Вогонь до вогню

Іменини князя Київського (продовження)

— Отже, з нашими західними сусідами ніби все ясно, — витримавши паузу (бо, може, хотів би висловити свою думку ще хтось), продовжував великий князь. — А тепер поглянемо на північ та схід і послухаємо, що князь полоцький думає про своїх сусідів-новгородців та князів тверських, смоленських, московських і які там ще є.

— Особливо розповідати нічого, — почав князь Андрій і погладив свою русяву борідку. — 3 Новгородом справи в нас ідуть добре. Наших земель їм не треба, але й своїх вони нікому не віддадуть. Щодо інших, то з великим князем тверським Михайлом, нашим дядьком, — Андрій на якусь мить завагався, — стосунки в мене чудові. Такі, які повинні бути не лише між сусідами, а й родичами. Прихильно ставляться до нас і князі смоленські. Що ж до князівства московського, то тут справа дещо інша, — князь полоцький помовчав, добираючи потрібних слів. — Люд московський діяльний та швидкий на вчинки. Від князя тверського відаємо, що московський князь Іван, прозваний Калитою, увійшов у довіру хана Золотої Орди, отримав від нього право на збирання податей для хана серед своїх сусідів, численних князівств. І правом цим скористався так, як не користалися б і самі татарські збирачі ясиру. А заодно і вивищувався серед інших князів, прикуповуючи або примучуючи їхні землі. Став Калита чи не найбагатшим з усіх князів землі Руської. Таким же був і його син, теж Іван, що помер три роки тому. Тепер на московському столі сидить дванадцятилітній онук Калити Дмитро.

— Ще невідомо, куди він поверне, — зауважив Коріят.

— Атож, — згодився князь полоцький. — Але перед самим від’їздом до Києва я отримав вісті, що хан Золотої Орди дарував малому Дмитрові ярлик на володіння великим володимирським князівством. Орда довіряє московським князям як ніяким іншим. І я гадаю, що коли щось станеться, то золотоординський хан швидше захищатиме Москву, аніж будь-кого із своїх удільних ханів.

— Отже, сваритися з Москвою немає рації, — зробив висновок Коріят.

— Так, — ствердив Андрій полоцький. — Проте і чекати якихось ворожих дій з її боку теж не варто. Надто ще малий князь Дмитро, аби зважитися на рішучі дії.

— Отже, твоя думка яка? — зажадав Ольгерд чіткої відповіді.

— Гадаю, що за схід Литва і Русь можуть бути спокійними, — твердо відказав Андрій. — Звідтіля нам поки що нічого не загрожує. В усякому разі, цього літа.

Ольгерда, схоже, така думка не зовсім влаштовувала. Очі його перетворилися на дві щілинки.

— Те, що ти в цьому впевнений, добре, — сказав він. — Проте маєш знати, що будь-яка держава занепадає, коли не приростає новими землями. Чи тебе цьому не вчили?

Андрій схилив голову.

— Вчили, великий княже. Проте приростати за рахунок землі тверської немає рації. Краще бачити в дядькові Михайлові доброго спільника, аніж підданця великого князівства Литовського та Руського. Те ж саме, гадаю, стосується і князівства смоленського. А про князівство московське я вже казав.

Великий князь вдарив долонею по поверхні столу.

— Отже, думка князя полоцького зрозуміла: на сході нам теж поки що затівати нічого, — зробив він висновок. — Чи, може, я помиляюся?

Коріят, а за ним і всі Коріятовичі заперечливо захитали головами. Дивлячись на них, Дмитро Брянський не зміг стримати посмішку.

— Б’юся на що завгодно — не сьогодні-завтра великий князь за таку слухняність дасть їм якусь землю, — прошепотів він Боброкові. Проте одразу ж замовк, бо великий князь зупинив на ньому свій важкий погляд.

— Тоді в мене ще є одне запитання до князя полоцького. А чи робив ти спробу, як добрий сусіда, порозумітися з князем московським?

Андрій полоцький стрельнув у бік великого князя примруженими очима.

— На велику приязнь іти побоююся, великий княже.

— Це ж чому?

— Маю дещицю в своїй казні. А від вірних людей чув, що Калита та його нащадки здатні витягувати гроші навіть там, де їх не було зроду-віку.

Пожвавлений гомін пролетів залою. У великого князя теж зблиснули очі. Проте з іншого приводу.

