Зашморг

Розділ IV ЛЮДИ З ДВОХ РІЗНИХ ВЕРСІЙ

Годині о п'ятій ранку чергова машина привозить мене додому, змокрілого, забрудненого, з саднами і подряпинами, вкрай втомленого та засмиканого. Мої старі, звичайно, давно сплять, і я, роздягнувшись і сяк-так умившись, падаю на постіль, не забувши, проте, поставити годинник на восьму ранку. На роботі я повинен бути вчасно, дуже багато справ чекає мене завтра, тобто вже не завтра, а сьогодні… У голові все переплуталось, і я засинаю кам'яним сном, без сновидінь.

Втім, сновидіння, можливо, й були, тому що вранці під час сніданку мама мені каже, мовби я так стогнав уві сні, що вона хотіла мене навіть розбудити. Напевне, мені снився Гриша і його безглузда загибель.

Так, Гриша Волович загинув цієї ночі. В останній момент він затулив собою Костянтина Прокоповича, точніше, він просто відкинув його вбік і на мить опинився на його місці. А стріляв Федір Мухін. І втік.

Якби ми послухали Кузьмича, Гриша був би живий. Подумати тільки: живий! Але хіба можна було таке передбачити? А у всьому правий був усе ж таки я. Ми знайшли Мухіна та Зінченка. Останнього затримали. Я його здорово затиснув тоді. Потім його схопив уже Володя. І все ж таки… Все ж таки, якби ми послухалися тоді Кузьмича, Гриша залишився б живий. А я сказав: «Дихнути не даєте». Це особливо зачепило Кузьмича.

І ще я думаю про те, хто поїде до Гриші додому, до його дівчаток, до тієї тещі, яка схотіла жити з ним, а не з рідною дочкою. Хто повідомить їй про смерть Гриші, і що з ними буде в цю мить, і що буде потім. Я відчуваю, що в мене не вистачає душевних сил поїхати туди, побачити цих людей. Втім, це повинен зробити хтось близький, хтось давно та добре їм знайомий. І я здогадуюсь, що скоріше за все це зробить Костянтин Прокопович, якщо тільки він матиме сили. Він уже стількох похоронив бойових друзів на своєму віку. Невже у нього забракне сил що на одного друга?..

У відділ я приїжджаю рівно о дев'ятій. Усі вже знають від чергового про те, що сталося.

Іноді причиною загибелі товариша є помилка, прорахунок, неуважність або недосвідченість. Але вчора… Ну, хто міг припустити, що у цього Федьки Мухіна є пістолет? Адже звичайний п'яндига і «добовий» хуліган. Ось яку несподіванку може підкинути випадок.

— Помилки тут не було, — сухо каже Кузьмич, вислухавши мене і Костянтина Прокоповича.

Володя, третій учасник операції, лежить удома з вивихнутою ногою і великими синцями: невдало впав із горища. «Гепнувся, як останній ідіот», — засмучено резюмував він, коли я вранці подзвонив йому.

Але у відповідь на заспокійливий висновок Кузьмича Костянтин Прокопович страдницьки кривиться і метляє головою, наче від сильного зубного болю.

— Ні-ні, — каже він. — Не згоден. Помилка була. На горище треба було залізти мені, Лосєву, Воловичу, кому завгодно, тільки не Володі. Адже у нього немає досвіду, і він поквапився, чорт забери. Це ж зрозуміло.

— Просто старе, підгниле перекриття, — заперечую я тільки для того, щоб його заспокоїти. — Впасти міг кожен із нас. Адже там проламалася дошка.

Але насправді я згоден із Костянтином Прокоповичем. Я добре пам'ятаю квапливі, необережні Володині кроки на темному горищі.

— Ні, ні, — повторює Костянтин Прокопович. — Помилка була.

Кузьмич уперто не дивиться в мій бік. Невже він вважає, що була зовсім інша помилка, якої припустився я? Петя Шухмін нагадує:

— На дванадцяту, Федоре Кузьмичу, приїде ця Ніна Топіліна з Подольська. Тобто Сорокіна. Може, мені з нею порозмовляти?

— Розмовляти буде Лосєв, — гостро відповідає Кузьмич. — А тепер перевіримо ще разок план заходів по розшуку і затриманню Мухіна.

Кузьмич начепив окуляри і повільно, навіть задумливо почав читати пункт за пунктом.

Що ж, поки що ми начебто передбачили все можливе. Місто вже закрите. Орієнтовані всі пости ДАІ, всі міліцейські пости і патрулі на всіх вокзалах, шосе, в аеропортах, на кожній станції, у всіх населених пунктах навколо Москви. Всюду чекають Мухіна, всюди відомі його прикмети. Це зроблено було ще вночі, через годину після пострілу, й одночасно повсюди. Але цього мало. Мухіна чекають і в самій Москві, по всіх відомих нам адресах, і, звичайно, вдома, і біля будинку теж. Правда, тих адрес, де можлива поява Мухіна, нам поки що відомо небагато. Решту або більшу частину їх Кузьмич, певно, сподівається одержати під час допиту затриманого вночі хлопця. Але й це ще не все. Мухіна чекають на роботі, на автобазі, на залізничних шляхах та вокзальних службах, чекають у крамницях, де він звик не тільки розвантажувати крам, а й канючити, вимагати горілки. Тут також не всі адреси відомі, і допит Зінченка допоможе зробити наші тенета міцнішими та надійнішими.

