Виголошення лоту 49

5

Хоча наступним її кроком мала би бути повторна зустріч із Рендольфом Дріблеттом, вона натомість вирішила поїхати прямісінько в Берклі. Вона хотіла дізнатися, звідки Ричард Верфінґер дізнався про Тристеро. Та ще, може, глянути, як винахідник Джон Нефастис забирає свою пошту.

Коли вона залишала Кіннерет, здавалося, Метцґер, так само як і Мучо, через її від’їзд не надто впадав у розпач. Прямуючи на північ, вона зважувала: заїхати додому дорогою до Берклі чи зробити це на зворотному шляху. Тоді ж з’ясувалося, що вона проминула з’їзд на Кіннерет, тож усе вирішилося само собою. Вона промчала східним боком затоки, тоді піднялася на пагорби Берклі та близько опівночі прибула до незграбного, багаторівневого готелю у стилі німецького бароко з темно-зеленими килимами, покладеними у вигнутих коридорах з декоративними люстрами. На вивісці у вестибюлі значилося: ЛАСКАВО ПРОСИМО НА КАЛІФОРНІЙСЬКИЙ З’ЇЗД АМЕРИКАНСЬКОЇ АСАМБЛЕЇ ГЛУХОНІМИХ. Усе освітлення у приміщенні палахкотіло яскраво-тривожним сяйвом; у будівлі скрізь панувала справжня німотна тиша. Портьє підхопився з-за столу, де спав, і звернувся до неї жестами. Едіпі спало на думку показати йому середній палець, щоб подивитися, що трапиться. Та вона довго гнала автомобіль, і її раптово й одразу охопила втома. Портьє провів її дещо звивистими, мов вулиці Сан-Нарцисо, й абсолютно німотними коридорами до кімнати з репродукцією Ремедіос Варо. Вона заснула майже відразу, проте прокидалася через кошмар про щось у дзеркалі навпроти її ліжка. Нічого особливого, просто здалося, нічого вона там не вгледіла. Коли вона нарешті заснула, то побачила сон про свого чоловіка Мучо, який кохався з нею на м’якому білому пляжі, що не скидався на жодну зі знаних нею частин Каліфорнії. Прокинувшись уранці, вона сиділа випрямившись, і роздивлялась у дзеркало своє змучене обличчя.

Вона знайшла «Аналой Прес» у невеликій офісній будівлі на Шеттак-авеню. Вони не мали «П’єс Форда, Вебстера, Тернера та Верфінґера» на місці, але все ж взяли чек на 12 доларів 50 центів і дали їй адресу свого складу в Окленді та квитанцію для пред’явлення місцевим працівникам. Був уже полудень, коли вона нарешті отримала книжку. Едіпа пробіглася очима по сторінках, щоб знайти той рядок, через який вона здійснила цю подорож сюди. І завмерла у сонячному світлі, що лилося крізь листя.

Не ввартувати тих священним юрмищем зірок, йшлося у куплеті, Хто раз хоч перестрів жагу Анджело.

— Ні, — вголос заперечила вона. — «Хто раз хоч стрічу мав із Тристеро». У книжці з м’якою обкладинкою у примітці олівцем згадувався цей варіант. Але ж, по ідеї, книжка в м’якій обкладинці мала бути передрукована з тієї, яку вона зараз тримала у руках. Спантеличена, вона побачила, що в цьому виданні була ще примітка:

Тоді звідки ж, здивувалася Едіпа, взялася ця куплена у Цапфа книжка в м’якій обкладинці, з її рядком «Тристеро»? Чи крім видань кварто, фоліо та вайтчепелівського фрагмента існувало ще одне видання? У редакційній передмові, цього разу підписаній якимось Еморі Бортцем, професором англійської мови Каліфорнійського університету, нічого такого не згадувалося. Вона згаяла ще майже годину, нишпорячи всіма примітками, та так нічого і не знайшла.

— От дідько! — вигукнула вона, завела машину і попрямувала до кампусу Берклі, щоб знайти професора Бортца.

Вона мала б запам’ятати дату на книжці — 1957 рік. Інший світ. Дівчина на англійському відділенні повідомила Едіпі, що професор Бортц на факультеті більше не працює. Він викладає в Сан-Нарциському коледжі, Сан-Нарцисо, Каліфорнія.

Звичайно ж, скривившись, подумала Едіпа, де ж іще? Вона переписала адресу та вийшла, намагаючись пригадати, хто видавав книжку в м’якій обкладинці. Однак не згадала.

Було літо, полудень робочого дня; геть не підходяща пора, щоб гасати по будь-якому з відомих Едіпі кампусів, окрім цього. Спустившись схилом від Вілер-Гола через Сазер Ґейт на площу, що рясніла вельветом, джинсами, оголеними ногами, білявим волоссям, роговими оправами, велосипедними спицями, що вилискували на сонці, учнівськими торбами, хиткими столиками, довгими паперовими петиціями, що звисали аж до землі, плакатами з незрозумілими абревіатурами РСМ, МАС, КВД[130], мильною піною у фонтані, студентами, що, схилившись одне до одного, вели бесіди. Вона прослизнула крізь усе це зі своєю серйозною книжкою в руках, заінтригована, охоплена сумнівами, чужа, сповнена бажання почуватися тут своєю, водночас усвідомлюючи, скільки для цього потрібно пропустити через себе інших всесвітів. Її власне навчання минало у часи нервозності, млявості та відчуженості не тільки серед її приятелів-студентів, але й серед значної частини соціуму, що виходив за межі студентського світу, якраз тоді побутувала така національна рефлексія на певні патології у вищих прошарках влади, вилікувати яку було під силу лише смерті, і цей виш, заколисливий і провінційний, геть не скидався на той Берклі з її власного минулого, а більше нагадував ті далекосхідні чи латиноамериканські університети, про які, бува, читаєш — ті незалежні культурні майданчики, де сумніву піддаються навіть загальновизнані кумири, де бурхає навала протилежних поглядів, з-поміж усіх можливих варіантів обираються найекстремальніші — словом, пряма загроза владі. Але перетинаючи Бенкрофт-вей, серед білявої молоді та гуркітливих «Хонд» і «Сузукі», вона чула саме англійську мову. Американську англійську. Де ж вони тепер — секретарі Джеймс та Фостер і сенатор Джозеф[131], і всі ці милі недоумкуваті божки, що стали покровителями такої поміркованої Едіпової молодості? В іншому світі. Вони ухвалюють рішення та переводять стрілки на інших життєвих коліях, куди їх усіх завели безликі стрілочники. Тепер вони всі деінде — у в’язниці, переховуються плутаючи сліди, шизануті на всю голову, героїнщики, алкоголіки, фанатики під вигаданими іменами, мертві, і неможливо їх нині віднайти. Поміж них юна Едіпа перетворилась у насправді рідкісне створіння, можливо, й непридатне для маршів і сидячих протестів, зате просто спец у пошуках дивакуватих слів у яковитських текстах.

Вона зупинила «Імпалу» на бензоколонці десь на сірому полотнищі Телеґраф-авеню і знайшла в телефонному довіднику адресу Джона Нефастиса. Потім під’їхала до багатоквартирного будинку у псевдомексиканському стилі, пошукала його ім’я серед поштових скриньок США, піднялася зовнішніми сходами та пройшла повз низку запнутих вікон, доки не знайшла його двері. У нього була зачіска «їжачком», і він так само скидався на підлітка, як і Котекс, але сорочку мав з різноманітними візерунками в полінезійському стилі ще часів труменівської адміністрації[132].

Відрекомендувавшись, вона послалася на Стенлі Котекса.

— Він сказав, що ви можете визначити, «чутлива» я чи ні.

Нефастис саме дивився по телевізору на зграйку діточок, які витанцьовували якийсь різновид танцю ватусі[133].

— Люблю дивитися на молодняк, — пояснив він. — Щось є в цих маленьких ципах у цьому віці.

— Мій чоловік теж так вважає, — сказала вона. — Я розумію.

Джон Нефастис приязно їй усміхнувся та виніс з майстерні позаду нього свою Машину. Виглядала вона так само, як і описувалась у патенті.

— Знаєте, як це працює?

— Стенлі мені пояснив кількома словами.

Тоді він почав плутано розповідати про щось, що називалося ентропією. Йому це слово не давало спокою, так само, як Едіпі не давало спокою «Тристеро». Та для неї всі ці пояснення були занадто технічними. Вона зрозуміла, що існують два різновиди цієї ентропії. Один пов’язаний з тепловими двигунами, інший — з комунікацією. Ще в 30-ті роки з’ясували, що рівняння для одного різновиду дуже схоже на рівняння для іншого. Але то був збіг. Ці дві галузі ніяк не були пов’язані, окрім одного пункту: Демон Максвелла. Оскільки Демон сидить і сортує свої молекули на гарячі та холодні, то вважається, що система втрачає ентропію. Та у якийсь спосіб ця втрата компенсується інформацією про розташовування молекул, яку отримує Демон.

— Комунікація — це ключ, — виголосив Нефастис. — Демон передає свої дані чутливим, а ті повинні відповідати тим самим. У цій коробці незліченна кількість мільярдів молекул. Демон збирає дані про кожну з них. На якомусь глибинному ментальному рівні ця інформація повинна просотуватися. Чутливі мають отримувати приголомшливий набір енергій і віддавати щось подібне з тією ж кількістю інформації. Щоб зберігати весь цикл. На практичному рівні найбільше, на що можемо сподіватися, — це лише побачити рух поршня. Один невеликий порух супроти всього цього масиву інформації, який руйнується з кожним робочим ходом поршня.

— Здаюся, — сказала Едіпа, — я ніяк не втямлю.

— Ентропія — фігура мови, тож, — зітхнув Нефастис, — це метафора. Вона пов’язує світ термодинаміки зі світом інформаційних потоків. Машина використовує їх обидва. Демон робить метафору не тільки дослівно елегантною, але й об’єктивно правдивою.

— Але якщо, — вона відчула себе єретичкою, — Демон існує тільки тому, що ці два рівняння виглядають тотожно? Завдяки тій метафорі?

Нефастис усміхнувся; непохитний, спокійний адепт.

— Для Клерка Максвелла він існував задовго до виникнення метафори.

