Виголошення лоту 49

Виголосивши лот 49 або Як буде ТРП українською (післямова перекладача)

ТРП, або Томас Раґлз Пінчон (1937) — культовий американський письменник. Автор восьми романів, збірки оповідань і низки нарисів. Лауреат Фолкнерівської (1963) та Національної книжкової (1973) премій, останньої — за свій найвідоміший роман «Райдуга гравітації» («Gravity’s Rainbow»). Як не прикро констатувати, але досі українською переклали лише його новели «Ентропія» («Вікно в світ», 1999, № 5) та «Смерть і милість у Відні» («Всесвіт», 2015, № 11–12). Одна з основних причин такої «обійденості» Пінчона в українському контексті — гучна слава автора як одного з найскладніших прозаїків сучасності, постмодерніста в найгіршому значенні цього слова. А ще той факт, що письменник — відлюдник, хоч і не такий, яким був Селінджер (в американців навіть є прислів’я: «Селінджер ховається, Пінчон тікає»), також додає неоднозначності у ставленні до нього: Томас Пінчон за все життя поки не дав жодного інтерв’ю, на вручення премій особисто не з’являється, старанно приховує будь-яку особисту інформацію (хоча фанати та журналісти таки дещо розкопали), а його фотографій взагалі існує менше десяти, та й то найновішим — уже кілька десятків років. А ще він — один з небагатьох американських авторів, які з’явились у культовому мультсеріалі «Сімпсони» (в інших серіях товариство йому склали Джонатан Франзен, Майкл Шейбон, Ніл Ґейман, Том Вульф, Ґор Видал, Девід Фостер Воллес (посмертно) і Стівен Кінґ). Однак і тут ТРП, озвучивши свого персонажа, лишився «чесним із собою»: гуляє з пакетом на голові, де намальований знак питання.

Уся ця «втаємниченість» лишає нас наодинці з його досить специфічними текстами, які він, за винятком передмови до збірки «Відсталий учень» («Slow Learner», 1984), практично не коментує. Однак, як на мене, складність прози Пінчона — це перебільшення, легенда, адже за наявності досить гарних допоміжних коментарів і навичок уважного читання (радше навіть перечитування) його твори не видаються аж настільки «темними», «нечитабельними» чи розрахованими винятково на занудних інтелектуалів. Якщо порівняти його, скажімо, із деякими текстами сучасного американського «загубленого генія постмодернізму» Джозефа Макелроя, то Пінчон видаватиметься хоч і не простим, але принаймні таким, якого можна, доклавши певних зусиль, зрозуміти.

Певна річ, можна було б дати розгорнуті й докладні примітки до цього видання, прояснити абсолютно всі віднайдені дослідниками нюанси та натяки, і тоді книжка збільшилась би в обсязі десь утричі, та разом з тим повністю зникне насолода відшукування тих ідей самим читачем. А ТРП їх, повірте перекладачеві на слово, закодував безліч. І, власне, не треба забувати, що, за американською традицією, до художньої літератури (хіба що це не якесь спеціалізоване наукове видання) не подають жодних приміток, тож тамтешні читачі якось-то змушені обходитись навіть без усього того, що є у вас зараз.

Зважаючи на це, у примітках до роману подано лише найголовніші реалії, з’ясовано абревіатури й іншомовні слова-вирази. А цей супровідний есей покликаний накреслити лише декілька важливих контрапунктів та інтерпретацій, які допоможуть зорієнтуватися не так у смислах твору, як вказати шлях, де ті смисли віднайти. Маю сподівання на допитливого читача, який зможе відшукати значно більше, аби бажання було. Адже Пінчон — автор для тих, хто любить розгадувати загадки, читати між рядків і знає, що таке «алюзія». Зрештою, як сказано в романі: «Якщо знаєш, що це означає, знаєш, де дізнатися більше».

