Викрадений перстень

Розділ XII

Тото поспішав мимо ведмежої господи. Стара ведмедиця заклопотано годувала двійко ведмежат. А малята, видно, були дуже вередливі. Перед ними стояла велика, як цебер, миска, вщерть налита парним молоком, а вони качалися по землі й нюняли.

— Не хочемо молока! Хочемо меду.

— Пийте, дітки, — вмовляла їх мати, — пийте молочко, а потім я вам дам медку.

— Не хочемо молока-а-а! — не вгавали ведмежата-вереди.

Тото став навшпиньки.

— Тітонько Михайлино, ви не бачили, чи не проходив тут Владі?

— Ні, не бачила, хлопчику. Мені, доки не нагодую оцих неслухняних дітлахів, ніколи й голови підняти.

— Гей, ведмежата, якщо вип’єте молоко й перестанете гнівити матір, то кожному дам по пір’їні з ворона й розкажу цікаву казку.

Ведмежата почали хлебтати молоко, а Тото дав їм дві пір’їни від жмута, якого вискуб з хвоста у ворона, й заспішив далі.

Ось підійшов до верблюдів. Вони стали кругом, похиливши голови, й кумедно помахували хвостами — у них була нарада.

— Гей, верблюди одногорбі, чи не бачили ви мого приятеля Владі? — запитав гумовий хлопчик.

Жодної відповіді, тільки хвости верблюдів дружно гойднулися ліворуч.

І Тото заспішив ліворуч.

Невдовзі він побачив невеличку галявину, звідусюди огороджену сіткою — і з боків, і зверху. Там жили папуги, багато-багато. їхнє барвисте пір’я мінилося проти сонця, вилискувало різними кольорами. Всі вони намагалися показати себе добрими учнями й голосно повторяли те, що вивчили. Папуги здійняли такий гамір, що годі було щось розібрати.

— Любі папуги, — гукнув гумовий хлопчик, — скажіть, чи не проходив тут Владі. Якщо скажете, дам пір’я ворона.

Як закричать, як загаласують папуги! — кожна хоче чорне перо добути. Може, коли їм личить таке барвисте пір’я, то личило б і чорне. Знявся страшенний галас, та жоден птах не зміг відповісти на запитання Тото. Ледве сітку не поламали. Щоб хоч як-небудь відкараскатися від них, хлопчик жбурнув папугам все пір’я ворона (собі залишив лише дві пір’їнки) й подався далі.

Неподалік виднілося стійло слонів. Там було дуже весело: слони купалися. Набирали хоботом воду з озерця і обливали одне одного.

Коли Тото запитав, чи, бува, не бачили вони його приятеля, слони привітно захлопали вухами й попросили підійти ближче. А коли Тото підійшов, найбільший слон обережно взяв його хоботом і посадив собі на спину. Потім підійшов до другого боку огорожі, яка межувала із житлом жирафи, й знову поставив Тото на землю.

— Запитай у нашої сусідки, в жирафи. Вона, мабуть, знає, — промовив поважно слон і знову захлопав ушима.

Тото подякував і пройшов крізь огорожу. А й справді, не могла жирафа не знати, де Владі, бо ж у неї шия довга, мов та пожежна драбина. Жирафа, мабуть, далеко бачить.

— Перепрошую дуже, чи ви не бачили Владі, — знову почав То-то — в нього беретик ледь не злетів, бо треба було дивитися вгору.

— Бачила, бачила, гумовий хлопчику. Ходи, я покажу тобі, — мало чи не з хмар долинув голос.

Тото оглянувся.

— А як іти?

— А ти вилазь по моїй шиї.

Гумовий хлопчик хутко поліз по довгих ногах жирафи, пробіг по похилій спині й врешті почав дертися по шиї. Виліз жирафі на голову, — там виднілися ріжки, кожен з яких закінчувався невеличкою кулькою. Між ними можна було добре вмоститися, наче на балконі. І ось перед поглядом Тото весь зоологічний парк. Так, не дарма заздрять жирафам!

— Глянь ліворуч, — мовила жирафа, — бачиш клітки з левами?

Так, клітку, заґратовану міцними сталевими прутами, видно було добре. Два величезні леви, добре поснідавши, дрімали на сонці.

— А лівіше — живуть зебри. Ти бачиш?

Так, Тото бачив. Вони схожі були на віслюків, але так кумедно розмальовані, немовби то їх фарбував дядько Мешко.

— А ще лівіше — мавпи. Он там, біля мавпочок стоїть і твій приятель Владі. Це недалеко. А зараз тримайся міцніше, я спущу тебе на землю.

Жирафа широко розставила ноги, потім обережно й повільно, майже до землі, нахилила голову. Тото хутко скочив, не забувши подякувати добрій жирафі, й заспішив до товариша.

Владі справді стояв біля мавпочок, і так захопився їхніми витівками, що й не помітив гумового хлопчика.

— Куди полетів ворон? — смикнув приятеля за рукав Тото.

— Полетів і зник десь.

— А як же ми тепер знайдемо його?

Друзі задумалися.

Раптом Владі побачив у траві чорну пір’їну. Підняв її.

— Чи це, бува, не з твого ворона пір’я?

— Ні, ні, — відказав Тото. — Те я роздав. Залишив тільки дві пір’їнки. Ось вони.

І він показав на беретик, до якого прикріпив дві пір’їни ворона. Прикріпив, щоб мати незалежний і гордовитіший вигляд.

— Ну, тоді ми його легко найдемо, — мало не застрибав од радості Владі.

Але як?

— Дуже просто! Ти так скубнув його за хвіст, що тепер з нього всю дорогу опадатиме пір’я. От по цих пір’їнах ми й визначимо, куди він полетів.

І справді, кроків за десять друзі знову знайшли пір’їну, потім ще одну і так крок за кроком пішли по слідах розбійника. Майже через увесь зоопарк.

Коли минали хатку козла, то ледве стримали сміх.

Христофор, що мав довге ім’я, і козел, у якого кучерявилася борода, виявили, що обидва вони співаки. Стали один проти одного, втупилися в очі й співали, аж заливалися.

— Няв, няв, ня-яв!

— Мее, мее, мек-ке-ке!

Тото й Владі сховалися, щоб їх не побачили. Скоро пір’я вивело їх із зоопарку на широке шосе, що бігло до лісу.