Викрадений перстень

Розділ IV

Перед Тото стояло важке завдання: щоб спасти Мімі й відібрати назад перстень тітки Елки, треба розшукати ворона. А щоб розшукати ворона, треба намітити план. Так завжди роблять, коли мають виконати якесь важке завдання. Але ні він, ні цуцик Пік не знали, як намічати план. І поки вони в задумі сиділи на підвіконні, настала ніч. Заясніли зорі, немовби хтось обкував небо блискучими гвіздочками.

Раптом якісь звуки урвали думи приятелів. Здавалося, внизу, під вікном, плакало дитя або навіть двоє дітей. Хтось потребував допомоги! Тото вихилився, щоб подивитися, але в темряві нічого не побачив. А виглядаючи, посковзнувся і ледь не впав. Це все тривало мить, але Тото так перелякався, що зарікся більше ніколи не вихилятися з вікна. Цуцик Пік схопив Тото за ногу, й гумовий хлопчик повис у повітрі. Пік був невеличкий цуцик, а Тото — хлопчик опецькуватий, тому нога Тото випорснула, і він полетів додолу. Падав, падав, здавалося, падав цілий тиждень — така висока була фабрика. І врешті — бух! — вдарився об землю і, оскільки був гумовим хлопчиком, одразу ж підскочив, як м’ячик, знову впав і знову підскочив. Падав і підскакував, падав і підскакував, та ніяк не міг зупинитися, щоб перевести дух.

— Гей, ти хто такий? — почувся раптом грізний окрик, і пара зелених очей засвітилася в темряві.

— Я Тот… Тототот… — силкувався відповісти гумовий хлопчик, усе ще підстрибуючи, падаючи й знову підстрибуючи. Тому-то він ніяк і не міг до ладу сказати своє ім’я, і тільки кумедно мимрив:

— Тот… Тотот… Тото я.

— А чого розстрибався посеред ночі? Та ти перестанеш, врешті, скакати? — грізно запитав голос.

— Не мо… можу зупинитися. Про… про… прошу вас, зу… зу… зупиніть мене!

Дві м’які лапи схопили хлопчика, і Тото перевів подих. Зеленаві очі нахилились над ним, і Тото пізнав: це ж старий кіт Христофор. Той, що пишається своїм ім’ям, бо воно таке ж довге, як і його хвіст, навіть ще довше. Христофор живе в сторожа і вважає своїм обов’язком пильнувати порядок на фабриці.

— А, так ти втікати задумав!

— Ні, товаришу Христофоріус, — гумовий хлопчик навмисне подовжив ім’я кота. Він знав, що це сподобається старому котові: — Ні, я не втікаю. Просто я почув, що десь тут дитя плакало, й вирішив, що треба допомогти. Ну, от і скочив.

— Дитя плакало?

— Так, дитя чи навіть двоє дітей.

— Та ти що ж, глузуєш з мене?! — раптом спалахнув Христофор, і його вуса гнівно наїжачилися. — Яке дитя? То я репетирував нову пісню, що її ми вчора розучували в нашому хорі.

— О, але ж вона так схожа на дитячий плач, — виправдувався Тото.

— Ти ще глузуєш! Досить, цить! — зашипів Христофор. — Ти хотів втікати. Я замкну тебе в льосі, а завтра передам дядькові Мешко!

В цю хвилину біля них щось гупнуло. Кіт випустив гумового хлопчика, відскочив убік, волосся на хвості в нього настовбурчилося, мов у їжака. Тото скористався з моменту й дременув. Він таки втік би, коли б не почув гарчання цуцика Піка. Все ясно — це Пік скочив слідом за ним з вікна, скочив, щоб не залишити Тото самого, і зараз втрапив до лап Хри-стофора. Залишити друга в біді може тільки негідник, а всякому, хто посміє подумати про нього так, Тото роз’юшить носа. Хлопчик повернувся — і справді — Пік лютував, бо Христофор не пускав його, а для собаки, хай навіть і гумового, немає більшої муки, як принизитися перед котом. Цуцик гарчав, силкувався вирватись. А старий кіт пробував його заспокоїти. Коти, хоч і недолюблюють цуценят, проте поважають їх.

— Знову втікав? — нявкнув кіт, і схопивши Тото, погнав обох приятелів до льоху.

— Ми не втікали! — виправдовувалися друзі.