На перший погляд, фабула твору — нескладна та лінійна. Головна героїня — пересічна 28-річна домогосподарка з чудернацьким (як те часто буває в автора) ім’ям Едіпа нудьгується в подружньому житті, відвідує рекламні заходи та із задоволенням згадує свого екс-коханця, магната нерухомості Пірса Інверариті, аж раптом опиняючись (за влучним визначенням Едвіна Тернера, «полишаючи вежу заради лабіринту») у ролі детектива-переслідувача таємниці, пов’язаної із життям і смертю своєї колишньої пристрасті, а можливо — і з усією Америкою. Проте що ж змушує американців щороку купувати 15–20 тисяч примірників «Виголошення лоту 49», а критиків спонукає знов і знову повертатися до нього? Відомо, між іншим, що впродовж 1970–2015 років (подає дослідник Джеффрі Сіверз) про цей роман написали понад 330 статей, монографій і дисертацій — значно більше, ніж, наприклад, про «Лоліту» Набокова.

Із тексту стає зрозумілим, що сюжетні події відбуваються 1964 року, а Едіпа Маас — одноліток самого автора. Важливо, що добу Пінчон завжди відтворює з надмірною деталізацією та водночас з іронічним змішуванням реального й уявного, історичного та квазіісторичного. Найбільше його цікавить XX століття, а три його романи навіть об’єднують у своєрідну «каліфорнійську трилогію»:

— «Виголошення лоту 49» («The Crying of Lot 49», 1966) — 60-ті роки;

— «Внутрішня вада» («Inherent Vice», 2009) — 70-ті;

— «Винокрай» («Vineland», 1990) — 80-ті (і частково 60-ті).

Особливість стилю Пінчона полягає в тому, що, послуговуючись провідними символами доби та значущими деталями, він описує всю складність епохи з притаманним йому сарказмом, і до того ж так, що найважливіше залишається в підтексті. Певно, тільки специфічний гумор і ще, може, дурнуваті пісеньки, яких удосталь розкидано в усій його прозі, якось допомагають проковтнути гірку піґулку з невтішними думками письменника щодо Америки та світу.

Позірна хаотичність твору, багатоперсонажність (доволі відносна, порівняно з іншими його романами) і деяка сумбурність оповіді (чому ще «сприяє» особливий авторський синтаксис), що нібито нічим не закінчується, насправді має створити враження повноти життя, зробити описуване правдоподібним, оскільки буття постає у нашій свідомості саме таким: невпорядкованим, багатовимірним та, якщо вдуматися, доволі абсурдним, адже воно для нас нічим не закінчується, бо, за давнім прислів’ям, коли ми є — смерті нема, коли нас нема — смерть є. Смерть у романі — це теж лише зав’язка історії, поштовх до пошуків, які й не можуть закінчитися чимось конкретним, адже, найвірогідніше, як здогадується Едіпа, вона насправді шукає саму Америку, яку так своєрідно заповів Пірс Інверариті, зважаючи на притаманний нації «культ смерті» (обіграний у назві секти ACDC).

Загалом 60-ті у США постають у ТРП як напрочуд неоднозначний і цікавий історичний період. Серед визначних лейтмотивів доби легко помітити такі:

1) захоплення радіо (окрім поширення портативних приймачів і радіостанції як місця роботи Мучо, Інверариті ще говорить про радіосеріал «Тінь» і персонажів з нього) та телебаченням (мультиками та фільмами);

2) у музиці все під тотальним впливом «The Beatles»: згадується одна їхня пісня («Вона тебе любить»), а заголовок іншої пародіюється («Хочу твої ніжки цілувати»); на них натякає назва музколективу «Хворий Хер і Фольксваґени» (найвідоміша модель фольксваґенів називається «жук» (англ. beetle), що суголосно назві ліверпульської четвірки); показано американський гурт, який «купою дивиться» англійські телефільми заради правильного акценту. Важливо, що 1964 року «The Beatles» з колосальним успіхом виступили в Америці на шоу Еда Саллівана, що, можливо, і пояснює обрання Пінчоном саме цього року для розгортання сюжету;

3) якщо 70-ті минули під гаслом «ЛСД уже заборонили, а маріхуану ще ні», то у «Виголошенні лоту 49» приватна клініка використовує ЛСД задля експериментів, молодь тягає маріхуану в кишенях халатів, а Едіпа навіть вважає себе кришталиком «білого коника» («white horse» — сленгова назва героїну, «герконина») тощо;

4) танцюють усі, навіть глухонімі. Перераховано заледве не всі тодішні популярні танці — шимі, ватусі, танго, ту-степ, боса нова, слоп, фраг, свім і навіть щось химородне з «вимахуванням рук, як у вертикальному плаванні на спині»;

5) захоплення молоденькими дівчатами (німфетками) як модна тема, пов’язана з романом «Лоліта» (Пінчон, імовірно, відвідував курси Набокова в Корнеллі — цей виш двічі згадується в романі). Є два «Гумберти Гумберти» (про нього співають «Параноїки») — Мучо Маас і китаєлюб Нефастис. Це також актуалізує проблему інцесту.

