Виголошення лоту 49

3

А тоді обставини не забарилися досить цікаво обернутися. Якщо кінцевою метою, крім відкриття того, що вона називала «системою Трістеро», чи часто просто «Трістеро» (ніби то була чиясь таємна назва), було покласти край її ув’язненню в башті, то за логікою та ніч її зради із Метцґером була вихідною точкою цього; так, за логікою. І, можливо, саме це їй найбільше і допікатиме — як воно все логічно збіглося. Неначе (як вона здогадалася першої ж миті в Сан-Нарцисо) це було одкровення, яке поступово відкривало все довкола неї.

Найбільшим одкровенням була колекція марок, що залишилася після Пірса, і яка йому часто замінювала саму Едіпу — тисячі маленьких кольорових вікон у глибокі анфілади простору та часу: савани, заполонені антилопами канна і газелями, галеони, що пливуть на захід у порожнечу, голови Гітлера, заходи сонця, ліванські кедри, алегоричні обличчя, яких ніколи не існувало, — ігноруючи її, він міг годинами вдивлятися у кожну з них. Вона ніколи цього не могла збагнути. Думка про те, що тепер це все треба інвентаризувати й оцінювати, лише додавала їй головного болю. У неї не виникало жодної думки про те, що вони можуть їй про щось розповісти. А ще коли у неї не було відповідного настрою чи передчуття, яке викликає спершу щось одне, потім — інше, уже щось геть несподіване, то про що, урешті-решт, могли їй розповісти німотні марки, які продовжували залишатися хіба колишніми суперниками, як і вона, ошуканими смертю, уже майже розбитими на лоти на шляху до невідомої кількості нових господарів?

Усе ставало дедалі серйознішим, через передчуття, яке виникло завдяки листу від Мучо або через той вечір, коли їх з Метцґером занесло до чудернацького бару, відомого як «Кінескоп». Потім вона не могла пригадати, що саме сталося спершу. У самому листі не було нічого особливого — він надійшов у відповідь на одну з її періодичних, безладних чи не дуже, записок, які вона надсилала йому двічі на тиждень й у яких вона не зізналася про той епізод з Метцґером, бо відчувала, що Мучо якось і так дізнається. А відтак на танцюльках студії звукозапису КЯУХ знову позиратиме вздовж блискучої підлоги спортзали, де в одній з велетенських замкових шпарин, намальованих на баскетбольному майданчику, видивиться її, ту, яка недоладно вимахуватиме руками, ніби вертикально пливучи на спині, і яку підбори робили вищою на дюйм за будь-якого хлопця, сімнадцятирічна Шерон, Лінда чи Мішель, про яку відомо, що вона в темі, чиї оксамитові очі врешті-решт, за статистикою, здибаються з очима Мучо та зреагують у відповідь, і тоді все станеться буденно, як воно буває, коли дізнаєшся, що не можеш зі своєї законослухняної голови викинути незаконне розбещення малолітньої. Їй була знайома ця схема, бо таке вже траплялося кілька разів, хоча заради справедливості треба сказати, що насправді Едіпа про це згадувала лише раз, теж десь о третій ранку, коли те питання ніби впало з темного світанкового неба: а чи не турбує його Кримінальний кодекс. «Звичайно», — відповів Мучо незабаром, і на тому все; та вона, здавалося, вчула ще щось у його тоні, щось середнє між роздратуванням і мукою. Тоді вона подумала, що, можливо, це роздратування є наслідком якогось вчинку. Вона колись теж була сімнадцятирічною, готовою сміятися майже над будь-чим, аж тоді усвідомила, що її здолали ніжністю, назвімо це так, якій вона так ніколи цілковито і не відкрилася, щоб остаточно не загрузнути. Це стримувало її від подальших запитань. Як і у всіх пояснень, чому вони не можуть знайти спільної мови, у цього теж був доброчесний мотив.

Коли надійшов лист, напевно, саме інтуїція, яка підказувала, що у ньому не буде жодних новин, змусила Едіпу уважніше оглянути його ззовні. Спочатку вона нічого не помітила. Це був звичайний конверт від Мучо, відправка з поштового відділення, звичайна марка авіапошти, ліворуч від погашення — поставлена урядом блямба: «ПОВІДОМЛЯЙТЕ ПРО ВСІ НЕПРИСТОЙНІ ЛИСТИ СВОЄМУ ПОШМАТАЙСТРУ». Прочитавши листа від Мучо і занудьгувавши, вона знову заходилася його проглядати, щоб перевірити, чи немає там яких непристойностей.

— Метцґер, — спало їй на думку, — а що таке «пошматайстер»?

— Майстер у посудомийні, — авторитетно відповів Метцґер з ванної кімнати, — відповідальний за всякі важкі шмаття, паровики, канонерки, голландські пічки…

Вона жбурнула в нього бюстгальтером і сказала:

— Я маю повідомляти про всю непристойну пошту моєму пошматайстру.

— Це у них друкарська помилка, — сказав Метцґер, — трапляється. Клацнули не ту клавішу, розумієш?

Мабуть, це було того ж вечора, коли вони натрапили на «Кінескоп», бар поруч з дорогою на Лос-Анджелес, неподалік від заводу «Йойодини». Цього вечора, як і завжди, «Палати Ехо» ставали просто нестерпними — чи то через застиглість басейну і порожні вікна, що блимали на нього, чи то більше через підлітків-вуайєристів, які всі мали копії запасного ключа Майлза, тож могли заскочити їх за будь-якими химерними сексуальними ігрищами. Дійшло до такого паскудства, що Едіпа з Метцґером взяли за звичку перетягати матрац до гардеробної, де Метцґер потім пересував до дверей комод, витягав звідти нижню шухляду та клав її зверху, встромляв ноги у вивільнений простір — єдиний спосіб для нього повністю випростатися у цій комірчині, але тут він зазвичай геть втрачав інтерес до справи.

«Кінескоп» виявився місцем, де збиралися працівники, що складали електроніку на «Йойодині». Зелена неонова вивіска ззовні була дотепно зроблена у вигляді екрана осцилоскопа[50], яким плив вічно мінливий танок фігур Ліссажу[51]. Як виявилося, того дня видавали платню, і всередині всі вже були напідпитку. Роззирнувшись на ходу, Едіпа і Метцґер знайшли столик у глибині. Матеріалізувався висхлий бармен у темних окулярах, і Метцґер замовив бурбон. Оглядаючи бар, Едіпа занервувала. Із відвідувачами «Кінескопа» було щось вочевидь не так: усі вони були в окулярах і мовчки витріщалися. Хіба що за винятком двох-трьох поблизу дверей, які брали активну участь у конкурсі носодлубання, спостерігаючи, як далеко вони зможуть вистрілити через кімнату отриманим результатом.

Раптом з чогось на кшталт музичного автомата в дальньому кінці кімнати вихопився хор гуків і йойків. Усі облишили балачки. Бармен з напоями позадкував навшпиньки.

— Що трапилося? — прошепотіла Едіпа.

— Це Штокгаузен[52], — поінформував її сивобородий, який шарив. — Ці ранні чуваки угорають від «Радіо Кельн». Пізніше вже реально відірвемся. Шариш, ми єдиний бар у цьому районі, що гне строгу лінію в плані електронної музики. Завалюйте сюди щосуботи, тут з опівночі у нас «Синусоїдний Сейшн», це туса наживо, камради з усього штату завалюють поджемити — Сан-Госе, Санта-Барбара, Сан-Дієґо…

— Наживо? — спитав Метцґер, — електронну музику, наживо?

— Вони записують усе на плівку, тут, наживо, братан. У нас тут ціла кімната, забита всіма цими аудіоосциляторами[53], модуляторами для імітування звуку пострілів, контактними мікрофонами, у нас є все, чувак. Це якщо ти не взяв свої цимбали, шариш, але якщо є поняття та бажання поугорать з іншими котофанами, то тут завжди щось знайдеш.

— Не сумніваюся, — сказав Метцґер, виграючи усмішкою Малюка Ігоря.

Молодий доходяга у водостійкому одязі ковзнув у крісло навпроти них, відрекомендувався Майком Фалопяном і почав пропагувати організацію під назвою «Спільнота Пітера Пінґвіда».

