Зашморг

Розділ III НАЙРІЗНОМАНІТНІШІ ЗУСТРІЧІ, СЕРЕД НИХ І НЕБЕЗПЕЧНІ

Вранці мені дзвонить додому мій давній знайомий Володя Граков. Ще рано, і я тільки-но сідаю снідати. Володя працює в одному з відділень міліції.

— Привіт, — каже Володя. — Це по твоїй справі була вчора орієнтировка на жіночі речі? Два костюми джерсові, блакитний і брунатний, пальто, черевики, чобітки, перстень якийсь?

— Так! — кричу я у відповідь. — Звичайно! Моя справа! Що ти там розшукав, кажи швидше?

— Розумієш, вранці перед роботою побіг на ринок те-се купити і раптом бачу: продають начебто твою річ. Ну, й довелося затримати.

— Зараз їду.

Я кидаю трубку і на ходу випиваю охололу склянку чаю, бутерброд дожовую, поки біжу сходами.

Через півгодини ми з Поліною Іванівною — пізнати костюм може тільки Вірина сусідка — приїздимо у відділення міліції, і вона, уявіть собі, абсолютно категорично і цілком офіційно впізнає вкрадений у Віриній кімнаті костюм.

Розмова із затриманою на ринку людиною, яка цей костюм намагалася продати, викликає у мене інтерес. І я прошу привести цю людину в кабінет, який тут мені тимчасово надали.

Затриманий виявляється Жилкіним Іваном Зосимовичем, слюсарем одного із жеків, контора якого, до речі, розташована якраз навпроти того будинку, де жила Віра Топіліна. По роботі Жилкін характеризується погано. Хоч судимостей у нього немає, але є два арешти за дрібне хуліганство.

Отже, Володя привів до кабінету маленького кульгавого чоловічка, скуйовдженого, з якимсь скривавленим широким носом і неспокійними чорними очицями. Жилкін анітрохи не зляканий, а скоріше запобігливий, наче засоромлений, бо йому ніяково, що на нього гають час, він готовий на все, щоб полегшити наше завдання. Одягнений Жилкін у стару, забруднену тілогрійку, з-під якої виглядає пом'ята і теж стара картата сорочка, штани заправлено у чоботи, в руках він бгає кепку.

— Підходьте, підходьте, Жилкін, — кажу я, — і сідайте. Розмова у нас з вами буде серйозна.

— А ось це вже ні до чого, я так скажу, шановний, — з натугою буркоче Жилкін, не зрушуючи з місця. — Душа в мене зараз розмов не приймає. — Жилкін рішуче крутить патлатою головою. — Сама не своя вона.

— А що ж ваша душа приймає? — мимоволі посміхаюсь я.

— Їй би зараз, звиняюсь, поспати. Оце так. Це якраз те, що їй потрібно, бідолашній.

І він для переконливості солодко зажмурює очі.

— Нічого не вийде, Жилкін, — уже суворо кажу я. — Сідайте, і будемо говорити.

Він безнадійно зітхає і, наблизившись хисткою ходою до мого столу, обережно опускається на самісінький край стільця, при цьому двома руками притримуючи стілець.

Я уважно дивлюсь на нього, і Жилкін винувато відводить очі, немов наперед соромлячись наступної розмови.

Я й далі так само суворо запитую:

— У будинку сімнадцять, навпроти вашої контори, буваєте? Правда, він не вашого жеку.

— Ну, а чого ж… я всюди, значить, буваю… Чого ж… заборонено хіба?.. Я людина потрібна. Кличуть — я йду…

— У кого ж ви там бували, наприклад?

— Та хіба я пам'ятаю? Їх тища, а я — один.

— Ви Поліну Іванівну, бабусю з четвертої квартири, Пам'ятаєте, певно? — запитую я таким тоном, немов вона його пам'ятає чудово, хоч собі я зараз докоряю, що не здогадався спитати Поліну Іванівну про Жилкіна.

— Начебто… — невпевнено говорить Жилкін. — Щось таке, значить, ввижається. У мене, по щирості кажучи, все зараз ніби трохи в тумані. Подрімати не зашкодило б. — Він блимає чорними очицями в мій бік і несподівано пропонує: — Може, я піду, га? Мене до обіду краще не чіпай.

— Так у нас діло не піде, Жилкін, — кажу я. — Швидше відповідайте на запитання, а там, можливо, і поспати вдасться. Поліпу Іванівну з четвертої квартири в будинку навпроти пам'ятаєте чи ні?

— Ну, пам'ятаю, пам'ятаю, — сварливо відповідає Жилкін. — Холера стара. За кожний гривеник торгується. А у самої щодня щось у квартирі забивається. Спокою від неї немає.

— А ще хто там живе, у тій квартирі?

— Та живуть, — зітхає Жилкін. — Тільки завжди вони, значить, на роботі. А так, звичайно, живуть, чого їм…

— І жодного разу ви з ними не зустрічалися?

— Ну, чому ж жодного разу? — ніби ще й ображається Жилкін. — Одній там навіть закордонний замок приладнував. І за все, розумієш, динею розплатилася. «Ти, — каже, — її продай, у тебе з руками схоплять… Вона не наша, вона, — каже, — з Ташкента». Ну, я й відніс її. Справді, дали непогано. На дві… цих… вистачило, звиняюсь, звичайно.

Я здогадуюсь, що йдеться про другу Вірину сусідку, яка працює на залізниці. Але про всяк випадок запитую:

— А де ж вона працює?

— А з бригадою поїзною мотається туди-сюди. Значить, дуже навіть самостійна баба…

Мені здається, що сам Жилкін у злочині безпосередньо не замішаний. Він не грабував кімнату Віри і тим більше не брав участі у вбивстві. Але десь близько цих подій він усе-таки був, адже виконує він різні доручення.

— Чий костюм ви продавали?

— Нічий, — з викликом відповідає він, задираючи неголене підборіддя. — Свій. Великий він на мене, от я…

— Але ж костюм жіночий!

— Жіночий? — спантеличено запитує Жилкін. — Ну, тоді чого ж… Інша справа…

— Що ж, у вас зовсім совісті немає, Жилкін?

— Як так немає? Та я швидше руку дам відрубати, ніж кудись нею залізу. Я краще як-небудь зароблю на пляшку, ніж її, припустимо, вкраду. Звиняюсь, звичайно.

— А інші, значить, нехай що хочуть, те й роблять?

— Це мене не обходить. У мене совісті ледь-ледь на себе вистачає.

Ні, здається, з ним зараз не порозумієшся. Але як відпустити Жилкіна додому? Він може побігти до тієї людини, яка дала йому для продажу костюм, і все їй розповісти. А людина ця, звичайно ж, брала участь у пограбуванні квартири. Це щонайменше. І вона, звісно, негайно втече. Ні, Жилкіна відпускати не можна. Я маю право затримати його на кілька годин. За цей час я доповім про нього Віктору Анатолійовичу Ісаєву, він уже, напевно, прийшов у прокуратуру, і ми порадимось, що нам з Жилкіним робити далі.