— Добре, що ти проговорився про казну, — зауважив він. — А то мені гроші нині дуже потрібні. Тож чекай гінця з торбою по них, — докінчив Ольгерд під загальний сміх. А коли знову запала тиша, продовжив: — А тепер поглянемо, що робиться в степу.

— Я, — почав було Дмитро брянський, проте Ольгерд помахом руки зупинив його.

— Помовчав би нарешті, — сказав він з таким виглядом, ніби в нього заболів зуб. — Що ти накоїв, нам уже відомо. Не питаю і князя чернігівського, бо він свій уділ отримав лише цієї весни і ще не розібрався як слід, що діється в ньому та навколо нього. — Погляд великого князя зупинився на Володимирові. — Краще послухаємо, що скаже нам князь київський.

Володимир прикусив губу. Якусь мить дивився поперед себе, гадаючи, з чого почати.

— Вам, напевно, відомо, що земля київська сусідить одразу з трьома ордами: подільського хана Дмитра-Солтана, очаківського Хаджибея і буджацького Котлабуги. Це на правому березі Дніпра. На лівому з нами сусідить подніпровська орда улусника Хайдара, за якою стоїть перекопська орда Абдули та кримська — Мамая, що нині є беклербеком усіх трьох орд. Вірніше, з Хайдаром сусідить переяславська земля, що нині входить до складу київської.

— Це нам відомо, — перебив Володимира великий князь. — Краще розкажи, що в тебе з ними.

— Слухаюся, великий княже. Земля київська потерпає від степових людей точнісінько так же, як і землі князя Любарта. Частота і розміри набігів залежать від того, які в нас стосунки з тим чи іншим повелителем Орди. На початку, коли з ласки великого князя я сів на стіл київський, татарські наскоки значно посилилися. Страждали від них не лише уходники.

— А це ще хто? — поцікавився Кейстут.

— Ті, хто йшов у степ і займався там бджолярством, рибальством, полюванням.

— Бродники, — уточнив Любарт.

— Зрозуміло, — кивнув головою Ольгерд. — Отже, страждали не лише вони…

— Страждали і смерди, ті, хто обробляв землю на порубіжжі. А наші скарги ханам та мурзам на злочинні дії татарських розбишак-кайсаків не приймалися. Як казали ханські биричі, — Володимир невесело посміхнувся, — їхні повелителі київського князя не знають, а від справжнього князя київського Федірка скарг на дії кайсаків не було.

— То, може, той Федірко взагалі ні на кого не скаржився? — поцікавився Коріят.

— Навпаки, — заперечив Володимир. — Скаржився, і не раз. Хаджибею, Хайдарові, Абдулі та Мамаєві. А цієї зими поїхав до Сараю зі скаргою на те, що його неправомірно зігнано з київського столу… — Володимир помовчав. — Проте на набіги татарських вільних людей він і справді не скаржився жодного разу.

— Ще б пак, — посміхнувся Коріят. — Не буду здивований, коли він деякі з цих набігів і очолює.

— Може бути, — згодився Володимир.

— А я чув, — подав голос Дмитро Брянський, — що далеко не всі в землі київській скаржаться на татарські набіги. Є й такі, що…

Великий князь поморщився.

— Помовч, — звелів він Дмитрові. — Не лізь поперед князя київського у його справи. А ти, Володко, продовжуй, коли є що.

— Та я, власне, великий князю, хотів якраз приступити до того, про що тільки-но почав говорити князь брянський.

— Говори, — дозволив Ольгерд.

— Отже, скарги наші тривали майже до осені минулого року. Якраз до того часу, коли князь Боброк сів на канівський стіл. — Володимир трохи подумав і уточнив: — на стіл своїх предків. Він зумів так домовитися з бродниками, котрі осіли на його землі і довкола неї, що ті обрали його своїм отаманом.

— Пізнаю князя Боброка, — схвально прогудів Кейстут, не розплющуючи очей. Один з ударів тевтонського меча призвів до того, що в князя троцького час від часу починала боліти голова. І, щоб зменшити ті болі, Кейстут заплющував очі. Згодом це увійшло у звичку.

