Зашморг

Розділ VIII ГОСТЮВАННЯ У ТІНІ

У Горькому все біле від снігу. Сімнадцять градусів нижче нуля. Якщо врахувати, що всього лиш три чи чотири години тому у Тепловодську температура була плюс п'ять, то перепад виходить досить значний. А тут іще й заметіль, що закрутила, як тільки наш літак приземлився. Але нам пощастило, ми, виявляється, потрапили у «вікно» між двома хуртовинами. Тільки тому Горький нас і прийняв, а всі інші літаки перед нами відсилали і, очевидно, ще довго після нас будуть підсилати бог зна до яких міст.

Із літака хистким трапом ми сходимо поволі та обережно, відчуваючи незвичайну слабість у ногах і легке запаморочення. І тут нас періщить крижаний вітер такої сили, що ми конвульсивно хапаємось за поруччя трапа. Від такого вітру та ще й морозу мій плащ врятувати не в змозі. Та чи міг я подумати, що мене раптом закине сюди!

Зустрічають мене Слава Волков та Гарик Смирнов, молоді інспектори карного розшуку, які самі ще до ладу не знають, чому я звалився на їхню голову.

Дорогою до готелю я докладно розповідаю про смерть Віри, про неї саму, про її взаємини з Павлом і про наш шлях до нього — довгий, звивистий, небезпомилковий. Але тепер уже, судячи з усього, помилки не буде, і шлях свій ми тут, у Горькому, повинні завершити.

Вранці я іду до управління.

Морозно, сонячно, під ногами рипить сніг, від його нестерпної білості боляче очам.

Пальто, яке хлопці ще вчора на мене напнули, муляє, ледве застібається, але яке ж щастя, що воно в мене взагалі є. Цікаво, самі хлопці здогадалися чи їм підказав Кузьмич. Скоріше всього, він, інакше вони не роздобули б пальта спеціально на такого здорованя, як я.

Час від часу мені доводиться запитувати дорогу. Нарешті підходжу до високого строгого будинку із знайомим написом. Це — наше управління. Перед ним на невеличкому, ледь підвищеному над тротуаром майданчику вишикувалися машини.

Піднімаюся широкими сходами й у довгому коридорі, застеленому гарного доріжкою, відшукую кабінет Слави Волкова. Машинально дивлюсь на годинник. У такій обстановці й самому хочеться бути діловитим і точним.

У кабінеті, крім господаря, присутній ще один чоловік, середніх років, у ретельно підігнаній формі, з погонами капітана.

— Знайомтеся, — каже Слава, підводячись і потискуючи мені руку. — Це Василь Іванович Чумічев, наш дільничний інспектор, знає твого Постникова, як рідного. А це, Василю Івановичу, товариш із Москви, Лосєв Віталій Семенович. Заради цього Постникова до нас і завітав.

Після церемонії знайомства Слава оголошує:

— Ну, ви, товариші, залишайтеся тут, погомоніть, а мені у справах треба відлучитися.

Слава при цьому жахливо окає, і вухо моє так швидко не може до цього звикнути, щоб не помічати; Крім того, окає і Василь Іванович, тільки басовитіше:

— Поганяй, поганяй…

Коли за Славою зачиняються двері, я запитую:

— То хто ж він такий, цей Павло Постников?

— Чого вже там говорити, мали з ним клопіт, — хитав головою Василь Іванович. — Великий клопіт. Насамперед зв'язки, звичайно. Ще до арешту. Ну, з найбільшими, розумієш, шибайголовами воловодився. І, звичайно, то одне, то інше неодмінно втне. Я вже з ним морочився, я реагував. Ну, сил немає. Дрібне все, щоправда. Спочатку — дріб'язок. А одного разу, пригадую, він мені, шельма, й каже: «Хоч би війна, дядю Васю, почалася абощо. От би я там подвигів наробив. Бо ви мені зараз поперек шляху стоїте». І сміється, розумієш. А я як почув, то аж задихнувся. «Ах, ти, — кажу, — щеня. Та ти у батька свого спитай, у матері, що вони за війну пережили, про його поранення спитай, про її сльози». А він мені: «Ну й що? Вони пережили, і ми переживемо». І все сміється, головне. Ну, тут я вже його на сім діб без пощади оформив.