— Гадаю, вам і справді треба виспатися, — кажу я Жилкіиу. — У нас і поспите.

— Це ж іще навіщо? — цілком щиро дивується Жилкін. — На кий я вам здався?

— Рано нам іще розлучатися, Жилкін, — стримано кажу я. — От проспитесь, дасте мені відповідь на всі запитання — і тоді розпрощаємося. А зараз запитувати вас, я бачу, марна річ.

— Ні, зараз питай! — впадає в амбіцію Жилкін і навіть притупує ногою. — Цю ж мить! Хочу у себе вдома спати, зрозуміло?

— Ну добре. Чий костюм продавав?

— Ех, мать твою так! — несподівано вигукує Жилкін. — Та хіба я не хрещений, абощо?! Петька дав! Петьчин костюм! Мені з нього тільки десятка належить.

— Де ж він зараз, Петька цей?

— Залізницею покотив. Служить він на ній.

— А живе де?

— Та у квартирі чотири, де ж іще йому жити! З Надькою зі своєю, з вовчицею, простіше сказати.

— Коли ж він вам цей костюм передав?

— Коли?.. Почекай, почекай… — Жилкін болісно кривиться і ворушить губами, потім, для певності, починає загинати пальці. — Виходить, три дні, як він мені його видав.

— Три дні тому? Та три дні тому він не міг удома з'явитися. Він тиждень уже як поїхав, — кажу я, зітхнувши. — Подумайте ще раз як слід. Може, ще когось назвете?

— Їй-богу! — щиро кричить Жилкін і б'є себе затиснутою у кулаці кепкою по грудях. — Петька дав! Раненько прийшов, з ліжка мене стяг, ще й випили ми з ним і закусили… Цими… як їх?.. Ну, еге ж! Гранатами. Він на тій же лінії, що і Надька, мотається, на Азію, простіше сказати.

Жилкіна я передаю Володі Гракову, потім доповідаю про все, що сталося, по телефону у прокуратуру Вікторові Анатолійовичу. Тепер треба офіційно оформити вилучення у Жилкіна краденого костюма і його показання з цього приводу.

А попереду у мене ще одна важлива справа.

Я їду до районної поліклініки, де лікувалася Віра Топіліна, і розшукую її дільничного лікаря. Валеріан Панасович Дубинін — огрядний старий із старомодним пенсне на широкому, вкритому склеротичними прожилками носі і з дуже лагідними, трохи сумними очима. Втім, зараз вони зовсім сумні. Йому по-справжньому шкода Віри.

— Мила дівчинка, — каже він, задихаючись. — Так-так, вона, звичайно, хворіла. Виразкова хвороба. Дуже гидка річ, скажу вам. Дієта, болі, навесні і восени загострення.

— Але це все ж таки не така хвороба, щоб… зневіритися і зважитися, правда, Валеріане Панасовичу? — запитую я.

— Бог з вами, — змахує він пухкою рукою.

— І ніяких інших захворювань не було?

— Абсолютно. Ну, звичайно, нерви. Останній рік-півтора почав помічати. Але вона, звісно, не скаржилась. Потаємна дівчина, вся в собі. Людям з такою вдачею, я вам скажу, особливо важко живеться. І ще — горда дівчина та справедлива. Одне слово, рідкісна душа, повірте. Ах, яке нещастя, яке нещастя…

— Ви давно її знаєте? — запитую я.

Валеріан Панасович зітхає:

— Я на цій дільниці вже двадцять сім років. І матір, Наталію Максимівну, добре пригадую. А от батька, признатися, не запам'ятав. Як Віра, молодша, народилася, так він мало не через рік накивав п'ятами.

— А Ніну, звичайно, знаєте?

— Ну як же! Рік як заміж вийшла. У Подольськ до чоловіка переїхала.

— Ми не знаємо, як її розшукати. Треба ж повідомити їй про те, що сталося.

— Та дуже просто. Я вам адресу дам. Вона мене якраз з минулим святом вітала, листівку надіслала. Тільки от… — Він нерішуче замовкає і з тривогою дивиться на мене. — Як їй сказати? Це ж травма яка… Хоч Ніна, скажу вам, зовсім не сентиментальна. Справжній прагматик, якщо хочете. Дитя часу, так би мовити. Характер, до речі, прямо протилежний Віриному. Вірочка вся була в небіжчицю-матір: тиха, лагідна, душевна, тонка. Її винятково добром та ласкою виховувати треба було. Так покійна Наталія Максимівна тільки й могла. Так обох дочок і виховувала. А Ніну тим часом треба було строго, вимогливо, навіть суворо тримати в руках. Вона, бачите, не тільки діловита й обачна. Це вже я вам так сказав, щоб не вдаватися в подробиці. Ніна хитра, і заздрісна, і зажерлива. Вона всюди тільки вигоди шукає. Я обох дівчаток добре знаю. Наталія Максимівна не один рік у нас у поліклініці процедурною сестрою відпрацювала. Еге ж, так от Ніна… Вона і заміж пішла, гадаю, не без розрахунку. Чоловік її якусь значну посаду обіймає по торговельній частині… Ну, та гаразд, — несподівано схаменувся він. — То адресок Нінин запишете?

— Неодмінно. Він у вас з собою?

— Звичайно. Я його, як бачите, у книжечку собі переписав. Раптом, думаю, стане у пригоді. І от якраз…

Він, сопучи, лізе під халат і поволі витіпає з кишені піджака пошарпану книжечку, перев'язану тоненьким гумовим кільцем, як коробочка з ліками. Валеріан Панасович, стягши кільце, розкладає книжку на столі перед собою. Багато заяложених сторінок у ній доводиться навіть не гортати, а перекладати. Видно, що служить ця книжечка лікареві з давніх-давен. І ще я помічаю, як багато прізвищ у ній обведено нерівною чорнильною рамкою. У старих людей багато втрат.

Але от Валеріан Панасович упирається товстим пальцем в одну з сторіночок своєї книжки і, не кваплячись, диктує мені адресу Ніни Топіліної. Тобто тепер уже не Топіліної, а Сорокіної.

Що ж, треба негайно передати цю адресу у Подольськ Петі Шухміну і попросити його привезти Ніну до Москви.

З поліклініки я їду до міністерства. Там мені треба побачити Меншутіна, Любу та її подружок, причому. І останніми треба не просто побачитися, а погомоніти відверто.

У кімнаті, де сидить Люба, дівчата зустрічають мене як давнього знайомого. Коли я заходжу, то ловлю на собі їхні тривожні й цікаві погляди.

— Давайте нарешті познайомимося, — пропонує жвава Любина сусідка. — Вас, здається, Віталієм Семеновичем звуть?

— Просто Віталій.

— А мене Ніною. А оце Наталка, цю дівчину звуть Льолею, а цю — Танею, — знайомить вона мене з усіма присутніми і на закінчення говорить: — Скажіть нам, ну що ж трапилось?' Невже Віра справді покінчила самогубством?