— То князь Воброк зібрав їх у збройні ватаги і послав на порубіжжя доглядати за діями татар, як ханських, так і вільних. І не лише наглядати… Хочу сказати, що ці ватаги князя Боброка виявили себе якнайкраще. Вони не бояться виходити на рать навіть з набагато численнішими татарськими ватагами, і нерідко вступають у прю з тими руськими бродниками, які подалися в степ, не бажаючи стати під князеву руку. Так що тепер татарські наскоки можна перелічити на пальцях.

— Отже, ти твердиш, ніби на київському порубіжжі тиша і спокій, — сказав великий князь. — І нам, виходить, тут робити нічого. Чи не так?

Володимир посміхнувся і стенув плечима.

— Я цього не казав, великий княже, — заперечив він. — Навпаки, гадаю, що незабаром скарги знову відновляться. Але вже не з нашого боку, а з татарського, — і посмішка знову з’явилася на його вустах. — Татарські мурзи жалітимуться на дії руських ватаг Боброка.

— І скільки людей у тих його ватагах? — поцікавився Коріят.

— Тисяч зо три набереться, — відказав Володимир і повернувся до Боброка. — Так, княже?

Боброк кивнув головою.

— І це лише ті, хто хоч сьогодні готовий сісти в сідло. Кожен з них, коли ще бродникував, навчився відбиватися від двох, а то й більше татар. А зібравшись разом, вони не поступляться й туменові.

Князь брянський обійняв Боброка за плечі.

— Молодець, Дмитре, — голосно сказав він. — Шкода, що тебе не було зі мною на Сеймі!

— Молодець то молодець, — незадоволено обізвався Любарт. — Але як би татарове не озвіріли і не посунули на князівство київське усією Ордою, а заодно і на Волинь.

Князі перезирнулися. Це було щось нове. Раніше Любарт ніколи не висловлював вголос своїх побоювань. Схоже, ляхи з татарами домучили його до краю.

— А й справді, Володко, — зацікавився великий князь. — Може таке бути?

— Навряд чи зараз це можливо, — відказав Володимир. — Канівські бродники здебільшого просуваються понад Дніпром та Інгульцем, у бік володінь очаківського хана Хаджибея. А ці володіння не сусідять з землями князя Любарта. Його сусідом є подільський хан Солтан. А з людьми цього хана канівські бродники досі сусідили без особливих сутичок. Так що, дядьку Любарте, коли у вас щось станеться, то канівські ватаги тут ні до чого.

— І на цьому спасибі, — сердито буркнув Любарт.

— Інша справа, коли хани об’єднаються, — продовжував Володимир. — От тоді київській та волинській землям доведеться або негайно сплачувати ясир, або терпіти спустошливі набіги. А вони, — Володимир обвів поглядом усіх князів, — вже об’єдналися. Як доносять вивідники князя Боброка, десять днів тому зібралися біля Копанки на Дністрі нащадки войовничого хана Ногая — Хаджибей, Котлабуга і Солтан. Брати домовилися, що як тільки київський, волинський чи ще якийсь князь з’явиться в степу, вони негайно зливаються в одну орду і оружно йдуть на нього. При цьому, як доносять Боброкові люди, очаківський хан сказав таке: ми терпіли, коли Любарт сідав на волинсько-галицький стіл, терпіли, коли литовський князь виганяв з київського столу нашого Федірка, проте нашому терпінню настав кінець. Тепер ми змушені йти на будь-кого, хто накине своє заздрісне око на наші землі. Підемо навіть тоді, коли за нападником стоятиме стотисячне військо. А Котлабуга додав, що не час чекати, доки нападники зберуть стотисячне військо, а треба бити їх поодинці, доки вони ще не об’єдналися.

— Овва! — насмішкувато мовив Кейстут. — То ти, Володко, швиденько збирай ясир, аби задобрити своїх ханів, а я тим часом, поки ще не пізно, тікатиму в свою троцьку землю.

Ольгерд зблиснув очима з-під важких повік.

— Зачекай втікати один, брате, — застеріг він. — Може, нам всім доведеться це робити. Але спочатку давай вислухаємо, що нам порадить князь київський.

— Давай, — згодився Кейстут. — То що скажеш, Володко?

— Моя думка така, — відказав Володимир. — Треба зібрати все, що маємо, і рушити в степ.

Любарт з-під лоба подивився на київського князя.

— І з чого ти виходиш? — запитав він.

