Зашморг

Розділ І ТУМАН

Дзвонить телефон, і Кузьмич викликає мене до себе. Та ще й таким тоном, що я розумію: або він зараз зітне мені голову за те, що якийсь невідкладний папірець, котрий мені належить скласти, досі не на його столі, або сталося щось малоприємне і Кузьмич збирається звалити цю неприємність на мене. Ні те, ні інше, природно, мене не тішить. І все-таки мене розбирає цікавість: а раптом і справді трапилося щось незвичайне та загадкове і Кузьмич вирішив доручити цю справу мені? Щось таке було в його тоні…

У кабінеті Кузьмича я застаю неголеного, похмурого чоловіка у забрьоханому пальті і розтоптаних кирзових чоботях. Рідке світле волосся його позлипалося, у руках він мне стареньку шапку-вушанку. На червоному, задубленому вітром і морозом обличчі маленькі очі, повні тривоги та збудження.

Побачивши мене, Кузьмич каже чоловікові, який сидить навпроти нього:

— От він з вами поїде. Дорогою все йому розкажете. — І, звертаючись до мене, додає: — Візьми машину.

Ми мовчки виходимо з моїм супутником у коридор. І тут я встигаю роздивитися його уважніше. На пальті сліди цегляного пилу, на чоботях застиглі бризки цементу. Одне слово — будівельник, не інакше. А на будовах трапляються різні цікаві знахідки. Інакше чого б це він прибіг до нас? Коли бійка або нещасний випадок, тоді до нас не біжать.

Я відмикаю ключем двері кімнати, ми заходимо і нарешті знайомимось. Чоловік називає себе: Григорій Трохимович Сизих, бригадир на будівництві.

— Що ж у вас сталося? — запитую я. — Ви поки що хоч кількома словами скажіть.

— А кількома словами тільки й скажеш, — розводить руками Сизих і зітхає. — Жінку, значить, знайшли. Мертву, звичайно.

— Коли?

— Та от, вважай, годину тому. Як хлопців на роботу повиганяв…

— Це хіба годину тому?

— Ну, дві. Що я, дивився на годинник, по-вашому? — починає сердитися Сизих. — Як з управління приїхав, так і повиганяв.

— Гаразд. Ви там нічого не чіпали?

— Ні. Що ж я, книг не читаю? А хлопці й поготів. Охороняють, значить, поки я тут.

— Тоді їдьмо, — рішуче кажу я. — Решту дорогою докажете.

Погода гидка. Грязюка, вітер і пронизливий вогкий холод.

Я знайшов нашу машину. Їхати, виявляється, недалеко. Ось чому Сизих прибіг до нас, а не у місцеве відділення міліції. Незабаром я вже бачу довгий, де-не-де похилений паркан, скісну стрілу крана над ним, а біля брами — зелений обшарпаний вагончик, на якому прибито днкт з нерівними літерами і цифрами, що показують, яке саме будівельне управління провадить тут роботи.

Ми під'їжджаємо ближче. Стулки брами напіврозчинені і глибоко вгрузли у багнюку. За брамою по один бік штабелі сірих залізобетонних ригелів, плит, паль, по інший — купа цілої та побитої цегли. А прямо і трохи далі — гори нагорнутої землі, за якими вгадується глибокий котлован. З нього стирчить ажурна стріла крана. Неподалік, біля купи цегли, притулилися під парканом молоді деревця.

Ми виходимо з машини і, обминаючи калюжі, без упину ковзаючись, ледве видираємось на високий земляний насип, де на нас чекають двоє робітників у брезентових штанях та куртках.

Через хвилину я вже стою біля них і дивлюся униз. Ох, яким же глибоким здається звідси цей котлован! Я не відразу розпізнаю на дні його, серед битої цегли, біля важенної бетонної плити, яка навскіс угрузла в землю, тіло жінки.

Починаємо поволі спускатися у котлован. Тут дуже легко можна зірватися: під ногами стрімкий і слизький земляний укіс. Довгі сходи, що ведуть з котлована, закінчуються набагато нижче від того місця, де ми стоїмо. Ноги щомить ковзають.

Раптом я чую, як на вулиці, біля брами, зупиняється машина. З'являється знайомий мені слідчий прокуратури Ісаєв і троє хлопців з місцевого відділення міліції. Їх, напевно, повідомив Кузьмич.

І ось ми всі стоїмо німим півколом на відстані від загиблої жінки. Одна рука її неприродно підвернута під спину, друга немов вчепилася за край сірої бетонної плити, довге світле волосся розсипалося на уламках цегли, прилипло до застиглого, немов мармурового, обличчя. Пальто розстебнуте, ноги конвульсивно підібгані, паче для стрибка. На ногах довгі модні чобітки.

