Вогонь до вогню

Повелитель степу

Вже третій день тягнеться за кінними, як нитка за голкою, колишній воронівський староста Федір Коцюба, а тепер просто бранець без імені. Вузол із сиром’ятного ременя все міцніше впивається в п’ястуки рук, шию вогнем обпікає волосяний зашморг. Тільки й тих радощів, що ноги вільні. От і стрибає на них Федір, як та дрохва. І не стільки біжить, скільки коні тягнуть його за собою — лише встигай відштовхуватися від землі. А почнеш ловити гав чи зашпортнуться об щось ноги — і вже рахуєш обличчям і спиною всі кущі та купини, що зустрічаються на кінському шляху. Рахуєш аж до того часу, доки хтось з вершників не озирнеться та не стишить невпинний біг свого коня. Проте надовго сповільнювати кінську ходу вершник не може, бо щоразу — чи то вдалині,чи поруч за вибалком — виринає міцна Сабірова постать. А ще через хвилину невблаганний нагай гуляє по скуленій спині жалісливого вершника. Набирає ходи кінь, бранець робить велетенські стрибки, щоб втриматися на ногах, Сабір вибухає розкотистим реготом, а потім потихеньку відстає, аби через деякий час знову забовваніти десь на краєчку овиду чи взагалі щезнути з очей. Проте вершники, і Коцюба відали, що нікуди він не щез, а скрадається десь неподалік і будь-якої миті може вигулькнути з нагаєм над головою.

Чому Сабір тримався на відстані — воронівський староста зрештою зрозумів.

Небезпека для Сабіра мала йти не від тих, за ким він наглядав. Коцюба Здогадувався, що тут замішана сила, значно могутніша від Ібрагіма та його господаря Хасан-бека. То ж Ібрагімів прихвостень хоча й намагається не випускати з ока свого невільника та його супровідників, проте тримається на відстані на той випадок, коли трапиться щось надзвичайне, і тоді можна буде сказати: я не я і свиня не моя.

Надія на порятунок прийшла лише під вечір третього дня. Сабір, який тільки-но від’їхав від них, зненацька знову випірнув з-за невисокої могили і звелів брати різко праворуч. З того, який у нього був сполоханий вигляд і як хапливо підганяв він своїх знедолених супутників, Коцюба зрозумів, що в степу сталося щось незвичайне: налетіла сарана, загорілася суха трава чи Дніпрові води вийшли з берегів.

Проте як не підганяв їх Сабір, збочити вони не встигли. Ніби з-під землі вигулькнула перед ними ватага рослих, вгодованих татар на міцних конях і миттю оточила Сабіра і його супутників.

— Хто такі? — хрипко запитав, наче прокаркав, передній зі знаком десятського. — Звідкіля і куди йдете?

— Ми з-за Сули, — відказав, низько схилившись, той колишній рибалка, до сідла якого був прив’язаний Коцюба. — Хазяїн звелів нам відвести до Кафи неплатника ясиру.

— Зрозуміло… — десятський ковзнув байдужим поглядом по розшматованій одежі і закривавленому обличчю Коцюби.

— Я не бранець! — вихопилося в Коцюби. — Я староста з присульського села Воронівки, ішов до сераскира Хайдара, а ці… мене підступом взяли.

Десятський не відповів. Він кивнув головою одному з татар і той навідмаш шмагонув Федора нагаєм.

— Розкривати рота повинен лише тоді, коли тебе запитають…

— А ти хто будеш? — звернувся десятський до Сабіра, котрий сидів на коні трохи осторонь і всім своїм виглядом показував, що він не має ніякого стосунку до цієї обшарпаної компанії.

— Я — Сабір, слуга Ібрагіма-аги з горошинського аулу, — улесливо посміхнувся той. — Мене послано до славетного сераскира Хайдара, хай продовжить Аллах його дні. А з цими, — він кивнув на решту, — я зустрівся лише вчора по обіді. Хоча дещо чував про них і раніше. Вони з сусіднього аулу.

— У нього пайцза, мені дарована! — знову не стримався Коцюба і знову татарський нагай змусив його здригнутися.

Сабір співчутливо поцокав язиком.

