Вогонь до вогню

Князь бродників

А старшина розходилася не на жарт. Здається, пригадала молоді літа і так духопелила одне одного, що від бешметів, ватяних халатів і сіряків здіймалися стовпи куряви.

— Гей, хто ближче, вгамуйте цих навіжених! — заволав нарешті Берендей, котрий перед цим виліз на воза, аби краще бачити. — Їм що, робити більше нічого? Годі, кажу я вам!

Старшини поволі почали отямлюватися. Витираючи заюшені носи, не дивлячись одне на одного, вони поверталися на старе місце.

— Більше охочих битися нема? — запитав Берендей. — Тоді давайте скажу я. От ви тут чубитеся, як старі гусаки, — звернувся він до старшини, — але в нас, хто біля землі ходить, нема часу дивитися на це. Тож як старий бродник, що вийшов з вашого гурту, скажу, чого ми приїхали сюди. Зовсім не для того, щоб подивитися, як ви збираєтеся судити цю людину, — він показав на Боброка. — Хочу вам сказати, що в нас уже увірвався терпець…

— У кого це «у вас»? — похмуро поцікавився опецькуватий і помацав щоку, на якій виднівся відбиток чийогось чобота.

— Протри очі, Йовмене, — порадив йому Берендей, і простяг руку убік десятків возів. — Ми — це черкасці, мошнянці, будищани, чий хліб і чиє м’ясо ви їсте.

— Так ми ж платимо, — заперечив Рубець. У білій бороді його стирчало кілька зелених стеблин.

— Еге ж, платите, — відказав Пилип. — За трьох бичків і дві міри вівса я й досі нічого не маю. І не я один такий. А подивіться, дідо, як поводять себе байрачні люди. Череду виганяти небезпечно, бо того й дивись, може повернутися переполовиненою.

— Треба ще довести, що то наших робота, — вперто відстоював своє Рубець. — Може, це робота тих, що приходять з-під Тясмину, а то й самих татарських бродників.

— Киньте, дідо, — відмахнувся Пилип. — Я ж не сліпий і бачив, що сліди ведуть не в той бік, а саме сюди. Та хіба тільки в худобі справа? Чоловікові по сушняк до байраку поїхати страшно, бо може повернутися в чім мати народила. Жінкам і дівчатам теж небезпечно виходити з села. Правильно я кажу?

— Правильно, — різноголосо загуділо з возів.

— Отож, я і звертаюся до вас, старшино: наведіть порядок, притримайте тих, у кого руки тягнуться до чужого! А то не сьогодні-завтра може пролитися червона юшка, і бродник стане на бродника.

— Що ти нас лякаєш? — нагороїжився зарослий по самі очі бродник. — Ми і без тебе лякані. Ти краще скажи, що робити з он тим, хто біля старшини стоїть. Тут людська кров пролилася, а тобі худоби жаль!

— Знайшов, кого питати, — пирхнув сусіда зарослого. — Ніби не відаєш, що цей Дмитро в берендеєвій світлиці вилежується, немов якийсь пан. То й питати нічого, зразу видно: два чоботи — пара.

Берендей посміхнувся:

— Гадаєш, образив? Якраз навпаки. Вважаю за велику честь, що… — Берендей на мить затнувся, — що Дмитро зупинився саме в мене. А з ним мені й сотня таких, як ти, не страшна.

— Це ми ще подивимося, — погрозливо пробурчав зарослий, але так, щоб Берендей не почув. А той продовжував:

— Тепер щодо Гирича і Рибки з Сазоненком. Мабуть, всім відомо, з чого все почалося. Так що Дмитро вчинив правильно. Самі знаєте, що той, хто сіє вітер, пожинає бурю.

На возах закивали на знак згоди. Натовп бродників заворушився і глухо загудів. А Берендей вів далі:

— Я ось ще про що подумав. Не відаю, чи потрібна нам така старшина, але коли так заведено здавна, то хай собі і далі чубиться між собою. А от кого в нас нема — то це справжнього отамана. Про покійників погане говорити не годиться, то буду говорити про живих. А думка моя така: треба просити на отамана Дмитра!

Над галявиною здійнялося несамовите ревисько.

— Дмитра! — розмахували брилями ті, хто приїхав на возах. — Дмитра-а!

Дмитра! — підтримівало їх сотні зо три бродників.

Проте у відповідь лунало не менш гучне:

— Не бути-и! Барила отаманом!