Значна кількість літературознавців відзначає, що у ТРП фактичний історичний період у творах ніколи не є стовідсотково вірогідним. Американський письменник повсякчас не дозволяє читачу забути про те, що він постмодерніст і його розуміння історії — іронічне. Звідси своєрідне «метаісторичне» бачення ним розвитку людства. Так, зокрема, у «Виголошенні лоту 49» є промовиста «помилка» (зумисна чи випадкова — це вже як кому до смаку), коли Пінчон, пишучи про 1864 рік, називає тодішнім російським царем Миколу II, тоді як він почав правити лише за тридцять років потому, а тоді мав би бути Олександр II. Можливо, це зроблено, щоб поєднати Niccolo з «Трагедії кур’єра» та Nicholas II, своєрідно пов’язавши історичне та псевдоісторичне.

У подібний спосіб Пінчон (ре)конструює події постання «Спільноти Пітера Пінґвіда». Він називає реальні назви крейсерів конфедератів «Алабама» і «Самтер», що задіює відповідний історичний контекст. Як відомо, Самтер — це округ у штаті Алабама. Також Самтер — це форт поблизу міста Чарлстон (штат Південна Кароліна), з обстрілу якого 12 квітня 1861 року почалася Громадянська війна в США (війна Півночі та Півдня). За версією Мартіна Пола Іва, усю інформацію щодо вигаданої «Спільноти Пітера Пінґвіда» Томас Пінчон запозичив зі статті Ф. Ґолдера «Російський флот і громадянська війна» («The American Historical Review», t. 20, № 4 за 1915 p.), дещо перекрутивши історичні факти. Було два російські флоти біля берегів Америки, більший (вирушив до Нью-Йорка) і менший. Останній, під командуванням контр-адмірала Попова, справді мав чотири крейсери («Богатир», «Калевала», «Ринда», «Новик») і два кліпери («Абрек» і «Гайдамак»), проте не було жодної незрозумілої стрілянини, а натомість шість російських кораблів увійшли до гавані Сан-Франциско 12 жовтня 1863 року (доволі мирно пробувши там усю зиму, а в листопаді російські моряки навіть допомагали гасити велику пожежу в місті), щоб нібито допомогти Півночі в боротьбі проти Півдня. Хоча, як свідчать документи, цар вивів флот з Кронштадта, щоб його не заблокували у разі війни Європи проти Польщі. Попов мав намір охороняти місто від крейсерів південників і залишив гавань тільки у квітні 1864 року.

Реальні міста й організації ТРП майстерно поєднує з вигаданими: фіктивні Кіннерет і Сан-Нарцисо оточені реальними Лос-Анджелесом і Сан-Франциско, а поруч зі справжніми поштовими системами «Поні Експрес», «Веллз, Фарґо» та «Турн і Таксис» є примарна ЗУЖИТІ (WASTE). Наявність останньої утверджує, на думку автора, неминучість існування контркультури, якогось альтернативного історичного процесу, де «кожне відчуження і вилучення» (вигнанці, самогубці, винахідники, біженці, анархісти, підпільники, «анонімні інаморато» тощо) пов’язане з таємною системою зв’язку, чий символ — поштовий ріжок з сурдиною (сурдина англ. mute — дослівно «німий»), символ «замовчуваної комунікації». Зрештою, саме тому зеленаве око телевізора в першому розділі — мертве.

Імітація дійсності в романі відбувається за допомогою постійних відлунь, віддзеркалень і повторів. Це стосується як імен, так і слів, гра якими — неухильний елемент оповіді Пінчона. У романі різноманітні та начебто абсолютно не знайомі між собою персонажі говорять зазвичай на ті самі теми, тільки під різними ракурсами. Так, приміром, Розман пише книгу про Перрі Мейсона (персонажа детективів Ґарднера та героя однойменного серіалу 1957–1966 років), а Метцґер згадує Реймонда Берра, актора, який грав роль Перрі Мейсона у вищезазначеному серіалі. І таких «випадковостей» у Пінчона не злічити. Збіги чи констеляції (астрономічне «сузір’я» та юридичний термін), які в такий спосіб утворюються, вочевидь, покликані відтворити взаємопов’язаність усього з усім, а насамперед — розкрити складність взаємозв’язку профанного (буденного) та сакрального. Власне, через це в головної героїні роману — нав’язливі епіфанїї й ієрофанії.