Та чи так уже фанатично Клерк Максвелл вірив у реальність свого Демона? Вона подивилася на малюнок на зовнішньому боці коробки. Там був профіль Клерка Максвелла, і вона не могла зазирнути йому в очі. Він мав опукле гладеньке чоло і кумедну ґулю під кучерявим волоссям на потилиці. Його око, що було у полі зору, дивилося лагідно та лукаво, й Едіпі стало цікаво, які ж нав’язливі ідеї, психічні розлади й опівнічні страхи чаїлися у вигині його витонченого рота, захованого під густою бородою.

— Дивіться на малюнок, — сказав Нефастис, — і зосередьтеся на циліндрі. Не хвилюйтеся. Якщо ви чутлива, то дізнаєтеся, на якому саме. Зробіть свідомість відкритою, сприйнятливою для повідомлення Демона. Я зараз. — Він відвернувся до свого телевізора, де тепер показували мультфільми. Вдивляючись у загадковий профіль Клерка Максвелла та чекаючи на спілкування з Демоном, Едіпа висиділа дві серії про ведмежатко Йоґі, одну Горилу-Маґилу та Пітера Потамуса[134].

Ти тут, приятелю, питала Едіпа Демона, чи Нефастис з мене кепкує? Поки поршень не зрушить, вона так і не дізнається. Руки Клерка Максвелла не помістилися на фотографії. Напевно, він тримав книжку. Він дивився вбік на якусь панораму вікторіанської Англії, видиво якої зникло назавжди. Стривоженість Едіпи зростала. Здавалося, за бородою почала проступати слабка усмішка. У його очах щось безумовно змінилося…

Аж ось. На верхній межі її зору: чи не зрушив ледь-ледь правий поршень? Вона не могла подивитися прямо, інструкції прикували її погляд до Клерка Максвелла. Минали хвилини, поршні залишалися непорушними. Із телевізора лунали тонкі комічні голоси. Вона фіксувала лише посмикування сітківки ока, втому нервових клітин. Хіба справжні чутливі бачать більше? Десь глибоко всередині з’явився і почав наростати страх, що нічого не станеться. Навіщо хвилюватися, захвилювалася вона; Нефастис — божевільний, справді божевільний, просто забудь про це. Справжній чутливий — це той, хто бачить галюцинації, ото й усе.

Мабуть, було б чудово також їх узріти. Вона силкувалася ще з п’ятнадцять хвилин, повторюючи, якщо ти там, хоч би чим ти був, явися, ти мені потрібен, явися. Та нічого не сталося.

— Мені дуже шкода, — гукнула вона, несподівано ледь не голосячи від розчарування, її голос тремтів. — Не виходить. — Нефастис підійшов до неї й обійняв за плечі.

— Усе гаразд, — сказав він. — Будь ласка, не треба голосити. Ходімте на диван. Ось-ось розпочнуться новини. Ми можемо зробити це там.

— Це? — спитала Едіпа. — Зробити це? Що?

— Вступити в інтимний зв’язок, — відповів Нефастис. — Можливо, сьогодні ввечері там буде щось про Китай. Мені подобається робити це тоді, коли вони говорять про В’єтнам, але найкраще про Китай. Думаєш про всіх тих китайців. Аж кишить. Таке буяння життя. Це додає сексуальності, правда?

— Ой! — скрикнула Едіпа і чкурнула, а Нефастис погнався за нею крізь темні кімнати, клацаючи пальцями у стилі «гіпі-дріпі, давай-бувай-ципу-цап», чому він теж, безсумнівно, навчився, дивлячись телевізор.

— Переказуй вітання старому Стенлі, — гукнув він їй, коли вона скотилася сходами на вулицю, закрила хустинкою номерний знак і рвонула відтіль по Телеграф-авеню. Вона вела машину майже автоматично, допоки якийсь меткий хлопчина в «Мустанґу», який, можливо, не міг стримати нового відчуття мужності, що надавала йому автівка, заледве її не вбив, і вона зрозуміла, що вже була на автостраді, невідворотно прямуючи до мосту через затоку. Година пік була у розпалі. Едіпу вразило це видовище, бо вона вважала, що такий рух можливий тільки в Лос-Анджелесі або подібних йому місцях. За кілька хвилин оглядаючи Сан-Франциско з верхньої точки дуги мосту, вона побачила смог. Імлу, виправилася вона, ось вона, імла. Який смог може бути в Сан-Франциско? Побутувала думка, що смог мав починатися трохи південніше. То все, певно, через таке положення сонця.

Посеред вихлопів, поту, сліпучого блиску та кепського настрою літнього вечора на американській автостраді Едіпа Маас міркувала над проблемою Тристеро. Уся тиша Сан-Нарцисо — спокійна поверхня басейну в мотелі, замислені контури житлових вулиць, наче лінії від грабельок на піску японського саду — не давали їй змоги думати так неквапливо, як те автострадне божевілля.

Для Джона Нефастиса (якщо брати свіжий приклад) два види ентропії — термодинамічна й інформаційна — відбувалися, так би мовити, завдяки збігу, і якщо їх записати рівнянням, то вони схожі одна на одну. Проте за допомогою Демона Максвелла він зробив значущим цей простий збіг.

Аж ось тепер Едіпа зіштовхнулася з метафорою, що складалася із бозна-скількох частин — у будь-якому разі, з більш ніж двох. Завдяки буянню збігів, хоч би куди вона потикалася, скрізь наштовхувалася на слово Тристеро, лише завдяки якому все це й трималося купи.

Вона довідалася про них всього кілька речей: у Європі вони протистояли поштовій службі «Турн і Таксис», їхнім символом був поштовий ріжок із сурдиною; десь перед 1853 роком вони з’явилися в Америці та боролися з «Поні Експрес» і «Веллз, Фарґо» — або як грабіжники в чорному, або начебто як індіанці, і вони збереглися і дотепер, тут, у Каліфорнії, слугуючи каналом зв’язку для декого з неортодоксальними сексуальними поглядами, для винахідників, які вірили в реальність Демона Максвелла, і можливо, навіть для її власного чоловіка Мучо Мааса (але вона давно викинула лист Мучо, а у Чингіза Коена не було жодної можливості перевірити марку, тому, якщо вона хотіла знати напевне, їй доведеться поцікавитись у самого Мучо).

Чи існували Тристеро насправді, чи це була вигадка Едіпи, яка занадто перейнялася спадком мерця? Тут, у Сан-Франциско, поодаль від усіх активів цього спадку, ще мала бути нагода змінити все так, щоб усе відійшло вбік і тихомирно пощезло. Вона тільки мала плисти за течією сьогодні ввечері, навмання, і стежити, щоб нічого не трапилося, щоб переконатися, що все це — лише нерви, якась дрібниця, яку зможе залагодити її мозкоправ. Вона з’їхала з автостради до Норт-Біч, поїздила колами та зрештою припаркувалася на крутій бічній вулиці серед складів. Тоді пішла вздовж Бродвею, розчинившись у перших вечірніх натовпах.

Але їй знадобилося не більше години, щоб помітити поштовий ріжок із сурдиною. Петляючи вулицею, сповненою підтоптаних парубків у костюмах від Рус Еткінс[135], вона наштовхнулася на гурт туристів з гідом, які галасливо виходили з автобуса «Фольксваґен», тримаючи курс на декілька нічних місць Сан-Франциско.

— Дозвольте передати це вам, — сказав голос їй на вухо, — бо я вже йду, — і виявилося, що на її груди спритно чіпляли великий світло-вишневий ідентифікаційний бейдж, де було написано «Привіт! Мене звуть Арнольд Снарб! Хочу добре гульнути!» Едіпа роззирнулася і побачила янгельське обличчя, що, підморгнувши, зникало серед плечей без підкладок і смугастих сорочок, і так пішов Арнольд Снарб у пошуках кращої гульні.

Хтось засюрчав у спортивний свисток, й Едіпа разом з іншими людьми з бейджами опинилася загнаною до бару «Грецький Спосіб». О, ні, подумала Едіпа, тільки не це підарське кубло; і хвилину намагалася боротися з людським натовпом, доки не згадала, що сьогодні ввечері вирішила плисти за течією.

— Тепер тут, — рвучко резюмував їхній гід з темними мацаками поту на комірі, — ви побачите представників третьої статі, голубий народ, яким справедливо славиться це місто біля затоки. Для декого з вас цей досвід може видатися трохи нетрадиційним, але запам’ятайте, не поводьтеся, як купка туристів. Якщо вам зроблять пропозицію, то все те буде жартома, лише частка егегейського нічного життя, яке можна знайти тут, на знаменитому Норт-Біч. Два напої, а коли почуєте свисток, це означає «на вихід» по двоє, перегрупуватися прямо тут. Як поводитиметеся гарно, ми ще вшкваримо у «Фіноккіо[136]». — Він двічі засюрчав, і туристи з вересками у несамовитому наступі на бар замели Едіпу досередини. Коли все трохи вляглося, вона вже була біля дверей з неідентифікованим напоєм у руці, застрягши напроти когось високого у замшевій спортивній куртці. Замість ще одного світло-вишневого бейджа вона помітила у нього в петлиці елегантний, зроблений з якогось блідого мерехтливого сплаву значок у формі поштового ріжка Тристеро — із сурдиною й усім іншим.

Гаразд, сказала вона собі. Ти програла. Ти чесно спробувала і протрималася лише годину. Варто було б усе облишити і повернутися в Берклі, до готелю. Та вона не змогла.

— А якщо я вам скажу, — звернулася вона до власника значка, — що я агент «Турн і Таксис»?

— Це що, — поцікавився він у відповідь, — якесь театральне агентство? — У нього були великі вуха, коротко стрижене волосся, вугрі на обличчі та напрочуд порожні очі, погляд яких саме ковзав у районі Едіпових грудей.

— Де ви ім’я таке взяли — Арнольд Снарб?

— Розповім, якщо скажете, де ви взяли цей значок на лацкані, — відказала Едіпа.

— Перепрошую.

Вона думала, чим його зачепити:

— Мені байдуже, якщо це якийсь гомосексуалістський знак чи щось таке.

По очах нічого не прочитати.

— То не мій спосіб життя, — сказав він. — Та й ваш мене не цікавить. — Відвернувся та замовив напій.

Едіпа зняла свій бейдж, поклала його в попільничку і спокійно, намагаючись не істерити, промовила:

— Послухайте, ви мусите мені допомогти. Бо мені справді здається, що я з’їжджаю з глузду.

— Ви помилились адресою, Арнольде. Поговоріть зі своїм священиком.

