Зашморг

Розділ II НАГРОМАДЖЕННЯ ТУМАНУ

Я вже знаю, так буває завжди, у будь-якій більш-менш складній справі. Спочатку йде нагромадження туману. Кожний новий, виявлений нами факт, ще не зв'язаний причиною і логічною залежністю з іншими, здебільшого поки що невідомими нам фактами, здається незрозумілим, загадковим.

Ось і зараз йде нагромадження туману. Найбільшу порцію його ми одержуємо, коли приїздимо у будинок, де жила Віра Топіліна, і разом з понятими заходимо до її кімнати. Вона виявляється незамкнутою.

— А ми з Вірочкою і не замикаємо ніколи, — говорить маленька бабуся-сусідка.

Голос її уривається і тремтить, очі ще червоні, розпухлі від сліз. Вона щойно гірко плакала, довідавшись від нас про трагедію.

— Вірочка, навіть коли до Ніни у Подольськ виїздила, і то не замішала. Це сестра її рідна. Я ось так і думала, що вона до Ніни поїхала. Дивувалась тільки, чого мені нічого не сказала. Ну, думаю, поспішала, либонь, відпустка на носі. А тут ось горенько яке, біда яка…

Я відчиняю двері Віриної кімнати, і старенька з глухим вигуком сплескує руками. Ми всі завмираємо на порозі. Усім нам ясно: кімнату пограбовано.

Розчахнуто стулки шафи для одягу, там метляються порожні вішалки; якісь речі — кофтинки, білизна, рушники — звалено на дбайливо застелену постіль, на підлозі розкидано книги, якусь білизну, зошити, на столі видно висмикнуті з вази чудові сухі квіти, на зсунутих стільцях — два з них перекинуто — плаття, літній плащ, барвиста парасолька.

Поки інші оглядають місце події, я веду бабусю-сусідку до її кімнати, втішаю, як можу, і починаю розпитувати.

— Поліно Іванівно, — кажу я, — Віри немає уже три дні. Хто-небудь за цей час приходив до неї?

— Ніхто не приходив. Жодна душа. Та хіба я кого-небудь пустила б?

— Ну, кого-небудь усе-таки пустили б.

— От Ніну, звичайно, пустила б. Вона від Вірочки трохи старшою буде. Минулого року заміж вийшла. Ну, і до чоловіка переїхала у Подольськ. Господи! Що тепер з Ніною буде! Це ж таке горе, таке горе!

Вона схлипує, і сльози знову починають бігти по пергаментних сухих щоках. Я починаю її заспокоювати й квапливо накапую у чарочку ліки. Але Поліна Іванівна відводить мою руку, виймає носовичок і голосно сякається.

— А дзвонив Вірі хто-небудь за ці дні? — запитую я.

— Хтось дзвонив… — невпевнено відповідає Поліна Іванівна і зітхає. — Не називався тільки.

— У вас в квартирі чотири кімнати?

— Еге ж, чотири. По одній у нас з Вірочкою, а дві у Надії. Вони обоє на залізниці працюють. І вона, і Петро. Зараз от у рейсі. Це чоловік її. А дівчинка, значить, в інтернаті. Наталка. Шостий рік буде.

— А кого із знайомих Віриних ви знаєте, подруг, молодих людей? — продовжую розпитувати я.

— Кого знаю? — перепитує вона. — Зараз, голубе, зараз.

Поліна Іванівна починає поволі перераховувати Віриних подруг. Проте, назвавши два імені, вона замовкає, потім знову повторює уже названі імена, затим ще раз, але далі рушити їй так і не вдається. Лише два імені: Люба — співробітниця Віри, і Катря — її шкільна подруга. Якщо розшукати Любу, певно, не дуже важко, то Катрю — значно складніше, бо ні прізвища її, ні адреси Поліна Іванівна не знає, а Катря, певно, найближча з подруг. Але зараз мене цікавить зовсім інше.

— Ну, а молоді люди? — нагадую я. — Які хлопці приходили до Віри?