Я забув сказати, що зі мною приїхали медексперт і фотограф. Останній уже зняв усе, що належить у таких випадках. Лікар, наблизившись, тільки зітхнув і махнув рукою: його допомога тут, на жаль, уже не була потрібна.

Ми зосереджено, поки що здалеку, вивчаємо «місце пригоди», як це кажуть шиною мовою. Втім, нам тільки здається, що ми зараз щось вивчаємо. Насправді просто хочемо заспокоїтись, узяти себе в руки перед тим, як розпочати роботу.

Жінка зовсім молода, років їй двадцять два, не більше. Обличчя відкрите і миле, кирпатенький носик, великий рот з пухкими губами, великі сірі очі. Втім, я мимоволі реконструюю це обличчя, зараз воно зовсім не таке, зараз на ньому застигли жах і біль. Я не можу відвести очей від легкого, пухнастого, немов ще живого, пасма світлого волосся на чолі.

Ні, неможливо звикнути до такої смерті. Нам якось розповідав Кузьмич: з першого дня війни він був на фронті. І до останнього. Побачив немало смертей, пролежав у шпиталях, сам ніс смерть ворогові, але перший труп у звичайній московській квартирі, причому не в ліжку, а на залитій кров'ю підлозі між столом і перекинутим стільцем, справив на бойового фронтовика таке враження, що він не витримав, непомітно вийшов з квартири і приходив до тями на сходовій площадці, викурюючи одну сигарету за другою. І звикнути до такого неможливо, як неможливо звикнути до несправедливості, брехні та жорстокості. І простити це теж важко.

Справедливість — моральний закон нашої професії. Навіть у злочинця намагаюся неодмінно викликати це почуття і домогтися, аби він погодився, що заслужив покарання справедливо.

Але зараз я думаю зовсім про інше. Я шукаю і відбираю деталі, найменші подробиці і штрихи у навколишній обстановці, які дозволили б відповісти на перше з головних питань кожного розслідування: що тут сталося — убивство, самогубство, нещасний випадок? Нещасний випадок найменш вірогідний. Навіщо цій жінці потрібно було самотньою блукати ввечері на будівництві?

Отже, вбивство чи самогубство? Багато стане зрозумілим, коли ми довідаємося, хто ця жінка. Але зараз це зробити неможливо: ніяких документів при ній не було. Сумочки теж немає. Оце вже дивно. Жінка одягнута досить пристойно, навіть грайливо, у неї повинна бути сумочка. І якщо її немає, виходить, хтось забрав. Випадкова людина, яка побачила труп? Навряд. Не наважиться випадкова людина забрати сумочку. Скоріш за все зняла б тривогу. Ні, такої людини тут не було. Отже, жінку спочатку пограбовано, а потім уже вбито? І грабіжники забрали сумочку? Але на руці у жінки залишився годинник та перстень на пальці, до речі, не обручальний. Ґвалтування? Але ж одяг цілий, жодних слідів боротьби не видно. Втім, для вбивства можуть бути інші мотиви, крім пограбування та ґвалтування, ну, хоч би ревнощі. Адже жінка молода і гарна. Все це так, але могли бути мотиви і для самогубства. Зараз важливо довідатися, хто ця жінка, знайти її рідних, друзів, співробітників, почути від них, як і чим вона жила, хто вона така.

Але поки що під свіжим враженням від пригоди треба поговорити з бригадиром та робітниками.

Ісаєв киває мені на Сизих. Сам він хоче ще раз. оглянути майданчик. Я гукаю бригадира, і ми заходимо з ним у порожній вагончик. Сідаємо біля довгого дощаного столу, я згортаю вбік розкидані кісточки доміно, порожні консервні банки і пляшки з-під кефіру — з-під вина я, до речі, не помітив жодної, — і ми починаємо розмовляти.

— Що ви тут будуєте? — запитую я.

— А! — Сизих зневажливо махає рукою у брезентовій рукавиці. — Гараж. Кооперативний, бачиш. Та хіба це робота? То крана два тижні чекали. А прийшов — то на другий день зламався. Тепер три дні майстра чекаємо, щоб полагодив. То цегли немає, то розчину. І їм не свербить…

— Кому «їм»?

— Ну, як їх? Правлінню.

— А чого їм має свербіти? — дивуюся я. — Вони ж гроші внесли.