Так, сітку накинуто на місто, непомітну для стороннього ока, але досить густу і міцну. Вбивця не втече. Він відомий і неминуче буде спійманий. Це той випадок, коли не може втекти. Питання лише часу: через добу чи за тиждень. Це і турбує Кузьмича, турбує всіх нас. Злочинець озброєний, вкрай розлючений, збуджений і тому надзвичайно небезпечний. Неможливо прикрити, врятувати всіх від нього, треба схопити й ізолювати його від усіх. І тут дорога кожна година, бо кожної години може статися трагедія, кожна година може стати для когось останньою, поки озброєний злочинець залишається на волі. Ось стиснута вкрай суть нашої роботи.

Ніна повинна приїхати прямо на квартиру, де жила Віра. І перше, що я відзначаю, це її пунктуальність. Ніна приїздить саме тоді, як обіцяла, на дванадцяту. Рухи її різкі й рішучі. Видно, що вона звикла командувати, за правом усіх гарненьких жінок. Яскраво підфарбовані очі зараз дивляться сумно та строго, але взагалі обличчя у неї усмішливе, лукаве, хоч і дещо грубувате.

Я допомагаю Ніні скинути пальто, і вона залишається у гарному темно-зеленому платті. На грудях у неї великий вигадливий бурштиновий кулон на тонкому ланцюжку. На пальцях помічаю кілька досить коштовних, як мені здається, перснів із великими камінцями.

Ніна механічно поправляє перед дзеркалом у передпокої кучеряву каштанову зачіску й нерішуче йде у Вірину кімнату.

Зупинившись на порозі, злякано озирається і сплескує руками:

— Господи, що ж це?!

Не помічаючи мене, Ніна кидається до шафи, розчиняє навстіж її стулки і гнівно оглядає сиротливі, порожні вішалки. Потім квапливо, одну за одною, висуває шухляди, заглядає у них. Губа у неї закушена, очі сухі та сердиті.

— Усе забрали! Ну, геть усе!..

Я показую їй список.

— Та тут половина! — сумно вигукує Ніна. — І тої немає. Ви пишіть, пишіть! Я ж її, як лялечку, одягала. Мені нічого для рідної сестрички не жаль було. А сусідка її вмирала від заздрощів.

І Ніна починає диктувати мені, що вкрадено з Віриної кімнати. Список виходить великий. Ніна дуже докладно змальовує кожну річ. Як це все у неї в голові тримається, я не розумію.

— Ну от, тепер, здасться, усе, — нарешті говорить Ніна, востаннє обходячи кімнату.

Ми сідаємо на тахту, закурюємо, і я запитую:

— Хіба Віра була така непрактична?

— Ще й яка! Ви собі просто уявити не можете. Мука з нею була. І щодо речей, то нічого їй, бачите, не треба! І щодо особистого життя. Усе літала десь за хмарами та принца чекала. Ні, ні! Ви тільки не подумайте, — гірко вигукує Ніна, — Я Вірочку не засуджую. Татко наш її дуже налякав, коли нас покинув. Уявляєте, в артистку закохався! Хіба це любов? Вона ж щодня у театрі пристрасть до когось із чоловіків проявляє. А це даремно не минає. От у них і чоловіки як рукавички. Ну, і нашого татка ця артисточка залишила.

— Батько ваш зараз живий?

— Не знаю, — Ніна спохмурніла. — Він давно вже нам не батько.

— Ну, а Віра так принца й не зустріла? — запитую я.

— Тепер, знаєте, інші принци, — розсудливо каже Ніна. — Вірочка ніяк не хотіла цього зрозуміти. От мій Вітя — не принц! Але він зробить усе, що я захочу. І дістане все. Як у О’Генрі. Я недавно читала. Пам'ятаєте, вона серед зими схотіла персик. І її коханий — він гангстер був — дістав. Навіть стріляв у когось. Оце любов. А вона каже: «Я ж просила апельсин». Уявляєте?

— Чому ви гадаєте, що Віра чекала принца? — цікавлюся я.

— Як «чому»? Вона ж казала. І взагалі… Вона дуже чутливою була. Знаєте, над книжкою навіть іноді плакала. Це вже зовсім смішно. Зараз книжки пишуть, щоб горизонт розширювати, а не плакати над ними. Ви зі мною згодні? Вітя каже, що нервові клітини треба берегти. Нервові клітини не відновлюються. Ви про це коли-небудь чули?

— Так, чув.

— От-от. Я, наприклад, люблю книги, де велика любов, благородна, чиста, щоб хоч на хвилину забутися, злетіти. Філософія, вона для літніх. А от Вірочка по-іншому дивилася. Вона говорила про інтелігентність. А добре одягтися, квартиру гарно умеблювати — це що ж, не інтелігентність хіба? У людині все повинно бути гарне — і тіло, і душа, і одяг. Це ж Горький сказав. Або Чехов, я добре не пам'ятаю. Але хіба я тепер Вірочці що-небудь доведу? — Ніна ковтає сльози. — Хіба вона мене почує?

Ох, багато чогось було недомовлено і не доведено між сестрами! І це навіть зараз гнітить Ніну, не залишає її у спокої.

Ось пішла з життя тиха, скромна, мрійлива, зовсім непрактична дівчина, а з яким хвилюванням і неспокоєм згадують її найрізноманітніші люди, немов розтривожила вона їх чимось.