— Та ніяких, — сердито відповідає Поліна Іванівна. — Дуже вони їй потрібні були.

— Не може бути, щоб до такої гарної дівчини ніхто не залицявся, — кажу я. — І серед цих юнаків може виявитись людина підступна, жорстока та ревнива. А тоді може статися усяке, Поліно Іванівно. Навіть найстрашніше.

Старенька підводить голову і сердито дивиться на мене крізь окуляри.

— Негідник до Вірочки навіть не наблизився б. Негідників вона за верству бачила. Знали б ви, що це за чиста душа була.

— Ну, нехай не негідник. Звичайно, не негідник. Але хороша людина могла до неї залицятися? — не здаюся я. — Ну пригадайте ж, Поліно Іванівно, допоможіть нам.

У цей час до кімнати заходить один із співробітників, вибачається і, нахилившись до мого вуха, тихо каже:

— З'ясовано: в ніч убивства під вікнами цієї квартири стояла чорна «Волга», ем-двадцять один. Номер невідомий. Приїхало двоє. Один десь ходив, другий чекав його в машині. Поки що все. Працюємо далі.

Співробітник виходить, а я не відразу розумію, що говорить мені Поліна Іванівна.

— Ну, заходив один, заходив, — каже вона неохоче.

— А чому ж ви його пустили без Віри?

— Як це, «без Віри»? — здивовано перепитує Поліна Іванівна. — Вона сама йому двері відчинила. А я так, з кухні тільки глянула.

— Тьху ти! — спохватився я. — Ну, звичайно. Він, певно, раніше теж приходив?

— Атож, вважай, ще влітку.

— Влітку?

— Еге ж.

— Він що ж, один раз усього й приходив?

— Чому один раз? Не один. Тільки нічого там не було, — махає рукою Поліна Іванівна. — Якби щось було, Вірочка мені сказала б. А цей як прийшов, так і пішов. Ні імені, ні прізвища, ні хто такий — нічого не знаю. Тому що Вірочці до нього було байдуже.

— Який же він на вигляд, той чоловік?

Але ніяких особливих прикмет того чоловіка Поліна Іванівна не запам'ятала.

— І останнє. до вас прохання, — кажу я. — Огляньте Вірині речі. Чи не скажете нам, що пропало.

— Ну, всіх речей я, звичайно, не знаю.

Поліна Іванівна зітхає і, опираючись руками об коліна, важко підводиться зі стільця.

Я доручаю стареньку одному із співробітників, найделікатнішому та найтерплячішому-Гриші Воловичу. Втім, Волович не рядовий співробітник, він начальник карного розшуку того відділення міліції, на території якого виявлено труп Віри Топіліної. Волович не менше од мене зацікавлений у найшвидшому розкритті цієї справи, і питають з нього теж не менше.

Попрощавшись із хлопцями, я іду коридором до вихідних дверей і звертаю увагу на важенний замок, який висить на дверях однієї з кімнат. Випадок, треба сказати, унікальний. Такі замки, звичайно, висять на коморах або індивідуальних гаражах. Методом виключення роблю висновок, що цей замок належить іще невідомим мені Надії та її чоловікові Петру — залізничникам. Унікальний замок на їхніх дверях карбується у моїй пам'яті.

Через півгодини я вже стою в натовпі перехожих на широченному тротуарі і, задерши голову, розглядаю величезний, із скла та бетону будинок, де ще зовсім недавно працювала Віра Топіліна.

У кінці довжелезного коридора я знаходжу потрібну мені кімнату і, на всяк випадок постукавши, але так і не дочекавшись відповіді, штовхаю важенні двері, які, на диво, відчиняються легко.

У кімнаті галасливо, і цілком природно, що мій делікатний стукіт ніхто по почув. Тут п'ять столів і п'ять дівчат одна від одної гарніших. З моєю появою п'ять нар підфарбованих, лукавих та цікавих очей впираються в мене. До того ж дівчата так привітно посміхаються, що будь-яка скованість одразу зникає. Я посміхаюсь їм у відповідь і кажу:

— До вас просто небезпечно заходити.