— З того, що поодинці нікому з нас впоратися з ханами не вдасться. Ні тобі, дядьку Любарте, з Султаном, ні мені з Хаджибеєм. А ще за ними стоїть Котлабуга, котрого побоюються навіть угри з чехами. Тож примучити їх маємо лише спільними силами. І тоді здійсниться мрія нашого великого діда Гедимина, який прагнув відродити під рукою свого роду землю старокиївську, що сягала від Шведського моря і до Чорного. А що це нам дасть — навіть оцінити важко. Андрієві шкурки, — Володимир поглянув на князя полоцького, — навколо Шведського моря нічого не варті, а от в ромейських землях їм ціни немає. Жито та пшеницю дядька Любарта греки з руками відірвуть…

— Так, це було б чудово, — відказав Любарт. — Але чи не забув ти про існування Золотої Орди? Чи відомо тобі, що може зробити золотоординський хан, коли дізнається, що ми збираємося підняти меча супроти нащадків Чингізових?

Володимир допитливо поглянув на великого князя. Проте той підпер голову рукою і, здається, думав про щось своє. Тож по паузі київський князь знову повернувся до Любарта.

— Не забув я про Золоту Орду, княже волинський. Вона завжди була могутня не своїми незчисленними туменами, а згуртованістю. Проте сьогодні Орда, як спечена під сонцем земля, вкрилася густими тріщинами, почала розриватися на окремі улуси.

— Це тобі так здається, — вперто обстоював своє Любарт. — А хани, може, гадають інше.

— Гаразд, — згодився Володимир. — Можна припустити, що хан подніпровський повністю залежить від хана перекопського і обидва вони — від хана кримського, беклербека Мамая. Можна припустити, що хоча хан шаруканьський і намагається діяти сам, все ж він повністю залежний від золотоординського хана. Але як пояснити те, що сім років тому правобережні Ногаєвичі впень розтрощили тумени кримського та перекопського ханів і повністю відділилися від Золотої Орди? І як не дивно, Золота Орда це проковтнула. Чи не тому, що не почуває себе настільки могутньою, щоб негайно покарати непокірних за відступ і примучити їх знову під свою руку? Тож чому не припустити, що золотоординський хан скаже тільки спасибі, коли ми це зробимо за нього?

— Ну, це ти, Володко, вже занадто, — запротестував князь брянський. — Одна справа, коли хан, покаравши відступників, знову примучить їх під свою, ординську руку. І зовсім інша, коли відступники будуть примучені під руку литовську. Тут і сліпому буде ясно, що від цього виграє Литва, а не Орда.

— Так, брате, ясно, — згодився Володимир. — Але можна зробити так, щоб і вовки були ситі, і вівці цілі.

— І як же ти збираєшся це робити?

— Давай, брате, думати разом. Скажімо, нащадки Ногая вже років з десять, коли не більше, не сплачували в золотоординську казну ані шеляга. То коли ми пообіцяємо це зробити за них, гадаю, нам багато що пробачиться.

— То навіщо ж тоді йти на рать, коли знову треба платити ясир? — поцікавився князь полоцький.

— Вихід до Чорного моря і його портів того коштує, — відказав Володимир. — Крім того, я сказав «пообіцяємо». А коли відгородимося від Золотої Орди Дніпром, тоді можна й інше щось придумати.

Коріят нахилився вперед.

— У цьому щось є, — сказав він, і його сини дружно закивали головами. — Проте накручено так, що того й дивися, як би самих себе не обхитрувати. Ну, скажімо, з ким ми будемо домовлятися в Золотій Орді? Чи не трапиться так, що наших послів знову буде відшмагано нагаями, як останніх рабів? Хто з вас про це забув, тому нагадаю, що відшмагали нас тринадцять років тому.

Володимир розвів руками.

— На це питання відповісти я не можу, — визнав він. — Скажу лише, що робиться все, аби подібного не сталося. Але що саме — про це відає лише великий князь.

— Так, — Ольгерд відняв долоні від обличчя. — І князь київський вірно чинить, що ухиляється від прямої відповіді. Не тому, що він чи я не довіряємо декому вас, а тому, що береженого і Бог береже. Скажу лише, що домовлятися в Золотій Орді будемо лише з тим, кому допоможемо сісти на золотоординський стіл.

В зброярні запала мовчанка.

— Овва… — врешті видихнув Коріят. — А що — така нагода є?