— За що ж?

— За що? Доповім. Ось що втнув, — продовжує Василь Іванович. — У Сергійка Савина, дружка його нерозлучного, щеня сусідка прибила. Курчат воно, мовляв, у неї тягало. Ну, щеня й здохло. Непорядок це, ясна річ. І громадськість могла б за всією формою засудити. Я її завжди на такі-от аморальні факти орієнтую, а не до чужих горщиків ніс сунути або під чужу ковдру.

— А що цей Сергійко?

— Та не Сергійко, а Пашка. Йому, значить, більше за всіх треба. Він, розумієш, за те цуценя біля сусідчиних вікон — своя хатка у неї — два оберемки хмизу облив бензином та й підпалив. І крик на весь квартал зчинив: «Пожежа!» Ну, тітка Мар'ївна, ясна річ, перелякалася на смерть, з хати як дремене і з ґанку — сторчака. Ногу мало не зламала. Народ, звичайно, прибіг. Ну, що ти будеш робити? Формене хуліганство, звичайно. А Пашка мені у відповідь: «Виховна акція». Чув? «Ну, — кажу, — от я тобі зараз теж виховну акцію влаштую». І оформили його першого разу на сім діб.

— Першого разу?

— Еге ж. А то ще випили якось, шельми-губошльопи. На честь Дня Перемоги, пригадую. Спершу пісні горлали. Правда, цензурні. А потім хлопця одного відлупцювали. Всі, ясна річ, повтікали. А Пашка — ні. Героя з себе корчить. «За що ви його?» — запитую. «Не пригадую, — каже. — Тільки заслужив. Я просто так не б'юся». Ну, я знову, ясна річ, оформив на нього. А той хлопець, вважай, два тижні потім у лікарні відлежувався. Я його знаю. Теж, звичайно, не святий. А Пашку за нього все-таки покарали. Заслужено.

Василь Іванович з жалем зітхає.

— А за що ж судимість у нього? — запитую я.

— О, о, чуєш, — багатозначно піднімає палець Василь Іванович. — Саме час про це вам розповісти. Адже справа непроста. Самі розсудіть. Дружки його під суд за грабіж пішли, та ще озброєний. А він хоч і був з ними, але по двісті шостій за хуліганство засудили. Тут он як вийшло. Спочатку ці дружки, Пашки з ними по було, в одного дівчиська у парку забрали сумку, загрожуючи ножем. Потім хлопчину роздягли, у самих трусах відпустили. Той було кинувся навтікача, але зустрів своїх і повернувся речі відбирати. Ну, ясна річ, бійка виникла. Ось тут Павло і нагодився. І за своїх. І почав своїми кувалдами молотити. Немовби за справедливу справу, розумієш. Усіх, звичайно, і заарештували. А там уже суд кому що по справедливості відміряв.

— Але ж у Павла ще й втеча була? — запитую я.

Я ніяк не можу збагнути, чому в голосі старого дільничного бринять співчутливі нотки, коли він говорить про всі «вибрики» цього хлопця. Адже шибайголова, майже бандит, можна сказати.

— Була втеча, — скрушно киває Василь Іванович. — Як не бути, коли така людина з Пашки вийшла. Тут і наша провина, звичайно.

— А батько з матір'ю у нього є? — запитую я.

— Тільки мати. Батько, саме коли він сидів, помер. Оце вже був герой війни, справжній. Це так. — Василь Іванович коротко розрубує долонею повітря. — Самих орденів скільки. А запальний був: Пашка точнісінько в нього. Я вже йому казав: «Ти, Хомичу, поменше хлопцеві про війну розповідай. Його на трудові будні настроювати треба». А він мені: «Це слава наша». Ясна річ, слава. І гордість. Хіба ж я не розумію? Але хлопцям від цієї слави все сьогоднішнє прісним здається.

— Як же сьогодні Павло поводиться? — запитую я. — З ким дружить, як працює?