— Вам безпечно, — сміється найзавзятіша з дівчат. — Ви такий довгий.

— Саме так, — підхоплюю я. — Тому мені видніше, ніж іншим, яка тут небезпека. Особливо для неодруженої людини.

— Одружені іноді теж лякаються, — жартома відповідає усе та ж дівчина і додає: — Але вам усе це не загрожує. Ви ж із міліції, правда? І вам потрібна Люба.

— Саме так. Дивно тільки, як ви здогадалися.

— Нічого дивного. До нас такі довгі молоді люди ще не заходили. Та й з міліції ніколи не заходили. От ми і співставили. А Люба ось. Чекає вас.

І дівчина киває на свою сусідку.

Люба, мабуть, чи не найскромніша з усіх дівчат у цій кімнаті. А можливо, на неї вплинув мій візит. Це дуже тоненька дівчина з вузьким лицем і довгим, неначе лляним волоссям, що падає їй на плечі; брови, як і вії, надто підфарбовані, щоки, як на мене, теж надто вже рум'яні. На Любі блакитна кофтинка з довгими широкими рукавами і тоненька низка блискучого намиста, певно, з чеського скла. Великі Любині очі дивляться на мене з цікавістю і трохи перелякано.

— Якби ви були чоловіком, — кажу я їй, — то я б запропонував вам вийти у коридор і покурити.

— Ви й так можете це запропонувати, — відповідає вона, витягаючи з сумочки, що лежить на столі, пачку сигарет і елегантну запальничку.

Люба легко підводиться, і я ввічливо пропускаю її вперед. У неї абсолютно ідеальна статура і впевнена хода, яку не псують навіть величезні незграбні «платформи».

У коридорі ми справді закурюємо, примостившись біля вікна, і я вже зовсім іншим тоном запитую Любу:

— Скажіть, ви дружите з Вірою Топіліною?

— Так. А що сталося?

— Коли ви бачились останній раз?

— Ми?.. У понеділок. Вірі довелось останній день працювати. І зарплату треба було одержати. А у вівторок вона збиралася піти по путівку. Їй обіцяли у Тепловодськ.

— Не дуже зручний час, га? Кінець листопада.

— Що поробиш. Вірі треба лікуватись. І Тепловодськ їй дуже допомагає. Але ви мені не відповіли. Що-небудь сталося?

Я, зітхнувши, киваю у відповідь:

— Еге ж, Любо. Сталося. Віра загинула.

— А!.. — Люба притискає долоню до рота і дивиться на мене розширеними від жаху очима. Потім, затинаючись, питає якимсь здушеним шепотом: — Як… загинула? Що ви кажете?..

— Її тіло знайшли вранці у вівторок. У котловані одної будови. Це або вбивство, або самогубство. Й сталося увечері того самого дня, коли ви її бачили.

— Ні, ні! — махає рукою Люба. — Яке там самогубство! Вона ж збиралася лікуватися. Вона одужати хотіла. У неї на думці не було, що ви…

Люба відвертається до вікна і конвульсивно схлипує. Мені доводиться перепитувати її двічі або тричі, поки вона второпає і лише тоді неуважливо відповідає:

— Я не пам'ятаю…

— Ну, пригадайте, — наполягаю я. — О котрій годині ви з нею бачились?

— Годині… годині о другій, певно. Під час обіду.

— Про що ви з нею говорили?

— Ну, я ж не пам'ятаю! — з болем вигукує Люба. — Не пригадую! Як ви не розумійте!

— А ввечері? Ніна не творила вам, що збирається робити увечері?

— Це говорила! — гостро відповідає Люба.

— Пригадайте вашу останню розмову з Вірою.

Люба знову відводить погляд до вікна і, спохмурнівши, деякий час мовчить, потім поволі починає говорити:

— Віра сказала, що завтра поїде по путівку… що їй дуже пощастило, що напише мені, як приїде, що… Ах, так! Що вона все-таки перейде на іншу роботу, що їй важко на цій…

— Ким Віра працювала?