— А ви таке припускаєте?

— Ой; ми вже захрипли сперечаючись. От Льоля, наприклад, — вона показує на повну темноволосу дівчину з великими мрійними очима, — Льоля переконана, що на Віру напали хулігани. На неї нещодавно теж напали, прямо в під'їзді. Уявляєте?

— Це жахливо, — тихо вимовляє Льоля, опускаючи очі. — Це просто звірі якісь.

— Ну, а Наталка гадає, що тут любовна драма, — говорить далі Ніна.

Наталка, висока, пишнотіла, спортивна, з високо збитою рудою зачіскою. Вона вперто відкидає підборіддя і, примруживши сірі, яскраво підфарбовані очі, каже:

— Не гадаю, а знаю.

— Що ж ви знаєте? — запитую я.

— Що Віра йому відмовила, і він просто: її вбив, — переконано говорить Наталка і обома руками поправляє свою високу і досить хитромудру зачіску. — По-моєму, цей хлопець на таке здатний: Я їх бачила разом.

— Який хлопець? І де ви їх бачили? — нетерпляче допитуюсь я. — Пригадайте, Наталко.

Вона посміхається і знизує плечима:

— Тут і пригадувати не треба. Ми його всі знаємо. Він з України. Головний механік радгоспу «Приморський». Гарний парубок. Високий, білозубий, із чубом. І шрам на лобі.

— Як же його звати?

— Фоменко, — каже Наталка і знову поправляє зачіску. — А звуть Грицько. Ну, Григорій, сказати.

— І він залицявся до Віри?

— Та не він один до неї залицявся, — зауважує Любина сусідка.

Сама Люба, до речі, не промовила ще жодного слова. Вона якось приголомшено мовчить. По-моєму, у неї зовсім хворий вигляд.

— Але цей найнахабніший, — тим часом заперечує Наталка.

— Та чи був він цього понеділка в Москві? — запитую я.

У відповідь Ніна безапеляційно зауважує:

— Це вже ваша справа — перевірити.

— Ну, а хто ще до Віри залицявся? — допитуюсь я далі.

— Я ще одного знаю, — втручається стримана, серйозна Таня. У неї, здається, однієї тут зблискує на пальці тонка обручка. — Ну, як його?.. — Вона досадливо стукає кулачком по столу. — З Латвії він…

— Освальд, — тихо підказує Люба.

— Еге ж! — полегшено погоджується Таня. — Саме так. Я їх зустріла на вулиці Горького. Він забирав у Віри сумку. Хотів сам її нести. Такий дивак незграбний. Я тепер і прізвище його згадала: Струліс. Ми їхньому колгоспу оформляли машини, пам'ятаєте, дівчата?

— А я ще одного зараз згадала, — несподівано каже Наталка. — Такий рекламний хлопчик. У світлому французькому костюмі. Дуже модному. А краватка італійська, біла, з синіми зірками. Як же його звали?..

У розпалі нашої дискусії двері несподівано відчиняються, і на порозі виростає огрядна постать Меишутіна. Дівчата зніяковіло змовкають. Але Меншутін, упізнавши мене, посміхається і обома руками робить заспокійливі жести, немовби притискаючи всіх вас до своїх стільців.

— Працюйте, працюйте, — каже він поблажливим топом і трохи зверхньо, наче ми виконуємо пряме його завдання. — Не буду вас відривати і попрошу… — він суворо оглядає дівчат, — поставитись до розмови з товаришем з усією серйозністю. — Після цього він повертається до мене і вже зовсім іншим тоном, майже по-дружньому запитує: — Ви потім заглянете до мене, сподіваюсь?

— Постараюсь вас не обтяжувати, — посміхаюсь я. — Дівчата, здається, мені. в усьому, вже допомогли.

— Ні-ні, прошу, — невблаганним тоном заперечує Меншутін. — Все обміркуємо. Це вам допоможе. Отже, чекаю, — рішуче закінчує він і йде.

Дівчата вже так звикли до мене, що не приховують свого ставлення до начальства.

— Душечка Христофорович, — насмішкувато каже йому услід Ніна. — Він завжди чарівний.

— А екстер'єр який, — додає Наталка. — Смерть дівкам.

Але амурні справи товариша Меншутіна мене зараз не цікавлять. У всякому разі, не через нещасливе кохання до нього покінчила з собою Віра Топіліна. І я повертаю своїх співбесідниць до перерваної розмови. Довгенький список «залицяльників» мене не турбує. Непокоїть інше: всі вони, так би мовити, з одного «ряду», всі «спритники», з різних кінців країни, які познайомились з Вірою на її роботі. Невже в неї не існувало інших знайомих? Цього не може бути! Просто якась істотна грань Віриного життя повністю випадає з мого поля зору. Про неї, очевидно, ніхто з тих дівчат нічого не знає, навіть Люба.

Шановний Станіслав Христофорович зустрічає мене нетерплячим запитанням:

— Ну, які наші успіхи? — І широким жестом показує мені на знайоме крісло біля журнального столика.

— Нічого, — кажу я, витягаючи сигарету з простягнутої мені пачки. — Потроху працюємо.

Моя ухильна відповідь зовсім не бентежить Меншутіна, і він починає повчати мене. Недбало, великодушно та солідно, як професор студента, котрий прийшов на консультацію, сам тішачись і пишаючись своєю ерудицією.

Незабаром я помічаю, що його цікавить ще одна тема: що розповіли співробітниці про нього самого. Запитання на цю тему він ставить немовби побіжно, мимохідь, але насторожено вслухається у мої відповіді. Однак поступово він заспокоюється, зрозумівши з моїх відповідей, що я зовсім не цікавився цією вразливою темою. Як і слід було чекати, розмова з Меншутіним нічого нового не дала. Проте прощаємося з ним цілком по-дружньому, і це, по моєму, нам обом уже коштує певних зусиль. Станіслав Христофорович, здається, залишається незадоволений моєю стриманістю.

Виходжу з міністерства, коли робочий день закінчується.

Я вже попередив Гришу Воловича, що ввечері приїду до нього. Ми хочемо, поки що самі, без начальства, зробити деякі попередні підсумки, обмінятися інформацією, думками, посперечатися і взагалі «поваритися» у справі, як висловлюється наш Кузьмич.

Перший, кого я, на свою радість, застаю у тісному; кабінетику Воловича, це Петя Шухмін, який встиг уже повернутися з Подольська. Вдень йому передали по телефону з Москви адресу Ніни Топіліної, тепер уже Сорокіної. Петя побував у неї вдома і повідомив про нещастя, яке сталося.

— Завтра приїде ранковим поїздом, — каже Петя.

Тим часом у кабінеті стає людно. Прийшли всі співробітники, які беруть участь у роботі по цій справі.

— Григорію Олександровичу, а можна мені доповісти? — звертається до Воловича молодий чубатий хлопчина, якого я тут раніше не бачив. Зовсім, певно, зелено поповнення. — Адже ми дещо знайшли все-таки, — запально додає він.