Однією з іпостасей профанного у «Виголошенні лоту 49» є техніка, як, приміром, та друкована плата, що її бачить Едіпа з пагорба. Проте всюди за профанним («машиною») вбачається сакральне («Бог») як підтвердження давньогрецької концепції deus ex machina, якщо розуміти її передусім у театральному сенсі (недаремно в тексті роману переоповідається яковитська п’єса помсти). Цікаво, що техніка у творі — це, переважно, автівки, радіо та телебачення, що між собою виразно взаємопов’язані. Згадати хоча б «кроляче вухо ТВ-антени»; колегу Мучо — «Кроля» Воррена; те, що в автівці Метцґера є радіо, яке ловить КЯУХ; та те, що містер Тот називає телевізор «клятою машиною» (цю фразу автор пізніше розвине у «Винокраї»).

Міфологія в романі — це теж різновид сакрального (античний Нарцис як пара німфи Ехо; моряк як Одіссей, ім’я Едіпа тощо), та й міста, згадувані в тексті, ледь не всі пов’язані зі святістю. Так, сивобородий тип у «Кінескопі», перераховуючи населені пункти штату, звідки до них приїжджають музиканти, називає міста, які всі мають компонентом «святий» — Сан-Госе, Санта-Барбара, Сан-Дієґо. А понад те у романі ще є Сан-Франциско, Санта-Моніка, Санкт-Петербург і Сакраменто. А де сакральне — там має бути священик: прізвище філателіста Чингіз Коен (ім’я, за авторським визнанням, має натякати на Чингізхана) означає також стан священнослужителів в іудаїзмі (інша їхня назва — кохени чи коаніми).

Дж. Керрі Грант, прискіпливий автор найбільшого довідника по роману (друге видання надруковано 2008 року), засвідчує, що слово «Бог» з’являється в тексті 33 рази, що, вочевидь, має важливе значення, зважаючи на ту гру в нумерологію, яку пропонує автор. Приміром, у «Трагедії кур’єра» згадується релігійне свято Пентекост (П’ятидесятниця), тоді як перше слово в тексті Пінчона — «один», а останнє — 49. До того ж Пентекост відбувається в неділю через сім тижнів після Великодня (7 тижнів = 49 днів), а Едіпа приїжджає до Сан-Нарцисо в неділю, й у цей же день тижня відбувається аукціон, на якому аукціоніст Пассерин (англ. Passerine, що звучить майже як pass her in — тобто «пропусти її» до таємниці лоту 49) схожий на янгола — ось за допомогою таких деталей і окреслюється релігійний (чи квазірелігійний) вимір твору, де одна загадка породжує іншу. До речі, цікаво, що в софоклівській трагедії Едіп також змушений відповідати на загадку сфінкса, що певного мірою пов’язана з цифрами, і має універсальну відповідь, про яку не здогадується Едіпа, адже історія — це не події, а люди, що перебувають у боротьбі з фатумом, Богом чи собі подібними.

Та водночас Пінчон і кепкує з цього пафосу і сакральності, до публікації роману друкуючи уривок з нього в журналі «Esquire» під назвою «Світ (цей наш), плоть (місіс Едіпа Маас) і заповіт Пірса Інверариті». Як відомо, у християнському романі пошуків герой має протистояти світу, плоті та дияволу, що, вочевидь, має додавати образу Інверариті своєрідної інфернальності. Також це може бути посиланням, зважаючи на важливість популярної культури в тексті, на постапокаліптичний фільм «Світ, плоть, диявол» (1959), у якому можна віднайти безліч паралелей до книжки, однак найпромовистішою є сюжетна: у фіналі кіно з’являється не стандартний напис «Кінець», а прямо протилежне — «Початок», що суголосно завершенню пошуків Едіпи, яку читач лишає на порозі довгоочікуваного відкриття (а ще остання фраза твору є його назвою).