— Гарний був раб, — сказав він про Коцюбу. — Міг на себе взяти більше за верблюда. Та місяців зо два тому трапилася біда. Щось він не поділив зі своєю жінкою-урускою й та так огріла його казаном по голові, що з того часу бідолаха почав вважати себе уруським старостою і переможцем багатьох правовірних богатурів. За таке хотіли йому стяти голову, проте згодом вирішили за краще відвести його до Кафи. Робітник він добрий, то, може, знайдеться якийсь глухий дурень, що дасть за нього бодай якусь копійчину.

Богатури зареготали. У них, татар, такого не водилося, аби жінка піднімала руку на свого повелителя. А от в урусів… Що ж, на те вони й уруси.

— Гаразд, можеш їхати своєю дорогою, — відсміявшись, сказав Сабірові десятський. — А ви тут постійте, — звелів він решті. — Нема чого оскверняти погляд повелителя степу. А то його нукери подавлять таких богатурів, — ковзнув він поглядом по Коцюбі, — як мишей…

Десятський оглушливо свиснув — і татарську ватагу мов вітер здмухнув. Заспішив і Сабір.

— Звертай, Кунице, в той бік, — сказав він одному з колишніх рибалок і показав нагаєм туди, де на обрії бовваніло самітнє дерево. — Я десь там на вас чекатиму. І пам’ятай: про мене, як і раніше, нікому ні слова.

— Гаразд, Сабіре, — поспіхом відказав той. — Буде зроблено, як ти велиш.

— І не думай вертіти хвостом, — Сабір погрозливо звів брови докупи. — Бо коли що — не позаздрю ні тобі, ні твоїй сім’ї.

Він змахнув нагаєм й кинув коня вчвал у південному напрямку. За хвилину рудуватий кінь і брудний Сабірів халат злилися з пожухлою, вигорілою травою.

— Рушимо, мабуть, і ми, — сказав Куниця.

— А ти хіба не чув, що тобі велено? — запитав Коцюба і з викличним виглядом усівся на землю. — Тобі було велено стояти тут. Нічого оскверняти погляд повелителя…

Повелителем напевне був сераскир Хайдар. Але чи зупиниться хан, аби вислухати волання якогось обірванця про те, що він — воронівський староста, якого підступом захопили нещирі люди? Вперше і востаннє бачилися вони п’ять років тому, коли сераскир дарував Коцюбі мідну пайцзу. Проте навряд чи за п’ять років можна втримати в пам’яті обличчя людини, з которою бачився не більше кількох хвилин. Якби при ньому була пайцза — то інша справа. Але пайцза, на жаль, була в Сабіра…

Зненацька зі сходу задвигтіла земля, на обрії з’явилася темна пляма, а ще через кілька хвилин повз них розсипом пролетіла сотня татарських воїнів-нукерів. По тому так же навально накотилася сотня татарських вельмож. Попереду на казкової краси буланому огиреві летів невисокий огрядний вершник у сріблястій одежі. Але це не був хан подніпровської орди Хайдар. Це був Мамай, воєначальник-беклербек багатьох туменів, що випасали своїх коней від Дніпра і до Дону, від Криму і до Чернігівської та Рязанської земель. Перед ним згинали спину і шукали захисту найвельможніші люди Золотої Орди.

Коцюба до таких не належав. Не тому, що був незнатного роду, а тому, що віддатися на милість Мамая дорівнювало самогубству. Тих, хто бодай на мить вивищився над ним, Мамай ніколи не прощав.

Перед внутрішнім зором Коцюби виникло спотворене від жаху обличчя новоспеченого темника Мамая, коли його тумен у вечірній імлі віч-на-віч зіткнувся із засадним туменом Котлабуги. Від поразки до перемоги — одна мить. І ця мить була осквернена лайкою десятського Коцюби і міцним штурханом, котрим він нагородив свого темника. Від того поштовху Мамай прийшов до тями і дав сигнал до наступу. А Коцюбі лишалося хіба що вмерти геройською смертю, що він і зробив, закривши Мамая власним тілом від стріли, пущеної впритул. Останнє, що він побачив, був погляд Мамаїв. Проте вдячності і любові в тому погляді не було і близько.