— В усякому разі ми її шукаємо, — відказав великий князь і, застерігаючи, підняв руки долонями вперед. — Більше, брати та племінці, не розпитуйте нічого, бо ще невідомо, як воно вийде. Тож не будемо ділити шкуру ще не впольованого ведмедя. Спочатку подумаємо, чи по силі нам впоратися з його ведмежатами.

Ольгерд замовк. Мовчали і князі. Перші сонячні промені, пробившись крізь листя, зазирнули до зброярні і зайчиками застрибали по обличчях.

— Так, Орда завжди була могутня своїми ту менами і єдністю її мурз та ханів, — врешті порушив мовчанку великий князь. — А ще неймовірною жорстокістю. Будь-який спротив Орді неодмінно потопав у морях крові. Тож правителі великих і малих держав не дозволяють собі навіть думати про нього…

Ольгердів важкий, пронизливий погляд волхва, здається, зазирнув у душу кожного з присутніх. І схоже, знайшов там саме те, на що й сподівався, бо за мить голос великого князя зазвучав більш впевнено і спокійно.

— Так, кордони Золотої Орди нагадують міцний ланцюг, розірвати який неможливо. Проте з часом кільця його іржавіють, зв’язки слабшають, і не скористатися з цієї нагоди — то великий гріх для того, хто прагне волі і величі своїй державі. І ви, братове та князі, напевне здогадуєтеся, що перед Литвою та Руссю сьогодні є принаймні два таких кільця. Одне з них, — це орди трьох братів, нащадків войовничого хана Ногая. Інше кільце — кримська, перекопська, подніпровська та шаруканьська орди, які, власне, згодні визнати зверхність кримського хана Мамая. Про решту говорити, гадаю, немає потреби. Зауважу лише, що в столиці Золотої Орди Сараї мурзи та хани зайняті зараз тим, що проштовхують один одного на золотоординський стіл і їм нема коли думати про єдність своєї неосяжної держави.

Ольгерд прокашлявся. Клята плівка в горлі все не щезла. Чи не захворів він, бува? Тільки цього ще не вистачало!

— Мабуть, ви всі вже знаєте, що князь київський навесні посилав посольство на чолі з князем канівським до очаківського хана Хаджибея. Задачею посольства було не лише дізнатися про наміри Ногаєвих нащадків щодо київського та інших новостворених Литвою князівств, а й розвідати їх військову міць. І мушу сказати, що князь канівський зі своїм завданням упорався блискуче. Знає він і про те, які сили знаходяться в розпорядженні кримського хана Мамая.

І великий князь кивнув головою, дозволяючи Боброкові говорити.

— Дякую, великий княже, — відказав Боброк. — Я зустрічався з очаківським і буджацьким ханами і переконався: того, що трапилося з колишнім князем київським Федірком, вони більше не допустять. А не вступилися Ногаєвичі за нього лише тому, що Федірко більше тягнувся до лівобережних улусних ханів, аніж до Хаджибея з Котлабугою.

— Отже, будь-який наш поступ на південь викличе збройний спротив Ногаєвих нащадків, — зауважив Кейстут. — Чи, може, я помиляюся?

— Ні, княже, — відказав Боброк. — Додам лише, що так само вчинить і беклербек Мамай, коли ми підемо на нього.

— Зрозуміло. А які зараз між ними стосунки?

— Майже такі, як і сім років тому, коли кримська і перекопська орди отримали нищівну поразку від Ногаєвичів. Наскільки я зрозумів, Хаджибей та його брати не припускають навіть думки про злуку з Мамаєм. Більше того, якби ми стали на котору з беклербеком, вони навіть пробачили б той ясир, якого їм не віддають князь волинський та князь київський.

— Вони і так його не побачать, — буркнув Любарт.

— Отже, коли ми підемо на Мамая, Ногаєвичі палиці в колеса нам ставити не будуть, — сказав Кейстут. — А коли навпаки?

— Те ж саме. Мамай брав участь у тій битві. І хоча виявив при цьому велику мужність і стійкість, все ж вважає, що Ногаєвичі завдали поразки саме йому, а не ханам кримському та перекопському, у яких він тоді був лише темником.

— Отже, нам є кого вибирати в супротивники, — сказав Коріят. — А як ти, княже, оцінюєш силу Ногаєвичів?

— Ногаєвичі стали ще сильнішими, ніж були сім років тому.

— Чому ти так вважаєш?

