Врятувати Вбивцю

Глава 1

Наближався час ланчу, коли секретарка нарешті постукала по скляній перегородці, що відділяла реєстратуру від зали очікування, і жестом покликала Германа. Сказала, що Річард Грубер чекає на нього в своєму кабінеті.

– Містере Генрі, заходьте! – завідувач клініки або, як його називали колеги, “Психіатр номер один”, піднявся в кріслі. Він вимовив ім’я Германа неправильно, можливо, через його співзвучність із американським іменем. – Радий познайомитися. Вибачте, що змусив вас чекати.

– Я також радий з вами познайомитися, – сказав Герман, простягаючи руку.

– Отже, вас направили до нас в інтернатуру, – Річард Грубер знову сів у крісло й уважно подивився на нового практиканта.

Перед ним стояв худорлявий чорноволосий акуратно вдягений чоловік років тридцяти семи-тридцяти восьми. Усі ґудзики білої сорочки застібнуті, вузька чорна краватка звисає чітко вертикально, поли піджака сходяться докупи. Штани попрасовані, туфлі начищенідо блиску. Словом, причепитися нема до чого.

Не можна сказати, що Річард Грубер був нечуйний і байдужий до людей, зовсім ні. Але на практику до його клініки постійно направляли інтернів – майбутніх психіатрів, психотерапевтів, соціальних працівників, медсестер. Отримавши сякий-такий досвід, вони йшлиі на заміну відразу ж прибували нові. Тому запам’ятати всю цю братію майбутніх працівників системи охорони здоров’я містер Грубер був абсолютно не в змозі.

Сам він мав цілком представницький вигляд, у його зовнішності, як кажуть, “відчувалася порода”. У нього було розумне, приємне обличчя англо-саксонського типу. Він тримався з гідністю, яка відповідала посаді, говорив не поспішаючи, використовуючи прості й точні слова.

– Де ви навчаєтеся зараз? – запитав він Германа, легенько постукуючи пальцями по столу.

– У Нью-Йоркському Інституті гуманітарних наук.

– Що ж, непогано. Думаю, ви вже маєте певний досвід лікування, вже працювали з хворими?

– Так, я два роки проходив практику в амбулаторних клініках у Гарлемі та Бронксі.

– І скільки ж вам залишилося вчитися?

– Це мій останній рік навчання в інституті і моя остання практика.

– Отже, ви за п’ять хвилин лікар, – пожартував завідувач, глянувши на годинника, що висів над головою Германа. – Звідки ви родом, якщо це не таємниця?

– З України, з Києва.

– О, Київ! Я чув про це місто. Але, на жаль, ніколи там не був. А в Україні ви також працювали в психіатрії?

– Ні, там я вивчав філософію.

При слові “філософія” на обличчі завідувача відобразилося щось схоже на здивування. Також потрібно й було чимось заповнити порожнечу, про щось говорити з цим, здається, трохи нахабним практикантом.

– Зізнаюся, я не знавець філософії. Правда, колись, у юності, намагався читати Шопенгра–а… – він клацнув пальцями, намагаючись згадати ім’я німецького філософа. –Ну нарешті! Ми зачекалися на вас! – вигукнув він, коли двері відчинилися. – Генрі, дозвольте познайомити вас із місіс Сандрою Вілсон. Вона буде вашим супервайзером упродовж року.

Герман встав і, зробивши крок назустріч, подав руку невисокій жінці у білому лікарському халаті, що ввійшла до кабінету. З вигляду їй було до п’ятдесяти років.

– Сандра – психотерапевт із багаторічним стажем. Не сумніваюся, що ви з нею спрацюєтеся і запозичете в неї цінний досвід, – сказав завідувач.

– Звичайно, спрацюємося, – всміхнулася жінка. – Так, Гаррі?

– Так, – відповів Герман, вже трохи роздратований тим, що за останні п’ятнадцять хвилин його ім’я жодного разу не вимовили правильно.

– Чекаю на вас завтра в моєму кабінеті о дев’ятій, ні, краще о десятій ранку. О’кей?

– Бажаю успіху! Якщо виникнуть якісь питання, скарги, мій кабінет для вас завжди відчинений, – сказав Річард Грубер і, не перестаючи усміхатися, вказав Германові на двері: мовляв, усі питання вирішено, і робити містерові студенту в кабінеті завідувача вже нема чого. Тим більше, що до ланчу залишалося рівно п’ять хвилин.

ххх

Якби я був професійним письменником, то, мабуть, так би почав описувати події, що відіграли воїстину фатальну роль у моєму житті. Але за освітою я – філософ, колись закінчив факультет філософії у Київському університеті. Вступив до аспірантури. Однак, розчарувавшисьу філософії, не закінчив дисертацію і покинув аспірантуру. Я не знав, що робити далі. З одруженням у мене також якось не складалося. І раптом виграв у лотерею грінкарту! Майже не роздумуючи, зібрав речі і полетів у Штати.

Опинившись у Нью-Йорку, деякий час вирішував, яку спеціальність обрати. У результаті обрав психотерапію.

Ось, власне, коротка передісторія моєї появи в кабінеті Річарда Грубера – завідувача амбулаторною психіатричною клінікою лікарні в Брукліні.