— Ха! Внесли! Тут, голубе, живі гроші потрібні, а не мертві. І знову ж таки бігати треба.

— Кому треба бігати?

— Та їм же! Кому ж іще? Не я ж за них бігатиму. А вони з ранку до вечора ходять та все мене благають. Або скарги на мене пишуть. Ха! Писаки. От плюну і піду.

Сизих і справді гнівається та спересердя ляскає по столу рукавицями, що вже зняв.

Але мене зараз цікавить зовсім інше. Якщо гараж кооперативний і ці пайовики вештаються тут удень і вночі, марно мріючи про майбутній гараж, то… Ну, в усякому разі, поки що, очевидно, рано відкидати і третю версію: нещасний випадок. Але тоді ця жінка може бути одним з пайовиків кооперативу або членом сім'ї когось із них. Однак нащо було копати такий глибокий котлован, коли будують лише гараж?

— А! із звичайною вже, очевидно, прикрістю знову махає рукою Сизих. — Гараж не який-небудь, а підземний. Самі не знають, що хочуть. Спочатку, бачиш, один поверх планували, а потім, значить, туди-сюди побігали, і тепер уже два поверхи виходить. На два поверхи під землю! Який тут котлован потрібний, добрав? Тут слон упаде і той шию зламає, не те що людина.

— Та-ак… — Я на секунду замислююсь. І ставлю нове запитання: — У вас які-небудь телефони є? Кого-небудь із керівництва кооперативу на ім'я знаєте?

— Аякже! — поважно відповідає Сизих. — Їхнього голову знаю. Знаменський Петро Львович. Професор, до речі. Можна сказати, вчений. Але дядько простий, завжди можна подзвонити.

Він диктує мені номер телефону професора Знаменського.

Вискочивши з вагончика, я розшукую поблизу телефон-автомат і дзвоню професору Знамеиському, не дуже, правда, розраховуючи застати його вдома у такий час.

Але мені щастить. У трубці чути оксамовитий, добре поставлений басок.

Я називаю себе і прошу дозволу заглянути до професора у зручний для нього час, натякаючи, що мені особисто хотілося б зайти до нього зараз. Я відразу ж попереджую, що випадок, який стався, безпосередньо відношення до нього не має, а допомогти він нам може істотно. Справа ж сама по собі вкрай серйозна.

Все це призводить до того, що, заспокоєний мною, але заінтригований, професор запрошує мене завітати до нього негайно і дає свою адресу.

Повісивши трубку, я виходжу з будки автомата і одраэу ж виявляю, що будка ця стоїть якраз біля будинку, який мені потрібен, і навіть близько того ж під'їзду.

Професор був невисокий і досить огрядний, але разом з тим кремезний і дуже рухливий. Сиве, трохи хвилясте волосся рівно зачесане назад, на гостренькому носі окуляри у грубій оправі, рум'яні повні щоки, у зубах велика погасла люлька. Одягнений у пом'яті вельветові штани коричневого кольору і в елегантну куртку. Комір сорочки під нею розстебнутий і відкриває гладку рожеву шию. Крізь скельця окулярів очі його здаються великими, в них нетерпляча цікавість.

Професор заводить мене у невеликий кабінет, заставлений шафами книг, папок, рукописів, вони займають дві стінки аж до стелі. Книги стоять і на полицях, підвішених над кушеткою, лежать на кушетці, у кріслах і на величезному письмовому столі біля вікна із старовинною бронзовою лампою під синім скляним абажуром.

Сісти ніде. І професор прибирає для мене одне з крісел. Сам же йде до письмового столу і, всівшись за ним, починає розпалювати люльку.

— Ну, розповідай, що там сталося? — каже він мені під час паузи між двома затяжками.

— Скажіть, Петре Львовичу, ви знаєте в обличчя усіх пайовиків вашого кооперативу? — запитую я.

— Ого! А ти знаєш, скільки ми цей проклятий гараж будуємо? — Він напрочуд легко і відразу заговорив зі мною на «ти». — Якщо рахувати з перших організаційних зборів, то п'ятий рік. Уявляєш? Тут не тільки пайовиків, тут і всіх їхніх рідних та знайомих знатимеш. Хто помер, хто народився, хто розлучився, хто одружився, від кого жінка пішла, хто сам утік. Усе знаю. У кого яка коханка, і це знаю. Ха-ха-ха! Але серйозно…

Він несподівано підхоплюється, оббігає стіл і, прибравши на кушетці, сідає навпроти мене. В очах нестерпна цікавість.

— То в чім річ? Можеш мені все викласти. Я ваші справи знаю. І мовчати вмію. Будь певен.

