Як не померти на самоті

Розділ 4. Не давайте змоги найкращому стати ворогом хорошого

Стівен розповів, що не пригадує випадку, коли просто інтуїтивно знав, що робити. Він дуже ретельно вивчав тему, перш ніж ухвалити щодо неї будь-яке суттєве — чи несуттєве — рішення. Раз на кілька місяців чоловік проходив співбесіду в новій компанії («Щоб мати варіанти», — пояснив мені) та зрештою залишався на своїй теперішній роботі. Він дві години читав відгуки про віскі, перш ніж купити своєму татові пляшечку такого на День батька. Кожне рішення Стівен розглядав як задачу, яку треба розібрати, проаналізувати та якою потрібно добряче заморочитися. В помітках на його телефоні були суцільні переліки плюсів і мінусів. Навіщо ризикувати, ухваливши просто нормальне рішення, коли від ідеального тебе відділяють лише кілька годин дослідження?

Хоча час від часу така поведінка дратувала його друзів (і роботодавців), тільки сам Стівен насправді страждав від своєї нерішучості. І ще його дівчина Ґаббі.

Ґаббі кохала Стівена. Стівен кохав Ґаббі. Вони чотири роки зустрічалися і три з них жили разом. Але чоловік часто запитував себе: «Хто ще може бути десь там?» Він знав про гарні риси характеру Ґаббі. Та працювала медсестрою, доглядала котів у місцевому притулку для тварин. Була відданою, ласкавою, турботливою, привабливою, доброю та розумною. Однак цього виявилося недостатньо. Стівен волів, щоб вона була більш товариською. Він прагнув запрошувати гостей на обід і глибокодумних розмов на абстрактні теми.

Ґаббі почувалася готовою вийти заміж і створити сім’ю. Стівен, у своєму стилі, такої певності не мав.

Після року чекання на Стівенове рішення Ґаббі подумала, що з неї досить. Їй набридло ходити на весілля друзів, які познайомилися, коли вони зі Стівеном уже зустрічалися. Одного пізнього вечора вона сказала Стівенові крізь сльози: «Я більше не можу чекати. Я хочу заручитися або розійтися».

Наступні кілька місяців Стівен уявити не міг, як йому вчинити. Він хотів хотіти заручитися, але так і не змусив себе освідчитися. Чоловік обговорював це зі своїми друзями. Він довго плавав, обмірковуючи це питання, але навіть не наблизився до розуміння того, чого насправді бажає.

Стівену не вдавалось облишити запитувати себе: «Чи не міг би я бути на п’ять відсотків щасливішим із кимось іншим?»

Максималізм проти вдоволеності

Стівен — максималіст. Максималісти залипають на тому, щоб ухвалити найкраще з можливих рішень. Американський економіст, політолог і когнітивний психолог Герберт А. Саймон першим описав цей профіль особистості у своїй роботі 1956 року. На думку Саймона, максималісти — це особливий тип перфекціоністів. Вони відчувають потребу розглянути всі можливі варіанти, щоб набути готовності обрати. Але вдовольнити цю потребу стає надто складно і навіть нереально, коли перед ними відкривається величезна низка можливостей.

Протилежність максималіста — вдоволений (тим, що має). Такі люди виробили свої стандарти, але не надто переймаються тим, що десь там може знайтися щось краще для них. Вони знають власні критерії, тож шукають, доки не натраплять на «досить гарний» варіант. Вдоволені не обов’язково швидко вгамовуються, просто здатні вирішити, зібравши певну інформацію та визначивши задовільний варіант.

Уявіть, що вам потрібно летіти дві години. Літак набирає висоту, і ви починаєте обирати фільм. Ви А) обираєте перший фільм, що начебто викликає ваше зацікавлення, і за п’ять хвилин після того, як сіли на своє місце, вже поринаєте в «Розумника Вілла Гантінґа» або Б) двадцять п’ять хвилин переглядаєте назви всіх нових фільмів — комедій, драм, документальних та іноземних, — а також усіх телешоу, доки знаходите найкращий для себе варіант.

