Вогонь до вогню

Посли київського князя

— Ну й пече! — пожалівся Данило, витираючи обличчя широкою, мов лопата, долонею. — А ще тільки травень починається. Що ж воно буде влітку?

— Холодніше не буде, — відказав Медовуха, що на якусь мить порівнявся з велетом. — Буде таке спекотне літо, аж чорти в пеклі носами закрутять.

Поплескав велета по плечу і погнав коня уперед. Данило незадоволено подивився йому вслід: от же ж базікало!

Гаряче літо обіцяв не лише Медовуха. Про це говорили і старі діди, і віщуни, і всі, хто розумівся на цьому ділі. Зима була лютою, малосніжною. Все, що проклюнулося восени, аби заколоситися при літі, вимерзло, а зерно, що впало до землі весною, марно шукало вологи — її не було.

Та не саму лише погоду мав на увазі Медовуха. Напруження між татарами та русичами зростало, з кожної сторони збиралися хмари, клубочився ледве стримуваний гнів.

Степ був готовий спалахнути кожної миті. Хто зможе врятуватися від нещадного полум’я степової пожежі?

Боброк не знав. Але й чекати, поки смерть прийде на землю, не збирався. І посольство до очаківського хана — це перший крок, що мав спрямувати степовий вогонь у потрібному напрямку.

Наказ великого князя був простий: Боброк мав не лише передати дари ханам і підвести їх до думки, що вони повинні відомстити литвинам за київський стіл, а й розвідати, скільки кривих мечів, званих шаблями, зможуть підняти на литвинів ногаєві нащадки. Хоча й твердили ногаєвичі, що сила їхня і міць незмірні, проте все на світі має свій вимір і свій кінець. Це слова великого князя, хоча він тут же признався Боброкові, що не знає, як ті шаблі порахувати.

— Сподіваюся на тебе, княже, та на твою кмітливість, — сказав Ольгерд на прощання. — Виконаєш — честь тобі і хвала, не виконаєш — ніхто тобі за те голови не зітне.

Але очі великого князя при цьому дивилися на Боброка так пронизливо, ніби попереджали: не впораєшся — краще не повертайся. Проте міг би й не лякати своїм важким поглядом великий князь. У Боброка рахунки з татарами значно більші, ніж у будь-кого з Ольгердовичів.

Попереду завиднілася купа дерев, а між ними — звивиста блакитна стрічка, за якою безладно товпилися якісь будівлі.

— Ця річка називається Синіми водами, — сказав Коцюба Сашкові. — А за нею — Торговиця, де торгують усім на світі.

— І найбільше — дурнями, — докинув Медовуха і сплюнув на землю. — Колись я тут не встиг і добридень сказати, як мене обідрали, мов липку. Так що ти, хлопче, — звернувся він до Сашка, — добре тримай свого капшука, коли заходишся торгувати.

— А чим би це я мав торгувати? — образився Сашко.

— Як чим? Тим, що й усі ми, витрішками, — пояснив Медовуха і зобразив пришелепувате обличчя дурня, перед яким зненацька виникли нові ворота.

Брід через Сині води нагадував брід через Сулу до горошинського аулу. Таке ж щільне тверде дно, така ж глибина, і ті ж очерети по боках. І така ж ширина — пліч-о-пліч могло проїхати не менше сотні вершників.

Як тільки перебралися через річку, до них чвалом підлетіли зо два десятки кінних татар. Передній, зі срібним знаком сотника, взявшись руками в боки, запитав:

— Що везете? Десяту частину приготували?

Боброк виїхав наперед і з прихованим глузуванням відказав:

— Ні, юзбаші, не здогадалися. Ми здалеку і ваші порядки нам невідомі.

— Ха! — вигукнув один з татар. — Воно й видно, що здалеку. Мабуть, вилізли з великого болота і привезли повні вози жаб.

Серед почту сотника-юзбаші гримнув сміх. І найголосніше реготав сотник. Відсміявшись, звелів:

— Перевірити, що везуть. І за те, що хизуються незнанням наших порядків, зібрати сьому частину!