Я коротко розповідаю про те, що сталося, і прошу його поїхати зі мною у морг.

— Молода жінка, кажеш, — з невластивою йому, здавалося б, нерішучістю перепитує Знаменський. — Я, відверто кажучи, більше люблю на живих дивитися. Ну, та що поробиш. У мене, правда, тут консультація призначена. Аспірантка прийде…

— Ми швидко, Петре Львовичу. Ви нам зробите величезну послугу.

— Гаразд. Треба, то треба. Посидь.

Він знову підхоплюється і вибігає з кімнати. Я чекаю досить довго. Нарешті Знаменський з'являється у дженджуристому коричневому костюмі з яскравою краваткою, зав'язаною великим недбалим вузлом.

Цілу дорогу у машині Знаменський жваво базікає і сміється, замовкає лише тоді, коли ми входимо у морг. На рожевому, пещеному обличчі з'являється зосередженість, тьмяніють живі очі за скельцями окулярів. Я помічаю, як професор усе дужче нервує.

Працівник заводить нас у приміщення, де лежить вкритий простирадлом труп жінки. Знаменський злякано вдивляється в її закинуте назад воскове обличчя, вже посиніле, і квапливо хитає головою.

— Ні, ні, це зовсім незнайома жінка, — каже він. — Ніякого відношення до кооперативу. Повірте мені, вперше бачу… ходімте…

Від хвилювання він перейшов на «ви». Ми поквапливо залишаємо морг, і я везу професора додому.

Отже, перша версія про те, хто ця жінка, перевірена і вже відпала. А разом з нею відпала і версія про причину смерті. Ні, це, певно, не нещасний випадок. Ця жінка не могла прийти ввечері на будівництво з цікавості.

Повернувшись у відділ, я перевіряю у чергового по місту, чи не надійшли протягом минулої доби заяви про зникнення молодої жінки. Виявляється, жодних заяв не надходило. Це дуже ускладнює всю справу. Чи не приїжджа ця жінка? Тоді у Москві нікому за неї тривожитися. Треба попросити хлопців з відділення обдзвонити всі готелі міста. Там чергові на поверхах повинні знати, хто з їхніх гостей не прийшов ночувати тієї ночі.

За годину я докладно доповідаю Кузьмичу про пригоду на будівництві.

Тут же присутній і Петя Шухмін.

Коли я закінчую своє повідомлення, то з виразу обличчя не тільки Кузьмича, але й Петі розумію, що тепер мені доведеться запрягтися в цю, як я переконаний, малоцікаву, але досить копітку справу.

— Еге ж, — зітхає Кузьмич. — Шкода дівчини. Ти, звичайно, маєш рацію. Зараз найголовніше — встановити її особу. Щодо готелів ти теж вирішив правильно. Треба ще дати орієнтування по місту та області. Дивись, кудись усе-таки надійде заява про зникнення. Хтось же повинен, зрештою, поцікавитись нею.

— Якщо й справді приїжджа, — каже Петя, — то знаєте, коли рідні зацікавляться? Коли довго листів не буде. Ось коли. А ми тям часом тут із ніг зіб'ємося.

— Ну от іще. Не у безповітряний простір приїхала, — бурчить у відповідь Кузьмич. — Якщо не в готелі, то у знайомих зупинилася. Вона ж ночувати не прийшла. Як тут не захвилюватись? Неодмінно повинні захвилюватися.

Він замислюється і супить волохаті брови. Вони у нього з часом почали рости якось дивно. Я тільки недавно звернув на це увагу. Одна брова здибилася вгору, а друга сповзла вниз, і очей майже не видно. Все здається, що Кузьмич якось підозріло або лукаво мружиться. Хоч би він їх вранці причісував абощо!

Тим часом Кузьмич, суплячись, запитує мене:

— Ти місце, де вона впала, добре оглянув?

Я давно чекаю цього запитання. Ще б не оглянути те місце! Тим більше, що вчора ввечері йшов сніг і сліди відбилися на ньому чудово. Оскільки будівельники на чолі з своїм доблесним бригадиром, слава богу, не дуже утруднювали себе зранку роботою, то й натоптали вони навколо зовсім мало. Одне слово, я досить легко знайшов те місце на високому земляному насипі, з якого впала у глибоченний котлован ця жінка. Тут я натрапив на сліди її чобітків. До речі, місце це виявилося — певне, випадково — найвищою точкою над котлованом. Але чи одна стояла тут та жінка?