— Ти з якогось із тих шизанутих правих об’єднань? — запитав дипломатичний Метцґер.

Фалопян кліпнув:

— Вони звинувачують нас у тому, що ми параноїки.

— Вони? — запитав Метцґер, також кліпаючи.

— Вас? — спитала Едіпа.

«Спільноту Пітера Пінґвіда» назвали так на честь командира військового корабля Конфедерації «Невдоволений», що на початку 1863 року відплив із зухвалим планом привезти оперативні сили, обігнувши мис Горн, та атакувати Сан-Франциско і, отже, відкрити другий фронт у війні за незалежність Півдня. Шторми та цинга знищили або завадили всім суднам у цій армаді, крім малого сміливця «Невдоволеного», що десь за рік з’явився біля берегів Каліфорнії. Однак, без відома Командора Пінґвіда, цар Микола II з Росії надіслав свій Далекосхідний флот, чотири корвети та два кліпери, усі під командуванням такого собі контр-адмірала Попова, до затоки Сан-Франциско як частину маневру для утримання Великобританії та Франції від (серед іншого) втручання на боці Конфедерації. Пінґвід не міг обрати гіршого часу для нападу на Сан-Франциско. Тієї зими за кордоном ширилися чутки, що крейсери Півдня «Алабама» та «Самтер» справді налаштовані атакувати місто, і російський адмірал, у разі такої спроби, під свою відповідальність дав своїй Тихоокеанській ескадрі наказ бути у повній готовності та готуватися до бою. Однак видавалося, що крейсери вирішили обмежитися лише маневрами. Це не завадило Попову проводити періодичну розвідку. Те, що сталося 9 березня 1864 року, у святий тепер для всіх членів «Спільноти Пітера Пінґвіда» день, не надто зрозуміло. Попов таки відправив корабель, чи то корвет «Богатир», чи то кліпер «Гайдамак», щоб побачити, що там видно. Біля узбережжя того, що тепер називається Кармел-бай-зе-Сі[54], чи того, що тепер — Пізмо-Біч[55], десь ополудні або, можливо, ближче до сутінок, два кораблі побачили один одного. Можливо, один із них вистрілив, і якщо це так, то інший відповів, але обидва були поза зоною враження, тож на жодному згодом не виявилося подряпин, щоб можна було щось довести. Споночіло. Уранці російський корабель зник. Точніше, це було взаємне зникнення. Якщо вірити уривку з судового журналу «Богатиря» чи «Гайдамака», відправленого у квітні до генерал-ад’ютанта в Санкт-Петербурзі, а тепер кудись до «Красного архива[56]», саме «Невдоволений» зникнув тієї ночі.

— Кому яке діло? — Фалопян знизав плечима. — Ми не робимо з цього Святого Письма. Авжеж, це коштувало нам значної підтримки у біблійному поясі[57], де ми могли б уже гарненько піднятися. Стара Конфедерація.

— Але ж то було найперше військове протистояння між Росією й Америкою. Дія, протидія, обидва гарматні набої поховані в морях назавжди, і Тихий океан котить хвилі далі. А брижі цих двох сплесків поширювалися, зростали і сьогодні поглинають нас усіх.

— Пітер Пінґвід — то справді наша перша жертва. А не фанатик, якого наші лівоухильніші друзі в «Спільноті Берна[58]» обрали мучеником.

— Командора згодом убили? — спитала Едіпа.

Значно гірше, на думку Фалопяна. Після конфронтації, приголомшений створенням військового союзу між аболіціоністською Росією (Микола звільнив кріпаків 1861 року) та Союзом, який на словах був проти аболіціонізму, тоді як продовжував тримати промислових робітників у стані найманців-рабів, Пітер Пінґвід у розмислах тижнями сидів у своїй хатинці.

— Звучить так, — заперечив Метцґер, — наче він був проти промислового капіталізму. Хіба це не спростовує його антикомуністичні засади?

— Ви думаєте, як бернеріанець, — сказав Фалопян. — Гарні хлопці та погані хлопці. Ви ніколи не сягнете жодної з основних істин. Звичайно, він був проти промислового капіталізму. Та й ми теж. Хіба це конче призводить до марксизму? Загалом і те і те — частини того самого повзучого жаху.

— Індустріалізація всього, — зважився Метцґер.

— Слушна думка, — кивнув Фалопян.

— Що сталося з Пітером Пінґвідом? — прагнула дізнатись Едіпа.

— Зрештою, він склав свої повноваження. Знехтувавши вихованням і кодексом честі. Його до цього змусили Лінкольн і цар. Оце я мав на увазі, коли казав про жертву. Він і більшість його команди облаштувалися неподалік Лос-Анджелеса, і решту свого життя він займався майже виключно накопиченням статків.

— Як прикро, — сказала Едіпа. — І у який спосіб?

— Спекулюючи нерухомим майном у Каліфорнії, — відповів Фалопян.

Заходячись у реготі, Едіпа, що якраз пригубила напій, приснула лискучим віялом крапель щонайменше на десять футів.

— Ага, — сказав Фалопян. — Під час посухи цього року можна було купити лоти-ділянки в центрі Лос-Анджелеса по 63 центи за штуку.

Біля дверей здійнявся могутній крик, і натовп посунув до гладкуватого блідого молодика, що з’явився, несучи через плече шкіряну поштову торбу.

— Видача пошти, — заверещали люди. І це справді була пошта, точнісінько як в армії. Гладкий хлопчак зі знесиленим виглядом видерся на барний шинквас і почав називати імена й кидати конверти у натовп. Фалопян вибачився і приєднався до інших.

Метцґер підніс окуляри та примружився крізь них на хлопця на шинквасі:

— У нього значок «Йойодини». Як гадаєш — що це означає?

— Мабуть, якась міжофісна пошта, — припустила Едіпа.

— Серед ночі?

— Може, нічна зміна? — Та Метцґер лише спохмурнів.

— Скоро повернуся, — знизала плечима Едіпа, прямуючи до дамської кімнати.

На стіні вбиральні серед виведених помадою непристойностей вона помітила повідомлення, охайно написане креслярським шрифтом:

ЗУЖИТІ? Едіпа зацікавилася. Під повідомленням простим олівцем був виведений символ, якого вона ніколи раніше не бачила — петля, трикутник і трапеція, отак:

Це могло означати щось сексуальне, та вона чомусь сумнівалася в цьому. Вона знайшла в сумочці ручку та переписала адресу і символ до записника, міркуючи: боже, ієрогліфи. Коли вона вийшла, Фалопян уже повернувся і сидів з кумедним виразом на обличчі.

— Ви не мали б цього бачити, — сказав він їм. У нього був конверт. Едіпа помітила поставлені ручним штемпелем ініціали ППС[59] замість поштової марки.

— Звичайно, — сказав Метцґер. — Доправляння пошти — державна монополія. Ви мали б бути проти цього.

Фалопян криво посміхнувся:

— Це все не настільки бунтарське, як здається. Ми використовуємо міжофісну доставку «Йойодини». Тишком-нишком. Але важко знайти кур’єрів, а обсяги у нас значні. Вони працюють за напруженим графіком і стають нервовими. Служба безпеки на заводі вже про щось здогадується. Вони пильно стежать. — Де Вітт, — вказуючи на гладкого листоношу, якого тягали та смикали вздовж бару, пропонуючи напої, яких він не хотів, — найзнервованіший з цьогорічних.

— І яку територію це охоплює? — поцікавився Метцґер.

— Лише в межах нашого місцевого відділу Сан-Нарцисо. Вони запустили схожі пілотні проекти у Вашингтоні і, здається, у Даласському відділенні. Але поки що у Каліфорнії ми й досі однісінькі. Деякі з багатших учасників — так ті обгортають цеглу своїми листами, а потім усе те — у цупкий папір і відправляють їх залізничним експресом, та я не знаю…

— Трохи скидається на відступництво, — поспівчував Метцґер.

— Це принцип, — погодився Фалопян так, ніби виправдовувався. — Задля збереження більш-менш прийнятного обсягу кожен учасник має відправляти системою «Йойодини» хоча б одного листа на тиждень. Інакше — штраф. — Він відкрив листа і показав Едіпі та Метцґеру.

— Отаке воно, — гірко зізнався Фалопян, — у більшості випадків.

