Виголошення лоту 49

6

Повернувшись до «Палат Ехо», вона побачила Майлза, Діна, Сержа та Леонарда, які з усіма своїми інструментами розташувалися в кінці басейну біля трампліна і просто на ньому. Вони були настільки спокійні і незворушні, ніби цієї миті якийсь невидимий Едіпі фотограф знімав їх на обкладинку для альбому.

— Що трапилося? — запитала Едіпа.

— Той ваш хлопець, — відповів Майлз, — Метцґер, реально підставив нашого контртенора Сержа. Пацан тепер сам не свій від горя.

— Він правий, дамочко, — сказав Серж. — Я навіть написав про це пісню, вона складена в моєму особистому стилі і звучить приблизно отак:

Пісня Сержа

— Ви мені намагаєтеся щось розповісти, — сказала Едіпа.

Тоді вони пояснили їй у прозі. Метцґер разом із ципою Сержа подалися до Невади, щоб там одружитися. На прискіпливі запитання щодо восьмирічної Серж зізнався, що це поки тільки вигадки, але він ошивається довкола дитячих майданчиків і з дня на день збирається порадувати їх свіжими новинами. На телевізорі в її кімнаті Метцґер залишив записку, де казав їй не турбуватися щодо спадку, бо він передасть свої повноваження кому-небудь з «Ворп, Вістфул, Кубічек і Макмінґус», а вони вже будуть з нею на зв’язку, і що все це вже також узгодили із судом у справах спадковості. І жодної згадки про те, що Едіпа і Метцґер колись були не лише співвиконавцями заповіту.

І це значить, подумала Едіпа, що оце й усе, ким ми були насправді. Вона мала б відчути класичне приниження, але її голова була забита іншим. Розпакувавши речі, вона відразу ж взялася дзвонити режисеру Рендольфу Дріблетту. Після десяти гудків відповіла літня пані.

— Перепрошую, нам нічого вам сказати.

— А хто це? — спитала Едіпа.

Зітхання.

— Це його мати. Заява буде завтра опівдні. Зачитає наш адвокат. — Вона поклала слухавку. Що за чортівня, здивувалася Едіпа: що сталося з Дріблеттом? Вона вирішила зателефонувати пізніше. Знайшла у довіднику номер професора Еморі Бортца, і тут їй пощастило більше. Дружина, яка назвалася Ґрейс, відповіла під акомпанемент дитячих голосів:

— Він поливає подвір’я, — сказала вона Едіпі. — Це витончений жарт про те, чим він займається десь із квітня. Він сидить на сонці, п’є пиво зі студентами і жбурляє пивні пляшки в чайок. Краще поговоріть з ним, поки це не зайшло надто далеко. Максине, чому б тобі не кинути цим у свого брата, він жвавіший за мене. Ви знаєте, що Еморі зробив нову редакцію Верфінґера? Вона вийде, — але інформація про дату потонула серед могутнього гуркоту, маніакального дитячого сміху і тонкого вереску. — О Боже! Ви коли-небудь бачили дітовбивство? Приїжджайте, можливо, це ваш останній шанс побачити.

Едіпа помилася в душі, надягла светр, спідницю та кросівки, закрутила волосся у студентському стилі та трохи підфарбувалася. Із невиразним почуттям страху вона зрозуміла, що її аніскільки не хвилювала реакція Бортца чи Ґрейс, а лише — Тристеро.

Їдучи, вона проминула букіністичну крамничку Цапфа та стривожилася, побачивши купку обвуглених уламків там, де лише тиждень тому була книгарня. Тут усе ще стояв запах горілої шкіри. Вона зупинилася і пішла до сусідньої торговельної точки — урядового комісійного магазину. Власник повідомив їй, що Цапф, дурень чортів, задля страховки підпалив власний магазин.

— Найменший вітерець, — гарчав цей поважний містер, — і я б теж зайнявся. Вони встановили цей комплекс усього лише п’ять років тому. Та куди вже Цапфу чекати? Книжки!

Відчувалося, що тільки гарне виховання стримувало його від того, щоб плюнути.

— Хочете продати щось вживане, — порадив він Едіпі, — з’ясуйте, що користується попитом. Наприклад, у цьому сезоні — це гвинтівки. Якраз опівдні був тут один тип — узяв двісті штук для своєї бурової бригади. Я міг би продати йому ще двісті цих чортових пов’язок зі свастикою, але вони у мене в дефіциті.

— Урядові надлишки свастики? — спитала Едіпа.

— Чорта з два! — Він по-змовницькому підморгнув. — У мене тут невелика фабрика недалеко від Сан-Дієґо, — розповів він їй, — а там — кільканадцять нігерів. Так ось, вони можуть запросто наробити їм тих пов’язок до дідька і трохи. Ви здивуєтеся, як ця фігня розходиться. Я розмістив трохи реклами у кількох журнальчиках з дівками, так минулого тижня мені довелося найняти ще двох нігерів, тільки щоб розбиралися з поштовими замовленнями.

— Як вас звуть? — спитала Едіпа.

— Вікертроп Тремейн, — відповів енергійний підприємець. — Можна просто Віктор, тобто переможець. Ми тепер тут, той, домовляємося з однією великою точкою з пошиття готового одягу в Лос-Анджелесі, хочемо перевірити, як цієї осені розходитиметься ССівська форма. Робитимемо це в межах кампанії «знову-до-школи», штани у стилі 37-го року, шариш, усі ці підліткові розміри. Наступного сезону, може, доповнимо асортимент і зробимо модифіковану версію для жінок. Як вам таке, вражає?

— Я дам вам знати, — сказала Едіпа. — Матиму на увазі. — Вона пішла, запитуючи себе, чи варто їй було його якось обізвати, чи хоча б спробувати огріти якимось уціненим товаром — будь-чим важким, що потрапило б під руку. Свідків там не було. Чом би й ні?

Курка ти, сказала вона собі, клацаючи ременем безпеки. Це ж Америка, ти в ній живеш, і ти дозволяєш цьому відбуватися, попускаєш такі речі! Вона несамовито помчала автострадою, полюючи на «Фольксваґени». Коли вже в’їхала на територію Бортца, поселення на узбережжі у стилі Лаґун Фанґозо, її все ще тіпало і трохи нудило.

Її привітало мале гладке дівча із замурзаним у щось синє обличчям.

— Привіт, — сказала Едіпа, — ти, мабуть, Максин.

— Максин у ліжку. Вона кинула одну з татових пивних пляшок у Чарлза, і вона вилетіла у вікно, і Мама добре її налупашила. Якби це була моя донька, я б її втопила.

— Ніколи б про таке не подумала, — сказала Ґрейс Бортц, матеріалізуючись із тьмяної вітальні. — Заходьте. — Вона заходилася витирати обличчя дитини вологою серветкою. — Як вам сьогодні вдалося вирватися від ваших?

— У мене немає дітей, — повідомила Едіпа, прямуючи за нею до кухні.

Ґрейс здивувалася.

— Є такий особливий вид втоми, — сказала вона, — його легко впізнати. Думала, це тільки від дітей таке. Виявляється, ні.

Еморі Бортц напівлежав у гамаку в оточенні трьох аспірантів — двох чоловіків та однієї жінки, — усі були напідпитку, а довкола валялася купа порожніх пивних пляшок. Едіпа помітила одну непочату пляшку і сіла з нею на траву.

— Я хотіла б з’ясувати, — втрутилася вона незабаром, — хоч щось не так про творчість Верфінґера, як про його історичну постать.

— Історичний Шекспір, — пробурчав один з аспірантів крізь густу бороду, відкриваючи ще одну пляшку. — Історичний Маркс. Історичний Ісус.

— Він має рацію, — знизав плечима Бортц, — вони мертві. Що від них зосталося?

— Слова.

— Наведіть якісь їхні слова, — сказав Бортц, — про які ми могли б поговорити.

— «Не ввартувати тих священним юрмищем зірок, — процитувала Едіпа, — Хто раз хоч стрічу мав із Тристеро». «Трагедія кур’єра», Дія IV, Сцена 8.

Бортц глипнув на неї.

— А як, — запитав він, — ви потрапили до бібліотеки Ватикану?

Едіпа показала йому той рядок у книжці з м’якою обкладинкою. Бортц, не відриваючи погляду від сторінки, намацав ще пляшку.