Неподалік котлована, за штабелями бетонних плит, близько паркана дивом збереглося кілька молоденьких берізок. Тут ми незабаром теж виявили знайомі сліди жіночих чобітків, але поруч них були і досить чіткі відбитки грубих чоловічих черевиків. Ясна річ, чоловік та жінка прийшли сюди разом, постояли біля берізок і разом пішли. От тільки куди вони потім простували, до котлована чи до брами, встановити не пощастило: за кілька кроків від берізок сліди були затоптані. І все ж таки, без сумніву, жінка була на будові не сама. Звідси, звичайно, ще далеко до висновку, що той чоловік є вбивцею, що це він скинув свою супутницю у котлован. Одначе поживу для роздумів та нових версій, а також ще один, цілком конкретний об'єкт для пошуку це відкриття дає.

— Та-ак… — задумливо говорить Кузьмич, коли я закінчую свою доповідь. — Цікаво…

— Відбиток зняти не вдалося? — запитує Петя.

— Де ж тут знімеш? — Я махнув рукою. — Тонкий шар снігу. Сфотографували під різними кутами — і все.

— Ну що ж, — зітхнувши, робить висновок Кузьмич. — Очевидно, тобі, Лосєв, цю справу й вести до кінця. Дуже складного тут нічого немає, треба думати. Це не випадковий грабіжник або ґвалтівник. Це — знайомий. І справи тут, скоріш за все, любовні. Як ти вважаєш?

Вранці я одержую медичний висновок після розтину й обстеження трупа.

Як і слід було чекати, бідну дівчину ніхто не отруїв. В ній не виявлено й краплі алкоголю. Вона не встигла повечеряти. Тим часом смерть настала о десятій або одинадцятій годині вечора. У дівчини не виявлено ніяких серйозних уражень внутрішніх органів, тобто практично вона, очевидно, була цілком здорова. На тілі не знайдено кульових або ножових ран та слідів побоїв. Причина смерті — падіння у котлован і внаслідок цього серйозні пошкодження черепа та грудної клітки. Жодних ознак насильства або спроб ґвалтування не знайдено.

Отже, падіння у котлован. Проте вбивство це чи самогубство — експертиза встановити не може.

«Отже, поміркуємо, — пропоную я собі, відкидаючись на спинку крісла у своїй кімнаті. Спробуємо реконструювати події, які сталися того фатального вечора».

Двоє ішли в цей час порожньою і напівтемною вуличкою. Було вогко та холодно, з чорного неба йшов рідкий сніжок. Певно, було ще не зовсім пізно, щойно закінчилися вистави в театрах, і лише недавно почалися останні сеанси у кінотеатрах. Але ті двоє забрели на цю вуличку випадково. Їм там нічого було робити. Вони не жили у довколишніх будинках і не були тут у кого-небудь в гостях — хлопці з місцевого відділення міліції протягом цієї доби обнишпорили все навколо. На тій глухій вулиці немає ні клубу, ні кіпо, ні кафе, ніякого іншого місця, де ці двоє могли б провести час. Отже, вони зайшли туди випадково, можливо, гуляючи і, певно, про щось вкрай важливе розмовляючи. Вони, очевидно, гуляли давно, інакше дівчина встигла б після роботи поїсти. В усякому разі, спочатку вони не сварилися. Навіть на самому будівельному майданчику якщо і виникла суперечка, то не відразу. Я добре пам'ятаю їхні сліди на снігу біля берізок. Спочатку спокійні, рівні кроки, а потім зупинка. Дівчина, очевидно, притулилася спиною до берізки, а чоловік стояв перед нею не вельми далеко і не дуже близько, як при звичайній розмові, стояв спочатку спокійно: два сліди його глибоко й чітко відбилися на снігу, особливо підбори. Але потім він, здається, почав нервувати, і з'явилися нові його сліди, квапливі, швидкі, безладні. А дівчина все стояла на місці. Коли раптом… вибух люті, ревнощі? А сумочка? Чому вона пропала?

Ні, щось не сходиться, не вдається у цій реконструкції, цього вечора щось сталося не так, як уявляється мені. Мало даних. Я завчасу взявся за цю роботу.

Кузьмич вимагає подати йому план дальших заходів по справі. Але зараз, особливо після медичного висновку про причини смерті, головним і поки що єдиним завданням залишається встановлення особи загиблої.

Готелі поки що нічого нам не дали, хоч наші співробітники відвідали вже більше половини з них. Друге, що ми зробили, — це розіслали запити по Москві, області, областях, що межують із Москвою, чи не надходило заяви про зникнення молодої жінки, і повідомили її прикмети. Відповіді на паш запит ще немає. Але я знаю: сотні людей взяли до уваги наше прохання, вони згадують, переглядають папки з паперами, розпитують людей. Це ж не жарт: зникла людина!