Гриша Волович посміхається, і з цієї посмішки я бачу, що хлопчина йому подобається, він готовий йому багато що пробачити, навіть ось таке вистрибування попереду всіх.

— А чому не Костянтин Прокопович? — усе-таки запитує Гриша, очевидно, з чисто педагогічною метою.

— Він же мені доручив!

— Нехай, нехай, — басить хтось за моєю спиною.

Втім, старого оперативника Сухарєва я знаю давно і поважаю теж давно. Його поважають усі, хто його знає.

— Ну, Володю, давай, — погоджується Волович.

— Значить так, — з піднесенням починає той. — Завдання у нас було складне, як ви розумієте. Знайти тих двох, котрі того вечора опинилися на будівельному майданчику одночасно з Вірою Топіліною та її супутником. Ми зміркували так. Вірніше… — Хлопчина збивається і під добродушні усмішки товаришів, червоніючи, виправдовується: — Загалом… Костянтин Прокопович, звичайно, зміркував.

Так, Сухарєв зміркував. Звідки ці двоє могли забрести на будівництво з. пляшкою горілки, щоб там її, очевидно, розпити? Скоріше за все, вони її щойно купили і квапилися якнайшвидше випити. Щойно купили! І Костянтин Прокопович з Володею, маючи небагато прикмет, попрямували до найближчих крамниць, де торгують вином. Одначе це нічого не дало. По-перше, жоден продавець не міг пригадати серед останніх покупців того дня низенького у тілогрійці та високого у капелюсі. До того ж і час їхньої появи на будівельному майданчику — близько одинадцятої години вечора — вказував, що горілку, якщо її не купили заздалегідь, можна було дістати у такий час тільки у єдиній черговій крамниці, де, однак, продавщиця цих двох серед покупців теж не пригадала. Залишалися, правда, в окрузі ще дві закусочні та кафе, але переплачувати там за горілку ці двоє навряд чи стали б.

Ось тут Сухарєву і спала на думку справді геніальна ідея: а що, коли вони одержали ту пляшку як премію або як платню у тій же черговій крамниці? І припущення блискуче підтвердилося. Справді, близько десятої години вечора до крамниці привезли з холодильника рибу: вдень водій та вантажники не впоралися з усіма ходками; і останній маршрут довелося робити так пізно. Вантажники одержали від директора, який уже заждався тієї риби, королівську винагороду і рибою, і горілкою. Вантажників було двоє, і за прикметами вони дуже скидалися на тих, яких бачив Сергій.

Встановити автобазу; звідки брали машину, не становило труднощів. Водій її легко пригадав вантажників і назвав їхні імена: Федір Мухін та Іван Зінченко. І от учора Сухарєв та Володя з'ясували, що обидва вантажники зникли і вже другу ніч не з'являються додому: Не пощастило відшукати їх і сьогодні. На роботі вони теж у ці дні не з'явилися.

— Розшуки ми продовжуємо;— все ж таки дуже оптимістично закінчує свою розповідь Володя.

— Ну, давай тепер ти, Миколо Івановичу, — звертається Волович до іншого співробітника і пояснює мені: — Він тим сусідом займається, на якого Жилкін вказав.

— Розібрався я у їхніх справах. Розібрався… — повторює Микола Іванович, відкашлюючись. — Вихідні дані виявилися не зовсім точними. Надія Горбачова — справді провідник. А чоловік її, Петро, — директор вагона-ресторану. Загрібає, либонь, будь здоровий скільки і зліва і справа. А тому запитання: навіщо йому сусідку грабувати? На вербі груші! Тим більше, що і стосунки у них цілком нормальні. Не один рік, до речі.

— Виходить, бреше Жилкін? — запитую я.

— Бреше, — переконано відповідає Микола Іванович. — Хіба він дорого візьме, щоб збрехати?

— А він справді всі ці дні був у дорозі? — запитую я. — Тоді з ним взагалі нема про що говорити.

— Ось тут якраз одна заковика. Справа в тому, що ввечері в понеділок вагон прийшов до Москви, а вранці його відправили: Цілу ніч вантажили. Ну, і різний там дрібний ремонт, технічний огляд. У таких випадках, як мені пояснили, директор додому не їде.

— Ну, а як було в даному випадку? — запитую я і відразу досадливо махаю рукою. — Втім, у кого це можна тепер з'ясувати!..

— Абсолютно точно. Вагон у рейсі.

— Коли повертається?

— Завтра. О двадцять першій тридцять.

— І цього разу Горбачов, треба сподіватися, буде ночувати вдома?

— Очевидно, так. Як що-небудь не станеться.

— Значить, спокійніше все ж таки зустрічати його на вокзалі, в момент, коли прибуває поїзд, — роблю я висновок.

— Так і зробимо, — підтверджує Гриша Волович.

— Тепер третій. — напрям розшуку, — кажу я Воловичу, — машина, що цієї ночі стояла на подвір'ї під вікнами. Хто нею займається?

— Я сам, — незадоволено каже Гриша. — Одержавши особисту на те вказівку начальства. Поки що вдалося тільки з'ясувати, що машина службова. По-друге, на ній протитуманні фари. Ніхто не бачив, як вона заїхала на подвір'я і як виїхала. Але водій у пій сидів, не виходив, його помітили. От, мабуть… Ага, ще — машина чорна або темно синя. Тепер усе. Не густо, як бачиш.

— Проте…

— Так, звичайно, — підхоплює Гриша. — От тепер хлопці нишпорять по всіх автогосподарствах. Адже без путівки жодна державна машина не вийде на лінію, тим більше вночі.

— Товаришу Лосєв, а як справи по лінії кохання? — трохи запнувшись, запитує зі свого місця Володя.

— По цій лінії, — посміхаюсь я, — складено перший список тих, хто приїздив до Москви. Доручили нашим товаришам перевірити на місцях, чи виїздили ці люди у зазначені дні куди-небудь. А якщо виїздили, то куди саме. От чекаємо відповідей.

— Малувато цього, — з досадою. зауважує за моєю спиною Сухарєв. — Адже версія важлива.

Я добре розумію, що він має на увазі. Здається, розуміють це і всі інші, крім Володі, судячи з його настороженого, допитливого погляду, спрямованого на мене. І я, головним чином заради нього, стверджую:

— Звичайно, малувато. Сподіваюсь, що після розмови з сестрою і з шкільною подругою з'явиться ще дещо по цій лінії.

— А поки. що, гадаю, головним залишається розшук цих волоцюг-вантажників, — спокійно каже Сухарєв.

І справді, чому Зінченко та Мухін не приходять додому ночувати? Вантажать уночі які-небудь вагони на залізниці? Ну, а чому ж вони не приходять додому вранці? От і на роботу останні два дні не з'являються. Чому?

Зрештою, ми вирішуємо, що треба їхати до Зінченка та Мухіна додому, зараз же їхати, негайно і чекати їх там хоч до ранку. Іншого виходу немає.

Я дзвоню Кузьмичу і доповідаю йому наше рішення.