— Відділившись від Орди, вони тепер покладаються лише на свої сили. Тому не пропускають жодної нагоди збройно допомогти тому чи іншому сусідові, отже, вони постійно вправляються в ратній справі… — Боброк скоса глянув на Любарта.

— Добре б’ються, — визнав той. — Ні угнатися за ними, ні втекти від них неможливо.

— Саме так, — згодився Боброк. — Хаджибей показував посольству один зі своїх туменів. У мене склалося враження, ніби той тумен складається не з десяти тисяч воїв, а всього лише з однієї людини, наскільки його дії були стрімкими, чіткими й несподіваними. Проте Хаджибей не приховує, що тумени Котлабуги ще вправніші.

— І скільки людей вони можуть виставити супроти нас? — продовжував допитуватися Коріят.

— Тисяч до ста, — відказав Боброк. — А то й більше.

Князі завмерли. Їм, котрі рахували свої дружини на тисячі, а то й сотні, така цифра здавалася неймовірною.

— А ти правильно порахував? — поцікавився Кейстут.

— Давайте робити це разом. Мої вивідники казали, що сім років тому в очаківській орді було тридцять тисяч димів і кожен з них мусив виставити одного воїна. Сьогодні таких димів у Хаджибея за сорок тисяч. Збільшилася орда за рахунок полонених і тих, хто сім років тому, одразу по битві, добровільно перейшов на бік Хаджибея. Набрала сили також буджацька орда. Котлабуга сьогодні має до трьох туменів. Мало того, буджацький хан дуже заприязнився з турецьким візиром, і той пообіцяв йому будь-якої хвилини прислати на поміч двадцять, а то й тридцять тисяч яничарів, перед якими сьогодні тремтять найсильніші держави світу, Тож коли ми вирішимо щось робити, то треба діяти блискавично, аби Ногаєвичі не встигли скористатися тією допомогою.

— Ти ще про Солтана нічого не сказав, — нагадав Любарт.

— Подільський хан може виставити щонайменше п’ятнадцять тисяч кінних і тисяч з десять піших ханських людей.

— За потреби він може виставити й більше, — відказав Любарт. — Мої вивідники вважають, що лише кінних у Солтана набереться два тумени. І піших тисяч із п’ятнадцять.

— Це князь Боброк навмисне применшує сили Солтана. Аби ми не так злякалися, — пожартував князь брянський, проте цей жарт не викликав жодної посмішки.

— То що ж воно виходить, — обвів князів примруженими очима Коріят. — На нас має посунути щонайменше сто тисяч татар. Чи не так?

— Не посунути, а налетіти, мов яструби, — поправив його Любарт. — Ти ще не бачив, які вони в ділі.

— Зате я їх бачив, — відгукнувся Дмитро брянський. — Нічого особливого.

— Не кукурікай раніше часу, — стримав його Андрій полоцький. — Сам же казав, що мав п’ять тисяч раті, а їх було всього дві тисячі. Княже Боброк, а чи можеш ти сказати, скільки туменів у Мамая?

— По ордах чи загалом? — поцікавився Боброк.

— Краще бий вже зразу — називай загалом.

— Під рукою у беклербека Мамая може бути не менше восьми туменів.

— Теж не жарти, — зітхнув князь полоцький. — І все ж краще мати справу з ним, ніж з Ногаєвичами.

— Це не зовсім так, княже, — заперечив Боброк. — Звісно, сили в нього менші. Проте коли ми здолаємо його, то ризикуємо опинитися межи двома вогнями. З одного боку — Ногаєвичі, а з іншого — сама Золота Орда. І коли вони домовляться між собою.

— їм навіть домовлятися не треба, — перебив Боброка князь чернігівський Корибут, який до того сидів мовчки. — Кожен з них і сам може вдарити так, що з кількох наших тисяч, котрі ми залишимо там, тільки пір’я полетить. Вважаю, що Боброк правий. Краще небезпеку чекати з одного боку, аніж з двох.

— Але ж сто тисяч, — важко зітхнув Коріят. Слідом за ним похнюпилися і його сини. — Це вам не ляхи і навіть не тевтони…

— А що тевтони? — войовниче скинувся Кейстут. — Сорок тисяч сунули на нас. Де вони нині? І всі, як один, були в залізо закуті. А на якому з татар ви бачили те залізо?