— Не поспішай, юзбаші, — зупинив його Боброк і, вийнявши позолочений знак, пояснив: — Я князь канівський, очолюю посольство князя київського Володимира до світлого хана очаківського Хаджибея. А на цих возах — дари ханові. — І, відступивши конем убік, додав: — А тепер можете спокійно брати свою сьому частку.

Юзбаші, здавалося, став меншим на цілу голову. Якусь мить мовчав, тоді улесливо посміхнувся і сказав:

— Вибач, князю. Це вперше за стільки років бачу посольство князя київського. А то все — ваші бродники, наші козаки. Така нудьга, що хочеш не хочеш, а станеш жартувати. Звісно ж, сьома частина — то всього лише жарт.

Боброк кивнув головою.

— Я так і зрозумів. А тепер я б хотів, аби ти дозволив посольству князя київського день-другий відпочити біля Торговиці і привести себе до ладу перед далекою дорогою до світлого хана Хаджибея.

Сотник приклав руку до серця.

— Милості прошу до Торговиці, княже. Вибирайте собі місце, яке хочете і де хочете. А я, Ораз-юзбаші, до ваших послуг.

Постарався Ораз-юзбаші. Для посольства виділив місце на пагорбі, звідкіля було видно село Торговицю і все, що робиться в ньому. Поставив сторожу, яка слідкувала за тим, аби до возів з дарами очаківському ханові і миша вночі не підкралася. Власне, посольству охорона була непотрібна, тому що біля дарів постійно чергували гридні з дружини київського князя. І все ж користь від татарської сторожі була — вона відганяла надто цікавих не лише вночі, а і вдень.

Зате бродники Боброка за два дні, проведених в Торговиці, на пагорб майже не піднімалися. Люди бувалі, вони розшукали своїх старих знайомих і весь цей час проводили в шинках чи біля вечорових багать. І на величезне здивування Сашка, Боброк, який суворо карав навіть за найменшу пиятику в дорозі, цього разу ніби нічого не помічав. Мабуть тому, що й сам весь час сидів з Оразом-юзбаші. Про що вони говорили, Сашко не відав. Лише чув, як його хазяїн поскаржився юзбаші на старі рани, через які змушений був на кілька днів зупинитися в Торговиці. Бо не личить київському послові з’являтися розвалюхою перед світлі очі очаківського хана. Тож коли шановний юзбаші Ораз складе йому компанію, він, Боброк, буде дуже радий. А оскільки Боброк при собі залишив велета Данила, то Сашкові нічого не залишилося, як доглядати коней, чистити зброю і тинятися вулицями Торговиці.

Власне, вулиць в селі не було. А була величезна площа з численними провулочками, що вели до неї. І на цій площі чого тільки не було! Ятки з заморськими товарами, чумацькі вози з сіллю та морською сушеною рибою, селянські вози з зерном, коні, корови, вівці і навіть верблюди. І все це не стояло на місці. То хазяїн прогулював коня, аби показати покупцеві, який він гарний, то якийсь дядько ганявся за телицею, котра, очманівши від суцільного ревиська, відірвалася від воза і носилася, мов навіжена; то півплощі втікало від такого ж очманілого бугая, який трощив все і вся, аж поки татарські стріли не поклали його біля столу, на якому горою здіймалися небачені заморські фрукти. Від поштовху стіл перекинувся, фрукти розкотилися, і люди почали запихати їх собі за пазуху, не звертаючи уваги на хрипке голосіння продавця — худого, засмаглого до чорноти чоловіка з намотаним на голові сувоєм якогось тонкого краму. Сашкові теж дісталися два чудернацькі плодики завбільшки з гусяче яйце. Вони були приємного жовтогарячого кольору і пахли так звабно, що Сашко не втримався і відкусив шматок. І відразу ж виплюнув — такої кислятини він ще ніколи не куштував. Хотів було викинути їх геть, проте забув, бо назустріч йому йшов чорний, мов сажа, здоровань, і біліли тільки його зуби та білки очей. Здоровань ніс порося, яке виривалося і пронизливо верещало.

