Вогонь до вогню

Слідами очаківського хана

Одного тихого ранку на обрії з’явився чималий гурт вершників. Сашко почув, як Коцюба сказав Боброкові:

— Ну, нарешті Хаджибей дав про себе знати…

Проте тут же велів гридням і бродникам на всяк випадок взяти зброю і триматися ближче до возів з дарами.

Вершники швидко наближалися. Було їх сотні зо три, не менше. Не доїжджаючи до посольства кроків на п’ятдесят, передній дзвінким голосом вигукнув:

— Хто такі?

Коцюба відказав:

— Ми посли київського князя Володимира. Їдемо з дарами до світлого хана Хаджибея.

— Я тисяцький хана Хаджибея Тахір-мурза, — відрекомендувався передній татарин. Це був вилицюватий, кістлявий воїн середнього зросту, його невеликі косуваті очі пильно обмацували подорожніх.

— Їдьте за мною, — нарешті звелів він і розвернувся назад.

Очаків чи, як його називали самі татари — Ачи-кале, виявися не набагато більшим від Переяслава. Кілька сотень глинобитних та черепашкових будиночків стояли впереміш з повстяними шатрами. В центрі міста на пагорбі розкинувся садок, серед якого височіло кілька споруд з вузькими вікнами-бійницями. То були будинки хана очаківської орди Хаджибея та його наближених.

Самого хана в Очакові не було. Вже з півмісяця він знаходився біля одного з численних лиманів, який так і називали Хаджибеївським. Там він проводив більшу частину теплих місяців, вправляючись у мореплавстві, мисливстві та військових виправах, і цим був прикладом для інших заможних ординців. Так пояснив товмач Мустем-алі, який був приставлений до посольства одразу по його прибуттю до Очакова.

Русичам виділили кілька шатрів на околиці міста. Кашовари одразу взялися до роботи. Решта кинулася до моря, бо ще ніхто його не бачив. Звісно, окрім всюдисущих Медовухи, Коцюби та Боброка, який, правда, бачив Шведське море, а не Чорне. Вони пожадливо вдихали вологе, ледь солонувате повітря, в той час як Медовуха скорботно зітхав:

— Ет, нема правди ніде! От якби тут був ще наш ліс, та сонце не так палило, то мабуть, кращого місця і не знайти.

— Так-так, — згоджувався Мустем-алі, котрий не відставав від посольства ні на крок. — Кращого місця у світі нема. Тільки навіщо ліс? — Його округле пласкувате обличчя з живими хитруватими очима по-страдницькому зморщилось. — В лісі небезпечно. Ведмеді ходять, дика кішка-рись на голову стриба. А тут, — він повів рукою довкола себе, — зразу видно, є небезпека чи ні.

— А ти, шановний, хоч раз був у лісі? — з насмішкою запитав Медовуха.

— Був, двічі, — відказав Мустем-алі. — Ледь у болоті не втопився.

— До чого тут болото? — здивувався Медовуха. За ці кілька днів він, схоже, неабияк заприязнився з пронозистим товмачем. — Я кажу про справжній ліс із соснами чи дубами. І обов’язково щоб холодок був. А в яру — джерельце з такою водою, щоб аж зуби ломило.

— Степ краще, — стояв на своєму Мустем-алі. — А дерева у нас і свої є.

І він кивав у бік кількох диких маслин, під якими тінь лише вгадувалася.

Сашко цієї суперечки не чув. Ледь побачивши море, він зірвав з себе все, що на ньому було, і кинувся в блакитні, піняві хвилі. Проте за кілька помахів руками стрімголов чкурнув назад. Діставшись берега, почав плюватися так, як ще в житті ніколи цього не робив.

— Що, не сподобалося море? — реготав Медовуха.

— Та яке там, тьфу, море, — відказав Сашко, відпльовуючись. — Одна, тьфу, солона вода.

Нарешті прийшло розпорядження хана: посольству київського князя прибути до його польового шатра на Хаджибеївському лимані. Супроводжувати його мав все той же Мустем-алі.

Сашко навіть збився, рахуючи лимани, через які вони перебиралися. Чи то п’ять, чи то цілих шість. Зате запам’ятав, що всі паромники були руськими бродниками. З Медовухою вони одразу знаходили спільну мову. А от на Боброка паромники дивилися з роззявленими ротами. Ще б пак: в цих місцях отаман всіх руських бродників, та ще й князь, буває не щодня.