— Не просте запитання, — крутить русявою, коротко підстриженою головою Василь Іванович. — І тому не просте, що, з одного боку, начебто так, а з другого — інакше. От я помітив. У книжках часто так пишуть: або людина геть-чисто погана, або також цілком хороша. А в житті як почнеш розбиратися, то й виявляється, що дехто з одного боку начебто й хороший, хоч куди, ну, а з другого… — Василь Іванович дивиться на мене спідлоба і, в свою чергу, запитує: — Адже ви теж недарма приїхали, гадаю, га? І у вас, значить, наш Паніка наколобродив. У нього, до речі, у Москві сестра рідна живе. Замужем там. Під Паніки вона старшою буде.

— Щодо того, що наколобродив, це поки що лише версія, — ухильно відповідаю я, сам дивуючись своїй обережності.

Сьогодні субота, і я обідаю у напівпорожньому ресторані. Потім дзвоню товаришеві Зеліковському, завідуючому ательє, де жіночим кравцем працює Павло, і домовляюсь про зустріч. У голосі завідуючого відчувається деяка нервозність. Та й хто любить, коли його тривожить міліція, до того ж невідомо, з якого приводу.

Ось нарешті й ательє. За мною грюкотливо зачиняються одні двері, потім другі.

Молоденька приймальниця в акуратному блакитному халатику і з наймоднішою, просто-таки приголомшливою зачіскою з цікавістю оглядає мене вкрай підфарбованими очима — повіки масно голубі, вії та брови вугільно-чорні. Якщо тут і шиють із таким самим смаком, можна поспівчувати замовникам. Втім, у мене вигляд теж не дуже привабливий, і я намагаюсь якнайшвидше поминути прийомне приміщення з низкою примірочних за строкатими завісками, з високими дзеркалами, диванами, округлим столом біля вікна, закиданим різними журналами мод та газетами.

У маленькому тісному кабінеті завідуючого мене зустрічає висока, повна, забарна людина із пом'ятим, брезклим обличчям. На вигляд їй за п'ятдесят.

— Едуард Семенович, — нерішуче відрекомендувався завідуючий.

Я пояснюю, що тимчасово призначений на допомогу місцевому дільничному інспекторові. Жодних претензій ні до самого Едуарда Семеновича, ні до його колективу ми не маємо. А хочу просто з цим колективом познайомитися.

На жіночому, одутлому обличчі Зеліковського не відчуваються ані радості, ані полегшення. Він важко зітхає, і сумні витрішкуваті його очі, здається, стають ще сумнішими.

— Що ж вам сказати? — несподівано тонким, мало не жіночим голосом вимовляє він. — Колектив у нас в цілому здоровий. З боку адміністрації скарг немає. План за листопад виконали достроково, незважаючи на те, що багато товаришів нездужало. І зараз хворіють. На Дошці пошани тресту два наших представники. А взагалі з кадрами біда… — закінчує він і знову гучно зітхає.

— А судимі у минулому в вашому колективі є? — запитую я без якоїсь особливої зацікавленості, буденним тоном своїм підкреслюючи, що таке запитання для мене звичне і певною мірою навіть формальне.

— Судимі? Аякже! — відповідає Едуард Семенович. — Само собою, є. Адміністрація до них підходить з особливою увагою та пильністю. Як належить. І тому ніяких ексцесів не помічено. Запевняю вас, я й сам терплячий з ними, як йог, — додає він так сумно, що все попереднє та оптимістичне втрачає, мені здається, половину вірогідності.

— А хто саме у вас такий? — прошу уточнити я і витягаю записник.

— Саме? — перепитує Едуард Семенович і неспокійно совається у своєму кріслі. — Одну хвилинку. Значить, так. Ну, по-перше, це Постников Павло.

Я записую і чекаю, що він скаже далі.

— Значить, Постников, це раз… — мнеться Едуард Семенович. — Хто ж іще?.. Якби тільки один Постников… Значить, так… Постников…

— Гаразд, — милостиво кажу я. — Давайте поки що зупинимося на цьому Постникові. Решту, я сподіваюсь, потім згадаєте. Як він себе поводить, Постников ваш?

Зеліковський помітно підбадьорюється. Очі його втрачають тоскний вираз, погляд пожвавлюється. Він нахиляється до мене і багатозначно вимовляє:

— Зовні він поводиться цілком свідомо.

