Як не померти на самоті

Розділ 12. Ідіть на друге побачення

Із плином часу Джонатан, мій клієнт, який ходив на побачення, схожі на співбесіду, змінив свій підхід. Тепер замість кав’ярні він обирав гавайський бар біля свого будинку із чудовими барменами та приємним освітленням. Галасливий саме настільки, щоб мати привід шепотіти щось партнерові на вухо. І він облишив перейматися іскрою.

Невдовзі ми змогли посміятися з того побачення з кавою о сьомій ранку. Джонатан опанував мистецтво перших побачень. Попри це, йому складно було вирішити, з ким побачитись іще раз.

— Насправді, — сказав він мені під час одного із сеансів, — я знайомлюся з багатьма хорошими хлопцями, але після побачення ловлю себе на тому, що прокручую в голові їхні недоліки: нудна робота, паршиве почуття гумору, носить жилети.

Джонатан не був винен у тому, що зосереджувався на негативі. Наш мозок еволюціонував саме для цього. (І, на мою думку, через жилет нікому не варто відмовляти в другому побаченні. Як пояснює комік Деметрі Мартін, жилети потрібні: ніколи не знаєш, коли на тебе подме «вузький потік холодного вітру».)

На щастя, ми можемо працювати над подоланням імпульсу відмовляти чудовим потенційним партнерам через якісь дурниці.

Ми можемо натренувати свій мозок шукати позитивне та пристосувати для побачень Золоте правило моралі: не судіть про інших так, як ви не хотіли б, щоб судили про вас.

Ефект негативності

Під час розмови з Гелен Фішер, фахівчинею з фізичної антропології й авторкою кількох популярних книг про стосунки, я дізналася, що у нашому мозку розвинувся ефект негативності — інстинкт міркувати про те, що пішло не так.

Якщо ви колись отримували відгуки від менеджера чи колеги, що ви запам’ятали краще: похвалу чи критику? Це дія ефекту негативності. Фішер пояснила, що під час еволюції в мозку людини розвинулася здатність яскраво запам’ятовувати негативні переживання, щоб вона могла уникнути їх у майбутньому.

Це налаштування допомагало помічати загрози та уникати їх, тобто, якщо вас мало не схрумав шаблезубий тигр, корисно запам’ятати, який вигляд має ця тварина та де вона живе. Зараз навколо нас менше м’ясоїдних хижаків, але у нашому мозку все ще тримається сучасний відповідник: «Якщо у вас п’ять колишніх дівчат і одна з них ненавидить вас, — пояснила Фішер, — корисно пам’ятати, яка саме».

Такий спосіб мислення, що добре слугував нашим предкам і досі залишається певною мірою корисним, сьогодні створює перепони — особливо для взаємин. Це означає, що ми, найімовірніше, після побачення найкраще запам’ятаємо негативні риси характеру людини. (Ось чому ви пригадуєте, як на вашому останньому побаченні в дівчини тхну­ло з рота цибулею, а не те, як вона захоплювалася вашим убранням.)

Фундаментальна помилка атрибуції

Крім ефекту негативності, ми несвідомо стаємо жертвами когнітивних упереджень, які заважають правильно судити про характер. Одним із таких упереджень є фундаментальна помилка атрибуції — звичка вважати, що чиїсь дії відображають те, ким є вони, власне, самі, а не обставини, в яких опинилися. Коли хтось помиляється, ми гадаємо, що ця хиба розкриває щось суттєве (і суттєво погане) в характері цієї людини, тобто не шукаємо зовнішніх причин поведінки.

Наприклад, якщо хтось запізнюється на побачення, ми маємо його за егоїста, а не думаємо, що він міг потрапити в затор. Або якщо не відповідає на повідомлення, як обіцяв, то, либонь, неуважний, а не надто зайнятий на роботі. І вам, і мені відомо, що ці узагальнення несправедливі. Але в такі моменти наш мозок, природно, збивається на манівці.

Шукайте позитивне

Не дивно, що через ефект негативності та фундаментальну помилку атрибуції першим інстинктивним бажанням Джонатана було відмовитися від другого побачення. Проте з огляду на бажання знайти партнера для тривалих взаємин він мусив навчитися долати такі природні імпульси та шукати позитивне. Не зробивши цього, Джонатан несправедливо засуджував би багатьох чудових потенційних партнерів.

