Виголошення лоту 49

4

Вона знову бачилася з Майком Фалопяном і таки зуміла ще дещо з’ясувати про текст «Трагедії кур’єра», але ці відомості викликали не більше тривоги, аніж інші відкриття, що нині, здавалося, скупчувались у геометричній прогресії, так, ніби що більше вона ними цікавилася, то більше їх надходило, допоки все, що вона бачила, чула, усе, про що мріяла і згадувала, так чи інакше не сплелося у Трістеро.

Насамперед вона ретельніше вчиталась у заповіт. Якщо це справді була спроба Пірса залишити щось впорядковане після власної смерті, то така вже була частина її обов’язку — чом би й ні? — присвятити життя тому, що від нього залишилося, спробувати, як Дріблетт, бути затемненим механізмом у центрі планетарію, вивести все успадковане майно на орбіту пульсуючого зоресяйного Смислу, запустити його у височину склепіння довкола неї. Аби так багато не ставало їй на заваді: її цілковита неосвіченість у юридичних питаннях, інвестиціях, нерухомому майні, зрештою, щодо самого померлого. Можливо, ухвалене судом у спадкових справах боргове зобов’язання якраз було доларовим еквівалентом того, як багато всього стояло у неї на перешкоді. Під символом, скопійованим нею до нотатника зі стіни у вбиральні «Кінескопа», вона написала «Чи потрібно мені проектувати світ»? А якщо і не проектувати, то хоча б спалахувати якоюсь стрілою на склепінні, щоб сяяти серед сузір’їв і стежити за своїми Драконом, Китом, Південним Хрестом. Будь-що може стати у пригоді.

А потім з’явилося якесь відчуття, що змусило її рано-вранці піти на зібрання акціонерів «Йойодини». І вона нічого не могла з цим вдіяти, хіба що відчула, що можливо через це стане дещо менш інертною. На одній з прохідних їй видали круглу білу картку відвідувача, і вона припаркувалася на величезній стоянці неподалік від пофарбованої в рожеве будівлі з куонсету[92], приблизно ста метрів завдовжки. Це була кав’ярня «Йойодини» і місце їхніх зборів. Дві години Едіпа просиділа на довгій лаві між стариганами, які, напевно, були близнюками, і чиї руки навперемінки (ніби їхні власники спали, а їхні руки у родимках і ластовинні блукали краєвидами сну) натрапляли на її стегна. Негри довкола них переносили тарелі з картопляним пюре, шпинатом, креветками, цукіні та тушкованим м’ясом до довгих блискучих мармитів[93], готуючись нагодувати обідню навалу працівників «Йойодини». Година пішла на поточні справи, ще годину акціонери, довірені особи і виконавчі керівники компанії хором співали пісню «Йойодини». На мотив Корнелльської alma mater[94] вони виспівували:

Гімн

Заспівував президент компанії, сам містер Клейтон («Кривавий») Чиклиц[95]; співали ж на мотив «Ори Лі[96]»:

Пісня хвали

І кільканадцять інших старих улюблених пісень, слів яких вона не запам’ятала. Потім для швидкої екскурсії фабрикою співців сформували у групи за принципом взводів.

Едіпа якось загубилася. Вона на якусь хвилину задивилася на макет космічної капсули, надійно оточеної сонними стариганами; а наступної хвилини вже опинилася самотня серед величного флюоресцентного шелесту офісних буднів. Хоч куди кинь оком, у будь-якому напрямку панував білий чи пастельний колір; чоловічі сорочки, папір, креслярські дошки. Єдине, що їй спало на думку, — одягти свої темні окуляри від усього того світла і чекати на порятунок. Але її ніхто не помічав. Вона почала блукати проходами поміж світло-блакитних столів, час від часу завертаючи за ріг. На звуки її підборів зводилися голови, на неї дивилися інженери, витріщалися, коли вона проходила повз них, та ніхто до неї так і не заговорив. Так минуло п’ять-десять хвилин, вона запанікувала: здавалося, звідси не було виходу. Потім випадково (якщо поцікавитися думкою доктора Гілеріуса, то він би її звинуватив у використанні підсвідомих сигналів у довкіллі для пошуку певної особи) чи якимось іншим чином вона підійшла до такого собі Стенлі Котекса, на якому були біфокальні окуляри[108] у залізній оправі, сандалі, шкарпетки з ромбічним візерунком і який, на перший погляд, видавався замолодим для цієї роботи. Як з’ясувалося, він не працював, а просто шкрябав товстим фломастером отакий знак:

— Мої вітання, — сказала ошелешена цим збігом Едіпа. Із якогось дива вона додала: — Мене послав Кірбі, — це ім’я було на стіні вбиральні. Це мало б звучати по-змовницькому, а натомість вийшло дурнувато.

— Привіт, — сказав Стенлі Котекс, спритно скинувши великий конверт, на якому він шкрябав фломастером, у відкриту шухляду, яку потім засунув. Затримав погляд на її значку:

— Загубилися, так?

Вона знала, що тупі запитання на кшталт «що означає цей символ?» нічого їй не дадуть, тому сказала:

— Я просто турист. Акціонер.

— Акціонер, — змірявши її поглядом, він біля сусіднього столу зачепив ногою стілець, що обертається, і повернув його до неї. — Сідайте. А ви насправді впливаєте на політику, вносите пропозиції, які вони змушені брати до уваги?

— Так, — збрехала Едіпа, щоб побачити, що буде далі.

— Бачте, — сказав Котекс, — якби ви могли змусити їх викинути той пункт щодо патентів. Він мені, пані, дуже муляє.

— Патенти? — спитала Едіпа. Котекс пояснив, що, підписуючи контракт з «Йойодиною», кожен інженер також відписує йому всі патентні права на будь-які винаходи, які він може зробити.

— Це гальмує творче начало будь-якого інженера, — сказав Котекс, додаючи з гіркотою, — незалежно від того, де він працює.

— Я й не думала, що люди ще щось винаходять, — сказала Едіпа, відчуваючи, що якраз це його роз’ятрить. — Тобто, хто там ще насправді був після Томаса Едісона[109]? Хіба тепер це не прерогатива командної роботи? — Кривавий Чиклиц у своїй вітальній промові зранку наголошував на командній роботі.

— Командна робота, — загарчав Котекс, — є таке слово, ага. А насправді то такий спосіб уникати відповідальності. Це ознака безхребетності всього суспільства.

— Божечки, — сказала Едіпа, — вам, мабуть, забороняють говорити таке?

Котекс роззирнувся навсібіч і підкотив стілець ближче:

— Чули про машину Нефастиса?

Едіпа зробила круглі очі.

— Ну, її винайшов Джон Нефастис, він тепер у Берклі[110]. Джон — той, хто все ще щось винаходить. Ось. У мене є копія патенту. — Він дістав із шухляди пак ксерокопій, на одній з яких був відбиток коробки із зображенням якогось бородатого вікторіанця на зовнішньому боці і двома поршнями зверху, прикріпленими до колінчастого валу та маховика.

— Хто цей бородань? — поцікавилася Едіпа.

Джеймс Клерк Максвелл[111], пояснив Котекс, відомий шотландський науковець, який колись теоретично припустив існування крихітного інтелекту, відомого як Демон Максвелла. Демон сидів у коробці поміж молекулами повітря, швидкість руху яких була довільно різна, і відсортовував швидкі молекули від повільних. Швидкі молекули мають більшу енергію, аніж повільні. Зосередьте їх в одному місці в достатній кількості — і матимете зону високих температур. Потім можна використовувати різницю температур між цією гарячою зоною коробки та будь-якою прохолоднішою, щоб запустити тепловий двигун. Через те, що Демон сидить і сортує, для роботи системи не потрібно докладати жодних інших зусиль. У такий спосіб ви порушуєте другий закон термодинаміки, отримуєте щось із нічого, спричиняючи безперервний рух.