ЦІ думки снувалися в Коцюбиній голові рівно стільки часу, скільки він облизував пошерхлі від спраги вуста і набирав повітря в груди. Здригнулися і мимоволі прищулили вуха татарські коні, коли над неозорим степом, перекриваючи гуркіт сотень копит, злетіла пісня, яку було складено тоді, коли Мамай був ще не темником, а лише відчайдушним тисяцьким такої ж відчайдушної тисячі:

…На повному скаку Мамай смикнув за повід — і красень-кінь, хоркнувши від болю, звівся дибки. Такий голос був лише в одної людини. У тої, яка завдала йому, Мамаєві, смертельної образи, а за мить відчайдушно рубалася поруч з ним і, врешті, грудьми прикрила його, Мамая, від ворожої стріли. Життям своїм заплатила ця людина за образу, нанесену нею ж. І от — знову цей голос. Що це — знак з того світу чи випадковий збіг?

Покірливий владній руці господаря красень-кінь розвернувся і коротким скоком рушив до двох жалюгідно скулених вершників і ще жалюгіднішої постаті пішого бранця із зашморгом на шиї.

— Хто такі? — запитав Мамай. — Хто з вас тільки-но подавав голос?

— Я, світлий і преславний повелителю, — схилив голову Коцюба. — Це я співав.

Очі Мамая пильно і насторожено обмацували заляпане брудом і кров’ю, неголене обличчя бранця.

— Звідки знаєш слова цієї пісні?

— Колись бінбаші Мамай наказав заспівувати її мені, онбаші Качубі.

Брови Мамая метнулися догори, без того темні очі потемнішали ще більше.

— Качуба, Коцюба… Але ж ти, тебе, здається, стріла пробила навиліт. Я ж сам бачив, як вона забриніла в лівій половині твоїх грудей. А потім по тобі ще й коні пройшлися… То як же тобі вдалося вижити?

— Не пам’ятаю, повелителю. Нічого не пам’ятаю — ні коней, ні стріли. Отямився я в землянці уруських бродників. Вони знайшли мене посеред бойовиська, коли підбирали зброю разом з нукерами Котлабуги і Хаджибея. Вони мені сказали, що билися на Куяльнику на боці Хаджибея і на власні очі бачили, як я власним тілом прикрив джанібекового темника Мамая. Себто тебе, повелителю, — знову схилився Коцюба. — Але правда це чи ні — не відаю, бо нічого з того не пам’ятаю.

— То правда, — підтвердив Мамай. — Ти хоробро бився поруч зі мною і ти прийняв на себе стрілу, яка летіла мені в шию.

Коцюба випростався. На його змученому обличчі з’явилося щось схоже на вдоволену посмішку.

— Я радий, повелителю, що мені, твоєму нікчемному онбаші, вдалося продовжити твоє життя. Більшої радості мені й не треба.

— А ще що ти пам’ятаєш? — намагаючись бути якомога спокійнішим, запитав Мамай.

Коцюба звів на Мамая очі і винувато посміхнувся:

— Мало що, повелителю, лишилося в моїй голові. Хіба що як натисли на їхній правий фланг, і ти вибився наперед, а ми з усіх сил намагалися не відстати від тебе. Потім на нас налетіла особиста охорона Хаджибея, я зніс голову одному з них, а що було потім — не відаю… Отямився лише в тій бродницькій землянці.

«Так, одного ти зняв. А другий ударив тебе з такою силою по голові, що будь-хто інший поповз би під копита коневі. Але, мабуть, ударив плазом, бо замість того, аби впасти з сідла, ти лише струсонув головою і, мовби нічого не трапилося, рубався далі. Але, мабуть, той удар не минувся тобі даремно… Потім я отримав наказ вийти з бою, перешикуватися й обійти Хаджибея праворуч. У балці моя тисяча зненацька наскочила на засідку Котлабуги… Пам’ятає Качуба про це чи ні?»

Проте очі Коцюби дивилися на Мамая так віддано і щиро, що в недовірливій Мамаєвій голові ворухнулося щось схоже на полегкість: ні, не пам’ятає. Той удар таки вибив дещо з його пам’яті. А може, лише прикидається?

Пересилюючи підозру, Мамай змусив себе співчутливо похитати головою. Сказав:

— Он як буває. А я тоді вже подумав, що на цім світі ми ніколи вже не зустрінемося.