Якщо він не знаходив змоги дістатися й до другого побачення, як би взагалі досягнув своєї мети — піти під вінець?

Пошук позитивних моментів у житті — це такий собі м’яз, уміння, яке можна розвинути. Для цього потрібна практика. Психолог Шон Ейкор, досліджуючи щоденник вдячності, виявив, що якщо ви просто записуватимете три нові речі, за які вдячні, щовечора протягом трьох тижнів, то сприйняття вашим мозком світу почне змінюватися. Ця вправа привчає вас зважати на те, чого ви інакше й не помітили б, — наприклад, як чудово вскочити в автобус просто перед тим, як той рушить, або як весело сміятися з колегою.

Ви можете робити те саме й на побаченнях. Привчайте себе бачити хороше. Шукайте те, чого інші не побачили би, спілкуючись із тією самою людиною. Як сказав мені філософ і письменник Ален де Боттон: «Замість того щоб зосереджуватися на чиїхось негативних рисах, шукайте бажане та хороше за допомогою своєї уяви».

Я колись працювала з хлопцем на ім’я Ґрант, який сприймав усе з неймовірним негативом. Майже кожне речення він починав із «Так, але...». Ґрант ішов життям зі схрещеними на грудях руками, ладен опиратися навіть хорошим новинам. Зрозуміло, що повідомлення, які він писав мені після побачень, скидалися на продовження серіалу «Погані дівчиська»: «Надто низька, не сміялася, нудна робота, може забажати повернутися до Канади, неправильно вимовляє слово “листопад”».

Наступної нашої зустрічі я запропонувала йому сісти.

— Ґранте, ви не просто суміш власних найгірших якостей чи звичок, чи не так? Ви не є вашими недоліками. Ви цілісна людина з хорошими та поганими рисами характеру, і ви б хотіли, щоб вас бачили й оцінювали з огляду на все те, що у вас є, а не лише на те, де вам варто вдосконалитися. Не судіть інших так, як ви не хотіли б, щоб судили вас.

Після кожного побачення йому заборонялося перераховувати недоліки партнерки нікому, навіть самому собі.

Натомість він мав написати мені п’ять приємних рис характеру, які помітив. Так, як радив Ален де Боттон, йому треба було застосувати свою уяву й зазирнути в глибину.

Спершу ця вправа здавалася Ґранту складною. Він писав речі типу «не спізнилася» та «правильно вживає слова». Згодом йому це стало вдаватися краще. Ось один із переліків, який він мені надіслав:

1. Вона добра. Мені сподобалося, як спілкувалася із працівниками ресторану.

2. Вона вдумлива. Розпитувала мене про мою важливу зустріч на роботі.

3. Вона націлена на сім’ю. Схоже, їй було справді цікаво слухати про мою бабусю.

4. Вона страшенно розумна.

5. ЧУДОВО ЦІЛУЄТЬСЯ !!!

Попри те що ще не знайшов свою людину, тепер Ґрант значно частіше ходить на другі побачення. Він навчився користуватися своєю уявою й у такий спосіб почав давати собі час вивчати, розуміти й оцінювати потенційних партнерок.

ВПРАВА: шукайте позитивне

Шукайте в людях щось позитивне, байдуже, оцінюєте ви їх у додатку для знайомств чи вони сидять із вами за одним столом у ресторані. Помітити їхні недоліки легко (еволюція мозку просто гарантує це), але змусьте себе шукати хороше. Після свого наступного побачення напишіть другові п’ять речей, які вам сподобалися. Чорт забирай, якщо вам це допоможе, ви навіть можете надіслати їх мені на електронну пошту (5goodthings@loganury.com).

Отже, це допоможе вам бачити позитивні моменти. Але що, коли ваш партнер зробить щось не те й виникне фундаментальна помилка атрибуції? Ви можете спинити це поривання, запропонувавши альтернативне — більш співчутливе — пояснення його поведінки.

Ситуація: він запізнився на ваше перше побачення.

Режим фундаментальної помилки атрибуції: він егоїст.

Режим співчуття: хоча він і вийшов із дому за годину до побачення, його потяг затримали.

Ситуація: він довго не відповідає на перші повідомлення після знайомства.

Режим фундаментальної помилки атрибуції: він неввічливий.

Режим співчуття: цього тижня він багато працює й однаково намагається знайти час на особисте життя.