— Яку книжку вони мали на увазі? — запитала Едіпа.

Як виявилося, Фалопян працював над історією приватних поштових служб у США, прагнучи прив’язати Громадянську війну до поштового реформаторського руху, розпочатого близько 1845 року. Він доходив висновку, що то не просто збіг, що за всі роки саме 1861 федеральний уряд розпочав енергійне придушення тих незалежних поштових маршрутів, які пережили різноманітні Акти 45-го, 47-го, 51-го та 55-го років, розроблених виключно для того, щоб призвести будь-яку приватну конкуренцію до фінансового банкрутства. Йому це бачилося як притча про владу, її вигодовування, зростання та систематичне зловживання нею, хоча тієї ночі, оповідаючи їй про все це, він не став аж так заглиблюватися в подробиці. Насправді все, що потім при згадці про нього першим спадало Едіпі на думку, була його струнка статура й акуратний вірменський ніс, а ще певна подібність його очей на зеленаве неонове світло.

Ось так поволі, мляво й лиховісно, перед Едіпою почало розквітати Трістеро. Чи точніше, вона немов опинилася на додатковому акті якоїсь унікальної вистави, що розігрувалася спеціально для тих, хто вирішив залишитися на решту цієї ночі. Подібно до того, як відкриті сукні, сітчасті бюстгальтери, підв’язки з коштовностями й архаїчні стрінги, що скоро вийдуть із моди, були нашаровані на Едіпі у тій її грі з Метцґером перед фільмом з Малюком Ігорем; так само й занурення у чорні передсвітанкові години невизначеності було справді необхідне для того, щоб згодом Трістеро змогло проявитися у всій своїй жахливій відвертості. Може, воно скромно усміхнеться, а потім, не зробивши нічого лихого, гайне за лаштунки, перед тим з бурбон-стрітовим[60] уклоном побажавши «на добраніч», та залишить її у спокої? Або ж навпаки, скінчивши танець, воно спуститься помостом зі сцени, його осяйний погляд буде прикутий до Едіпи, посмішка у нього зробиться зловісною та безжальною; воно перехилиться до неї через порожні ряди і промовить слова, яких вона ніколи б не хотіла почути?

Початок цієї вистави був доволі зрозумілий. Почалося все тоді, коли вона з Метцґером чекала на оформлення документів щодо успадкування власності в Аризоні, Техасі, Нью-Йорку та Флориді, де Інверариті займався нерухомістю, і в Делавері, де він володів нею. Вони з Метцґером вирішили збавити день у Лаґунах Фанґозо, одному з останніх великих проектів Інверариті, разом з «Параноїками» Майлзом, Діном, Сержем і Леонардом та їхніми ципами на кабріолеті. Подорож була без пригод, за винятком двох-трьох випадків, яким «Параноїки» майже виключно мали завдячувати водію Сержу, що практично нічого не бачив через свою чуприну. Тож його переконали віддати кермо одній з дівчат. Десь за надокучливими вервечками дерев’яних будинків на три спальні, які тисячами бовваніли вздовж пагорбів, за пихатістю і задушливим смогом, не притаманним сонному, віддаленому від океану Сан-Нарцисо, вгадувалося море, неймовірний Тихий океан, байдужий до всіх тих серферів, пляжних яток, каналізаційних систем, туристичних набігів, засмаглої гомосексуальності, фрахтової риболовлі, діри на місці видертого місяця та пам’ятника на честь його вигнання[61]; не було ні звуку, ні його запаху, та він був там, оминав очі та барабанні перетинки, і мозок почав фіксувати якісь припливи і відпливи — занадто слабкі навіть для найтендітніших мікроелектродів. Ще задовго до від’їзду із Кіннерета Едіпа увірувала у принцип моря як спокути для Південної Каліфорнії (але, звичайно, не для тієї частини штату, де жила сама і яка, скидалося, не потребувала жодної спокути), вона вважала, що не має значення, що відбувається на узбережжі, справжній Тихий океан лишався недоторканним і єдиним, або ж поглинає потворність будь-якого узбережжя і перетворює її на якусь загальнішу істину. Можливо, то була лиш фантазія, марне сподівання, яке у неї виникло тієї передобідньої пори, коли вони взяли напрямок у бік води, який міг привести до узбережжя будь-якого моря.

Вони проїхали поміж землерийних машин, — цілковита відсутність дерев, звичайна ієратична[62] геометрія, — станцювали шимі[63] піщаними дорогами і спустилися серпантином до скульптурного водоймища під назвою «Озеро Інверариті». Там, на круглому острівці посеред блакитних хвильок, розташувалася зала зібрань: міцна, стрільчаста будівля мідного кольору — реконструкція якогось європейського казино насолод у стилі ар-нуво[64]. Едіпі будівля одразу ж страшенно сподобалася. «Параноїдальний» елемент висадився з автівки, тягнучи музичні інструменти й роззираючись навсібіч, ніби збираючись під’єднатися до розеток під навезеним сюди білим піском. Едіпа дістала з багажника «Імпали» кошик з холодними баклажаново-парміджановими бутербродами з італійського придорожнього кафе, а Метцґер видобув величезний термос текілового коктейлю. Вони всі разом спустилися вниз до просторої ділянки пляжу з невеликим причалом для тих катерів, власники яких не мали своєї частки території безпосередньо на воді.

— Егей, братани! — заволав Дін чи, може, Серж. — Поцупимо катер?

— Гайда, гайда! — заголосили дівчата. Метцґер прикрив очі й перечепився об старий якір.

— Чого це ти, Метцґере, блукаєш із заплющеними очима? — поцікавилася Едіпа.

— Крадіжка, — сказав Метцґер. — Можливо, їм знадобиться адвокат. — Серед прогулянкових катерів, нанизаних уздовж пірса мов поросята, здійнялося дирчання, яке супроводжувалося димом, вказуючи на те, що «Параноїки» таки запустили чиюсь моторку.

— Сюди! — загукали вони. — Раптом за кільканадцять катерів від них підвелася якась постать у синьому поліетиленовому брезенті та заявила:

— Малюк Ігор, мені потрібна допомога.

— Знайомий голос, — пробурмотів Метцґер.

— Скоріше, — сказав синій брезент, — візьміть мене покататися, народ.

— Хутчіш, хутчіш, — загукали «Параноїки».

— Мані Ді Пресо, — вочевидь, без великого задоволення промовив Метцґер.

— Твій друг актор/адвокат, — пригадала Едіпа.

— Гей, не так гучно, — сказав Ді Пресо, ненав’язливо крадучись за ними брезентовим конусом. — Вони спостерігають у біноклі. — Метцґер підсадив Едіпу на вже майже захоплене судно, 17-футовий алюмінієвий тримаран, що називався «Ґодзилла II», і потягнувся за тим, що мало б бути рукою Ді Пресо, але, здається, схопив лише порожній поліетилен, і коли потягнув за нього, спало все маскування, і Ді Пресо постав у водолазному костюмі і захисних окулярах.

— Я можу це пояснити, — сказав він.

— Агов! — слабко, майже в унісон, заволало декілька голосів трохи віддалік від пляжу. Кремезний дуже засмаглий чоловік в окулярах і з волоссям їжачком вискочив з укриття і кинувся бігти. Одна його рука, наче складене крило, була схована під курткою на рівні грудей.

— Нас знімають? — сухо запитав Метцґер.

— Та ладно, усе по-справжньому, — заторохтів Ді Пресо. — Ну ж бо. — «Параноїки» відчалили, задкуючи «Ґодзиллою II» від пірса, розвернулись і під загальні крики рвонули, як кажан із дупла, ледь не перекинувши Ді Пресо з юта. Озирнувшись, Едіпа змогла побачити, що до їхнього переслідувача доєднався ще один такої ж статури. Обидва — у сірих костюмах. Вона не могла розгледіти, чи тримали вони в руках щось на кшталт пістолетів.

— Я залишив свій автомобіль на іншому боці озера, — сказав Ді Пресо, — але я знаю, за ним хтось стежить.

— Хто? — спитав Метцґер.

— Ентоні Джингеррейс, — грізно відповів Ді Пресо, — він же Тоні Ягуар.

— Хто?

