Зашморг

Розділ IX ТОГО СТРАШНОГО ВЕЧОРА

Ніч. Вагон похитує, кидає з боку на бік. Задуха. Знизу долітає чиєсь хропіння. Хтось із пасажирів стогне, бурмоче вві сні. Темним вагоном часом пробігають промені залізничних ліхтарів, повз які мчить поїзд.

Сон уперто не йде до мене. Лежу на спині з розплющеними очима, заклавши руки під голову.

Отже, Павло докладно змалював мені той останній вечір. Ми навіть склали з ним певну схему. Відомості про цей вечір немовби розпадаються на три ряди. Я так і розташував їх для себе.

Перший ряд — події. Як зустрілися, де йшли, куди заходили. Розібратися і зрозуміти цей ряд було непросто, бо Павло погано знає Москву і зовсім не знає тих місць, де того вечора опинився. Все ж мені пощастило з'ясувати низку дуже цікавих обставин.

Павло з Вірою блукали містом години зо дві, вона відмовилася повечеряти у кафе або піти в кіно, як пропонував Павло. Віра сказала, що їй треба зайти в одне місце, і Павло зголосився її провести. Вони сіли у метро й поїхали з пересадкою, досить довго. Потім іще йшли пішки. Це був район ВДНГ. Вони опинились біля готелю «Колос». Віра дозволила Павлу почекати її внизу, у вестибюлі. Вона повернулася хвилин через десять. Павло запам'ятав час. Повернулася з якимсь пакунком. І вони знову вирушили в дорогу.

Тепер Вірі треба було заїхати в інше місце і віддати цей пакунок. Наступну, другу частину шляху Павло запам'ятав гірше. Було знову метро, і нова пересадка з плутаними переходами та ескалаторами, потім тролейбус, а решту дороги вони пройшли пішки. І знову Павло чекає, тепер уже біля під'їзду якогось будинку. Чекає майже годину. Віра нарешті приходить, і знову вони бредуть вулицями вже без певної мети, потрапляють на будівництво, стоять над котлованом, потім ідуть далі.

До речі, відрізок шляху від того будинку до будівництва, пройдений пішки, ми спробували зобразити у вигляді схеми. У Павла, виявляється, чудова зорова пам'ять. Незважаючи на те, що було поночі, що він дуже хвилювався і поруч була Віра, Павло багато що запам'ятав дорогою. Повороти, окремі будинки, вивіски та інші орієнтири.

Ну, а незабаром після того, як вони залишили будівництво, біля найближчої трамвайної зупинки Віра попрощалася з Павлом. Ніякі прохання пронести її додому по вплинули. І Павло поїхав…

Такий перший ряд одержаних мною відомостей, ряд, так би мовити, подій.

Другий ряд можна назвати психологічним. Він не менш важливий, ніж перший. А можливо, і важливіший.

Коли Павло, приїхавши до Москви, подзвонив Вірі, вона зраділа його дзвінку, дуже зраділа, Павло в цьому певен. Потім вони зустрілися. Віра була чимось пригнічена, вона мала поганий вигляд. На стривожені запитання Павла Віра намагалася не відповідати і переводила розмову на інше… Я вже знаю, Віра говорила тільки правду або нічого не говорила. Брехати вона не вміла. Їхня розмова на останньому етапі була вкрай напруженою і тяжкою. Але це вже третій ряд відомостей, його поки що торкатися не слід.

Віра почала дуже нервувати, коли вони поїхали у готель. Вона навіть сказала Павлу: «Ти думаєш, мені самій хочеться? Але я обіцяла… І тепер нічого не залишається, як їхати… Мене чекають, розумієш?..» Але хто чекає і навіщо, вона йому не сказала. У вестибюлі готелю так посміхнулася Павлові, немов благала вибачити її за щось. А коли Віра повернулася з пакунком, вона була похмура, мовчазна і цілу дорогу зосереджено думала. Коло під'їзду того будинку знову посміхнулася Павлу, ласкаво провела рукою по його обличчю і сказала: «Я дещо вирішила, Павлушо. Більше так тривати не може». Й утекла. А Павло залишився чекати. І на душі у нього… Втім, зараз суть не в ньому. Хоч він був по-справжньому щасливий. Він думав, що Віра вирішила їхню спільну долю, що вони все-таки будуть разом, назавжди.

Він чекав довго і терпляче. Але, коли Віра нарешті вийшла, Павло відразу зрозумів, що сталося непоправне. У Віри, як йому здалося, змінилася навіть хода. Вона важко сперлася на його руку. Йшли вони мовчки. Павло не наважувався ні про що запитувати. Еге ж! Пакунка у неї в руках уже не було. Це факт з першого ряду, ряду подій. Потім Віра втомлено сказала: «Ні, Павлушо, нічого не вийде…» Павло розгнівався. Втім, їхня подальша розмова теж належить не до цього ряду, а вже до наступного, третього. А тут я простежую лише стан Віри цього останнього вечора. А такі розмови велися у них, виявляється, давно. Хоч ця розмова була найважчою.

Отже, незабаром вони підійшли до брами будівництва, і Віра потягла Павла туди. Вони довго стояли, обійнявшись, біля деревця, Віра не хотіла відпускати Павла. Вона обіймала його мовчки, припавши обличчям до його грудей. Потім Віра повела Павла до котлована. Вони вилізли на високий насип, і Віра глянула вниз. Ось тоді Павло й сказав: «Обережно. Тут можна розбитися на смерть». А Віра відповіла: «І добре. Краще так…» Коли Павло вів її звідти, він помітив, що вона вся тремтить, як у лихоманці, і спитав, чи не захворіла часом. Віра уривчасто сказала: «Ні», — і незабаром почала квапливо, нервово прощатися, схлипуючи та розсердившись, коли Павло не хотів їхати. До речі, цей шлях від будівництва до зупинки трамвая, де Павло зрештою залишив Віру, ми з ним теж спробували перенести на схему.

Ось другий ряд одержаних мною відомостей, так б мовити, психологічний. Як виразно відчувається тут наростання у Віри психічної, нервової напруженості! І трагічний кінець здається тут уже закономірним.

Отже, самогубство? Очевидно, так. Але чому? Що стало причиною? Що або хто? А якщо «хто», то це теж треба розслідувати. Бо є такий тяжкий злочин — доведення до самогубства. Часом це страшніше і небезпечніше, ніж убивство. То що ж у даному випадку стало причиною самогубства? Якщо не причиною, то поштовхом тут, безперечно, був і приїзд Павла, і ці дивні, навіть підозрілі візити.