— Скажіть, — перепитую я, — хто до Віри залицявся, ви не знаєте?

— Ні, — сумно хитає головою Ніна і, зітхнувши, знову витягає сигарету.

Припаливши, вона глибоко і жадібно затягується. Очі її, як і раніше, повні сліз. Вона все ж таки любила сестру і тяжко переживає її загибель.

— Вірочка була жахливо потаємною, — каже Ніна, зітхнувши. — Вона все в собі переживала, слівця з неї не витягнеш. Матуся наша їй завжди казала, коли ще дітьми були: «Не мовчи, розкажи, самій полегшає». А Вірочка стисне губки, насупиться й так іде. Вона ще, знаєте, дуже горда була, — додає Ніна таким топом, немов повідомляє про якийсь гандж або фізичний недолік.

І тон цей нагадує мені зовсім про інше.

— Здається, Віра хворіла? І путівку їй важко було дістати цього року влітку?

— Хто вам це сказав? — ображається Ніна. — Та Вітя яку хочете путівку їй міг дістати. Куди хочете.

— Чому ж вона не поїхала влітку?

— Не хотіла.

— Можливо, начальник не відпустив?

— Та що ви? Він її просто благав. Господи, мені б такого начальника.

— Але чому все-таки Віра не хотіла їхати лікуватися влітку? — запитую я.

— Я ж сказала — не знаю. Але я їй чомусь не вірю.

— Ніно, — серйозно кажу я, — це не просто цікавість, адже ми досі не знаємо, що сталося з Вірою.

Ніна відвертається. Я відчуваю, що її душать сльози. Раптом вона вигукує:

— Тому що не хотіла зустрічатися з однією людиною. Ясно вам?

— Не зовсім. Хто ця людина?

— Не знаю. Ну, слово честі, не знаю. — Вона притискає руки до грудей. — Це вже я сама здогадалася. Вірочка мені нічого про нього не казала. Ну нічогісінько! Немов я чужа їй була. Вона не вірила, що я її зрозумію. От чому. А хто ж її зрозумів би, як не я, її сестра? У нас же більше нікого на світі немає. Ой господи! Адже це у мене на світі нікого немає!..

Вона затуляє руками обличчя і гірко ридає вперше за весь час нашої розмови. Мені здається, що вона тільки зараз по-справжньому зрозуміла, яке горе її спіткало.

Я курю і чекаю, коли вона заспокоїться. Я не можу, та й не хочу її втішати. Нарешті вона зрозуміла. То нехай же і переживе це по-справжньому. Поступово Ніна заспокоюється, витирає сльози і важко зітхає.

А мене раптом осяйнула одна думка.

— Ніно, — кажу я, — покажіть мені Вірин альбом з фотографіями. Є у неї такий альбом?

— Звичайно, є, — відповідає Піна. — Вона там зовсім маленькою знята, з матусенькою. І зі мною теж. А потім школяркою. Така гарненька. Зараз я вам покажу.

Їй, певно, і самій схотілося заглянути у цей альбом. Вона квапливо порпається у шухлядах туалетного столика і нарешті витягає невеличкий альбом для фотографій у пухкій кольоровій обкладинці. Одні фотографії встановлено у прорізи цупких сторінок, а інші просто лежать між сторінками; Це, мабуть, останні.

Ми з Ніною поволі, обережно гортаємо сторінки. Маленька дівчинка, просто клубочок спочатку, поступово стає незграбним цибатим підлітком і, нарешті, стрункою, дуже гарною дівчиною з великими замріяними очима.

Ніна щось розповідає мені, щось, хвилюючись, згадує із подій тих, дитячих, років. Я не дуже вдумуюсь у її слова. Я чекаю, коли вона візьме до рук і почне перебирати останні Вірині фотографії.

Ось вони!.. А он і те, що мені потрібно!

Незабаром я прощаюсь. Ніна проводжає мене до дверей. Вона ще залишається. Їй хочеться побути наодинці. Наодинці. Але в Ніниних очах такий відчай, що я пробачаю їй усе, чого вона зайвого наговорила мені за ці дві години. Мені зараз здається, що так сильно, як вона, Віру ніхто не любив.

Я приїжджаю до себе у відділ, і Петя Шухмін повідомляє, що Кузьмич і Віктор Анатолійович Ісаєв, наш слідчий, кудись виїхали. Я розумію, що вони зайняті Мухіним, тільки Мухіним, це зараз найголовніше. Озброєний бандит на волі!

— Самі взялися, — багатозначно закінчує Петя. — А тобі Віктор Анатолійович доручив допитати Зінченка.

Отже, мене чекає нелегкий допит. Треба спробувати встановити з Зінченком той невидимий, але завжди виразно відчутний психологічний контакт, без якого потрібних наслідків домогтися буває важко. А мені треба, щоб Зінченко здійснив своєрідний «подвиг» і все чесно розповів про те, що сталося тиждень тому, пізно ввечері, на напівтемному, безлюдному будівельному майданчику, біля глибокого котлована.

При цьому я ще сподіваюсь, що Зінченко сьогодні вночі не дуже второпав, хто саме його так міцно притиснув у дверях сарая, коли він намагався накивати п'ятами. Із слів Петі, Зінченко досі ледве повертає шию і скрикує при кожному різкому поруху.

Отже, я дзвоню і прошу привести Зінченка.