— Але, як бачиш, світлий бею, я ще топчу ряст на цій землі.

— Бачу, що топчеш, — згодився Мамай. — Але бачу, що і тебе топчуть… — і, повернувшись до закляклого Куниці та його товариша, гримнув: — То як же ви посміли здійняти свої брудні лапи на кращого з моїх богатурів?

Над головами бідолах водночас свиснуло кілька нагаїв — і вони злетіли з коней, мов перестиглі груші.

— Хто ці свині? — запитав Мамай Коцюбу.

Коцюба зневажливо змахнув рукою.

— Роблять, що їм велено, повелителю. А їхні господарі накинули мені зашморга на шию і наказали їм потягти мене аж до Кафи.

— Це ж за що?

— Нібито за несплату ясиру. Але це брехня. Мене схопили, коли я, староста присульського села Воронівки, їхав до хана Хайдара, аби зняти з моїх людей звинувачення в тому, що вони за моїм наказом підняли руку на Орду.

Ці слова Коцюба вимовив таким простодушним голосом, що Мамай розреготався.

— Ти повелів їм підняти руку на всю Орду? Ти, мій найхоробріший і найвідданіший з богатурів?

— Атож. Хоча я досі не розумію, як це нам вдалося.

— Ну, у нас це робиться легко, — з поблажливою посмішкою відказав Мамай. — То ставай поруч та розкажеш дорогою, як це трапилося.

За його знаком богатури підвели коня Коцюбі.

— А з цими що робити? — запитав один з наближених беклербека і показав на Куницю та його супутників.

Недбалим жестом Мамай провів рукою попід шиєю.

— Постривай, повелителю, — сказав Коцюба. Богатури завмерли з занесеними над головами шаблями. — Вони лише слухняні виконавці, — вперто вів своєї Коцюба. — А справжній винуватець втік за хвилину перед тим, як ти сюди під’їхав.

Мамай запитально глянув на Коцюбу:

— Хто це?

— Сабір, старший слуга купця Ібрагіма з улусу Хасан-бека.

— Хто його випустив? — грізно повернувся Мамай до свого оточення.

Наперед виїхав уже знайомий Коцюбі десятський. Його обличчя, донедавна ще розпашіле, тепер було вкрите смертельною блідістю.

— Я, великий… Повірив його лживим вустам… Готовий понести за це будь-яке покарання.

Очі Мамая перетворилися в дві вузькі щілини.

— Зірвіть з нього всі відзнаки, — звелів він. — Хай лишається простим нукером. І не в охоронній сотні. А коли не приведе того, як його…

— Сабіра, повелителю, — підказав Коцюба.

— Так, коли він не приведе його негайно, знесіть йому голову. І перевірте, аби сам не втік.

— Слухаю й корюся! — прохрипів колишній десятський і з усієї сили огрів канчуком коня. Той звівся дибки і стрілою помчав у степ.

А Мамай знову повернувся до Коцюби, і гнівні зморшки розійшлися по його обличчю. Як не є, все ж таки приємно бачити того, хто без вагання кинувся віддавати своє життя за нього, Мамая. Таке не забувається.

— Пішов би до мене знову? — запитав він. — Сотником зроблю. А там, коли відзначишся, і тисяцьким.

Коцюба схилився, приклавши руку до грудей.

— Дякую, повелителю. Моє життя, як і раніше, належить тобі. А щодо сотника… Це велика честь, але ще більша відповідальність, яка вимагає величезних зусиль. А я, повелителю, відчуваю, що після тої рани сили вже зовсім не ті. День-два ще якось утримаюся в сідлі, а потім… Проте коли треба йти на будь-яку битву, стану поруч з тобою, великий. Тільки… — Коцюба хитро примружив очі: — Тільки коли вона тягтиметься не більше тижня.

Мамай знову звузив очі. Тепер вже в посмішці.

— Вірю. Вірю, що ти за тиждень зробиш стільки, скільки іншому не вдасться й за місяць. А тепер розповідай, в чому ти там провинився.