«Навіщо це він так вимастився?» — здивувався Сашко. Пробившись крізь натовп, що переслідував чорного чоловіка, Сашко провів пальцем по голій чорній руці і здивувався ще більше — палець залишився чистим. «Мабуть, він мажеться не сажею, — вирішив хлопець, — а чимось іншим. От дивак!»

Пізно ввечері, коли Сашко вже сонно кліпав очима перед багаттям, до нього підсів Медовуха. Він тільки-но прийшов з Торговиці, взяв щось із своєї торбини і намірявся знову повернутися в Торговицю. Дивно. Ще вдень Сашко помітив, як він з кількома бродниками, похитуючись, ходили селом і горланили пісні, проте зараз у Медовухи був такий свіжий вигляд, наче він тільки-но прокинувся.

— Як справи, хлопче? — запитав Медовуха. — Скільки витрішків продав?

— Аніскільки, — відказав Сашко. Він витяг з-за пазухи надкушеного плода і простягнув Медовусі. — Ти не знаєш, що це таке? Ну й кисле!

— А дай-но сюди… — Медовуха понюхав плід і відкусив майже половину. — Чудово! — сказав він, хоча обличчя його скривилося як у середи на п’ятницю. — З похмілля нічого кращого не придумаєш. Називається лимон. Привезли його з-за моря. Це все, чи в тебе ще є?

— Є один, — відказав Сашко і знову поліз за пазуху. — Але навіщо він тобі? Ти ж не п’яний. Хоча я бачив, як ти ходив з тими.

Медовуха плід забрав, а Сашкові відказав загадково:

— Коли ти думаєш, що ми сюди приїхали, аби скуштувати браги, то помиляєшся.

І широкими кроками збіг з пагорба.

Коли покидали Торговицю, Ораз-юзбаші проводжав їх кілька поприщ і все вмовляв обов’язково заїхати на зворотньому шляху знову до його скромного шатра. А коли повертав назад, то на весь степ завів якусь жалібну, протяжну пісню.

— Він співає про те, як добре татаринові сидіти з друзями до ранку, але як то важко прокидатися після цього, — прислухавшись, переклав Коцюба. — Це він тебе має на увазі, княже?

Боброк невизначено посміхнувся і поплескав поводом Коршуна по шиї, аби той прискорив ходу. Його думки вже були зайняті іншим.

Атож, перша спроба вдалася. Біля трьохсот бродників, що мешкали навколо Торговці, живилися з неї чи просто приїхали на торг, тягнуть руку за київського князя. Їхня мрія — заробити дещицю, повернутися за Рось і там хазяйнувати на ділянці, яку виділить канівський князь. За таку ціну вони ладні виконувати всі накази, що йдуть від нього, навіть стати збройними до його лав.

А от бродників з двісті не приймають ні київського, ні канівського князів. Здебільшого це ті, що після виборів нового отамана подалися на Тясмин, Ташлик та Тикич.

Опитували тутешніх бродників в простий, але від того не менш надійний спосіб. Коцюба, Медовуха, Василь Дишло, врешті, майже всі з канівської сотні (власне, для того їх і брали) мали тут чимало знайомих і через них вивідували, хто чим дихає.

Все обговорювалося за чаркою. Проте чарка виставлялася більше про людське око — який же то бродник без чарки!

Звісно, в такому місці, як Торговиця, без відвертих чи потаємних вивідників не обійтися. Але як їх знешкодити, підказав Коцюба.

— Доведеться тобі, княже, поскаржитися цьому Оразу, що через свою немічність ти не можеш як слід впливати на своїх пияків-бродників. А оскільки дарункам для хана немає ціни, то чи не зміг би Ораз виділити для додаткової охорони і своїх чаушів та вивідників? І ніби випадково залишаєш на столі капшук з грошима. Запевняю тебе, всі кинуться на охорону дарів. А нам саме це й потрібно.

Капшук щез блискавично. Натомість Боброк отримав запевнення, що до пагорба, де стоять вози з дарами, навіть комар без дозволу не добереться.