Нарешті попереду завиднілася гора з довгими, похилими схилами. Показуючи на неї, Мустем-алі проголосив:

— Це, шановне посольство, наша святиня — Жевахова гора. Біля неї вісім літ тому чауші світлих ханів Хаджибея, Котлабуги та Солтана на корінь вирубали тумени кримського та перекопського ханів, що прийшли з шаблею на наші землі. Гадаю, шановне посольство не дуже добре знає про цю битву, тож дозволю собі нагадати.

Коцюба слухав товмача з кислим виразом обличчя. Зрештою, не витримав, притримав коня Медовухи і пошепки сказав:

— От і бреше ж твій товмач, як Бровко на місяць! Ми вдарили не з-за тих очеретів, про які він варнякає, а з-за того он відрогу.

— Але ж втікали? — запитав Медовуха, підступно посміхаючись.

— Не втікали, а відходили з боєм.

— Попереду своїх коней?

— Та пішов ти! — визвірився Коцюба, і якби Медовуха вчасно не пришпорив свого коня, важкий кулак воронівського старости неодмінно втоптався б у його бік.

Хаджибеївський лиман широким язиком впивався в сушу. З морем його поєднувала протока завширшки з Сині Води. Через протоку був прокладений місток. Подолавши його, посольство подалося вгору звистою дорогою, яка пролягала межи високих яскраво-жовтих круч.

Шатро Хаджибея стояло майже над краєм урвища, звідкіля було видно стільки моря, що аж дух захоплювало. Сашко мимоволі відчув себе чайкою — одною з тих, що з криками літали над головою. Отак би розігнатися, відштовхнутися від скелі і летіти, розставивши руки, мов крила. Проте стрибати не можна було: підійшовши ближче до краю урвища, Сашко побачив внизу не початок моря, а руде каміння, в якому біліло безліч черепашок.

На деякій відстані від шатра очаківського хана півколом розкинулися шатра його мурз. А за ними, біля підніжжя пагорба, впереміж з дірявими шатрами бідаків-татар виднілися маленькі, наче повіті для корів, будиночки, складені з тутешнього дивного каменю-черепашника, що кришиться навіть під руками. Мешканці цих будиночків ще вдосвіта нечутно з’являлися біля юрт знатних людей з хмизом, рибою, м’ясом, кобилячим молоком. Все це вони передавали кухарям і так же нечутно щезали. Сашко жодного разу не чув, аби вони перекинулися між собою бодай словом.

А ще Сашко завважив, що мешканці будиночків-повіток зовсім не були схожими на татар. Біляві, рудуваті, русяві — їм більше пасувало б жити десь під Переяславом, Черкасами чи Києвом. І хоча вони мовчали і при зустрічі з Сашком низько опускали голови, хлопець весь час відчував на собі їхні погляди. Особливо коли прогулювався вузькими, кривими-вуличками цього бідацького селища.

Зрештою його увагу привернула крихітна хатка, що стояла на белебні. Стіни її були потиньковані білою глиною і подзьобані пучками — так робили жінки в їхньому селі, аби глина міцніше трималася. Під стріхою висіли висушені чорнобривці, на рогатому кілочку — глечик та горнятко. Біля хатки був невеликий город, на якому росло чотири дерева та з десяток виноградних кущів — Сашко вже знав, які вони на вигляд. Поруч з хаткою стояло щось схоже на курник, з якого проте долинало козяче мекання. Біля хати поралася ще не дуже стара, хоча і з сивим волоссям жінка. Помітивши, що за нею спостерігають, жінка випросталася і запитально поглянула на Сашка. А оскільки він мовчав, жінка подалася до хати і винесла Сашкові жменю якихось сушених ягід темного кольору.

— їжте, паничику, на здоровля, — сказала вона. І знову поспішила до хати, немов боялася, що Сашко почне її розпитувати.

Сушені ягоди були, мабуть, виноградом, про який Сашко стільки чув, але ще не куштував. Вони виявилися такими солодкими, що наступного дня Сашко знову, ніби випадково, подався до крайньої хати. Жінка, схоже, теж чекала на нього, бо як тільки Сашко зупинився, знову пригостила його виноградом. На цей раз вона не ховалася в хаті.