— Але ж сто тисяч… А що маємо ми? Можеш сказати нам про це, великий княже?

Ольгерд знову прокашлявся. Здається, в горлі шкребло трохи менше.

— А це я у вас повинен запитати, — повільно, мов би знехотя посміхнувся він. — 3 кого почнемо — з тебе, княже полоцький?

— Можу дати шість тисяч ратників, — відказав Андрій.

— А більше шкода?

— Коли зібрати мисливців, бортників з ратаями та дроворубами, то всього тисяч з десять набереться. Проте ті не вчені ратній справі…

— Це мисливці не вчені? — підняв Ольгерд важкі брови. — Маєш дати не менше восьми тисяч. І настільки вони будуть вчені, спитаю з тебе, а не з них. А ти що даси, Коріяте?

— Тисячі чотири, не більше. Сам же відаєш, князівство моє невелике…

— І в мене стільки ж, — відгукнувся Кейстут. — Мало, зате всі в броні. А більше не можу, бо треба комусь і перед тевтонами маячити. Та гадаю, що мої чотири тисячі не поступляться і десятьом татарським.

— Веди рахунок, Дмитре, — звелів Ольгерд князю брянському.

— Слухаю, великий княже…

Дмитро заходився щось виводити на столі кінчиком ножа. По хвилі запитав:

— А дядькові Кейстутові скільки ратників записати — чотири тисячі троцьких чи десять — татарських?

Андрій полоцький голосно пирхнув. По обличчях інших князів хвилями заходили посмішки. Не втримався і великий князь, хоча тут же докірливо мовив:

— І тут у тебе не як у людей. Гаразд, пиши чотири тисячі, а там видно буде. То що в тебе вийшло?

Князь брянський зітхнув:

— Поки що супроти Ногаєвичів всього нічого — шістнадцять тисяч. А з моєю дружиною буде двадцять одна.

— Додай моїх десять тисяч, — звелів Ольгерд.

— Хвилиночку, великий княже, — тридцять одна тисяча. Це вже щось…

Ольгерд повернувся до князя київського:

— А ти що даєш?

— Тисяч вісім буде, — пообіцяв Володимир. — Без бродників князя Боброка. А це ще біля трьох тисяч.

— А чи надійні люди ці бродники? — насуплено поглянув великий князь на Боброка. — Чував, що руські князі на Калці теж покладали великі надії на полк бродників. А що з того вийшло — до цього часу не можемо отямитися.

— За три тисячі головою ручаюся, великий княже, — відказав князь канівський.

— Гляди мені… Дмитре, запиши, що київська земля дає одинадцять тисяч ратників, — звелів Ольгерд.

— І ще допиши дві тисячі переяславських мужів, — додав Володимир.

— Тоді запишемо тринадцять, — сказав Ольгерд. — А в тебе, Корибуте, що?

— Маю під рукою три тисячі. А там…

— Пишемо те, що є…

— А ти що скажеш, брате? — звернувся Ольгерд до Любарта.

Той повагом пригладив вуса.

— Маю до семи тисяч оружних воїв. Проте, великий князю, ніхто не відає, що замислять цього літа король польський та угри.

— Доки вони будуть мислити, можна купно навалитися бодай на подільського хана Солтана, — відірвався від підрахунків князь брянський. — Примучимо Солтана — і король польський підіжме хвоста.

— Було вже, — похмуро зауважив Любарт. — Було, коли купно навалилися на тевтонів. Я тоді майже все військо повів на цю прю. А коли повернувся, землю галицьку мов корова язиком злизала. І ніяка купність не допомогла мені повернути її назад.

У зброярні запанувала тиша.

— Сам же відаєш, що не з одним Казимиром довелося тоді мати справу, — нарешті зауважив Коріят.

— Зараз може бути те ж саме, — відрізав Любарт. — Втрачу ще й волинську землю — хто мені іншу дасть? Ти ж своїм Новогрудком, брате, не поступишся.

— Гаразд-гаразд, — втрутився Ольгерд, аби припинити суперечку між братами. — Отже, що маємо?

— Коли рахувати дружину дядька Любарта, то маємо п’ятдесят три тисячі, — відказав князь брянський. — Коли без нього, то й до п’ятдесяти не дотягнеться. Проте можна зібрати ще шість-сім тисяч, великий княже.

Ольгерд запитально підняв брови.