— Смерть злодюзі-і! Бачили таких котів у мішку!

— Барила!

— Дмитра! — горланив Сашко і підстибував на сіні, яким Берендей притрусив численні торбинки, діжечки та клуночки, що привіз для пригощання бродників. — Дядька Дмитра!

Зненацька його нога провалилася в якусь заглибину. Сашко впав набік і тут же кров захолола йому в жилах: над возом з’явилася чиясь кістлява рука і посунула прямо до його очей. Сашко дивився на неї, як жабеня на вужа, і не мав сил поворухнутися. А рука мацнула ліворуч, праворуч, а потім пірнула в сіно. І, мабуть, щось там намацала, бо смикнула раз, другий, і з-під сіна виповз ріжечок чималого клунка. Сашко, отямившсь, щосили вдарив по руці пужалном і заволав:

— Дядьку Пилипе, сюди!

Рука миттю щезла, а через деякий час замість неї з’явилася розкошлана голова якогось незнайомця.

— Чого це ти, хлопче, розкричався? — запитав він. Тоді повів очима по возу, і на його обличчі відбився щирий подив. — Ти диви! Як же це я тут опинився? Я, хлопче, з товариством трохи того… і вирішив поспати під кумовим возом. А воно бач, куди мене занесло…

Бурмочучи щось сам до себе, незнайомець подався до натовпу. Сашко дивився йому вслід і не знав, що й подумати: може, це справді чесна людина, що переплутала вози, а може, і крадій.

Тим часом ревисько почало стихати. Біля старшини з’явився опасистий чоловік з темними запалими очима. Його знали майже всі — то був не тільки колишній бродник, а й переяславський підстароста Губа. Губу байрачні люди недолюблювали: не одному з них довелося скуштувати канчука, коли надто придивлявся до переяславської гуски чи вівці.

— А цей чого прийшов сюди? — почулися незадоволені вигуки. — Він же з того боку і нічого йому тут робити.

— Не можете забути старе? — засміявся Губа. — Так, я з того боку Дніпра, але хіба не ваші люди селяться межи нас? Хіба не ми даємо їм прихисток, коли вам тут стає затісно? — Губа докірливо похитав головою. — А ваші люди що за це роблять? Правий Пилип: через вас боїмося череду в степ виганяти, через вас жінки бояться виходити на леваду, а скоро і з дітьми, мабуть, таке ж буде. Тому й питаю вас: допоки це триватиме, допоки не буде порядку? Невже ви хочете дочекатися, доки в наших людей урветься терпець…

— А при чому тут ми? — гукнув хтось з байрачних бродників. — І нічого нам порядком в очі тицяти. Спочатку сам наведи його в себе.

— І наводимо, — запевнив його Губа. — Учора ввечері переяславці забили дрючками до смерті двох крадіїв, котрі займали худобу.

Натовп принишк.

— Ого! — сказав хтось. — А кого саме?

— А їх і не питали. Може, з ваших, а може, хтось здалеку прийшов.

— А не боїтесь, що за такі речі до вас у гості завітає сотня наших хлопців?

— Що ж, зустрінемо їх, як годиться. Назустріч їм дві сотні наших вийде. Але головне не в тому, хто кого, а в тому, що пролилася кров. І ще може пролитися. А шкода — ми з вами однієї віри, одного кореня. Тому й звертаюся до вас: братове, не чіпайте наших статків! А коли в кого руки чешуться, то нехай виявляє себе, як кожен чесний бродник, у татарському степу, а не серед сусідів-поселян. А про Дмитра, якого ви судите, я ось що скажу: хоч він у наших краях і нова людина, проте вже довів, що може і порядок навести, і татарським бродникам дати відкоша. А це якраз те, що вимагається від справжнього отамана.

І Губа повагом відійшов до свого почту, який супроводжував його через Дніпро. Охоронці, десятків зо три кремезних молодиків, міцно сиділи на дебелих конях і кидали навсебіч швидкі погляди: чи не загрожує, бува, небезпека їхньому старшому?

Над галявиною знову здійнялося ревисько, але вже не таке гучне, як до цього. А коли воно вщухло, на пагорб вийшов Барило.

— Дозвольте, старшино і любе товариство, мовити слово і тому, хто, як і більшість з вас, не має статків, — почав він. — От нам кажуть: отямтесь, наведіть порядок! А коли їх питають — за яким це ви правом нас повчаєте, вони у відповідь: ми тут живемо з діда-прадіда. Але хіба сюди не приходили і наші діди-прадіди, хіба не вони тут селилися, аби пересидіти лиху годину?