Якщо ваш варіант — А, то, найімовірніше, ви вдоволений. Якщо ж варіант Б — ви точно максималіст. (Ви можете опинитися десь посередині між цими крайнощами чи виявитися максималістом у окремих сферах свого життя і задоволеним — в інших.)

Максималісти залипають на ухваленні рішень. Вони вірять, що ретельний аналіз зрештою покращить їхнє життя. Але це неправда. Вдоволені не просто здатні ухвалювати гарні рішення, а зазвичай ще й залишаються більш задоволені ними. Це тому, що — повторюю ще раз — вдовольнятися не означає швидко заспокоюватись. У вдоволених можуть бути дуже високі стандарти, і вони зупиняються лише тоді, коли ці стандарти дотримано. Різниця в тому, що, вже зупинившись, вони не тягнуться до того, що ще може бути десь там. Максималісти ж добирають варіант, який відповідає їхнім стандартам, але почуваються змушеними розглянути всі можливості.

Коли йдеться про стосунки, максималісти — як-от Стівен — помилково вважають, що, добре пошукавши, натраплять на ідеальну людину та будуть абсолютно певні свого рішення. Але такої ідеальної людини (та цілковитої впевненості) не існує. Ось чому максималізм призводить до страждань, затримок з ухваленням рішень і втрачених можливостей. Загалом удоволеним бути краще.

Чому максималісти такі?

Максималістів ятрить тривога. Не просто страх щось пропустити, а радше страждання від менш очевидного страху вирішити неправильно. Вони гадають, що максималізм допоможе їм зробити найкращий вибір і полегшить тривогу. Але цей страх страшенно тисне на них: усе, що не є досконалим, здається невдалим.

Зі мною таке трапляється, коли я подорожую. Навіть якщо поїздка минає майже бездоганно, припускаючись помилки (наприклад, забронювавши готель далеко від центру міста), я обов’язково думаю, що все пропало, та кажу собі: «Чому просто не довідатися трохи більше?» А тоді я щосили опираюся цьому почуттю, щоб воно не зіпсувало всю подорож.

Навряд чи щось може загострити схильність до максималізму більше за вибір партнера для тривалих стосунків. Максималісти бояться помилитися. «Що, як ми розлучимось і мені доведеться самій виховувати дітей? Що, як я боятимусь повертатися додому після роботи, бо не знатиму, про що розмовляти з дружиною? Що, як мені буде так нудно, що я заведу коханця»?

Здебільшого впродовж людської історії (а у багатьох суспільствах і дотепер) родина, суспільство чи релігійні лідери диктували людям, як чинити: як одягатися, що їсти, як діяти, у що вірити і, так, із ким одружуватися. Тепер, у нашій дедалі більш індивідуалізованій і світській культурі, ми відповідаємо за власну особистість. «Чи їм я м’ясо? Чи працюю я в шабат? Чи охрещую я свою дитину? Чи одружусь я в синагозі? Я вважаю себе чоловіком, жінкою чи ні тим, ні тим?»

Наше життя, сценарій якого раніше писали культура, релігія та родина, тепер залишається чистим аркушем. Це дає свободу більш повно самовиражатися, але й відчуття тиску все зробити як годиться. Коли ми творимо історію, що складається відстійно, нам нікого звинувачувати в цьому, окрім самих себе. Не дивно, що ми вклякаємо на місці, намагаючись усе проаналізувати.

За такої невизначеності (а визначати маємо ми!) виникає прагнення стояти на твердому ґрунті. «Я хочу почуватися на сто відсотків упевненим, щоби йти до вівтаря», — сказав мені Стівен.

Одначе саме в цьому й полягає проблема. Стівен вважає, що вивчення переліків «плюсів» і «мінусів» дасть змогу ухвалити правильне рішення про все — від купівлі найкращого пилосмока («Dyson V11 Animal», 160 відгуків із п’ятьма зірками) до планування ідеального дня (серфінг о п’ятій ранку, кава у маленькому кафе, яке всі обожнюють, але про яке ніхто не знає, перегони з тріатлону, зустрічі з двома різними друзями, медитація на пляжі, домашня їжа та настільні ігри). Але це означало б, що існує якась правильна відповідь про те, з ким одружитися. Її ж немає.