Тепер залишається лише чекати. І це — найнеприємніше та найважче. А головне, що це чекання може тривати безконечно. Мало які причини можуть зашкодити близьким людям негайно зчинити тривогу? Якщо це приїжджа, то родичі можуть тиждень або й більше чекати від неї листів із Москви. А у самій Москві вона могла зупинитися на квартирі у друзів, які виїхали з міста. Та легко уявити собі десятки таких обставин. Але ж із кожним днем зникають якісь сліди, докази, стираються з пам'яті людей факти та події — все те, що повинно повести нас далі до викриття причин трагедії. І якщо злочинець існує, якщо дівчину все-таки вбито, скільки ж у нього з'являється можливостей сховатися, поки ми чекаємо чийогось сигналу! Зникнення сумочки, де, можливо, лежали якісь документи,'у цьому випадку може зовсім по випадкове.

Дійшовши у своїх міркуваннях до цього пункту, я рішуче підводжусь і хапаю з дивана своє пальто. Треба їхати знову на ту будову, треба ще раз обшукати увесь майданчик та котлован, а головне — слід погомоніти з робітниками, які першими знайшли труп, треба змусити їх згадати якісь деталі обстановки, що потім були вже порушені, можливо, навіть ними самими, звичайно, випадково.

Телефонний дзвінок завертає мене вже від дверей. Дзвонить черговий.

— Ти на місці? До тебе людина прийшла.

— Хто такий?

— Прізвище Сизих Григорій Трохимович.

— А-а! Давай його сюди швидше! — кричу я в трубку.

Через хвилину, коротко постукавши в двері, на порозі з'являється знайома приземкувата постать у забрудненому пальті та забрьоханих багном чоботях.

— Можна, товаришу начальник? — хриплувато запитує Сизих.

— Ну що за питання! Заходьте. Сідайте. Знімайте пальто, — привітно відповідаю я, щиро зрадівши його появі.

— Та! Ми звикли, — махає рукою Сизих, — скрізь не назнімаєшся.

Він сідає біля столу, пригладжує зашкарублою, темною долонею зачіску і повідомляє простудженим баском:

— Отже, таке діло. Кран, значить, учора полагодили. Поки що — тьху, тьху — працює, зараза! І розчин, уяви собі, сьогодні зранку, слава тобі господи, привезли. Ото, значить, потроху сьогодні все ж таки працюємо… Правда, завтра, дивись, кран знову зламається, розчин, значить, не привезуть. І знову — стоп, кобила. Біжи, Григорію Трохимовичу, кричи і лайся. Ти думаєш, я горлянку що, застудив? З начальством я її зірвав.

— Гаразд, — кажу я. — Вірю. Але ви ж до мене, сподіваюсь, не скаржитися прийшли? Все одно допомогти я вам не зможу.

— То правда, — скрушно киває Сизих. — Допомогти ви не можете. От посадити ви мене можете, коли я липові процентовки виводити буду.

— Отож і не виводьте.

— А що робити? Ти поміркуй, — мій співбесідник не на жарт розпалився. — Ти їм спробуй не виведи зарплатню, то вони завтра ж повтікають. І добре зроблять. Хіба вони винні, що крап стоїть, що розчину немає?

— Ось що, — стримано кажу я. — Ви пробачте, але мені пора. У вас якась справа до мене?

І навіть підводжуся зі стільця.

— Почекай, почекай! — спохватився Сизих і теж підхоплюється. — Я чого прийшов? Значить, почали ми сьогодні працювати, кран пішов, розчин; хлопці, значить, заметушилися. Ну, й ось що знайшли. Дивись-но.

Він розстібає пальто і з внутрішньої кишені виймає довгасту глянцево-чорну сумочку з великим жовтим замком посередині.

Я квапливо забираю у нього сумочку і смикаю замок. Сумочка розтягується гармошкою, і перше, що я бачу, — паспорт. Паспорт! Я беру його, розгортаю, й на мене дивиться юне обличчя, миле, усмішливе, жваве, дуже знайоме обличчя. Отже, виявляється, це Топіліна Віра Гнатівна, 1951 року народження, вчителька Москви, незаміжня. У паспорті читаю домашню адресу Віри і місце її роботи в одному з міністерств.

— Їдьмо, — кажу я Сизих, зачиняючи сумочку. — Швидше поїхали, покажете, де знайшли.