— Ex, sfacim’[65], — Ді Пресо знизав плечима та плюнув у кільватер. Вовтузячись і намагаючись зіштовхнути один одного за борт, «Параноїки» співали на мотив «Adeste Fideles[66]»:

Едіпа зіщулилася подалі від них і спостерігала за Ді Пресо. Якщо він справді грав роль Метцґера у пілотному випуску, як той стверджував, то підбір акторів був типово голлівудський: ні в їхній зовнішності, ні в поведінці не було геть нічого спільного.

— Отже, — сказав Ді Пресо, — з приводу Тоні Ягуара. Це серйозний тип у Коза Нострі[67].

— Ти ж актор, — сказав Метцґер. — Що тебе з ними пов’язує?

— Я знову адвокат, — відповів Ді Пресо. — Цей пілот ніколи б не купили, Метце, хіба що ти розстараєшся і утнеш щось таке потужне, як Дерроу[68]. Може, викличеш суспільний інтерес якимось сенсаційним захистом.

— Наприклад?

— Наприклад, виграв би судовий процес, який я проваджу щодо спадку Пірса Інверариті. — У притаманній лише йому манері Метцґер холодно втупився у нього. Ді Пресо розреготався і поплескав Метцґера по плечу:

— Ось так, друже.

— Кому що. Краще поговори про це й з іншим виконавцем заповіту. — Він відрекомендував Едіпу, Ді Пресо ввічливо торкнувся окулярів. Раптом стало зимно, сонце сховалося. Вони втрьох стривожено роззирнулися і побачили нависле над ними блідо-зелене громаддя зали засідань, із якою вони вже майже зіштовхнулися. Здавалося, її високі стрільчасті вікна, оздоблені фігурним куванням у вигляді квітів, усеохопна тиша та застигле повітря ніби чекали на них. Дін, «Параноїк» біля стерна, підвів катер точно до невеликого дерев’яного причалу, і всі зійшли на нього, а Ді Пресо нервово попрямував до пожежної драбини.

— Хочу перевірити свою машину, — сказав він.

Едіпа і Метцґер, тягнучи провіант для пікніка, піднялися сходами вздовж балкона, вийшли з-під тіні будівлі й нарешті піднялися металевою драбиною на дах. Це було як іти поверхнею барабана: вони чули, як їхні власні кроки відлунювали у порожнечі під ними, а ще — захоплений вереск «Параноїків». Вилискуючи водолазним костюмом, Ді Пресо видирався збоку на склепіння. Едіпа розстелила ковдру і налила напої у чашки з білого пресованого пінопласту.

— Він ще там, — сказав Ді Пресо, спускаючись. — Треба буде втікати.

— Хто твій клієнт? — запитав Метцґер, подаючи текіловий коктейль.

— Тип, який мене переслідує, — заявив Ді Пресо, тримаючи в зубах чашку так, що вона повністю закрила його ніс, та водночас грайливо поглядаючи на них.

— Бігаєте від клієнтів? — запитала Едіпа. — Чухраєте від швидкої допомоги?

— Він хотів позичити у мене гроші, — повідомив Ді Пресо. — Відтоді як я сказав йому, що я не розраховую навіть на аванс за той процес.

— Отже, ви вважаєте, що справа програшна, — припустила вона.

— У мене до цього не лежить душа, — зізнався Ді Пресо, — та якщо я не можу навіть сплачувати за той «ХКЕ[69]», який купив у нападі тимчасового божевілля, як я можу позичати комусь гроші?

— Понад 30 років, — пирхнув Метцґер, — дуже тимчасово.

— Не такий я вже й божевільний, щоб у це влазити, — сказав Ді Пресо, — Тоні Я., друзі, теж у цьому замішаний. Здебільшого це азартні ігри, а ще кажуть, що він має вплив на місцевих шишок, і тепер творить, що хоче. Мені цього не треба.

Едіпа визвірилася на нього:

— Ти — егоїстичний мудак.

— Коза Ностра завжди пильнує, — заспокоїв її Метцґер, — спостерігає. І ще не було такого, щоб підтримку отримували ті, кому організація не хоче допомагати.

— У мене є родичі на Сицилії, — комічно сказав Ді Пресо ламаною англійською. На тлі яскравого неба з-за башточок, фронтонів, вентиляційних труб з’явилися «Параноїки» зі своїми ципами і посунули до кошика з баклажановими бутербродами. Метцґер сидів на термосі із бухлом, тож із цим вони пролетіли. Здійнявся вітер.

— Розповідай про судовий процес, — сказав Метцґер, притримуючи обома руками волосся на голові.

— Ти в курсі бухгалтерії Інверариті, — сказав Ді Пресо. — Знаєш про справу з фільтрами «Біконсфілда». — Метцґер зробив ухильну міну.

— Кісткове вугілля, — пригадала Едіпа.

— Саме так, ну і Тоні Ягуар, мій клієнт, стверджує, що він постачав кістки, — продовжував Ді Пресо. — Інверариті ніколи йому не платив. Ось у чому річ.

— Щось грубувато, — зауважив Метцґер, — не схоже на Інверариті. Він був скрупульозний у подібних оплатах. Хіба що то хабар. Я займався лише його офіційними податками, тож усе одно нічого б не помітив. На яку будівельну фірму працює твій клієнт?

— На одну будівельну фірму, — примружився Ді Пресо.

Метцґер озирнувся. «Параноїки» та їхні ципи були задалеко, щоб щось почути.

— Людські кістки, так?

Ді Пресо ствердно кивнув.

— Так ось як він їх здобув! Різні дорожнобудівні підприємства в цьому районі діставали контракти, тільки-но Інверариті купував їхні акції. Усе складено найкошернішим способом, Манфреде. Якби там були якісь хабарі, сумніваюся, щоб це десь зазначалося.

— Даруйте, — запитала Едіпа, — а яким узагалі боком дорожні будівельники пов’язані із торгівлею кістками?

— Вони розкопують старі кладовища, — пояснив Метцґер. — Як, наприклад, те, що опинилося на шляху Східного Сан-Нарцисівського Шосе, його там не мало бути, тож ми просто попрямували через нього — невелике діло.

— Нема хабарів — нема шосе, — похитав головою Ді Пресо. — Це кістки з Італії. Пряма поставка. Деякими з них, там, унизу, — він кивнув у бік озера, — прикрашають дно для шизанутих пірнальників. Саме це я сьогодні і робив — розглядав цей суперечливий крам. Допоки, само собою, Тоні не почав мене переслідувати. Решта кісток ще на початку 50-х використовувалися дослідниками у програмі розробки фільтра для запобігання раковим захворюванням. Тоні Ягуар казав, що він їх усі зібрав на дні Лаґо ді П’єти[70].

— Боже мій, — сказав Метцґер, лише зачувши назву. — Військові?

