Викрадений перстень

Розділ ІІ

На околиці міста стояла червона фабрика. Велика-велика, як десять будинків разом, і з димарем, вищим за десяток дерев, поставлених одне на одне. З димаря шугав густий дим. Такий густий, що міг би затьмарити сонце, коли б збирався докупи. Але всім хлопчикам і дівчаткам треба гратися на сонечку, а сонечку треба спокійно світити, тому вітер безнастанно розганяв той дим. На тій фабриці працювало багато робітників і робітниць. Вони виробляли цяцьки.

Не дивуйтесь! Так само, як на інших заводах і фабриках виробляють машини, посуд, тканини чи консерви, на цій червоній фабриці з високим димарем виробляли іграшки, гумові цяцьки.

Звідкись здалеку привозили величезні пакунки гуми, яка зветься каучуком. Ті пакунки були такі тяжкі, що два дужі робітники насилу піднімали їх. Вони переносили пакунки на фабрику й кидали в машину. Машина перемішувала гуму ще з чимось і замішувала, як тісто. А робітники пильнували, чи добре машина замісила те тісто. Майже так, як пекарі, що готують тісто для печива. Тільки з каучуку ласощів не виробляють, бо його не їдять. А коли б можна було їсти — ото було б чудово: пряники з гуми були б завжди пухкими. Тісто заливали в спеціальні форми і ставили в піч. З печі виймали вже готові іграшки — гумові ляльки, балеринки, слоненят, ведмежат, мавпочок та різні інші іграшки. Але це ще були не зовсім готові цяцьки. їх відносили у велику кімнату з широкими вікнами, крізь які було видно фабричне подвір’я, навколишнє поле та річку неподалік. Біля вікон у кімнаті були поставлені довгі столи, а за столами сиділи мами й тьоті. У кожної були різні пензлі і фарби. Вони розмальовували іграшки. Гумовим балеринкам малювали сині оченята, рожеві щічки, русі коси та білі-білісінькі платтячка. Гумовим хлопчикам малювали сині беретики, сині штаненята з жовтими ґудзиками, червоні сорочечки, а оченята ставили різні — одним сині, другим каштанові, а третім зелені. А бувало, що котрась з тьоть задивиться у вікно, замислиться і поставить якому-небудь гумовому хлопчику коричневе око, а потім знову гляне на поле і — кап! — друге око поставить синє. Тоді всі гумові хлопчики починають реготати, а тьотя гнівається, що її недогляд помітили.

В цій кімнаті працював і дядько Мешко. Він був найстаршим серед робітників і робітниць. Вчив мам і тьоть розписувати цяцьки й допомагав виправляти помилки. Тому всі любили його й шанували, бо він був дуже добрий, хоч і мав над устами кумедні вуса і носив смішні окуляри. А ті окуляри таки справді на диво кумедні — скельця в них тільки до половини оправи, і дядько більше дивився поверх скелець, весело підморгував і часто посміхався.

На одному з столів серед викрашених іграшок і серед тих, що їх от-от мали пофарбувати, був і гумовий хлопчик, якого всі називали Тото. В нього були великі сині очі, що зачудовано дивилися на світ, синій беретик, надітий набакир, аж до лівого вуха, штаненята, що ледь трималися на підтяжечці і все спадали (очевидно, тому він держав руки в кишенях); тугий животик та, як і в кожної гумової ляльки, металева кнопка на спині.

Тото був дуже непосидючий хлопчик. Він витворяв різні чудасії, щоб насмішити балеринок. І балеринки весело сміялися. Тільки одна, Мімі, жодного разу навіть не посміхнулась. А Тото хотів розсмішити саме її, бо в неї був дуже гарненький кирпатенький носик, чудові, як на гумову дівчинку, очі та й… взагалі вона йому подобалася більше, аніж інші.

Робітниця, котра фарбувала ті цяцьки, звалася Елкою. Завжди добра й уважна, вона сьогодні була неспокійна, бо захворів її маленький братик і вона замкнула його вдома самого. Елка часто думала про братика й поглядала крізь вікно у двір, немовби там могла побачити його. І от, коли вона знову зітхнула й задивилась у вікно, Тото штурнув ведмежа, що стояло попереду, в банку з зеленою фарбою. Балеринки засміялися, бо ще ніколи не бачили зеленого ведмежати. Але Мімі й зараз не посміхнулася. Елка, коли побачила, що ведмежа занурилося в зелену фарбу, а балеринки сміються, дуже розгнівалася, так розгнівалася, навіть і слова вимовити не могла. Обережно, двома пальцями, Елка вийняла ведмежа й понесла дядькові Мешко, щоб він змив зелену краску. А Тото скористався з цього й скочив у слоїк з білою фарбою.

— Зараз пофарбую себе, як балеринку, — мовив він і переможно оглянувся.

Всім його вчинок видався смішним, тільки Мімі немовби й не помітила нічого. Повернулася Елка і не на жарт розгнівалась.

— Ах, ти ж непосида, ти що накоїв? — спробувла вона спіймати хлопчика.

Тото скочив на стіл, а звідти бризкаючи навкруги білою краскою, сплигнув на підлогу. Проте втекти не зміг. Рука робітниці спіймала його й лінійкою, на очах у дівчаток, добре відшмагала. Який сором! Всі дівчатка дивилися й сміялись. А після прочуханки гумового хлопчика віднесли дядькові Мешко, щоб той перефарбував йому штанці.

Ти, глянь, як вибілив себе, — поверх окулярів посміхнувся дядько Мешко.

Ні, не вибілив, — виправдовувався Тото, — просто хотів пофарбувати себе на балеринку.

В нових синіх штанцях поставили його на стіл, і він спокійно стояв, аж поки… Та він взагалі не міг стояти спокійно. Тільки-но Елка повернулася, Тото непомітно вскочив до робітниці в кишеню фартуха й причаївся. Там лежав носовичок, що приємно пахнув, два ключі на ланцюжку й кілька стотинок{Стотинка — дрібна болгарська монета.}. Одним словом — нічого цікавого.

Та ось закінчився робочий день. Робітники й робітниці пішли вмиватися. І рука Елки поклала в кишеню біля Тото перстень. О, який чудовий перстень! Золотий, з коштовним рубіном, оточеним вісьмома маленькими синіми камінцями. Гумовий хлопчик знав цей перстень давно, бачив його на безіменному пальці в Елки й знав, що той перстень може сяяти, як сонце. Оце справді може бути чудовим дарунком прекрасній Мімі! Вона його надіне, як браслет, і посміхнеться, обов’язково посміхнеться! Не роздумуючи довго, гумовий хлопчик схопив перстень, тихенько вислизнув з кишені й сховався за шафу.