Ситуація: вона невдало пожартувала за вечерею.

Режим фундаментальної помилки атрибуції: у неї погане почуття гумору, і ми не сумісні.

Режим співчуття: вона нервувалась і намагалася розсмішити мене.

Спробуйте перейти в режим співчуття наступного разу, коли опинитеся в одній із таких ситуацій, щоб помилково не відмовити чудовому потенційному партнерові.

Внести у своє мислення зміни, про які я кажу, складно. Це природно — зосередитися на чиїхось негативних рисах характеру та вирішити, що не хочеш більше бачити цю людину. Але є спосіб значно полегшити такий процес — скористатися силою варіанта за замовчуванням.

У ході численних експериментів біхевіористів продемонстровано, як сприйняття за замовчуванням чи заздалегідь задані параметри, що не потребують жодних дій, впливають на нашу поведінку. Уявіть, що ви складаєте меню у бургерній і вам потрібно обрати додаток, який ваш клієнт автоматично отримуватиме разом із бургером. Пропонувати його з картоплею фрі, яку можна буде замінити на салат? Чи відразу із салатом, замість якого можна буде замовити картоплю фрі? Що б ви не обра­ли, це стане варіантом за замовчуванням, якому більшість людей надаватиме перевагу.

Ви зрозумієте силу варіанта за замовчуванням, розглянувши нижченаведений графік.

Як видно з графіка, в окремих європейських країнах майже всі підписали згоду на донорство органів. В інших же країнах майже ніхто не бажає стати донором. Здавалося б, це можна пояснити такими розбіжностями, як релігійні погляди або більш чи менш комунітарний підхід, але річ не в цьому. У подібних між собою країнах (наприклад, у Данії та Швеції) показники донорства органів є зовсім різними.

Чому ж так сталося? Це не через релігію чи культуру, а радше через варіант за замовчуванням. Люди зазвичай дотримуються опції, запропонованої за замовчуванням, особливо коли йдеться про складні емоційні рішення, наприклад що робити з вашим тілом після вашої смерті. В окремих країнах, як-от у перших чотирьох, позначених у графіку на цiй сторінці світлішим кольором, у бланку заяви на отримання посвідчення водія написано: «Поставте галочку, якщо хочете брати участь». Дуже мало людей ставить галочку, тож дуже мало бере участь у програмі донорства. У країнах, де у бланку написано: «Поставте галочку, якщо не хочете брати участь», знову ж таки дуже мало людей ставлять галочку, тому більшість автоматично стає учасниками програми. Цим і варто пояснювати високий відсоток участі у програмі в інших країнах у графіку. В обох контекстах більшість обирала варіант опції за замовчуванням і не ставила галочку. Ця крихітна відмінність, припущена людьми, що розробляли бланки, мала величезний вплив на таку важливу річ, як донорство органів.

Можете всіляко користатися варіантами за замовчуванням. Один мій друг прагнув схуднути, тож установив для себе правило за замовчуванням: жодного хліба. Коли хтось пропонує йому хліб, він відмовляється: не марнує сили на ухвалення рішення, а просто дотримується свого правила за замовчуванням.

А тепер уявіть, як це подіє на ваші побачення. Ви можете обрати варіанти за замовчуванням, що допоможуть краще ухвалювати рішення. Чому б не встановити за замовчуванням правило, що ви підете на друге побачення? Це не лише допоможе опиратися природній схильності мозку зосереджуватися на негативному, а ще й сприятиме пошуку повільного розгорання, а не спалаху іскри.

Звісно, бувають і винятки. Але вважатимемо, що ви з усіма зустрічатиметеся вдруге, якщо не трапиться щось особливо драматичне, таке, що переконає вас цього не робити. (Наприклад, якщо та гіпотетична людина запізниться на дві години, від неї тхнутиме лобстерами й вона буде під амфетамінами.)

Моя клієнтка Емма, коли ми тільки-но познайомилися, ходила на дуже мало побачень. Ми працювали над її профілем, першим повідомленням, умінням слухати тощо. Крім того, поставили їй за мету принаймні одне побачення на тиждень. Вона, надзвичайно успішна операційна менеджерка, що звик­ла дотримуватися вказівок, еволюціонувала від зовсім малої кількості зустрічей до кількох побачень на тиждень.

