Вогонь до вогню

Хан Хаджибей

— Князь київський і переяславський Володимир вітає тебе і зичить тобі, державі твоїй і всім підлеглим твоїм здоров’я і довгих літ процвітання. Хай множаться твої отари і стада, а ім’я твоє хай прославиться у віках…

«Чи так я кажу?» — сам себе запитав Воброк.

Сталося те, чого він побоювався. Все життя відчував відразу до багатослів’я та пишномовства. Над усе полюбляв короткі, чіткі запитання і такі ж чіткі відповіді. Тому й не хотів очолювати це посольство. Проте його переконали, що очаківський хан теж не любитель довгих промов. І зрештою йдеться не про посольство, а про розвідку. А Боброк — людина військова і по найменших ознаках може дізнатися про те, чого десяток послів і впритул не побачать… Цим словам великого князя Боброк протиставити нічого не зміг.

Хан Хаджибей дивився на канівського князя жовтавими, як у дикої кішки, очима і мовчав. Охоронці, два здоровенні, Дмитрового зросту, нукери непорушно застигли обіч нього. Очаківський хан, здається, відчував, як важко Боброкові блукати в хитроплетиві слів, і зловтішався цим.

— Київський князь Володимир? — голос у Хаджибея виявився хоча й не таким гучним, як у Коцюби, проте достатнім, аби його чули навіть у розпалі найзапеклішої битви. — Не знаю такого. Знаю, що є київський князь Федір. Знаю також, що київський улус підвладний ханам Золотої Орди і ніхто без їх дозволу не може поставити будь-кого на княжий стіл. І не тільки на київський.

На дари хан Хаджибей навіть не дивився.

— Князь Володимир є сином великого литовського і руського князя Ольгерда Гедиминовича, — сповільна почав Боброк, відчуваючи, що через десяток-другий слів він або замовкне, або почне говорити так, як звик, а там хай буде, що буде. — І не мені казати, як і за яких умов він сів на цей стіл. Я лише посол і маю передати волю і слово свого господаря. А його слово — слово дружби і приязні. Київський князь бажає жити в мирі і злагоді з нащадком великих підкорювачів сотень земель та народів…

— Не забудь схилити голову, — наказав собі Боброк і вклонився ханові.

— А ще князь київський разом з вітаннями і дарунками передає світлому ханові і листа… — Боброк подав Хаджибеєві згорнутий у рурку шмат пергаменту з сургучною печаткою.

Хаджибей листа не прийняв. Не зводячи погляду з Боброка, він продовжував:

— Так, князя київського не знаю. Зате мені дещо відомо про канівського князя Боброка, який, кажуть, пролив чимало ординської крові. Чи, може, то наклеп?

«Звідкіля це йому відомо? — промайнуло в голові Боброка. — Хіба що від Солтана. Та швидше від тих бродників, яких я вигнав з-під Канева. Ну що ж, тепер все значно простіше».

Він випростався і сказав:

— Так, світлий хане. Але серед неї немає жодної краплі невинної крові. То кров степових розбишак-козаків, які живцем спалили моїх рідних. То кров їхніх друзів, які вирішили помститися за них. Тож я змушений був захищатися. Проте мені відомо, що світлий хан теж карає на горло тих, кого застає на місці злодійства.

— Яка кров винна, а яка ні, то вже судити не тобі, — в голосі Хаджибея звучала неприхована загроза. — А в нас за такі речі кара одна — смерть!

— Я воїн і смерті не боюся, — відказав Боброк. — І я знав, на що йшов, коли давав згоду очолити посольство до тебе. А щодо моєї голови, то радив би тобі домовитися з кримським і перекопським ханом Мамаєм. Він теж заявляв свої права на мою голову.

Очі Хаджибея зацікавлено зблиснули.

— Це ж чому?

— За те, що я звернув щелепу його улюбленому чи то племінникові, чи то ще якомусь родичеві. Бо він з такими ж, як сам, вирішив викрасти мого коня. А чекати на те, що цю справу розсудить Мамай, в мене не було ні часу, ні бажання.

Хаджибей покрутив кінчик вислого вуса.

— За Мамаєм я знаю всіляке. Але про те, що в його рідні завелися конокради, чую вперше. Та, може, ти все вигадуєш?

— В посольстві, світлий хане, є люди, які були присутні при цьому. І коли ти забажаєш, вони тобі розкажуть, як то було.