— Секретарем у нашого зама.

— У товариша Меншутіна?

— Так.

— Як його звуть?

— Станіслав Христофорович. Он його кабінет, — Люба показує рукою. — Раз, два, три, чотири… П'яті двері ліворуч.

— Дякую. Ну, а що іще говорила Віра того разу?

— Іще?.. Що ж іще?.. — Люба намагається зосередитися. — А-а, згадала! Ввечері вона збиралася подзвонити сестрі у Подольськ. Попрощатися. Заїхати до неї вона вже не встигала. Потім… Потім щось випрати збиралася на дорогу, щось полагодити. Вона якесь платтячко купила. Виявилось довгим, а так немов на неї пошито.

Ось це вже істотно. Виходить, вечірня прогулянка і зустріч не були заплановані заздалегідь. Значить, та людина несподівано зайшла по Віру або викликала її по телефону.

— Скажіть, Любо, а що за людина була Віра? Тільки будьте об'єктивною. Добре?

Дівчина знову повернулась до мене і запально заговорила:

— Знаєте, я сама над цим часто замислювалася. Віра була чудова людина. Ну просто чудова. Вона зовсім не вміла брехати, ну зовсім, уявляєте? І в той самий час… вона була не просто потайною, а… ну як вам сказати? Не базіка абощо. Їй, наприклад, можна довірити будь-який секрет. Розумієте? Щодо цього вона мала просто чоловічий характер. Твердий. І ще вона була вірним другом, чим завгодно поділиться, все віддасть, якщо треба. Такої подруги, коли хочете знати, у мене більше ніколи не буде. Ніколи!..

У Люби починає тремтіти підборіддя.

— А у неї був хто-небудь? Вона збиралася заміж?

— По-моєму, хтось у неї був. Але вона мені нічого про це не розповідала. І словечка.

— Він москвич?

— Я ж вам кажу: нічого не знаю. Я от їй про все розповідала, а її спитаю… Вона тільки махне рукою — і все. «А, Любонько, не варто про це». Але знаєте що? Заміж, по-моєму, вона не збиралася. Так мені здається.

— А де ви з нею бували? — запитую я. — У якому товаристві?

— Ні в якому. Я її не могла нікуди витягти. Так, до театру ходили, у кіно. Дома теревенили, чай пили.

— А хто ще з вами бував?

— Ну, іноді мої знайомі.

— І ніхто не намагався до Віри залицятися?

— Ще як!.. Тільки Віра якоюсь байдужою залишалася. Отож я й здогадалася, що в неї хтось є. Коли вона така до всіх байдужа.

— Скажіть, — знову запитую я Любу. — А з ким Віра ще дружила, крім вас?

— З Катрею, — переконано відповідає Люба. — Це її шкільна подруга. Дуже мила дівчина.

Але ні прізвища, ні телефону цієї Катрі вона не знає. З нею Люба зустрічалася лише у Віри і, крім того, не часто.

— Останнє питання, — кажу я. — Ви не знаєте, чому Віра хотіла піти з цієї роботи?

Люба знизує плечима.

— Їй було важко. Все ж таки хвора людина. А тут увесь час біганина.

— А як до неї ставився ваш начальник?

— Станіслав Христофорович? Він взагалі дуже ділова, справедлива, витримана людина, і всі його поважають.

— Чи не залицявся він до неї.

— Ой, що ви? Адже він зовсім літній. — Люба цнотливо опускає очі. — Йому, певно, п'ятдесят років. І у нього сім'я.

Я дивлюсь на годинник. Надійшов час моєї зустрічі з товаришем Меншутіним, про яку я ще вранці з ним домовився. Тому я прощаюсь з Любою, і вона, соромливо кивнувши, іде.

А я прямую коридором до дверей, які вона мені показала.