— Боже мій, — сказав він, — вони зробили піратську копію нашого з Верфінґером видання, нас бавдлеризували[179] навпаки, чи щось таке. — Він перегорнув сторінки на початок, щоб подивитися, хто редагував його видання Верфінґера. — Посоромилися підписуватися! Чортівня! Треба написати видавцям. «К. да Чинґадо та Кампані[180]»? Ви колись чули про них? Із Нью-Йорка. — Він проглянув декілька сторінок проти сонця. — Офсетний друк. — Уткнувся носом у текст. — Друкарські помилки! Фу — халтура! — Він впустив книжку на траву і з огидою подивився на неї. — І як же вони потрапили до Ватикану?

— А що у Ватикані? — спитала Едіпа.

— Порнографічна версія «Трагедії кур’єра». Я не бачив її до 61-го, бо інакше б зробив примітку у моєму старому виданні.

— А та, що я бачила у «Театрі Танка», вона не порнографічна?

— Постановка Ренді Дріблетта? Ні, думаю, то була звичайна, цнотлива. — Він сумно подивився повз неї у небесну просторінь. — Він був винятково моральною людиною. Він не відчував жодної відповідальності щодо слова, це правда; однак він завжди був надзвичайно правдивий щодо невидимих матерій, які оточують п’єсу, щодо її духу. Якби хтось і міг викликати потрібного вам історичного Верфінґера, то це був би саме Ренді. Ніхто з тих, кого я знав, не був такий близький до автора, до того мікрокосму п’єси, який мав бачити жвавий розум Верфінґера.

— Але ви говорите у минулому часі, — сказала Едіпа, згадуючи стару леді, голос якої чула по телефону. Серце у неї калатало.

— Ви не чули? — вони всі подивилися на неї. Поміж порожніх пляшок на траві промайнула безтілесна тінь смерті.

— Два дні тому Ренді відійшов у Тихий океан, — розповіла їй зрештою дівчина. Її очі від початку були червоні. — У вбранні Дженнаро. Він помер, а це його поминки.

— Сьогодні вранці я намагалася йому зателефонувати, — ото й усе, що Едіпа придумала на це відповісти.

— Це було одразу ж потому, як вони розібрали декорації до «Трагедії кур’єра», — сказав Бортц.

Ще місяць тому наступним запитанням Едіпи було б: «Чому?» Та тепер вона змовчала, очікуючи, так, ніби на неї зійшло просвітлення.

Їх стріпує з мене, промовила вона беззвучно, почуваючись тремтливою завісою, що майорить високо над прірвою у вікні, їх стріпує з мене, одного за одним, моїх людей. Мій мозкоправ, якого переслідують ізраїльтяни, збожеволів; мій чоловік на ЛСД, ніби дитина, що далі і далі чимчикує навпомацки углиб кімнат, нескінченних кімнат ретельно витвореного у своєму єстві цукеркового будиночка, безнадійно віддаляючись від того, що, як я завжди сподівалася, було коханням; мій єдиний коханець утік із п’ятнадцятирічною розпусницею; мій найкращий гід по Тристеро скоїв самогубство. Де я?

— Даруйте, — додав Бортц, дивлячись на неї.

Едіпа оговталася.

— Він тільки цим користався, — вказуючи на книжку у м’якій палітурці, — для свого сценарію?

— Ні, — спохмурнівши. — Він користувався моїм виданням у твердій обкладинці.

— А того вечора, коли ви дивилися п’єсу, — забагато сонячного світла виблискувало на пляшках, довкола них запала тиша, — як він закінчив четверту дію? Які були його рядки, Дріблетта-Дженнаро, коли після явлення дива вони всі стояли біля озера?

— «У того, хто відомий нам як Турн і Таксис, — продекламував Бортц, — Тепер господарем слугує лиш жало стилета / І так, сей ріг златий тавровано вузлом мовчання».

— Щира правда, — погодились аспіранти, — так і є.

— І це все? А решта? Ще один куплет?

— У тексті, з яким я особисто звірявся, — сказав Бортц, — у тому іншому куплеті останній рядок замовчувався. Книжка у Ватикані — то лиш непристойна пародія. Кінцеве «Хто раз хоч перестрів жагу Анджело» вніс друкар у книжку 1687 року. Вайтчепелівська — хибна. Тож Ренді обрав найкращий варіант — повністю викинув сумнівну частину.

— Але того вечора, коли я там була, — сказала Едіпа, — Дріблетт таки використав ватиканські рядки, він сказав слово Тристеро.

На обличчі Бортца нічого не змінилося. «Це його справа. Він же був і режисером, і актором, правда?»

— А чи не була то лише, — вона зробила круговий жест руками, — лише якоюсь примхою? Нічого нікому не кажучи, використати кілька інших, таких як ці, рядків?

— Зазвичай у Ренді, — пригадав третій аспірант, кремезний хлопець у рогових окулярах, — те, що його муляло зсередини, так чи інакше виходило назовні на сцені. Він міг проглянути цілу купу версій, щоб виробити чуття духу п’єси, не обов’язково слів, й отак він натрапив на вашу книжку у м’якій обкладинці з тим варіантом у ній.

— Тоді, — вирішила Едіпа, — щось мало статись у його особистому житті, тієї ночі щось мало для нього кардинально змінитися, і це змусило його вставити ті рядки.

— Може, так, — сказав Бортц, — а може, й ні. Думаєте, людська свідомість — це більярдний стіл?

— Сподіваюся, ні.

— Ходімо глянемо кілька непристойних малюнків, — запросив Бортц, скочуючись з гамака. Вони залишили студентів пити пиво.

— Нелегальні копії ілюстрацій до того ватиканського видання. Вивезені контрабандою у шістдесят першому. Ми з Ґрейс були там на ґранті.

Вони ввійшли до майстерні, яка водночас виконувала роль кабінета. Десь із глибини будинку чулися дитячі крики, завивав пилосмок. Бортц запнув фіранками вікна, попорпався у коробці зі слайдами, вибрав декілька, увімкнув проектор і спрямував його на стіну.

Ілюстрації були ксилографіями[181], виконаними з тією грубою квапливістю побачити готовий результат, яка виказує аматора. Справжня порнографія є результатом роботи значно терплячіших професіоналів.

— Художник анонімний, — сказав Бортц, — як і віршомаз, який переписав п’єсу. Тут Паскуале, — пам’ятаєте, один з поганих хлопців? — таки справді одружується на своїй матері, і тут є ціла сцена їхньої першої шлюбної ночі. — Він змінив слайди. — Ви ж маєте загальне уявлення, зверніть увагу, як часто позаду нависає постать Смерті. Це праведний гнів — середньовічний пережиток. Жоден пуританин ніколи не сприймав подібного насильства. Окрім, хіба що, скервгамітів. Д’Аміко вважає, що це видання — справа рук скервгамітів.

— Скервгамітів?

За часів правління Карла I[182] Роберт Скервгам заснував секту найрадикальніших пуритан. Їхня головна ідея-фікс крутилася довкола напередвизначення. Існувало два його різновиди. Для скервгаміта ніщо ніколи не траплялося випадково, Світобудова була для них величезним складним механізмом. Але одна з його частин, та, до якої належали скервгаміти, втекла від волі Божої, від його першопричини. Інша ж частина втекла від якогось протилежного Начала, чогось сліпого і бездушного; жорстокого автоматизму, що вів до вічної смерті. Ідея полягала в тому, щоб привести новонавернених до Божественного та цілеспрямованого братства скервгамітів. Та якось ті кілька спасенних скервгамітів із хворобливим і зачарованим жахом задивилися на метушливу механістичну роботу приречених, і це виявилося фатальним. Один за одним їх зманила чарівна перспектива знищення, допоки в секті не лишилося жодного, навіть Роберта Скервгама, який, немов той капітан судна, полишив її останнім.

— А що їм до Ричарда Верфінґера? — запитала Едіпа. — Нащо було робити сороміцьку версію його п’єси?

— Як моральну настанову. Вони не були в захопленні від театру. Це був їхній спосіб послати п’єсу якомога далі — у самісіньке пекло. Що може краще піддати її вічному прокляттю, аніж заміна оригінальних слів. Згадайте, що пуритани були безмежно віддані Слову, немов ті літературні критики.

— Але ж рядок про Тристеро не сороміцький.

Він почухав потилицю.

— Він добре лягає, еге ж? «Священне юрмище зірок» — то Божа воля. Та навіть вона не може ввартувати чи захистити того, кому призначене побачення з Тристеро. Тобто, скажімо, якщо говорити лише про небезпеку перетнутися із жагою Анджело, чорти б його побрали, то існує багато можливостей, щоб відкараскатися від цього. Наприклад, виїхати з країни. Анджело ж усього лише людина. Але жорстокий Інший, що утримував нескервгамітівський Всесвіт у механістичному русі, то було щось геть інше. Вочевидь, їм здавалося, що Тристеро досить добре символізуватиме Іншого.