Крім сакрально-профанного (у ТРП воно нерідко проявляється як протистояння елітарного та масового, обраних і претеритів), до провідних тем роману також належать:

— бінарність буття (свідомості) — центральна ідея прозаїка, по-різному сформульована в його текстах. Тут — дві ентропії, дві групи скервгамітів, одиниці та нулі, «чутливі» та всі інші тощо;

— комунікація (зв’язок) і рух (здебільшого — по колу, колообіг, тобто таке собі «вічне повернення») і пов’язані з ним автостради-шосе, мультик про Дорожнього Бігунця й усі пошуки, гонитви та втечі;

— ентропія (термодинамічна й інформаційна). Це наріжний камінь світомислення ТРП ще з часів написання однойменного оповідання;

— параноя (яка непокоїть більшість персонажів) і різні відхилення від «норми», зрештою автора цікавить патологія та її зіткнення з нормою, той катаклізм, про який говорять Едіпа та Хесус Аррабаль. У романі є цілий букет хвороб — істерія, епілепсія, кататонія, «біла гарячка» (моряк) та маніакальна депресія (Мані Ді Пресо). Знаково, що й смерть, як зазначено у творі, це теж параноя.

Зважаючи на намагання письменника відтворити текст як світ, а світ як текст (таким же складним як реальність), практично будь-яка деталь, навіть другорядна та випадкова (якщо, звичайно, у романах Пінчона є хоч щось другорядне та випадкове), подвоюється чи потроюється, а то навіть стає наче «Параноїки» — четвіркою, де важко вирізнити одного від іншого. Простота «Виголошення лоту 49» — парадоксально оманлива, адже вона досягається завдяки неймовірній щільності запропонованого змісту. Так, ім’я Нарцис водночас задіює декілька контекстів: грецький, католицький (святий на картинці в кімнаті моряка — це, безсумнівно, святий Нарцис) і фройдівський, і про який контекст мовиться в кожному конкретному епізоді — інколи надзвичайно важко визначити. Однак по прочитанню все це має викликати у читача своєрідне дежавю, хитро споруджене автором з тільки йому відомою метою.

Це дежавю також мають посилювати ПІБ головних (цікаво, що Едіпу в романі понад десять разів кличуть по-різному) і другорядних персонажів, хоча, звичайно, бажано мати гарні знання з американської історії, на заплутані перипетії якої ТРП переважно і покликається. Чарлз Голландер, один з найкращих інтерпретаторів Пінчона, переконаний, що найулюбленіший метод алюзій письменника — це використання в іменах-прізвищах героїв одного з імен відомої особи з додаванням якогось гумористичного (часто — непристойного) прізвиська. Проте розшифрування подібних утворень — незрідка надто спокуслива пропозиція для не обділених уявою критиків, як, приміром, для Террі Кайзера, який у статті в «Pynchon Notes» (№ 5 за 1981 рік) розтлумачує Maas як my ass.

Безперечно, можна окремо відстежити, звідки беруться в його романі ті чи ті образи / власні та загальні назви / імена / реалії / цитати (чим і займається з перемінним успіхом когорта дослідників-пінчоністів у різних країнах), однак це вже розвага для затятих «бібліофагів» (як казав неокласик Зеров), і такі пошуки можуть бути самі по собі не менш цікаві, ніж пошуки Едіпи. Так, наприклад, прізвище Метцґер (нім. Metzger — «м’ясник») може бути посиланням на перше оповідання Едґара Аллана По «Метценґерштайн» («Metzengerstein», 1832), місце дії у якому — Угорщина, а в першому розділі роману Пінчона є епізодичний персонаж кулінар-угорець (до речі, згадуваний у творі композитор Барток — вигнанець з Угорщини), що нервує Мучо словом «профітролі». До речі, м’ясники, за свідченням істориків, у Середні віки також займалися тим, що приносили пошту у віддалені селища, куди мандрували, щоб виконувати свої безпосередні обов’язки. А Мані Ді Пресо, приміром, говорить про успішного американського юриста Клеренса Дерроу, на якого мав би рівнятися Метцґер. А 1960 року про вищезазначеного адвоката зробили фільм «Пожинати бурю» («Inherit the Wind»), назва якого в оригіналі суголосна заголовку пінчонівського «Inherent Vice». Окремо можна досліджувати кінематографічні паралелі до роману, де теж цілковито вірогідно відкрити незвідані глибини напозір невибагливої історії Едіпи: так, скажімо, «мавпа» на оргії Паскуале може бути відсиланням до епізоду з «Маски червоної смерті» (1964) Роджера Кормана, знятого за мотивами двох новел По.