Проблема з максималізмом

Чи мають максималісти кращі результати?

Це питання можна розглянути з двох ракурсів — об’єктивного результату та суб’єктивного досвіду, тобто якості вашого вибору та вашого ставлення до нього.

Уявіть, що ви є максималістом, якому набридло тринькати гроші на ранкову каву. Ви багато годин вивчаєте все про домашні кавоварки. Ви читаєте відгуки на Амазоні й на інших сайтах. Нарешті обираєте ту, яку більшість визнала найкращою, — елегантну «Breville Bambino Plus». Коли ж кавоварку привозять, ви помічаєте, що її не так просто встановити на вашій кухні, як вам здавалося, а тоді запитуєте себе, чи не варто було купити меншу. Далі. Як і попереджали в оглядах, кавоварка не передає всієї насиченої палітри смаку кавових зерен. Кава заварюється — і ви також закипаєте, жалкуючи, що не зупинилися на іншому варіанті.

Тим часом ваша вдоволена подруга також намірилася купити кавоварку. Вона вирушає до торгового центру, бачить крамницю «Nespresso», пояснює консультантові, що їй потрібно, і виходить звідти з кавоваркою за розумну ціну. Подруга розповідає вам, що обожнює щоденний процес приготування лате — від вибору кавових зерен за кольором до кип’ятіння молока.

Загалом очевидно, що ви взяли найкращу кавоварку з усіх можливих (на кількох вебсайтах вашу кавоварку порівнювали з кавоваркою подруги — і ваша перемогла), але хто насамкінець залишається більш задоволений своїм рішенням?

Вдоволені стверджують, що дужче радіють своєму вибору, навіть коли надали перевагу об’єктивно гіршому варіантові (ну справді, «Nespresso» вашої подруги навіть не в топі на сайті відгуків!). Це тому, що максималісти постійно перепитують себе. Вони страждають двічі: спочатку відчайдушно щось вирішуючи, а потім постійно переймаючись, що рішення виявилося неправильним.

Психолог та автор книги «Парадокс вибору» Баррі Шварц пояснює, що максималісти відрізняються від удоволених не якістю рішень, а своїм почуванням через ці рішення: «Максималісти ухвалюють гарні рішення та зрештою через них почуваються погано. Вдоволені ухвалюють гарні рішення та зрештою почуваються добре».

Яка ваша мета? Купити найкращу в світі кавоварку чи бути щасливим? Якщо ви обираєте щастя, то тут насправді має значення суб’єктивний досвід, а не об’єктивний результат. Попри те що якість кави є також важливою, вирішальним залишається те, як ми до неї ставимося.

Мудрість удоволеності

Максималісти прагнуть зазирнути під кожен камінь, доки ухвалять рішення. Коли ж ідеться про взаємини, така проблема набуває особливої складності: ви ж не можете сходити на побачення з усіма підхожими для вас одинаками чи одиначками вашого міста, не кажучи вже про весь світ. Тож якщо сподіваєтесь одружитися чи зав’язати тривалі взаємини, вам таки доведеться ухвалити рішення з огляду на доступну інформацію.

Якщо ви максималіст, то можете нервуватися від самої такої думки. Що, як будете невдоволені тим, кого оберете? Ось гарна новина: у нас є неймовірний інструмент досягнення щастя — наш мозок! Щойно ми остаточно зупиняємося на чомусь, мозок допомагає нам раціонально обґрунтувати, чому це є правильним вибором.

Раціоналізація — це здатність переконувати себе, що вчинили правильно. Уявіть, що ви купуєте дороге зимове пальто, яке маєте право повернути протягом тридцяти днів. Ви берете пальто додому та зважуєте всі його переваги й недоліки. Як наслідок — навіть залишивши пальто собі, ви вже не викинете з голови перелік мінусів, але, купивши пальто, яке не можна повернути, одразу ж починаєте його любити. Воно однаково буде вашим, тоді навіщо перейматися його недоліками? Ось у чому сила раціоналізації. Користуйтеся нею.