Я бігцем спускаюсь сходами униз. За спиною гупає чобітьми Сизих.

Незабаром наша машина пригальмовує поблизу розчиненої навстіж брами будівельного майданчика, і колеса трохи заносить у брудному сніговому місиві.

У знайомому мені вагончику відпочивають п'ятеро хлопців у ватяних штанях та тілогрійках. Один, примостившись у кутку, читає якусь пошарпану книжечку, решта за хитким фанерним столом вистукує кісточками доміно. Тут же стоять розкраяні консервні банки, пляшки з-під кефіру. На клапті газети лежать залишки хліба та ковбасні шкірки.

— Привіт начальству! — каже один із гравців, не відриваючи погляду від кісточок на столі.

— Федоре! — суворо гукає його Сизих. — Ти цю штуковину знайшов, сумку тобто?

— Чорненьку? Ми з Серьогою.

Хлопець продовжує грати і відповідає байдуже, через плече.

— Де саме? Вийди, покажи товаришеві.

— Обід у нас…

— Я піду! — квапливо озивається хлопчина, який читав книжку, і підхоплюється з табуретки.

Сизих пояснює мені:

— Це він і є, Серьога, значить. — І повертається до Федора: — А ти справжній дурень, ніякої в тебе свідомості немає. Цілий день ось так би й стукав.

Ми з Серьогою виходимо з вагончика, минаємо браму й прямуємо до котлована.

Цього разу ми не вилазимо на високий земляний насип, а обходимо його і дістаємося до крутого, викладеного нерівними бетонними плитами спуску.

Сергій упевнено пробирається серед накиданих бетонних плит, огинає важко осілий, що ніби заснув, кран, і н далекому кінці котлована підводить мене до купи цегли.

— Осі. тут ми й знайшли її, каже Сергій і дивиться на мене веселими та цікавими очима, які осяюють його довге, зовсім хлоп'яче обличчя з ніжним золотавим пушком на щоках.

Я уважно оглядаю місце, що показав мені Сергій.

— Далеченько, проте, опинилася ця сумочка від своєї власниці.

Цілком очевидно, що, коли дівчина падала у котлован, сумка не могла відлетіти сюди. Для цього їй треба було, крім усього іншого, перестрибнути через кран. Отже, хтось її сюди закинув, навмисне закинув, подалі від трупа. Скоріше, навіть не закинув, а заховав, он туди, у щілину між цеглинами.

Але ж залишив у сумочці паспорт, профспілковий квиток, різний жіночий дріб'язок, як-от пудреницю та губну помаду, і навіть гаманець, а в ньому трохи дрібних грошей.

Отже, немовби підтверджується версія вбивства, а також і той факт, що пограбування тут не було.

І все-таки повної певності у мене, як і раніше, немає.

— Скажи, Сергію, ти позавчора коли пішов з роботи?

— Позавчора? Тобто у вівторок?.. Мені того дня до матері на роботу треба було заїхати, — пригадує Сергій, — узяти гроші, відвезти до дядька Вови. У матері я був, здається, о шостій, бо до дядька Вови приїхав о сьомій. Якраз хокей починався. Ми його подивилися, я чаю випив і приїхав додому об одинадцятій… Усе правильно. — І вже голосно каже: — Виходить, звідси я годині о п'ятій пішов… Слухайте! — раптом збуджено перебиває він сам себе. — Я ж того вечора ще раз тут був. Ну, звичайно!

— Коли? — мимоволі насторожуюсь я.

— Ну, годині о пів на одинадцяту. Ви розумієте, — квапливо говорить далі Сергій, — я ж тут неподалік живу. Ну, вважай, поруч. Мене начальник дільниці тому сюди і послав. Я ж іще ввечері у школі робітничої молоді навчаюсь. Так щоб мені менше часу на дорогу витрачати. Я коли від дядька Вови їхав, згадав, що книжку забув, чужу. Тут, у нашому вагончику. От я дорогою додому й забіг. І знаєте… загалом ніякої дівчини я не бачив.

— Ти що ж, на майданчик заходив?

— Ні. Що мені там робити? Забрав книжку — і гайда. Я кажу, на вулиці не бачив, біля брами…

— І взагалі нікого не бачив на вулиці в цей час? — допитуюсь я. — Постарайся пригадати.

— Взагалі? — Сергій замислився і невпевнено каже: — Двоє якихось трудяг пройшли…

— Звідки й куди?

— Звідти он, — махає рукою Сергій. — Повз, значить, вагончик і… начебто у ворота зайшли. Певно, попрямували випити! Я тепер пригадав.