— Марна це справа, — заперечує він. — У хаті їх чекати. Кожної ночі чекатимете там? А до речі, і там, і там — сім'ї. Наступного дня уся околиця знатиме, що міліція у них ночами чергує. Тут треба по-іншому. Варто, мабуть, організувати засідку десь неподалік.

— Але ми хоч з обстановкою там познайомимось.

— Для цього ночувати там необов'язково.

Та мене охоплюють роздратування і впертість. Гірше від цього, в усякому разі, не буде? Яка там чутка? Адже лише одну ніч ми там пробудемо, а от користь цілком можлива. Так я й кажу Кузьмичу. Але він більше орієнтується, здається, не на мої слова, а на те, як я їх вимовляю.

— Не лізь у пляшку, Лосєв, — сердито каже він. — І слухай, що тобі кажуть. Розходьтесь по домівках.

— Я не згоден, Федоре Кузьмичу. Як хочете, — роздратовано кажу я. — Дихнути самостійно не даєте.

Це моя перша серйозна сутичка з Кузьмичем, і я сам дивуюсь, що це мене раптом штовхнуло на неї. Очевидно, дивується і Кузьмич.

— Дихнути, кажеш, не даю? Гм… Ну, гаразд. Спробуйте. Учитися треба і на помилках. Дай-но мені адресу, куди їдете.

Я закінчую розмову. Товариші мої дивляться на мене з великою повагою. Сперечатися з Кузьмичем не кожний наважиться. А я дуже пишаюся власною перемогою, але намагаюсь цього не виказувати.

Ми умовляємось, що до Зінченка, того низенького, у тілогрійці, який ніс горілку, поїдуть Сухарєв і Володя, а до другого, Мухіна, — Гриша Волович та я.

Поки ми все це обмірковуємо і вирішуємо, я чомусь не думаю про те, що мене чекає безсонна тривожна ніч у чужій і зовсім не гостинній домівці, що на вулиці холод та сльота, і за вікном пронизливо свище вітер, і живе цей Мухін у чорта на болоті, я й не чув ніколи про таку вулицю або проїзд.

Я перевіряю пістолет, яким, слава богу, давно не користувався. Будемо сподіватися, що і цього разу скористатися ним не доведеться. Проте перевіряю його дуже ретельно.

І от ми з Гришею їдемо у черговій машині вечірньою, залитою вогнями Москвою. Шлях наш далекий, в бік Південного порту і ще далі.

За цей час Гриша встигає дещо розповісти мені про Федора Мухіна. У місцевому відділенні міліції його, виявляється, добре знають. Це пропаща людина. У нього вже є судимість за крадіжку, і він близько трьох років відбував покарання у колонії. Прописали його знову в Москві, тільки повіривши його клятвеним заповненням, усним і письмовим, що він не тільки сам нічим більше не порушить громадський порядок, але й колишнім своїм дружкам не дозволить цього робити. Не останнє значення мала й та обставина, що у Москві жила його сім'я — стара мати та дружина з двома дітьми. Хіба легко зніматися їм услід за ним у чужі краї? Та й факти доводили і так очевидну істину, що людина, повертаючись з ув'язнення у рідну сім'ю, у знайомий колектив на роботі, швидше стає на ноги, аніж сам-один у чужому місті.

Проте з Мухіним усе вийшло невдало. Повернувся він додому років зо два тому. На фабрику, де раніше, до арешту, працював слюсарем, іти не захотів. Почав перебиватися випадковими заробітками, пиячити. З'явилися і дружки. Силою бог не зобидив Мухіна, здоровило він, до того ж задирака та нахаба. А коли нап'ється, то, кажуть, така в ньому люта злість прокидається, що страшно до нього підступитися, вб'є. Сім'я від нього лише стогне і плаче. Слухається він, виявляється, тільки матір, з п'яних очей навіть більше, ніж тверезий. Мати — бабуся мовчазна, злюща і тверда, як кремінь. Дружина вже стільки разів від Мухіна збиралася піти, але стара не відпускає, і та їй підкоряється.

Ось які цікаві подробиці повідомляє мені Гриша, поки наша машина мчить знайомими, а потім уже і мало або зовсім не знайомими вулицями.

Добряче поблукавши темними, кривими вуличками, ми нарешті знаходимо потрібний нам проїзд. У ньому лише два будинки, а з протилежного боку тягнеться довгий, де-не-де похилений паркан. Один із двох будинків — той, що нам потрібний, але під цим номером налічується цілих п'ять або шість. будівель.

Ми стукаємо в один із будиночків і після обережної розмови з'ясовуємо, що нам потрібна «будівля № 3». Ця осіла в землю хатка розташована у найдальшому кутку великого темного подвір'я.

Машину ми змушені відпустити, і в. нас таке відчуття, що разом з нею обривається останній зв’язок із навколишнім світом.

Але йти просто у цю «будівлю» і запитувати Федьку теж не можна. Спершу треба хоч зовні оглянути це величезне й темне подвір'я. Мало що маже трапитись, і попереднє вивчення «місця дії» стало у нас законом.

Ми поволі обходимо двір, приглядаємось, прислухаємось, запам'ятовуємо. Подвір'я хоч і велике, але аж ніяк не просторе, і так, і сяк розмістилися в ньому великі й малі сараї та сарайчики, раз ураз утворюючи, закапелки, глухі кути. Та й самі «будівлі» розкидано по двору без будь-якого порядку. Одна з них виявляється двоповерховою кам'яницею, а решта — дерев'яні, одноповерхові. З деяких вікон променяться у темне подвір'я золотаві смужечки світла і долітають голоси. До кожного будиночка приліпилися ще якісь прибудови, ґаночки з. навісом.

Щулячись від пронизливою вітру, ми добираємося врешті до «будівлі № 3». Обходимо її, знаходимо ґанок і, зійшовши рипучими сходинками, зупиняємось та розбираємо кострубатий напис білими літерами на залізній поштовій скриньці: «Мухіним».

Тут, ми ситуацію приблизно знаємо: дружина, стара мати, діти. Більше у цій половині будинку нікого не повинно бути.

На стукіт нам ніхто не відчиняє. І ми грюкаємо знову, вже дужче і вимогливіше. Дзвоника у темряві так і не знайшли.

— Ну, чого розгрюкалися? — лунає за дверима суворий старечий голос. — Адже не у казенку стукаєте, а в хату до людей, щоб вам кулаки поламало, іроди. Кого треба, питаю?

— Федора, — голосно каже Гриша. — Відчиніть, мамашо!

— Еге ж. Звісно. Кожному відчиняй. Нема його!

— Все одно відчиніть, мамашо. Нам з вами погомоніти треба.

— Це хто ж ви такі будете, щоб зі мною гомоніти?

Стара вперто не бажає відчиняти двері. Але у Гриші ангельське терпіння.

— З робота ми, — каже він миролюбно. — З комітету.

— Якого комітету?.. — бурчить стара.

Але видно, ця солідна рекомендація на неї виливає. За дверима грюкає засув, клацає один замок, потім другий, і двері; нарешті, трохи прочиняються.