За місяць я зрозуміла, що майже не чую одне й те саме ім’я двічі.

— Еммо, а ви ходите на другі побачення? — запитала я наступного сеансу.

Вона на мить замислилася.

— Ні, схоже, що ні. Тільки на перші. Але погляньте, скільки їх у мене було!

— Це чудово, — відповіла я. — Але не забувайте про нашу загальну мету — допомогти вам знайти партнера для тривалих взаємин. Я хочу, щоб ви спробували мати більше других і третіх побачень.

Емма погодилася зробити друге побачення варіантом за замовчуванням, а не чимось винятковим. За тиждень надіслала мені повідомлення: «У мене вже призначено друге побачення з обома хлопцями, з якими я зустрічалася вчора!»

Це може здаватись очевидним, але такий простий крок — зосередження уваги на других побаченнях, а не на перших — суттєво змінила підхід Емми. Ще за місяць вона опинилася на другому, а потім і на третьому, і на десятому побаченні з чудовим хлопцем, який переживав важкий розрив.

— Він боявся, що йому буде боляче, але ми просто продовжували зустрічатися. Це все ставало глибшим і глибшим, доки між нами не виник міцний зв’язок.

Вони й досі зустрічаються і намірилися разом переїхати до Остіна.

Зрештою саме правило за замовчуванням іти на друге побачення допомогло Джонатану зустрітися зі своїм теперішнім партнером.

Чоловік розповів, що до початку нашої з ним роботи він узагалі навряд чи наважився б на побачення із цим хлопцем, бо той не відповідав його попереднім навіть мінімальним вимогам. Або, якби вони й зустрілися, Джонатан відмовився би від другого побачення, бо перша їхня зустріч була «просто нормальною». На щастя, він дав тому хлопцеві ще один шанс.

— Мій хлопець цілеспрямований і успішний, але не такий, як я раніше очікував. Нам так весело разом. Він неперевершений слухач і оповідач. Між нами неймовірна хімія. Він також надзвичайно уважний до моїх потреб. Раніше мені здавалося, що я хочу такого великого керівника, але виявляється, це не те, що потрібно мені для плідних взаємин. Відмова від того хибного списку вимог докорінно змінила ситуацію — дала мені змогу зосередитися на наших спільних переживаннях.

Ставки тут досить низькі. На першому побаченні ви не прагнете обійняти посаду супутника життя, бо вирішуєте, бажаєте друге побачення чи ні. Ось і все. Краще піти на другого чи третє побачення з кимось і там з’ясувати, що він вам не підходить, аніж відмовляти потенційним партнерам через початкове враження, викривлене всіма можливими когнітивними упередженнями.

ВПРАВА: зробіть друге побачення варіантом за замовчуванням

«Я, ____________________________, зобов’язуюсь ходити на більше других побачень».

Підпис: ______________________________________________________

Дата: ________________________________________________________

Припустимі подразники

Правило за замовчуванням ходити на друге побачення допоможе вам дати шанс більшій кількості людей. Так само як і моя наступна порада: припиніть плутати припустимі подразники та нездоланні перепони. Справді нездоланна перепона — це фундаментальна несумісність, через яку потенційні взаємини приречені.

Наприклад, якщо ви з партнером сповідуєте різні релігії й обоє хочете, щоб ваші діти виховувались винятково у вашій вірі. Щось менш важливе — це те, що було би приємно, але не є вимогою.

Кілька років тому я відвідувала один захід для неформального спілкування. До мене підступила жінка у віці за тридцять років і сказала, що воліє поговорити про особисте життя. Її ім’я було Мерая.

— Я справді відкрита для зустрічі з кимось, — пояснила вона, — якщо тільки він не дихає ротом.

Поспілкувавшись із нею, я з’ясувала, що одна з причин самотності Мераї вже багато років полягає в тому, що вона, наприклад, поділяє всіх чоловіків на дві категорії: ті, хто дихає ротом, і ті, хто не дихає.

Так, звісно, коли хтось дихає ротом, це дратує. Так само й коли розмовляє з повним ротом, перебиває того, хто розмовляє, або розкидає одяг по всьому будинку, доки стає не видно підлоги. (Особисто я роб­лю все це.)

Але немає жоднісінького дослідження, у якому йшлося би про зв’язок між диханням не ротом і успішними тривалими стосунками.