Меншутін був високого, майже мого зросту, дебелий дядько з м'язистим засмаглим обличчям, з великими залисинами на чолі, нижня губа у нього трохи відвисла, що надавало йому пихатого та зневажливого вигляду. Одягнений Меншутін добротно й модно, навіть дещо дженджуристо, з претензією, мабуть, на моложавість. Помітно було, що він задоволений собою. Щасливе почуття. Втім, вигляд у Меншутіна зараз діловий, зосереджений і водночас привітний.

— Прошу, прошу, — каже він, зустрічаючи мене біля самих дверей, і широким жестом показує на м'які крісла та круглий столик обіч величезного письмового столу, захаращеного паперами. Витягає з кишені піджака пачку «Кента», пригощає мене, потім запобігливо клацає закордонною газовою запальничкою і запитує: — То чим можу прислужитися, шановний товаришу?

— Справа в тому, Станіславе Христофоровичу, — кажу я, — що три дні тому загинула ваша співробітниця Віра Топіліна.

— Що?! — ледве не підстрибує у своєму кріслі Меншутін і, подавшись до мене, невпевнено перепитує: — Загинула?..

— Так, — ствердно киваю я, — загинула. Поки що тільки незрозуміло, вбивство це чи самогубство. Провадимо розслідування. В зв'язку з цим я й приїхав до вас.

— Але дозвольте, дозвольте! — схвильовано вигукує Меншутін. — Звідки може взятись самогубство? Молода, гарна, психічно нормальна жінка. Це ж нонсенс! Абсурд! Вона що ж, лист залишила?

— Ні, листа ми поки що не виявили.

— Ну, от, бачите! Але як же це все сталося, скажіть, заради бога? Який жах, який жах!..

Він нервово затягується димом і струшує попіл у кришталеву попільничку на столику. Від його самовпевненості та поблажливості не залишилося й сліду.

Я коротко розповідаю про обставини загибелі Віри. Коли закінчую, Меншутін, уже отямившись, безапеляційно заявляє:

— Це вбивство. Подумайте самі…

І він висловлює наївні, безпідставні, абсолютно дилетантські міркування. Є, знаєте, такий тип людей: вони вважають, що все знають краще за всіх, що можуть повчати кожного — лікаря, як лікувати, гідробудівельника, як споруджувати греблю, режисера, як готувати виставу, льотчика, як водити літаки, письменника, як треба писати книги, шахтаря… Одне слово, кого завгодно.

— Пробачте, Станіславе Христофоровичу, — кажу я. — Чи не змогли б ви охарактеризувати мені Віру?

— Віру? Будь ласка, — охоче відгукується Меншутін. — Це була чудова дівчина. Делікатна, лагідна, спокійна. Ми з дружиною в ній душі не чули. Свої, знаєте, розлетілися.

— Віра бувала у вас вдома?

— Так, так. Траплялося.

— Які-небудь доручення?

— Не тільки. Іноді просто завозив її на чашку чаю. Ліза завжди була рада. Це моя дружина. Єлизавета Михайлівна. Так, знаєте, по-сімейному сиділи.

Засмагле, грубувате обличчя Меншутіна з вередливо випнутою нижньою губою раптом стає лагідним і навіть розчуленим. Він, напевно, і непогана людина.

— Скажіть, а як Віра працювала?

— У цілому вона справлялася. Щоправда, їй було нелегко. Крім того, вона не зовсім здорова людина. Ми їй увесь час допомагали з путівками.

— Вона, здається, і зараз збиралася поїхати на курорт.

— Так, так. От і тепер допомогли.

— Про її дружні зв'язки ви, напевне, нічого не знаєте?

— Ні, признатися. Це якось не обговорювалося.

— А були в неї які-небудь неприємності на роботі?

Меншутін посміхається.

— Я бачу, ви ніяк не можете відкинути думку про її самогубство? Ну, хіба не ясно…

— Ми повинні перевірити все, Станіславе Христофоровичу.