— Я користуюся поштою США, бо мене не навчили інших варіантів, — благала вона. — Але я вам не ворог. І я не хочу ним бути.

— А моїм другом? — обернувся він на стільці обличчям до неї. — Ви хочете ним бути, Арнольде?

— Я не знаю, — їй здалося, що так найкраще сказати.

Збентежений, він подивився на неї:

— А що ж ви знаєте?

Вона розповіла йому все. Чом би й ні? Нічого не приховувала. Наприкінці оповіді туристів уже звідти висвистували, він пив другу порцію, а Едіпа — третю.

— Я чув про «Кірбі», — сказав він, — це не реальна людина, а кодова назва. Але про інше не чув, ні про вашого любителя китайців на тому боці затоки, ні про пришиблену п’єсу. Я й не думав, що за цим криється ціла історія.

— Я не можу думати ні про що інше, — сказала вона дещо жалібно.

— I, — він почесав свою стерню на голові, — у вас навіть немає кому про це розповісти — тільки якомусь незнайомцю в барі, і ви навіть не знаєте його імені?

Вона не дивилася на Нього.

— Думаю, так і є.

— Ні чоловіка, ні мозкоправа?

— Є обидва, — сказала Едіпа, — але вони не знають.

— Ви не можете їм розповісти?

Вона лише на мить зустрілася очима з порожнечею його погляду і знизала плечима.

— Тоді я розповім вам, що знаю, — вирішив він. — Значок, що на мені, означає, що я — член АІ. Це Анонімні Інамораті. Інаморато — це закоханий. Найгірша з усіх залежність.

— Якщо хтось має намір закохатися, — запитала Едіпа, — ви сідаєте з ним поруч, чи якось так?

— Правильно. Уся ідея полягає в тому, щоб пояснити, що воно тобі не треба. Мені пощастило. Я кинув це замолоду. Але, хочете вірте, хочете ні, тут є шістдесятирічні чоловіки і навіть ще старші жінки, які серед ночі прокидаються з криками.

— Отже, ви збираєтесь, як АА[137]?

— Ні, звісно, ні. Ви отримуєте номер служби, куди можна зателефонувати. Ніхто не знає нічиїх імен, просто номер у разі, якщо буде так кепсько, що не зможете впоратися з цим самі. Ми одинаки, Арнольде. Зустрічі знищать усю суть.

— А як щодо людей, які приходять до вас? Якщо ви в них закохаєтеся?

— Вони просто йдуть, — сказав він. — Двічі їх не побачиш. Це регулює телефонна служба, і вони ж піклуються, щоб не було жодних повторних зустрічей.

А звідки ж узявся той поштовий ріжок? Це ще з часів їхнього заснування. На початку 60-х один службовець «Йойодини», який жив поблизу Лос-Анджелеса і у корпоративній кореневій системі займав місце десь вище керівника середньої ланки та нижче віце-президента, через автоматизацію виробництва у 39 років опинився без роботи. Із семирічного віку отримуючи суворі есхатологічні[138] настанови, у яких не йшлося ні про що, окрім як про президентство та смерть, вишколений тільки ставити свій підпис на певних службових документах, він і гадки не мав звинуватити певні програми у збої, який трапився з певних причин, які йому ніхто не пояснив, отож перша думка цього службовця була, звичайно ж, про самогубство. Але тут дався взнаки його вишкіл: він не міг прийняти рішення, не почувши перед тим думки комісії. Він розмістив оголошення в особистій колонці «Лос-Анджелес Таймс», запитуючи, чи хтось, хто опинявся в подібній ситуації, знаходив якісь гідні причини не коїти самогубства. Він був переконаний, що жоден самогубець не зміг би відповісти, що автоматично забезпечувало його лише коректними вхідними даними. Це переконання виявилося помилковим. Після тижня тривожного спостереження за поштовою скринькою в японський бінокль, який йому подарувала дружина на честь свого переїзду (вона покинула його наступного ж дня після того, як йому вручили повідомлення про звільнення), коли, крім папірця зі списком товарів, що можна було отримати доставкою додому, які приносили щодня ополудні, він так нічого й не видивився, раптом наполегливий стукіт у двері вирвав його з п’яного чорно-білого сну, в якому він стрибав з Розв’язки[139] в годину пік. Був пізній недільній полудень. Він відчинив двері і побачив літнього волоцюгу у плетеній шапочці на голові та гаком замість руки, який подав йому жмут листів і, ні слова не сказавши, гайнув геть. Більшість листів була від самогубців, які зазнали невдачі або через незграбність, або через страх перед останньою миттю. Однак ніхто з них не міг назвати жодної вагомої причини залишатися жити. Службовець продовжував вагатися: витратив ще тиждень, перераховуючи на папірцях у колонках із заголовками «pro» та «con[140]», причини за та проти здійснити це. Виявилося, що за браком вирішальної мотивації неможливо ухвалили бодай якесь чітке рішення. Нарешті одного дня на першій шпальті «Таймс» він помітив доповнену фототелеграфією «АП[141]» статтю про ченця-буддиста у В’єтнамі, який спалив себе на знак протесту проти політики уряду. «Кльово!» — вигукнув службовець. Він пішов у гараж, злив увесь бензин з бензобака свого «Б’юїка», одягнув зелений костюм з жилетом від «Захарі Ол[142]», запхнув усі листи від нещасливих самогубців у кишеню пальта, пішов на кухню, сів на підлогу і почав сумлінно обливати себе бензином. Він збирався прощально клацнути коліщатком своєї вірної «Зіппо», що пройшла з ним поля Нормандії, Арденни, Німеччину та повоєнну Америку, коли почув голоси і звук обертання ключа у вхідних дверях. Це була його дружина з якимось чоловіком, у якому він згодом упізнав того самого фахівця з питань ефективності виробництва з «Йойодини», завдяки якому його замінили на IBM 7094[143]. Заінтригований такою іронією, він сидів на кухні та слухав, полишивши свою краватку, що, неначе своєрідний гніт, була замочена в бензині. Наскільки він зрозумів, фахівець з питань ефективності виробництва хотів вступити в інтимний зв’язок з його дружиною на марокканському килимку у вітальні. Дружина була не проти. Службовець чув непристойний сміх, шурхотіння застібок, стукіт взуття, важке дихання, стогони. Він вийняв з бензину свою краватку і захихотів. Закрив кришку «Зіппо».

— Я чую сміх, — сказала його дружина.

— А я чую запах бензину, — сказав фахівець з питань ефективності виробництва. Взявшись за руки, вони вдвох голими увійшли до кухні.

— Я збирався зробити як чернець-буддист, — пояснив службовець.

— І щоб відважитися, — здивувався фахівець з питань ефективності виробництва, — тобі знадобилося три тижні? Знаєш, як довго б це вирішувало IBM 7094? Дванадцять мікросекунд. Не дивно, що тебе замінили.

Службовець відкинув голову та реготав добрих десять хвилин, ближче до середини яких його дружина та її приятель стривожено відійшли, одяглися і дременули на пошуки поліції. Службовець роздягнувся, помився у душі і повісив свій одяг сушитися. Потім він помітив щось дивне. Марки на деяких конвертах у кишені його піджака стали майже білими. Він зрозумів, що бензин, мабуть, розчинив друкарську фарбу. Він неквапом зняв марку, аж раптом побачив малюнок поштового ріжка з сурдиною. Крізь той водяний знак проступала шкіра його руки. — Знамення, — прошепотів він, — ось воно. — Якби він був релігійним, то впав би на коліна. Але він тоді лише дуже врочисто продекламував: «Кохання було моєю великою помилкою. Віднині я присягаюся лишатися поза коханням: гетеро, гомо, бі, пес чи кіт, машина, будь-що. Я знайду спільноту одинаків, присвячу себе цій меті, і її емблемою буде цей знак, явлений тим самим бензином, що ледь не знищив мене». Так він і зробив.

Едіпа, на ту мить уже п’яна, запитала:

— І де він тепер?

— Він анонім, — сказав анонімний інаморато. — Чому б вам не написати йому через ту вашу систему ЗУЖИТІ? Скажімо, «Засновнику, АІ».

— Та я ж не знаю, як нею користуватися, — зауважила вона.

— Подумайте про це, — продовжував він, теж п’яний. — Ціле підпілля самогубців, що зазнали невдачі. Завдяки цій таємній поштовій службі всі вони залишаються на зв’язку. Що вони розповідають один одному? — він хитнув головою, усміхаючись, зісковзнув зі стільця і пішов відлити, розчиняючись у щільному натовпі. Він не повернувся.

Едіпа сиділа, почуваючись так само самотньо, як і завжди, усвідомивши, що вона тепер єдина жінка в кімнаті, набитій п’яними гомосексуалістами. Історія мого життя, подумала вона, Мучо зі мною не розмовляє, Гілеріус не слухає, Клерк Максвелл навіть не глянув на мене, а з цими взагалі бозна-що. Її охопив розпач, як буває, коли ніхто довкола не цікавить тебе в сексуальному сенсі. Вона вловлювала місцевий спектр почуттів, що варіювався від нестримної ненависті (індіанського вигляду підліток із сивиною у закладеному за вуха волоссі до плечей і в гостроносих ковбойських чоботях) до сухого оцінювання (ССівський тип у рогових окулярах, який вирячився на її ноги, прагнучи з’ясувати, чи вона трансвестит), від жодного з яких їй не варто було очікувати нічого доброго. Тож невдовзі вона підвелася, залишила «Грецький Спосіб» і знову опинилася в місті, в інфікованому місті.

І збавила решту ночі на пошуки знаку поштового ріжка Тристеро. У Чайнатауні, у темному вікні травника, їй здалося, що вона побачила його серед знаків ідеограм[144]. Однак вуличне освітлення було тьмяне. Пізніше, на тротуарі, вона побачила їх два, намальованих крейдою, за 20 футів один від одного. Між ними — складний масив квадратів, деякі з літерами, деякі з числами. Дитяча гра? Місця на мапі, дати таємної історії? Вона скопіювала діаграму в записник. Коли звела очі, чоловік, можливо, у чорному вбранні стояв у дверях за півкварталу від неї і спостерігав, їй здалося, що вона побачила піднятий комір, та цього разу вирішила не спокушати долю; повернулася тим самим шляхом, що й прийшла. Серце вискакувало. На розі якраз зупинився автобус, і вона кинулася до нього.