Як відомо, Пінчон замолоду навіть мав наміри бути кінокритиком, тож алюзій на цей вид мистецтва у нього безліч. Аналізуючи його пізніші твори, уважні читачі відзначали певні відсилання до кінотрилогії француза Жана Кокто: «Смерть поета» (1930), «Орфей» (1950) і «Заповіт Орфея» (1960). І важливо, що й «Виголошення лоту 49» має спільні лейтмотиви з фільмами Кокто, а найбільше — із «Орфеєм»: таємничі повідомлення, чорні постаті (вершники / мотоциклісти), радіо, пошук смерті / кохання (хоч і перекрученого, бо Едіпа прагне вивести на світло приховану складову спадщини свого померлого коханого, а Орфей намагається вивести з царства мертвих Еврідику, закохуючись у саму смерть), дзеркала, незбагненні вірші, транспорт, гермафродитизм і гомосексуалізм тощо. Знаково, що у третьому фільмі актор Жан Маре (що тривалий час був коханцем Жана Кокто), який грає головну роль у другій частині трилогії, з’являється в образі сліпого Едіпа. Ця театральна зміна ролей (чоловічих на жіночі і навпаки) цілковито відповідає обернутій образній структурі роману. Імена, які дає персонажам Пінчон, за однією з версій, якраз і наголошують на цій думці. Едіпа Маас («більш едіпальна»), адже прізвисько її чоловіка — «Мучо» Маас, імовірно, відсилає до ісп. mucho más — тобто «значно більше», та Пірс Інверариті (Inverarity — де вчувається inverse rarity — інвертований (перевернутий) раритет) — усе це покликано посилити головну ідею цього твору Пінчона.

Водночас кожен роман ТРП — це своєрідне переосмислення власної біографії, що я намагався підкреслити у своїх коментарях, і навіть певне візіонерство, яке неухильно пов’язане з обраним авторським методом опису світу, де все пов’язано з усім. Так, пишучи в першому розділі про ТАТ (тематичний апперцептивний тест), розроблений 1935 року Генрі Мюрреєм, Пінчон не міг не знати, що Мюррея звинувачували в тому, що впродовж 1959–1962 років він робив етично сумнівні експерименти над двадцятьма двома студентами, вимірюючи їхні реакції на жорстокі стрес-тести. Далі цікавіше: одним з його піддослідних був сімнадцятирічний сумнозвісний Тед Качинський (нар. 1942), який згодом стане Unabomber (англ. скорочення від Unabom — University and airline bomber), підривником університетів та авіаліній, неолуддитом та анархістом, що відправляв бомби поштою від 1978 до 1995. Через те, що він переховувався від людей і не користувався телефоном та й загалом іншими набутками цивілізації, ФБР тривалий час не могло його знайти, й у їхньому списку можливих підозрюваних, як повідомляють різні джерела, певний час були письменники, які так само уникають надмірної людської уваги й скептично ставляться до мобільного зв’язку, телебачення, інтернету тощо — Вільям Т. Воллманн і Томас Пінчон. Тож, певно, невипадковим є і прізвисько собаки з фільму, де брав участь молодий Метцґер, описаному у другому розділі роману.

Розгадувати інші цікавинки і закомарки цієї «лабіринтності» я лишаю небайдужим читачам, але наостанок хотів би означити декілька найпоширеніших версій тлумачення «Виголошення лоту 49»:

— міфологічне — переосмислення давньоєгипетських (ієрогліфи, бог Тот і згадки про єгипетську Книгу мертвих); античних — Нарцис та Ехо (схожа на Едіпу); християнських традицій — пошуки Парсифалем Святого Грааля тощо;

— політичне — коментар до вбивства 1963 року президента Джона Ф. Кеннеді, що розгорнуто обґрунтовує Чарлз Голландер у статті «Pynchon, JFK and the CIA: Magic Eye Views of The Crying of Lot 49» («Pynchon Notes», 1997, № 40–41);

