Вогонь до вогню

Сліпий

Наступала осінь. Високе вигоріле за літо небо знову почало набирати синіх барв і значно понижчало.

З кожним днем усе густіше обсипалося буре крихке листя, і все більше павутин повільно пропливало услід за подихами вітру. І дивлячись йому услід, Тимко мріяв: от би стати таким маленьким, як павучок, вхопитися за одну з цих павутинок і помандрувати далеко-далеко на південь, куди, кажуть, переселили аул його найкращого друга Зейнули. Бодай одним оком поглянути, як там йому ведеться, бодай одним словом перекинутися. А живеться Зейнулі, мабуть, кепсько, бо майже щоночі приходить він у Тимкові сни. То промчить повз нього на конях разом з Алімою, то всядеться край плоскодонки і починає чистити свої наконечники для стріл, то піде по промінчику сонячного світла і кличе за собою Тимка. А він, Тимко, чомусь не може поворухнути ні рукою, ні ногою. Цікаво, до чого б такі сни?

Батько, схоже, теж сумував. Чи то за дядьком Ахметом, чи то знову за мамою занудьгував. Тимко не раз прокидався від важкого батьківського човгання або глухого стукання корчика об цеберко. А тоді батько обережно, аби не розбудити сина, прочиняв сінешні двері і довго сидів на порозі. Про що він думав, Тимко міг лише здогадуватися.

Кожної вільної хвилини Тимко сідав у човен-плоскодонку і звивистими протоками діставався до горошинського берега. А діставшись, кілька хвилин сторожко прислухався, чи не чути якогось підозрілого плюскоту чи шарудіння, і лише по тому обережно визирав з-за очерету.

На горошинському березі все було так, як і раніше. Ті ж дерева з щільними кущами глоду та дерези, та ж Висока могила виднілася майже на обрії, ті ж отари і табуни рухалися вигину річки. От тільки горошинського аулу не було. Нові господарі поставили свої шатри далеко в степу, за Високою могилою. І серед татарських хлопчаків, котрі переганяли отари чи з пронизливим галайлаканням носилися на прудких кошлатих коненятах один за одним, не було його найкращого, єдиного друга Зейнули.

Цього дня Тимко дістався горошинського берега, коли сонце вже схилялося до землі. Повертатися поночі він не боявся. Місяць був майже вповні, на небі не було ні хмаринки, до того ж, всі протічки Тимко вже вивчив напам’ять і міг би з заплющеними очима дістатися в будь-яке місце на болоті.

Біля берега Тимко прислухався. Тихо, аж дзвенить.

Степ був пустельним, як і завжди о такій порі. З-за Високої могили подеколи долинав собачий гавкіт і жалібне овече мекання. А потім з’явилося кілька кінних постатей. Наче лис навколо їжака, закружляли вони навколо чогось, чого Тимко побачити не міг, і щезли так само раптово, як і з’явилися, залишивши якусь невиразну цятку.

Цятка ця поволі рухалася в його бік. Незабаром Тимко розпізнав у ній чоловічу постать.

Чоловік цей поводився якось дивно. Кроки його були дрібними та обережними, в руках чоловіка був ціпок, яким він невпинно обстукував дорогу перед собою. І все ж, не дивлячись на таку пересторогу, чоловік двічі впав — чи то потрапив ногою до якоїсь нірки, чи за щось зачепився.

Мабуть, сліпий, — здогадався Тимко. — Але що йому робити ввечорі в такому безлюдному місці? І де його поводир?

До цього часу Тимко, коли й бачив сліпих, то тільки в супроводі поводирів, здебільшого малих хлопців.

А ще чоловік чи то розмовляв сам з собою, чи то співав. Коли він підійшов ближче, Тимко почув:

Що було в тій пісні далі, Тимко не почув, бо чоловік знову спіткнувся і впав. Піднімаючись, у відчаї простогнав:

— Звірі, краще б уже забили…

Тепер Тимко бачив чоловіка досить ясно. Він був високого зросту і дуже худий. Через кістляве плече висіла порожня торбинка. Русяве волосся злиплося і лежало довгими пасмами, а замість очей у чоловіка — Тимко відчув, як поза спиною йому сипонув мороз — виднілися чорні плями і з них випливала сукровиця.