Це, виявляється, невисокий, кремезний хлопець із трикутним веснянкуватим обличчям, неспокійними брунатними очима і великим ротом із товстими губами. Довге масне волосся якогось жовто-сірого кольору пасмами спадає йому на плечі. Ось який він, виявляється, модник до всього. На ньому темне, забруднене чимось, пальто і руда бобрикова шапка.

Поглядає на мене Зінченко спідлоба, насторожено і вороже.

— Будемо, Іване, говорити? — запитую я досить миролюбно. — Давай одразу домовлятися.

— Чого це ще я буду домовлятися? — зневажливо посміхається Зінченко. — Що знаю, те й скажу. Ой!..

Він рвучко хапається руками за шию, немов хоче прибити там комара, і обличчя його скривилося од болю.

Після перших «анкетних» запитань про нього самого, на які Зінченко відповідає без особливого бажання, але й не огинаючись, ми поступово переходимо до істотніших справ.

— Завжди разом з Мухіним працювали? — запитую я.

— Еге…

— Не обдурював він тебе?

— Що?! — дивується Зінченко. — Дуже йому треба.

— А чому ви з ним удома не ночували, це ти зрозумів?

— Що тут розуміти? Працювали…

— Де?

— Де, де? На залізниці, ось де!

— Кожну ніч?

— Ну… майже. Ой!..

Зінченко знову невдало повернув голову. Скривившись, він тре собі шию і водночас хитро стріляє в мене брунатними очима.

— А навіщо треба було у сараї ночувати? — продовжую я бити у ту ж саму ціль. — Чому не вдома?

— Федько покликав, я й пішов, — прикидається дурником Зінченко. — Випивка його була.

— А про пістолет у нього ти знав?

— Та звідки?.. — лякається Зінченко.

— І що шукаємо ми вас, теж, значить, не знав?

— Звідки ж мені знати?

— А ми вас шукали, Зінченко. Ви ховалися, а ми вас шукали. І ти це знав, інакше чого б це тобі стільки днів удома не ночувати? І взагалі носа туди не потикати. Нащо у сараї ночами ховатися? Нащо просити, щоб речі тобі сестричка принесла? Виходить, боявся ти, знав, що шукають тебе. А от чому вас шукають, ти знав?

— Та не знав я! — горлає розлючений Зінченко. — Тобі кажуть!.. О-о-ой!..

Він із криком хапається за шию. Від болю у нього навіть сльози виступили на очах. Віддихавшись, він додає:

— Ну, кажу ж, копійку гнали. Підробляли на залізниці. Ну, а потім, — він криво посміхається, боячись поворухнути головою, — випити охота була, з дівками погратися.

— А заодно і з пістолетом, еге ж? — у тон йому додаю я. — Стрельнути у кого-небудь…

— Та хіба я знав, що у нього… — різко починає Зінченко.

Але я перебиваю його:

— Оце ти правду кажеш. Цього ти міг і не знати. І тут ми з тобою повертаємось до початку. Виходить, усе-таки обдурював тебе Федір? Ти й не знав, навіщо він ночами з пістолетом ховається. Для випивки та для дівок пістолет не потрібний. Адже так?

— Ну, так… — неохоче погоджується Зінченко.

— І не такий ти дурень, Іване, щоб не зрозуміти: пістолет — справа серйозна, це може комусь життя коштувати. Згоден ти?

— Звичайно.

— Навіщо ж цей пістолет йому знадобився, як ти гадаєш? Може, він бандитський наліт якийсь намислив? Але один на це не пішов би. А ти його найкращий друг, з тобою він…

— Ні, ні! Який там наліт! — цілком щиро лякається Зінченко. — І на думці не було. Що ти!

— Що ж він його так, для оборони тягав? Та не тягав, а ховав. Он воно що. У сараї ховав. Адже так?

— Виходить, так, — погоджується Зінченко і, схаменувшись, додає: — Тільки вистрелив він із п'яних очей, їй-богу, з п'яних очей.

— Припустимо. І поки що облишимо це. Давай тепер, Іване, згадувати, — зітхнувши, пропоную я, — що ви такого в Федьком тиждень тому наробили. Або що побачили якось увечері, га?

— Нічого не побачили і нічого не наробили, — похмуро відповідає Зінченко, втупившись поглядом у підлогу.

— Не пам'ятаєш, значить. Ну, то тоді разом почнемо пригадувати. Вперше ви не прийшли почувати вночі з понеділка на вівторок.

— Ми й раніше…

— Про раніше облиш, — обриваю я його. — Раніше ви з пістолетом у сараї не ночували. Так от, тієї самої ночі… Останній рейс у вас тоді був пізно, годині о десятій вечора ви приїхали до продовольчої крамниці за адресою… — Я називаю адресу тієї крамниці. — Це все водій нам показав, і завідуючий крамницею теж. Було це?

— Ну, було… — над силу погоджується Зінченко, на відриваючи очей від підлоги.

— На додачу ви одержали від завідуючого пляшку та деяку закусь. Це теж було?

— Ну…

— Куди ж ви потім пішли?

— На вокзал.

— Пляшку ви спочатку випили, так?

— Авжеж.

— Ну от. Забрели ви на якусь темну вуличку. Так?

— Так…

— Вірно, Іване, вірно. Бачу, ти мене не обдурюєш. Тому що на цій вуличці вагончик робітничий стоїть біля будівництва. Не помітив? І звідти, з цього вагончика, один хлопець вас бачив — тебе і Федька.