— А хіба сортування — то не робота? — спитала Едіпа. — Скажіть їм таке в поштовому відділенні — й опинитесь у поштовому лантуху на шляху до Фербенкса на Алясці, і навіть без позначки «FRAGILE[112]».

— Це розумова робота, — сказав Котекс. — А не робота у сенсі термодинаміки. — Він почав розводитися про те, що Машина Нефастиса вміщає того-таки, — Бог свідок, — Демона Максвелла. Усе, що потрібно, — вдивлятись у фотографію Клерка Максвелла та зосередитися на тому циліндрі, правому чи лівому, де ви хотіли б, щоб Демон підвищив температуру. Повітря розшириться та штовхне поршень. Здається, найкраще працює загальновідоме фото «Спілки з пропагування християнського знання[113]», де Максвелл знятий у профіль з правого боку.

Намагаючись не крутити головою, Едіпа уважно роззирнулася прихованим за окулярами поглядом. На них ніхто не звертав жодної уваги: гудів кондиціонер, клацали друкарські машинки IBM, рипіли обертові стільці, шурхотіли товстелезні довідники, згорталися і розгорталися рулони креслень, а високо над головою весело виблискували довгі мовчазні флюоресцентні лампи; із «Йойодиною» було все гаразд. Окрім цього місця, де Едіпа Маас разом із тисячею інших обраних мала добровільно постати перед божевіллям.

— Звісно, це не в усіх виходить, — осідлавши улюблену тему, оповідав їй Котекс. — Тільки в обдарованих. Джон називає їх «чутливими».

Едіпа зсунула окуляри на кінчик носа і закліпала очима, вважаючи кокетування єдиним виходом з цього розмовного глухого кута:

— А з мене вийде гарна чутлива, як думаєте?

— Справді хочете спробувати? Можете йому написати. Він знає тільки кількох чутливих. Він дозволить вам спробувати. — Едіпа дістала свій нотатничок і відкрила на скопійованому символі та словах «Чи треба мені проектувати світ?».

— Скринька 573, — сказав Котекс.

— У Берклі?

— Ні, — веселі нотки в його голосі враз зникли, аж вона здивовано глипнула на нього, а він ще встиг додати: у Сан-Франциско; бо там немає жодного…, — і аж тоді зрозумів, що зробив помилку. — Він живе десь біля Телеграфу, — промимрив він. — Я дав вам не ту адресу.

Вона скористалася нагодою:

— То адреса ЗУЖИТІ вже не підходить? — Але вона вимовила це одним словом «зужиті». Його обличчя застигло маскою недовіри.

— Це З.У.Ж.И.Т.І., пані, — сказав він їй, — акронім, а не «зужиті», і краще нам не продовжувати про це.

— Я побачила його в жіночому туалеті, — зізналася вона. Але Стенлі Котекс більше не був люб’язним.

— Забудьте, — порадив він, відкрив книжку та перестав звертати на неї увагу.

Певна річ, вона й не думала забувати. Тепер їй спало на думку, що на тому конверті, на якому Котекс шкрябав олівцем, був символ «ЗУЖИТІ», і вона ладна була закластися, що його надіслав Джон Нефастис. Або хтось такий, як він. Її підозри ще більше посилив Майк Фалопян зі «Спільноти Пітера Пінґвіда».

— Я впевнений, цей Котекс — частина якогось підпілля, — сказав він їй за кілька днів, — імовірно, якогось підпілля шизиків, тож як їх можна звинувачувати в тому, що вони, можливо, трохи нещасні? Подивись, що з ними відбувається. У школі їм промили мізки, як і всім нам, щоб вони увірували в Міф про американського винахідника — Морзе[114] з його телеграфом, Белла[115] з його телефоном, Едісона з його електричною лампочкою, Тома Свіфта[116] із ще чимось. Одна людина — один винахід. Згодом, подорослішавши, вони зрозуміли, що мають відписати всі свої права такому монстру, як «Йойодина»; влізти в якийсь «проект», або «оперативну групу», чи «команду», розчинитися в анонімності. Нікому не були потрібні їхні винаходи — лише щоб вони виконували свої маленькі ролі в проектувальному ритуалі, що вже передбачений для них у якійсь інструкції. І як воно, Едіпо, бути одним-однісіньким у такому жахітті? Звичайно, вони гуртуються, вони підтримують зв’язок. Вони завжди можуть зв’язатися, коли надибують іншого собі подібного. Можливо, таке трапляється лиш раз на п’ять років, але все одно вони негайно дізнаються.