Потім вона їздила автобусами, лише час від часу виходячи, щоб не заснути. Ті фрагменти снів, які вона бачила, були пов’язані з поштовим ріжком. Можливо, пізніше їй буде нелегко відмежувати реальність від сновидінь цієї ночі.

На якомусь невизначеному пасажі в лункій партитурі ночі Едіпа вирішила, що вона у безпеці, що щось, можливо, лише її поступово згасаюче сп’яніння, захищатиме її. Місто належало їй, створене й облизане звичайними словами й образами (космополіт, культура, канатна дорога), воно ніколи не було таким раніше: цієї ночі вона безпечно мандрувала аж до віддалених розгалужень його кровотоку — капілярів, таких малих, що в них можна було лише зазирнути, чи судин, що сплелися безсоромними муніципальними слідами від засосів, які на шкірі міста помічали всі, окрім туристів. Цієї ночі їй ніщо не могло зашкодити; ніщо й не зашкодило. Повторюваність знаків мала безболісно припинитися і, можливо, вивітритися, а чи навіть перемішатися і пощезнути з її пам’яті. Вона приречена пам’ятати. Вона розглядала цю перспективу, наче іграшкову вулицю з високого балкона, наче поїздку на американській гірці чи перебування в зоопарку серед звірів у годину годівлі — як будь-яке смертельно небезпечне бажання, яке може легко здійснитися. Вона торкнулася краєчка жаданого поля цієї перспективи, усвідомлюючи, як приємно було б без жодних снів просто скоритися йому наяву; і що ні сила тяжіння, ні закони балістики, ні дикий бенкет звірів не могли запропонувати їй більшого задоволення. Вона з тремтінням відчула це в собі: я приречена пам’ятати. Кожна підказка, що надходила, була передбачена, мала своє власне чітке значення, неабиякі шанси зайняти власне місце. А тоді вона подумала, що ці коштовні «підказки» могли бути лише своєрідною компенсацією, яка для неї, тієї, що втратила напрямок руху, складалася в епілептичне Слово, галас, який міг зруйнувати цю ніч.

У парку «Золоті ворота» вона наштовхнулася на зграйку дітей у нічних сорочечках, які сказали їй, що їм сниться це їхнє зібрання і що це сновидіння нічим не відрізняється від неспання, тому вранці вони почувалися втомленими, ніби не спали більшу частину ночі. Коли їхні матері думали, що вони гралися на вулиці, вони насправді тулились у шафах сусідських будинків, на помостах у кронах дерев, у таємних кублах серед живоплотів, відсипаючись і надолужуючи ці години. Вони не боялися нічних жахіть, усередині їхнього кола горів уявний вогонь, і їм не було потрібно нічого, крім свого власного непроникного почуття спільності. Вони знали про поштовий ріжок, та нічого не чули про крейдяну гру, помічену Едіпою на тротуарі. У грі зі скакалкою потрібен тільки один малюнок, пояснила дівчинка: ти почергово наступаєш на петлю, на дзвіночок і на сурдину, а подружка співає:

— Тобто Турн і Таксис?

Але вони такого ніколи не чули. І відтак продовжили зігрівати руки біля невидимого вогнища. Натомість Едіпа просто припинила в них вірити.

У цілодобовому мексиканському брудному генделику, який працював усю ніч, вона знайшла уламок власного минулого у вигляді такого собі Хесуса Аррабаля, який сидів у кутку під телевізором, поволі помішуючи курячою ніжкою каламутний суп у мисці.

— Егей, — привітав він Едіпу, — ви та леді з Масатлана. — Він кивком запросив її сісти.

— Усе-то ви, Хесусе, пам’ятаєте, — відповіла Едіпа, — навіть туристів. — Як там ваше ЦРУ? — Вона мала на увазі не Центральне розвідувальне управління, як можна було подумати, а підпільну мексиканську організацію, відому як анархістський Центр Революційних Ультра-змов, що була відомою ще за часів братів Флорес Маґон[145], а потім перебувала у нетривкому союзі із Сапатою[146].

— Як бачте. У вигнанні, — він обвів рукою навколо. Він був співвласником цього місця разом з одним юкатеко[147], який усе ще вірив у Революцію. Їхню Революцію.

— А ви? Досі з тим грінго, який витрачає на вас купу грошей? Із тим химерним олігархом?

— Він помер.

— Ox, pobrecito[148].

Вони познайомилися з Хесусом Аррабалем на пляжі, де він раніше анонсував проведення антиурядового мітингу. Ніхто не з’явився. Тож він завів розмову з Інверариті, із ворогом, якого, згідно зі своїм вченням, він мав наставити на праведний шлях. Пірс, зважаючи на його манеру у присутності недоброзичливців поводитися нейтрально, не мав що сказати Аррабалю; він так досконало вдавав багатого нестерпного грінго, що Едіпа помітила, як передпліччя анархіста вкрилося сиротами, і це сталося не через тихоокеанський бриз. Тільки-но Пірс гайнув серфити, як Аррабаль запитав її, чи він такий насправді, чи, може, шпигун, або ж просто кепкує з нього. Едіпа не знала.

— Знаєте, у чому полягає диво? Не в тому, що сказав Бакунін[149]. А у вторгненні іншого світу в цей. Більшість часу ми мирно співіснуємо, але коли зіштовхуємося, тут таки стається катаклізм. Як і церква, яку ми ненавидимо, анархісти теж вірять в інший світ. Той, де революції спалахують спонтанно і без лідера, і душі наділені здатністю до погодження, що дає змогу масам без зусиль працювати разом, автоматично, так, ніби тіла працюють самі собою. І все ж, seňá[150], якщо щось із цього колись трапиться, я теж міг би оголосити це дивом. Анархістським дивом. Як ваш друг. Він якраз чисте уособлення того, із чим ми боремося. У Мексиці privilegiado[151] єдині, хто, у кінцевому підсумку, завжди отримує спокуту. Тут нічого дивовижного. Та ваш друг, якщо він не жартує, лякає мене так само, як індіанця з’ява Пресвятої Діви.

У наступні роки Едіпа згадувала Хесуса, бо він розгледів це у Пірсові, а вона — ні. Тепер, п’ючи густу теплувату каву з глиняного горнятка, вийнятого з юкатецької пічки, і слухаючи Хесусові оповідки про змову, вона подумала, що, можливо, без того Пірсового дива, яке його заспокоїло, Хесус, може б, не полишив ЦРУ і не став би одним із тих багатьох ПРІістів[152], і тоді б ніколи не був змушений вирушати у вигнання.

Мертвий Інверариті, як і Демон Максвелла, був ланкою цього збігу. Без нього ні вона, ні Хесус точно б не були саме тут і саме тепер. Цього було досить: зашифроване попередження. А що, коли тієї ночі випав шанс? Тож її погляд випадково натрапив на давню скручену копію анархо-синдикалістської газети «Regeneratión[153]». На ній була дата 1904 і жодної марки поряд зі штампом, тільки намальоване від руки зображення поштового ріжка.

— Усе ще приходять, — сказав Аррабаль. — Невже вони так довго йдуть поштою? Чи моє ім’я внесли замість іншого померлого учасника? Хіба справді вже минуло шістдесят років? Чи це передрук? Зайві питання, я — піхотинець. У командування свої резони. — Із цією думкою вона повернулася назад у ніч.

На міському пляжі, коли вже давно позачинялися ятки з піцою й атракціони, вона безпечно йшла крізь примарну каламуть шибеників у легких клубних куртках з вишитим поштовим ріжком, що у місячному світлі виблискував щирим сріблом. Вони всі були накурені, нанюхані або обколоті і, мабуть, зовсім її не помічали.

Коли вона їхала в автобусі, набитому втомленими неграми, які діставалися на нічні зміни по всьому місту, крізь задимлений салон зі спинки сидіння їй сяйнув поштовий ріжок, супроводжуваний написом СМЕРТЬ. Але, на відміну від ЗУЖИТІ, хтось дописав олівцем розшифрування: Супротив Марний Є Ріжку Тому.

Десь неподалік Філлмора вона знайшла цей символ, прикріплений до дошки оголошень пральні серед інших клаптиків паперу з пропозиціями дешевого прасування і няньок. Якщо знаєш, що це означає, говорилося в записці, знаєш, де дізнатися більше. Довкола неї до небес, наче фіміам, здіймався запах хлорного відбілювача. Пральні машини люто деренчали та чавкотіли. Якщо не брати до уваги Едіпу, місце було безлюдним, і флюоресцентні лампи, здавалося, волали білизнóю, якою освячувалося все, чого торкалося їхнє світло. То був негритянський район. Чи був Ріжок також освячений? Чи означатиме запитання Спротив Ріжку? І кого б про це запитати?

Усю ніч вона слухала в автобусах транзисторні радіо, в яких лунали пісні з останніх місць рейтингу топ-200, пісні, які ніколи не стануть популярними, чиї мелодії та тексти згинуть, ніби їх ніколи і не було. Мексиканське дівча, силкуючись почути одну з них крізь гарчання автобусного двигуна, підспівувала, наче завжди її пам’ятатиме, креслячи нігтем на вікні у серпанку від власного дихання поштові ріжки і серця.

Зійшовши в аеропорту та почуваючись невидимою, Едіпа підслухала гру в покер, де непохитний невдаха кожну свою втрату акуратно і сумлінно заносив до бухгалтерської книжечки, прикрашеної всередині карлючкуватими поштовими ріжками.

— Я в середньому повертаю 99,375 відсотки, пацани, — почула вона його слова. Інші, незнайомці, подивилися на нього — деякі ніяково, деякі роздратовано.

— Це середнє значення за 23 роки, — продовжував він, силкуючись усміхатися. — Ніколи оці мізерні відсотки не дають лишатися при своїх. Двадцять три роки. Я ніколи цього не здолаю. І чого б то не кинути? — Ніхто не відповів.

В одному з туалетів була реклама ACDC[154], що означало Аламедський Сільський Дивокульт Смерті, а поруч — поштова скринька та ріжок. Вони щомісяця обирали собі якусь жертву серед безневинних, доброчесних, соціально влаштованих і чемних громадян, вчиняли сексуальну наругу, а потім приносили у жертву. Номер Едіпа не записала.

На рейс авіакомпанії ТВЕ[155] до Майамі сідав неврівноважений хлопчина, який планував майнути вночі до океанаріумів для перемовин з дельфінами, які мають прийти на зміну людству. На прощання він пристрасно цілувався з матір’ю, активно користуючись язиком.