На порозі стоїть низенька гладка стара у подертому хутряному лейбику, з-під темної хустини вибиваються пасма сивого волосся.

— Тихіше галдикайте, — сердито попереджує вона. — Дітей тільки-тількн поклали.

— Добре, добре, не розбудимо, — заспокійливо відповідає Гриша. — Самі от ви тільки…

— А ти не вказуй. Я, здається, у себе вдома, — обриває його стара.

Ми опиняємось у маленькому, тісному передпокої. Я ледве не чіпляю головою низеньку, потемнілу від часу, дощану стелю. У ніс б'є якийсь гірко-кислий запах — чи то квашеної капусти, чи солених грибів.

Через маленькі кособокі дверцята у тонкій, немов диктовій, стіні ми заходимо у напівтемну обшарпану кімнату з брудними шпалерами.

Стара йде слідам за нами і зупиняється на дверях, спідлоба свердлячи, нас. підозріливим, ворожим поглядом.

— Ну, і чого треба? — запитує вона.

— Нам Федір, потрібний, — починаю я розмову.

Стара смикає вгору рожеве, всуціль у сивих волосинках підборіддя і зі злістю дивиться на мене.

— Я ж кажу, немає його. Адже не глухий?

— Де ж він? — не підвищуючи голосу, знову запитую я.

— Звідки мені знати, — відрубує стара. — Не доповідає він мені.

— Тоді покличте, будь ласка, Ганну Сергіївну, — тим самим тоном кажу я.

Мені здається, що стару найбільше сердить цей рівний, спокійний тон, вона звикла до окриків та лайки.

— Та на кий вам Фёдько?.. Чого ви людині дихнути не даєте?.. — верескливо вигукує вона. — Відчепіться заради Христа. Спокою він через вас позбувся. Дому рідного боїться…

У мене не залишається сумніву в тому, що Федько переховується і явно чогось боїться. Невже це вів і Зінченко вбили Віру Топіліну?

У цей момент двері за спиною старої трохи прочиняються, і в кімнату несміливо заглядає худенька жінка.

— Ви мене, чи що? — неголосно запитує вона.

Стара незадоволено відступається, і жінка заходить до кімнати, нерішуче і злякано дивиться на нас, смикаючи кінці хустки.

— Де ваш чоловік, Ганно Сергіївно? — запитую я. — Він нам дуже потрібний.

— Немає його… — тихо відповідає вона, опускаючи очі. — Ось уже третій день, як немає.

— А за речами його хто приходив? — несподівано запитує Гриша.

— Та Іван.

— Ну от, значить, він у Івана.

— Ні, що ви, що ви!.. — чомусь лякається Ганна Сергіївна. — Немає їх там…

— Ти, Ганно, розпатякалась вельми, — сердито перебиває її стара. — Нічого не варить дурна твоя макітра.

— Так вони ж питають…

— Мало що вони питають. А в тебе самої отут що, полова? — Стара щосили б'є жінку по чолу, і та злякано відсахується від неї. — Вони хто? Чужі люди, невідомі. А він тобі — чоловік рідний…

— Ну, гаразд, — втручається Гриша. — Ви, мамашо, не дуже рукам волю давайте. І язикові, до речі, теж. Не дурніша за вас Ганна Сергіївна. — І повертається до дружини Мухіна: — Ви нам дозволите Федора почекати? Ми вам не будемо заважати.

Він розмовляє з нею підкреслено шанобливо, з відтінком явного співчуття, навіть симпатії. І це, по-моєму, особливо сердить стару.

— Будь ласка, — тихо відповідає Ганна Сергіївна. — Чекайте, коли треба.

Гриша дивиться на мене, і я киваю у відповідь.

— Це доки ж ви чекатимете? — грізно запитує стара, впираючись кулаками в боки.

— Скільки доведеться, хоч до ранку.

— Та я тут сплю, іроде!

— То ми на кухні посидимо. Й умова, — суворо попереджує Гриша, — хоч би хто постукав, відчиняти будемо ми.

— Та ти хто такий, щоб командувати? — звискує стара і грізно насувається всім своїм огрядним тілом на Гришу.

Невисокий, худорлявий Гриша здається поряд із нею хлопчаком, і чубок на потилиці в нього стирчить зовсім по-хлоп'ячому.

— Кінчайте, мамашо, шуміти, — каже він. — Ось уже одинадцята година. Спати вам пора.

Ми отаборилися на кухні. У хаті поступово все завмирає. В одній кімнаті спить Ганна Сергіївна з дітьми, у другій — стара. Злюща стара ще довго щось люто бурмоче про себе, крекче і лається. Але нарешті засинає і вона; клекотливе, голосне хропіння долітає з її кімнати.

Ми не спимо. Куримо, п'ємо воду і впівголоса розмовляємо.

Чого тільки у ці тихі напружені нічні години не розкажеш другові, який сидить поруч. Я розповідаю Гриші про Свєтку, про близьке наше весілля і про різні проблеми, пов'язані з ним. А Гриша оповідає, як минулого року пішла від нього дружина. Вперше поїхала на курорт у Крим і там закохалася у якогось льотчика. Так додому і не повернулася. Тільки лист надіслала: прощай, мовляв, і надішли речі у Миколаїв. А крім речей, до речі, залишилися дві дівчинки: одній чотири роки, другій — сім, першокласниця. До Гриші після цього приїхала мати дружини. І живуть вони тепер разом. А на листи дочки теща не відповідає. От яка ситуація. А дівчатка, до речі, розумненькі та кмітливенькі, ще й гарні. Гриша з такою ніжністю говорить про своїх дочок, що зовсім по-іншому відкривається мені раптом ця людина.

— Нам би годинки до сьомої ранку впоратися, — зітхає Гриша, — я б Натку у школу встиг відвести перед роботою. Бо Марія Зіновіївна ніяк не встигає. І Ніночка ще спить.

Я киваю. Еге ж, непогано було б упоратися до ранку.

Хоч як неприємно в цьому признатися, але, здається, Кузьмич мав рацію. Мухін швидше за все не заявиться додому. І стара завтра рознесе по всій околиці звістку про нічних гостей. А якщо це дійде до Мухіна, то він, дивись, взагалі з Москви втече. Шукай тоді його!

Нескінченно тягнеться ця клята ніч. Тихо у домі. Навіть стара вже не хропе. Чути тільки, як капає в умивальнику вода.

Ми вже потроху куняємо. Я дивлюсь на годинник. Третя. Найважчий час, середина ночі. Треба зробити по кухні хоч декілька обережних кроків та підбадьоритися. Гриша сонно стежить за мною.

Раптом ледве чутно риплять двері на кухні. Прочиняються. На порозі стоїть Ганна Сергіївна. На нічну сорочку вона напнула пальто. Обличчя в неї зовсім бліде, і губи тремтять. Однією рукою притримує на грудях вилоги пальта.