Втім, спершу треба пройти третім рядом одержаних мною відомостей. Його можна назвати суто інтимним або любовним рядом, і тут беруться до уваги, як ви, напевно, здогадуєтесь, ті взаємини, що виникли між Вірою та Павлом. Зазначу, до речі, що і тут я Павлу вірю в усьому. І не тільки тому, що його розповідь збігається навіть у деталях з тим, що я уже знав про їхні взаємини, і навіть не тому, що я бачив, у якому стані Павло все це мені розповідав — коли брехати стає неможливо; але головне, я зрозумів, за що Віра полюбила цього хлопця, — а те, що вона його полюбила, я тепер не маю сумнівів, досить прочитати її листи. Так, Павло — людина відверта, смілива і чиста, ось головне у ньому, хоч багато хто може мені й не повірити, довідавшись про його судимість, втечу та інші «вибрики».

Вони справді познайомилися у санаторії влітку минулого року. І полюбили одне одного. Павло потім не раз приїздив до Москви, вони бачилися, листувалися цілу зиму. Але чим ближчими ставали одне одному, тим дужче Віра немовби гнітилася, тим, здавалося, більше спочатку прикростей, а потім і страждань завдавали їй ці взаємини. Павло спочатку відчував це зовсім приглушено, невиразно і сам не вірив своїм відчуттям. Адже він бачив, що вона любить його! Вперше Павло зіткнувся з цим відверто, коли вже навесні він запропонував Вірі стати його дружиною. І Віра відмовилася. «Це неможливо, неможливо», — сказала вона й розплакалась. Вона розплакалася так гірко, так відчайдушно, що Павло сторопів. Віра обіймала, цілувала, пестила його, і Павло відповідав, збитий з пантелику та розгублений. Він нічого не розумів. Вона готова була жити з ним, але вийти заміж за нього чомусь вважала для себе неможливим. А Павло любив її по-справжньому і не бажав потайного, невлаштованого та бездітного життя з нею у різних містах. А головне, він відмовлявся розуміти, та й не міг зрозуміти, чому вони повинні бути приречені на таке недоладне, таке безглузде життя.

І ось ще майже півроку страждань, сварок, примирень, благань, відчаю, поїздок до Москви. У нього знову відкрилася виразка шлунка — вперше з'явилась вона у нього в колонії, — і Павло змушений був знову поїхати до санаторію лікуватися. Цього разу — без Віри. А потім… потім раптом прийшов цей її останній лист.

Навіть я не можу зараз спокійно згадати цей лист. Напевно, після таких листів люди недовго залишаються серед живих. Ці листи пишуться на краю такої безодні відчаю, що крок у неї робиться вже автоматично.

Але навіть у цьому листі Віра не каже, чому вона відмовляється вийти заміж за Павла. Вона тільки пише, що любить його і не хоче розбивати й калічити йому життя, він і так надто багато зазнав. А її життя закінчене, і вона все одно не витримає того, що її чекає. І що більше у неї немає сил. Інші можуть так жити, а вона — ні. І тут, мовляв, нічого вже не вдієш, нічого не зміниш. А винувата в усьому вона сама, насамперед вона, а вже потім інші. І Павлу вона бажає щастя, він його заслужив, щастя з іншою жінкою.

Ось одержавши такий лист, Павло і помчав до Москви, все покинувши, на все махнувши рукою.

Такий третій ряд відомостей, одержаних мною.

Здається, чимало їх зібралося. Але, як і раніше, немає відповіді на головне питання: чому, чому вона це зробила? Що її штовхнуло на такий страшний крок?

Я відчуваю, відповідь не проста. Легше звернути все на нестійку, хвору психіку, піти від життєвих проблем до проблем медичних, пояснити все не глухим кутом у житті, а хворобою. Це найлегше і, можливо, найзручніше. Але я пройду весь шлях до кіпця, пройду будь-що, хоч би яким важким та небезпечним цей шлях виявився.

Москва зустрічає мене великими пластівцями мокрого снігу. Наче маленькі клаптики білого паперу, вони, кружляючи, лягають на чорний асфальт. Тепло.

— Та-ак… — мовить Кузьмич, вислухавши до кінця мій звіт. — Чесно кажучи, сподівався, що закінчиш цю справу у Горькому. А тут на тобі… Значить, самогубство, так, виходить?

— Очевидно, самогубство, — обережно підтверджую я. — От тільки мотиви до кінця не зрозумілі.

— Ех, любий, — зітхає Кузьмич і струшує попіл з сигарети. — Як ти знаєш, буває й так, що мотиви навіть самогубцеві до кінця не зрозумілі. Нерви підводять. Психічні перевантаження всюди. Знаєш, як у газетах пишуть? Час, мовляв, такий.

— Як наш бідолашний час не називають, — посміхаюся я. — І вік неврозів, і вік стресів. І різні вибухи навколо: інформаційний вибух, демографічний, сексуальний. От і збережи тут нормальну психіку.

— Гаразд, — обриває мене Кузьмич. — Не туди ми з тобою повертаємо. Неврози, розумієш ти, неврозами, а в цьому випадку ще треба розібратися, які тут неврози діяли. І розповідь цього… Як його?

— Павло.

— Еге ж, Павла. Вона нам деякі відправні точки дає. Ти не вважаєш? А його самого ти, значить, повністю виключаєш?

— Повністю. І зараз він захворів. Дуже сильний нервовий приступ. Ще й виразка відкрилась.

— Ну, ну. Давай, значить, самі будемо розбиратися. Що тепер робитимемо?

— Треба пройти їхній шлях того вечора, — кажу я. — Крок за кроком. Слід з'ясувати, де була Віра.

І от я сиджу один у своїй кімнаті. Болить голова. Я тяжко борюся зі сном. За вікном уже смеркає. На столі переді мною схема метро, схема маршрутів громадського транспорту і, нарешті, схематичний план самого міста. На цьому останньому плані я вже позначив кружком будинок Віри і готель «Колос», з'єднав їх пунктирною трасою. А далі? Де знаходиться той будинок, куди Віра потім поїхала, звідки вийшла сама не своя і де нервовий стрес досяг, очевидно, свого апогея?

Наступного дня я вже сповнений енергії та нетерпіння. До будівельного майданчика я добираюсь від свого дому досить швидко і, до речі, переконуюсь, що там тиша і запустіння. Бідолашні товариші пайовики.

Я озираюсь і витягаю з кишені аркуш зі схемою.

Отже, Віра й Павло підійшли сюди з того боку, від того високого будинку. Так сказав мені Сергій, молодий робітник, який бачив їх того вечора з дверей вагончика.

Значить, мені треба йти до того будинку. Десь на цій вулиці Павло звернув увагу на продовольчу крамницю, у вітрині якої висить барвисте зображення коров'ячої морди. Я бреду вулицею, минаю високий будинок і справді незабаром наближаюся до продовольчої крамниці з потрібною мені вітриною. Молодець, Павло! Значить, можна довіряти його пам'яті.