— Ну, і я його бачив, — несподівано каже Зінченко. — Довгий такий, у вушанці.

— Точно. Значить, випили ви там цю пляшку. А що потім?

— Потім?..

Напружена діяльність думки відбивається у його брунатних очах, глибоко захованих в орбітах під бровами, від чого часом і не вловиш його швидкий погляд. Але зараз вони зосереджені і нерухомі. Немов Зінченко відчуває, як затягується, навколо нього зашморг, і намагається відшукати, побачити вихід, лазівку, щілинку яку-небудь.

— Потім?.. — повторює Зінченко, і я відчуваю ледь помітне заспокоєння у його голосі. — Потім, значить, і поїхали.

— А де ви її випили? — обережно і багатозначно запитую я. — Де саме?

Зінченко рвучко підводить голову і витріщується на мене. У його погляді відвертий страх, самий тільки страх і нічого більше. Він усе зрозумів.

— Точно?.. — хрипко перепитує він і обережно відкашлюється, боячись невдало повернути голову. — Я тобі ось що скажу, начальнику. Точно буде, коли Федька спіймаєте. А поки що можеш мертвим мене звідси винести, я тобі все одно нічого не скажу. Так і знай.

І я відчуваю, що він справді більше й слова не вимовить. Тому, помовчавши, я спокійно кажу, хоч цей спокій дається мені зовсім непросто:

— Добре, Іване. Федько скоро буде тут. Тоді ми з тобою знову зустрінемось, і я тобі твої слова нагадаю.

Сьогодні ввечері до Москви повертається Петро Горбачов. Ми знаємо, до якого поїзда причеплено його вагон-ресторан, і ось уже другу добу стежимо за його просуванням до столиці із Середньої Азії. Стежимо ми, звичайно, не так за рухом самого поїзда, як, головним чином, за поведінкою директора вагона-ресторану. На наше прохання працівники карного розшуку залізничної міліції, а коли це треба, то й великих міст, повз які проходить поїзд, уважно стежать за Горбачовим і людьми, з якими він дорогою зустрічається. Нам уже відомі деякі цікаві наслідки цих спостережень.

Повідомили нам і про «надзвичайну подію», яка трапилась учора ввечері у вагоні-ресторані: з ознаками отруєння знято з поїзда і відправлено до лікарні офіціантку, а замість неї Горбачов спішно взяв іншу. Ця інша була йому там рекомендована директором місцевого вокзального ресторану на прохання наших товаришів. Ще до хвороби офіціантки було вистежено, що Горбачов систематично недодає продукти у ресторанні страви — спекулює цими продуктами, а також промисловими товарами, очевидно взятими з Москви. Крім того, помічено його зв'язок із місцевими спекулянтами і таємне — при цьому, природно, не дармове — перевезення їхнього краму до різних міст, через які проходив поїзд, а можливо, і до Москви, про що ми постараємось довідатися сьогодні ввечері.

Отже, Горбачов — особа досить не чиста на руку. Його належить заарештувати за виявлені нами злочини. Але це вже не наше завдання, і ми всі матеріали передамо до залізничної міліції, якщо, звичайно, Горбачов не становитиме особливого інтересу для нас у зв'язку зі справою Віри Топіліної.

Ось у цьому останньому я, признатися, поки що маю великий сумнів. Яким би пройдисвітом та злодюжкою не був Горбачов, але грабувати сусідку, з якою стільки років живеш пліч-о-пліч, а тим більше вистежити і підступно вбити її — у це повірити неможливо. Та ще й поїзд, у якому був вагон-ресторан Горбачова, прийшов того вечора до Москви, як ми з'ясували, щонайменше через годину після смерті Віри. Отже, не тільки взяти участь у вбивстві, але й довідатись про нього Горбачов ніяк не міг. Ну, а заскочивши серед ночі години на дві-три додому, щоб, скажімо, переконатися, чи все там гаразд, помитися, узяти чисту білизну або якісь інші речі, Горбачов навіть припустити не міг, що Віри немає вдома, що вона не спить у себе в кімнаті, а тим більш, що її вже вбито.

І все-таки Жилкін показав на Горбачова.

Звичайно, цього мало, щоб звинуватити Горбачова, однак над цим варто поміркувати.

Припустимо, Горбачов якимсь чином довідався, що Віру вбито, і вночі забрався, щоб пограбувати, до її кімнати. Припустимо. Він узяв там багато речей, ми маємо довгий список їх. Але тільки костюм він передав для продажу Жилкіну. Що це означає? По-перше, негайно позбутися краденого. І це цілком логічно. По-друге, що він не наважився нести речі до комісійного магазину або до скупки. І це теж логічно. А по-третє і найголовніше — всі інші речі залишилися в нього. Навряд чи Горбачов пороздавав своїм знайомим ці речі на продаж. Треба було мати щонайменше тридцять таких знайомих, як Жилкін. Та й у нього, очевидно, в Москві немає такого скупника, якому можна було б вигідно і безпечно збути всі крадені речі. Інакше Горбачов не віддав би дорогий костюм Жилкіну. Отже, решта речей повинна залишитись на руках у Горбачова, якщо припустити, що він учинив цю безглузду і ризиковану крадіжку. Що ж він буде в такому випадку робити з речами, які залишилися? Дружині він їх теж, звичайно, не посміє подарувати, хоч та, зі слів Ніни, й вмирала від заздрощів, дивлячись на них. Що ж залишається припустити? Найімовірніше одне: він мав узяти їх з собою у поїздку і спробувати збути дорогою. Адже у нього зв'язки з багатьма спекулянтами в інших містах.