Про кулачний бій Мамай вислухав з цікавістю. Одного разу навіть сказав із заздрістю:

— Ет, мене там не було! Я, Кочубо, теж був колись кулачним бійцем. І, кажуть, непоганим.

На диво Коцюби, розповідь про те, як дісталося Черкизові, Мамай теж сприйняв спокійно.

— То не татарин, який не носив би на своєму обличчі синців, — з поблажливою посмішкою відказав він при цьому. — І нема значення, від кого він їх отримав. Головне, аби посадив їх більше, ніж йому. То невже через ці синці тебе звинуватили в тому, що ти підняв руку на всю орду?

— Не тільки, повелителю. Через кілька днів люди Хасан-бека знову прийшли під Воронівку. Але вже зі зброєю.

Мамай прикипів поглядом до обличчя Коцюби.

— Ти, часом, не помиляєшся?

— Ні, повелителю. Їх було сотні зо три, коли не більше.

Мамай в задумі покрутив вуса.

— Це кепсько. Комусь доведеться непереливки. І скільки ж людей постраждало?

— Ніскільки, повелителю. Мої люди завчасно помітили людей Хасана-бека і теж вийшли їм назустріч.

Мамаїв погляд пронизав Коцюбу наскрізь.

— Он як. І хто ж це їм наказав?

— Я, повелителю. Я ж бо староста. На мені лежить відповідальність за спокій і майно моїх земляків. За це я відповідаю не лише перед ними, а й перед Руссю та Ордою.

— Звісно… Сподіваюся, що ви були розумніші за наших і вийшли без зброї.

— Ні, володарю. Ми теж були оружні.

— З твого наказу?

— Так.

По довгій паузі Мамай мовив:

— Знаєш, Кочубо, моє слово немало важить в Орді, проте й воно безсиле перед законом. А закон каже, що той з підданців Орди, хто підняв збройну руку на другого ординця, має бути покараний. Проте ще більшої кари заслуговує той, хто віддав наказ взяти зброю до рук. Ти про це відав?

— Так, повелителю. Тому й не ховався, а йшов до удільного хана Хайдара з проханням, аби він покарав лише мене, а не людей, яким я наказав взяти зброю. Вони не винні. Мало того, коли вже судити мене і Хасан-бека, то його вина значно менша за мою.

— Не розумію…

— Я припускаю, повелителю, що чимало чистокровних ординців прийшли під Воронівку, аби помститися за поразку в кулачному бою. Але шановні Черкиз, його батько та багато інших прийшли ще й тому, що були переконані, ніби хтось із воронівських жителів викрав чудового коня, якого Черкиз уже викупив у купця Ібрагіма. Тож вони і прийшли, аби оружно відібрати його назад.

— Отже, кінь був викрадений. І ти про це відав?

— Так, володарю. Тому й кажу, що моя вина значно більша від Хасанової. Знаю, що прощення мені немає і все ж, повелителю, прошу вислухати мене до кінця. І розповідь моя, клянуся, буде такою, якої ти ще не чув.

— Кажи, — дозволив зацікавлений Мамай.

Минуло чимало часу, поки Коцюба не розповів Мамаю про поневіряння руського князя Боброка. А коли воронівський староста замовк, Мамай в задумі проказав:

— В цій історії сам шайтан ногу зламає. І не мені судити, хто тут винен, а хто ні. Це вирішать ординські судді. Мене, Кочубо, цікавить лише ставлення цього Боброка до подільського хана Димитра та його братів. Він їх справді так ненавидить, чи тобі лише здається?

Коцюба молитовно склав перед собою руки.

— Повелителю, ти задав мені таке запитання, від якого я відчув себе на сьомому небі. Так, Дмитро Боброк ненавидить Солтана та його братів лютою ненавистю. Я теж ненавиджу їх так, як ще нікого не ненавидів у житті. Це ж бо їхня стріла пройшла біля мого серця, і ти, володарю, відаєш про це. А тепер щастю моєму немає меж, бо твоє питання дало мені надію сподіватися, що ці брати тобі й сьогодні такі ж нелюбі, як тоді.

«Говори! — наказував собі Коцюба подумки, — верзи, що хочеш, лише зацікав його чимось! Інакше доведеться тобі зв’язаному тягтися за хвостом якогось дикого огира…»

Мамай насупив брови.