А тепер мені, очевидно, треба буде повернути ліворуч. Он з-за того рогу вони й вийшли на цю вулицю.

Незабаром я повертаю за ріг, поволі обходжу з краю в край нову вулицю, але так і не бачу вказаного Павлом орієнтира: якогось напівпідвального поверху з масивними чавунними ґратами у вигляді зігнутих стріл, біля одної з яких Віра з Павлом ненадовго зупинилися того вечора.

Можливо, я повернув не за той ріг? Павло легко міг і помилитися, зрештою. Дивовижно, що він взагалі зміг у такому стані хоч щось запам'ятати.

Я знову виходжу на першу вулицю і йду до наступного повороту. Але і на тій вулиці не бачу клятих ґрат, хоч ця вулиця виявляється разів у півтора довшою і на ній розташовано чимало старих будинків.

Так я блукаю та й блукаю околишніми вулицями, втративши вже надію, і встигаю добряче стомитися та змерзнути, як рантом зовсім несподівано натрапляю на маленьку біленьку церковку, грубо затиснуту між двома сірими, стандартними, п'ятиповерховими будинками. І я з полегшенням переконуюсь, що це третій орієнтир, вказаний мені Павлом, і що тепер я, мабуть, можу спокійно плюнути на ті грати, від яких мене вже нудить.

Я знову звіряюся із своєю схемою, і виявляється, що ця церковка стоїть приблизно на середині шляху від того загадкового буднику, куди заходила Віра, перед тим як потрапити на будівельний майданчик. Ну, що ж, це вже непогано. Тепер можна рушати далі.

Я замріяно стою перед церковкою, міркуючи, куди ж, у який бік мені треба йти далі, коли раптом відчуваю на собі чийсь погляд. Ну, просто спиною відчуваю. Проте відразу повернутися я не наважуюсь, та й не можна. Адже можу сполохати людину, котра так пильно на мене дивиться. А я хочу знати, хто вона така. І це не проста цікавість. Професійне чуття підказує мені, що з'ясувати це корисно, навіть необхідно. Це треба зробити хоч би для того, щоб «зняти питання».

Але коли я, нарешті, знаходжу можливість кинути непомітний погляд назад, там уже нікого немає, крім самотньої жіночої постаті на протилежному боці вулиці, яка віддаляється від мене. Постать ця, пряма і строга, здається мені знайомою. Але хто ця жінка, де я її зустрічав, пригадати ніяк не можу.

Я задумливо бреду слідом за нею, добре, що наші шляхи збігаються. Зараз мені треба завернути за перший чи другий ріг праворуч, якщо вірити Павлу. Неподалік від цього рогу, на тій новій вулиці, має бути пельменна, голодному Павлу вона того вечора відразу впала в очі.

Ще не дійшовши до першого рогу, я помічаю, що жінка поперед мене спокійно повертає за нього. Що ж, мені однаково треба обстежити обидва повороти й обидві вулиці. Почнемо з цього. Я завертаю услід за жінкою і незабаром бачу пельменну. Все, здавалося б, іде чудово.

Але мене починають хвилювати дві обставини і з кожною хвилиною усе дужче.

По-перше, жінка, як і раніше, продовжує маячити перед моїми очима і немов дратує мене. Де, чорт забери, я її зустрічав? Зараз мені вже здається, що і погляд у неї був не дружній, навіть ворожий. Якби мені тільки глянути їй в лице, я її негайно впізнав би. Але жінка йде не озираючись, і випереджати, заглядати їй в лице незручно, та й ризиковано. У той же час бажання довідатися, хто ця жінка, з кожною хвилиною у мене зростає.

Але ще дужче мене починає турбувати зовсім інша обставина. Справа в тому, що вулиця, якою я йду і де стоїть, зі слів Павла, той самий будинок, — усього лиш за три або чотири будники від пельменної, вулиця ця мені все більше здається знайомою.

А через хвилину я зупиняюся мов укопаний. Я впізнаю будинок. Я впізнаю вулицю. Я тепер упізнаю і жінку, котра спокійно входить у цей будинок. Я все впізнаю і не вірю самому собі. Та й є від чого так здивуватися: я стою навпроти будинку, де живе Станіслав Христофорович Меншутін.

І от я намагаюсь уявити собі, що могло статися того вечора у домі Меншутіна, що могло вплинути там на Віру так сильно і так жахливо. У голову лізе казна-що, наприклад, що Меншутін був закоханий у Віру і при ній заявив про це дружині або він несправедливо звинуватив Віру у якихось службових злочинах.

Однак поступово я заспокоююсь і починаю міркувати вже розсудливіше. По-перше, чи можна стверджувати, що Віра тою вечора була само у Меншутіна? А раптом у цьому будинку живе ще хтось із її знайомих? Значить, треба буде перевірити всіх мешканців у під'їзді. Хоч скоріше за все Віра заїжджала до свого начальника. Далі. Віра щось привезла Меншутіну, одержавши цей пакунок у невідомої поки що особи в готелі «Колос». Отже, треба перевірити, хто з можливих знайомих Меншутіна проживав того дня у цьому готелі. І, нарешті, по-третє, стає цікавою сама особа Меншутіна та його зв'язки. Цим теж, очевидно, доведеться зайнятися. Однак головна ланка зараз — готель.

Я зупиняю таксі і їду до готелю «Колос». Шлях неблизький і влетить мені в копієчку. Але я втомився і мене гризе нетерплячка.

Я заходжу до просторого і не вельми людного вестибюля і повз швейцара в золотих галунах прямую до віконця чергового адміністратора. Відбувається коротка і вражаюча церемонія знайомства, і Рита — так звуть молоденьку адміністраторку — спочатку здивована і навіть стривожена моєю появою, нарешті заспокоюється, а через хвилину вже з піднесенням починає допомагати мені. Дата з минулого місяця, яка мене цікавить, — порівняно недавня, відтоді минуло трохи більше трьох тижнів. Але готель не маленький, а прізвищ приїжджих доводиться переглянути куди більше, ніж є номерів, поки переконаєшся, що та або інша людина не виїхала трохи раніше або не приїхала трохи пізніше потрібного мені дня. Без Рити я напевно заплутався б у цьому неймовірному графіку. А їй, до речі, доводиться раз у раз відриватися, і тоді робота зупиняється.

Але найтривожніше те, що жоден із приїжджих, які проживали, як ми з'ясовуємо, того дня у готелі, ні за якими ознаками не підходить на роль ділового знайомого Меншутіна. Я, звичайно, виходжу з того, що людина ця не родич йому, не особистий його приятель або приятелька. Віри могли стосуватися тільки службові справи. Отже, й особа та була зв'язана з Меншутіним по службі.

До нас підходить друга жінка-адміністратор, очевидно зацікавившись нашою роботою, і, довідавшись, у чім річ, радить:

— Ти подивись ще у зошиті, де резерв.