— Приблизно рота, — відповів Мані Ді Пресо. Лаґо ді П’єта було поруч з Тиренським узбережжям, десь між Неаполем і Римом, і було місцем тепер забутої виснажливої битви (у трагічному 1943) на мізерному плацдармі, утвореному під час наступу на Рим. Відрізана від основних сил, без зв’язку, дрібка американських солдатів тижнями тулилася на вузькому березі чистого та спокійного озера, тоді як зі скель, що круто нависали над берегом, німці вдень і вночі поливали їх навісним анфіладним вогнем. Вода в озері була захолодна, щоб у ній плисти: перш ніж дістатися безпечного берега, можна було померти від холоду. І жодного деревця, щоб побудувати плоти. Не було ніяких інших літаків, окрім випадкових «Штук[71]», що атакували з низького лету. Це дивовижно, що так мало людей трималося так довго. Вони закопалися так глибоко, наскільки їм дозволив кам’янистий пляж, вони робили невеликі вилазки на скелі, із яких здебільшого не поверталися, але одного разу їм пощастило захопити кулемет. Вони розвідували шляхи відходу, але ті кілька, що зуміли повернутися з розвідки, прийшли ні з чим. Вони робили все можливе, щоб вирватися; програючи, вони, допоки могли, чіплялися за життя. Але вони загинули — усі, мовчки, безслідно, безсловесно. Одного дня німці спустилися зі скель, і їхні солдати поскидали в озеро всі тіла, що були на пляжі, разом зі зброєю та іншою екіпіровкою, яка їхнім ворогам уже була ні до чого. Тоді тіла потонули, і так і залишалися там аж до початку 50-х, коли Тоні Ягуар, що був капралом в італійському підрозділі німецьких сил на Лаґо ді П’єта і знав про те, що лежить на дні, разом з колегами вирішив подивитися, що можна звідти витягти. Усе, що вони спромоглися дістати, — це кістки. Беручи до уваги певні темні мотиви, що, вочевидь, випливали зі спостережень за американськими туристами, яких тоді з’являлося все більше і більше і які майже за будь-що були готові платили непогані гроші, розповіді про кладовище Форест-Лавн[72] і американський культ померлих, можливо, ще якесь сподівання, що сенатор Маккарті[73] та решта з подібними поглядами, тими днями, узявши гору над багатими заморськими кретинами, все-таки приділять належну увагу полеглим у Другій світовій, особливо тим, чиї тіла не були знайдені; отож, зважаючи на такий лабіринт передбачливих мотивів, Тоні Ягуар вирішив, що, звичайно ж, він, завдяки своїм зв’язкам із «сім’єю», відомою тепер як Коза Ностра, може вивантажити свій урожай кісток у якійсь американській глушині. І він мав слушність. Експортно-імпортна фірма купила кістки і продала їх на добриво одному підприємству, що, певно, використало одну чи дві стегнові кістки для лабораторних досліджень, але, урешті-решт, натомість вирішило повністю замінити їх менгаденом[74] і передало залишки, декілька тонн, до холдингової компанії, що десь рік зберігала їх на складі за межами Форт-Вейна в Індіані, аж поки ними зацікавився «Біконсфілд».

— Ага, — підстрибнув Метцґер. — Тож це «Біконсфілд» їх купив. Не Інверариті. Єдині акції, що він мав, були корпорації «Остеоліз[75]», компанії, яку вони створили для розробки фільтра. «Біконсфілдових» він ніколи не мав.

— Знаєте, братани, — зазначила одна з дівчат, красуня-шатенка з низькою талією у чорному трикотажному леотарді[76] та гостроносих кедах, — це все дивовижно скидається на ту чумову яковитську драму помсти[77], на яку ми ходили минулого тижня.

— «Трагедія кур’єра», — сказав Майлз, — вона права. Такі ж самі вибрики, ага. Кістки загубленого батальйону в озері, які виловили і переробили на вугілля…

— Вони підслухали, — закричав Ді Пресо, — ця шпана! Увесь час хтось підслуховує, пронози, ставлять жучки у квартирі, прослуховують телефон…

— Але ми не розповідаємо про те, що почули, — зауважила інша дівчина. — І до того ж ніхто з нас не смалить «Біконсфілди». Ми більше по траві. — Сміх. Але жарти жартами, а ударник Леонард відразу ж заліз до кишені пляжного халата і видобув звідти пригоршню цигарок з марихуаною, розподіливши їх між корефанами. Пробурмотівши «Зберігання», Метцґер звів очі вгору і відвернувся.

— Рятуйте! — закричав Ді Пресо, здичавіло озираючись із роззявленим ротом у бік озера. З’явився ще один моторний човен і поплив у їхньому напрямку. За лобовим склом бовваніли двоє у сірих костюмах. — Метц, я змиваюся. Якщо він зупиниться тут, не залякуй його, він мій клієнт. — І скотився вниз сходами. Зітхнувши, Едіпа відкинулася на спину та задивилася крізь вітер на порожнє блакитне небо. Незабаром вона почула, як запустили «Ґодзиллу II».

— Метцґере, — второпала вона, — він бере катер? Нас кинули.

Так вони і сиділи, аж поки не споночіло і Майлз, Дін, Серж і Леонард зі своїми ципами за допомогою вогників підкурених косяків почали виписувати букви С та О, нагадуючи вболівальників, що вимахували двобічними картками на футбольній трибуні, і врешті привернули увагу Сил безпеки Лаґун Фанґозо, гарнізону, що проти ночі формувався з колишніх акторів-ковбоїв і підрозділу мотоциклетної поліції Лос-Анджелеса. А весь час до цього вони збавляли, слухаючи пісні «Параноїків», підпиваючи, годуючи бутербродами з баклажанами зграю не надто тямущих чайок, що помилково сприйняли Лаґуни Фанґозо за Тихий океан, та слухаючи сюжетні перипетії «Трагедії кур’єра» Ричарда Верфінґера, що базувався на свідченнях пам’яті восьми людей, які все більше заплутувалися і з часом зайшли у геть дивні площини, що скидалися на сизуваті кільця і хмарки диму, які ширилися від їхніх косяків. Усе настільки ускладнилося, що наступного дня Едіпа вирішила на власні очі подивитися ту п’єсу і навіть змусила Метцґера запросити її на неї.

«Трагедію кур’єра» ставила трупа з Сан-Нарцисо, відома як «Актори Танка». «Танк» — невеличкий театр без авансцени, що розташовувався між фірмою, яка займалася аналітикою транспортних потоків, та підпільною конторою, що паяла транзистори, якої ще торік не було і якої через рік також не буде, але поки що її ціни були навіть нижчі за японські, і ця контора гребла бабло повним ковшем парового екскаватора. Коли Едіпа з позбавленим ентузіазму Метцґером увійшли досередини, приміщення було заповнене лише частково. До початку вистави кількість присутніх також не збільшилася. Проте костюми були препишні, а освітлення винахідливим, і хоча розмовляли середньозахідною театральною британською говіркою, за п’ять хвилин Едіпа відчула, що вона цілковито поринула в ту зловісну атмосферу, яку Ричард Верфінґер витворив для своєї аудиторії XVII століття — таку смертоносну, виснажливу, хаотичну і дещо пікантну атмосферу напередодні апокаліпсису[78], що передувала холоду та чорній безодні громадянської війни[79], яка мала вибухнути всього за кілька років.

Анджело, а згодом — злий герцог Сквамульї, приблизно за десять років до початку подій вистави, вбив доброго герцога прилеглих земель Фаджіо: він у придворній каплиці намастив отрутою стопи статуї Святого Нарциса, Єпископа Єрусалимського, які герцог мав звичку цілувати щонеділі під час меси. Це дало змогу незаконнонародженому синові, Паскуале, стати регентом при його зведеному братові Ніколо, який за сюжетом вистави — законний спадкоємець і гарний хлопець, аж допоки він не досягне повноліття. У Паскуале, звичайно, не було наміру дозволити йому так довго жити. Разом із герцогом Сквамульї Паскуале планує змову, щоб покінчити з молодим Ніколо, пропонуючи йому погратися в хованки, а потім ошукує його, примусивши залізти всередину величезної гармати, яку згодом його поплічник має підпалити, сподіваючись вистрелити через неї дитиною, як пізніше з жалем згадує Паскуале у третій дії:

Із жалем, бо поплічник, привабливий інтриган на ім’я Ерколе, таємно пов’язаний з дисидентами при дворі Фаджіо, які хочуть зберегти Ніколо живим, тож він примудряється замість нього запхнути до гармати козеня, а тим часом під виглядом літньої звідниці крадькома виводить Ніколо з герцогського палацу.

Про це стає відомо в першій сцені, коли Ніколо звіряється своєму другові, Доменіко. Уже дорослий Ніколо байдикує при дворі вбивці свого батька, герцога Анджело, вдаючи із себе спеціального кур’єра роду Турн і Таксис[82], у той час — поштового монополіста на значній частині Священної Римської імперії. Він нібито прагне освоїти новий ринок, бо злий герцог Сквамулья у спілкуванні зі своєю маріонеткою Паскуале в сусідньому Фаджіо наполегливо відмовляється використовувати будь-кого, крім своїх власних посланців, навіть зважаючи на низькі ставки та швидкість обслуговування служби «Турн і Таксис». Звичайно, справжньою причиною вичікування Ніколо є бажання дістатися герцога і завдати йому удару.