— Правильно! — заволали байрачні бродники. — Барила-а!

Барило підняв руку — і крик поступово вщух.

— Так що ми маємо таке ж право селитися тут, як і вони, — він вказав рукою на валку возів. — Але що ми бачимо? Один живе в курені чи в землянці і більшого собі не дозволяє, бо знає, що не він тут один. А інший нахапав землі, скільки міг, порозводив отари та череди, і тепер нашому братові-нетязі не можна й кроку ступити, щоб не налетіти на їхнього гусака чи курку. А коли ненароком наступиш їй на горлянку, вони у крик: отямтеся, наведіть порядок! А хіба в нас не порядок? — перекрикуючи регіт бродників, продовжував Барило. — Скажіть мені, чому в наші краї не потикаються ні ті, хто живе в степу, ні ті, хто тулиться до Києва? Не знаєте? То я скажу: вони не потикаються тому, що в нас є свій порядок — бродницький. Правильно я кажу?

У відповідь в повітря злетіли десятки, сотні шапок та малахаїв.

— Правильно! Барила отаманом!

— А тепер про той порядок, який стосується кожного з нас. Про Гирича не скажу, бо він загинув далеко звідсіля. І Бог суддя тому, хто приклав до цього руку… — Барило з неприхованою зненавистю поглянув на Боброка. — А от Рибка з Сазоненком жили серед нас, їли з нами один хліб. Ну, перестаралися трохи, по-дурному пожартували. То хіба між нами водиться, щоб за такі речі голови стинати? Ні. Ми з вами з давен знаємо, що в нашому краї існує такий порядок: коли тебе образили — іди до старшини.

— Жарти, кажеш? — почулося з натовпу і наперед вийшов Медовуха. — Коли так, то дозволь пожартувати і мені…

Швидким порухом він зірвав з Барилової голови малахая і одягнув на себе.

— Гарний малахай, — задоволено зазначив він. — Був твій, а став мій!

Барило спаленів.

— Ти, негідь, що це собі дозволяєш? — погрозливо процідив він і його рука мимоволі потяглася до шаблі.

— Свят, свят, свят, чоловіче добрий! — з награним жахом скрикнув Медовуха і відскочив убік. — Ти ж сам тільки-но казав: коли тебе образили, то ні в якому разі не можна хапатися за зброю. Дозволяється лише жалітися старшині або скликати раду. Чи, може, я неправильно тебе зрозумів?

Якийсь час товариство застигло з роззявленими ротами. Нарешті то тут, то там пролунали перші смішки. А ще через мить галявина вибухла оглушливим реготом. Сміялися навіть ті, хто хвилину тому стояв за Барила горою.

— Ну й утнув!

— Цей Медовуха і на кутні, мабуть, жартуватиме!

Криво посміхаючись, Барило зняв руку з шаблі.

— Знайшов, де дурня валяти, — сказав він. — Це ти зумисне чи такий зроду?

— А це вже сам здогадайся, — відказав Медовуха і віддав Барилові малахая. — А тепер, товариство, хочу і собі сказати кілька слів. От тут Барило твердив, ніби Рибка з Сазоненком всього-навсього пожартували. Не знаю, які вони жартуни, бо бачив їх тільки раз. Але присягаюся головою, що в свою останню хвилину вони не жартували. Як людина, яка була тоді разом з Дмитром, стверджую, що вони хотіли помститися йому за смерть Гирича. Вони самі так казали. Але найбільше цього хотів Барило, який теж був там.

— Брехня! — скипів Барило. — Чим ти це доведеш?

Замість відповіді Медовуха попорпався в своєму сагайдаку і видобув звідтіля стрілу. Тоді простягнув руку до Барила:

— Дай-но і свою стрілу.

— Навіщо? — підозріло поцікавився Барило.

— Шкода тобі чи що? Подивлюся і віддам.

Барило завагався.

— Та дай йому те, що він просить, і нехай відчепиться, — почулося з гурту байрачних бродників.

Барило стенув плечима і потягнувся до сагайдака.

— Дякую, друже, — сказав Медовуха і підняв обидві стріли над головою. — Тепер, товариство, дивіться уважно! Оця стріла, як ви вже знаєте, належить Барилу. А оця…

Зненацька Барило зробив стрімкий порух, намагаючись вихопити свою стрілу, проте Медовуха був напоготові.