— Ах, так! — втомлено погоджується Рита.

Вона витягає зі столу досить пошарпаний зошит і починає гортати його.

І от на третій або на четвертій сторінці цього самого пошарпаного зошита, серед вписаних різними почерками прізвищ, я знаходжу одне, дуже знайоме. Це Григорій Маркович Фоменко, головний механік радгоспу «Приморський».

Ну, чи можна витримати протягом одного дня два таких несподіваних відкриття? І я, як оглашенний, мчу до себе у відділ, попередивши Кузьмича телефоном, щоб він, ради бога, нікуди не йшов.

Кузьмич, очевидно, заінтригований моїм відчаєм. Я з ходу все йому доповідаю.

— Що ж це таке, Федоре Кузьмичу? — хвилюючись, запитую я. — Ну, добре. Припустимо, цей пройдисвіт Фоменко переслав Меншутіну якийсь подарунок. Припустимо навіть, що це був хабар. Хіба це привід, щоб покінчити з собою? Нісенітниця якась!

— Та-ак!.. — Кузьмич задумливо постукує складеними окулярами по столу. — Ми встряємо у неприємну історію, тобі не здається? Доведеться, очевидно, взятися й за цього Меншутіна. Причому як належить, згоден? Будемо вважати, що це нова версія.

— Має бути колись цьому кінець, — бурчу я.

— Усе, що має початок, має і кінець, — філософськи зауважує Кузьмич і знову зітхає.

Я помічаю, що Кузьмич почав ставитися до мене трішечки інакше, ніж раніше, здається, він став більше бачити у мені колегу, ніж юного помічника. Ось це завоювання!

У мене у самого тепер офіційний помічник Валя Денисов.

Минуло вже чотири дні після того, як я «вийшов» на Меншутіна і Фоменка. За цей час ми встигли зробити і довідатись багато що.

Спостереження за Меншутіним дозволило встановити деякі його знайомства, або, як ми кажемо, «зв'язки», що мають для нас очевидний інтерес.

До речі, не менший інтерес становлять і ті обставини, при яких ми ці зв'язки виявили.

Справа в тому, що всі зустрічі Меншутін чомусь призначав у ресторанах. І завжди за обід або вечерю розплачувався сам, а вибирати страви та напої пропонував своїм співбесідникам, і ті робили це впевнено, звично й не зважаючи на їхню вартість. За три дні відбулося не мало не багато — чотири такі зустрічі, щоправда, два дні випали на суботу та неділю. Чотири зустрічі — з чотирма особами. Меншутін зустрічався тільки віч-на-віч. Це були явно ділові зустрічі. Часом під час розмови навіть робилися якісь записи.

Ми, природно, постаралися з'ясувати, хто ж були ті люди, з якими Меншутін зустрічався. Один з них виявився заступником директора таксомоторного парку, другий — головним інженером великої автобази, третій — заступником директора авторемонтного заводу. А четвертим з його співтрапезників був представник великого південного радгоспу, який приїхав до столиці «пробивати питання з транспортом». Радгоспу треба було немало: три легкові машини, молоковоз, два автобуси і до всього ще й токарний верстат. Останні відомості ми взяли з офіційного листа, який зберігається в управлінні, де працює Меншутін. До речі, його зустріч з представником радгоспу відбувалася за іншим «протоколом»: платив за обід приїжджий, а страви і напої вибирав Меншутін. Було вирішено з'ясувати шлях і наслідок офіційного клопотання південного радгоспу, представник якого зараз крутиться навколо Меншутіна.

У мене є товариш, Едик Албанян, який неодноразово вже виручав мене у таких ситуаціях, а траплялося, що ми разом починали або завершували подібні справи. Едик працює в Управлінні БРСВ і дуже високо цінується у цій солідній «фірмі». Він і порадив нам це.

Отже, ми зосередили свою увагу на клопотанні південного радгоспу. А воно, дивовижним чином, відсторонюючи інших претендентів, обростало все новими, що радують душу, резолюціями: «згоден», «дозволити», «забезпечити», «до виконання». А сам представник, забувши тимчасово про звані обіди та різні випивки, ганяв по місту з однієї, вже знайомої нам, організації до іншої, всюди зустрічаючи найгостинніший прийом та повне розуміння.

Це «розуміння» дійшло до того, що у названому вище таксомоторному парку він одержав під виглядом списаних такі три «Волги», на яких, із слів розгніваних водіїв, можна було «привозити по два плани на рік з самими капелюхами». Слідом за тим, на вже відомій нам автобазі було одержано «списаний» автобус, на якому, виявляється, «можна було возити навіть іноземних туристів», як висловився колишній водій цього автобуса, природно, не підозрюючи, хто і чому його про це розпитує. І ще більш, непевним шляхом було одержано на одному невеликому підмосковному заводі зазначений у клопотанні токарний верстат. Варто було представникові радгоспу поїхати туди і буквально на півгодини заглянути до кабінету головного механіка. Ну, а молоковоз виник взагалі з самих папірців, як фенікс з попелу. Ми навіть не встигли зафіксувати цей загадковий процес. Механізм «списання» тут спрацював так чітко і навально, немов був розрахований тільки на цю сферу діяльності.

Уся ця фантасмагорія розгорнулася і закінчилася за якихось п'ять днів. Потім відбувся прощальний обід у ресторані, як заведено, віч-на-віч, за вже відомим «протоколом», під час якого, проте, нічого підозрілого з рук до рук передано не було. Але після обіду, в гардеробі, одягнувшись і дружньо потискаючи один одному руки, представник південного радгоспу, на хвилину втративши пильність, кинув фразу, зміст якої ми зрозуміли тільки пізніше: «Решту, значить, поштою…»

Ця необережна фраза і примусила нас з особливою увагою поставитись до наступних візитів Меншутіна на центральний поштамт та ще до двох поштових відділень, де, виявляється, його вже чекали грошові перекази.

Наступного дня, з санкції прокурора, ми не без подиву вивчаємо ці перекази. На одному з них є примітка відправника: «Зарплата за листопад», а на другому — «Премія і зарплата за грудень». На третьому жодної примітки не виявляємо, але зате переказана сума набагато перевищує інші. Зворотні адреси двох перших переказів виявляються мені знайомими. Один належить південному радгоспу «Приморський», в другий тому самому колгоспу, куди свого часу їздила Віра. Третя адреса нам незнайома і належить якомусь виноградарському колгоспу в Грузії. Ця адреса поповнює нашу картотеку.

Того ж дня на всі три адреси, точніше, на адреси наших відділів там надсилаються доручення перевірити оперативним шляхом, тобто не викликаючи ні в кого побоювань і підозри, у зазначених колгоспах та радгоспі фінансові документи, щоб виявити суми, сплачені громадянинові Меншутіну, а також причини цих виплат.