Отож, усе виходить дуже струнко й переконливо. Залишається справжня дрібниця: довести, що Горбачов цю крадіжку вчинив. Точніше, завдання таке: довідатися, хто вчинив цю крадіжку. Якщо Горбачов, то… От я і повернувся до вихідної точки.

Отже, хто ж усе-таки вчинив цю крадіжку? Перша версія — Горбачов — дуже сумнівна. Друга — ті, хто вбив Віру. Але ж вони чомусь не взяли ключі від її квартири. Це теж непереконлива версія. Нарешті, третя: убивство Віри або, скоріше, її смерть і пограбування кімнати — випадковий збіг. Злочинці, які вчинили пограбування, могли приїхати на тій же темній «Волзі» і діяти, скажімо, «на стук» — підбираючи ключі, а залізши до квартири, вони переконалися, що кімнату Горбачова замкнено на замок, і навіть не на один, у кімнаті Поліни Іванівни хтось спить, тільки кімната Віри відчинена і в ній нікого немає. Це версія найпростіша, яка поки що не викликає сумнівів, але якщо вона помилкова, то заведе далеко в бік від справжніх подій.

Про всі ці міркування я розповідаю наприкінці дня Кузьмичу разом із звітом про безуспішний допит Зінченка.

До речі, особа Горбачова нам уже добре відома завдяки енергійним розшукам моїх товаришів.

Після закінчення семи класів під час війни Горбачов влаштовується на завод, але незабаром самоправно кидає роботу і на декілька років зникає з Москви. Знову з'являється тут уже дорослим. Влаштувавшись на роботу до одного науково-дослідного інституту, він пред'являє, як потім з'ясувалося, фальшивий диплом інженера-економіста і вже зовсім «липову» орденську книжку, а також трудову із записами про нібито інженерні посади, на яких він працював у минулому у досить відповідальних установах. Викликає подив навіть не те, що всі ці «документи» були довірливо сприйняті і їхній власник зарахований на роботу, а той факт, що він зумів на цій роботі протриматися близько трьох років! Кар'єра його урвалася лише після несподіваного арешту за крадіжку речей у своїх співробітників. Водночас було викрито аферу з документами, орденами та воїнською службою.

Вийшовши через деякий час з ув'язнення, він знову починає гарячково і вперто торувати собі неправедний шлях у житті, враховуючи при цьому досвід своїх колишніх невдач. Згодом у нього з'являються диплом про закінчення технікуму харчової промисловості й трудова книжка з фальшивими записами про роботу за повою спеціальністю, природно, з повною відсутністю записів щодо судимості. Від воїнської слави цього разу Горбачов завбачливо відмовляється.

У наступні роки він працює завідуючим їдальнями, закусочними, кафе і навіть ресторанами, а також займає досить відповідальні посади у харчоторгах різних міст. Потім нова судимість уже за розкрадання і досить тривала відсидка.

А слідом за тим у невтомного Горбачова знову з'являються «чисті» документи. Цього разу він обирає мандрівне життя на залізницях, у вічних поїздках і спритному замітанні слідів. Одруження, проте, повертає його до осідлого життя у столиці, добре, що у молодої дружини є житлоплоща.

Але ось сьогоднішні зв'язки Горбачова ми вивчили недостатньо. На це просто не вистачило часу.

І все ж таки найгірше у нас з доказами проти нього у справі Віри Топіліної. Тут, крім показань Жилкіна, ми поки що нічого не маємо. А коли врахувати всі інші міркування, то взагалі причетність Горбачова до цієї справи здається дуже сумнівною.

— Еге ж, один Жилкін нічого не вартий, — стримано підтверджує Кузьмич. — Щось треба іще.

Усі ці дні мені здається, що Кузьмич не може мені простити загибелі Гриші Воловича. Але вчора я випадково довідався зовсім інше. Хтось нагадав йому про нашу телефонну сутичку, і Кузьмич немовби сказав: «Їхати треба було. Даремно я тоді опирався. Старий, видно, став». Проте слова ці могли і вигадати, і перекрутити. Тому віч-на-віч з Кузьмичем досі почуваю себе якось сковано.

Я дивлюсь на годинник і з полегшенням кажу:

— Мені вже час, Федоре Кузьмичу. На вокзалі треба ще роздивитися і порозмовляти з товаришами.

— Іди, — втомлено погоджується Кузьмич.

… Поки я добираюся до вокзалу, мене не покидає думка про те, що ми, можливо, йдемо хибним шляхом. Усе сталося інакше і простіше. Випадок… Втрутився його величність Випадок. От і все. А це, як відомо, може сплутати всі карти.

На вокзалі я насамперед розшукую кімнату міліції, де на мене вже чекають наші хлопці.