Супроти віри своїх батьків, Ораз виявися неабияким цінителем канівських вин і особливо київської медовухи. А за третьою чаркою він натякнув, що коли шановному князеві київському захочеться привезти до Торговиці свої товари, то він, юзбаші Ораз, зробить все можливе, аби ті товари були продані якомога швидше і за найвищою ціною. По тому до кишені торговицького начальника перекочував ще один капшук, і Ораза-джана можна було брати голими руками.

А що гість проголосив себе людиною, яка, на превеликий жаль, погано розуміється на тонкощах ординського життя, то Ораз-джан виявив готовність допомогти нащадку давнього слов’янського роду заповнити цю прогалину. Тож тепер Боброк відав про життя правобережних татарських орд більше від будь-якого вивідника. Особливо цінними були відомості про очаківського хана, людину, про яку в князівстві литовському та руському майже нічого не знали. Так, кошти, видані київським князем на всілякі нагальні потреби, були витрачені не марно.

Боброк озирнувся і притримав Коршуна: вози його посольства ледь виднілися вдалині.

Чим далі на південь, тим розмаїтішим ставав степ. На зміну лісам прийшли окремі байраки та діброви. Та найбільше було рівної, аж до крайнеба, неозорості.

Сашкові навіть здавалося, що тут він може вдихнути набагато більше повітря, аніж удома. Власне, його і вдихати не треба, воно само вливалося в груди, і треба стежити лише за тим, аби не захлинутися ним. Часом вони їхали цілими озерами маків, чебрецю, безсмертників та ще якихось незнаних у їхніх краях трав та кущиків.

— Дайте хоч ганчірку, аби носа заткнути, — жартома скаржився Медовуха. — А то аж голова наморочиться від цього запаху… Хлопче, ти помітив, що ліси тут здебільшого ростуть не на рівному, а по видолинках та річищах?

Так, це помітив. Помітив він і те, що широких лісів тут не буває, зате довгих — скільки завгодно. І яри тут були або такі маленькі, що їх і помітити важко, або такі глибокі, що їх інакше як проваллям не назвеш. Отак їдеш і бачиш, що на обрії бовваніють якісь кущики. Під’їжджаєш ближче і переконуєшся, що то не кущики, а верхів’я височезних дерев, а провалля таке глибоке й круте, що до його дна пішки не дістатися, не те що верхи.

А ще Сашко помітив, що після Торговиці Медовуха кожної ночі кудись щезає. І щезає так, аби ніхто того не помітив. А це вже було дуже цікаво.

Тож на п’яту ніч, коли посольство зупинилося біля якогось урочища, Сашко примостився поближче до Медовухи і з-під напівопущених повік став стежити. Проте Медовуха був не в тім’я битий. Він кинув на траву дорожнє корзно, з блаженним стогоном улігся на нього, і незабаром вже голосно висвистував носом. А Сашко заходився пощипувати себе, аби не заснути. І не втримався, поринув у солодке забуття. Проте, певно, щось не спало в ньому, бо прокинувся він від далекого крику пугача. Сашко зібрався було повернутися на інший бік, та вчасно згадав про свій намір і обережно скосив оком у бік Медовухи. Той саме звівся на лікоть і озирав сонне товариство. По тому перевів погляд на постать вартового з київських гриднів — і безшелесно розчинився в темряві.

Сашко без вагання подався слідом.

Спочатку Медовуха йшов напригинці і через кожні три-чотири кроки озирався у бік вартового. Дійшовши до першого дерева, Лукіян звівся на повен зріст і, вже не криючись, подався в лісову гущаву, помережану частими яругами. В одній з яруг він зупинився, прислухався і тихо свиснув. У відповідь почувся такий же обережний посвист, і Медовуха пішов на нього. За хвилину Сашко почув приглушені голоси. Незабаром їх змінив шурхіт і ледь чутне потріскування.

У лісовій гущаві його очі вирізнили більш світлі рухомі плями, що нагадували дві постаті. Недарма ж у посольстві говорили, що Сашкові очі не поступаються котячим.