Увечері, коли ми, як звичайно, підбиваємо підсумки зробленого за день, Едик насмішкувато каже:

— Тепер ви розумієте, чому один з моїх клієнтів у хвилину відвертості мав нахабство сказати мені: «І при соціалізмі можна жити, шановний Едуарде Монуковичу, треба тільки добре вивчити його закони». — «Вивчити його закони вам доведеться тепер, кажу. — Досі ви вивчали тільки щілини в них». Отакий тип! Це вам не який-небудь квартирний злодій або бандит. Це освічена, начитана людина, тиха, ввічлива, лагідна, до того ж із шаленою винахідливістю та без будь-якої крихти совісті й жалю до ближнього. Ось і ваш такий. Тільки він не лащиться, він усіх повчає. Теж непоганий прийом. Навіть небезпечніший за інші.

Так, ми з Валею це чудово розуміємо. Адже ми не новачки, і з «клієнтами» Едика нам уже доводилося стикатися.

— Машину, пройдисвіт, тільки-но купив, — кажу я.

— Дріб'язок, — махає рукою Едик. — Кого зараз цим здивуєш? Ми копнемо глибше, почекайте. У нього, дивись, десь і будиночок є на два поверхи, кам'яний, з садком, на матір або тещу оформлений. Кілометрів так за сто під Москви у якому-небудь мальовничому сільці. Та в нього і крім будиночка дещо знайдеться, ще дивніше, приготуйтесь.

І ми готуємось ні з чого не дивуватися.

А наступного дня у Валі Денисова відбулася дуже цікава і важлива зустріч.

Валя зайняв номер у тому самому готелі, що і представник південного радгоспу, і вже ввечері познайомився з ним у кафе на третьому поверсі, де той, втомлений та засмиканий, мляво вечеряв у межах своїх командировочних коштів. Стриманий і небалакучий Валя, якщо треба було, міг перетворюватися на компанійську і веселу людину. Незабаром за столиком уже точилася цілком дружня і довірлива розмова, заради якої у складчину було навіть узято пляшечку коньяку.

— Дай пораду, Митю, — звернувся Валя до нового приятеля. — Що робити? Як почати? Адже ти через усе це вже пройшов. Адже ти всього добився.

І показав офіційний лист «свого» колгоспу з проханням виділити йому деякі вкрай необхідні транспортні засоби.

Митя зітхнув, почухав за вухом і сказав, сумно глянувши Валі в очі.

— Є, Валю, там одна акула. Але з порожніми руками до нього краще не потикайся.

— А якщо напрямки, як належить?

— Напрямки, сам знаєш, коли ще буде і що. А цей усе, що треба, за п'ять днів оформить. Ось як мені, — він знову зітхнув. — Потім, звичайно, за два тижні не відмиєшся. Але що робити? Моє начальство з мене теж голову разом із зачіскою знімає. Адже потрібна техніка, хоч плач. От мені цю акулу і показали. А вже зажерливий! Віриш, на його машині кудись поїхали, так я за бензин йому заплатив. Ну, а ця писулька нічого, голубе, не варта. — Митя показав на клопотання колгоспу.

— Як же тоді?

— Тут, брате, ціла механіка. Вам треба мати клопотання обласного управління «Сільгосптехніки», зрозумів? А вони так просто його не дадуть. У них уже всі фонди давно вибрані. Їм уже сто разів після цього відмовлено. Значить, що? Значить, ти повинен в обласному управлінні своєму довести, що техніку тобі дадуть, саме тобі для твого колгоспу. Зрозумів?

— Як же я доведу? — сумно спитав Валя.

— От, от, це, голубе, і є перший фокус… — Митя розпалився. Завжди, знаєте, приємно повчати ближнього, демонструвати свою перевагу, свою кмітливість та досвідченість. І Митя значуще, водночас лукаво продовжував: — Ти спершу одержиш від тієї самої акули лист до обласного управління. Офіційний, на бланку, за підписами, все, як годиться. Так, мовляв, і так. Є певна можливість задовольнити як виняток.

— Він сам цей лист і напише?

— Ні-ні. Зовсім інший главк напише. А його справа — коли в обласного управління відповідне клопотання прийде, — кидати тобі, що потрібно.

— Що ж, мені, значить, у іншому главку іще одну акулу шукати треба? — злякався Вали.

Митя поблажливо поплескав його по плечу.

— Хе! І як таке теля у такій справі присилають, дивуюсь, їй-богу. Ну, навіщо тобі лізти до іншого главку? Я ж сказав: це перший фокус акули тієї. Він цей лист тобі сам організує, зрозумів? А потім сам-таки тобі й техніку, яка вам потрібна, передасть. Коли ти клопотання з обласного управління принесеш.

— Незрозуміло, хоч убий, — покрутив головою Валя. — Адже кожна гайка у нас заздалегідь планується, кому, скільки, чого. Так? І ти сам кажеш, кожна організація свої фонди вже вибрала. Звідки ж тоді твоя акула бере вільну техніку?

— Звідки? Та все ж звідти, голубе. З тієї ж кишені. Економіку вивчати треба, зрозумів? Не тобі, не тобі, ясна річ, а їй, акулі тій, значить. «Планується…» — перекривив він Валю. — Плануються у нас тільки початкові поставки. Зрозумів?

— Не зовсім, — цілком щиро зізнався Валя.

— Ну, як тобі пояснити? Ось, припустимо, у плані главку написано: цього року йому належить одержати від різних московських автогосподарств стільки-то списаних легкових машин, стільки-то вантажних автобусів, пікапів та інше. І далі складається план поставок цієї техніки відповідно до заявок обласних управлінь. Оце й будуть початкові поставки. Теж не зрозумів?

— Поки що дійшло.

— Так от. Ці початкові поставки у нас справді плануються. Найсуворіше. А далі що виходить? Одній області, припустимо, вже не треба того, що їм виділили, або стільки, скільки виділили, а потрібно інше, і п'ятій області теж, і десятій. Адже життя біжить вистрибом, усе міняється. Та й резерв у главку є, ним теж треба розпорядитися. Отак, голубе, протягом року весь час і нагромаджуються у главках неліквіди, іншими словами, неліквідовані, непоставлені організаціям фонди, у даному випадку, наприклад, техніка. Починаєш метикувати, га?

— Начебто починаю.

— Отож-бо. Далі легше піде. Та ось оці самі неліквіди треба, значить, наново розподілити. І це будуть, голубе, вторинні поставки. От вони вже ніким не плануються. Жени їх, куди хочеш, аби лиш була на та формальна підстава. На свій розсуд, так би мовити. На затикання дірок. Одне слово, муть. І в цій каламуті акула наша — як риба у воді. Второпав? Ха-ха-ха!… — І, задоволений своїм каламбуром, Митя тицьнув Валю кулаком у груди.