Один із них у формі, він повинен не криючись зайти до вагона-ресторану, спитати у Горбачова, чи все у нього гаразд, і непомітно передати новій офіціантці, що на неї чекають в одній з кімнат для транзитних пасажирів, де, до речі, вона й переночує, щоб завтра виїхати назад до свого міста. Решта співробітників має взяти під нагляд Горбачова і переконатися, чи він прийде ночувати додому. Якщо ж він спробує втекти, вони повинні його затримати. Ну, а я лише здалеку буду наглядати за вагоном-рестораном, постараюсь роздивитись Горбачова, це допоможе мені у завтрашній розмові з ним. Та й взагалі я придивлюся до всього, що буде діятися навколо вагона-ресторану під час його стоянки на пероні. Мало які зустрічі відбудуться у Горбачова і які люди несподівано з'являться тут.

Я вже знаю, де приблизно має зупинитися вагон-ресторан, і йду до того місця, обминаючи людей, що зустрічають поїзд, і обходячи візки носіїв.

Діставшись до потрібного місця, стаю за невеликий виступ у стіні вокзального будинку, який хоч трохи може захистити мене від рвучкого вітру, і ховаюсь за нього. До речі, звідси зручно спостерігати за людьми яа пероні.

І ось через якийсь час мені починає здаватися, що не я один чекаю вагона-ресторану. Не поїзда взагалі, а саме вагона-ресторану. Люди, які чекають його — двоє чоловіків і три чи чотири жінки, — тихо і занепокоєно перемовляються між собою, намагаючись, однак, робити це непомітно для інших, нібито вони незнайомі. Жінки тримають у руках великі шкіряні сумки на «блискавках», а в одного чоловіка навіть величезний чемодан.

Фізіономії і манери цих людей мені не подобаються. Якщо Горбачов бере участь у якихось спекулятивних махінаціях, то його можна застукати одразу ж, на гарячому, тобто «з крамом», що він, очевидно, везе цим людям, а заразом і самих цих спекулянтів. І тоді Горбачову нікуди буде подітися. Це не тільки полегшить завдання товаришам, які вестимуть слідство у його справі, а й допоможе нам, бо відверне увагу Горбачова.

Що ж робити? Взяти Горбачова негайно, тут-таки? Але що на це скаже Кузьмич? Адже я не виконаю його наказу. А у мене, на жаль, і так уже зіпсовані з ним взаємини.

Але ж зараз ситуація склалася зовсім інакше, ніж ми гадали. До рук підуть прямі докази, які викривають Горбачова. Що ж до нашої справи, то головне, що тут турбувало Кузьмича — елемент раптовості, — залишається, бо заарештований Горбачов буде завтра чекати зовсім не ті запитання, які я йому поставлю.

У цей час вдалині, з темряви, вже долітає наростаючий гуркіт состава, чути свистки електровоза. Метушня на пероні наростає, людей стає ще більше. Усі напружено вдивляються в один бік, звідки ось-ось мають блиснути вогні поїзда, що прибуває.

То брати Горбачова чи не брати? А раптом я помиляюсь, раптом не пощастить спіймати його на гарячому? Тоді доведеться відпустити та ще й вибачитися. І кращий для нього сигнал про небезпеку важко й вигадати. І більший провал операції теж. Ось уже коли елемент раптовості зникне, повністю відпаде. І Кузьмич спитає з мене «на всю котушку». Що ж робити? До того ж нікого з товаришів я не бачу. Зоровий зв'язок порушено, ми не чекали такої кількості людей на. пероні. А я один не зможу затримати всю групу.

З темряви вириваються спочатку яскраві снопи світла, а потім насувається, гуркочучи, темна маса електровоза.

Один за одним пропливають повз мене вагони. Ще здалеку я вгадую вагон-ресторан, що наближається. — по його темних вікнах.

Усе повільніше, повільніше пливуть вагони. Ресторан уже зовсім недалеко. Ще ближче, ще… Чути легкий брязкіт. Поїзд зупиняється.

Я бачу, як двері вагона-ресторану відчиняються і сходинками спускається високий огрядний чоловік у хутряних чоботях, у гарпій хутряній безрукавці поверх піджака і в пухнастій шапці-вушанці. Посміхаючись, він вітається з одним із чоловіків. У цей час за його спиною у вагон прослизають дві чи три жінки. За хвилину вони з'являються знову, в їхніх руках важкі клунки та сумки. Чоловік у безрукавці і шапці всього цього мовби не помічає. Сумки та клунки тут-таки приймають із вагона жінки, що залишилися на пероні, й один із чоловіків. Поряд уже з'являється носій із своїм візком.

Ну, ні! Цього я не допущу. Будь що буде, але я порушу наказ. За Горбачовим стежать мої товариші. Якщо я до нього підійду, вони зрозуміють, у чім справа, і допоможуть затримати всю групу. Цих злодіїв не можна випустити. А те, що вони злодії, можна дати голову навідріз.

Я роблю рвучкий рух.

Але в цю мить відбувається непередбачене. Я бачу, як до вагона-ресторану відразу з різних боків підходить група людей. Тієї ж хвилини людина, яка щойно взяла клунок, кидає його і намагається тікати, одна з жінок пронизливо верещить і теж прагне втекти, а друга б'є сумкою когось із тих, хто її тримає, потім падає на перон і починає відбиватися ногами. Жінку швидко підхоплюють і забирають, решта, не чинить опору. Разом з іншими забирають і обуреного, червоного Горбачова..

От так історія! Я не знаю людей, котрі провели цю операцію. Я тільки не маю сумніву, що це працівники міліції і швидше за все їх привела сюди на перон, до поїзда, група спекулянтів, за якою вони стежили. Тоді вони з іншого ланцюжка, і Горбачов їм не був відомий.