— Е ні, — зі сміхом відсахнувся він. — А тепер, шановна старшино, подивіться та скажіть усім, чим одна стріла відрізняється від іншої.

Старшина довго розглядала стріли.

— Нічим, — нарешті сказав Степан Рубець і повернув їх Медовусі. — І знак на них один і той же. Тільки незрозуміло, до чого ти це ведеш.

— До того, що одна з них впилася Дмитрові прямо проти серця. Щастя, що на ньому була кольчуга. А стирчала вона в Дмитровому плащі, і ми побачили її лише тоді, коли проскакали зо три версти від того місця, де здибали Рибку з Сазоненком. Вилетіла ж вона із засідки, я це добре бачив. А ви кажете — жарти.

Натовп стривожено загув. Барило не зводив з Медовухи побілілих від люті зіниць.

— Але й це ще не все, — продовжував Медовуха. — Мабуть, багато хто з вас чував, що до Києва приїздив великий князь литовський і руський Ольгерд. Проте мало хто знає, що коли він їхав молитися до Лаври, на нього було вчинено замах. І стріла, яка летіла в голову великого князя, була точнісінько така ж, як і оці дві.

Натовп хитнувся і завмер.

— Овва… — стиха мовив хтось.

— Брехня! — щосили вигукнув Барило. — Це все вигадки цього негідника! Клянуся всім, чим завгодно, що мене тоді і в Києві не було!

— Кинь, Барило, — порадив йому Медовуха. — Бачили тебе разом з Вепром. Навіть скажу, де саме. У конюшні, коли ви домовлялися з ним про винагороду за вбивство великого князя. До речі, Вепр уже зізнався.

Барило заціпенів. На його посірілому обличчі з’явилися краплини поту.

— А чому Барилові і не стрелити в великого князя? — зненацька подав голос хтось із байрачних бродників. — Хто він йому — кум чи сват? Було б добре, якби цей замах йому вдався. Знай наших!

— Не турбуйся, знають, кому треба, — запевнив Медовуха. — Так знають, що якби не одна людина, то вже давно б ні від цього крикуна, ні від вас, шановна старшино, — Медовуха насмішкувато схилився перед нею, — і ні від кожного з тих, хто знається з Барилом, уже й духу не лишилося б! А замість Чорного байраку димілося б лише згарище. Бо коли великий князь довідався, що на його життя вчинив замах тутешній бродник Барило, то звелів послати сюди п’ять тисяч кінних і піддати геть все вогню й мечу.

— Братове, не слухайте його! — закричав Барило і кинувся до байрачних бродників. — Ви що — не знаєте цього базікала?

Байрачні бродники розступилися перед ним і знову зімкнулися щільною стіною.

— А й справді, Медовухо, звідкіля ти про це все знаєш? — висунувся із старшинського кола опецькуватий Йовмен. — Невже великий князь такий ласкавий, що дозволив якомусь безрідному бродникові забратися під його ліжко?

Галявиною покотився сміх. Проте Медовуха залишився спокійним. Він з жалем похитав головою і сказав:

— Поїдь, Йомене, до Києва та послухай, про що гомонять княжі люди. А ще краще — розпитай ось цього чоловіка, — Медовуха показав на Боброка. — Бо це та людина, яка прикрила щитом великого князя від стріли Барила. Це та людина, яка заступилася перед ним за Чорний байрак, хоч і могла накласти за це головою. Це — нащадок канівських князів і сам новий князь землі канівської Дмитро Боброк!

Над галявиною залягла така глибока тиша, що кожен тріск галузки міг би видатися ударом грому. Сотні поглядів — захоплених, нажаханих, злих, зацікавлено-недовірливих — втупилися в людину, що з незалежним виглядом стояла неподалік від також приголомшеної старшини.

І було чому. Майже півтора століття на цю землю не ступала нога знатної людини. Нікому не було діла до цього забутого Богом і світом краю. Лише вряди-годи протупотять зарослими дорогами коні і вершники в лискучих обладунках обпечуть настороженим поглядом придорожні кущі, та й по тому. Правда, кажуть, до татар було інакше. Київські та канівські князі були тут частими гостями. Зустрічали їх тутешні вельможні люди, чоломкалися з князями, мов рівня, влаштовували на їх честь пишні учти та молодецькі ігрища. Звідсіля ж разом рушали і на ворога. Але то було так давно, що вже й не вірилося, чи було воно насправді.