Метцґер, який того вечора пішов разом з нею до «Кінескопу», вирішив подискутувати:

— Ти настільки правий, що аж полівішав, — заперечив він. — Як ти можеш бути проти корпорації, яка хоче, щоб працівник відмовився від своїх патентних прав? Як на мене, це виглядає як Теорія доданої вартості, друже, а ти говориш як марксист.

Вони поступово п’яніли, а разом з ними — і ця типова південнокаліфорнійська розмова. Едіпа сиділа самотня та похмура. Вона вирішила зайти сьогодні ввечері до «Кінескопу» не лише через ту зустріч зі Стенлі Котексом, а й через інші відкриття; адже, здавалося, почала вимальовуватися схема, що стосувалася питань пошти і шляхів її доправляння.

На іншому боці озера в Лаґунах Фанґозо була бронзова історична дошка. На ній було написано: На цьому місці 1853 року десь із десяток людей з «Веллз, Фарґо[117]» відважно билися з бандою мародерів у масках і таємничих «чорних мундирах». Ми маємо цей опис завдяки поштовому вершникові, єдиному свідкові різанини, який невдовзі потому помер. Єдина інша підказка — хрест, накреслений у пилюці однією з жертв. Особи вбивць і дотепер лишаються оповиті таємницею.

Хрест? Чи ініціал «Т»? На те ж саме натякав Ніколо у «Трагедії кур’єра». Едіпа замислилася. Вона зателефонувала Рендольфу Дріблетту з автомата, щоб дізнатися, чи він знає про інцидент з «Веллз, Фарґо», і чи не тому він для своїх зарізяк обрав чорний одяг. Телефон дзвонив і дзвонив у порожнечу. Вона повісила слухавку та попрямувала до букіністичного Цапфа. Цапф особисто вийшов з тьмяного конуса, який освітлювала 15-ватна лампа, щоб допомогти їй знайти згадувану Дріблеттом книжку в м’якій обкладинці — «Яковитські п’єси помсти».

— Вона мала значний попит, — розповів їй Цапф. Череп на обкладинці спостерігав за ними крізь бліде світло.

Він мав на увазі тільки Дріблетта? Вона вже відкрила рот, щоб спитати, але так і не спитала. Це було її перше вагання з багатьох наступних.

Коли вони повернулися до «Палат Ехо», Метцґер на цілий день запропав у Лос-Анджелесі в якихось своїх справах, а вона одразу ж повернулася до єдиної згадки слова Тристеро. Навпроти рядка вона прочитала напис олівцем «Пор. варіант, вид. 1687-го». Можливо, це написав якийсь студент. Це її якось збадьорило. Інше прочитання цього рядка в подальшому могло б допомогти пролити світло на темну сутність цього слова. Згідно з невеликою передмовою, текст був узятий з недатованого видання фоліо[118]. Дивно, але передмова була без підпису. Вона перевірила зворот титульного аркуша та виявила, що оригінальна книжка у твердій палітурці — це навчальний посібник «П’єси Форда, Вебстера, Тернера та Верфінґера[119]», видрукований «Аналой Прес» у Берклі, Каліфорнія, ще 1957 року. Вона налила собі півсклянки «Джека Деніелза» (напередодні ввечері «Параноїки» залишили їм свіжу пляшку) і зателефонувала до Лос-Анджелеської бібліотеки. Вони перевірили, але в них не було такої книжки у твердій палітурці. Вони могли пошукати її для неї в міжбібліотечному абонементі.

— Заждіть, — спало їй на думку, — видавець же в Берклі. То, може, я звернуся безпосередньо до них. — Міркуючи, що водночас можна було б зустрітися і з Джоном Нефастисом.

