним зростанням рівня води. Першим у супроводі купи бульбашок утопився пес. Камера впіймала великий план Малюка Ігоря, який галасував і тримав руку на пульті керування. Щось там коротко замкнуло, Малюка Ігоря жахнуло струмом, ним почало теліпати, і він страхітливо зарепетував. Завдяки одвічному голлівудському нехтуванню правдоподібністю батька не било електричним струмом, тож він зміг виголосити прощальну промову, вибачаючись перед Малюком Ігорем і собакою за те, що втягнув їх у це, і жалкуючи, що вони не зустрінуться на небесах: «Твої оченята востаннє бачать татка. На тебе чекає спасіння. А на мене — геєна». Наприкінці його страдницькі очі заповнили екран, звук прибувалої води став оглушливим, наростала ця дивакувата музика з фільмів 30-х років з потужною саксофонною секцією, а потім усе стихло і з’явився напис «Кінець».

Едіпа скочила на ноги, перебігла до іншої стіни, обернулась і визвірилася на Метцґера.

— У них не вийшло! — вигукнула вона. — Наволоч, я виграла.

— Ти виграла мене, — посміхнувся Метцґер.

— Що тобі про мене розповідав Інверариті? — нарешті спитала вона.

— Що з тобою не буде легко.

Вона заголосила.

— Вертайся, — сказав Метцґер. — Ну.

Трохи згодом вона сказала: «Я повернуся». Так вона і зробила.