І от чи не за півтора століття — перший князь. Піший, без охоронців. Хіба що поруч з ним стоять Ратище з Медовухою та кілька бродників, яким ще вчора навіть у найдивовижнішому сні не могло наснитися таке. Дивно. Ні, мабуть, тут щось не те…

А князь канівський дивився на море голів і думав. Тепер він розумів, що міркування Берендея чи навіть Коцюби були дещо спрощеними і поверховими. Їм потрібна була тверда рука, тож вони бачили здебільшого те, що хотіли бачити, а не те, що є насправді. З одного боку було видно, що одних лише байрачних бродників зібралося не менше тисячі, і це, мабуть, ще не всі. І ті дві — три сотні, що тягли руку за нього, Боброка, були краплею в морі. Тож не тверда рука потрібна в цю мить. І тим більше не сила, яка прагне будь-що підім’яти під себе оце ніким ще не приборкане байрачне товариство. Ні, лава на лаву — ні до чого не призведе, хіба що до крові. Тут потрібне інше — спокій, розважливе слово, але й твердість теж.

— Люди добрі! — гукнув Барило. — Що ви їх слухаєте, як малі діти? Чого це ти, князю, захотів стати ще й отаманом вільних бродників, невже тобі своєї землі мало?

— Скажу, якщо хочеш знати, — згодився Боброк. Він відчував, як у ньому прокидається та сила, що тисячами невидимих стріл розлітається навсебіч і змушує коритися його волі, його слову, навіть його поглядові, — ворожбитство, древнє волхвство. Аби перевірити, чи справді це так, він пильно поглянув на Барила і подумки наказав йому підійти ближче. Барило якось дивно, ніби пручаючись, змахнув руками і ступив крок, другий… Боброк опустив очі. Ні, не варто користуватися цим своїм прихованим даром. Досить і того, що він ніби зсередини побачив цих людей — всіх і кожного…

Барило стріпнув головою, ніби відганяв гедзя і прудко позадкував до свого гурту.

Боброк мимоволі посміхнувся і продовжив:

— Коли хазяїн переїжджає на нове обійстя, то перше, що він робить, — знайомиться з сусідами. От і я спочатку вирішив дізнатися, які в мене сусіди. Та чим це закінчилося — самі знаєте. Мало того, виявилося, що мої сусіди без отамана. Тож я і не відмовлявся, коли дехто почав просити моєї згоди стати ним. А чому не заперечував, теж скажу.

Він замовк, збираючись із думками, тоді мовив далі:

— Ви люди бувалі і знаєте, що нині робиться на світі. Давня Русь повертається на свої місця. І звісно, Орді таке не до вподоби. Поки що вона мовчить, проте будь-якої миті її тумени можуть знову заполонити нашу прадідизну. Тож коли великий князь садив мене на канівський стіл, він велів передати вам, аби ви не забували, на чиїй землі живете і по чиєму наказу маєте негайно йти на ратну службу. А оскільки я розуміюся на ратній справі, то можу не тільки передати веління великого князя, а й докласти своїх сил для того, щоб на його поклик прийшли не якісь там лежні з Чорного байраку, а міцна, добре навчена дружина.

— Ні, князю, не вийде по-твоєму, — озвався зарослий по самі очі бродник, що стояв поруч з Барилом. Боброк завважив, що вони перед цим перекинулись декількома словами. — Ми сюди прийшли пересидіти лиху годину, а не навчатися зранку до ночі ратної справи. А володіти луком і ножем ми і без тебе навчилися.

— Помиляєшся, — різко відказав Боброк. — Час нині такий, що навряд чи знайдеться така нора, де б можна було пересидіти лиху годину. Де б ти не ховався, біда тебе все одно зачепить — чи то руським мечем, чи татарською шаблею.

— Це ще видно буде, — насмішкувато примружився зарослий. — Та мене зара цікавить інше. От ти кажеш: Русь повертається. Але яка ж це в біса Русь, коли на її чолі сидить князь-литвин? А він, може, ще гірший від татарина.

— І на це можу відповісти тобі, — сказав Боброк. — Ось маю листа великого князя Ольгерда до вас і всіх тих, хто живе на землях від Росі до Тясмину і вважає себе бродником. Великий князь підтверджує ваше право селитися, де хто хоче, і запевняє, що у ваші справи втручатися не буде і ваших звичаїв не ламатиме. Він навіть данину не братиме — ні з бідного, ні з багатого.

— Це добре, — загуло навколо.