Тим часом злий герцог Анджело планує об’єднати герцогства Сквамульї та Фаджіо, видавши заміж за Паскуале, узурпатора Фаджіо, єдину королівську особу жіночої статі, яка є в його розпорядженні — власну сестру Франческу. На шляху до цього шлюбу лише одна перешкода, а саме те, що Франческа — це матір Паскуале. Її незаконний зв’язок з добрим екс-герцогом Фаджіо — одна з причин, чому Анджело вирішив його отруїти. Показують кумедну сцену, де Франческа делікатно прагне нагадати своєму братові про соціальні табу на інцест. Вона, здається, їх призабула, відповідає Анджело, за ті десять років, коли він і Франческа мали цю інтрижку. Інцест чи ні, а шлюб має відбутися, це життєво важливо для його далекосяжних політичних планів. Церква ніколи не дасть санкції на це, каже Франческа. Тож, говорить герцог Анджело, я підкуплю кардинала. Він починає лапати свою сестру та покусувати їй шию; діалог переходить у запальну форму нестримного бажання, і сцена закінчується тим, що пара звалюється на канапу.

Сама дія завершується тоді, коли Доменіко, якому наївний Ніколо напочатку вибовкав свою таємницю, тепер прагне побачитися з герцогом Анджело та зрадити свого любого друга. Герцог, звичайно ж, у своїх апартаментах, але він якраз шпокається, тож найкраще, що може зробити Доменіко, — це звернутися до його повіреного, яким виявляється той самий Ерколе, що колись врятував життя молодого Ніколо та допоміг йому втекти з Фаджіо. Про це він розповідає Доменіко, але тільки потому, як обдурює цього наклепника, змусивши його легковажно нахилитися і засунути голову до дивної чорної скриньки, пообіцявши показати йому порнографічну діораму. Сталеві лещата швидко стискаються на Доменіковій невірній голові, і скринька приглушує його волання про допомогу. Ерколе зв’язує йому руки та ноги пурпуровими шовковими шнурами, розповідає йому, кого той хотів обдурити, засовує щипці до скриньки, висмикує Доменіку язика, штрикає його кілька разів, наливає у скриньку мензурку царської горілки, виголошує перелік інших радощів, включно з кастрацією, яких Доменіко зазнає, перш ніж йому дозволять померти, — усе це відбувається під супровід криків, без’язиких молінь і конвульсій конаючої жертви. Із насадженим на рапіру язиком Ерколе біжить до палахкотливих смолоскипів на стіні, запалює язик і, наче божевільний, розмахуючи ним навсібіч, завершує дію, вигукуючи:

Світло згасло, і в запалій тиші хтось у протилежному від Едіпи кінці зали виразно сказав: «Фу».

— Хочеш піти? — поцікавився Метцґер.

— Хочу побачити про кістки, — відповіла Едіпа.

Треба було дочекатися четвертої дії. Значна частина другої дії минула у затяжних тортурах, що завершились убивством правителя церкви, який вважав за ліпше страждати, аніж благословити шлюб Франчески з її сином. Єдиний відступ був, коли Ерколе, що таємно спостерігав за конанням кардинала, відсилає кур’єрів до Фаджіо, до тих порядних громадян, які там мають щось проти Паскуале, наказуючи їм поширити звістку щодо планів Паскуале одружитися на своїй матері і розраховуючи, що це має трохи скаламутити громадську думку; і ще в іншій сцені, де Ніколо, збавляючи час з одним із кур’єрів герцога Анджело, чує оповідь про Загублену Гвардію, загін десь з п’ятдесяти добірних лицарів, цвіт Фаджіанської молоді, що колись виїхали на захист доброго герцога. Одного дня на маневрах поблизу кордонів Сквамульї всі вони безслідно зникли, а доброго герцога невдовзі отруїли. Щиросердний Ніколо, якому завжди було важко приховувати свої почуття, зауважує, що якщо ці дві події можуть бути пов’язані і в це навіть може бути вплутаний герцог Анджело, то тоді нехай той герцог справді начувається. Інший кур’єр, такий собі Вітторіо, ображається, заприсягаючись про себе за першої ж нагоди повідомити Анджело про цю зрадницьку розмову. Тим часом у кімнаті тортур кардинала змушують націдити кров у потир і освятити її, але не Богові, а сатані. Крім того, вони відрізають йому великий палець на нозі, щоб він тримав його, неначе просфору, і казав «то є тіло моє», щодо чого кмітливий Анджело зазначив, що це вперше за п’ятдесят років безперервних брехонь він говорить щось схоже на правду. Загалом найантиклерикальніша сцена, напевно, мала на меті підлеститися до тогочасних пуритан[85] (марний вчинок, бо жоден з них ніколи не ходив на вистави, чомусь вважаючи їх аморальними).

Третя дія відбувалася при дворі Фаджіо та присвячувалася вбивству Паскуале як кульмінації перевороту, спровокованого агентами Ерколе. Тоді як за стінами палацу на вулицях лютує битва, Паскуале, зачинившись у своїй аристократичній оранжерії, влаштовує оргію. У веселощах бере участь і нестримна чорна приручена мавпа, привезена з недавньої подорожі до Індії. Звичайно, це хтось перевдягнений у мавпу, яка за сигналом стрибає на Паскуале з люстри, тоді ж, коли з півдесятка травесті, що до того вешталися навколо, вдаючи танцівниць, теж з усіх кутків сцени насуваються на узурпатора. Хвилин за десять мстива ватага вже калічить, душить, труїть, палить, копає, осліплює та чинить інші подібні практики щодо Паскуале, а він у цей час задля задоволення глядачів докладно описує свої різноманітні відчуття. Урешті-решт, він помирає в страшній агонії, і такий собі Дженнаро, повний нікчема, проголошує себе тимчасовим правителем держави, допоки не з’ясують місце перебування законного герцога Ніколо.

Тоді почався антракт. Метцґер пішов покурити до тісного вестибюля, Едіпа ж попрямувала до дамської кімнати. Вона намарно озиралася довкола, шукаючи символ, який вона бачила попередньої ночі в «Кінескопі», але всі стіни виявилися несподівано чистісінькими. Невідь-чого, та через цю відсутність навіть найменшої спроби комунікації, якою славляться туалети, вона відчула загрозу.

У четвертій дії «Трагедії кур’єра» показували злого герцога Анджело, який був знервований і лютий. Він дізнався про переворот у Фаджіо та вірогідність того, що після всього, що сталося, десь може бути живий Ніколо. Він отримує звістку, що Дженнаро стягує війська для нападу на Сквамулью, а також до нього докочуються чутки, що через вбивство кардинала збирається втрутитися Папа. Зусібіч оточений зрадою, герцог, який ще не підозрює про справжню роль Ерколе, урешті-решт змушує того викликати кур’єра «Турн і Таксис», з огляду на те, що він більше не довіряє своїм людям. Ерколе вводить Ніколо, щоб той чекав на Герцогові накази. Анджело дістає перо, пергамент і чорнило, пояснюючи аудиторії, а не тим хорошим хлопцям, які все ще не знають про останні події, що запобігти набігу війська з Фаджіо він може, лише надавши Дженнаро виключні запевнення у своїх добрих намірах. Шкрябаючи листа, він кидає кілька безладних і загадкових ремарок щодо використовуваного ним чорнила, маючи на увазі, що це, насправді, дуже особлива рідина. Щось на кшталт:

та:

Усе це його дуже тішить. Послання до Дженнаро завершене та скріплене печаткою, Ніколо ховає його у камзол і вирушає до Фаджіо, усе ще не знаючи, як і Ерколе, про переворот і власне майбутнє поновлення у титулі законного герцога Фаджіо. На сцені з’являється Дженнаро, який уже прямує на чолі невеликої армії, щоб напасти на Сквамулью. Розмови про те, що як Анджело хоче миру, то хай він спорядить гінця, щоб дати їм знати, перш ніж вони досягнуть кордону, бо інакше вони без особливих зусиль схоплять його за сраку. Повертаємося до Сквамульї, де Вітторіо, кур’єр герцога, рапортує про балаканину Ніколо щодо зради. Хтось вбігає з новиною, що тіло Доменіко, підступного друга Ніколо, знайшли понівеченим, а в його черевикові — приховане послання, нашкрябане кров’ю, де викривалася справжня подоба Ніколо. Анджело навісніє і наказує переслідувати та знищити Ніколо. Але це мають зробили не його люди.