— Я напишу, ма, — не вгавав він.

— Пиши через ЗУЖИТІ, — сказала вона, — пам’ятай. Якщо скористаєшся іншою поштою, уряд розпечатає листа — дельфіни знавісніють.

— Я люблю тебе, ма, — казав він.

— Краще люби дельфінів, — порадила вона йому. — Пиши через ЗУЖИТІ.

Так і тривало. Едіпа підглядала і підслуховувала. З-поміж інших, їй трапився зварювальник з деформованим обличчям, який плекав свою потворність; дитина, що блукала вночі і яка ще до свого народження сумувала за смертю, як деякі вигнанці сумують за милою заколисливою порожнечею людської спільноти; негритянка з вигадливо-мармуровим шрамом уздовж пухкої щічки, для якої ритуал викиднів, які щоразу траплялися через різні причини, став тим самим, що для інших — ритуал народження, і присвячувався не безперервності роду, а навпаки — його вриванню; підстаркуватий нічний сторож, що жував шматок мила «Ейворі[156]», привчаючи свій здібний шлунок також до лосьйонів, освіжувачів повітря, тканин, тютюну і воску у безнадійній спробі те все засвоїти — усі обіцянки, усю ефективність, усі зради, усі виразки, поки не стало надто пізно; і навіть ще один підглядач, який тинявся під одним з усе ще освітлених вікон міста і шукав невідь-який специфічний образ. І так чи інакше, кожний психоз, кожне відхилення від норми, як запонка, наліпка, дурна карлючка, прикрашав поштовий ріжок. Вона вже настільки звиклася з очікуванням на нього, що, можливо, й не бачила його так часто, як згодом підказуватиме їй пам’ять. Можливо, вистачило б двох-трьох разів. Або навіть і того було забагато.

Автобусами і пішки вона мандрувала у світанок, віддавшись невластивому їй фаталізму. Куди поділася та Едіпа, яка так сміливо прибула сюди із Сан-Нарцисо? Та оптимістична крихітка, яка, подібно приватному детективу у якійсь старій радіовиставі, вважала, що все, що потрібно задля розв’язання будь-якої великої таємниці, це мужність, винахідливість і свобода від зашкарублих копівських правил.

Але рано чи пізно приватний детектив отримує удар. Їхнім ударом був нічний надмір поштових ріжків, це їхнє злоякісне відтворення. Вони знали її больові точки та ганглії її оптимізму, і поступово, крок за кроком, вони її паралізували.

Минулої ночі її цікавило, які підпільники, окрім кількох уже їй відомих, тримали зв’язок через систему ЗУЖИТІ. Та на світанку в неї вже виникло природне запитання — а хто з підпільників нею не користувався? Якщо, на думку Хесуса Аррабаля, яку він висловив багато років тому на пляжі в Масатлані, дива — це вторгнення іншого світу у цей, цілунок космічних більярдних куль, то кожен з цих нічних поштових ріжків є таким самим дивом. Бо тут було очевидне існування бозна-скількох громадян, які свідомо відмовилися від зв’язку через Пошту США. Це була не зрада і навіть не акт непокори. А був це свідомий вихід з обігу життя Республіки, вилучення з її механізму. І неважливо, через що саме вони потерпали — через ненависть, байдужість до їхніх голосів, їхні прорахунки, просте невігластво, але цей вихід був їхнім власним, непублічним, таємним. Оскільки вони не могли вийти у порожнечу (чи могли?), мав існувати окремий, мовчазний, непомітний світ.

Якраз перед ранковим часом пік у центрі на Говард-Стрит вона зійшла з маршрутки, старезний водій якої кожен день закінчував собі у збиток, і вирушила до Ембаркадеро[157]. Вона знала, що жахливо виглядає — кісточки пальців усі чорні через олівець для очей і стерту туш, у роті несвіжий присмак випивки та кави. Крізь прочинені двері на сходах, що вели у стерильний аромат сутінок мебльованих кімнат, вона побачила зіщуленого старигана, якого трусило від невідомого їй горя. Його восково-бліді руки затуляли обличчя. На лівій руці вона розгледіла старе чорнильне татуювання у вигляді поштового ріжка, блякле і розмите. Зачарована, вона увійшла в тінь та, вагаючись на кожній сходинці, піднялася риплячими східцями. Коли вона була за три кроки від нього, він прибрав руки, і її спинила руїна обличчя старого та жах, що палахкотів у полопаних капілярах його очей.

— Я можу вам чимось допомогти? — вона вся тремтіла від утоми.

— Моя дружина у Фресно[158], — сказав він. Він був у старомодному двобортному костюмі, зашмульганій сірій сорочці, широкій краватці та без капелюха. — Я кинув її. Так давно, що й не згадаю. А оце для неї. — Він дав Едіпі листа, що виглядав так, наче його носили із собою роками. — Вкиньте його сюди, — і він підняв руку з татуюванням та подивився їй в очі, — ви знаєте. Я не можу туди піти. Тепер це занадто далеко, і в мене була важка ніч.

— Авжеж, — сказала вона. — Але я нова у місті. Не знаю, де це.

— Під автострадою. — Він махнув їй у напрямку, куди вона мала йти. — Одна завжди там. Ви її побачите. — Очі заплющилися.

Вилазячи щоночі з безпечної борозни на тілі цього міста, щоранку знову зачинаючи його орати, які тлусті ґрунти він вергав, які орбіти планет відкривав? Які голоси чув, уламки яких люмінесцентних богів помічав серед заплямованого листя шпалер, які недогарки свічок запалював, щоб вони оберталися над ним у повітрі прообразом тієї цигарки, підкуривши яку, він чи його друг якогось дня мав заснути, щоб саме так закінчити все у полум’ї, які потаємні солі всі ці роки тримав у невситимих нутрощах матраца, що, наче комп’ютерний блок пам’яті невдач, зберігав залишки кожного спітнілого жахіття, безпорадно переповненого міхура, хтивого, вологого еротичного сну? Раптово її охопило непереборне бажання доторкнутися до нього, ніби без цього вона не могла запам’ятати його чи повірити в його реальність. Змучена, ледве усвідомлюючи, що робить, вона ступила останні три кроки, сіла й обійняла чоловіка, притримуючи його, і ковзала неуважним поглядом униз сходами, споглядаючи ранок. Вона відчула вологу на грудях і побачила, що він знову голосить. Йому було важко дихати, але сльози лилися, наче їх помпували.

— Я не можу допомогти, — прошепотіла вона, заколисуючи його, — я не можу допомогти.

До Фресно було занадто багато миль.

— Це він? — запитав голос за спиною, угорі на сходах. — Моряк?

— У нього татуювання на руці.

— Доведете його сюди, гаразд? Це він.

Вона обернулася і побачила ще старішого, дрібнішого діда, у високому фетровому капелюсі, який усміхався до них.

— Я б допоміг вам, та у мене невеликий артрит.

— А йому треба піднятися? — поцікавилася вона. — Туди нагору?

— А куди ж іще, пані?

Вона не знала. Вона на мить його відпустила, неохоче, немов власне дитя, і він звів на неї погляд.

— Давайте, — сказала вона. Він простягнув татуйовану руку, вона взяла її, і так вони пройшли решту шляху цим прольотом, а потім іншими двома: взявшись за руки, дуже повільно, ідучи до старого артритника.

— Він зник минулої ночі, — розповів їй дід. — Сказав, що збирається шукати свою стару. Інколи він так робить. — Вони увійшли до лабіринту кімнат і коридорів, освітлених 10-ватними лампами та розділеними будкартонними перегородками. Стариган бундючно ступав за ними. Нарешті він промовив: «Тут».

У маленькій кімнатці був ще один костюм, кілька релігійних трактатів, килимок і стілець. Малюнок зі святим, що перетворює криничну воду на масло для єрусалимських великодніх лампад. Лампа, що не виявляла ознак життя. Ліжко. Матрац вичікував. Вона прокрутила в голові сцену, яку могла б зіграти. Вона знайшла б власника цього місця та притягла його до суду, і купила б моряку нове вбрання в «Рус Еткінс» — сорочку і взуття, і, урешті-решт, дала б йому гроші на автобус до Фресно. І поки вона стояла, загубившись серед своїх фантазій, зітхнувши, він відпустив її руку, так що вона навіть нічого не помітила, ніби він знав, якої миті це найкраще зробити.

— Тільки відправте листа, — сказав він, — марка на ньому. — Вона подивилась і побачила знайому яскраво-червону 8-центову авіапоштову марку з реактивним літаком, що пролітав над банею Капітолію. Однак на верхівці бані, розкинувши руки, стояла крихітна фігурка в непроникно-чорному вбранні. Едіпа не була певна того, що саме мало бути на верхівці Капітолію[159], але знала, що точно не це.

— Будь ласка, — сказав моряк. — Ідіть уже. Вам не варто тут лишатися.

Вона пошукала в сумочці, знайшла там десятку та долар і дала йому десятку.

— Витрачу на випивку, — сказав він.

— Пам’ятай про своїх друзів, — сказав артритний, пильнуючи за десяткою.

— Сучка, — сказав моряк. — Не могла почекати, поки він піде?

Едіпа дивилася, як він умощується, щоб зручніше влаштуватися на матраці. Пам’ять, набита мотлохом. Регістр А…

— Дай цигарку, Раміресе, — сказав моряк. — Я знаю, у тебе є.

Чи це станеться сьогодні?

— Раміресе, — вигукнула вона. Артритний повернув голову на своїй іржавій шиї. — Він збирається помирати, — сказала вона.

— А хто не збирається? — поцікавився Рамірес.