— Єдина його вимога, — підвищив голос Боброк, — служити йому зброєю.

Лист пішов по руках. Брали його обережно, мов якусь дорогу цінну річ (хоча дехто й ногами догори), шанобливо вдивлялися у візерунково розписані літери і передавали далі.

— По нашому писано. Тоді, мабуть, у Литві таки й справді розмовляють по-нашому.

— Атож, я, коли був у Києві цієї весни, то трохи потерся біля княжої дружини. То всі як один по-нашому балакали. Аж не вірилося, що з Литви прийшли.

— Повернулися, Стецьо. Не прийшли, а повернулися на свою дідівщину.

Лист поволі мандрував по руках і нарешті повернувся до свого власника. Боброк підняв його над головою і сказав:

— А тепер, товариство, порадьте, як з ним бути. Бо велено мені передати його до рук отамана. То кому маю вручати?

Погляди всіх зупинилися на старшині. Старшина розгублено позирала один на одного. Мовчала.

— Ет, що тут довго гадати? — вигукнув Данило. — Оце зараз виберемо отамана, аби не морочити голову ні собі, ні добрим людям… — і, надимаючи жили на товстій шиї, заволав: — Дмитра отаманом!

— Е, ні, — стримав його Боброк. — Робіть це без мене. До того ж, не обов’язково обирати тільки Боброка, є, напевно, й інші. А перед цим, як у вас водиться, відведіть мене до якогось куреня, де б я міг дочекатися вашого рішення.

— Прошу до мене, князю, — вклонився Степан Рубець.

— Чому це князь має йти тільки до тебе? — виступив наперед опецькуватий Йовмен. — Князь Дмитро ще молодий і йому, кхе, твої ікони ні до чого. А в моїй господі і стіл аж з Києва, і до столу дещо знайдеться.

— У мене теж курінь непоганий, — заперечив Данило. — Правда, столу немає, зате звідусіль видно, хто з чим підходить. А то обставилися паличчям — чи то ви від людей одгородилися, чи то люди від вас. А щоб не закортіло ще комусь пожартувати, поставлю хлопців для охорони.

— Охорони не треба, — заперечив Боброк і помахом руки підкликав Сашка. — Ми і без вашої охорони одіб’ємося від будь-кого. Правда, хлопче?

І, обійнявши Сашка за плечі, Боброк рушив слідом за Ратищем.

Курінь Данила стояв на белебні. Він був складений з товстого шару ялинових лап, між якими на всі боки проглядалися широкі щілини. Видно, Данило любив, щоб його помешкання продувалося вітрами. В кутку лежало оберемків зо два сіна, і Боброк, кинувши зверху свого плаща, одразу влігся на ньому.

— Гарно як, — із задоволенням зазначив він. — Ну, хлопче, що скажеш? Сподобався тобі тутешній люд чи ні?

— Та я ще й сам не зрозумів, — зізнався Сашко. — Там таке трапилося, дядьку… княже… не знаю, як вас тепер і звати.

Боброк посміхнувся.

— Зви, як і раніше, дядьком Дмитром, — дозволив він. — А там щось придумаємо. То про що ти хотів розказати?

— Та, там рука була.

— Яка ще рука?

— Волохата така. Я саме за вас кричав, аж дивлюся: вона лізе з-за возу і одразу ж — під сіно. А тоді почала за клунок смикати. Я її як впережу пужалном! А з-за возу піднімається чиясь голова і питає: а чого це ти, хлопче, б’єшся? А тоді повела очима і здивувалася: ти диви, каже, я думав, що це віз мого кума! То оце я й думаю, що то була за людина: чи чесна, чи, може, тільки прикидалася нею. А ви як думаєте?

Дядько Дмитро розсміявся:

— Хитрий народ!

За хвилину він уже спав.

Було тихо і так спокійно, що й не сказати. Непорушно застигли високі сосни, під ними жовтів пісок, а вгорі синіло небо, пропливали хмари. Одна з них скидалася на галагана, який від когось утікав. І не від когось, а від іншої хмари, що нагадувала кудлатого пса. А от догнав пес галагана чи ні — Сашко так і не довідався, бо хмари щезли за сосновим верховіттям. А тоді слідом за ними поповзла темна хмара і була вона схожа на голову голодного вовка. І цей вовк вкрадливо наближався до сонця…

Від галявини подув вітерець. Він приніс передзвін струн і лірникові слова про те, що руські князі повертаються на свою землю…