— Досить! Щоб вийти з території фабрики, треба мати пропуск за підписом директора або дозвіл на вихід за підписом головного майстра! — Старий кіт уже давно жив у сторожа і цілком перейняв його звички. Але для гумових іграшок всі ці формальності були новиною.

Вузьке заґратоване вікно льоху було майже над землею.

Навіть, не схаменувшися, Тото пролетів крізь грати і впав на щось м’яке.

— Ой, хто це мене збудив? — почувся в темряві захриплий голос.

Гумовий хлопчик злякано відскочив.

— Перепрошую! — вибачливо мовив він, — я не хотів… Нас просто жбурнули у вікно, ну, і я, зовсім ненавмисне, впав на вас.

— А ти що, не міг уважніше падати?

Тото почував себе ніяково, розмовляючи з кимось у темряві і не бачачи його. Хоробрий цуцик Пік тулився до ніг хлопчика і гарчав на голос.

— Я обіцяю, що надалі падатиму уважніше й ніколи не будитиму вас.

— Оце добре, — зітхнув голос. — А ти хто такий?

Надворі зійшов місяць. Кілька променів шугнули у вікно. Але й зараз все ще не можна було розібрати — хто ж то говорить.

— Я Тото, гумовий хлопчик, а це мій вірний друг цуцик Пік, — і приятелі вклонились, як на сцені.

— О! Так ми ж родичі! — вигукнув невидимий співрозмовник.

Друзі здивувалися. Тут, у цьому темному та хоодному льосі в них є родич. Оце так несподіванка!

— Але хто ж ви?

— Я стара й стоптана галоша.

Промені місяця освітили її, і друзі побачили свою співрозмовницю. То таки справді була галоша, звичайна галоша, яку найчастіше можна побачити за дверима в коридорі. Але вона, видно, вже давно спала в льосі, бо припала порохом.

— Ще раз перепрошую. Я не знав, що ми родичі, а то б я не збудив вас, — вибачався Тото.

— Ех, хлопчику, — зітхнула галоша, — який ти ще зелений! Та ж ми з тобою однієї матері діти. Ось іди доторкнись до мене.

Тото доторкнувся, а Пік навіть обнюхав нову знайому. Так, галоша була з гуми.

— Цікаво, — мовив Тото, — а я думав, що з гуми виробляють тільки цяцьки.

— Хе, тільки цяцьки! Та з гуми виробляють стільки речей, що якби всіх їх перерахувати, то вам і світ би замакітрився.

Приятелі не хотіли, щоб світ їм замакітрився, але все ж запитали:

— А ви всіх їх знаєте?

— Атож!

— О, то ви, певно, дуже розумні?

— Атож, розумна! Хоч, правда, люди інколи кажуть про дурнів, що вони тупі, як галоші. Але то незаслужена образа нашої родини.

— Так чого ж ви тоді лежите в цьому похмурому льосі, а не рушаєте в світ?

А галоша була таки справді дуже стара, бо дуже вже її хилило на сон. Вона весь час куняла. І ось зараз відповіла теж крізь сон:

— Я багато витерпіла горя. Вся моя душа розбита.

Мовила й, тихо посапуючи, заснула. Чи справді в неї душа була розбита, в темряві важко сказати, але що підошва в неї протерлася, так це ясно видно. Тото розбуркав галошу, і вона знову прокинулась.

— Чи ми не змогли б допомогти вам? Бо ж важко в тузі жити.

— Що ви можете! — зітхнула знедолена родичка. — Я загубила єдину мою подругу, а без неї життя втратило всякий сенс.

— Я її знайду, обов’язково знайду! Ви тільки скажіть, яка вона, ваша подруга?

— Вона теж галоша, як і я, тільки права, а я — ліва. Ми, були нерозлучні. Скрізь ходили разом. Але вона спилася, і її закинули.

— Гумовий хлопчик не зрозумів.

— Як спилася?

— А дуже просто. Коли людина п’є надміру багато вина й горілки, тоді вона спивається і перестає бути людиною, так і галоша, коли спивається й починає пропускати воду, перестає бути галошею і її закидають.

— О, це таки справді горе.

— Так, горе! Тому я й прийшла сюди, щоб у спокої посумувати.

— Раз ви прийшли сюди, то, певно, знаєте як звідси можна й вийти, — зрадів Тото.

— Так, знаю.

— А покажете нам?

Але стара галоша знову вже куняла.