Вона помітила меморіальну дошку тільки тому, що якось повернулася до «Озера Інверариті» саме через те, що можна було б назвати нестримною одержимістю «вкласти частку себе» — навіть якщо це виражалося лише її присутністю — у різні бізнеси, які залишилися від Інверариті. Вона дасть їм лад, створить з них сузір’я; наступного дня вона поїхала до «Вечірньої Гавані», будинку для літніх людей, збудованому Інверариті десь тоді, коли в Сан-Нарцисо з’явилася «Йойодина». У передній кімнаті відпочинку сонце, здавалося, світило у кожне вікно; якийсь старий куняв перед телеком з тьмяним мультфільмом Леона Шлезинґера[120], а чорна муха випасалася уздовж його рожевого, вкритого лупою охайного пробору. Гладка медсестра вбігла з балончиком антикомашиного спрею та заволала на муху, щоб та злетіла і її можна було вбити. Обережна муха лишалася на місці.

— Ти непокоїш містера Тота, — гаркнула вона на ту дрібноту. Прокидаючись, містер Тот сіпнувся і струсив безталанну муху, яка розпачливо полетіла до дверей. Бризкаючись отрутою, медсестра кинулася за нею навздогін.

— Привіт, — привіталася Едіпа.

— Я бачив сон, — мовив містер Тот, — про свого діда. Дуже старого, десь такого ж, як і я тепер, дев’яносто один рік. Хлопчиком я думав, що йому все його життя було дев’яносто один. Тепер я почуваюся так, — засміявся він, — наче мені все моє життя було дев’яносто один. Ох, а ті історії, які розповідав старий! Він їздив верхи в «Поні Експрес[121]» ще за часів золотої лихоманки. Я пам’ятаю, що його коня звали Адольф.

Думаючи про бронзову дошку, розчулена Едіпа усміхнулася йому, мов онука, так, як вона вміла, і запитала:

— Йому коли-небудь доводилося відбиватися від розбійників?

— Та той жорстокий стариган, — сказав містер Тот, — убивав індіанців. Боже, як тільки він, бувало, заговорить про вбивство індіанців, у нього аж слина текла з рота. Любив він це діло.

— А як він вам наснився?

— О, та цей, — дещо сором’язливо мовив старий, — усе змішалося з мультиком про Поросятка Піґа[122]. — Він кивнув у бік телека. — Це проникає у ваші сни, розумієте? Клята машина. Чи Ви бачили колись отой про Поросятка Піґа й анархіста?

Певно, що вона його мала бачити, але сказала, що ні.

— Анархіст у всьому чорному. У темряві видно лише його очі. Він десь 1930-х років. Поросятко Піґ — маленький хлопчик. Діти казали мені, що тепер у нього є небіж Ціцерон. Пам’ятаєте, як під час війни Поросятко працювало на оборонному підприємстві? Він і Баґз Банні. Той мультик теж був гарний.

— У всьому чорному, — нагадала йому Едіпа.

— Він так змішався з індіанцями, — намагався він пригадати, — цей сон. Індіанці, які носили чорне пір’я, індіанці, що не були індіанцями. Дід розповідав. Їхнє пір’я було біле, але ті фальшиві індіанці, мабуть, спалювали кістки та змішували попіл з пір’ям, щоб воно почорніло. Це робило їх невидимими вночі, бо вони приходили саме вночі. І саме так мій старий, благослови Господи його душу, зрозумів, що вони не були індіанцями. Жоден індіанець ніколи не нападає вночі. Якщо його вб’ють, його душа завжди блукатиме темрявою. Язичники.

— Якщо вони не індіанці, — запитала Едіпа, — то хто ж тоді?

— Якась іспанська, — спохмурнів містер Тот, — мексиканська назва. Ох, не згадаю. Може, вони на перстні написали? — Він потягнувся, зняв зі спинки стільця в’язану торбинку і дістав звідти блакитну пряжу, голки, викрійки і зрештою тьмяний золотий перстень-печатку.