— Як це розуміти?

— А так. У адміністрації немає до нього претензій. Шиття відмінне. Дами задоволені. Смак, фантазія, лінії… — Зеліковський піднімає руки, відкинувши кисті в боки, як східна танцівниця, і навіть намагається поворушити плечима, зображаючи особливу елегантність крою. — Хорошим кравцем, я вам скажу, треба народитися. У нашому Будинку моделей мої фасони, — наприклад, шикарне вечірнє плаття з розрізом на боці, рукав — кімоно з вишивкою і глибокий виріз на спині, — це плаття одержало приз. Його до Москви возили. На жаль, мало йде. Нерозвинутий смак. Можливо, і трохи дороге. Я вам зараз…

— Пробачте, — перебиваю я його. — Про ваші фасони ми поговоримо потім. От ви сказали, що Постников зовні поводиться добре. Як це все ж таки розуміти?

— Як розуміти? — насторожено перепитує Едуард Семенович, і настрій у нього помітки псується. — А розуміти треба так, що влізти в нього ми не можемо. І ручитися теж. Грубіян, до речі. Непослужливий. Дами народ нервовий, вимогливий, скандальний. Їх наше бурхливе життя такими робить. Плюс природа, звичайно. Треба з цим рахуватися? Неодмінно! Ну, не так вона тобі скаже, ну, серденько своє хворе на тобі зірве, повередує, адже вдома вона всім догоджає. Ну, а ти тут їй догоди. І все терпи. Припустимо, до її фігури пасує цільнокроєне, а їй у голівку запало відрізне. Буває з жіноцтвом таке? Скільки завгодно…

Більше я вже не можу стримувати посмішку і запитую:

— А Постников, значить, назустріч не йде?

— Нізащо! Носи, мовляв, що вимагає фігура, не псуй її. Йому, бачите, більше від замовниці це треба! До речі, й громадський обов'язок свій не розуміє. Цієї осені їздили, наприклад, на картоплю у колгосп, усі як один. А він уперся і — нізащо. Я йому кажу: «Ти дивись, наукові працівника і ті їдуть. Юристи, я дужо вибачаюсь, теж їдуть. А ти?» — «А я, — каже, — хворий. У мене виразка». — «Ну й що? — кажу. — В усіх яка-небудь виразка. А нам обличчя колективу треба показати». Не розуміє. Він хворий! Немов я, приміром, не хворий. А поїхав, хоч потім і на лікарняному був, і страждав.

На пласкому, одутлому обличчі Едуарда Семеновича відбивається ціла гама почуттів: тут і страждання, і сором, і неспокій, і ділова стурбованість. Але над усім цим панує деяка осторога. Це останнє почуття, очевидно, пов'язане з моїм візитом.

— Одне слово, — кажу, — цей Постников завдав вам багато клопоту. Так я розумію?

— Не кажіть, — гучно зітхає Едуард Семенович. — До в'язниці шибеником був і після неї таким самим залишився. Я ж його пам'ятаю добре. Мати вже скільки років у нас працює, швачка. Усі сльози через нього виплакала. Дивитись на неї боляче. Та от вам іще приклад, якщо хочете. Місяць тому приносить заяву: тиждень за свій рахунок. Це наприкінці року! «Навіщо тобі тиждень?» — запитую. «До Москви, — каже, — треба, в особистих справах». — «Які, — кажу, — можуть бути особисті справи, коли в нас кінець року?» Але бачу — він сам не свій. «Не дасте, — каже, — так поїду». І я бачу: поїде. Вб'є мене і поїде. Ну що робити? Довелось дати.

— Це коли ж було? — байдуже запитую я, так байдуже, що, по-моєму, будь-яка людина повинна від такої байдужості насторожитися. Це я, правда, вже потім зметикував, але Едуард Семенович, на щастя, мого хвилювання не помічає. Він і сам вкрай схвильований.