У взаєминах це також працює. Коли ви віддалися комусь, ваш мозок робить усе можливе, щоби переконати вас, що це правильне рішення. Вдоволені інтуїтивно це розуміють — і вдаються до цього.

Хтозна, чи не думаєте ви зараз: «Я не бажаю ухвалювати просто “гарне” рішення. Я не збираюсь вгамуватися». І це поширена помилка сприйняття вдоволення. Пам’ятайте: вдоволені можуть мати дуже високі стандарти. Вони здатні певний час шукати, доки не знайдуть варіант, що відповідатиме їхнім очікуванням. Різниця полягає в тому, що, знайшовши те, що збігається з їхніми стандартами, такі люди цим задовольняються. Їм нецікаво, що ще може бути десь там.

Тож я хочу, щоби ви працювали над тим, аби стати вдоволеним: найкращий вибір з усіх — це вибір бути щасливим.

Задача про секретаря

Ви можете навчитися вибудовувати взаємини як вдоволений, розглянувши загадку про ухвалення рішень, відому під назвою «задача про секретаря». Уявіть, що ви берете на роботу секретаря. І нехай це неодмінно буде чоловік, бо я знаю, що ви вже уявили собі жінку (#до_біса_патріархат). Є сотня кандидатів, із кожним з яких ви повинні по черзі провести співбесіду. Після кожної співбесіди ви вирішуєте працевлаштувати цю людину чи шукати далі. Важливо, що той, кому ви вже відмовили, іде геть. Це не дає вам змоги згодом передумати та повернути його.

Що робити, щоб ваші шанси обрати найкращого кандидата були якомога вищими? Не варто надто квапитись ухвалювати рішення, адже ви можете втратити гідного претендента з кінця черги. Але не годиться також дуже зволікати з вибором: що, як останні варіанти будуть не з найкращих? Виявляється, існує математично правильна відповідь на цю задачу: вам треба провести співбесіду із 37 відсотками кандидатів і взяти паузу; потому виокремити найкращого з оцієї першої групи (так ви отримаєте значущий орієнтир); тоді, оцінивши перші 37 відсотків, приготуватися запросити на роботу кандидата, що першим здасться кращим за «переможця» з першої групи.

Цю логіку можна застосувати й до побачень. У задачі про секретаря ви знаєте про наявність сотні потенційних кандидатів. На побаченнях же ви не знаєте кількості таких партнерів (і навіть якби знали, то не сходили б на побачення з кожним: це нереально з життєвої, логістичної та географічної точок зору).

Замість того щоб думати про загальну кількість людей, з якими ви могли б зустрічатися, поміркуйте, протягом якого часу активно шукатимете партнера. Відтак скористайтеся правилом 37 відсотків для цього періоду часу. У книжці «Алгоритми життя» автори Браян Крістіан і Том Ґріффітс писали про одинака, який хоче одружитися: «Якщо припустити, що він шукатиме від вісімнадцяти до сорока років, правило 37 відсотків указує на вік 26,1 року, саме цієї миті потрібно припинити роздивлятися та почати брати». Це означає, що до 26,1 року йому треба обрати значущий орієнтир зі своїх перших 8,1 року побачень, тобто найкращу людину, з якою він досі зустрічався. Потім доцільно одружитися з наступною людиною, яка йому сподобається більше за орієнтир.

Я пояснила задачу про секретаря Даґові, інженерові програмного забезпечення, який нещодавно продав свій бізнес великій технологічній компанії. Даґ мав кілька стосунків, що тривали від трьох до шести місяців. Він завжди знаходив якісь недоліки в жінках, з якими зустрічався. Ця сміялася з його жартів, але сама не була дотепною. Та забагато працювала. А наступна працювала замало.