— Звідкіля будете? — запитала вона несміливо. — Чи не з самого Києва?

— Так, — відказав Сашко, кинувши до рота одразу кілька ягід. — Ми оце приїхали до вашого хана.

— Вибачте, паничику, що зупинила вас, — винувато посміхнулася жінка, — але ви дуже нагадуєте одного хлопчика. Тільки він ніколи не жив у Києві.

— А я там недавно живу, — відказав Сашко. — То в Києві, то в Каневі. А раніше я жив у селі.

— А в якому, не скажете?

— У Воронівці. Є таке село над Сулою. Може, чули?

— О Боже… — прошепотіла жінка.

— Ви що, знаєте Воронівку? — здивувався Сашко. Жінка низько схилилася над грядкою. Сашкові здалося, що вона це зробила навмисне, аби він не бачив виразу її обличчя.

— Ні, — нарешті відказала вона. — Але в мене те… була подруга… то вона саме з тих місць. Багато розповідала про… ваше село. А чий же ти будеш?

— Нічий. Батьки в мене замерзли в лісі, коли ховалися від татар.

— Бідний.

— Я тепер не бідний, — заперечив Сашко. — Тепер мене взяв до себе канівський князь Боброк. Це він із посольством до вашого хана приїхав і мене привіз з собою. А та ваша подруга, де вона?

Жінка застигла. По паузі ледве чутно відповіла:

— Немає вже її.

— Померла?

Жінка знову забарилася з відповіддю.

— Так, — нарешті ледь чутно відказала вона.

— Шкода, — зітхнув Сашко. — А я б її хотів про дещо запитати. В мене товариш є, Тимко. Син Василя Хвоща…

Жінку наче штовхнуло до Сашка. Близько перед собою він побачив її очі — великі, сині, сповнені невимовного болю.

— Як вони там? — пошепки закричала вона.

— Та нічого, живуть, — вражений її поведінкою, відказав Сашко. — Тьотю, а чого ви раптом якісь не такі стали?

— Я? — схоже, жінка вже взяла себе в руки. — То була моя… єдина подруга в цьому краю. І вона так побивалася за ними.

Плач душив її. Вона відвернулася від Тимка і невірною ходою подалася до хати.

«Дивна якась, — подумав Тимко, дивлячись їй услід. — Треба, мабуть, розказати про неї дядькові Коцюбі».

Воронівський староста довго не вагався.

— Показуй, де вона живе, — звелів він. І пояснив: — Треба більше її розпитати про ту подругу. А то, чого доброго, Василь Хвощ кинеться шукати те, чого вже нема…

Жінку вони побачили здалеку. Вона саме білила хату. Та, побачивши Коцюбу, кинула щітку, закрила долонями обличчя і прожогом кинулася до хати.

— Дивно, — вражено посмикав Коцюба свого вуса. — Невже це вона?

— Хто? — поцікавився Сашко.

Коцюба не відповів. Натомість наказав:

— Зачекай мене тут. А ще краще — йди до наших. А я незабаром повернусь, — і рішуче ввійшов у двір.

Звісно, Сашко нікуди не пішов. Він залишився чекати Коцюбу. Проте йому довелося довгенько протупцювати під хатою, поки воронівський староста, зрештою, вийшов на вулицю. Вийшов замислений, навіть на Сашка не глянув.

Сашко побіг поруч, зазираючи Коцюбі в очі.

— Ну як? Що вона сказала?

Коцюба важко зітхнув і провів рукою по Сашковій голові.

— Хочеш знати, хто ця жінка? — запитав він. — Це, хлопче, мати твого товариша Тимка.

— Тимка? — недовірливо перепитав Сашко. — Ви, мабуть, жартуєте…

— Нічого я не жартую, — відказав Коцюба. — Бо знаю її як облуплену. І вона мене теж.

— Ой, а що ж робити? Може, викрасти її і взяти з собою?

— Навряд чи вона сама цього захоче. Тут, хлопче, складне діло. Не для твого розуму це. Та, може, й не для мого. Мабуть, треба ще зайти до неї, коли випаде вільна хвилина.

Проте сталося інакше.