Вона згадала розповіді Джона Нефастиса про його Машину та тотальне руйнування інформації. І коли цей матрац спалахне довкола моряка, у його вікінгівському ритуалі поховання: коли матрац згорить, лише тоді справді назавжди припинять своє існування всі ці накопичені, закодовані роки марноти, ранньої смерті, самотерзання, змарновані мрії, які залишили всі ті чоловіки, які спали на ньому, незалежно від того, які життя в них були. Вона зачудовано дивилася на нього. Так, ніби щойно відкрила якийсь незворотний процес. Її вразила думка про те, як багато всього втратиться, навіть ті численні галюцинації, що належали лише морякові, по яких на цьому світі не залишиться і сліду. Оскільки вона його підтримувала, то знала, що він страждав на DT[160]. За цією абревіатурою ховалася метафора, delirium tremens, тремтливе поле неораної свідомості. Святий, вода якого здатна горіти у лампадах, провидець, чиї помилки врешті стали духом Божим, справжній параноїк, для якого все, що відбувається — доброго й лихого, — зосереджене довкола центру його власних вібрацій, мрійник, що своїми образами досліджував стародавні смердючі тунелі істини — всі їхні вчинки позначалися тим самим особливим ставленням до слова, хоч би чим було те слово, слугуючи буфером, який нас захищав. У такий спосіб метафора виступає на боці правди чи брехні, залежно від того, де перебуваєш: у безпечній середині чи загублений назовні. Едіпа не знала, де була вона. Тремтяча, непізнана, вона ковзала околицями пам’яті, зі скреготом перетинаючи колії минулих років, щоб знов почути високий серйозний голос свого другого чи третього студентського кохання — Рея Ґлозинґа, що, охаючи і виклацуючи язиком синкопу, щось скиглив про свій вступний курс математики; Боже поможи цьому татуйованому старому, адже «dt[161]» ще означало часовий диференціал, мізерно коротку мить, за яку відбувається перехід від попереднього стану до наступного, коли вона вже не може маскуватися під безпечне поняття середньої ймовірності; коли випущений і нерухомий у кожну окрему мить снаряд був наділений швидкістю, коли клітина в кожну мить спостереження за нею була наділена смертю. Вона знала, що моряку відкривалися світи, яких не бачив жоден інший, тому, що такою була та вища магія до низькопробних каламбурів, бо DT мала надавати доступ до часово-диференціальних спектрів поза межами знаного сонця та музики, витвореної з чистої антарктичної самотності та страху. Але вона не знала нічого, що могло б їх чи його вберегти. Вона попрощалася, зійшла сходами та пішла у вказаному ним напрямку. Вона годину блукала у тіні бетонних колон автостради, наштовхуючись на пияків, волоцюг, пішоходів, педерастів, шльондр, мандрівних психів і звичайні поштові скриньки. Аж нарешті в сутіні вона таки надибала на бляшаний контейнер з трапецевидною кришкою на завісах, що був схожий на сміттєвий бак: старий і зелений, майже чотири фути заввишки. На кришці хтось від руки написав ініціали З.У.Ж.И.Т.І. І тільки добре придивившись, можна було побачити проміжки між літерами.

Едіпа всілася в тіні колони. Можливо, задрімала. Прокинувшись, побачила, що якийсь хлопчина вкидає до контейнера пачку листів. Вона підійшла та вкинула листа моряка до Фресно; потім знову сховалася і стала чекати. Десь опівдні заявився молодий худий п’яниця з торбою; відкрив збоку на скрині панель і витягнув усі листи. Едіпа дала йому відійти на півквартала, а тоді пішла за ним, вітаючи себе хоча б із тим, що додумалася одягнути балетки. Услід за кур’єром вона перетнула Ринок, а потім подалася у бік мерії. На вулиці поруч з нудною кам’яною спорудою муніципалітету, інфікованого власною сірістю, він зустрівся з іншим кур’єром, і вони обмінялися торбами. Едіпа вирішила триматися того, за ким прямувала. Вона була у нього на хвості весь його зворотний шлях через засмічений, плутаний, галасливий Ринок та Першу вулицю до міжзатокового автовокзалу, де він купив квиток до Оукленда. Едіпа зробила те саме.

Вони в’їхали через міст у сяйво всеохопної порожнечі оуклендського полудня. Ландшафт зробився одноманітним. Кур’єр зійшов на незнайомій Едіпі околиці. Вона кілька годин прямувала за ним вулицями, назв яких ніколи не знала, перетинала транспортні артерії, що навіть у часи післяобіднього затишшя ледве не вкоротили їй віку, пірнала в нетрі та вибиралася з них, піднімаючись довгими схилами, щільно забудованими будинками на дві чи три спальні, чиї вікна сліпо блищали на сонці. Його торба з листами поступово спорожніла. Нарешті він сів на автобус до Берклі. Едіпа за ним. На півдорозі до Телеграфу кур’єр вийшов і повів її вулицею до багатоквартирки у псевдо-мексиканському стилі. Він жодного разу не озирнувся. Тут мешкав Джон Нефастис. Вона повернулася туди, звідки й почала, і не йняла віри, що вже минуло 24 години. Може, трохи більше чи менше.

Повернувшись до готелю, вона побачила, що весь вестибюль набитий глухонімими делегатами у святкових ковпаках з гофрованого паперу, скопійованих з тих хутряних штук китайських комуністів, що стали популярними під час корейського конфлікту. Вони всі як один були п’яні, а деякі чоловіки навіть хапали її, прагнучи затягнути із собою на вечірку у велику бенкетну залу. Вона намагалася боротися з цим мовчазним, жестикулюючим роєм, але їй забракло сил. Ноги боліли, у роті був гидкий присмак. Вони таки затягли її до зали, де Едіпу упіймав за стан гарний юнак у твідовому піджаку від «Гарріс твід» і під великою вимкнутою люстрою, коло за колом, вальсував з нею крізь шелестку, сповнену човганням тишу. Кожна пара на танцмайданчику танцювала все, що спадало на думку: танго, ту-степ, боса нова, слоп. Але скільки так триватиме, думала Едіпа, поки не почнуться серйозні зіткнення? Вони ж тут мають зіштовхуватися. Єдиною альтернативою був якийсь немислимий музичний лад, безліч ритмів, у всіх ключах водночас, наперед визначена хореографія, в яку легко впліталася б кожна пара. Вони всі щось чули своїм додатковим чуттям, яке у неї було атрофоване. Партнер її вів, а вона тупцяла в обіймах цього німого молодика і чекала, коли почнуться зіткнення. Але нічого такого не сталося. Вона танцювала півгодини, і лише тоді, за непоясненною угодою, усі взяли паузу, так і не відчувши жодного дотику, окрім як від свого партнера. Хесус Аррабаль назвав би це анархістським дивом. Едіпа, не знаючи, як це назвати, лише занепала духом. Вона зробила реверанс і чкурнула.

Наступного дня, проспавши дванадцять годин і не побачивши жодного виразного сновидіння, Едіпа виписалася з готелю і поїхала на півострів до Кіннерета. Обміркувавши дорогою плани на сьогодні, вона вирішила зустрітися зі своїм мозкоправом, доктором Гілеріусом, та все йому розповісти. Вона цілком могла перебувати у холодних і безжальних лабетах психозу. Едіпа на власні очі пересвідчилася в існуванні системи ЗУЖИТІ: бачила двох листонош із ЗУЖИТІ, поштову скриньку ЗУЖИТІ, марки ЗУЖИТІ, штамп ЗУЖИТІ. А образ заткнутого сурдиною поштового ріжка був заледве не скрізь у районі Затоки. Проте їй хотілося, щоб усе це виявилося вигадкою — якийсь очевидний наслідок її кількох душевних ран, прихованих прагнень і роздвоєнь. Їй був потрібен Гілеріус, який би сказав, що у неї якийсь розлад і їй потрібно відпочити, і що не було ніякого Тристеро. Вона також хотіла знати, чому їй здавалася небезпечною навіть сама можливість його існування.

Невдовзі після заходу сонця вона під'їхала до клініки Гілеріуса. Здається, в його кабінеті не горіло світло. Евкаліптові гілки погойдувалися у великому повітряному потоці, що струменів з пагорбів і впадав у вечірнє море. На півшляху доріжкою з плитняка її примусило здригнутися голосне дзижчання комахи, що пролетіла біля її вуха, за яким одразу вона почула звук пострілу. То була не комаха, подумала Едіпа, і тієї ж миті, почувши ще один постріл, остаточно в цьому переконалася. Вона була легкою мішенню в сутінках; єдиним шляхом порятунку була клініка. Вона кинулася до скляних дверей і виявила, що вони замкнені, а вестибюль усередині — темний. Едіпа підібрала камінь поруч з квітником і пожбурила ним у двері. Він відскочив. Вона заходилася шукати довкола ще один камінь, коли всередині з’явилася біла постать, ковзнула до дверей і відчинила їй. То була Гельґа Блемм, яка інколи допомагала Гілеріусу.

— Хутчіш, — заторохтіла вона, коли Едіпа прослизнула всередину. Жінка була вже на межі істерики.

— Що відбувається? — спитала Едіпа.

— Він збожеволів. Я пробувала зателефонувати в поліцію, але він схопив стілець і розтрощив ним комутатор.

— Доктор Гілеріус?

— Він вважає, що його хтось переслідує. — Щоками медсестри текли сльози. — Замкнувся в кабінеті з тією гвинтівкою. — Gewehr 43[162], ще з війни, згадала Едіпа, він тримав її як сувенір.

— Він у мене стріляв. Як думаєте, хто-небудь повідомить про це поліцію?

— Ну, він уже підстрелив з півдесятка людей, — відповіла медсестра Блемм, ведучи Едіпу коридором до свого кабінету. — Краще комусь про це повідомити.

Едіпа помітила відчинене вікно, що ніби слугувало шляхом безпечного відступу.

— Ви могли б утекти, — зауважила вона.

Блемм, яка набрала з крана умивальника в чашки гарячу воду та помішувала розчинну каву, спантеличено подивилася:

— Йому може хтось знадобитися.

— Хто його може переслідувати?

— Він каже, що це троє з автоматами. Терористи, фанатики, це все, що я зрозуміла. А тоді він розбив ПАТС[163]. — Вона неприязно зиркнула на Едіпу. — Забагато намаханих баб, це все через них. У Кіннереті повно таких. Він не зміг з ними упоратися.

— Мене тут деякий час не було, — зауважила Едіпа. — Я могла б з’ясувати, що там таке. Можливо, він не сприйме мене як загрозу.

Блемм опеклася кавою:

— Почнете розповідати йому про свої клопоти, і він вас точно пристрелить.

Едіпа зупинилася перед його дверима, які на її пам’яті ніколи не зачинялися, і деякий час тупцювала на місці, розмірковуючи, чи не втратила вона, бува, здорового глузду? Чому б їй не гайнути через те відчинене Блемм вікно та не прочитати про решту подій у газеті?

— Хто це? — закричав Гілеріус, мабуть, почувши її дихання.

— Місіс Маас.