Коли я взялася пояснювати Даґові ідею про орієнтир, він кивнув і перебив мене:

— Розумію, розумію, — сказав чоловік. — Мені тридцять один рік, і я, либонь, уже зустрічався з котроюсь, яка могла б стати чудовою дружиною. — Його осяяло.

Далі я дала йому домашнє завдання:

— Складіть таблицю, куди внесіть усіх жінок, з якими зустрічалися впродовж останнього року. Інформацію про те, як познайомилися, що відчували поряд із ними та які мали спільні цінності, представте у формі стовпчиків, над кожним із яких надпишіть ім’я відповідної жінки. Відомості можете поповнити іншими подробицями, але без переліку недоліків чи рейтингу в ліжку.

— Я зроблю це.

На нашому іншому сеансі Даґ дістав ноутбук і показав мені результат своїх зусиль.

— Бріель, — оголосив він, доки сторінка завантажувалася. — Вона — та сама.

— Та сама? Ви маєте на увазі, саме та, та сама з тих самих? — перепитала я. (Так, знаю: я тимчасово примирилася з цим висловом.)

— Не та, з якою я збираюсь одружитися, а орієнтир. Вона розумна, дотепна, амбіційна, гарненька, з нею було весело. Ех, чому я з нею розійшовся? Хай там як, тепер уже пізно. Бріель — ось мій орієнтир. Я хочу залишитися з наступною дівчиною, яка мені сподобається так само чи більше за Бріель.

Тепер ваша черга. Щоб визначити період власного пошуку, підрахуйте, скільки років минуло відтоді, як ви почали свої перші взаємини, і до того часу, коли хочете вступити у тривалі стосунки. А тепер обчисліть 37 відсотків від цієї кількості. Додайте їх до віку, коли ви вперше побували на побаченні. Це ваша межа 37 відсотків. Якщо вам за тридцять, вона, либонь, вже у вас минула. Виконайте завдання, яке я запропонувала Даґові, щоб установити свого партнера-орієнтира.

Не хвилюйтеся. Я не переконую, що ви повинні одружитися з наступною людиною, з якою зустрічатиметеся, і не стверджую, що коли ваша межа 37 відсотків минула, то ви вже спізнилися. Я лише припускаю, що ви, либонь, уже накопичили достатньо даних, щоби сформувати собі обґрунтований, обміркований орієнтир. Вам не треба більше вивчати тему. Наступного разу, коли зустрінете когось, хто вам сподобається так само чи більше за цей орієнтир, залишайтеся в стосунках із ним.

Гендерна нерівність і хронологія взаємин

Я феміністка. Вважаю, що чоловіки та жінки є і мають бути рівними. Однак це не означає, що ми однакові. Нам притаманні реальні біологічні відмінності репродуктивної системи. (Я розумію, що не всіх можна розподілити за цими категоріями та що транс- і квір-персони стикаються з особливими проблемами під час побудови взаємин.)

У віці за тридцять років здатність жінок народжувати знижується. Чоловіки можуть стати батьками й на сьомому десятку, й пізніше. (Робертові Де Ніро було шістдесят вісім років, коли побачила світ його наймолодша дитина, — хоча я б запропонувала всім чоловікам, які вважають, що у них іще безліч часу, уявити, як вони в сімдесят років кидатимуть м’ячик зі своїм артритом.)

Мої любі читачки, якщо ви хочете дітей і сподіваєтесь їх народити самі, важливо брати до уваги цю мету, окреслюючи період пошуку. Втім, дитину можна народити й без партнера — це вплине на вік, до якого ви б воліли когось собі знайти.

Хоча це й дорого, чи не варто вам подумати про те, щоб заморозити яйцеклітину? Це, звісно, не гарантує, що ви згодом матимете дітей, проте допоможе виграти трохи часу. Я заморозила ембріони, запліднені спермою мого партнера, того місяця, коли мені виповнився тридцять один рік, бо ми не були готові до народження дітей і вирішили поки що відморозитися. Каламбур.