— Можливо, і забажаю, — згодився Хаджибей і поглянув на Боброка вже більш приязно. — Та повернемося до того, з чим ти прибув сюди. Отже, що хоче від мене київський князь?

Боброк знову простягнув листа очаківському ханові.

— Тут все написано.

І знову Хаджибей помахом руки відсторонив його.

— Ти краще на словах розкажи. Він же щось та говорив, коли вручав тобі листа. Бо не може бути, щоб ви при цьому мовчали, як два глухонімі.

Боброк мимоволі посміхнувся.

— Так, світлий хане, сподіваюся, він говорив мені те, що написано в цьому листі. Проте дозволь мені розповісти і про те, чого він не говорив.

Хаджибей нахилився вперед.

— Цікаво, — сказав він. — Посли цього не говорять.

— Вчених послів у київського князя поки що немає, світлий хане. Тож він змушений посилати тих, хто цієї науки ще не проходив.

— Зокрема воїнів, — підхопив Хаджибей. — Отже, я слухаю.

— Не буду розповідати світлому ханові, чому і як на київському столі опинився Володимир Ольгердович. Світлий хан знає про це краще за мене. Все ж дозволю зауважити, що без волі його батька тут не обійшлося.

— Це так, — кивнув Хаджибей. — Істину мовиш, княже.

— Проте великий князь не буде вічно сидіти в Києві. Він садить сина на стіл і знову повертавться в Литву вершити свої державні справи. А князь Володимир залишається майже наодинці перед улусами Золотої Орди і насамперед з улусом твоїм, світлий хане. Він волів би жити з тобою в мирі і приязні…

— Це вже я чув, — перебив Боброка Хаджибей. — Далі що?

— Далі, як водиться у добрих сусідів, він хоче з тобою торгувати. У нього є вдосталь зерна, медів, воску, шкір…

— Для цього є Торговиця, — відрізав Хаджибей. — Далі що?

— Торговиці замало, бо торгувати хоче не лише київський князь, а і всі князі литовські. Тож від їх імені князь Володимир збирається просити, аби ти дозволив пропускати їхні товари в межах твоєї орди. А ще — дозволив збудувати порт, аби з нього вивозити ті товари за море. У виборі місця для порту він цілком покладається на тебе. Звісно, це все буде не задаром, проте князь Володимир сподівається, що ціна буде прийнятною як для тебе, так і для литовських князів…

Чим більше говорив Боброк, тим більше темнішало обличчя очаківського хана, тим міцніше стискалися його кулаки. І це тішило Боброка. «Зроби все для того, аби Хаджибей вирішив оружно піти на київське чи будь-яке інше князівство. Бо в нас здебільшого піше військо, тож ганятися за його вершниками нам не з руки», — так напучував його Ольгерд.

— Це все? — запитав Хаджибей, коли Боброк замовк.

— Так, світлий хане.

— Дай сюди того листа…

Не читаючи, Хаджибей роздер його на дрібні клаптики і пожбурив їх під ноги охоронців.

— Передай своєму князеві, що хан Хаджибей з рабами не листується. Тепер про порт. Цікаво виходить, княже. Спочатку ви просите, аби ваші товари пропускалися до моря безперешкодно. Тоді просите визначити місце для порту. Потім попросите розширити його. А далі про що будете просити? Аби я з Ордою пішов геть, чи не так?

Останні слова Хаджибей вимовляв, міряючи широкими кроками відстань між стінами шатра. Схоже, він ледь стримувався, аби не перейти на крик. Несподівано Хаджибей засміявся і різко повернувся до Боброка.

— У вас, урусів, є прислів’я, про яке колись мені говорив мій брат, подільський хан Солтан: «Посади свиню за стіл, то вона і ноги — на стіл». Є у вас таке прислів’я чи ні?

— Є, світлий хане.

— То передай своєму князеві, що це прислів’я саме про нього. А тепер основне. З часів засновника нашої Орди, Ногая, київські князі справно возили ясир до Ачи-кале чи куди їм вкажуть. Але вже три роки, як вони цього не роблять.

— Дозволь сказати, світлий хане, що той товар, який ми привезли…

Хаджибей рубонув рукою повітря.

— То не ясир. То… кістка, яку ви кидаєте мені та моїм братам, аби відчепилися, — схоже, лють знову охопила Хаджибея. Вже не стримуючись, він закричав: — Десята частка — ось ваш ясир! Десята корова, десята вівця, десята міра зерна — оце ви повинні везти, а не гнилі шкурки! І не київському самозванцеві вибирати, з ким торгувати і куди везти товари! Це вибираємо ми, Орда це вибирає, тобі зрозуміло?