— Хай Шпеєр[164] зі своїм міністерством кретинів довічно гниє у пеклі. Ви розумієте, що половина цих набоїв навіть і не бахне?

— Я можу ввійти? Ми можемо поговорити?

— Певно, ви там усі такі, — сказав Гілеріус.

— Я неозброєна. Можете мене обшукати.

— Ага, а ви ударом карате копнете мене по хребту — ні, спасибі!

— Чому ви відкидаєте кожну мою пропозицію?

— Слухайте, — невдовзі відповів Гілеріус, — як ви вважаєте, я був сумлінним послідовником Фройда? Я коли-небудь серйозно помилявся?

— Інколи ви корчили гримаси, — сказала Едіпа, — але то дрібниці.

Відповіддю їй був тривалий гіркий сміх. Едіпа чекала.

— Я намагався, — сказав мозкоправ з-за дверей, — підкоритися тій людині, привиду того уїдливого єврея. Пробував культивувати віру в буквальну істинність усього, що він написав, навіть у суперечливі дурниці. Це було найменше, що я міг зробити, nicht wahr[165]? Такий собі різновид покаяння.

— І частина мене, мабуть, дуже хотіла вірити — як дитина, яка, перебуваючи у повній безпеці, слухає страшну казку, — що як тільки вмикається світло, несвідоме стає схожим на будь-яку іншу кімнату. Що темні постаті перетворюються на звичайних іграшкових коників і бідермаєрівські[166] меблі. Що, зрештою, терапія може це здолати, може повернути тебе в соціум, позбавити страху, що якогось дня це повернеться. Мені хотілось увірувати, попри все, що було в моєму житті. Уявляєте?

Едіпа навіть не могла уявити, чим займався Гілеріус до того, як з’явився в Кіннереті. Вона якраз почула далекий електронний звук сирен, які використовують місцеві копи, він нагадував звук слайд-вістла[167], пропущений через динаміки громадського оповіщення. Звук поступово наростав.

— Так, я їх чую, — сказав Гілеріус. — Думаєте, хтось захистить мене від тих фанатиків? Вони проходять крізь стіни. Вони множаться на ходу: тікаєш від них, забігаєш за ріг, а вони вже там, знов ідуть за тобою.

— Зробите мені послугу? — попрохала Едіпа. — Не стріляйте в копів, вони на вашому боці.

— Ті ізраїльтяни можуть начепити будь-яку уніформу, — сказав Гілеріус. — Я не можу гарантувати безпеку цієї «поліції». Ви ж не знаєте напевне, куди вони мене потягнуть, якщо я здамся, хіба ні?

Вона чула, як він сновигає кабінетом. Із ночі на них накочувалося надприродне завивання сирен.

— Є така гримаса, — сказав Гілеріус, — я її можу скорчити. Ви її ще не бачили, і ніхто у цій країні не бачив. Я скорчив її тільки раз у житті, і, може, десь у Центральній Європі той хлопець, якому довелося її побачити, ще й досі скніє життям паралізованого овоча. Тепер він був би вашого віку. Геть скажений. Його звали Цві. Ви скажете «поліції», чи як вони там себе називають цієї ночі, що я можу знову скорчити ту гримасу? І що вона має ефективний радіус враження сто ярдів, і варто комусь її побачити, як він на віки вічні опиниться серед жахливих тіней на самісінькому дні ями божевілля, та ще й із запертим люком над головою! Дякую.

Сирени вже завивали біля фасаду клініки. Вона почула грюкання дверей, крики поліцейських і раптом голосний звук вламування. Тоді двері кабінету прочинилися. Гілеріус схопив її за руку, затягнув досередини і знову замкнув двері.

— Тож я тепер заручниця, — сказала Едіпа.

— О, — сказав Гілеріус, — це ви.

— Ну, а з ким ви…

— …обговорюю свої справи? З іншою. Є я, а є інші. Знаєте, з’ясували, що під ЛСД починає зникати відособленість. Різні его втрачають свої чіткі форми. Та я ніколи не вживав наркотики, я вирішив лишитись у відносній параної, коли я принаймні знаю, хто я і хто інші. Може, тому ви й відмовилися від участі в тому експерименті, місіс Маас? — Він звів гвинтівку і посміхнувся їй. — Ну, що ж. Очевидно ви маєте передати мені якесь повідомлення. Від них. І що ж ви маєте сказати?

Едіпа знизала плечима:

— Згадайте про ваші соціальні зобов’язання, — запропонувала вона. — Примиріться з реальністю. Ви в меншості, а вогнева перевага на їхньому боці.

— Ах, у меншості? Ми й там були у меншості! — Він сторожко зирнув на неї.

— Де?

— Там, де я скорчив ту гримасу. Де я проходив стажування.

Вона приблизно здогадувалася, про що він говорив, але про всяк випадок перепитала:

— Де?

— Бугенвальд[168], — відповів Гілеріус. Поліція почала вибивати двері кабінету.

— У нього зброя, — крикнула Едіпа, — і тут я.

— Хто ви, леді? — Вона йому розповіла. — Як пишеться ім’я по літерах? — Він записав її адресу, вік, номер телефону, найближчих родичів, професію чоловіка — усе це для випусків новин. Гілеріус тим часом порпався у своїй шухляді, шукаючи додаткові боєприпаси.

— А можете його відволікти розмовою? — цікавився поліцейський. — Телевізійники хотіли б зняти кілька кадрів з вікна. Ви могли б його якось відволікти?

— Тримайтеся, — порадила Едіпа, — там буде видко.

— А ви всі непогано граєте, — кивнув Гілеріус.

— То ви вважаєте, — сказала Едіпа, — що вони намагаються повернути вас до Ізраїлю, щоб засудити, як Айхмана[169]?

Мозкоправ знову закивав.

— І чого б це? Що ви робили у Бугенвальді?

— Я працював, — розповів їй Гілеріус, — проводив експерименти щодо введення у стан божевілля. Єврей-кататонік нічим не гірший за мертвого єврея. Ліберальні кола СС вважали, що так воно буде гуманніше.

Тож вони впливали на своїх піддослідних за допомогою метронома, змій, опівнічного читання епізодів з Брехта[170], хірургічного видалення деяких залоз, галюцинацій, викликаних магічним ліхтарем, новітніх ліків, погроз із прихованих динаміків, гіпнозу, годинників, що йшли навспак, та гримас. Гілеріус спеціалізувався на гримасах.

— На жаль, — згадував він, — союзні визволителі прибули раніше, ніж ми змогли отримати вагомі результати. Крім разючих успіхів, на кшталт Цві, у кількісному плані ми не могли похвалитися нічим особливим. — Вираз її обличчя викликав у нього посмішку. — Так, ви мене ненавидите. Але хіба я не намагався спокутувати це? Якби я був справжнім нацистом, я обрав би Юнґа, nicht wahr? Але натомість я обрав Фройда, єврея. У фройдівському баченні світу не було Бугенвальда. За Фройдом, Бугенвальд постає футбольним полем, а в газових камерах пухкенькі діти вивчають флористику та сольфеджіо. Печі Освенцима[171] випікають птіфури[172] та весільні торти, а ракети «Фау-2[173] — це будинки розпусти для ельфів. Я намагався увірувати в усе це. Я спав по три години на добу, намагаючись не бачити снів, а інші двадцять одну витрачав на насильницьке навернення у віру. І все ж мого покаяння не досить. Попри все, що я намагався робити, вони, наче янголи смерті, прийшли, щоб мене схопити.

— Як там справи? — поцікавився коп.

— Просто чудово, — відповіла Едіпа. — Я вам повідомлю, якщо все стане взагалі безнадійно. — Тоді вона помітила, що Гілеріус лишив Gewehr на столі, а сам на іншому кінці кімнати демонстративно намагається відімкнути картотеку. Вона схопила гвинтівку, спрямувала на нього та сказала:

— Я мусила б вас убити.

Едіпа знала: він хотів, щоб вона взяла зброю.

— Хіба вас сюди не для цього послали? — Він звів очі на переніссі, потім розвів і подивився на неї, нерішуче висолоплюючи язика.

— Я прийшла, — повідомила вона, — сподіваючись, що ви зможете порятувати мене від однієї фантазії.

— Плекайте її! — пронизливо заголосив Гілеріус. — Що ще залишається таким, як ви? Тримайте міцно її маленький мацак, не дозволяйте фройдистам видурити її чи фармацевтам витруїти її з вас. Хоч би що то було, тримайтеся її, бо якщо втратите, то станете однією з більшості тих, інших. Почнете втрачати себе.

— Заходьте, — крикнула Едіпа.

Із очей Гілеріуса бризнули сльози:

— Ви не збираєтеся стріляти?

Коп спробував відчинити двері.

— Гей, вони замкнені, — сказав він.

— Вибивайте, — гукнула Едіпа, — а тим часом Гітлер Гілеріус тут сплатить рахунки.

Уже надворі, коли кілька знервованих патрульних, тримаючи напоготові гамівні сорочки і непотрібні кийки, кинулися до Гілеріуса, а три машини швидкої допомоги з гарчанням вовтузилися газоном, змагаючись за вигідніші позиції і змушуючи Гельґу Блемм розбавляти своє ридання лайкою на адресу їхніх водіїв, Едіпа зауважила серед прожекторів і витрішкуватого натовпу мобільну одиницю КЯУХ, усередині якої сидів її чоловік Мучо і базікав у мікрофон. Вона пробралася повз клацання фотоспалахів і засунула голову у вікно.

— Привіт.

Мучо вимкнув на мить мікрофон, але лиш усміхнувся. Виглядало це дивакувато. Хіба вони могли почути усмішку? Намагаючись не шуміти, Едіпа залізла в машину. Мучо встановив перед нею мікрофон і пробурмотів:

— Ти в ефірі, просто будь сама собою. — І продовжив уже своїм поставленим голосом радіоведучого: — Як ви почуваєтеся після цього жахіття?

— Жахливо, — сказала Едіпа.

— Чудово, — сказав Мучо. Він змусив її продовжувати, щоб увести слухачів у курс того, що трапилось у кабінеті. — Дякую вам, місіс Едно Мош, — закінчив він, — за ваше свідчення очевидця цієї драматичної облоги Психіатричної клініки Гілеріуса. Це КЯУХ Мобільний Два, тепер знову перемикаю на «Кроля» Воррена у студію. — Він вимкнув обладнання. Щось було не так.