— Ну що ж, ну що ж. Перевіряйте. Воля ваша. Витрачайте даремно час, якщо завгодно. Але на роботі у неї серйозних неприємностей не було. Це так. Дрібниці, звичайно, не беруться до уваги. Щось зробить не так, щось забуде. Рідко, але траплялось. Та й з ким не буває? Усе це справжні дрібниці, запевняю вас. А взагалі, Віру у нас любили. І з усіма у неї були прекрасні взаємини. Ні, ні, як хочете, але це вбивство.

Меншутін гасить докурену мало не до фільтра сигарету, енергійно роздушивши її у попільничці, і відразу ж витягає нову. З усього видно, що він неабияк схвильований. І це цілком зрозуміло. Тільки б не ліз із своїми безглуздими повчаннями.

Що ж, більше у мене запитань немає. І треба прощатися. Меншутін не викликає у мене великої симпатії. Втім, я не маю сумніву, що на мої запитання він відповів правдиво. А це все, що мене цікавить.

Через, годину я про все доповідаю нашому Кузьмичу, поклавши на стіл перед ним план оперативних заходів у цій справі.

План цей повинен затвердити ще й слідчий прокуратури, але Віктор Анатолійович десь затримався і з ним доведеться зустрітися окремо. Чекати ми не можемо. Поки йде розшук, увесь тягар роботи і головна відповідальність за розкриття злочину падає на нас; нам бігати і шукати, ми карний розшук.

Прочитавши план, Кузьмич береться до протоколів огляду другою місця пригоди — Віриної кімнати — і допиту Поліни Іванівни.

Огляд місця пригоди показав, що грабіжники могли пробратися до кімнати тільки через двері. Хоч квартира була на першому поверсі, але віконні рами виявилися уже заклеєними на зиму.

А висновок експертизи категоричний: жоден із замків не зламано, слідів відмички так само не виявлено.

— Ключ від вхідних дверей у них, виходить, був, — кажу я.

— Але бабуся весь вечір була вдома, — зауважує Гриша.

— Якщо злочинці з'явилися на квартиру після убивства, — заперечую я, — то Поліна Іванівна могла вже давно спати.

— О котрій годині приблизно стояла під вікнами та машина? — несподівано запитує Кузьмич.

— Її бачили о другій годині ночі або близько другої, — відповідає Гриша.

— Крім того, — каже Кузьмич, — треба оголосити розшук речей. Негайно. Щоб закрити всі скупки, комісійні крамнички, ринки та інші можливі місця збуту.

Він простягає Воловичу протокол допиту Поліни Іванівни, де зазначені вкрадені речі, і звертається до мене:

— Ну, що у тебе іще?

Я доповідаю про бесіду з Любою та Меншутіним.

— Так, так… — киває Кузьмич, і, зітхнувши, скидав окуляри. — Хороша, видно, дівчина була. До речі, зверни увагу. Начальник її сказав, що любили вони з дружиною Віру, як дочку. Ну, припустимо, дочка не дочка, але, можливо, дружина знала про Віру більше, ніж він сам. Справа жіноча, тут і довір'я більше, й цікавості. Зрозумів ти мене? Га?

— Зрозумів, Федоре Кузьмичу.

— От і дій. Ще не пізно.

Прямо з кабінету Кузьмича я дзвоню на роботу Меншутіну. На щастя, він іще не пішов.

— Яке може бути питання! — вигукує він, коли я висловлюю своє прохання. — Ласкаво просимо.

Меншутін охоче диктує мені свою адресу і на всякий випадок повідомляє номер домашнього телефону. Все це він робить з ентузіазмом, горить бажанням нам допомогти.

У цей час по іншому телефону Кузьмич викликає до себе Петю Шухміна. І доручає йому розшукати у Подольську сестру Віри Топіліної.

Гриша Волович закінчує писати орієнтировку і показує її Кузьмичу. Той у двох чи трьох місцях щось виправляє і простягає аркуш Гриші.

— Бери надрукуй. Сьогодні ж відправимо. Негайно.

На дев'яту годину вечора я приїжджаю за вказаною мені адресою.