— Я цього не казав, — по хвилі глухо мовив він і кинув на Федора такий погляд, що тому стало зрозуміло: відтепер шукати захисту можна швидше в дикого звіра, ніж у цього можновладця. Схоже, не повірив бек-лербек в безпам’ятство свого колишнього нукера. Тож Коцюбі лишалося хіба що зустріти будь-яке покарання з високо піднятою головою… Розумом він це сприймав, проте язик, що налаштувався на відповідну хвилю, зупинитися просто так не міг.

— Звісно, повелителю, цього ти не казав. — мовив Коцюба і шанобливо схилився перед беклербеком. — Проте дозволь в останні, може, години мого нікчемного життя сподіватися, що ми з тобою будем думати і діяти так, як робили це там, над берегами Куяльницького лиману.

Ліва брова Мамая поповзла догори.

— Що ти маєш на увазі? — запитав він.

— О повелителю, у тебе, здається, є чудова нагода звести рахунки з Хаджибеєм та його братами, з ласки яких ти пережив чи не найчорніші дні в своєму житті…

Обличчя і засмагла, жилава шия Мамая почали повільно набирати червоного кольору. Що ж, думав Коцюба, приємно буде втішатися бодай тим, що ти довів до нестямної люті одного з наймогутніших степовиків, а не загинув, мов безмовний хробак.

— Коли дозволиш, я все поясню, повелителю. Ото коли поранений Боброк лежав у моєму селі, ми з ним багато про що переговорили. Навіть про те, як краще дозолити Хаджибеєві та його братам і хто саме в змозі це зробити. Спочатку ми зупинилися на князеві волинської землі Любартові. Проте згодом дійшли думки, що супроти трьох братів він заслабкий, бо коли комусь і рівня, то хіба що одному подільському ханові Димитрію Солтану. Але всім відомо, що брати поодинці не воюють, вони виступають лише разом. Тож Любартові ставати з ними на прю за якогось там дрібного князя Боброка не з руки. Новий князь київський Володимир Ольгердович теж поки що нетвердо стоїть на ногах. Єдиний, кому під силу змагатися з братами, — це литовський і руський князь Ольгерд за умови, що він виступить разом зі своїм войовничим братом Кейстутом. Та й то ще невідомо, чия буде зверху… І звісно ж, повелителю, балакали ми і про тебе, тим більше, що після куяльницької поразки сила твоя зросла незмірно. От хто міг би впоратися з братами хоч сьогодні! Але Русь відає, що сьогодні тобі йти на братів не з руки, бо нині кожен з безлічі малих ханів та ханків вважає себе ледь не вершителем долі всієї Золотої Орди… Ще раз вибач, повелителю, за таке непростиме нахабство, проте воно пояснюється лише тим, що навіть в останні свої години я безмежно відданий тобі, і твоя слава…

— Залиш мою славу при мені, — криво посміхнувся Мамай. — Досить і того, що ти поставив мене на одну дошку з ханками.

Коцюба відчув, як гаряча хвиля надії хлюпнула в його душу. Здається, Мамай на мить розгубився — як і тоді, над Куяльницьким лиманом. Мабуть, не щодня йому зустрічаються такі нахаби, як ти, Федоре… Тож куй залізо далі, куй!

— Не гнівайся, повелителю, за ці слова, але ж сам відаєш, що коли захочеш повести свої тумени за Дніпро, ці хани та ханки обов’язково звинуватять тебе в тому, що піднімаєш руку на своїх єдинокровних братів. Вони, до речі, слабкі лише поодинці. А от коли, заздрячи твоїй славі, об’єднаються… Я сам бачив, повелителю, як десять слабких псів загризли одного дужого ведмедя.

Мамай мимоволі кивнув головою, і в Коцюби радісно тьохнуло серце: здається, почало клювати.

— Тож, повелителю, — продовжував він, — аби тебе не ославили в зненависті до свого, ординського люду, йти на братів тобі не з руки. Та якби на це зважився Ольгерд — то інша справа. Проте він цього не зробить, бо побоюється, що ти станеш пліч-о-пліч з братами. Та коли б він дізнався, що ти допомогати їм не станеш, Ольгерд, може, й похоробрішав би. Тобі ж в такому випадку залишається лише виторгувати ясир за своє невтручання.