І тепер уже ніщо її не відволікало. Із тим самим легким, запаморочливим відчуттям коливання над прірвою, вона запитала про те, заради чого сюди й пришла:

— Що таке Тристеро?

— Одна з декількох абсолютно нових площин, — сказав Бортц, — що відкрилася після того, як я зробив те видання 57-го року. Відтоді ми надибали деякі цікаві старі джерела. Моє оновлене видання має вийти, кажуть, десь наступного року. А поки… — Він підійшов до заскленої шафи, наповненої давніми книжками. — Ось, — видобув одну з темно-брунатною облізлою оправою з телячої шкіри. — Я тримаю тут мою верфінґеріану під замком, щоб до неї не змогли дістатися діти. Чарлз без кінця ставить запитання, для відповіді на які я ще замолодий. Книжка мала назву «Звіт про Дивовижні Подорожі Доктора Діоклетіана Блобба межи Італійців, у Супроводі Повчальних Оповідей на Основі Справжньої Історії того Чужоземного та Фантастичного Маршруту».

— На щастя для мене, — сказав Бортц, — Верфінґер, як і Мільтон, зберігав загальний зошит, куди занотовував цитати та думки зі своєї лектури. Ось звідки ми знаємо про Блоббові «Подорожі».

У книжці було повнісінько слів, що закінчувалися на е, s, які скидалися на f, іменників, написаних з великих літер, та літер у там, де мали бути і.

— Я таке не вчитаю, — сказала Едіпа.

— Спробуйте, — сказав Бортц. — Я маю вгамувати цих діток. Думаю, це повинно бути десь у сьомому розділі. — І зник, лишивши Едіпу насамоті перед скінією[183]. Виявилося, що їй був потрібний розділ восьмий: розповідь про особисту зустріч автора з тристерівськими розбишаками. Діоклетіан Блобб зібрався перетнути пустельну гірську країну на поштовій кареті служби «Торре і Тассис», що, на думку Едіпи, мабуть було «Турн і Таксис» італійською. Раптово на березі озера, яке Блобб називає «Озером Благочестя», перед ними з’являється з десяток вершників у чорних плащах, і розпочинається жорстокий мовчазний бій на крижаному вітрі, що дме з озера. Нападники використовували кийки, аркебузи, мечі, стилети, а насамкінець — шовкові хустки, щоб покінчити з тими, хто ще дихав. З усіма, крім доктора Блобба та його слуги, які із самого початку відмежувавшись від колотнечі, гучно проголошували, що вони британські підданці, і навіть час від часу «наважувалися співати деякі з ліпших наших Церковних гімнів». З огляду на особливу пристрасть Тристеро до таємничості їхня втеча здивувала Едіпу.

— Можливо, Тристеро прагнули започаткувати свою справу в Англії? — декілька днів потому припускав Бортц.

Та Едіпа не була в цьому певна:

— Але нащо їм жаліти такого несосвітенного телепня, як Діоклетіан Блобб?

— Такого ротатого за милю видно, — сказав Бортц. — Навіть на холоді, навіть зі збуреною жагою крові. Якби я хотів, щоб чутки дісталися Англії, щоб підготувати там ґрунт, то, думаю, для цього ліпшого за нього годі й шукати. У ті дні Тристеро підтримували контрреволюцію. Погляньте на Англію, король ось-ось позбудеться голови. Підстава.

Ватажок розбійників, зібравши поштові мішки, витягнув Блобба з карети і звернувся до нього бездоганною англійською: «Месіре, ви були свідком гніву Тристеро. Знайте, що ми маємо і милість. Розкажіть своєму королю та парламенту про те, що ми зробили. Скажіть їм, що ми переважаємо. Що ні буря, ні боротьба, ні жорстокі звірі, ні пустелі безлюдні, і навіть незаконні узурпатори нашої правомірної маєтності не зможуть зупинити наших кур’єрів». І не зачепивши ані їх, ані їхні гаманці, ці розбійники з широкої дороги у плащах, що тріпотіли, мов чорні вітрила, розчинилися серед сутінкових гір.

Блобб розпитував про організацію Тристеро, та всі, до кого він звертався, наче води у рота набрали. Однак йому вдалося зібрати кілька свідчень. Тими днями те саме вдалося й Едіпі. Із маловідомих філателістських журналів, які вона отримала від Чингіза Коена, із суперечливої примітки у «Постанні Голландської Республіки» Мотлі[184], брошури восьмидесятирічної давності про коріння сучасного анархізму, книжки проповідей Блоббового брата Августина з тієї ж Бортцевої верфінґеріани, разом з Блоббовими роз’ясненнями, Едіпі вдалося звести докупи відомості про те, як саме постала організація:

1577 року північні провінції Нідерландів на чолі з дворянином-протестантом Вільгельмом Оранським[185] дев’ятий рік боролися за незалежність від Католицької Іспанії та Католицького Священного Римського Імператора. Наприкінці грудня Оранський, де-факто господар Нідерландів, із тріумфом увійшов до Брюсселя, запрошений туди Комітетом Вісімнадцяти. То була хунта фанатиків-кальвіністів, які відчували, що Генеральні штати[186], контрольовані привілейованими класами, більше не представляли кваліфікованих робітників, повністю втративши зв’язок з народом. Комітет утворив своєрідну Брюссельську комуну. Вони контролювали поліцію, диктували всі накази Генеральних штатів і скинули у Брюсселі багато високопосадовців. Серед них був Леонард І, барон Таксис, представник Таємної Палати Імператора, і барон Байсинґен, спадковий Великий Майстер Пошти Нідерландів і керівник монополії «Турн і Таксис». Його замінили таким собі Яном Гінкартом, лордом Оеном, ревним послідовником Оранського. Саме тут на сцені з’являється постать засновника: Ернандо Гоакін де Трістеро-і-Калавера[187], можливо, божевільний, можливо, чесний повстанець, за деякими свідченнями — просто шахрай. Трістеро стверджував, що він — кузен Яна Гінкарта по іспанській і законній гілці цієї родини, і що він справжній лорд Оена — правомірний спадкоємець усього, чим володів Гінкарт, разом з його нещодавнім призначенням на посаду Великого Майстра.

Від 1578 до березня 1585 року, коли Олександр Фарнезе знов повернув Імператору Брюссель, Трістеро провадив діяльність, яка найбільше скидалася на партизанську війну проти кузена — якщо Гінкарт насправді був його кузеном. Як іспанець, він не мав значної підтримки. Переважну більшість часу, кожної хвилини, його життя було у небезпеці. Водночас він здійснив чотири спроби вбити Оранського поштмайстра, хоча й не досяг у цьому успіху.

Фарнезе змістив Яна Гінкарта, і поновив на посаді Леонарда І, Великого Майстра «Турн і Таксис». Однак для монополії «Турн і Таксис» то був період великої нестабільності. Підозрюючи сильні протестантські нахили в Богемійській гілці цієї родини, Імператор Рудолф II тимчасово зняв своє заступництво. Поштові операції опинилися у глибокій скруті.

Вочевидь, саме концепція організації, влада якої б поширювалася на весь континент і яку ледве не реалізував Гінкарт, що тепер був ослаблений і розбитий, надихнула Трістеро на створення своєї власної структури. Здавалося, він був украй неврівноваженим, міг будь-коли заявитися на громадські церемонії і почати промову на свою одвічну тему — позбавлення спадковості. Поштова монополія належала Оену за правом завоювання, а Оен належав Трістеро за правом крові. Він величав себе El Desheredado, Спадкопозбавлений, і запровадив для своїх послідовників чорне вбрання. Чорний колір мав символізувати те єдине, що справді належало їм у їхньому вигнанні: ніч. Незабаром він додав до своєї іконографії ріжок з сурдиною та мертвого борсука чотирма лапами догори (дехто казав, що назва «Таксис» походить від італійського tasso, борсук, відсилаючи до капелюхів з борсукового хутра, які раніше носили кур’єри з Берґамо). Він розпочав sub rosa[188] кампанію з блокування, терору та розбою вздовж поштових маршрутів «Турн і Таксис».