— Начебто второпав, — відповів Валя. — От тільки з листом із другою главку мені не все ясно. Як же акула твоя його одержить, якщо…

— Не твоє собаче діло, — суворо обірвав Митя. — Затям назавжди: чим менше знати будеш, тим, у разі чого, менше і відповідати доведеться. Зрозумів?.. Лист законний? Законний. Усе! Тебе більше нічого не стосується.

— Що ж, він мені так прямо із рук у руки і передасть той лист чи за ним у другий главк треба буде йти?

— У секретарки його одержиш. Зараз там нова, як з нею — не знаю. Краще поки що мовчи. А з колишньою не дай бог було про це діло заговорити… Одержав лист і йди.

— Зрозуміло. Ну, і скільки ж вона бере за такі послуги, акула ця?

— Він тобі сам скаже, не бійся. Це нікого, крім нас, не стосується. Ну, і ти сам, звичайно, не губись. — Він підморгнув Валі. — От я, наприклад, третю машину у колгосп куплю через комісійний. На таких умовах і взявся. У тебе як голова? Мій слабенький, поступився.

Справді, алкоголь — великий викривач. Адже от сидів у кафе цей самий Митя, такий тихенький, невинний, втомлений, і спочатку здавався лише жертвою, приневоленою до поганих вчинків. І раптом — на тобі…

І Валя морщиться від огиди, передаючи мені всю цю розмову.

А через два дні приходять відповіді на наші доручення про оперативну перевірку фінансових документів у радгоспі «Приморський» і в одному із грузинських колгоспів, а також у колгоспі поблизу Тепловодська. Тут нас чекають справді несподівані відкриття.

Виявляється, у всіх трьох місцях громадянин Меншутін С. X. — штатний працівник, і його зарплата, а також численні преміальні, надурочні, акордні і навіть командировочні найакуратніше, регулярно надсилаються йому до Москви.

Такого фокуса ми не чекали.

В обласних управліннях «Сільгосптехніки» наші товариші обережно вилучають листи з міністерства з обіцянкою поставок транспортних засобів, листи з другого главку, не меншутінського. Їх надсилають нам, і ми наводимо відповідні довідки, теж дуже обережно, так, щоб нікого не стривожити. І з'ясовується цікава обставина: ніхто у тому главку таких листів не писав, не підписував і взагалі нічого про них не чув, тоді як листи ці були надруковані на бланках цього главку і підписані… втім, обидва підписи виявилися фальшивими.

Тим часом із Тепловодська надійшло докладніше, ніж з інших місць, повідомлення. Це й зрозуміло. Адже там залишився Дагір, він повністю в курсі справи, якою я займаюся. І розумний Дагір повідомив мені таке.

Меншутін незаконно зарахований на посаду ремонтника при гаражі і повинен щомісяця підписувати наряди та інші документи для одержання зарплати, преміальних, відпускних тощо. От Віра і привезла від нього чергові підписані наряди та доручення на одержання грошей.

Проте Дагір на цьому не заспокоївся. Так само обережно і непомітно докопався до цих нарядів, і виявилося, що в них вписано і… Віру. Таким чином, половина грошей було оформлено на її ім'я. А один працівник бухгалтерії по секрету розповів Дагіру про дивний епізод, свідком якого він випадково став. Голова запропонував Вірі оформити на частину «зароблених» нею грошей дефіцитні продукти у колгоспі. Але Віра сказала, що гроші не її і не Меншутіна, а якогось його товариша, який, як голові відомо, і виконав цю роботу, але начебто терміново десь зараз поїхав. Голова просто ахнув від такої наївності і спершу, не втямивши, почав був заперечувати та щось Вірі доводити. І тільки коли вона вигукнула: «Виходить, по-вашому, товариш Меншутін — шахрай, чи що?» — голова схаменувся і почав бити відбій. Та, здається, було вже пізно. І Віра щось запідозрила. Ось такий епізод стався, коли вона привезла ті документи. Назад Віра повезла ящик якихось дефіцитних продуктів для Меншутіна, голова хотів «організувати» такий самий ящик і для неї, але вона категорично відмовилася.

За час від зарахування Меншутіна на посаду колгосп одержав з Москви дві легкові машини, два пікапи, мікроавтобус і три вантажні автомашини. Одне слово, риск і витрати спритника-голови окупилися повністю. А сусідні колгоспи, до речі, не одержали нічого, хоч потребували транспорт, звичайно, не менше, навіть більше і клопотань надсилали теж не менше.

Отже, з одного боку, Віра підписала незаконний папірець. З другого, рішуче відмовилася і від грошей, і від подарунка голови колгоспу. Як це зрозуміти? Знаючи Віру, можна припустити тільки одне: Меншутін умовив або обдурив її, а можливо, і просто примусив підписати той папірець. І винагороди за це Віра не схотіла одержати ні в якій формі. Отже, вона відчувала провину. Можна уявити собі її стан у той час. Як вона, очевидно, борсалася, як терзалася, як шукала порятунку.

У цьому стані навіть Віра, стримана, мовчазна, надзвичайно соромлива, і та неминуче повніша була чимось виказати себе людям, що оточували її, хоч чим-небудь поділитися з ними. З ким же? Насамперед, звичайно, з найближчими.

Я вирішую перевірити свої припущення.

Спочатку я вирушаю до Подольська, попередньо умовившись з Ніною по телефону.

Ми зустрічаємося з нею під час обідньої перерви біля дверей її установи, і я проводжаю Ніну додому. На жаль, дорогою нам поговорити не щастить. У Ніни тут, у Подольську, мільйон знайомих. Вона не встигає сказати мені й двох слів, як уже з кимось жваво вітається, щось комусь кричить і махає рукою або просто весело і грайливо посміхається.

Вдома нас зустрічає невисокий білявий здоровань із вкрадливими манерами та рисячими очима — її чоловік, який теж прийшов обідати. Крім того, у хаті ще — Нінина свекруха і дуже стара, проте вкрай балакуча бабуся, глуха і криклива.

Ця бабуся переповнює чашу мого терпіння, і я стримано кажу, що мені треба поговорити з Ніною на самоті. Ніхто, природно, не заперечує, всі знають, звідки і чого я приїхав. Віктор — так звуть Ніниного чоловіка — запобігливо проводжає нас до сусідньої кімнати й обережно зачиняє двері. Тепер, нарешті, я можу пояснити Ніні, що мені від неї треба. І Ніна замислюється, зводячи тонкі, вищипані брови. Їй тяжко думати про Віру, я це відчуваю.