— психоаналітичне — Гілеріус згадує віденського «уїдливого єврея», головна героїня безсумнівно має викликати згадку про едіпів комплекс, Нарцис — про нарцисизм, а ще є багато імен з сексуальним конотаціями. Приміром, Бойд Вівер (beaver — сленгова назва жіночих геніталій), Пітер Пінґвід (Peter — сленгова назва чоловічих геніталій, a Peter Pinguid загалом можна було б перекласти як Прутень Брудень / Пуздрань) та безліч інших — уся ця «вища магія до низькопробних каламбурів»;

— конспірологічне — Пінчон, імовірно, був учасником (або у якийсь спосіб про неї дізнався) таємної програми ЦРУ під назвою «Проект MKULTRA» (Project MKULTRA / MKUltra — mind control program — англ. «програма з управління свідомістю»), яка існувала від початку 50-х років (офіційно — від 1953 р.) до її згортання в 1964-67 роках (офіційно закрита 1973 р.). Цей проект мав на меті експериментально дослідити вплив різних хімічних, біологічних і радіологічних засобів, щоб виявити можливості маніпулювання свідомістю під час вербування агентів або під час отримання інформації на допитах. Переважна кількість закладів (загалом було задіяно близько 80 інституцій, серед них 44 коледжі й університети, а також низка лікарень і в’язниць) аналізувала наслідки вживання психотропних речовин, зокрема, ЛСД (пор. з діяльністю Гілеріуса). Інша теорія змови пов’язана з тим, що в романі Пінчон міг завуальовано описати операцію «Скріпка» (англ. Operation Paperclip), якою керувало Об’єднане агентство із цілей розвідки (англ. Joint Intelligence Objectives Agency, JIOA) за програмою Управління стратегічних служб США. Мета операції полягала у вербуванні науковців з Третього Рейху для роботи в Америці (опосередковано також у тому, щоб завадити їхньому перехопленню СРСР і Великобританією), вона із різною інтенсивністю діяла від 1945 р. до 1990 р. (до 1947 року вже евакуювали понад 1800 науковців і десь 3700 членів їхніх родин). Найвідоміші «учасники» операції — ракетобудівники Вернер фон Браун і Вальтер Дорнберґер, а також важливий для Пінчона лікар Губертус Штруґхольд, «батько американської космічної медицини» (який, вочевидь, має щось спільне з Гілеріусом: Губертус Страґолд / Штругхольд (Hubertus Strughold, 1898–1986), німецький лікар і фізіолог, експериментував над людьми в концтаборі Дахау, а 1947 року його вивезли до США, де він продовжив свої досліди). Обидва проекти / операції пов’язані з ЦРУ (є припущення, що саме воно відповідальне за вбивство Кеннеді), а тому вважають, що саме від ЦРУ ТРП переховувався в містечку Мангеттен-Біч у Каліфорнії на узбережжі Тихого океану, коли писав «Виголошення лоту 49»;

— кабалістичне та пов’язане з ним трактування карт Таро (вузьке застосування) і єврейське (особливо німецько-єврейські стосунки), недаремно домівка Едіпи — Кіннерет — це інша назва Галілейського моря в Ізраїлі (пор. з її думками про море як принцип, що є спокутою для Південної Каліфорнії);

— фізичне — ентропія як принцип текстотворення; знаково, що, окрім конфесійної лексики, у романі також дуже багато термінів з природничих наук (дається взнаки освіта автора);

— феміністичне — Едіпу Маас дехто сприймає за символ боротьби жінок за свої права в патріархальному (фалоцентричному, у визначенні Лакана) світі;

— інтертекстуальне — у критиці передусім відзначають вплив таких авторів: Генрі Адамса, Френсиса Скотта Фітцджералда, Томаса Стернза Еліота (зокрема, його поеми «The Waste Land», 1922), Джеймса Джойса (поштова система «Турн і Таксис», наприклад, вигулькує на перших сторінках його «Finnegans Wake», 1939) та багатьох інших.

Власне, скільки читачів — стільки версій. Про цей найменший з романів Томаса Пінчона вже написано в сотні разів більше сторінок, ніж їх є у самому творі. Що в тексті розгледить уважний читач — це і буде правильною версію прочитання. У разі якщо розгледите щось надзвичайно захопливе — пишіть через З.У.Ж.И.Т.І.

Максим Нестелєєв