Наступні кілька днів Едіпа згаяла на відвідини бібліотек, а ще на серйозні розмови з Еморі Бортцем і Чингізом Коеном. Вона трохи хвилювалася за власну безпеку з огляду на те, що відбувається з її знайомими. Через день після прочитання Блоббових «Подорожей» вона з Бортцем, Ґрейс і тими аспірантами відвідала похорон Рендольфа Дріблетта, вислухала безпорадний і кволий панегірик молодшого брата, поспостерігала за примарною в полуденному смогові матір’ю, трохи поголосила і повернулася вночі, щоб посидіти на могилі та випити мускатне «Напа Веллі», яке свого часу Дріблетт цмулив барелями. Місяця не було, туман заткав зірки, усе було чорним, як вершник Трістеро. Едіпа сиділа на землі, морозячи сідниці, і розмірковувала над тим, чи не зникла разом з ним якась версія її самої, як тієї ночі Дріблетт казав з душу. Можливо, її розум продовжував напружувати психічні м’язи, що вже не існували — зраджений та обдурений власним фантомом, подібно до того, як ампутанта обдурювала власна фантомна кінцівка. Колись вона зможе замінити все, що втратила, якимось протезом, сукнею певного кольору, фразою у листі, іншим коханцем. Вона спробувала дотягнутися до того набору білків, які можливо, хоча й маловірогідно, збереглися шістьома футами нижче, усе ще опираючись розпаду — не бажаючи зануритися у стан спокою, можливо, готуючись до якогось останнього сплеску, якогось останнього прориву крізь землю, які, ледь блимаючи, в останньому намаганні силою утримували залишки своєї минущої крилатої форми, що завжди мусить перебувати в теплому тілі господаря, або ж навіки розчинитися в пітьмі. Якщо ти прийдеш до мене, молилась Едіпа, принеси спогади останньої ночі. Або якщо це занадто важко, то хоча б останні п’ять хвилин — цього має вистачити. А я тоді знатиму, чи твоя прогулянка до моря була пов’язана із Трістеро. Якщо вони усунули тебе з тієї ж причини, що й Гілеріуса, Мучо і Метцґера, — бо, може, думали, що ви мені більше не потрібні, то вони помилялися. Ти мені потрібен. Лише принеси мені ті спогади — і зможеш жити зі мною весь той час, який мені ще відпущено. Вона згадала його голову, яка пливла у клубах пари в душі, і як він казав, що вона могла б закохатись у нього. Та чи могла б вона його врятувати? Вона подумала про дівчину, яка сповістила про його смерть. Чи кохали вони одне одного? Чи було їй відомо, чому Дріблетт того вечора вставив ці два додаткові рядки? Чи було це відомо хоча б йому самому? Нікому вже не знайти кінців. Сотні переплутаних, перемішаних одержимостей — секс, гроші, хвороба, відчай через час і місце, де випало жити. Хтозна. Зміна сценарію мала таку саму незрозумілу причину, як і його самогубство. Можливо, в обох випадках була та сама примха. Можливо, — враз її щось пройняло, так, ніби щось наділене яскравими крильми торкнулося святилища її серця, — можливо, проростаючи з того ж слизького лабіринту, додавання тих двох рядків у якийсь нез’ясований спосіб слугувало йому репетицією його нічного відходу до цієї величезної раковини первісної крові Тихого океану. Вона чекала, щоб окрилене сяйво оголосило про своє щасливе прибуття. Та було тихо. Дріблетт, покликала вона. Сигнал відлунював донизу милями заплутаної мозкової схеми. Дріблетт!

Зараз було так само, як тоді з Демоном Максвелла. Або вона не була здатна до комунікації, або його не існувало.

Окрім походження Трістеро, бібліотеки більше нічого не змогли їй про нього розповісти. Хоча було відомо — організація не пережила боротьби за незалежність Голландії. Щоб знайти решту інформації, вона мала підійти до пошуків з боку «Турн і Таксис». Тут існували свої ризики. Для Еморі Бортца, здавалося, це перетворилося на різновид дотепної гри. Наприклад, він дотримувався теорії дзеркального відображення, за якою будь-який період нестабільності «Турн і Таксиса» відбивався на тіньовій діяльності Трістеро. Він застосовував її щодо таємниці того, чому це страхітливе ім’я з’являлося друком лише в середині XVII сторіччя. Як автор каламбуру на «Тристерове dies ігае» здолав свій страх? Як половина ватиканського куплета, із її вилученим рядком з «Тристеро», потрапила до видання ін-фоліо? Звідки взялася сміливість навіть натякнути на суперника «Турн і Таксис»? Бортц стверджував, що всередині Трістеро мала бути якась криза, досить вагома, щоб утримати їх від відплати. Можливо, такого ж штибу, що й та, яка не дала їм вкоротити віку докторові Блоббу.

Та чи варто було Бортцу ті кілька слів перетворювати на пишномовне плетиво із дивовижних троянд, коли у червоних запашних сутінках під ними ця темна історія так і залишалася невидимою? Коли 1628 року помер Леонард II-Францис, граф Турн і Таксис, його дружина Олександрина Руе успадкувала його ім’я поштмайстра, хоча її перебування на посаді ніколи не вважали офіційним. Вона залишала посаду 1645 року. Фактичний осередок влади в монополії лишався невизначеним до 1650 року, коли цю посаду обійняв наступний спадкоємець чоловічої статі, Ламорал II-Клод-Францис. Тим часом у Брюсселі й Антверпені в організації почали з’являтися перші ознаки розпаду. Отримавши імператорські ліцензії, місцеві приватні пошти так розширили свою діяльність, що у двох містах зачинилися офіси «Турн і Таксис».

І як, запитував Бортц, відреагували Трістеро? Вони оголошують себе військовим угрупованням і проголошують настання визначної миті. Підтримують переворот, поки їхній ворог ослаблений. Однак консервативне крило дбало лише про продовження протистояння, точнісінько так, як Трістеро робило всі ці сімдесят років. Там також могло бути, скажімо, кілька візіонерів: людей, які випереджали свій час і які були спроможні мислити в історичній перспективі. Принаймні один з них був достатньо проникливим, щоб передбачити кінець Тридцятилітньої війни, Вестфальський мир, розпад Імперії та майбутнє скочування в партикуляризм[189].

— Він виглядає як Кірк Даґлас[190], — виголосив Бортц, — він носить меч, має якесь зухвале ім’я, на кшталт Конрад. Вони зустрічаються у задній кімнаті таверни, довкола всі ці баби у сільських блузках носять пивні кухлі, усі захмелілі та гамірні, раптово Конрад вискакує на стіл. Натовп змовкає. — Порятунок Європи, — каже Конрад, — залежить від зв’язку, правильно? Ми зіткнулися з цією анархією ревнивих німецьких князів, сотні їх інтригують, контрінтригують, борючись, розсіюючи всі сили Імперії у своїх марних суперечках. Та незалежно від того, хто з цих князів контролює канали зв’язку, він їх продовжить контролювати. Колись ця мережа зможе об’єднати континент. Отже, я пропоную нам об’єднатися з нашим старим ворогом «Турн і Таксис»… — Крики «ні», «ніколи», «викинути зрадника геть», аж поки буфетниця, закохана в Конрада мала кокетка, оглушує кухлем його найгучнішого супротивника. — Разом, — продовжує Конрад, — наші дві організації можуть стати непереможними. Ми провадитимемо обслуговування, базуючись виключно на засадах Імперії. Без нас ніхто не зможе пересувати війська, відправляти фермерську продукцію, що завгодно. Якщо якийсь князь спробує створити свою власну кур’єрську службу — ми його розчавимо. Ми, ті, хто так довго були позбавлені спадку, зможемо успадкувати всю Європу! — Бурхливі оплески.

— Однак вони так і не вберегли Імперію від розпаду, — зауважила Едіпа.

— Тож, — не зважаючи на її заувагу, продовжував Бортц, — вояки та консерватори у своїй боротьбі зайшли в глухий кут, Конрад і його групка візіонерів, бувши гарними хлопцями, намагаються все залагодити, та згодом усі вони знову готуються до протистояння, усі можливості вичерпані, Імперія отримує належне, «Турн і Таксис» не йде на жодні угоди.

Із кінцем Священної Римської імперії першоджерело легітимності «Турн і Таксис» було загублене назавжди поміж інших розкішних оман. Шириться підґрунтя для параної. Якщо Трістеро вдалося зберегти бодай часткову таємничість, якщо «Турн і Таксис» не має чіткого уявлення, хто його супротивник або як далеко поширюється його вплив, то більшість їх мала б увірувати у щось дуже подібне до скервгамітівського сліпого, механістичного анти-Бога. Хоч би чим воно було, воно здатне вбивати їхніх вершників, спричиняти гуркітливі зсуви ґрунтів уздовж їхніх доріг, розширювати і створювати нову конкуренцію на місцях, а незабаром навіть утворювати державні поштові монополії; зрештою — роздробити їхню імперію. Це полтергейст їхнього часу, спущений, щоб уперіщити ремнем по сраці «Турн і Таксис».