Насправді, приблизно із цього місця п’єси, усе набуває дивного забарвлення, і репліки починають звучати якось тривожно і неоднозначно. Досі імена були буквальними або метафоричними. Але від миті, коли герцог віддає фатальне розпорядження, починає панувати новий спосіб вираження. Його можна було б назвати різновидом ритуального замовчування. Стає зрозуміло, що про певні речі не говоритимуть, певні події не покажуть на сцені, хоча, враховуючи насиченість попередніх дій, у це було важко повірити. Герцог уже не може чи, можливо, не хоче все пояснювати. Крику на Вітторіо видається досить, щоб дати зрозуміти, хто не буде переслідувати Ніколо: просто в обличчя своїм власним охоронцям він заявляє, що вони паразити, блазнюки і серуни. Але хто ж тоді буде тими переслідувачами? Але Вітторіо це відомо — відомо це й кожному лакею, що байдикує при дворі у своїй сквамульївській лівреї й обмінюється Багатозначними Поглядами. Усе скидається на прихований грандіозний жарт. Це було зрозуміло тогочасним глядачам. Анджело також усе знає, але нічого не пояснює. Наближається впритул до відповіді, але так і не проливає світла.

Нехай личина ця прямує до могили,

Що марно узурпує чесне імено;

Ми маску цю його за правду приймем,

Зманив-бо Тих меткий кинджал, що поклялись

Вендеті невсипущій бути своєчасні

І ледь хтось навіть прошепоче,

Що не тому належить ім’я Ніколо,

Як вмить його скарають, він паде,

І Фатумом бездушним,

Невимовним…

Але повернемося до Дженнаро та його армії. Зі Сквамульї прибуває шпигун і розповідає, що Ніколо в дорозі. Це викликає бурхливі радощі, у розпалі яких Дженнаро, що рідко розмовляє, а тільки декламує, прохає всіх пам’ятати, що Ніколо все ще їздить у кольорах «Турн і Таксис». Веселощі вщухають. Знову, як і при дворі Анджело, з’являється тривожне передчуття. Усі на сцені (вочевидь, це все спеціально заплановано) добре усвідомлюють, що це може означати. Дженнаро, навіть ще скупіший на пояснення, аніж Анджело, прохає Бога та Святого Нарциса захистити Ніколо, і вони всі вирушають. Дженнаро запитує лейтенанта, де вони перебувають; виявляється — лише за лігу чи близько того від озера, де востаннє бачили Загублену Гвардію Фаджіо перед їхнім таємничим зникненням.

Тим часом у палаці Анджело востаннє з’являється хитрий Ерколе. Вітторіо і п’ятеро інших звинувачують його в убивстві Доменіко. Лунають свідчення, судилище перетворюється на фарс, і Ерколе зустрічає свою смерть у вигляді простого й бадьорого колективного заколювання.

У наступній сцені також востаннє з’являється Ніколо. Він зупинився відпочити на березі озера, де, як він пригадує з розповідей, зникла Фаджіанська Гвардія. Він сідає під деревом, відкриває листа Анджело та нарешті дізнається про переворот і смерть Паскуале. Він розуміє, що на нього чекає відновлення титулу і любов усього герцогства, втілення всіх його найшляхетніших сподівань. Спершись на дерево, він читає частини листа вголос, саркастично коментуючи ту небувалу брехню, яку вигадали, щоб заспокоїти Дженнаро, поки Анжело зможе зібрати свою власну армію сквамулійців задля нападу на Фаджіо. За сценою лунають кроки. Ніколо схоплюється на ноги, вдивляючись в один з бокових проходів, його рука заклякла на руків’ї меча. Він тремтить і не може говорити, лише затинається, можливо, найкоротшим рядком, коли-небудь написаним білим віршем: «Т-т-т-т-т…». Неначе виборсуючись з якогось сонного паралічу, він починає, — кожен крок вимагає неймовірних зусиль, — відступати. Раптом, у в’язкій і страшній тиші, із грацією танцюристів на сцені підстрибом вигулькують три цибаті жіночі постаті, одягнені у чорні панчохи, трико та рукавички, обличчя сховані за чорним шовком, і зупиняються, вдивляючись у нього. Запони приховують і спотворюють їхні обличчя. Вони чекають. Світло згасає.

Повертаємося до Сквамульї, де Анджело безуспішно намагається зібрати армію. У розпачі він збирає тих лакеїв і привабливих дівчат, які лишилися, ритуально замикає всі виходи, наказує принести вина та розпочинає оргію.

Дія закінчується тим, що війська Дженнаро шикуються на березі озера. Військовий рапортує, що тіло, яке за дитячим амулетом на шиї розпізнали як Ніколове, виявили в такому жахливому стані, що й не описати. Знову тиша, і всі озираються. Солдат подає Дженнаро знайдений на тілі пергаментний сувій, заплямований кров’ю. Печатка свідчить, що то лист від Анджело, який ніс Ніколо. Дженнаро проглядає його, потім ще раз, а тоді зачитує вголос. Це вже зовсім не той сповнений брехні документ, із якого Ніколо читав уривки, — він тепер дивовижним чином перетворився на довгу сповідь Анджело в усіх його злочинах, що завершується одкровенням про те, що насправді сталося із Загубленою Гвардією Фаджіо. Їх усіх, до одного, — о, несподіванка! — вирізав Анджело та скинув в озеро. Пізніше їхні кістки виловили та переробили на вугілля, а вугілля — на чорнило, яке Анджело, маючи чорне почуття гумору, використовував у всьому своєму подальшому листуванні з Фаджіо, і цей документ не є винятком.

Від цього дива всі падають на коліна, славлять ім’я Боже, тужать за Ніколо й обіцяють зужити Сквамулью дощенту. Але Дженнаро закінчує найрозпачливішою нотою, певно, справді приголомшливою для тогочасних глядачів, бо називає зрештою ім’я, яке не вимовив Анджело, і силкувався вимовити Ніколо:

Тристеро. Це слово повисло у повітрі, коли скінчилася дія і на мить згасло світло; воно продовжувало висіти у темряві, спантеличивши, одначе ще не підкоривши Едіпу Маас.

У п’ятій дії, де геть спало напруження, кривавий Дженнаро відвідує двір Сквамульї. Тут у хід ідуть усі різновиди насильницької смерті, на які була здатна людина доби Відродження, зокрема яма з лугом, закопування живцем, навчені соколи з отруєними кігтями. Це було зіграно, як зазначив пізніше Метцґер, ніби мультик про Дорожнього Бігунця[88], озвучений білим віршем. Наприкінці на вщерть заваленій трупами сцені живим лишився лише один персонаж — невиразний адміністратор Дженнаро.

Як було зазначено у програмі, автором постановки «Трагедії кур’єра» був якийсь Рендольф Дріблетт. Він же виконував роль Дженнаро-переможця.

— Слухай, Метцґере, — сказала Едіпа, — пішли зі мною за лаштунки.

— Ти когось із них знаєш? — запитав Метцґер, який хотів уже їхати.

— Хочу дещо дізнатися. Хочу поговорити з Дріблеттом.

— А, про кістки. — Він виглядав замисленим.

— Я не знаю. Воно не дає мені спокою. Ці дві штуки наскільки пов’язані, - сказала Едіпа

— Чудово, — сказав Метцґер. — А що далі — пікет Ради Ветеранів? Марш на Вашингтон? Боже збав, — звернувся він до стелі маленького театру, змусивши кількох із тих, хто вже виходив, обернутися до нього, — від цих лібералок, занадто освічених баб з розм’яклими мізками та знекровленими серцями. Мені 35 років, я мав би вже це знати.

— Метцґер, — прошепотіла Едіпа збентежено, — я з Молодих Республіканок.

— Комікси Гепа Герріґена[89], — тепер Метцґер говорив ще гучніше, — які вона була ще замала щоб читати, Джон Вейн[90], що суботнього полудня рве зубами десять тисяч япошок, це, друзі, Друга світова війна Едіпи Маас. Дехто сьогодні може їздити у «Фольксваґенах», носити радіо «Соні» у кишені сорочки. Та не вона, народ, вона хоче виправляти все, що було неправильного, через двадцять років після того, як воно закінчилося. Розворушити минуле. І все через п’яне варнякання з Мані Ді Пресо. Забуваючи, що передовсім, з правового та морального погляду вона має перейматися спадком, розпорядницею якого вона є. А не нашими хлопцями у військових одностроях, незалежно від того, як доблесно вони зустріли свій кінець.