Вони пройшли ще дві яруги. Нарешті Сашко побачив відблиск світла на деревах, а трохи згодом і саме багаття. Навколо нього сиділо десятків зо два бородатих людей.

«Розбійники!» — жахнувся Сашко. В дитинстві він стільки наслухався про цих лісових розбишак, що почав вважати їх значно страшнішими за бродників. Бо серед бродників зустрічалося чимало гарних людей, а серед розбійників — одні лише зарізяки.

Сашко відчув непереборне бажання опинитися в своєму таборі, який він так необачно покинув. Проте слуга князя Боброка боятися не повинен. Він мусить за всяку ціну дізнатися, чи не загрожують ці лісовики його господареві і всьому посольству. Це і утримало хлопця на місці.

За тим, що відбувалося біля багаття, Сашко стежив з відстані. Дістатися ближче було небезпечно, бо між ним та багаттям, здається, зачаїлася сторожа. Одного разу Сашко навіть почув щось схоже на приглушений кашель.

Розбійники, схоже, добре знали Медовуху, бо час від часу приязно поплескували його по плечах. За тим один з розбишак зняв з багаття великого казана і всі посунули до нього.

«Ич який! — подумки обурився Сашко з поведінки Медовухи. — Мало йому каші з нашого казана, то він, такий ненажера, вже й до чужого присусідився».

Та коли по правді, то Медовуха майже не їв. Він більше втовкмачував щось цим лісовим людям, а ті хукали на куліш і кивали головами на слова свого гостя.

Зрештою, Медовуха почав прощатися. Його взявся супроводжувати один з розбишак, мабуть, ватаг.

Неподалік від Сашка Медовуха і ватаг зупинилися.

— Ось тобі, Яцьо, ярлик, — сказав Медовуха і подав якийсь клаптик. — 3 ним тебе одразу приймуть Деркач та Жмурига. Так де, кажеш, засів зі своїми хлопцями Ковадло?

— У Траковому лісі, — відказав Яцьо, ховаючи клаптик за пазуху. — Не забув ще, де це?

— Та ні.

— Тільки ти з ним не дуже розводься. Схоже, то людина непевна. Колись був одним з найближчих поплічників нашого спільного знайомця.

— Знаю, — кивнув головою Медовуха. — Та й з поганої вівці жмут шерсті теж знадобиться. Хоч знатиму, чого можна від нього чекати.

— Ну, щасти тобі, Лукіяне, — потис йому руку Яцьо. — І не турбуйся, ми все зробимо. Так і передай кому треба. А коли що — дай знати, я завжди до твоїх послуг.

Ватаг ще раз потиснув руку Медовусі і повернувся до багаття. А Лукіян, розводячи перед собою гілки, рушив до узлісся. Сашко подався слідом. За кілька хвилин над його головою знову засвітилися зірки. А коли Сашко повернувся до свого місця у руському таборі, Медовуха вже лежав горілиць і знову висвистував носом. Сашко примостився поруч. Медовуха не розплющуючи очей прошепотів:

— Будеш слідом тинятися — вуха відірву…

Вранці Боброк вислухав Сашкову оповідь з великою увагою. І все ж в глибині його очей кілька разів зблиснули жваві вогники.

— Молодець, — сказав він, коли Сашко замовк. — За Медовухою слідкуватимуть відтепер інші, а ти займися своєю справою.

— Але ж я, — почав було Сашко.

— Ні, — твердо відказав Боброк. — Де ж це бачено, щоб малий хлопець шастав уночі чужим лісом? А раптом дика кішка з гілки стрибне чи розлютований вепр вилетить з-за кущів, що ти тоді робитимеш? Ні, хлопче, краще берися за свої справи і не сунь кирпу в чужі. Цим, кажу тобі, займуться інші. Втямив?

— Так, — пробурчав Сашко. — Але чому ви мені цього не казали, коли Барило стріляв у великого князя?

Боброк засміявся і дав Сашкові легенького щигля.

— Бо то було не в лісі, — сказав він. — І вдень, а не глупої ночі, коли всі повинні спати. І ти насамперед.