Та за наступні півтора сторіччя параноя відступає, бо вони відкривають, що природа Трістеро цілком земна. Могутність, усевідання, непримиренна злостивість — атрибути того, що вони вважали історичним принципом, Zeitgeist[191], переносяться на сучасний образ ворога людського. Так що аж до 1795 року навіть припускали, що Трістеро інсценізувало Французьку революцію лише для того, щоб виправдати Проголошення від 9-го фрімера[192], року III, що ратифікувало кінець поштової монополії «Турн і Таксис» у Франції та Нідерландах.

— І чия це гіпотеза? — поцікавилась Едіпа. — Ви десь про це читали?

— Хіба таке нікому не могло спасти на думку? — спитав Бортц. — А може, й не могло.

Вона не наполягала на аргументах. Її починало все це втомлювати. Наприклад, вона не запитала Чингіза Коена, чи відповіла щось його Експертна комісія стосовно відісланих ним марок. Вона знала, що якщо повернеться до «Вечірньої Гавані», щоб знов поговорити зі старим містером Тотом про його дідуся, то виявиться, що він теж помер. Вона знала, що їй варто написати «К. да Чинґадо», видавцю незрозумілої версії «Трагедії кур’єра» в м’якій обкладинці, але вона цього не зробила і навіть не запитала у Бортца, чи цікавився він цим питанням. Найгірше було те, що вона часто безглуздо тікала світ за очі, аби лише не говорити про Рендольфа Дріблетта. Щоразу, коли з’являлася та дівчина з поминок, Едіпа знаходила привід втекти з тих збіговиськ. Вона відчувала, що зраджує Дріблетта і себе. Однак лишила його в спокої, стурбована, що її відкриття не виходять за межі певного кола — можливо, через побоювання, що воно зробиться більшим за неї і врешті її поглине. Коли якось увечері Бортц запитав її, чи не зустрітися їм з Д’Аміко з Нью-Йоркського університету, Едіпа занадто швидко й нервово сказала «ні». Він більше про це не згадував, і вона, звичайно, також.

Проте однієї ночі вона таки повернулася до «Кінескопу», неспокійна, самотня, із підозрою ставлячись до того, що могла там побачити. Вона зустріла Майка Фалопяна з кількатижневою бородою, у розстібнутій сорочці оливкового кольору, м’ятих військових штанях без манжет і петель для ременя, військовій куртці на двох ґудзиках і без капелюха. Він був в оточенні дівок, пив коктейлі з шампанським і волав низькопробні пісні. Коли він помітив Едіпу, то широко усміхнувся і помахав їй.

— Ти ба! — сказала вона. — Ви тут наче всі в похід вирушаєте. Тренувальний похід повстанців у гори. — Дівчата, які увивалися біля доступних частин Фалопяна, ворожо витріщилися на неї.

— Це революційна таємниця, — розреготався він, здіймаючи вгору руки та струшуючи кількох сподвижниць. — Відваліть уже всі! Я хочу з нею поговорити. — Коли вони не могли їх почути, він втупився у неї співчутливим, роздратованим і ще, може, дещо еротичним поглядом. — Як твої пошуки?

Вона стисло розповіла йому про хід справи. Поки вона говорила, він мовчав, а вираз на його обличчі повільно змінювався, так, що вона ніяк не могла його зрозуміти. Зрештою їй це набридло. Щоб його трошки розворушити, вона сказала:

— Я дивуюся, що ви, народ, також не користуєтесь цим сервісом.

— Ми що — у підпіллі? — м’яко відказав він. — Якісь аутсайдери?

— Та я ж не про те…

— А може, ми поки що не вийшли на них? — сказав Фалопян. — Чи, може, вони не вийшли на нас? Або, може, ми вже користуємося З.У.Ж.И.Т.І., але тримаємо це в таємниці.

А коли кімнатою заструменіла електронна музика, додав:

— Та є й інший погляд. — Вона відчувала, що він збирається сказати, і почала рефлекторно скреготіти задніми кутніми. Нервова звичка, набута нею за останні декілька днів. — Чи спадало тобі колись на думку, Едіпо, що з тебе хтось кепкує? Що це все омана, може, це щось, що Інверариті підлаштував перед смертю?

Їй це спадало на думку. Але, подібно до думки, що коли-небудь вона помре, Едіпа, за поодинокими випадками, найчастіше вперто відкидала саму таку можливість.

— Ні, — сказала вона, — це сміховинно.

Фалопян співчутливо дивився на неї.

— Тобі варто, — спокійно провадив він, — тобі справді варто подумати про це. Випиши все те, чого не можеш прийняти, — усю вірогідну добуту інформацію. А тоді випиши лише свої припущення. І побачиш, що вийде. Принаймні так.

— Тоді вже продовжуй, — сказала вона холодно. — А що потім, після «принаймні так»?

Він усміхнувся, можливо, намагаючись тепер врятувати все те, що безгучно нищилося, але у просторі між ними неквапно ширилася мережа невидимих тріщин:

— Не казися, будь ласка.

— Отже, перевірити мої джерела, — люб’язно продовжувала Едіпа. — Правильно?

Більше він не сказав жодного слова.

Вона підвелася, роздумуючи, чи усе гаразд з її волоссям, чи не виглядає вона покинутою істеричкою, а їхня розмова — скандалом.

— Я знаю, ти змінився, Майку, — сказала вона. — Адже поруч мене всі змінюються. Але ж не настільки, щоб аж зненавидіти мене.

— Зненавидіти тебе, — він похитав головою і розреготався.

— Якщо будуть потрібні нарукавні пов’язки чи зброя, звертайся до Вікертопа Тремейна, там на автостраді. «Крамничка свастик Тремейна». Скажеш, що від мене.

— Ми вже співпрацюємо, дякую. — Вона пішла, а він залишився зі своїм модифікованим кубинським стилем тупитися у підлогу і чекати на повернення свого жіноцтва.

Отже, що з приводу джерел? Так, вона уникала цього питання. Одного разу зателефонував схвильований Чингіз Коен і попрохав її приїхати подивитися на дещо, що він тільки-но отримав поштою, поштою США. Це виявилася стара американська марка з нанесеним ріжком із сурдиною, борсуком голічерева і девізом: Заки Усі Ждемо Ирійної Трістерової Імперії.

— Так ось що воно означає, — сказала Едіпа. — Де ви це взяли?

— Друг, — сказав Коен, гортаючи пошарпаний каталог «Скотт[193]», — у Сан-Франциско. — Вона, як і зазвичай, не розпитувала далі про якісь імена чи адреси.

— Дивина. Він сказав, що не може знайти згадувану марку. Але ж ось вона. Гляньте у додатку.

На початку книжки кимось була зроблена паперова вклейка. На ній була відтворена марка із позначенням 1631L1 і назвою «Швидкісна Пошта Трістеро, Сан-Франциско, Каліфорнія», яка була вставлена між місцевими списками 139 (Третє Авеню Поштовий Відділ Нью-Йорка) і 140 (Об’єднана Пошта, також Нью-Йорка). Піддавшись інтуїції, Едіпа, відразу ж перегорнула книжку у кінець і на форзаці знайшла наліпку «Букіністичний Цапфа».

— Звісно, — запевнив Коен. — Я поїхав туди на день, щоб побачитися з містером Метцґером, поки ви були на півночі. Це «Спеціалізоване видання Скотта», бачите, для американських марок. Взагалі-то я не зберігаю таких каталогів. Моя царина — європейські та колоніальні марки. Та я зацікавився, тому…

— Звичайно, — сказала Едіпа. Будь-хто міг вставити додаток. Вона повернулася до Сан-Нарцисо, щоб ще раз поглянути на перелік активів Інверариті. Певна річ, увесь торговельний центр, де розташовувалися букіністичний Цапфа та Тремейнова комісійна крамниця, перебував у власності Пірса, а окрім того, ще й «Театр Танка».

Гаразд, сказала собі Едіпа, блукаючи кімнатою з тривогою на серці і очікуючи чогось справді жахливого, гаразд. Цього ж не уникнути, так? Кожен під’їзний шлях до Трістеро так само виводить на слід володінь Інверариті. Навіть Еморі Бортц з його копією Блоббових «Подорожей» (які він придбав, — вона не мала жодних сумнівів, що коли спитати в Бортца, то почула б його відповідь, — також у Цапфа) викладав тепер у Сан-Нарциському коледжі, який також був пристойно обдарований мерцем.

Що це означає? Те, що Бортц разом з Метцґером, Коеном, Дріблеттом, Котексом, татуйованим моряком у Сан-Франциско, кур’єрами З.У.Ж.И.Т.І., яких вона бачила, — усі вони були людьми Пірса Інверариті? Купленими? Чи вірними служителями задарма, задля забавки, задля якогось грандіозного лихого жарту, спланованого ним, усе, щоб її збентежити чи нажахати, чи, може, задля моральної настанови?