— Ну от одного разу, — пригадує, нарешті, Ніна, — вона була у нас і запитує Вітю: «Що буває за обман?» А він каже: «Дивлячись який обман». А Віра каже: «Ну, наприклад, якщо людина одержує те, що їй не належить». Вітя, звичайно, сміється. А я бачу, у Вірки губи тремтять. А Вітя запитує: «Що ж він, по фальшивих документах щось одержує?» — «Ні, каже, не по фальшивих, але нечесно». Вітя каже: «Так не буває. Якщо з документами все гаразд, то, виходить, усе чесно». А Вірка моя трясе головою і мало не плаче. «Буває, — каже, — буває, я знаю». Ну, одне слово, ні до чого не договорилися. Не захотіла вона більше говорити. Вона взагалі про свою роботу нічого не розповідала, немов на поштовій скриньці працювала і самі секрети у них там.

От і все, що Ніна може пригадати. На жаль, це нічого не пояснює і не дає нового. Хоч і свідчить, у якому напруженні та страху жила Віра весь час, як терзала її думка про неправду, про нечесність сьогоднішнього її життя.

Наступного дня під час обідньої перерви я їду до Люби. Але у міністерство цього разу не заходжу, а зустрічаюся з дівчиною на вулиці, біля входу. Ми звертаємо з Садового кільця на якусь вузеньку, тісну вулицю.

— Скажіть, Любо, ви не помічали, щоб Віра щось приховувала, чогось побоювалася? — питаю я.

— Ні, — подумавши, хитає головою Люба, — цього я не помічала. Вона по-моєму, нервувала. Вона… ви кажете, боялася?

— Ну, можливо, вам щось здалося незвичайним у її поведінці, щось вас здивувало?

— Що ж могло мене здивувати? У неї своя робота, у мене своя…

— Але в якихось справах ви все ж таки стикалися?

— Які там справи!.. — Люба махає рукою. — Передам на підпис папір або лист, попрошу конверт, чистий бланк.

— У кожного главку свій бланк?

— Звичайно. Ой, я згадала, що мене одного разу здивувало. Я зустріла Віру у секретаріаті, вона несла бланки іншого главку до нашого. Побачила мене і чомусь знітилася. А може, мені й здалося.

— Якого саме главку, не пам'ятаєте?

— Звичайно, пам'ятаю…

І Люба називає мені той самий главк, на бланках якого були надруковані фальшиві листи до обласних управлінь «Союзтехніки».

— … Потім, — продовжує згадувати Люба, — я зайшла до Станіслава Христофоровича з паперами, а він щось диктує Вірі, вона друкує. Побачив мене і відразу замовк, просто на півслові. Таким дивним мені це здалося. А друкувала Віра на бланках того самого главку, я помітила. Це мене тоді теж здивувало.

Мені вже багато що зрозуміло з цими фальшивими листами. Я тепер бачу, як поступово заплутувалася Віра, як усе глибше затягував її Мешнутін у це болото. І ріс, ріс відчай у її душі. Адже вона все більше починала розуміти, що навколо неї відбувається. Зашморг навколо шиї затягувався усе тугіше, і виходу Віра не бачила.

Наприкінці дня я роблю візит до Катрі Стрілецької. І він виявляється найважливішим з усіх.

— І словечка про свою роботу вона не говорила. А вже якщо вона не хотіла, то тут обценьками з неї нічого не витягнеш, з цієї дурепи. Я досі заспокоїтися не можу. І треба ж! Так по-ідіотському! — Вона стукає кулачком по коліну. — От тільки завела одне: «Піду». Їй, бачите, важко! Цілий день за столом сидіти важко! Поішачила б вона, як я!

У цей момент в коридорі лунає телефонний дзвінок. Катря миттю схоплюється з дивана, мало не перекинувши попільничку, що стояла біля неї, і вибігає. Вона все робить отак рвучко та спритно.

— Не туди потрапили, молодий чоловіче, — долітає з коридора її енергійний голос. — Так, так! Привіт!

Катря вбігає до кімнати і несподівано як укопана зупиняється на півдорозі до дивана.

— Слухайте, — каже вона, проводячи рукою по лобі. — А я дещо пригадала. Якось увечері я сиділа у Віри, і раптом її покликали до телефону. Дзвонила якась Єлизавета Михайлівна. І Вірка моя, мало не плачучи, їй каже: «Ну звідки я можу знати, де він? Ви ж бачите, я вдома… Та ніколи цього не було… Ну і з'ясовуйте на здоров'я! А мені дайте спокій!» І ще щось таке. Повернулася засмучена, звичайно. І, за своєю звичкою, нічого не хоче розповідати. Ви коли-небудь бачили таку дівчину, котра найкращій подрузі нічого не розповідає?

— То ви нічого більше і не довідалися?

— Так і не довідалася. А цілий вечір чіплялася. Цікаво ж, Вірці чиясь дружина сцену влаштовує.

Наступного дня я сиджу за столиком у кафе і нетерпляче поглядаю на годинник.

Ось, нарешті, з'являється знайома статечна постать.

Я підводжусь, підставляю їй стілець і замовляю каву з тістечками.

— Даруйте, Єлизавето Михайлівно, — кажу я, — що змушений був вас потурбувати.

— Будь ласка.

— І за обрано місце для зустрічі. Але хотілося…

— Це краще, аніж якби ви прийшли до мене додому, — стримано перебиває вона мене.

— От і я так подумав. А справа ось у чому. Відкрилися нові обставини, які вимагають уточнень.

На вузькому блідому обличчі її нічого не відбивається. На диво флегматична особа.

— Будь ласка, — мляво промовляє вона. — Якщо чим-небудь можу бути вам корисною.

— Я прошу вас бути зі мною щирою. Краще взагалі не відповідайте. Адже ми все змушені будемо перевірити, як ви розумієте. І може вийти конфуз.

— Друге ваше попередження тим більш зайве, — холодно каже Єлизавета Михайлівна.

— Тим краще, — киваю я. — А спитати мені вас хотілося б про дві обставини. Вони, як ви, напевне, здогадуєтесь, стосуються Віри Топіліної. Ми й далі розслідуємо причину її смерті, для цього нам треба все про неї знати. Так от. Перше моє запитання, очевидно, дуже делікатне. Тому прошу вас пам'ятати моє перше попередження. Йдеться про ваш телефонний дзвінок Вірі. Місяців зо три тому. Я можу нагадати тільки те, що відповідала вам Віра: «Звідки я можу знати, де він». «Ви ж бачите, я вдома». «З'ясовуйте на здоров'я». «Дайте мені спокій». Ваше ім'я вона назвала на самому початку розмови.

В міру того, як я це кажу, бліде обличчя Єлизавети Михайлівни помітно рожевіє.

— Віриної долі ця розмова не стосується, — стримано зауважує вона.