Ганна Сергіївна зупиняється на порозі і тихо, пошепки запитує тремтячим голосом:

— Ви правду скажіть, ви не з міліції?

Гриша серйозно та співчутливо дивиться на неї і теж тихо відповідає:

— Так, ми з міліції, Ганно Сергіївно.

Жінка раптом прикладає руку до рота і мовчки плаче, ледве чутно схлипуючи та втягуючи ротом сльози, що котяться по щоках.

— Ну що ви, Гайно Сергіївно… Ну, що ви. Та заспокойтесь, — навперебій говоримо ми, підхопившись зі своїх табуреток.

Гриша підсовує їй свою.

— Та висідайте…

Ганна Сергіївна незграбно опускається на табуретку, намагається загорнути поли пальто.

— Ви… забрати його… прийшли?… — ковтаючи сльози, запитує вона.

Долоня її вже не затуляє рота, вона опустилася нижче і схопилася за горло, немовби намагаючись перепинити слова, що рвуться звідти.

— Ні, — відповідає Гриша. — Поки що нам треба тільки поговорити.

Але вона у відчаї трясе головою.

— Що ви! З ним не можна говорити! Це звір. Він і слів не розуміє!.. Звичайних слів!.. Я ж… до ніг йому падала. Я благала… не пий, не пий! Сім'я ж у тебе, діти… Як він знущається над ними, наді мною… ви бачили б тільки… Заберіть!.. Христом-богом прошу, заберіть… сил моїх більше немає так жити…

— Заспокойтесь, Ганно Сергіївно, — хвилюючись, говорить Гриша. — Я вас прошу, заспокойтесь, не можна так.

Я квапливо подаю їй склянку води.

— Випийте…

Але вона нічого не бачить, нічого не чує. Вона немов марить і не може зупинитися.

— Я б уже давно… але як без батька? Адже два хлопчики… І ця відьма ще… кружляє, кружляє… А мені він остогид, ну, зовсім… З острахом його чекаю кожну ніч, жахаюсь… П'яний, брудний лізе в постіль… Скотина чистіша, лагідніша… Тремчу вся… Я вас прошу… — Вона раптом сповзає з табуретки на підлогу і простягає до нас руки. — Ну, люди ви чи ні?.. І діти ж…

Гриша метнувся, щоб підняти її. Але в що мить двері на кухні з виляском розчиняються, і вбігає стара. Вона підлітає до Ганни Сергіївни і з розмаху б'є її по обличчю, раз, другий…

— А-а-а, суко, на чоловіка рідного? — верещить вона. — Та я тебе… уб'ю!.. Своєю рукою уб'ю!.. Юшкою вмиєшся!..

Приборкати, стару, виявляється, не так просто. Вона видирається, кидається на всі боки, плюється, кусається і вергає на всіх брутальну лайку. Як на мене, то краще будь-який п'яний хуліган, аніж така фурія.

Ганна Сергіївна, забилася у куток і звідти злякано спостерігає цю бридку сцену.

А коли нам усе ж вдається вгомонити стару, з за стінки долітає тонкий дитячий плач, а другий голос, видно старшого, спросоння незадоволено басить:

— Мамо! Знову це стерво тебе лає? Заріжу я її, побачиш…

— Тихіше, Юрочко, тихіше, — ковтаючи сльози, відповідає Ганна Сергіївна. — Спи, ради бога.

— Цей приперся, чи що? — допитується дитячий голос.

— Не прийшов, не прийшов, спи.

— Ну й добре… — засинаючи, бурмоче за стіною хлопчик… — Хай тільки прийде…

Стару ми відводимо до її кімнати, і вона, стогнучи та лаючись, падає на тахту.

Потім ми повертаємося до кухні, і я кажу Ганні Сергіївні:

— Але де ж він, Федір? Як до нього добратися? Адже без цього нічого не можна зробити.

— Він тут, він недалеко… — ледве чутно шепоче вона. — У сараї… там… — Ганна Сергіївна робить ледь помітний жест рукою.

Я низько нахиляюсь, щоб вловити ці тихі бурмотливі слова. І в цю мить чути обережний стукіт у вікно.

Гриша враз гасить світло, і я розсовую фіранки. За вікном темрява, хоч в око стрель. Але коли очі звикають, я починаю розрізняти біля будинку невиразні тіні двох, а може, й трьох чоловіків.

— Я відчиню кватирку, — кажу Ганні Сергіївні, — а ви спитайте, що їм треба.

І я штовхаю кватирку.

— Чого треба? — лунко, дзвінким голосом запитує Ганна Сергіївна.

— Тут Лосєв? Або Волович? — долітає з двору чийсь знайомий голос.

Свої! Чи не прислав кого-небудь за нами Кузьмич? Так чи інакше, але це свої. І я озиваюсь:

— Тут ми. Це хто?

— Володя! І Костянтин Прокопович теж тут. Виходьте. Справа є.

— Зараз!

Я зачиняю кватирку і звертаюся до Ганни Сергіївни:

— То де ж цей сарай, ви нам покажете?

— Ой, боюсь!.. Хоча… коли Федір прийде додому, вона йому все розповість. Він і справді вб'є… Ну, що за життя, боже мій!..

— То покажіть нам цей сарай хоч би здалеку.

— Так, так… здалеку… зараз одягнуся.

— Ми почекаємо на ганку, — каже Гриша.

У дворі на нас чекають Костянтин Прокопович, Володя, а з ними якийсь незнайомий хлопчина.

— Товариш із штабу дружини, — пояснює мені Володя і, звертаючись до хлопця, серйозно, хоч і по-дружньому, каже: — Все. Дякую. Ви вільні.

Виявляється, наші товариші несподівано одержали цілком вірогідні дані про те, що Іван Зінченко, якого вони чекали у нього вдома, перебуває у Мухіна.

— Зараз нам покажуть, де вони, — загадково і трохи врочисто каже Гриша.

Незабаром на ганок виходить Ганна Сергіївна, і ми у непроглядній темряві мовчки йдемо за нею, раз у раз спотикаючись і налітаючи один на одного. Як сліпі, витягнувши вперед руки, ми обмацуємо стіни і кути незчисленних ветхих сараїв, між якими часом ледве проштовхуємося. Ганна Сергіївна часом зупиняється і чекає нас. Вона легко орієнтується у цьому лабіринті.

Поки ми пробираємося вслід за Ганною Сергіївною, я намагаюся скласти план подальших дій. Насамперед треба буде нишком обстежити цей сарай іззовні, а потім уже спробувати забратися у нього, якщо…

Але тут я несподівано в темряві наштовхуюсь на Ганну Сергіївну, яка зупинилася.

— Он, бачите? — хвилюючись, шепоче вона і, принісши мене за рукав ближче, показує другою рукою на досить великий сарай, що невиразно бовваніє за кілька кроків од нас.

— А хто там іще, крім Федора? — теж пошепки запитую я. — Не знаєте?

— Звідки ж мені знати? Іван, либонь, — квапливо відповідає Ганна Сергіївна і додає: — Ну, я побігла.