Висувайте на перше місце те, що насправді має значення в довгостроковій перспективі. Не збивайтеся зі шляху, акцентуючи на дрібницях. Може, для вас це захисний механізм, що дає змогу залишатися самотнім і водночас ходити на побачення, із якоїсь причини уникаючи стосунків.

Ось що коїлося з Мераєю. Вона завинила тим, що помилково вважала припустимий подразник нездоланною перепоною. Визначимо точно ці терміни.

Подразник: дрібниця, що особливо дратує людину, можливо, більше за інших людей.

Припустимий подразник: вимога, що здається нездоланною перепоною, але насправді є лише подразником.

Нездоланна перепона: справді поважна причина не зустрічатися з кимось.

Подумайте про вашу нездоланну перепону. Чи могли б ви хоч якось уявити собі тривалі взаємини з кимось, хто має цю характеристику? Якщо так, це не нездоланна перепона. Наприклад, припустімо, що ви гетеросексуальна жінка і однією з нездоланних перепон для вашого потенційного партнера є «зріст, менший за метр сімдесят вісім». А тепер уявіть, що ви зустріли когось чудового, чарівного, доброго, гарного слухача з дивовижними друзями, що смішили вас, але потім він підвівся — і ви побачили, що його зріст становить метр сімдесят шість. Ви все ж таки бажаєте зустрічатися з ним? Майже впевнена, що так. Зріст не може виявитися нездоланною перепоною.

Але уявімо, що ви впевнені, що не хочете дітей. А тодi йдете на чудове перше побачення, яке закінчується тим, що супутниця без упину торочить про своїх племінниць, племінників і про те, як вона не може дочекатися, щоб стати мамою. Байдуже, яка вона чудова та як вам сподобалося з нею спілкуватися, у вас двох докорінно різні плани на майбутнє. Це нездоланна перепона.

Серед інших прикладів нездоланних перепон можуть траплятися такі: один із вас прагне моногамії, інший у неї не вірить; в одного з вас дуже старомодні погляди на гендерні ролі у стосунках, інший із ними не згоден; ви курите й не збираєтеся кидати, а в іншого сильна астма.

Сядьте й напишіть два різні списки: що для вас постає нездоланними перепонами? А що залишається просто бажаними вимогами, тим, що непогано було б отримати? Ця вправа дуже допомогла Джонатану. Саме так він зрозумів, що зріст має значно менше значення, ніж йому здавалося.

Так само й керівна посада. Але він переконаний, що нізащо не зустрічатиметься з тим, у кого немає почуття гумору.

ВПРАВА: визначте справді нездоланні перепони

Із використанням наших нових визначень запишіть, що для вас насправді має значення.

Справді нездоланні перепони:

1. ________________________________________________

2. ________________________________________________

3. ________________________________________________

Припустимі подразники, які я не плутатиму з нездоланними перепонами:

1. ________________________________________________

2. ________________________________________________

3. ________________________________________________

Бажані вимоги, які я не плутатиму з нездоланними перепонами:

1. ________________________________________________

2. ________________________________________________

3. ________________________________________________

На скільки побачень потрібно сходити, перш ніж зав’язати із цим?

Якщо ви вже готові за замовчуванням погоджуватися на другі побачення, наступне запитання таке: скільки ще мені зустрічатися з цією людиною? Чи потрібно й на треті побачення ходити за замовчуванням?

Я не скажу вам, начебто для того, щоб з’ясувати, чи може хтось стати чудовим партнером для тривалих взаємин, достатньо двох-трьох побачень. Немає даних, за якими вдалося би визначити таку кількість. Подивіться, що відбувається, коли ви гуляєте вдвох. Вам подобається бути із цією людиною? Вона дарує вам щастя? Вам імпонує те, який ви поруч із нею? Волієте її поцілувати? Ваш інтерес до неї зростає, стає меншим чи просто тягнеться — ні туди, ні сюди? Якщо ця людина ставиться грубо чи без поваги — до вас чи когось іншого, не варто більше з нею зустрічатися. І так само вчиніть, якщо через побачення вам дискомфортно, тривожно чи сумно.