— Мій дід відтяв його разом з пальцем одного з убитих ним. Уявляєте собі такого звірячого 91-річного старого?

Едіпа уважно вивчала перстень. Емблемою на ньому був той-таки символ ЗУЖИТІ.

Вона роззирнулася, немов сполохана сонячним світлом, що лилося з усіх вікон, через що здавалося, ніби це пастка у самісінькому центрі якогось хитромудрого кристала, і сказала:

— Боже мій.

— І я відчуваю його, у деякі дні, у дні за певної температури, — сказав містер Тот, — і певного атмосферного тиску. Знаєте? Я відчуваю, що він поруч.

— Ваш дідусь?

— Ні, мій Бог.

Тоді вона вирушила до Фалопяна, який мав би знати про долю «Поні Експрес» і «Веллз, Фарґо», адже він писав про них книжку. І він таки знав, однак не про їхніх темних супротивників.

— Звичайно, були натяки, — сказав він їй. — Я писав до Сакраменто щодо меморіальної дошки, і вони кілька місяців мусолили запит у своєму бюрократичному болоті. Колись я таки отримаю першоджерела і зможу з ними ознайомитися. Там буде щось на кшталт: «Старожитці пам’ятають бувальщину про те», незалежно від того, про що йдеться. Старожитці. Ага, справді цінні документи, цей їхній каліфорнійський мотлох. Закладаюся, автор виявиться мертвим. І не буде жодної зачіпки, щоб його відшукати, хіба що хапатися за випадкові ниточки, наприклад, за таку, як ти отримала від старого.

— Гадаєш, тут усе ж є зв’язок? — вона подумала, який же цей зв’язок слабкий, ніби довга біла волосина завдовжки в ціле століття. Двоє дуже старих людей. Усі ці втомлені клітини мозку між нею та істиною.

— Розбійники, безіменні, безликі, одягнені в чорне. Мабуть, їх найняв федеральний уряд. Будь-який спротив жорстоко карався.

— А це не могла бути кур’єрська служба-конкурент?

Фалопян знизав плечима. Едіпа показала йому символ ЗУЖИТІ, і він знову знизав плечима.

— Майку, це було у жіночому туалеті, прямісінько тут, у «Кінескопі».

— Жінки, — лише сказав він. — Хто може сказати, що там з ними коїться?

Якби вона тоді здогадалася перевірити кілька рядків у п’єсі Верфінґера, то, вочевидь, змогла б і сама відшукати наступну зачіпку. Але тоді їй допоміг такий собі Чингіз Коен, найвидатніший філателіст на теренах Лос-Анджелеса. Діючи за інструкціями в заповіті, Метцґер найняв цього люб’язного, трохи гугнявого експерта за відсоток від належних йому виплат, щоб той здійснив інвентаризацію й оцінку колекції марок Інверариті.

Одного дощового ранку, коли над басейном здіймався туман, Метцґер знову кудись завіявся, а «Параноїки» були десь на звукозаписі, Едіпі зателефонував цей Чингіз Коен, який був такий стривожений, що Едіпа відчула це навіть по телефону.

— Тут є певні невідповідності, міз Маас, — сказав він. — Ви могли б приїхати?

Їдучи слизькою автострадою, у неї звідкись з’явилася певність, що «невідповідності» будуть пов’язані зі словом «Тристеро». Тиждень тому Метцґер в «Імпалі» Едіпи відвіз до Коена альбоми з марками, що зберігалися у сховищі в сейфі, а до того вона навіть не поцікавилася зазирнути до них. Але тепер вона усвідомила, наче це дощ нашепотів, що, на відміну від Фалопяна, Коен міг би щось знати про таємну кур’єрську службу.

Коли він відчинив двері свого помешкання, яке водночас слугувало йому офісом, вона побачила його в обрамленні довгої анфілади дверних пройм, які кімната за кімнатою розчахалися приблизно в напрямку Санта-Моніки, усе було просякнуте пітьмавим світлом дощового дня. У Чингіза Коена була легка літня нежить, напіврозстебнуті штани, і светр із зображенням Баррі Ґолдвотера[123]. Едіпа одразу ж відчула до нього щось материнське. Мабуть, у третій за рахунком кімнаті він всадовив її в крісло-гойдалку та пригостив справжнім домашнім кульбабовим вином у невеликих акуратних келишках.