На Мамаєвому обличчі з’явилася іронічна посмішка.

— Схоже, ви з тим, як його… Боброком вже підрахували і те, який ясир мені належить, — сказав він.

— Ні, повелителю, — й собі посміхнувся Коцюба. — То ваша з великим князем Ольгердом справа. А от зв’язатися з ним допоміг би князь Боброк. Ольгерд йому повністю довіряє. І не лише як могутньому воїнові. Оце недавно він повернув Боброкові стіл його дідів і прадідів — канівську землю, — і Коцюба важко зітхнув. — Шкода лише, що я не побачу, як ти, повелителю, розрахуєшся з братами не лише за свою поразку, а й за мою рану. Проте, коли хан Хайдар і закони Орди будуть милостивими до мене, я тобі, повелителю, ще не раз стану в пригоді хоча б тому, що Боброк довіряє мені так, як йому самому — великий князь… А я…

— З цього б і починав, — перебив його Мамай. — Я з самого початку знав, що все це ти вигадав для того, аби виторгувати собі життя.

— Це не зовсім так, — почав було Коцюба, проте Мамай зупинив його владним помахом руки.

— Єдине, що мене зацікавило в твоїй базіканині, — це князь Боброк. Розкажи про нього все, що знаєш. А життя твоє — в руках Аллаха.

Зненацька нукери, які їхали на певній відстані від них, зупинилися і озирнулися назад. Озирнувся і Коцюба. На обрії з’явилися постаті трьох кінних. Вони швидко наближалися. Незабаром в середньому Федір розпізнав Сабіра. А коли вершники під’їхали ближче, Федір здригнувся: на Сабіра страшно було дивитися. Його обличчя перетворилося на суцільну рану, рука безсило звисала вподовж тулуба, халат був розшматований до голого тіла.

— Чинив опір, повелителю, — коротко пояснив таку разючу зміну у вигляді Сабіра колишній десятський.

Мамай скривився, наче побачив перед собою бридку жабу.

— Де пайцза Кочуби? — запитав він.

— Ось вона, — відказав колишній десятський. — А ще при ньому знайшли ось що… — і він показав гаманця з Коцюбиним скарбом.

— Це твоє срібло? — запитав Мамай.

— Так, — відказав Коцюба, але одразу ж поправився. — Було моїм. А тепер, повелителю, прошу взяти його до своєї казни на потреби непереможного ординського війська.

Якусь мить Мамай вагався. Зрештою змахнув рукою і сказав:

— Ні, добро це належить тобі і лише тобі. Вважай це подякою за те, що ти зробив для… — Мамай на мить завагався, — Орди. А з цим, — він показав на Сабіра, — вчиніть, як і з тими.

— О, повелителю! — скрикнув Сабір і мішком звалився з коня. — Змилуйся! Не з своєї волі я пішов на таке!

— Ви чули? — повернувся Мамай до нукерів.

— Стривай, повелителю, — втрутився Коцюба. — Прошу, не карай його на горло. Я не хотів би, аби заради мене, уруса, пролилася бодай крапля ординської крові.

Мамай деякий час мовчав, задумливо вдивляючись у далечінь. Врешті повернувся до Коцюби і сказав:

— Правильно мислиш, Кочубо. Татарська кров є кров свята. Та є інший закон, згідно з яким той, хто підняв руку на мого батира, лишається голови. Проте, — Мамай підніс догори свого товстого пальця, — начальник на те й начальник, що він не лише віддає накази, а й радиться зі своїми найкращими богатурами. То як бути з цим, — він вказав на Сабіра, — зітнути йому дурну голову чи хай ще трохи поживе? Що скажете, друзі?

— Хай живе, — невлад відповіли нукери Мамая. — Хай живе.

— Чуєш? — тицьнув Мамай ногою Сабіра під бік. — Дякуй моїм богатурам, які мають не лише мужнє, а й добре серце. Але дивись — вдруге такого не буде.

— Твій раб, — задихаючись, цілував Сабір сап’янці Мамая. — До віку, до скону.

«Треба було б і мені так, — подумав Коцюба. — Ет, жаль, мати з батьком не навчили…»