Хоч це й несправедливо, ви, найвiрогiднiше, перетнете межу 37 відсотків раніше за ваших однолітків-чоловіків. Я щиро хочу, щоб це було не так. Але краще, якщо ви зрозумієте ситуацію та складете відповідний план, а не опинитеся зненацька у програшному становищі та жалкуватимете про свій вибір.

А тепер повернімося до Стівена, який досі запитував себе: «Чи не міг би я бути на п’ять відсотків щас­ливішим із кимось іншим?» Через кілька місяців після того, як Ґаббі поставила Стівенові ультиматум, вона знову напосілася на нього. Чоловік зізнався, що не зробив жодного кроку до того, щоб купити обручку.

Жінка промовила, що все скінчено. Переїзд, прощальний секс, нові аватарки в соціальних мережах.

Стівен сидів самотою у напівпорожній квартирі. Ані дивана, ані телевізора, ані комода. Лише ліжко, кілька стільців і його ретельно дібране надлегке спорядження для кемпінгу.

Тоді я більше не сподівалася почути хоч якісь новини від Стівена. Мій досвід з іншими Стівенами підказував, що він знайомитиметься з новими жінками, захоплюватиметься ними, а потім ітиме від них, бо не відчуватиме певності на сто відсотків.

Утім, десь за рік він мені зателефонував.

— Я декого зустрів, — повідомив Стівен. — Декого, з ким хочу прожити решту життя.

Я здивувалася, але й дуже зраділа.

— Розкажіть докладніше.

— Нещодавно, у вихідні, ми гуляли разом. Каталися на велосипедах, готували, займалися сексом. І я просто відчув, що це та людина, з якою хочу одружитися.

Я була дуже рада чути, що він щасливий. Але просто мусила запитати:

— А як же той голос Стівена у вашій голові, що запитує: «А чи не міг би я бути на п’ять відсотків щасливішим?»

Він засміявся.

— Знаєте, це виявилося непросто. Та я працював над цим. Я вдячний за те, як воно є з нею. Мені не цікаво, як могло би бути з кимось іншим. Я лише знаю, що зможу будувати спільне життя з цією людиною. Чудове життя.

Стівен навчився вдовольнятися тим, що має. Почуватися незатишно у непевності. Ухвалювати рішення без вичерпного аналізу. Завдяки цій роботі він змінив пунктуацію свого життя: замість тривожного максималістського знака питання тепер у ньому стоїть упевнена вдоволена крапка.

Спершу я думала, що історія Стівена стане попередженням «не давайте змоги найкращому стати ворогом хорошого», зате тепер ділюся нею як казкою про перемогу. Максималісти, подаруйте собі щастя. Подаруйте собі здатність удовольнятися.

Ключові висновки

1. Максималісти зациклюються на тому, щоб вирішити правильно. Вони розглядають усі потенційні варіанти, доки зроблять вибір. Навіть уже вирішивши, постійно міркують над тим, що втрачають. Вдоволені з’ясовують, чого прагнуть, і завершують пошук, щойно натрапляють на те, що відповідає їхнім вимогам. Вони не вгамовуються, а просто припиняють перейматися гіпотетичними можливостями, щойно вирішивши.

2. За результатами досліджень, удоволені зазвичай бувають щасливішими, оскільки зрештою вдоволення залежить від того, як почуваєшся через своє рішення, а не від самого рішення.

3. Із теперішніми настроями щодо взаємин багато з нас стають максималістами. Ніхто ніколи не здається достатньо хорошим, і ми замислюємося, чи не могли би бути щасливішими з кимось іншим. Схильність до максималізму в стосунках ризикована виникненням душевного болю, затримок в ухваленні рішень, що дорого нам коштуватимуть, і втрачених можливостей.

4. Максималісти орієнтуються на те, що є правильна відповідь на запитання, з ким бути. А її немає. Те, про що ми дізналися із задачі про секретаря, переконує, що, либонь, накопичили достатньо досвіду взаємин, щоб обрати чудового партнера. Ці знання дадуть нам змогу віддатися стосункам, не переймаючись наявністю ще якихось варіантів. Сила раціоналізації також може допомогти змиритись із власними рішеннями.