— Я зібрав ці кульбабки на кладовищі два роки тому. Тепер цього кладовища немає. Вони знищили його заради Східної Сан-Нарцисівської автостради.

Вона вже достатньо прожила, щоб навчитися розпізнавати такі сигнали, кажуть, це притаманно епілептикам — певний запах, колір, нотка чистої пронизливої благодаті, що сповіщає їх про наближення нападу. Опісля всього залишається тільки цей сигнал, насправді — всього лише післясмак, мирське відчуття, а ось явлені під час удару одкровення ніколи не запам’ятовуються. Едіпа подумала, чи й вона у кінці всього цього (якщо, звичайно, передбачався кінець) так само не залишиться тільки з упорядкованими спогадами про докази, сповіщення і натяки, але без найголовнішої істини, яка щоразу чомусь виявлятиметься заяскравою, щоб утриматися в її пам’яті; завжди засвічуватиметься, невідворотно знищуючи сутність власного відображення, і з поверненням звичайного світу, мов на засвіченій плівці, лишатиметься лише порожнеча. За час, який знадобився для ковтка кульбабового вина, вона збагнула, що ніколи не дізнається, як часто з нею вже ставався той напад, чи як зрозуміти, коли він знову має статися. Можливо, це станеться навіть цієї секунди — та не існувало жодного способу дізнатися про це. Вона кинула погляд на дощ через коридор, що проходив кімнатами Коєна, і саме тоді вперше побачила, як можна легко посеред них загубитися.

— Я взяв на себе сміливість, — казав Чингіз Коен, — зв’язатися з Експертною комісією. Я ще не надсилав їм марок, про які йдеться, чекаючи на ваш особистий дозвіл і, звичайно ж, на дозвіл містера Метцґера. У будь-якому разі, я певен, що всі витрати можна вирахувати зі спадку.

— Не певна, що я вас розумію, — відповіла Едіпа.

— Дозвольте, — він підкотив до неї столик і делікатно дістав пінцетом з пластикової теки червоно-брунатну ювілейну марку США, випуску «Поні Експрес» 1940 року за 3 центи. Марка була погашена.

— Дивіться, — сказав він, увімкнувши невелику потужну лампу та подаючи їй видовжене збільшувальне скло.

— Це не той бік, — сказала вона, поки він обережно протирав марку бензином і клав її на чорну тацю.

— Водяний знак.

Едіпа придивилася. І знов це був він, її символ ЗУЖИТІ, що чорнів трохи правіше від центру.

— Що це? — запитала вона, і їй здалося, що вже встигло минути багато часу.

— Я не зовсім впевнений, — сказав Коен. — Ось чому я надіслав запит у комісію щодо неї та інших. Я показував їх деяким близьким друзям, та їхня реакція була досить обережною. Але погляньте, що ви на це скажете? — Із тієї ж пластикової теки він тепер дістав марку, схожу на стару німецьку, із цифрами 1/4 у центрі, словом Freimarke[124] у горішній частині та надписом Турн і Таксис уздовж правого поля.

— Вони були, — пам’ятала вона з п’єси Верфінґера, — у певному розумінні приватними кур’єрами, так?

— Десь із 1300 року, допоки Бісмарк[125] їх не викупив 1867-го, міз Маас, вони таки були європейською поштовою службою. Це одна з дуже небагатьох їхніх марок з шаром клею. А подивіться на кутики. — Едіпа побачила, що кожен кутик марки декорувався ріжком з однією петлею в ньому. Майже як символ ЗУЖИТІ.

— Поштовий ріжок, — сказав Коен, — символ «Турн і Таксис». Був на їхньому гербі.

І так, сей ріг златий тавровано вузлом мовчання, згадала Едіпа. Звісно.