Чоловік постояв якусь хвилину, начебто вирішував, куди йти далі, і рушив не вперед, а трохи збочив — саме туди, де була величенька калабатина.

— Дядьку, стійте! — вихопилося в Тимка, коли до калабатини лишалося кроків зо два.

Чоловік завмер. За тим повів безоким обличчям на Тимків голос.

— Хто ти, хлопче? — прохрипів він. — Де я?

— Біля горошинського аулу, — відказав Тимко. — Тільки його вже немає.

— То ти хто будеш — татарча?

— Ні, я русич. З того боку Сули. З Воронівки. Чули про таку?

Чоловік зненацька впав на коліна і простяг руки до Тимка:

— Христом-Богом заклинаю тебе, хлопче, допоможи дістатися на наш бік! Що хочеш віддам, тільки допоможи!

— Не треба мені від вас нічого, — відказав Тимко і шаснув в очерети. За мить вивів звідтіля човна і підігнав його до берега. Виліз з нього і підбіг до незнайомця.

— Сідайте, дядьку, от сюди. Тільки обережніше. Ось так.

Він посадив сліпого на носі човна і відштовхнувся тичкою від берега.

Якийсь час сліпий сидів, безсило опустивши голову, і мовчав. Тимкові здалося, ніби він прислуховується до плюскоту хвиль за бортом.

— А що зараз робиться на небі? — зненацька поцікавився сліпий. — Місяць там чи сонце?

Тимко зиркнув на небо.

— Місяць, — відказав він. — Великий такий, рожевий.

— Ти мені розказуй, хлопчику, розказуй» — попрохав сліпий. — Вибач тільки, що забув запитати, як тебе зовуть.

— Тимком.

— І скільки тобі років?

— Одинадцять, — відказав Тимко. Помовчав і додав: — Скоро буде.

— То розказуй, Тимку, що робиться навколо і де саме ми пливемо. Бо я вже… — голос у сліпого здригнувся, — ніколи більше цього не побачу…

Майже до самої зими прожив Іван Овраменків — так звали сліпого — в хаті Василя Хвоща. Спочатку Іван лежнем лежав, бо такі болячки обсіли його, що навіть шептуха баба Горпина з Лящівки не могла дати їм ніякої ради. Приїздили до нього і заможний Іванів дядь-ко з-під Києва і два ченці з тамтешнього монастиря і якийсь сивий дідуган — у Воронівці шепотіли, що це віщун. Понавозили всіляких дарунків Іванові та Хвощу, і навіть ліру привезли. Це для Івана, бо, казали, гарно вміє він на ній грати. Правда, перед цим хотіли забрати Івана з собою до Києва, проте відступилися — побоювалися, що не витримає Іван дороги.

Коли ж Іван трохи оклигав, то брав ту ліру до рук, проводив по ній пальцями, і вони з Тимком починали співати. І про давні княжі часи заводили, і купальські пісні, й нові — про повернення своїх на землі сивого Дніпра. Та найчастіше заводили вони пісню про бубни, що гудуть в долині. Зазвичай починав Іван густим голосом:

— За річкою вогні горять…

А Тимко срібним дзвіночком (це так Іван казав) підтягував:

— Там татари полон ділять.

Птахом літали Іванові пальці над лірою: то припадали до струн, то завмирали на мить і знову злітали, видобуваючи звуки, від яких аж серце завмирало.

А коли Іван втомлювався, вони починали розмовляти. Тимко вже давно розповів йому про матір і про те, як батько тужить за нею. І про Зейнулу з Алімою розповів. Розповів і про те, що поклявся розшукати їх за всіляку ціну.

— А як ти це зробиш? — поцікавився Іван.

— Дуже просто. Підросту — і піду шукати. Треба буде, то й до самого моря дійду.