— Зрозуміло, світлий хане, — схилив голову Боброк. Не стільки тому, аби підкреслити свою слухняність, скільки тому, аби приховати задоволену усмішку. Схоже, наказ великого князя близький до виконання. От тільки з його власною головою ще не все ясно, бо треба довести очаківського хана до кипіння. — Проте дозволь зауважити, що при розмові з київським князем виникла така думка: коли не вдасться домовитися з ханом очаківським щодо торгівлі, то доведеться це робити з Мамаєм…

Як не дивно, ці слова не викликали вибуху ханського гніву. Навпаки — Хаджибей, здається, заспокоївся.

— Ти кажеш, що думка ця виникла при розмові з київським князем. Отже, це не його особиста думка?

— Так. Але, гадаю, що після твоїх слів, які я постараюсь передати якомога точніше, ця думка може стати і його особистою.

Хаджибей випростався.

— А ти смілива людина, княже, — проказав він невизначеним голосом. — Дуже смілива. Я б навіть сказав, що безоглядно смілива. Схоже, твоя улюблена гра — це гра з вогнем. А чи не думаєш ти, що твої останні слова звучать, як погроза?

— Я і гадки про це не мав, світлий хане, — відказав Боброк і, щоб Хаджибей не бачив виразу його очей, знову схилив голову. — Тож прошу вибачення, коли ти мої слова зрозумів саме так. Адже я воїн і в словесних хитрощах не розбираюся.

— Воїн, кажеш, — примружив очі Хаджибей і підвівся. — Тоді, мабуть, доведеться показати тобі дещо. Те, на чому розуміються лише воїни, а не лживі пишномовці.

Слідом за Хаджибеєм Боброк рушив до виходу з шатра. Йшов і його все більше непокоїла думка: а чи не перебрав він міру? Бо в розмові з князем Володимиром про Мамая не йшлося.

Непокоївся і Коцюба. Він не міг зрозуміти, чому невдовзі після того, як князь канівський зайшов до ханського шатра, на видноколі, немов з-під землі, почали виринати татарські сотні і тисячі. Невже хан віддав розпорядження захопити посольство зненацька? Ні, це можна було б зробити набагато раніше.

Збирається показати князеві свої сили? Може бути…

За якусь годину на видноколі годі було побачити порожнє місце. Вершники поодинці, а то й сотнями гасали степом, начебто гралися в якусь гру і все ближче підбиралися до шатра.

«Леле, скільки їх, — подумав Коцюба і очима пошукав Медовуху, аби перекинутися з ним словом. Проте той був зайнятий розмовою з вертким Мустемом-алі. — Ич, як заприязнилися, кроку вже ступити один без одного не можуть!»

А Медовуха дійсно почувався поруч з Мустемомалі, як з братом. Уже й смарагдовий перстень перейшов до рук хитрого товмача, вже й кунячі шкурки розминав алі і аж язиком цокав від захоплення. Ну от, шкурки нарешті заховані, тепер треба братися за справу.

— Заздрю я тобі, Мустеме-джан, ох, як заздрю! — палкою скромовкою шепотів він до худорлявого товмача. — Ет, не сподобилося мені народитися чистокровним ординцем! Всього ніби вдосталь маю, — він поляскав по саквах, звідкіля тільки-но вийняв шкурки, — а як був русичем-свинопасом, так ним і залишився…

— Відданість Орді можна довести і не будучи правовірним, — розважливо завважив Мустем-алі.

— Так я до того й веду, — відказав Медовуха і озирнувся, аби пересвідчитися в тому, що їх ніхто не підслуховує. І все ж щось йому не сподобалося, бо він запропонував: — А чи не можна, Мустеме-джан, від’їхати кудись подалі? Маю ще щось сказати…

Коцюба провів поглядом Медовуху і товмача, які, здається, рушили в степ на прогулянку, тоді знову повернувся обличчям до ханського шатра. І саме вчасно.

Звідтіля в супроводі двох охоронців рвучко вийшов Хаджибей, слідом за ним — Боброк. Хан помахом руки підкликав до себе одного з нукерів, за тим щось мовив канівському князеві. Боброк кивнув головою на знак згоди і рушив до свого почту.

— Ну що? — кинувся до нього Коцюба.