— Коли це було? — пересклимо перепитує він. У багатьох людей така манера спочатку перепитати, а вже потім відповідати. — Зараз скажу напевно. Один момент. — Він ледве нахиляється, відчиняє тумбочку столу, висуває шухляду і витягає звідти зошит. Погортавши його своїми товстими пальцями і заодно трохи віддихавшись, він знаходить потрібний запис і читає, водячи пальцем по рядку: — Ось, будь ласка. Поїхав десятого того місяця, тобто листопада. Повернувся і вийшов на роботу чотирнадцятого.

Я на мить затамовую подих, щоб не виказати себе. Адже вбивство Віри сталося дванадцятого…

— А яким він приїхав із Москви, не звернули уваги? — відкашлявшись, запитую я.

— Уявіть собі, звернув, — киває Едуард Семенович. — Та й не я один. Просто не можна було не звернути: адже він сам не свій приїхав.

— А мати? — рішуче запитую я.

— У неї, бідолашної, одне тільки: сльози, — гучно, з присвистом зітхає Едуард Семенович.

— Тоді ось що, — подумавши, кажу я. — Про інших ми з вами поговоримо пізніше. Спочатку спробуємо тут розібратися. Павло зараз на роботі?

— Аякже? Звичайно.

— Та-ак… — киваю я і якусь хвилину мовчки пильно дивлюся у невелике, затягнене льодком вікно, дещо прикидаючи у думці, і, — наважившись, кажу: — До вас прохання, Едуарде Семеновичу. — Запросіть Павла сюди або в інше місце, де нам не заважатимуть. Я з ним порозмовляти хочу.

— Ради бога, ради бога… — сквапно вигукує Зеліковський, ледве підводячи своє важке тіло з крісла. — Покличу. Сюди. Ви сидіть.

Через хвилину у дверях чути стукіт, і на порозі з'являється довгов'язий похмурий хлопець.

— Ну, здоров, Павле, — кажу я йому. — Від самої Москви тебе шукаю. Через Тепловодськ, до речі. Здогадуєшся, навіщо?

Павло опускає очі й похмуро цідить крізь зуби:

— Звідки я знаю…

Жоден м'яз не здригається на його блідому обличчі. І я здивований. Я чекаю зовсім іншої реакції на запитання. Невже у цього хлопця така витримка?

— Ти після Жовтневих свят їздив до Москви? — запитую я.

— Не пам'ятаю, — супиться Павло. — І нікого це не обходить. Особливо вас.

Говорить він сердито, різко, навіть із викликом і ще з якимсь, мені здається, прихованим болем. Усе це так, усе зрозуміло, але я чомусь починаю раптом відчувати неспокій. І Павло тримається зовсім не так, як я чекав. Він похилив патлату голову й уперто мовчить, похмуро втупившись в одну цятку на підлозі.

І я обмірковую, як же все-таки почати цю нелегку розмову, як пригасити у цьому хлопцеві ворожість та впертість, як розбудити совість, бажання виговоритися, почуття розкаяння.

— Мені здається, — кажу я, — що ти все-таки любив Віру. Але це була дівчина, яка…

Несподівано Павло підводить на мене очманілі, перелякані очі.

— Чому… ви кажете… «була»?..

Голос його переривається.

— Тому, що її вже немає. Ти це знаєш.

— Як це «немає»? — не своїм голосом кричить Павло, стискаючи кулаки, весь подавшись уперед. — Як це «немає», я вас питаю?!

Від такого його щирого відчаю та гніву я мимоволі розгублююся. Це не може бути брехнею, маскуванням, грою. Жодна людина не здатна на таку гру.

— Ти сам повинен знати. Ти був з нею того вечора.

Павло підхоплюється, робить кілька швидких кроків по кабінету і знову підбігає до столу, за яким я сиджу.

— Але вона була жива!.. — нахилившись, кричить він. — Жива, ви це розумієте чи ні?! Поки… — Голос його уривається, підборіддя починає дрібно тремтіти.

— Що «поки»? — суворо запитую я.

Павло робить над собою зусилля, випростовується і, дивлячись кудись убік, неголосно каже:

— Поки не прогнала мене…

— Ви заходили на будівництво? Підходили до котлована?

— Так…

— Ну, і…

— І вона мені нічого не хотіла сказати… вона тільки плакала… Дуже… І просила забути її…

— Куди ви потім пішли?