— Отже, ви пригадали цю розмову. Повірте, мені так само неприємно запитувати вас про неї, як вам відповідати. Але… Я вам скажу дещо про долю Віри. Справа в тому, що зараз уже можна вважати незаперечним: вона покінчила з собою.

Єлизавета Михайлівна злякано сплескує руками:

— Не може бути!.. Адже Станіслав Христофорович… Адже він…

— Так, він теж вважає, що цього не може бути. І дуже хоче, щоб цього не було. Навіть переконував мене. Ви, напевне, пам'ятаєте. Дуже наполегливо переконував.

— Пам'ятаю…

Вона опускає очі.

Холоне кава, незаймане тістечко. Дуже крута, напружена і тяжка розмова відразу виникає у нас.

— Станіслав Христофорович, — продовжую я, — якщо пригадуєте, казав: молода, загалом здорова, психічно нормальна дівчина не може покінчити самогубством. Та й особливих неприємностей у неї, з його слів, не було. Пам'ятаєте?

— Так…

— І все ж таки це сталося. А Віра була справді молодою, загалом здоровою і психічно нормальною. Але от неприємності у неї, очевидно, були. І великі, треба думати.

Єлизавета Михайлівна мовчить, низько похиливши голову.

Я бачу тільки її мармурове чоло, вкрите ледве помітною сіткою зморщок, і розкішну, з легкою сивизною зачіску.

— І ще, — додаю я, — Віра була напрочуд совісною і правдивою людиною. Ви це помітили?

— Помітила… — ледве чутно вимовляє Єлизавета Михайлівна, не підводячи голови.

— Виходить, щось сталося, чого вона не змогла стерпіти, — продовжую я. — І сталося не відразу. У неї давно був важкий пригнічений стан. І та розмова з вами…

Але Єлизавета Михайлівна не дає мені закінчити. Вона рвучко підводить голову і, дивлячись мені в очі, зі стриманим хвилюванням каже:

— Ну, добре, добре. Я вам скажу. Я бачу, у вас, хоч як це не дивно, є серце. А у мене воно теж є! І перед Віриною смертю… перед її могилою… я… — Вона нервово витягає з сумочки хусточку і бгає її у руці. — Я теж не буду мовчати. У мене більше немає сил… якщо хочете. Такій дівчинці… піти з життя… Через що?.. Це — безумство якесь… Але той дзвінок… Я сама збожеволіла… — Голос її переривається, вона замовкає, потім, зробивши над собою зусилля, каже далі:— Мій чоловік не дуже вірний, треба вам сказати… Я помітила. Він намагався залицятися до Віри. Але тут він зазнав виняткової поразки… Вона виявилась кращою, аніж він про неї думав. Але один час мені здавалося… І я подзвонила… Ну, дурна! Стара дурепа! Що ви хочете…

Вона знову нахиляє голову і прикладає до очей хусточку.

— Даруйте, Єлизавето Михайлівно, — кажу я. — Але, на жаль, це не все, про що я хотів вас спитати. І навіть не найголовніше. У мене до вас ще запитання. Того останнього вечора, коли Віра… покінчила з собою, вона зайшла до вас. Ви пам'ятаєте цей візит?

— Так… — напруженим, майже дзвінким шепотом відповідає Єлизавета Михайлівна, як і раніше не підводячи голови, й нервово жмакає у руці хусточку.

— На вулиці на неї чекала одна людина. Її коханий. Якому вона обіцяла того вечора відповісти «так» або «ні». Обіцяла після того, як відвідає вас. Вона на щось сподівалась, мені так здається.

— О-о!.. — болісно стогне Єлизавета Михайлівна, притискаючи хусточку до вуст. — Який жах!..

— Перед цим Віра була в одному готелі і привезла вам звідти, від якогось Фоменка, пакунок. Вона довго була у вас, Єлизавето Михайлівно, дуже довго. А коли вийшла, то сказала цій людині: «Ні, Павлушо, нічого у нас не вийде». Вона попрощалася з ним. А через годину…

— Облиште! Я не можу цього чути!..

— Це треба знати, Єлизавето Михайлівно, тому що це правда. Так було.

— Все одно. Я вам скажу, як було. — Вона підводить на мене почервонілі від сліз очі. — Тоді… того вечора… Станіслав Христофорович кричав на неї… Він їй сказав, що піде під суд… тільки разом з нею… Що вона злочинниця… що буде сидіти у в'язниці… Що… Що…

Єлизавета Михайлівна опускає голову на груди, плечі її тіпаються.

Ось тепер усе, тепер у мене немає більше запитань і немає сумнівів.

Увечері я доповідаю про все Кузьмичу. Тут і наш слідчий Віктор Анатолійович, Валя, Едик Албанян з відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності та його начальник.

— Він тепер нікуди не дінеться, — гарячкує Едик. — Факти хабарів закріплені вже по «Приморському», по Грузії і Тепловодську. А завтра я їду до Прибалтики.

— А як буде по нашій лінії, Федоре Кузьмичу? — звертаюсь я до Кузьмича.

— А ніяк.

Кузьмич висовує шухляду столу, нишпорить там рукою і нарешті витягає пачку сигарет, видобуває звідти останню, секунду дивиться на неї і, зітхнувши, запалює. Потім сердито мне порожню коробку і кидає її у дротяну корзинку біля свого крісла.

— Що значить «ніяк»? — насупившись, запитую я.

— Оте й значить. Справу про самогубство Віри Топіліної вважаю закінченою. Либонь, так, Вікторе Анатолійовичу?

Наш слідчий з прикрістю киває у відповідь.

— Само так, — каже він. — Завтра напишемо постанову. І в архів.

— Як в архів?!

— А так, — знизує плечима Віктор Анатолійович. — Призведення до самогубства ти тут не доведеш.

— Так я й думав, — неквапливо зауважує Валя.

— Що ж це виходить? — ледве стримуючись, кажу я. — Цей негідник буде спокійно жити далі, а…

— Він не буде спокійно жити далі! — підхопившись зі стільця, палко вигукує Едик. — Що ти кажеш? Адже він злочинець! — Червоний від збудження, він повертається до мене. — І я тобі ось що скажу, слухай! Його викрила Віра! Після смерті! Розумієш? А її смерть ще збільшить його провину, ось побачиш! Суд врахує факт самогубства людини, яку Меншутін втяг у злочин. Це ж правда, що він її втяг, так? І проти її волі, так?

— Але він її призвів до самогубства! — не здаюся я.

— Доведи, — пропонує Кузьмич. — Дружина не дасть офіційних показань. Вона тебе попередила. Хто іще? Павло? Це не свідок. Ти сам розумієш. А щодо суду він має рацію. — Кузьмич киває на Едика. — Морально Меншутін відповідає за це самогубство. Оце й усе. Що поробиш. Справи, любі мої, закінчуються іноді й так…