— Една Мош? — спитала Едіпа.

— Буде те, що треба, — відповів Мучо. — Я тут трохи зміню звук твого голосу на записі, і ще потім, коли вони писатимуть на плівку.

— Куди вони його забрали?

— Думаю, у звичайну лікарню, — сказав Мучо, — для огляду. Цікаво, що там оглядати?

— Ізраїльтяни, — сказала Едіпа, — що залазять у вікна. Якщо їх там не було, значить він божевільний. — Підійшли копи, і вони трохи поговорили. Вони наказали їй лишатися поблизу Кіннерета у разі проведення слідчих дій. Урешті-решт, вона повернулася до своєї орендованої машини та поїхала разом із Мучо назад до студії. Цієї ночі з першої до шостої була його зміна в ефірі.

Поки Мучо нагорі у кабінеті друкував свою розповідь, у коридорі, біля кімнати, сповненої гучним тріскотінням телетайпів, Едіпа зіштовхнулася з програмним директором, Цезарем Фанчем.

— Страшенно радий, що ви повернулися, — привітався він, певна річ, забувши її ім’я.

— О, — сказала Едіпа, — і чого б це?

— Щиро кажучи, — зізнався Фанч, — відколи ви поїхали, Венделл був сам на себе не схожий.

— А на кого ж, перепрошую, він був схожий? — запитала Едіпа, починаючи злитися через те, що Фанч мав рацію. — На Ринго Старра[174]? — Фанч зіщулився. — Чаббі Чекера[175]? — вона переслідувала його вестибюлем, — на «Братів-праведників[176]»? Я тут до чого?

— На всіх перелічених, місіс Маас, — сказав Фанч, втягуючи голову в плечі.

— О, називайте мене Една. Що ви маєте на увазі?

— Позаочі, — канючив Фанч, — вони називають його Брати Н. Він втрачає свою індивідуальність, Едно, ну, як вам пояснити? День у день, Венделл стає все менше собою і все більше узагальненим. Він заходить на нараду працівників, і кімната раптово сповнюється різними людьми, розумієте? Він ходяче людське зібрання.

— То все ваша уява, — сказала Едіпа. — Знов палили ті свої цигарки без маркування.

— Ви самі побачите. Не глузуйте з мене. Ми маємо бути заодно. Хто ж іще про нього подбає?

Вона самотньо сиділа на лавці біля Студії А, слухаючи, як колега Мучо, «Кріль» Воррен, крутить музику. Із безтурботністю, якої вона ніколи у нього не зауважувала, Мучо спустився вниз, несучи копію запису. Зазвичай він втягував голову у плечі та швидко кліпав очима, а тепер це все кудись поділося.

— Зажди, — усміхнувся він і гайнув коридором. Вона розглядала його зі спини, намагаючись побачити райдужне сяйво аури.

До ефіру ще лишалося трохи часу, тож вони поїхали в центр до піца-бару і тепер дивилися один на одного крізь гофровану золоту лінзу пивного кухля.

— Як у тебе з Метцґером? — запитав він.

— Ніяк, — відказала вона.

— Принаймні тепер, — зауважив Мучо. — Це було помітно, коли ти говорила у мікрофон.

— Це прекрасно, — сказала Едіпа. Вона не могла зрозуміти виразу його обличчя.

— Це чудово, — сказав Мучо, — усе було… зажди. Слухай! — Вона не чула нічого незвичайного. — Тут, у цьому місці, сімнадцять скрипок, — сказав Мучо, — і одна з них, не можу сказати, яка саме, бо цей запис акустичний, от дідько… — До неї дійшло, що він говорив про фонову музику. Відтоді, як вони сюди ввійшли, музика невідомим чином просочувалася у підсвідомість — усі ці струнні, язичкові, приглушені духові інструменти.

— Що це? — відчувши тривогу, запитала Едіпа.

— Його струна мі, — сказав Мучо, — вона на кілька тональностей вище. Це не може бути студійний музикант. Як думаєш, чи можна відтворити динозавра з уламка кістки, а музиканта лише з однієї цієї струни, Ед? Усього лиш за набором його нот у цьому фрагменті. Визначити, яке в нього вухо, мускулатура долонь і рук, зрештою — уся людина. Боже, це було б чудово!

— А нащо це тобі?

— Він справжній. Не синтетичний. За бажання вони могли б обійтися без живих музикантів. Збери всі правильні обертони з відповідними рівнями тональності і отримаєш ніби скрипку. Ніби я… — він завагався, а потім променисто усміхнувся. — Думаєш, я божевільний, Ед? Але я можу зробити те ж саме в зворотному порядку. Почути будь-що та розібрати його на складові частини. Спектральний аналіз просто в моїй голові. Я можу розбити акорди й тембри, та навіть слова на всі базові частоти і гармонії, з усіма їхніми різними тональностями, та слухати їх, кожен чистий тон окремо і водночас усі разом.

— Як тобі це вдається?

— У мене для кожного з них ніби окремий канал, — схвильовано сказав Мучо, — і коли мені потрібно більше, я просто збільшую їхню кількість. Додаю скільки потрібно. Я не знаю, як воно працює, але останнім часом я можу таке робити і з людською мовою. Скажи «пухка, шоколадна здоба».

— Пухка, шоколадна, здоба, — сказала Едіпа.

— Так, — сказав Мучо і замовк.

— Ну, що? — за кілька хвилин запитала Едіпа надтріснутим голосом.

— Я помітив це однієї ночі, слухаючи, як Кріль подає рекламу. Незалежно від того, хто говорить, спектральний малюнок плюс-мінус однаковий. Тож у вас із Кролем тепер є щось спільне. Ба більше. Якщо спектри однакові, лише розташовані у різних часових проміжках, то тоді кожен, хто вимовляє однакові слова, постає тією самою особистістю, врубаєшся? Та час є довільним. Ти обираєш свою точку відліку де завгодно так, щоб можна було переміщати часову вісь кожної людини, допоки вони не збігатимуться. Тоді ти отримаєш цей великий, Боже, можливо, у кілька сотень мільйонів голосів хор, що гуртом каже «пухка, шоколадна здоба», і все це все буде той самий голос.

— Мучо, — сказала вона, нетерпляча й охоплена підозрою. — Хіба не це Фанч мав на увазі, говорячи, що коли ти заходиш, то у кімнату ніби набивається натовп?

— Такий уже я є, — сказав Мучо, — згоден. Усі такі. — Він задивився на неї, можливо, дійшовши згоди у власному баченні, так як інші доходять оргазму, — його обличчя тепер було спокійним, люб’язним, умиротвореним. Вона його не пізнавала. Із темних глибин її єства здіймалася паніка. — Тепер щоразу, коли вдягаю навушники, — продовжував він, — я по-справжньому розумію, що я там знаходжу. Коли ці дітки співають «Вона тебе любить», так ось, ти знаєш, що вона любить, будь-яку кількість людей у всьому світі, в усі часи, людей різних кольорів, розмірів, віку, форми, їхньої відстані від смерті, однак любить. І цей «ти» — це кожен. І вона сама. Знаєш, Едіпо, людський голос — це капець яке диво.

Його променисті очі сяяли кольором пива.

— Рідненький, — сказала вона, безпорадна, знаючи, що нічим тут не зарадить, і водночас боячись за нього.

Він поклав на стіл між ними невелику прозору пластикову пляшечку. Вона розгледіла піґулки в ній і зрозуміла.

— Це ЛСД? — спитала вона. Мучо лише посміхнувся. — Звідки взяв? — Хоча й так знала відповідь.

— Гілеріус. Він поширив свою програму і на чоловіків.

— Ну що ж, — діловито сказала Едіпа, — скільки ти вже на цьому сидиш?

Він чесно намагався згадати, але не зміг.

— Але ж є якась вірогідність, що ти ще не підсів.

— Ед, — він спантеличено подивився на неї, — на це не підсідають. Це ж не якийсь там наркотик. Ти вживаєш його, бо воно класне. Бо чуєш і бачиш різні речі, навіть чуєш їхній запах, смакуєш їх, як ніколи не міг би. Бо світ такий різноманітний. Він нескінченний, мала. Ти — антена, яка за ніч відсилає зразок самої себе мільйону життів, а вони — теж твої життя. — У нього тепер був такий спокійний, материнський вигляд, що Едіпі аж захотілося вмазати його по писку. — Пісні — вони не лише те, що промовляють, вони і є тим чимось у чистому звуці. Чимось новим. І мої сни змінилися.

— Це ж добре, — розлючена, вона кілька разів скуйовдила своє волосся. — Більше ніяких нічних жахіть? Добре. Тож тоді із твоєю останньою маленькою подружкою, хай хто там вона є, усе гаразд. Знаєш, у такому віці їм потрібно багато спати.

— Нема ніякої дівчини, Ед. Дай-но розповім. Той поганий сон, який мені повсякчас снився, про автомобільний салон, пам’ятаєш? Я ніколи не міг навіть розповісти тобі про нього. А тепер можу. Більше він мене не діймає. Мене лякав лише той знак у салоні. Мені снилися звичайні буденні справи, аж раптом, неочікувано з’являвся той знак. Ми були членами Національної Асоціації Дилерів Автівок — Н.А.Д.А.[177] Лише оцей металевий знак, що рипів на тлі блакитного неба, промовляючи «нада», «нада». Я прокидався з криками.

Вона пам’ятала. Тепер він ніколи більше не лякатиметься, поки матиме піґулки. Вона ніяк не могла усвідомити, що того дня, коли вона залишила Мучо заради Сан-Нарцисо, вона бачила його востаннє. Так мало зосталося від нього колишнього.

— О, слухай, — казав він, — Ед, врубаєшся? — Проте вона навіть не могла сказати, що то за мелодія.

Коли настав час йому повертатися на студію, він кивнув на піґулки:

— Можеш їх узяти.

Вона заперечно похитала головою.

— Повертаєшся до Сан-Нарцисо?

— Так, цієї ж ночі.

— Але ж копи…

— Буду втікачкою. — Пізніше вона не могла згадати, чи казали вони ще щось. На станції вони поцілувалися на прощання — з усіма ними. Ідучи геть, Мучо насвистував щось складне, дванадцятитонове. Едіпа сіла, схиливши голову на кермо, і згадала, що не запитала його про штамп «Тристеро» на листі. Але вже було надто пізно, і це не мало жодного значення.