Викрадений перстень

Розділ XVII

Ніколи було Тото роздумувати, куди зник цуцик, Бо хмарою налетіли ворони на прикорінь дерева. Мабуть, помітили балеринку.

— Ховайся в дупло, Мімі! В дупло! — закричав гумовий хлопчик.

І дівчинка почула. Не гаючись, шмигнула всере дину, хоч і побоювалася темряви. А розбійники кружляли знадвору. Не наважувалися залетіти в тісне дупло. Та врешті один дужий ворон здолав страх і залетів. І яку дурницю вчинив! Мімі виявилася не такою вже й боязливою дівчинкою, як це могло здатися. Вона схопила довжелезну сукувату палицю й так почала колошматити нападника, що в дуплі стало повно пір’я, немовби там вибивали подушку. Птах злякано скакав, бився об трухляві стінки і ніяк не міг вирватися, а балеринка знай лупцює, не зупиняється. В павутинні, запорошений, обскубаний, зустрінутий глузливим сміхом інших розбійників, ворон ледве вирвався з дупла.

— Браво, Мімі! — закричав Тото. — Так йому й треба!

Але ворони не здалися. Обсіли гніздо й втупилися в гумового хлопчика. Ждали, хай повернеться, тоді вони схоплять його за поворозочку. А Тото вже не міг відстрелюватися — в нього залишилася тільки скляна пробка, а її він беріг про всяк випадок. Хлопчик стояв, притулившися спиною до гілки, рішучий, сміливий і дивився чорним птахам прямо в очі. І жоден з розбійників не зважився підлетіти до нього.

А в цей час внизу пролунав голосок Мімі:

— Тото, рятуй!

Вона вискочила з дупла, а за нею Мушик. Пацюк клацав зубами й намагався схопити прут, яким боронилася балеринка. Свій обірваний хвостик негідник Мушик перев’язав синьою биндочкою. Вороня зразу ж кинулося на гумову дівчинку. І за хвилину зникло з поля зору Тото.

— Тримайся, Мімі! Я йду на поміч! — гукнув хлопчик і почав квапливо злазити. Але враз зупинився.

З лісу, немов застрашлива сіра куля, вискочив Христофор. Він люто зашипів, замахав лапами і ледь не відгриз крило одному воронові. Птахи злякано розлетілися. А розлютований кіт налетів на пацюка, притис його до землі й засичав:

— Попався, смердючий злодюго! Тепер вже забудеш, як персні красти! — і схопив Мушика за вухо.

А за ним з лісу вибігли Владі, Владів татко з великою рушницею і дядько Мешко. Зраділа Мімі кинулася до них. Тото теж спішив якнайскоріше злізти з дерева, але якийсь ворон, коли Тото повернувся до нього спиною, схопив хлопчика за поворозочку й полетів.

Владів тато прицілився з рушниці, але стрельнути побоявся: так можна поцілити гумового хлопчика. А ворон летів усе вище й вище.

— Друзі, — закричав Тото, — скажіть тітці Елці, що я не злодій! Поверніть їй перстень.

Він вийняв з кишені перстень і кинув. Дорогоцінні камінці сяйнули проти сонця, і перстень впав прямо до ніг Владі.

— Кра-а-а… — каркнув гнівно ворон і дзьобнув в голову гумового хлопчика.

А над лісом з’явилася зграйка буслів. Перед ними летіло вісім гумових кульок. До кульок був прив’язаний кошик. А в кошику сидів цуцик Пік і люто гавкав на воронів. Розбійники злякано кинулися врозтіч. Ворон, що схопив Тото, залишився сам. Бусли вже наздоганяли його. Тоді він кинув гумового хлопчика і Тото полетів прямо на гострі верхів’я дерев. Він, певно, вбився б, коли б гумові кульки не полетіли швидше. Вони розділилися по чотири, і Тото гупнув прямо в кошик до Піка. Гумовий цуцик невимовно зрадів і лизнув хлопчика в ніс.

— Любий мій Пік, ти врятував мене!

Цуцик завертів хвостиком і показав мордочкою нагору. І тільки тепер Тото помітив, що кожна кулька широко посміхалася, і що всі ці посмішки дуже були схожі на усміх старої галоші. Так ось на що перетворилася мудра родичка!

А бусли гнали й гнали воронів, загнали так далеко, щоб ті ніколи вже не повернулися.

Того ж дня, смерком, в домі дядька Мешко влаштували врочисту вечерю. Всі були радісні. За столом сиділи: Владів тато, біля нього Владі, далі Тото, Мімі, цуцик Пік і дядько Мешко. Запросили й кота Христофора. Він, відчуваючи себе винним, що подружився з негідником Мушиком, довго відмовлявся. І тільки, коли його гуртом переконали, що він вже давно спокутував свою провину, кіт сів за стіл. Сів і час від часу гнівно косив оком у куток, де в дротяній пастці, зляканий і сердитий, метався пацюк Мушик. Хай посидить, відбуде кару. А під стелею висіли вісім кульок і радісно посміхалися. На невеликій атласній подушці лежав перстень і переливався блискітками.

— А зараз, діти, я покажу вам щось таке, що значно коштовніше цього персня, — почав дядько Мешко.

— Що ж це? Чи не млинці, бува? — запитав зголоднілий Владі.

— Що ж це? — перепитали й інші, а татко Владів усміхнувся.

— Це ваша дружба. Дружба, що допомогла вам подолати стільки знегод. Бережіть її, бо якщо згубите, то вже не знайдете. А життя без дружби важке й нікчемне.

— А щоб зберегти дружбу, щоб зміцнити її, я пропоную всім перейти жити до нас, — докінчив Владів татко.

Всі радісно пристали до цієї пропозиції. За винятком Христофора. Він мусив і далі працювати помічником сторожа на червоній фабриці, де виробляють такі прекрасні гумові іграшки. Друзі пообіцяли, що часто будуть приходити до нього в гості, і радісні загулялися аж до темна. А як стемніло, веселі й вдоволені, лягли спати. Солодких їм снів!