— Тоді цей знайдений вами водяний знак, — сказала вона, — зображує майже такий самий, за винятком тої невеличкої штукенції, що виходить з розтрубу.

— Це прозвучить смішно, — сказав Коен, — але думаю, що то сурдина[126].

Вона кивнула. Чорні вбрання, мовчазність, таємничість. Хоч би ким вони були, вони мали на меті заткнути сурдиною поштовий ріжок «Турн і Таксис».

— Зазвичай на цьому випуску, та й на інших, не ставлять водяних знаків, — сказав Коен, — зважаючи на інші деталі — штрихування, кількість зубців, спосіб зістарення паперу — очевидно, що це підробка. Не просто помилка.

— Тоді це нічого не варте.

Коен усміхнувся і висякався.

— Ви здивуєтеся, за скільки можна продати досконалу підробку. Деякі колекціонери на них спеціалізуються. Питання в тому, хто це зробив? Із цими грубими помилками. — Він перевернув марку та вказав їй кінчиком пінцета. На малюнку вершник «Поні Експрес» виїжджав галопом з якогось форту часів Дикого заходу. З-за чагарника праворуч — можливо, саме туди прямував вершник — виступало єдине, ретельно вигравіруване чорне перо. — Нащо робити навмисну помилку? — запитав він, ігноруючи — якщо й помітив — вираз її обличчя. — Дотепер я натрапив на вісім таких. Кожна має схожу помилку, дуже копітку у виконанні, наче навмисне глузування. Там навіть на них усіх є транспозиція — США Поштобий звір.

— Їх недавно зробили? — бовкнула Едіпа дещо гучніше, ніж треба.

— Щось не так, міз Маас?

Вона розповіла йому про перший лист Мучо з погашенням, у якому її просили повідомляти про всі непристойні листи своєму пошматайстру.

— Дивно, — погодився Коен. — Друкарські помилки, згідно з нотатником, є тільки на 4-центовому «Лінкольні». Звичайний випуск 1954-го. Інші підробки простежуються з 1893 року.

— Це ж 70 років, — сказала вона. — Вона мала би бути досить старою.

— Якщо це та сама, — сказав Коен. — А якщо вона така ж стара, як «Турн і Таксис»? Омедіо Тассис, вигнанець з Мілана, організував свою першу кур’єрську службу у Бергамських краях близько 1290 року.

Вони мовчки сиділи, дослухаючись, як дощ млосно вгризається у вікна та скляний дах, зненацька зіштовхнувшись із цими дивовижними ймовірностями.

— Таке коли-небудь раніше траплялося? — запитала вона.

— Поштове шахрайство має 800-річну традицію. Так що й гадки не маю. — Тоді Едіпа розповіла йому все про перстень старого містера Тота та про символ, за шкрябанням якого вона заскочила Стенлі Котекса, і про ріжок із сурдиною, намальований у дамській кімнаті в «Кінескопі».

— Хай чим там воно є, — навряд чи йому треба було це казати, — вони, мабуть, усе ще доволі активні.

— Ми повідомимо про це уряд, чи як?

— Певен, вони знають більше за нас. — У його словах вчувалася чи то нервовість, чи то раптовий відступ. — Ні, думаю, не треба. То ж не наша справа, хіба ні?

Тоді вона запитала його щодо абревіатури З.У.Ж.И.Т.І., та вже було якось запізно. Мить була втрачена. Він сказав, що не знає, але це прозвучало так квапливо, що легко могло бути й неправдою. Він налив їй ще кульбабового вина.

— Тепер воно світліше, — промовив він дещо сухішим тоном. — А кілька місяців тому було каламутнішим. Бачте, навесні, коли кульбабки починають знову квітнути, вино ферментується. Неначе зберігає пам’ять.

Ні, сумно подумала Едіпа. Це так, неначе їхнє родинне кладовище все ще якимось чином існує у країні, де можна якось пройтися без усякої Східної Сан-Нарцисівської автостради і де кістки все ще спочивають з миром, живлячи примари кульбабок, і ніхто їх не виорює. Неначе мертві і справді зберігаються, хай навіть і в пляшці вина.