Зміни своє ім’я на Майлз, Дін, Серж і / або Леонард, мала, порадила вона своєму відбиттю у дзеркалі туалетного столика, освітленого цим полуднем. Бо інакше вони назвуть це параноєю. Так, вони. Інакше ти без ЛСД чи інших індольних алкалоїдів натрапила на прихований світ таємних статків і насичених мрійливих снів; на світ мережі, у якій бозна-яка кількість американців відверто спілкуються, залишивши для офіційної урядової пошти всю свою брехню, усі свої переповідання рутини, усі свої нудні зради духовної убогості; а можливо, ти натрапила навіть на реальну альтернативу безвиході, браку приємних несподіванок у житті, які гризуть кожного відомого тобі американця, та й тебе теж, дорогенька. Або ж тобі це привиділося. Або ж проти тебе сплели змову, дуже витратну й ретельно сплановану, із залученням підробки марок і давніх книг, постійним стеженням за тобою, засіванням усього Сан-Франциско поштовими ріжками, підкупом бібліотекарів, найманням професійних акторів і ще бозна-чого, відомого хіба лише самому Пірсу Інверариті, — і все це покривалося зі спадку у такий таємний чи незрозумілий для твого далекого від юриспруденції розуму спосіб, навіть попри те, що ти була співвиконавцем, й усе це виглядало таким заплутаним, що вже далеко вийшло за межі жарту. Або ж ти якось вигадала цю змову, і в такому разі у тебе, Едіпо, геть поїхав дах.

Оці варіанти вона й вважала більш-менш вірогідними. Чотири однаково можливі варіанти. Їй не подобався жоден з них, але ще лишалися сподівання на її психічний розлад — оце й увесь підсумок. Тієї ночі вона багато годин просто сиділа, надто ошелешена, щоб навіть випити, привчаючи себе дихати у вакуумі. Бо перебувала, о Господи, у порожнечі. Де не було нікого, хто б їй допоміг. Нікого у цілому світі. Усі були якимись не такими — божевільними, потенційними ворогами, мерцями.

Її турбували старі зубні пломби. Ночі поспіль вона дивилася у стелю, освітлену рожевою загравою неба Сан-Нарцисо. А іншим разом вона могла спати по вісімнадцять наркотичних годин і прокидалася знервованою, заледве тримаючись на ногах. На зустрічах з новим адвокатом у справах спадковості, в’їдливим стариганем, який мав звичку говорити скоромовкою, вона могла зосереджувати увагу не більш аніж на кілька секунд, і все більше нервово реготала, ніж щось казала. На неї накочували несподівані напади нудоти, які їй досить відчутно допікали — вони тривали по п’ять-десять хвилин, а потім припинялися, так, наче їх ніколи й не було. А ще мігрені, нічні кошмари та менструальні болі. Якось вона поїхала до Лос-Анжелеса, вибрала навмання з телефонної книги лікарку, пішла до неї та розповіла, що, здається, вона завагітніла. Вони зробили тести. Едіпа записалася під ім’ям Ґрейс Бортц і не прийшла на наступний огляд.

Чингіз Коен, колись такий тихий, тепер, здавалося, щодня приходив з новими подарунками — з переліком із застарілого каталога Цумштайна, із другом з Королівської Спілки Філателістів із тьмяними спогадами про якийсь ріжок з сурдиною, який він бачив у каталозі аукціону, що відбувався у Дрездені 1923 року; а якось він приніс машинопис, який йому надіслав ще один друг із Нью-Йорка. Припускалося, що це переклад статті зі знаменитої «Bibliotheque des Timbrophiles[194]» Жана-Батіста Моена[195], датованої 1865 роком. Читався він як ще одна костюмована драма Бортца, у якій розповідалося про великий розкол у рядах Трістеро під час Французької революції. Відповідно до нещодавно виявлених і розшифрованих щоденників графа Рауля Антуана де Вузира, маркіза де Тур-і-Тасиса, певна частина Трістеро так ніколи й не змирилася зі зникненням Священної Римської імперії і сприймала революцію як тимчасове божевілля. Соратники й аристократи, вони вбачали свій обов’язок у тому, щоб підтримати «Турн і Таксис» у вирішенні їхніх негараздів, отож вони провели розвідку стосовно того, чи був дім взагалі зацікавлений у субсидіюванні. Цей крок спричинив широкий розкол Трістеро. На з’їзді, що відбувся в Мілані, тиждень точилися суперечки, на все життя була посіяна ворожнеча, розпадалися роди, лилася кров. Наприкінці всього цього резолюцію щодо субсидіювання «Турн і Таксис» провалили. Значна частина консерваторів, сприймаючи це як небувалий випад проти них, полишили ряди Трістеро. «Отак, — патетично закінчувалася стаття, — організація поринула у сутінки історичного затемнення. Від часу битви під Австерліцем[196] до кризи 1848 року Трістеро все ще протрималися, позбавлені підтримки майже всього дворянства; натепер їхня сфера звузилася до обслуговування анархістської кореспонденції; нині вони відіграють лише незначну роль — у Німеччині у справі зі злощасними Франкфуртськими національними зборами[197], у Будапешті на барикадах[198], можливо, навіть серед юрських[199] годинникарів, готуючи їх до приходу М. Бакуніна. Водночас, це ще й пояснюється тим, що у 1849-50-ті роки значна кількість їхніх представників утікають до Америки, де вони, безсумнівно, тепер надають свої послуги тим, хто прагне загасити полум’я Революції».

Уже не така схвильована, якою була б ще тиждень тому, Едіпа показала цей уривок Еморі Бортцу.

— Усі біженці Трістеро, що втікали від реакції 1849 року, — припускав він, — прибувають до Америки, сповнені райдужних сподівань. От тільки що ж вони там знаходять? — провадив він у своїй запитально-стверджувальній манері. — Клопоти. Приблизно 1845 року уряд США здійснив велику поштову реформу, знижуючи свої тарифи, виводячи з бізнесу найнезалежніші поштові маршрути. У 70-ті та 80-ті відразу ж знищували будь-яку незалежну поштову службу, яка намагалася конкурувати з урядом. У 1849-50-х роках іммігрантському Трістеро було не на часі налагоджувати свою діяльність, якою вони займалися в Європі.

— Тож вони просто зосталися, — сказав Бортц, — і зберігали конспірацію. Інші іммігранти приїжджають до Америки у пошуках свободи від тиранії, вони переймають культуру, асимілюються тут, у цьому плавильному казані. Із початком Громадянської війни більшість з них як ліберали вступають у військо, щоб боротися за збереження Союзу. Але, вочевидь, не Трістеро. Єдине, що вони зробили, — це змінили напрям свого протистояння. Не зазнаючи протидії, вони до 1861 року вже встигли добре утвердитися. Поки «Поні Експрес» змагаються з пустелями, дикунами і бічними вітрами, Трістеро проводить для своїх співробітників інтенсивні курси діалектів сіу й атабаска[200]. Вдаючи із себе індіанців, їхні посланці проникають на захід. Вони щоразу дістаються узбережжя без жодних втрат і навіть без жодної подряпини. Тепер вони особливу увагу приділяють мовчанню, перевтіленню, протидії, яку ховають під маскою лояльності.

— А як щодо Коенової марки? Заки Усі Ждемо Мрійної Трістерової Імперії.

— За часів свого становлення вони були відкритіші. Пізніше, коли за них взялися федерали, вони почали застосовувати марки, що виглядали майже кошерно.

Едіпа знала їх напам’ять. На 15-центовій темно-зеленій марці випуску «Колумбової Виставки» 1893 року («Колумб сповіщає про своє відкриття») обличчя трьох придворних куртьє[201] праворуч, які отримують цю звістку, були невловимо змінені, щоб показати вираз неконтрольованого переляку. На 3-центовій випуску «Матері Америки», погашеній у День матері[202] 1934 року, квіти ліворуч внизу «Матері» Вістлера[203] були замінені венериною мухоловкою, беладонною, сумахом отруйним та іншими рослинами, яких Едіпа ніколи не бачила. На випуску 1947 року з нагоди сторічного ювілею поштової марки та на честь великої поштової реформи, яка ознаменувала початок кінця для приватних кур’єрських служб, голова вершника «Поні Експрес» внизу ліворуч була повернута під неприродним, несумісним із життям, кутом. На 3-центовій марці насиченого фіолетового кольору стандартного випуску 1954 року на обличчі статуї Свободи блукала ледь помітна загрозлива посмішка. Випуск з нагоди Брюссельської виставки 1958 року, де на фото павільйона США, зробленого з повітря у Брюсселі, безпомильно вгадувався силует коня з вершником, що стояв дещо віддалік крихітних відвідувачів виставки. Була ще марка «Поні Експрес», яку Коен показував їй під час перших відвідин, Лінкольнівська 4-центова «Поштобий звір США», зловісна 8-центова авіапоштова, яку вона бачила на листі татуйованого моряка в Сан-Франциско.

