Викрадений перстень

Розділ X

Тото страшенно злився. Як він міг повірити підступному пацюкові! Гумовий хлопчина почав торсати дверцята пастки, але вони були міцно зачинені.

— Не трать сили! Не вийде! — хихикав Мушик, танцюючи якийсь дивний танок круг гумового хлоп-чика-бранця.

Раптом велосипед, що стояв, спершись об стіну, потихеньку прокотився вперед, і гумове колесо наступило на довгий хвіст негідника.

— Пі-і-і, ой пусти! — запищав пацюк і підплигнув, але так і не звільнив хвоста.

— Втікай, Тото, втікай, — прошепотіли шини велосипеда, — ми поквитаємося з ним!

— Не можу втекти. Мене замкнули! — ледве не плакав Тото. — А ви хто ж такі будете?

— Ми твої сестри, шини велосипедні. Такі ж гумові, як і ти.

— О любі сестри, там, надворі, мій друг Владі, якби гукнути його, він певно звільнив би мене.

— Та ти скажи тільки, ми відразу ж покличемо, — і дзвінок велосипеда скільки сили почав дзвонити.

— Пустіть, пустіть мене! — запищав Мушик. — Бо вкушу!… — і він вп’явся своїми гострими зубами у велосипедну гуму.

— Не лоскочи! — засміялася гума й ще міцніше затиснула хвіст пацюкові.

В цю хвилину двері сараю широко відчинилися й на поріг ступив Владі з рушницею в руках.

— А так, ось ти як! — розгнівався він і рушив до пацюка-негідника.

Рятуйте! Змилосердьтеся! — запищав Мушик і почав вибріхуватися: — Я пожартував!

Та ніхто йому не повірив. Владі прицілився. І раптом — лусь! — хвіст пацюка відірвався і Мушик стрілою шмигнув у темний куток.

— Нічого! — проказав хлопчик, — на згадку візьмемо його хвіст, — і заховав Мушиків хвіст собі в кишеню.

Потім відчинив пастку, і Тото, обтрусившись від пилюки, вийшов на волю.

— До побачення, любі сестроньки. Не забуду вашої допомоги, — подякував гумовий хлопчик.

— До побачення, Тото, щасти тобі в дорозі! Вітай родичів, кого бачитимеш! — гукали услід йому шини.

Коли друзі виходили з сараю, в куточку з’явилася гостра волохата мордочка.

— Гей, ви, — пропищав Мушик, — віддайте хвіст! Як мені без хвоста надвір вийти! Мене ж засміють!

— А йди-но сюди! — озвався Владі й зняв рушницю з плеча.

Пацюк зник.

— Ходімо скоріше! — заквапився Тото. — А то ще спізнимося!

Довго йшли друзі однією вулицею, потім другою. Дійшли до високої цементованої огорожі, над якою височіли дерева.

— Чи не ліс бува? — промовив Владі і вийняв малюнок, щоб перевірити.

— Не знаю, чи ліс має огорожу, — здивувався Тото.

— І я не знаю.

— А давай глянемо, що там?

Роздивилися навкруги. Воріт ніде не видно.

— Давай переліземо через огорожу.

Та не так то легко було перелізти. Стіна дуже висока, і як на неї видертись? Тільки пообдиравши коліна, друзі з горем пополам вилізли на огорожу. Але тепер ще треба було злізти. По той бік огорожі росли дерева, кущі й гуляв вітер, шелестів листям. Все це справді було схоже на ліс.

— Сплигнемо? — запитав Владі, хоч самому так і кортіло сказати: «Давай вернемося додому».

— Плигаймо, — погодився Тото. Раз, два, гоп! Друзі опинилися між кущами. Встали, потерли слиною подряпані місця й рушили поміж деревами, йшли, йшли. Скільки йшли — важко сказати. Втомилися. Сіли перепочити.