Вона миттю зникає у темряві. Так, самі ми нізащо не знайшли б цей сарай не тільки вночі, а, напевно, і вдень.

Як же треба було образити та скривдити жінку, припинити її, щоб вона зважилась на такий вчинок!

Тим часом ми, не змовляючись, обережно й нечутно обстежуємо сарай іззовні. У темряві, коли більше довіряєш рукам, аніж очам, це забирає багато часу. Зрештою, ми виявляємо, що двері тут одні і міцно замкнені зсередини. Більш ніяких виходів із сарая не знайшли.

У пас із собою ліхтарі, але ми поки що не наважуємося використати їх. Тому все доводиться обнишпорювати навпомацки та сторожко прислухатися до того, що діється у сараї. Але там стоїть глуха, просто мертва тиша, і на мить у мене навіть закрадається сумнів: чи є там взагалі хто-небудь? Ось тільки двері… вони зачинені. А зовні стирчать порожні дужки для замка. І в дверях немає урізного замка, який можна засунути ключем іззовні. Нам не пощастило його намацати. Отже, двері зачинено зсередини. Ми трохи відходимо від сарая і пошепки обмірковуємо, як діяти далі. Тихо відчинити двері не вдасться. Це зрозуміло. Висаджувати їх безглуздо. Може, постукати і гукнути Федора, у крайньому разі пояснивши йому через двері, що опиратися безглуздо і навіть небезпечно. Мабуть, це найрозумніше.

— Горище, — шепоче Костянтин Прокопович. — Он яке воно високе. Напевно, є перекриття. Треба було б обстежити. А вже потім стукати.

Справді. Горище треба неодмінно оглянути. А раптом через нього можна крадькома залізти у сарай? Крім того, через нього можна і втекти із сарая.

Після короткої наради ми вирішили, що на горище полізе Володя, ставши мені на плечі.

— Тільки тихо, — шепочу я йому. — Поволі і тихо…

Ця досить проста процедура забирає, проте, немало часу. Адже кожний рух — навпомацки, «сім разів відмірявши» і примостившись.

Але ось Володині ноги відштовхуються від моїх плечей. Він підтягується на руках і обережно пролазить у невеличке віконце на горищі, яке він насилу відчинив, ледве не поздиравши нігті та добряче нам'явши мені плечі.

Я прислухаюся. У сараї, як і раніше, тихо. Зате на горищі я уловлюю шарудіння і рипіння дощок. Напевне, Володя знайшов там перекриття і тепер пробирається по ньому у темряві, намагаючись відшукати спуск униз.

Настає найважчий і найвідповідальніший момент операції.

Щоправда, у нас немає жодних підстав припускати, що люди, які сидять у сараї, чимось небезпечні. Зовсім, здавалося б, некривдна справа у нас до них, і можна було б вести себе відверто і безбоязно.

Але люди ці чомусь переховуються і ось уже третю добу не ночують удома. І вже це одне певною мірою насторожує нас. Але головне навіть не в цьому. Головне — гостре відчуття небезпеки, якому ми звикли довіряти. Його позбавлений, либонь, ще тільки Володя через свою молодість та недосвідченість.

Звичайно, я уловлюю його необережні порухи там, на горищі, непокоюсь за його зайву квапливість та якусь недбалість у рухах, яка напружує мої нерви. От знову необережний рух, знову зайвий шум.

І раптом… Грюкітнява!

Гуркіт звалюється на нас, наче обвал. І відразу крики, чиїсь люті вигуки, шамотня, удари.

Ми кидаємося до дверей сарая, вже не ховаючись, незважаючи на шум, що створюємо. У наших руках спалахують ліхтарі, і ми втрьох налягаємо на дощані двері.

— Федір, відчини! — кричить Гриша. — Негайно відчини!..

У цей момент із сарая лунає, перекриваючи на мить крики, лайку і шум боротьби, відчайдушний Володин крик:

— А-а!..

Нараз до нас долітає, захлинаючись, чийсь несамовитий голос:

— Назад, гади!..

Але у нас у вухах іще стоїть Володин крик. Більше нічого ми сприйняти не мажемо.

Я з розгону, усім тілом налягаю на двері, що вже розхиталися, і разом з їх стулками влітаю у сарай, падаю, боляче вдаряюсь грудьми об поламані дошки.

А в сарай, перестрибуючи через мене, вже вдираються Сухарєв та Гриша Волович. Враз пролунав постріл…

Він гримнув, як мені здається, звідкілясь згори, одночасно я чую крик Гриші, відчуваю якийсь поштовх, і на мене падає Костянтин Прокопович, потім він підхоплюється і не своїм голосом кричить:

— Григорій!..

Усе це відбувається за лічені секунди. І ось уже я, звівшись на ноги, хапаю якусь людину, що намагається шурхнути повз мене у двері. Хапаю завченою мертвою хваткою, задихаючись від болю і відчаю, який раптом вхопив мене. І людина, яку я тримаю, скрикнувши, падає на землю.

Я озираюсь, бачу, як Володя намагається дотягтися до людини, яку я повалив, бачу, як стоїть навколішки Сухарєв над розпластаним Гришею, і вже пориваюся кинутися до нього, але в цей момент до мене долітає шум на горищі, і я, ще нічого не втямивши, все ж таки кидаюсь назад, надвір, і там уже чую, як за рогом сарая щось падає на землю, чую чийсь уривчастий важкий подих і гупання ніг.

Хтось утікає. Не роздумуючи, я кидаюсь за ним.

Це той, хто стріляв. Я впевнений. Це найнебезпечніший з усіх, хто був у сараї. І він вистрелив у Гришу. Його треба спіймати будь-що-будь. І я його спіймаю, спіймаю…

У мене шалено стукотить серце і перехоплює подих. Незважаючи на те, що в руці у мене ліхтар, я раз у раз боляче вдаряюсь об якісь колоди, що виступають з темряви, кути сараїв. У мене немає часу роздивлятись, я боюсь відстати, боюсь, що ось-ось перестану чути гупання ніг попереду. Тільки б вирватися з цього лабіринту.

Але тут у темряві лунає постріл, за ним другий.

Я падаю і чую дзижчання куль над головою. Я мимоволі припадаю до землі, гашу ліхтар і вільною рукою намацую й витягаю пістолет. Ну що ж. Раз так, то хай… Зараз я теж буду стріляти на будь-який шерех, на будь-який звук.

Але навколо тихо. І раптом… Знову гупання ніг.

І відразу ж я підхоплююсь і біжу вперед.

Десь грюкають двері, у вікнах спалахує світло. Постріли розбудили людей у будинках, чути злякані голоси.

Але все це не затримується у моїй свідомості. Я знаю одне: мені треба бігти, швидше бігти, ще швидше, треба наздогнати, схопити того, чиє віддалене гупання ніг я усе ще чую.

І тільки через якусь хвилину, несподівано вибравшись на безлюдну, напівтемну вулицю, я раптом розумію, що людина, за якою я гнався, зникла. Мені її вже не наздогнати.