Тільки тепер Боброк дозволив собі вдоволено посміхнутися. Хай всі — і свої, і чужі — бачать, що переговори закінчилися успішно.

А хан вже від’їхав досить далеко і нетерпеливим помахом руки звелів посольству доганяти його.

Зупинилися вони неподалік від кількох дерев’яних щитів. За щитами стояли пішими з десяток сотських і тисяцьких.

— Ми давно не воювали, — сказав хан Боброкові. — Проте ми щохвилини готові дати нищівну відсіч кожному, хто зазіхає на наші землі.

— Мудро, — згодився Боброк і, озирнувши непорушні квадрати чаушів, додав: — І, схоже, ці землі є кому захищати.

— Тут лише один тумен і моя охоронна сотня, — пояснив Хаджибей. — Хотів би знати, скільки їх у мене? — і засміявся. — То скажу: рівно стільки, скільки потрібно для того, аби розбити будь-якого зайду. А цей тумен не кращий і не гірший за інші.

Він подав знак — і військо заворушилося. Сотня за сотнею чауші пролітали повз них і, майже не цілячись, випускали хмари стріл, що впивалися в щити. Незабаром на щитах не було вільного місця, а стріли все летіли. Хаджибей задоволено потирав руки.

— Зверни увагу на тих, хто стоїть за щитами, — сказав він Боброкові. — Коли хто з чаушів не вцілить у щит, то він обов’язково вцілить у свого начальника. Але, як бачиш, начальники стоять. Жоден з них навіть не похитнувся. А стоять тому, що я дав наказ: цілити в щити, а не в начальників Сотні, відлетівши майже до обрію, перешикувалися. Незабаром вони утворили гострий клин. Хаджибей змахнув рукою — і задвиготіла земля, оглушливий вигук «Гурра-угх!» розірвав повітря на шматки. Вістря клину було націлено просто туди, де стояв Хаджибей зі своїм почтом і гостями. В останню мить вістря трохи збочило — і повз них із роззявленими від крику ротами пролетіли чауші. Круто розвернувшись, вони зупинилися за спиною хана.

Все це тривало якусь мить.

— Ну як? — запитав Хаджибей.

Боброк розвів руками.

— Такого видовища я, світлий хане, ще не бачив, — щиро сказав він. — Хоча мушу сказати, що тевтони, з якими я бився останні сім років, теж уміють тримати клин. Проте їхні коні йдуть повільною риссю, а ваш, ординський клин — мов стріла, що цілить прямо в серце.

— Так, прямо в серце, — підтвердив Хаджибей. — І головне — з часів нашого незабутнього Чінгізхана ще жодного разу не промахнулася. Чи не так?

— Так, — змушений був визнати Боброк.

— І це ще не все. Чомусь у вас, русичів, заведено думати, ніби наш чауш — воїн слабосилий. Ви гадаєте, що ми беремо більше кількістю. Що ж, давай, князю, подивимося, чи так це. Гей, Абдулла, Гафур! — гукнув він.

З лав виїхало два чауші. Один з них був зростом з Коцюбу, інший на голову вищий. Вони вклонилися ханові і застигли, чекаючи наказу.

— Зможете підняти ось це? — запитав Хаджибей і показав на чималеньку черепашникову брилу, що лежала за кілька кроків від нього. Судячи з того, що з-під неї виглядала трава, брилу було занесено зовсім недавно.

Чауші один за одним підійшли до брили і без особливих зусиль підняли її над головою. Проте хан зробив вигляд, ніби це його не задовольнило.

— Гості можуть подумати, що ця брила порожня всередині, — сказав він. — Хто з твоїх людей, княже, хоче провірити, чи так це? Ти, уруський товмач? Як тебе…

— Коцюба, світлий хане.

— То провір та скажи своєму князеві, порожня вона чи ні.

Коцюба нахилився над брилою, піднатужився. Брила повільно поповзла вгору і зупинилася на рівні Коцюбиних грудей.

— Давай, Федоре, не осором нас! — в цілковитій тиші пролунав басовитий шепіт Данила. — Ну, ще трохи!

Коцюба почервонів від напруги. Жили випнулися на його товстій шиї. Брила хитнулася, піднялася ще на два пальці і тут же глухо вдарилася об землю.

Тумен задоволено загудів. А Коцюба ніяк не міг нахапатися повітря.

— Що, важка брила? — співчутливо поцікавився Хаджибей.