— Що ти маєш на увазі?

— Кинути клич в чернігівській та сіверській землях.

— Можна було б, — згодився Ольгерд. — Але ти своїм дурним нападом роздражнив шаруканьського хана, і тепер невідомо, як він себе поведе, коли дізнається, що ці землі, як і твоя, княже, без охорони. Тож не треба там ніякого кличу.

Князь брянський почухав за вухом кінчиком ножа.

— Тепер мені ясно, що я вчинив дурницю, — визнав він.

— Давно б так, — докинув великий князь і звернувся до присутніх. — То що будемо робити?

І його погляд зупинився на Кейстутові. Проте той лише посміхнувся у відповідь.

— Брате, я пообіцяв дати під твою руку чотири тисячі воїв і зроблю це. Нехай хлопці хоч трохи відігріються від наших туманів та мжичок. А куди ти їх направиш — то вже твоя справа.

— Дякую, брате, за довіру, — відказав великий князь. — А ти, Коріяте, що скажеш?

— Гадаю, що треба йти на Ногаєвих нащадків, — відказав той. — І найкраще було б розбити їх поодинці. Причому так швидко, щоб вони не встигли звернутися до турків по допомогу.

— Тоді треба спочатку вдарити по Солтану, — запропонував Дмитро брянський. — А його брати, коли вони справжні брати, змушені будуть поодинці кинутися йому на допомогу.

— То вже тонкощі, — відказав Коріят. — Головне, аби Литовська та Руська землі стали ще більшими.

Князі перезирнулися. Ні для кого з них не було таємницею, що Коріят прагнув розширення Литви та Русі не менше від великого князя. І зрозуміло чому: йому і трьом його синам-здорованям у маленькому Новогрудку було затісно.

— Зрозуміло, — відказав Ольгерд і перевів погляд на Андрія Полоцького. — А твоя яка думка?

— Йти на Ногаєвичів, — коротко відказав той.

— Зрозуміло, — кивнув головою Ольгерд і поплескав долонею по столу, — закликаючи до загальної уваги. — Думка князя київського мені відома заздалегідь. Вона збігається з думками князя полоцького, князя Коріята і князя Боброка. Князь брянський хоче йти на Солтана. Князь чернігівський гадає, що йому краще сидіти на місці і чатувати на шаруканьського хана, бо після дурниці, яку вчинив князь брянський, від того можна чекати чого завгодно. Чи не так?

— Так, — неголосно відказав той.

— Відома нам і думка князя волинського, — продовжував Ольгерд. — Що б ми не вирішили, він сидітиме на місці і буде стежити за діями короля польського. Чи не так, Любарте?

— Тобі видніше, — відказав Любарт. — Ти ж великий князь, а не я. Та коли вирішите йти на Мамая — мені з вами не по дорозі. Нічого мені робити за тридев’ять земель від мого столу.

Князь волинський окинув всіх присутніх зверхнім поглядом. Так було не вперше, і князі розуміли, що то означає. Любарт не приховував, що всі вони сіли на свої столи з ласки великого князя Гедимина і лише його, Любарта, запросили на князівство галицькі та волинські боляри. Тож він передусім мав опікуватися інтересами своїх людей і вже потім — великого князівства.

— Врахуємо і твою думку, брате, — згодився Ольгерд. За тим підпер долонею щоку і, хитро примружившись, запитав: — А що ти скажеш, коли в разі перемоги над Ногаєвичами князеві волинському будуть запропоновані землі по Дністру аж до Чорного моря — ті, якими володіли колись князі галицькі? Але за тієї умови, що ти залишиш у своїх замках міцну залогу, а з рештою війська приєднаєшся до інших князів.

Погляди всіх зупинилися на Любартові. Лише Коріят стривожено перезирнувся з синами.

— Треба подумати, — пощипуючи борідку, відказав Любарт.

Князі засміялися. А коли пожвавлення вляглося, князь брянський запитав:

— То що, батьку, треба готуватися в похід на Ногаєвичів?

Деякий час великий князь уважно роздивлявся свого шалапутного сина. Тоді відказав:

— Навпаки. Ми підемо в протилежний від них бік.

Обличчя князя брянського видовжилося:

— Як це? — не зрозумів він.

— А так, — похмуро посміхнувся Ольгерд. — Я хочу сам подивитися, що ти там накоїв над своїм Сеймом.