— Це не так, — заперечила вона. — Начхати мені, що там «Біконсфілд» використовує у своєму фільтрі. Начхати мені, що там Пірс купив у Коза Ностри. Не хочу про них думати. Чи про те, що там сталось у Лаґо ді П’єта, чи про рак… — Почуваючись безпорадною, вона озирнулась, ніби у пошуках слів.

— Що ж тоді? — докопувався Метцґер, стаючи навшпиньки та нависаючи над нею. — Що?

— Я не знаю, — сказала вона дещо розпачливо. — Метцґере, не діставай мене. Будь на моєму боці.

— Проти кого? — запитав Метцґер, начепивши темні окуляри.

— Я хочу дізнатися, чи є тут зв’язок. Я допитлива.

— Так, ти допитлива, — сказав Метцґер. — Я чекатиму в машині, гаразд?

Едіпа провела його поглядом, поки він не зник з очей, а тоді пішла шукати гримерку; вона двічі пройшлася кільцевим коридором, перш ніж опинилася біля дверей, розташованих у темному проміжку між лампами на стелі. Вона потрапила до м’якого елегантного хаосу, вираження взаємопроникних еманацій, що надходять від кінчиків оголених нервових закінчень.

Дівчина, яка змивала з обличчя штучну кров, вказала Едіпі у напрямку яскраво освітлених дзеркал. Вона рушила туди, ковзаючи повз спітнілі біцепси та колихання довгого волосся, поки, нарешті, не опинилася перед Дріблеттом, який усе ще був у сірому вбранні Дженнаро.

— Це було велично, — сказала Едіпа.

— Помацайте, — сказав Дріблетт, простягаючи руку. Вона помацала. Убрання Дженнаро було із сірої фланелі. — Пітнієш як чорт, але ніяким іншим воно бути не може, правда ж?

Едіпа кивнула. Вона не могла відірвати погляду від його очей. Вони були глибоко-чорні, в оточенні неймовірного сплетіння тонких зморшок, що скидалися на лабіринт у лабораторії з вивчення інтелекту у тріщинках. Здавалося, ці очі знали, чого вона хоче, навіть якщо й вона сама цього не знала.

— Ви прийшли поговорити про п’єсу, — сказав він. — Мушу вас розчарувати. Вона писалася для розваги людей. Як фільми жахів. Це не література, вона нічого не варта. Верфінґер — не Шекспір.

— А ким він був? — спитала вона.

— А ким був Шекспір? Це було давно.

— Можна поглянути на сценарій? — Вона достеменно й не знала, чого шукала. Дріблетт вказав їй на шафу для паперів поряд з душовою.

— А я краще в душ, — сказав він, — поки туди не набився натовп милопідкидастів. Сценарії в горішній шухляді.

Та вони всі були фіолетові й однакові — зашмульгані, пошарпані, у кавових плямах. У шухляді більше нічого не було.

— Агов! — закричала вона до нього. — Де оригінал? Із чого ви зробили ці копії?

— Книжка в м’якій обкладинці, — відгукнувся Дріблетт. — Не запитуйте про видавництво. Я знайшов її в букіністичній крамниці Цапфа біля автостради. Це антологія «Яковитські п’єси помсти». Там череп на обкладинці.

— Я можу її позичити?

— Хтось її вже взяв. Вечірки на честь прем’єри. Щоразу втрачаю штук по п’ять щонайменше. — Із душу вигулькнула голова. Інша частина його тіла була оповита парою, від чого його голова скидалася на моторошну повітряну кулю, що висіла в повітрі. Вдивляючись у неї із глибокою задумою, він обережно сказав:

— Там була ще одна копія. Мабуть, вона все ще у Цапфа. Знайдете те місце?

На мить щось усередині неї здригнулося в короткому танці і заспокоїлося.

— Ви знущаєтеся?

Оточені зморшками очі пильно дивилися на неї.

— Чому, — зрештою запитав Дріблетт, — усіх так цікавлять ці тексти?

— А кого ще? — надто швидко. Можливо, він не мав на увазі нічого такого.

Дріблетт похитав головою:

— Не втягуйте мене в ці ваші наукові суперечки. — І додав зі знайомою усмішкою: — Хоч би ким ви там усі були.

І саме тоді Едіпа усвідомила, наче відчувши на шкірі холодні пальці мерця, що під час вистави таким самим поглядом він обмінювався зі своєю трупою, вони так само перезиралися, коли зринала тема з найманими вбивцями Тристеро. Знайомий погляд, яким хтось недобрий дивиться на тебе уві сні. Вона вирішила розпитати про цей погляд.

— Це було прописано в авторських ремарках? Усі ці персонажі, які так прозоро на щось натякали? Чи то одна із ваших ідей?

— Це моє власне, — відповів їй Дріблетт, — це і виведення на сцену трьох убивць у четвертій дії. Верфінґер їх узагалі не показав, ось так.

— А вам вони навіщо? Ви десь про них почули?

— Ви не розумієте, — сказав він навісніючи. — Ви всі, ви так поводитися, наче пуритани з Біблією. Так чіпляєтеся за ті слова, слова! Ви знаєте, де ця п’єса? Не на полиці, і не в якійсь там книжці у м’якій обкладинці, яку ви шукаєте, а отут! — із завіси пари з’явилася рука і вказала на підвішену голову. — Ось навіщо. Одухотворити плоть. Слова не мають значення! Вони лише набір завчених механічних шумів, які тримають рядок, що пробивається крізь кісткові бар’єри довкола пам’яті актора, так? Але реальність — у цій голові. Моїй. Я проектор у планетарії, увесь замкнений маленький всесвіт, видимий на сцені, виходить з мого рота, очей, а іноді ще й з інших отворів.

Та вона не могла так просто відступити:

— Що ж змусило вас трактувати оте Тристеро інакше, аніж Верфінґер?

На цьому слові обличчя Дріблетта раптово розчинилося, повернувшись назад у пару. Наче його вимкнули. Едіпа цього не хотіла — вимовляти те слово. За кулісами Дріблетт зумів створити навколо нього таку ж ауру ритуального замовчування, що й на сцені.

— Якби я отут розчинився, — припустив голос з клубів пари, — якби мене змило каналізацією до Тихого океану, то побачене вами сьогодні теж би зникло. Ви, ота частинка вас, що вже бозна-як переймається цим маленьким світом, також зникла б. Єдиним залишком насправді буде те, про що Верфінґер не збрехав. Можливо, Сквамулья та Фаджіо, якщо вони коли-небудь існували. Можливо, поштова служба «Турн і Таксис». Філателісти мені розповідали, що вона справді існувала. Можливо, також ще щось. Супротивник. Та це були б сліди, викопні рештки. Мертві, скам’янілі, позбавлені цінності чи потенціалу.

— Ви могли б закохатися в мене, поговорити з моїм мозкоправом, сховати магнітофон у моїй спальні, дізнатися, про що я говорю, коли сплю. Ви цього хочете? Ви можете зібрати всі підказки докупи, зробити з них дисертацію або відразу декілька дисертацій про те, навіщо персонажі відображають Тристеро у такий спосіб, навіщо з’явилися ці наймані вбивці, і навіщо чорне вбрання. Можете зужити своє життя, так ніколи й не сягнувши істини. Верфінґер надав слова та історію. Я вдихнув у них життя. Ото й усе, — він замовк. Захлюпотіла вода в душі.

— Дріблетт? — за деякий час покликала Едіпа.

Його обличчя ненадовго вигулькнуло.

— Ми могли б це зробити. — Він не усміхався. Його очі чекали в осередді зморшок[91].

— Я зателефоную, — сказала Едіпа. Вона вже встигла піти, аж коли на вулиці подумала: я йшла запитати про кістки, а натомість ми проговорили про оте Тристеро. Вона стояла на майже пустельній парковці, спостерігаючи, як до неї наближаються фари автівки Метцґера, і запитувала себе, наскільки все те було випадковим.

Метцґер слухав радіо. Вона сіла в авто і лише за дві милі зрозуміла, що примхи нічного радіоефіру доносили їм прямісінько з Кіннерета трансляцію КЯУХ, а говіркий диск-жокей був її чоловіком Мучо.