— Інтригує, — сказала вона, — якщо тільки ця стаття не підробка.

— Це досить легко перевірити, — Бортц дивився їй прямісінько в очі. — Чому б тобі цього не зробити?

Зубний біль посилювався, їй ввижалися безтілесні зловісні голоси, від яких годі було заховатися, м’яка пітьма дзеркал, із яких щось намагалося вийти, і порожні кімнати, що чекали на неї. І не існувало таких гінекологічних тестів, щоб визначити, чим вона вагітна.

Одного дня їй зателефонував Коен, щоб сказати про остаточну домовленість щодо продажу з аукціону колекції марок Інверариті. Трістерові «фальсифікати» мали йти лотом 49.

— І ще дещо тривожне, міз Маас. На сцені з’явився новий заявний учасник аукціону, про якого ніколи не чув ні я, ні жодна з місцевих організацій. Таке рідко трапляється.

— І що з того?

Коен пояснив, що бувають наявні учасники аукціону, присутні на аукціоні особисто, та заявні учасники, які надсилатимуть свої ставки поштою. Ці ставки аукціонна організація запише у спеціальну книгу заявок, звідси й назва. Й у цьому разі ім’я осіб, ставки яких відбуватимуться за «книгою», не розголошується.

— А як вам тоді відомо, що це новий учасник?

— Чутками світ повниться. Надто він потайний — працює через агента К. Морріса Шрифта, дуже шановану, доброчесну людину. Морріс учора зв’язався з організаторами аукціону, щоб повідомити їм, що його клієнт хоче заздалегідь перевірити наші фальсифікати лоту 49. Зазвичай це не викликає жодних заперечень, якщо відомо, хто хоче оглянути лот, і якщо він готовий сплатити всі поштові збори та страховку і повернути увесь вміст упродовж 24 годин. Але Морріс щодо цих питань поводився досить загадково — не назвав ні імені свого клієнта, ні надавав будь-якої іншої інформації про нього. За винятком того, що, як Моррісу відомо, він не належить до цього кола. І зрозуміло, що вони як консервативний аукціонний дім вибачилися і відмовили.

— І що ти про все це думаєш? — спитала Едіпа, уже й так усе знаючи.

— Що наш таємничий покупець може бути від Трістеро, — сказав Коен. — Вони побачили опис лота в аукціонному каталозі. І хочуть вберегти від непосвячених докази існування Трістеро. Цікаво, яку вони ціну запропонують.

Едіпа повернулася до «Палат Ехо» і аж до заходу сонця пила бурбон, а потім запала глибока темрява. Тоді вона виїхала з готелю та якийсь час ганяла автострадою з вимкненими фарами, щоб подивитися, що з того буде. Та янголи її берегли. Невдовзі як перейшло за північ, вона опинилася в телефонній будці у безлюдному, незнайомому і неосвітленому районі Сан-Нарцисо. Замовила розмову з «Грецьким Способом» у Сан-Франциско, потім мелодійному голосу на тому кінці дроту описала вугруватого пухнастоволосого Інаморато Анонімного, із яким там розмовляла, і чекала, а тим часом їй на очі наверталися незбагненні сльози. Минуло півхвилини бряцання склянок, вибухів сміху, звуків музичного автомата. Тоді він підійшов.

— Це Арнольд Снарб, — схвильовано сказала вона.

— Був у туалеті для хлопчиків, — сказав він. — Туалет для дорослих забитий.

Не довше ніж за хвилину вона йому швиденько розповіла про те, що дізналася про Трістеро і що сталося з Гілеріусом, Мучо, Метцґером, Дріблеттом і Фалопяном.

— Тож ви, — сказала вона, — єдиний, хто у мене залишився. Я не знаю і не хочу знати вашого імені. Та я мушу знати, чи ви перебуваєте з ними у змові. Чи була підлаштована ця випадкова зустріч і розповідь про поштовий ріжок? Бо для вас це міг бути лише розіграш, а для мене кілька годин тому він перестав ним бути. Я напилась і поїхала ганяти цими автострадами. Наступного разу я можу бути ще менш розсудливою. Заради Бога, життя людського, будь-чого, що ви там поважаєте, будь ласка. Допоможіть мені!

— Арнольде, — сказав він на тлі відлуння гамору з бару.

— Досить, — сказала вона, — вони мене задовбали. Віднині я більше не граюся в ці ігри. Ви вільні. Звільнені. Можете мені розповісти.

— Уже надто пізно. — сказав він.

— Для мене?

— Для мене. — Поки вона спромоглася запитати його, що він мав на увазі, він поклав слухавку. Монет більше не було. За той час, який вона б витратила, щоб десь розміняти купюру, він уже зникне. Вона геть самотня стояла посеред ночі між муніципальною будкою й орендованою машиною і намагалася стати обличчям до моря, проте втратила орієнтацію. Вона повернулася, крутнувшись на підборі, однак гір теж не змогла віднайти. Наче між нею та рештою землі не було жодних перешкод. Тієї миті щезло Сан-Нарцисо (цілковита загубленість, миттєва, сферична і звук мелодії бездоганного оркестру, яка ніжно бриніла поміж зірок), позбулося залишків своєї унікальності для неї та знову стало просто назвою у поєднанні з корою і мантією Американського континенту. Пірс Інверариті справді був мертвий.

Вона йшла вздовж залізничної колії поруч із шосе. Подекуди рейки відгалужувалися і тяглися на територію фабрики. Можливо, цими фабриками також володів Пірс. Хоча яка тепер різниця, хай йому навіть належало все Сан-Нарцисо. Сан-Нарцисо — то тільки назва; випадок у хроніці кліматичних змін наших сновидінь і денних спогадів про ці сновидіння, мить існування грозового фронту чи торнадо на тлі могутніших континентальних звершень — уривчасті пориви вітру, зітканого зі страждань і потреб, переважання вітрів достатку. Цьому не було кінця, Сан-Нарцисо не мало кордонів. Ніхто й не знав, як їх накреслити. Тижні вона присвятила себе відшукуванню сенсу у тому, що залишив по собі Інверариті, навіть не підозрюючи, що тією спадщиною була вся Америка.

Чи була взагалі Едіпа Маас його спадкоємицею, чи, можливо, цей пункт і справді вносився або ж зашифровувався у заповіті без відома Пірса, який на той час надто переймався черговим безрозсудним розширенням статків, чи йому просто щось стрелило в голову? Вона ніколи більше не могла викликати у пам’яті образу померлого, вигляду його одягу, постави, не могла заговорити й отримати відповідь, так само як не могла співчувати його пошукам виходу з глухого кута створеної його власними зусиллями загадки.

Хоча він ніколи й не говорив з нею про справи, вона знала, що в ньому була частка, яка ніколи не вичерпувалася і тривала нескінченним рядком десяткового дробу; її кохання, хай там як, було несумісним з його потребою владарювати, видозмінювати світ, створювати нові перспективи, множити власні суперечності і збільшувати темпи зростання.

— Усе має крутитися, — якось сказав він їй, — оце й уся таємниця, усе має крутитися. Пишучи заповіт, охоплений лихими передчуттями, він мав знати, чим закінчаться ці каруселі. Він міг написати той заповіт лише для того, щоб завдати клопоту колишній коханці, — цинічно впевнений, що вона його викинула зі своєї пам’яті, і тому вирішив нагадати про себе саме так. Він міг це важко переживати. Та от тільки вона про це не знала. Він міг сам дізнатися про Трістеро і зашифрувати його в заповіті, вчиняючи так через упевненість, що вона їх знайде. Чи, може, він навіть спробував пережити смерть як параною; як змову проти когось, кого він любив. Чи не виявиться врешті-решт, що це збочене породження не по зубах навіть самій смерті — можливо, ця хитромудра витівка із заповітом, що зародилася в його невеселій віце-президентській голові, така складна і заплутана, що навіть темному Янголу несила її зрозуміти і усвідомити всі її можливі наслідки? Невже щось із всього цього вдалося, і Інверариті в такий спосіб зумів побороти смерть?