— Не так це просто, — заперечив Іван. — Підліток-русич — то ласа здобич для будь-кого з ординців. Не дістанешся й до Ворскли, як твою шию затягне аркан. А далі — рабство, канчуки. От був би ти поводирем… Татари таких не беруть. В усякому випадку, поки ти зі сліпим. Та й то ще сорока надвоє гадала.

Поводирем… Тимко замислився. Воно, звісно, малому поводиреві не позаздриш. Тимко не раз бачив їх, обшарпаних, з вічно голодними очима, сплять де прийдеться. А з іншого боку, он його старший товариш Сашко. Хоч і не поводир, проте теж спав, де прийдеться, і їв, що добрі люди дадуть. А тепер таким цабе став при Дмитрові, князеві канівському, що, мабуть, і не підступишся.

Звісно, Тимкові ніколи так не пощастить, як Сашкові. Проте навряд чи Сашкові можна так вільно розгулювати ординським степом, як поводиреві. І по Дніпру, і до моря, і куди завгодно. А там десь мама, Зейнула, Аліма…

— Воно звісно, — вагався Тимко. — Але хто мене візьме поводирем?

— А хоч би й я, — відказав Іван. — Оце відлежуся в твого батька, потім до своїх подамся, коли ти згоден будеш мене провести до Києва.

— До Києва я проведу, — згодився Тимко. — Коли батько дозволить. Проте мені далі треба.

— А далі, Тимку, буде так. По весні візьму я герлигу, і подамося ми з тобою в степ ординський. Я веселитиму наших бідаків, що нидіють там, а ти шукатимеш, кого тобі треба. А знайдеш — там видно буде.

Тимко пильно поглянув на Івана.

— А не боїшся? — запитав він. — Не боїшся, коли вони тебе знову схоплять?

Іван стенув широкими плечима.

— Ну й що? Вдруге очі не виколять. А мені з ними ще порахуватися треба.

Але Василь не збирався відпускати сина з чужою людиною невідомо куди. І, мабуть, Тимко так би й залишився у Воронівці, якби на ту розмову не надійшов Коцюба. Щоправда, свою думку він висловив не відразу, а лише на третій день, коли дорослі зібралися до толоки. Відкликав Василя вбік і стиха запитав:

— Ну, то як ти вирішив з сином? Відпустиш його з Іваном чи нехай тут загине?

— Тю на тебе, Федоре! — вжахнувся Тимків батько. — Що це на тебе найшло?

— Послухай мене, Василю, послухай уважно, — Коцюба пильно подивився в розгублені очі Хвоща. — Невже ти не бачиш, що довкола коїться? Ось-ось гримне грім, і проллється кров. І першою проллється вона тут, на порубіжжі. Ми з тобою хоч здачі можемо дати і виживемо, коли пощастить. А таких, як Тимка, татари розтопчуть і навіть не помітять. Ти цього хочеш?

Тимків батько мовчав. Лише побіліли пальці, стиснуті в кулак.

— То я ось буду просити всіх, аби відправили своїх дітей якомога подалі від Сули, — вів своє Коцюба. — За Переяслав та Київ, у Литву чи Московщину. Туди, у кого є яка рідня. І коли все вгамується і нам з тобою пощастить — викличемо їх назад. А ні… — Коцюба легенько вдарив носаком у будячину, — хай хоч вони поживуть за нас. Тож, Василю, моя думка така: віддав би ти свого в поводирі до Івана. Родичі його люди заможні і добрі. Тимко там зиму проведе, мов у Бога за пазухою. А потім видно буде, як та до чого…

— Розумію, — глухо відказав Хвощ. — Тільки ж якби ти знав, як воно отут-о.

І він приклав кулака до грудей.

Наступного дня Тимко виїхав на возі Іванового дядька до Києва. Воронівські жінки зшили йому добру торбину, батько поклав до неї всього, що знайшлося в їхній убогій домівці, а рука Тимкова була в міцній Івановій руці.