А я відчуваю, як мене починає охоплювати знайоме хвилювання. Отже, картина подій, що сталися того вечора, ускладнюється. З'являються ще дві дійові особи, з'являються саме тоді, коли ці події розгорталися. Отже, ті двоє або брали участь у цих подіях, або, в усякому разі, повинні були щось бачити. І хоч би якими вони були п'яницями та нікчемними людьми, але як би на їхніх очах убивали жінку? Хай би самі не наважились втрутитися, то хоч би прибігли до нас, я гадаю. А те, що ніхто з них не прибіг, свідчить… Втім, рано ще будувати припущення. Поки що треба спробувати цих двох знайти.

— Ти їх запам'ятав? — запитую я Сергія.

— Та начебто… — невпевнено відповідає він. — Один низенький такий, у подертій тілогрійці. Він усе біг підтюпцем і ледве встигав за товаришем. А той, другий, кремезний такий чолов'яга, у капелюсі, і… от не пригадую, що там іще було на ньому.

— А чому ти вирішив, що вони випивати йшли?

— Та цей же, низенький, пляшку ніс. Руки у рукави тілогрійки засунув, холодно ж було, а пляшку до себе притискав, — пояснює Сергій і показує, як той хлопець ніс пляшку.

Ми все ще стоїмо у котловані, в кінці, за краном.

Я чомусь не поспішаю звідси йти. Мені весь час здається, що я іще чогось тут не побачив, на щось не звернув уваги і чогось не знайшов. Але ж хлопці з відділення вчора найуважніше оглянули котлован і нічого не виявили. Як же вони прогледіли сумочку? Та тому, що вона була захована у купі цегли. І вона могла пролежати там хтозна-скільки днів, якби не привезли сьогодні розчин та робітники не почали класти фундамент. Хто ж міг сховати сумку? Убивця, звичайно, тільки убивця. Більше нікому.

Отже, самогубство остаточно відпадає? Мабуть, що так. Але тоді який мотив цього вбивства? Ґвалтування виключено. Грабунок? Але навіть гаманець з грішми залишився у сумці, не кажучи вже про перстень і годинник. Залишаються ревнощі, помста або просто сварка… То тоді вбивцею повніша бути людина, принаймні знайома з цією дівчиною, а швидше залицяльник або навіть її коханий. Така мила дівчина, чому б їй і не мати справді коханого?

Що ж, тепер зв'язки вбитої встановити буде неважко, отже, і виявити цю людину теж.

Ми з Сергієм вибираємося з котлована. Біля вагончика я з ним прощаюсь. Заходити мені туди більше немає потреби. Я кваплюсь повернутися до себе у відділ, доповісти про все Кузьмичу і почати розмотувати клубок.

Насамперед уважно розглядаю виявлені у сумочці документи. Паспорт я уже бачив. Ну, а що мені може розповісти її профспілковий квиток? Мою увагу привертають зовсім свіжі марки членських внесків. Очевидно, Віра останні членські внески заплатила у день своєї загибелі. Далі у сумочці бачу комсомольський квиток, квапливо витягаю його, розгортаю, сам ще не розуміючи, що мене раптом схвилювало. Так і є! Членські внески тут теж сплачено за останній місяць.

А це означає…

Проте раніше, ніж робити будь-який висновок, я дзвоню у міністерство, де працювала Віра Топіліна. Так, того дня у міністерстві співробітники одержали зарплату. Одержала її і Віра Топіліна. Мало того. Виявляється, вона одержала ще й відпускні і з учорашнього дня вважається у відпустці. А з усього цього виходить, що в сумочці Віри була чималенька сума грошей — близько двохсот карбованців. І гроші ці пропали.

Але, можливо, ці гроші лежать собі у неї вдома? Навряд. Якби Віра, зайшовши після роботи» додому, поклала гроші, то разом з ними вона витягла б з сумочки і документи, Що звичайно щодня з собою не носила.

Але Віра, очевидно, поспішала, інакше, прийшовши додому, вона і поїла б.

Якщо все це так, то перекреслюється версія, яку я вважав єдино вірною. Її витісняє інша — пограбування. Тоді вивчення зв'язків Віри нам нічого не дасть. Тоді на перший план виходять двоє невідомих, що з'явилися пізно ввечері на присмерковій вулиці біля будівельного майданчика.

Втім, і ця версія мені вже не здається остаточною. Туман. Суцільний туман знову запинає трагічну подію того вечора. Я знову нічого не можу побачити крізь нього.