Погляньте на себе чесним поглядом. Скільки вам років? Чи давно ви ходите на побачення та скаржитеся, що не відчуваєте іскри? Може, час змінити ситуацію та спробувати з кимось щось серйозніше. Пригадайте задачу про секретаря, про яку я писала в розділі 4. Усвідомте, що ви, мабуть, уже зустрічали когось, хто виявився би чудовим партнером для тривалих взаємин.

Послухайте, я не переконую вас просто зараз іти куди треба. У вас буде предостатньо часу між другим побаченням і цим етапом взаємин, щоб обміркувати їх. Я не хочу, щоб ви одружувалися за замовчуванням!

Зосередьтеся краще на питанні, яке треба вирішувати зараз: ви маєте бажання ще раз побачити цю людину? Якщо так, зізнайтеся їй у цьому!

Обітниця мисливців за привидами: не смійте ставати привидом!

У вас неминуче настане момент, коли ви вирішите, що більше не прагнете зустрічатися з кимось. Що тоді робити? Просто зникнути? НІ! ЗВІСНО НІ. Уся ця книга — про ухвалення усвідомлених рішень в особистому житті. А до таких належить і те, як розривати стосунки.

Я називаю «стати привидом» спілкування, за якого одна сторона очікує відповіді від іншої й не отримує такої. Наприклад, якщо двоє людей сходили на побачення й після цього жоден із них не написав іншому, я називаю це взаємною відмовою, привидів тут немає; але якщо вони погуляли разом, а потім один із них написав: «Ой, було так добре. Чи можемо ми побачитись іще раз?», а інший так і не відповів, то це означає, що він перетворився на привида.

Чому люди зникають? Я розпитала десятки людей про їхню звичку вдавати привидів. Ось що я почула:

«Я зникаю, бо не знаю, як пояснити, чому я волiю більше зустрічатися».

«Я зникаю, тому що мені ніяково відмовляти людям».

«Я зникаю, бо це не так боляче, як безпосередньо відмовити комусь».

Люди часто обирають роль привидiв, бо їм здається, що так вони уникають незручної ситуації та захищають почуття іншої людини.

Але ж це неправда. Зникнути — ось це незручно. До того ж завдає болю та залишає іншу людину в невизначеності. Окрім цих очевидних причин не зникати, знайдеться ще одна: зрештою «привиди» почуваються гірше, ніж якби вони просто висловили свої почуття.

Пояснити, чому так відбувається, допоможуть два когнітивні викривлення: по-перше, нездатність прогнозувати почуття (тобто ми кепсько вміємо передбачати, як через певні ситуації почуватимемось у майбутньому, наприклад що відчуватимемо після того, як стали для когось привидом); по-друге, змінюваність із плином часу нашої думки про самих себе залежно від наших учинків. За теорією самосприйняття, запропонованою психологом Дерілом Бемом, причина цього — відсутність доступу до внутрішніх думок і почуттів. Ми покладаємося на те, що наші дії скажуть нам, ким ми є насправді. Це дає змогу пояснити, чому, за результатами досліджень, волонтерство належить до найбільш надійних способів здобути щастя. Волонтери постійно почуваються більш задоволеними та мають вищу самооцінку порівняно з неволонтерами, бо, впоравшись із роботою, озираються на свої вчинки й міркують: «Я витрачаю час на допомогу людям. Зрештою, я, либонь, досить щедрий!»

Люди зникають, щоб уникнути ніяковості. Проте, згідно з теорією самосприйняття, озираючись на такий учинок, вони думають: «Я типу вчинив якось підло. Мабуть, я паскудник». І тоді починають гірше ставитися до себе.

Я поставила невеликий експеримент для доведення, що, перетворившись на привида, люди почуваються гірше, а не краще. Передусім через Фейсбук і Реддіт я набрала учасників — тих, хто сам визнавав, що є привидом, і стверджував, що зникає, ховаючись від інших принаймні раз на місяць. У ході опитування я поцікавилася, наскільки щас­ливими вони очікують почуватися за шкалою від одного до п’яти (від «анітрохи не щасливий» до «дуже щасливий») після того, як А) зникнуть для когось, Б) просто напишуть комусь, що не зацікавлені в спілкуванні з ним.

Як я й припускала, більшість респондентів очікувала, що матиме настрій від «нейтрального» до «щас­ливого» після того, як когось проігнорує, і від «трохи нещасного» до «зовсім нещасного», коли надішле повідомлення з відмовою.