Двері відчиняє сам господар у теплій, цегляного кольору піжамі з червоними клітчастими вилогами і такими ж ґудзиками. Під піжамою білосніжна-сорочка і модна барвиста краватка. І я з подивом відзначаю про себе, що на роботі він був у іншій краватці — вузькій і строгій. Невже заради мене таке пишне вбрання?

— Прошу-прошу, — голосно й привітно каже Меншутін і навіть намагається допомогти мені зняти пальто, що при його кремезній постаті та непризвичаєності до таких послуг виходить досить незграбно. — Здається, Віталій Семенович? Дуже, дуже раді. Чекаємо.

Притримуючи мене двома руками за талію, немов боячись, що я від нього втечу, він заводить у велику, яскраво освітлену кімнату. Кришталева люстра під стелею, імпортний гарнітур, поліроване темне дерево і зелена, якась тиснена оббивка — все солідно, ваговито і зручно. На підлозі, від стінки до стінки, пухнастий килим, в одному кутку кольоровий телевізор, в іншому на спеціальній, з чорного дерева, підставці довга, вузька ваза, Так, обстановка тут вражає, нічого не скажеш.

З глибокого крісла біля низенького чайного столика назустріч мені підводиться висока, ставна жінка з блідим обличчям і темною, з сивизною, високо збитою зачіскою.

— Знайомся, Лізонько, — лагідно каже Меншутін, підводячи мене до дружини. — Це той самий Віталій Семенович, про якого я тобі казав. — І повертається до мене — Моя дружина.

Я потискую в'ялу вузьку долоню Єлизавети Михайлівни і, за її кивком, опускаюсь у крісло навпроти. Меншутін теж сідає і відразу владно та звично опановує розмовою.

— Дозвольте мені, шановний Віталію Семеновичу, попередньо вам дещо пояснити. Власне кажучи, я повинен був це зробити ще там, — він недбало махає рукою, — під час першої нашої зустрічі. От. Справа в тому, що у Вірочки були дуже складні і, я б сказав, клопітні обов'язки, і ви повинні ясно уявити собі їх. Повинні уявити її робочий день, вивчити все коло її обов'язків, з'ясувати, які високі вимоги ставляться сьогодні до посади секретаря. От. Я наголошую: саме сьогодні, в епоху науково-технічної революції, коли всі ланки адміністративного управлінського апарату, що неймовірно ускладнився, вимагають особливої чіткості, ритму, діловитості, освіченості, широти мислення від кожного працівника…

— Так, звичайно, — киваю я у відповідь, з нудьгою і роздратуванням думаючи про те, що мені, певно, не скоро пощастить вибратися з цього словесного потоку, відчуваю, як від тепла, спокою та втоми в мене починають злипатися очі. Але розумію, що не слід перебивати Меншутіна і треба примусити себе уважно слухати, бо коли людина говорить так багато, то серед порожніх, гучних слів може промайнути і щось корисне.

Зрідка я позираю на господиню дому. Вона сидить дуже прямо, потупивши очі і перебираючи кінці хустки, накинутої на плечі. Здається, що вона уважно, навіть благоговійно слухає свого чоловіка.

— Отже, — продовжує тим часом Меншутін, розсівшись у кріслі і вільно закинувши ногу на ногу. — З одного боку, ми зв'язані з великою кількістю установ і підприємств у самій Москві, а з другого — з багатьма сільгоспуправліннями по всій країні, а також з окремими колгоспами та радгоспами, які закидають нас незчисленними заявками і замовленнями на сільгосптехніку, особливо на транспортні засоби. От. Ви скажете: постачання сільгосптехнікою — справа об'єднання «Сільгосптехніка», чи не правда?..

Справді, я міг би це сказати. Саме це мені й спало на думку. От завдяки таким живим інтонаціям, якими він, певно, будить на зборах своїх слухачів, Меншутін не дає заснути і мені.