— Так, світлий хане… — віддихуючись, згодився Коцюба. — Але ж я не чауш, я всього уруський товмач. То коли хочеш знати, хто на що здатний, звели підняти цю брилу і своєму товмачеві.

Гучний регіт заглушив його останні слова. Очі всіх звернулися до Мустема-алі. Побіжного погляду було достатньо, аби зрозуміти, що ханському товмачеві не те що підняти, а й з місця зрушити ту брилу буде не під силу.

А Коцюба, повернувшись до своїх, зі злістю кинув:

— У неї лівий бік значно важчий. А я, дурень, схопив, не перевіривши.

— Може, ще хтось хоче підняти? — запитав Хаджибей.

Наперед вийшов Данило.

— Ану, дай-но я спробую, — сказав він. Нагнувся, різко випростався — і брила злетіла над його головою, мов порожні сакви.

— Молодець, — похвалив його Хаджибей. — Проте сила — то ще не все. До того ж я відаю, що в посольство слабких не беруть. А от як зі спритністю? Може, хочеш поборотися з моїми батирами?

— А чого ж, — простодушно згодився Данило.

Проти нього вийшов Абдулла. Був він нижчим від Данила, в іншому, здається, нічим йому не поступався. Пригнувшись, суперники якусь мить дивилися один на одного. По тому, немов за командою, простягнули руки і рвучко обнялися. Обличчя їхні налилися кров’ю, кожен намагався підтягнути суперника до себе і підняти його в повітря. Спочатку це нікому з борців не вдавалося. Та за мить стало видно, що Данило все міцніше притискує Абдуллу до грудей. Ще трохи…

Проте в останню мить Абдуллі вдалося вислизнути з обіймів суперника.

Тумен полегшено зітхнув.

— Нічого не скажеш, могутній у тебе чауш, — сказав Хаджибей Боброку. — Але це ще нічого не значить…

Тієї ж миті Абдулла кинувся в ноги суперникові, захопив одну, і Данило застрибав, мов журавель.

Врешті не втримався і впав. Абдулла кішкою кинувся на Данила, проте той вже готовий був зустріти суперника як слід. Якусь хвилину вони знову змагалися в тому, чиї обійми міцніші, тоді Абдулла зробив спробу знову вислизнути. Та цього разу Данило був напоготові і йому вдалося вхопити суперника за поперек.

І все ж домогтися перемоги Данило не зміг. Скільки він не мотав свого суперника, той щоразу приземлявся на обидві ноги. Врешті Абдуллі вдалося вирватися з Данилових обіймів і тепер борці, з яких уже цебенів піт, знову повернулися до того, з чого й почали.

— Схоже, ми до вечора будемо дивитися, хто кого змучить, — посміхнувся Боброк.

Хаджибей подав знак — і суперники розійшлися.

— Що ж ти так? — докірливо звернувся Коцюба до Данила. — Я вже старий, з мене вже пісок сиплеться, а тобі ж тільки двадцять два.

— Та розумієш… — ніяково виправдовувався Данило. — Я хотів було вдарити ним об землю, як мішком з половою, та забоявся — а раптом заб’ю насмерть. А повільно вкладати, бач, не вдалося, бо він верткий, як в’юн.

— Кажеш, ти воїн, — звернувся Хаджибей до Боброка. — То як тобі видаються мої чауші?

— Будь-який володар пишався б таким військом, світлий хане, — щиро відказав Боброк.

— Але й це ще не все. Чауш без шаблі — то не чауш. Може, сам перевіриш їхнє вміння володіти нею? — І, не чекаючи згоди, гукнув: — Сабадур-батире, ану, покажи гостеві, на що здатен!

Сабадур виїхав наперед і вихопив шаблю, готовий відбиваті напади гостя. Проте Боброк не зрушив з місця.

— Вірю, що Сабадур-батир чудово володіє шаблею. Проте меч свій тримаю не для ігор.

Тумен розчаровано загудів. Тоді Боброк витяг з піхов меч — довгий, з широким двосічним лезом, в порівнянні з яким шабля Сабадура видавалася лозиною проти палиці. Короткий змах — і брила, що супротивники піднімали над головою, була розвалена на дві частини.

Хаджибей похмуро простежив за тим, як Боброк ховав меча назад до піхов. Сказав:

— По обіді, князю, на нас чекає поїздка до Акерману. Хан Котлабуга теж хотів би побачитися з київським послом.

— До ваших послуг, — схилив голову Боброк.