Надалі я запропонувала половині групи оцінити власне почуття «щасливості» за тією самою шкалою від одного до п’яти, коли вони наступного разу зникнуть для когось. Іншу половину я попросила не вдавати привидів — після зустрічі з кимось, кого вони не бажали більше бачити, порадила їм надіслати таке повідомлення: «Привіт, [вставити ім’я]. Мені дуже сподобалося говорити про [вставити тему розмови]. Навряд чи з нас може скластися пара, але мені приємно було з тобою познайомитися». Я звеліла цим людям надіслати мені скриншоти їхніх повідом­лень і відповідей (якщо вони їх отримали).

Як гадаєте, що сталося? Більшість тих, хто зник, не надсилаючи повідомлення, відповіла, що через свій учинок почувається нейтрально чи не дуже щас­ливо. Пізніше вони стверджували, що почуваються винними, тож, коли після першого побачення людина кілька разів перепитувала, чи не зустрітися їм ще раз, узагалі воліли не брати телефон.

Ті, хто писав, що не зацікавлений у спілкуванні, отримували позитивне підкріплення від іншої людини майже в двох третинах випадків. Іншим узагалі нічого не відповідали. Лише одна людина в зустрічному повідомленні спробувала довідатися, що саме було не так, і зчинила сварку.

Стаючи привидами, люди вважають, що обирають собі легкий шлях. Але вони помиляються: обравши добру, відкриту, ввічливу доріжку, можна отримати позитивне підкріплення.

Людина, найімовірніше, відповість щось на кшталт: «Дякую, що написав. Щасти тобі». Чуєте цей звук? Це полегшене зітхання. Ми почуваємося краще, бо щойно одержали підтвердження, що є хорошими людьми.

Сподіваюся, я переконала вас, чому не варто вдавати із себе привида. Але іноді буває так важко скласти повідомлення — «Дякую, наступний». Спростіть для себе це завдання. Скористайтеся папкою «Нотатки» в телефоні чи збережіть прощальне повідомлення, до якого можна додавати потрібні слова, які я навела вище. Пообіцяйте собі надсилати його, щойно зрозумієте, що хтось вас не цікавить.

Що треба та чого не треба робити за відмови

Треба:

1. Бути ввічливим.

2. Висловлюватися чітко (оберіть щось із «Я не думаю, що ми можемо бути парою» і «Я не думаю, що ми підходимо одне одному»).

3. Пишіть коротко та чітко. Має вийти просто ввічливе повідомлення, а не маніфест про загрози сучасних побачень. (Це моя робота, а не ваша!)

Не треба:

1. Говорити, що хочете бути друзями, якщо насправді цього не хочете. Інший може прийняти цю пропозицію, і, якщо вона не щира, вийде тільки гірше.

2. Критикувати людину чи давати відгуки. Вас про це не просять, і не вам судити.

3. Втягуватися у переписку, якщо інший добивається подробиць. Чітко висловлюватися — це добре, але ви нікому не винні довгих розмов.

Даймо обітницю «Мисливців за привидами» та зобов’яжімось висловлюватися відкрито та чесно про те, що почуваємо. Не ставаймо привидом. Від цього буде гірше.

Ключові висновки

1. Ефект негативності — це наша природна схильність прокручувати в голові те, що склалося не так. Ви можете подолати його, шукаючи найкращі риси характеру свого супутника. Запам’ятайте Золоте правило моралі для побачень: не судіть про інших так, як ви не хотіли б, щоб судили про вас.

2. Ми легко припускаємося фундаментальної помилки атрибуції. Йдеться про звичку вважати, начебто чиїсь дії відображають те, ким є він сам, а не обставини, у яких опинився. Наприклад, на когось, хто запізнюється на побачення, вішати ярлик егоїста. Ми здатні уникнути такої помилки, із більшим співчуттям пояснюючи причину певної поведінки: можливо, бос виявив бажання обговорити з ним щось саме тоді, коли він уже збирався піти з роботи.

3. Ми гірше, ніж нам здається, вміємо судити про характер. Часто для то­го, щоб привабливість зросла, потрібен час, тож варто дотримуватися правила: за замовчуванням погоджуватися на друге побачення.

4. Розрізняйте припустимі подразники та нездоланні перепони. Не відмовляйте через якусь дурницю, що насправді неважлива для тривалих взаємин.

5. Не смійте ставати привидом!