— … І ви матимете рацію! — з незвичайним пафосом та врочистістю вигукує він. — Але справа втому, що у нас теж є деякі резерви, і ми покликані вміло й мудро маневрувати ними, виходячи, природно, з державних інтересів, політичної ситуації і ділової доцільності. От на якому рівні ми повинні працювати сьогодні! Ви згодні зі мною? — І, не чекаючи відповіді, Меншутін з таким же піднесенням продовжує:— Ну, а щодо транспортних засобів, то ми їх одержуємо відповідно до спеціальної постанови Мосради з числа списаних, але ще цілком придатних до експлуатації в умовах сільської місцевості. От. Таким чином, робота наша, як бачите, складна, відповідальна і дуже напружена. Вам так само відомо, я сподіваюсь, який у нас попит, не побоюсь навіть сказати голод, на все це. Чи не так? От. Просто рвуть із рук, рвуть на клапті! І з місць, скажу вам, прибувають не тільки заявки, прохання, вимоги та інші слізні чолобитні, але й люди! Люди! — Меншутін піднімає палець і, зробивши паузу, багатозначно дивиться на мене. — А якщо цій людині до того ж найсуворіше наказано, щоб, скажімо, без самоскида або автобуса додому не повертатися? Ви уявляєте, на що здатна така людина? Але до кого ж вона, як і папір, насамперед потрапляє? До секретаря. До нашої Вірочки. Відчуваєте відповідальність? Відчуваєте нервове навантаження? Га? І їй, Вірочці, доводиться першою вислуховувати всі прохання та благання. Їй доводиться повідомляти про відмову, а іноді й відбиватися від різних подарунків та залицянь. А вона ж і так непогана була, правда, Лізонько? Ну от. То цих подарунків і залицянь було ой-ой-ой скільки! Правда, Лізонько?

Єлизавета Михайлівна знову киває і вперше за всю бесіду кидає репліку:

— Навіть заміж пропонували.

А я прикидаю, скільки ж людей з усіх кінців країни нам тепер доведеться перевірити. Адже цілком можливо, що хтось із них і залишив оті сліди біля берізок. Так, розкривається дуже важлива обставина. Заради одного цього варто було прийти у цей дім і стільки часу терпляче вислуховувати його господаря. Але тепер, здається, можна мені взяти ініціативу у свої руки.

— Скажіть, Єлизавето Михайлівно, — звертаюсь я до небалакучої господині, — чи не розповідала вам Віра про яку-небудь людину, що до неї залицялася і яка їй самій подобалася?

— Ні, — хитає своєю розкішною зачіскою Єлизавета Михайлівна. — Вона нічого мені не казала. Вона була стриманою і вихованою дівчиною. І стороннім людям…

— Ну, Лізонько! Ну, що ти! — Меншутін перебиває дружину і навіть нахиляється в її бік. — Адже ніяк не сторонні. Ми так турбувалися нею. Чого ж ти соромишся…

— Так, звичайно… — розгубившись, каже Єлизавета Михайлівна, і я холодних очах її пробігає неспокій. — Але Віра була така… скута. Чашку чаю навіть… якось ніяково… Усе намагалася швидше…

— Так, так, — підхоплює Меншутін. — Вона була дуже соромливою, бідна дівчинка.

— Але ви сказали, що їй навіть пропонували заміж, — нагадую я Єлизаветі Михайлівні. — Хто ж, не пригадуєте?

— Ах, не пам'ятаю вже… — Вона втомлено проводить тонкою, майже прозорою рукою по чолу.

— Загалом, про це неважко довідатися, — підхоплює Меншутін.

— Добре, — погоджуюсь я. — Дозвольте заїхати до вас на роботу, наприклад, завтра.

Але сам подумки вирішую, що з приводу цих залицянь і можливих романів найкраще поговорити з Любою та іншими дівчатами в їхній кімнаті. «Це куди приємніше», — відзначаю у думках.

— Приїздіть, приїздіть, — зверхньо каже Меншутін. — Буду тільки радий.

Але назавтра мене чекало відкриття, яке враз перекреслило всі мої плани.