— Не знаю… А котлован був дуже глибокий… Я сказав їй: «Обережно. Тут можна розбитися на смерть». А вона мені каже: «Ну й добре. Краще так…» Я ледве її забрав звідти…

— Куди ви пішли потім?

— Я ж вам кажу, не знаю. Якісь вулиці. Я кепсько орієнтуюсь у Москві. Потім вона мене прогнала.

Я хитаю головою.

— Вона не могла покінчити з собою, Павле. Ти це знаєш. Краще сказати правду.

Він відповідає рівним, позбавленим життя голосом:

— Я кажу правду.

— Ти вважаєш, вона могла покінчити з собою, ти так вважаєш? — запитую я.

Павло все ще стоїть біля столу, відвернувшись від мене, і глухо, ледве чутно каже:

— Я тому приїхав… Я одержав від неї лист…

Він повільно повертається, якусь мить мовчки допитливо дивиться мені в очі і кінець кінцем, очевидно зважившись, квапливо витягає з внутрішньої кишені піджака потертий, великий, чорний бумажник із тьмавою металевою монограмою і, діставши звідти надірваний конверт з листом, простягає його мені.

— Ось. Прочитайте.

— Добре. Спасибі тобі. — Я беру конверт і кладу його перед собою на стіл. — Але спочатку спробуй якнайдокладніше змалювати мені той вечір від початку і до кіпця. Ти повинен допомогти мені, Павле. Ти зобов'язаний допомогти, розумієш?

— Я допоможу… Я розумію… — Він знову відвертається. — Допоможу, кажу ж вам… Вона для мене була… Вона вірила мені… що не пропащий я… У мене руки все можуть. І я ж тоді за своїх заступився, коли їх менше було. Я ж не знав… Ну, а потім от втеча… Я просив: «Пустіть… батько помирає… я за три дні триста потім відсиджу». Не можна, кажуть…

Його немов прорвало. Вельми багато зібралося, надто довго він мовчав і до того ж не відчував себе винним ні в чому, ні на одну хвилину. Він і зараз нічого мені не розповів би, але він приголомшений смертю Віри, це я бачу, це щиро.

Хвилюючись, Павло говорить далі:

— … А я ж не міг чекати, коли можна буде… Ну, І… звичайно, спіймали… От і втеча… Розумієте ви?..

— Розумію.

І ще я здогадуюсь, чий бумажник у Павла, чия там монограма. Пам'ять про батька. Це його бумажник.

— А Віра… вона… — затинаючись, говорить Павло, — коли я довідався, я зрозумів, які бувають люди… Я не вірив, що такі бувають… такі… ну, як сказати?.. Кришталеві наче… Якби вона була зі мною… Я не знаю, що я міг би зробити… для людей… І для неї… А вона… так-от вчинила…

Голос його остаточно уривається, і він замовкає.

— Як ти гадаєш, чому вона так вчинила? — запитую я суворо й діловито.

— Не знаю. Чесно вам кажу.

— Так… Ну ось що, Павле, — кажу я. — По-перше, я тебе прошу, дай мені на час цей лист. До речі, у тебе ще Вірині листи є?

— Є…

— Даси всі. Добре? На чесно слово. Я тобі їх поверну.

— Гаразд. Дам.

— А тепер найголовніше. Ти розумієш, я приїхав до тебе не випадково. Але зараз я вірю тобі. Ти не міг підняти руку на Віру.

— Та що ви насправді?!

Павло закидає голову і люто дивиться на мене.

— Гаразд. Я сказав, що вірю тобі. А це означає, що я тепер знову не знаю, що з нею трапилося. І ти не знаєш.

— Не знаю.

— А треба знати. Мусимо знати. І зараз у нас з тобою одна мета. Ти згоден?

— Згоден.

— Тоді розкажи мені про той останній вечір з самого початку. Пригадай усі деталі, всі подробиці. І сідай ти, ради бога. Чого весь час стовбичиш?

Мені вже зрозуміло: версія луснула, друга вже або третя. З тріском провалилася. Я прийшов до вихідної точки, і все треба починати заново.

Я зітхаю і втомлено кажу:

— Ну давай розповідай…