Проте, похнюпившись і зашпортуючись об шлакобетон і старі шпали, вона вже знала, що існувала й інша можливість. Така, що все це могло бути насправді. Що Інверариті просто помер — і більше нічого. Тоді припустимо (о Боже!), що Трістеро справді існує і що вона таки випадково на нього натрапила. Якщо Сан-Нарцисо та власність Інверариті нічим не відрізнялися від будь-якого іншого містечка, будь-якої іншої власності, то через цю подібність, за бажання, вона могла б знайти Трістеро будь-де у Республіці, у будь-якому із сотні ледь замаскованих відгалужень, у сотні психічних розладів. Вона на хвильку спинилася між сталевими рейками і підвела голову, немов принюхуючись до повітря. Усвідомлюючи напружену, болючу присутність, вона стояла і стояла, розуміючи, що так само, як для неї на небі спалахували зоряні шляхи, так і ці колії тягнуться і вливаються в інші, а потім — ще в інші, знаючи, що вони обплітали, пронизували, скріплювали печаттю автентичності велику ніч довкола неї. Варто було лише придивитися. Цієї миті вона подумала про старі пульманівські вагони, полишені у тих місцях, де зникли гроші чи пасажири, розкидані посеред зелені сільськогосподарських угідь, із розвішаним одягом на шворках, і димом, що ліниво стелився із колінчастих труб. Чи підтримували там поселенці зв’язок з іншими за допомогою Трістеро; чи допомогли вони організації пережити ці 300 років позбавлення спадку? Звичайно, нині вони забули, що саме мало успадкувати Трістеро, як, можливо, колись мала успадкувати сама Едіпа. Що лишалося у спадок? Ця зашифрована у заповіті Інверариті Америка, кому вона належала? Її думки рухалися далі: завмерлі вантажні вагони, де на підлозі сиділи діти та, щасливі, як коти у сметані, підспівували всьому, що лунало з материного кишенькового радіо; інші поселенці, які напинали полотнища для накриття позаду усміхнених рекламних щитів уздовж усіх шосе або спали на звалищах в обідраних мушлях розбитих «Плімутів» чи навіть зухвало ночували на якомусь стовпі в будці ремонтника електроліній, завернувшись, наче гусінь, у павутину телефонних дротів, живучи якраз поміж мідних клем і мирського дива спілкування, не потривожені німою напругою сигналів, що усенощно долають милі у тисячах нечутних повідомлень. Вона згадала, як почула колись балачку волоцюг, американців, які говорили своєю мовою дбайливо, науково, наче були вигнанцями з якогось невидимого місця, яке, утім, мало якийсь стосунок до того привітного світу, у якому вона жила; і нічних мандрівників уздовж доріг, що, не підводячи очей, наближалися і віддалялися у світлі фар, занадто далекі від будь-якого міста, щоб мати реальний пункт призначення. І голоси, що зринали до і після голосу небіжчика в телефоні, які навмання дзвонили в найтемнішу, найсповільненішу годину, невпинно шукаючи серед десятків мільйонів можливих з’єднань того магічного Іншого, який би явився з тріскоту реле, монотонних літаній образ, бруду, фантазій, любові, чиї грубі повторювання коли-небудь мають викликати у світ спонуку до дії, що не має назви, спонуку до пізнання, до Слова.

Як багато людей були посвячені в таємницю Трістеро та їхнього вигнання? Що сказав би суддя у справах правонаступництва щодо ідеї розподілити ту спадщину рівними частками серед усіх них, усіх цих безіменних? Ох! Він би за секунду взяв її за дупу, відкликав би її повноваження виконавиці заповіту, вони б по-всякому її обзивали, проголосили б на увесь округ Оріндж[204] адептом перерозподілу власності та комунячкою, підсунули б старого з «Ворп, Вістфул, Кубічек і Макмінґус» як розпорядника майна померлого за призначенням суду — і на тому кінець, мала, усім шифрам, констеляціям і прихованим спадкоємцям. Хтозна. Можливо, її колись переслідуватимуть, аж поки вона не приєднається до самого Трістеро, якщо воно, звичайно, існує, зануриться в його присмерк, його замкнутість, його очікування. Очікування насамперед; якщо немає іншої можливості замінити тих, що змушують землю без жодних рефлексій чи голосінь приймати у свою найніжнішу плоть будь-яке Сан-Нарцисо, то тоді хоча б очікувати, поки порушиться і розбалансується симетрія варіативності. Вона чула про закон вилучення третього[205]; це лихо лайняне, якого треба уникати; і як воно взагалі могло тут трапитися, за такого розмаїття можливостей? Адже тепер це нагадувало блукання серед матриць великого цифрового комп’ютера: сполучені нулі й одиниці звисають, наче збалансовані мобайлі[206], рясними, а може, й нескінченними рядами — праворуч, ліворуч, попереду. Чи стоїть за плутаниною вулиць якийсь трансцендентний смисл, або ж це просто земля? Чи є у піснях, які виконували Майлз, Дін, Серж і Леонард, якась частка божественної краси істини (як тепер увірував Мучо), чи це просто звуковий спектр? Чи було питанням несправедливості відстрочення вогненного голокосту для торговця свастиками Тремейна, або ж це просто відсутність вітру; чи пояснювалося перебування солдатських кісток на дні Озера Інверариті причиною світового масштабу, або ж лише потребою аквалангістів і курців? Одиниці та нулі. Так утворюються пари. Чи досягли у будинку для літніх «Вечірня Гавань» якоїсь гідної угоди з Янголом Смерті, чи там лише смерть і щоденні, виснажливі приготування до її приходу? Інше значення, що ховається за очевидним, або ж його відсутність. Едіпа перебуває у коловороті екстазу реальної параної, або ж реальним є Трістеро. А тоді вже — чи стоїть якесь Трістеро за фасадом спадщини Америки, чи є просто Америка, і якщо є просто Америка, то, здається, єдиною для неї можливістю продовжити існування і вписатися в усе це було відчуження — незаймане, оточене колом параної.

Наступного дня з тією мужністю, яка з’являється, коли не маєш чого втрачати, вона зв’язалася з К. Моррісом Шрифтом і запитала про його таємничого клієнта.

— Він вирішив особисто бути присутнім на аукціоні, — оце й усе, що їй сказав Шрифт. — Можливо, ви його там побачите.

Так, можливо.

Аукціон відбувався, як і має бути, недільного полудня, у найстарішій, мабуть, будівлі Сан-Нарцисо, зведеній ще до Другої світової. Едіпа прибула одна на кілька хвилин раніше, і в холодному вестибюлі з блискучою, з червоного дерева підлогою і запахом воску й паперу зустріла Чингіза Коена, який видавався украй збентеженим.

— Будь ласка, не сприймайте це за конфлікт інтересів, — мовив він щиро і протяжно. — Тут є кілька чудових мозамбіцьких трикутників, і я не зміг втриматися. Можна поцікавитися: ви прийшли брати участь в аукціоні, міз Маас?

— Ні, — відказала Едіпа, — просто цікавлюся.

— Нам пощастило. Сьогодні виголошуватиме Лорен Пассерин, найкращий аукціоніст на Заході.

— Що робитиме?

— Ми кажемо: аукціоніст «виголошує» торги, — сказав Коен.

— У вас штани розстебнуті — прошепотіла Едіпа. Вона не була певна того, що робитиме, коли з’явиться покупець. Мала лише якусь неясну думку зчинити такий гучний скандал, щоб приїхала поліція, і в такий спосіб з’ясувати, хто ця людина насправді. Намагаючись трохи зігрітися та переймаючись, як усе мине, вона стояла на клаптику підлоги, куди падав сонячний промінь, оточена блискучими порошинками, що повільно линули вгору і вниз.

— Уже час починати, — сказав Чингіз Коен, пропонуючи їй руку.

Чоловіки всередині аукціонного приміщення були одягнені в чорні шерстяні костюми і мали бліді, суворі обличчя. Силкуючись приховати свої думки, кожен з них спостерігав, як вона входить. Лорен Пассерин нависав зі своєї трибуни, наче ляльковод — яскраві очі, натренована та нещадна посмішка. Він вдивлявся у неї, посміхаючись, ніби кажучи, я здивований, що ви таки прийшли. Едіпа самотньо сіла позаду, розглядаючи потилиці і намагаючись вгадати, хто був її ціллю, її ворогом, а можливо, її доказом. Помічник зачинив важкі двері у вестибюль із вікнами та сонцем. Вона почула клацання замка, відлуння тривало лише мить. Пассерин розвів руки у жесті, що, здавалося, міг належати жерцям якоїсь чужої культури або ж янголу, який падав з небес. Аукціоніст відкашлявся. Едіпа відкинулася на спинку, очікуючи на виголошення лоту 49.