У цю мить з'являється двоє наших співробітників у формі і беруть під охорону вагон-ресторан. Один з них мені знайомий, це він, за нашим планом, повинен був зайти не криючись у вагон-ресторан.

Я підходжу до нього, і він мені шепоче:

— Товариші з'явилися в останній момент. Ми вирішили, що вашим планам вони не зашкодять.

— Будемо сподіватися, — не дуже впевнено відповідаю я і додаю: — Зайдіть і попередьте офіціантку, я її чекатиму, де умовилися.

Молодий лейтенант спритно стрибає на площадку вагона і зникає за дверима.

А я запитую другого співробітника:

— Звідки товариші, які провели операцію?

Він називає мені номер міського відділення міліції.

Через декілька хвилин до кімнати на вокзалі, де я чекаю, заглядає невисока повна дівчина і насторожено запитує:

— Можна?

— Якщо ви Галя, — посміхаючись, відповідаю я і підводжусь їй назустріч. — А ви Галя?

— Ага, — всміхається і вона у відповідь. — А іще я лейтенант Воронцова.

І хоч ця білозуба посмішка дуже її прикрашає, в очах дівчини настороженість не зникає.

Я простягаю їй своє посвідчення. Галя досить доскіпливо його вивчає, після чого погляд її пом'якшується і в ньому вже світиться відверта приязнь.

Вона, до речі, виявляється дуже спостережливою, пам'ятливою та винахідливою.

Галя не тільки підтверджує уже відомі нам факти розкрадання продуктів, спекуляції, а й називає мені прізвища людей з поїзної бригади, які все це знають і можуть підтвердити. Галя повідомляє і два надзвичайно важливих для мене факти. Виявляється, Горбачов продавав дорогою речі, причому речі жіночі. Про це Галі розповіли жінки з поїзної бригади.

А дві останні речі Горбачов продав уже при Галі. Одну з них він одразу запропонував їй. Вона була дуже зручним покупцем для нього: адже наступного дня її уже не буде в Москві. Галя купувати цю кофтинку, природно, не збиралася, але, немовби вагаючись, показала її ще двом жінкам-провідницям. Одна з них усе ж таки вирішила придбати для доньки.

Другу річ, плаття, Горбачов при Галі продав іншій провідниці. Та довго і ревно торгувалася з ним, прозоро натякаючи, що знає, про нечистий шлях, яким це плаття потрапило до Горбачова. І той нарешті, злякавшись, продав їй плаття мало не вдвоє дешевше, ніж збирався. А провідниця потім сміялася і хвалилася, як вона вдало настрахала Горбачова, добре знаючи його звички.

Галя називає мені прізвища обох провідниць. Першу, бачу, їй жаль, а другу анітрохи. Справа в тому, що, коли обидві речі виявляться краденими, їх доведеться конфіскувати.

А Галя несподівано закінчує:

— Обидві речі з вашої орієнтировки. У мене око пильне. Можете навіть не сумніватися.

— Це ми зараз перевіримо, — приховуючи хвилювання, кажу я і показую копію нашої орієнтировки.

Галя, присунувшись до мене, пробігає список очима і, не вагаючись, тиче пухленьким, яскраво наманікюреним пальцем у два рядки в довгому переліку вкрадених речей.

— Ось, точно! — вигукує вона і переможно дивиться на мене. — Не зійти мені з цього місця!

— Ну, Галинко, якщо це так, то я не знаю, як вас і винагородити, — кажу я.

Еге ж, якщо це так, то Горбачову немає куди подітися. Це саме те, чого не вистачало мені для допиту, для перемоги у цьому допиті.

Я дивлюсь на годинник. Майже дванадцята ночі. Однак треба діяти. Галя попередила: друга провідниця, здається, має намір продати те плаття. Тоді зникне найважливіший доказ проти Горбачова. Отже, часу втрачати не можна. Поїзд прийшов до Москви лише сорок п'ять хвилин тому. Значить, провідниці ще не прибрали вагони, не здали білизну, вони ще в поїзді, що стоїть десь неподалік на запасних коліях. Треба встигнути застати їх там.

— Нічого не знаю! — різко заявляє мені Горбачов наступного ранку, коли я разом із слідчим викликаю його на допит. — Нічого не знаю і знати не бажаю! Провокація! Я буду скаржитись!

— Ну, що це за позиція, — посміхається слідчий. — Інший на вашому місці досконально з'ясував би, не тільки в чому обвинувачують, але й чим обвинувачення доводять. А потім уже вирішував би, скаржитися йому чи, може, захищатися.

Горбачов важко розвалюється на стільці, огрядний, брезклий, у нього поголена до блиску велика голова, одутле бабське обличчя і живі, вельми кмітливі очі.

— Ну, гаразд, — милостиво погоджується він. — Давайте, що у вас там є.

Примружившись, він дивиться мені просто в очі.

— Слідчий, — кажу я, — пред'явить вам обвинувачення у розкраданні продуктів, у спекуляції, у підробці документів та прихованні минулих судимостей.

— То це слідчий, — насмішкувато каже Горбачов. — Ну, а вам що від мене треба?

— Щоб ви відповіли, звідки у вас речі Віри Топіліної, вашої сусідки по квартирі.

— Які ще речі? — вороже запитує Горбачов. — Що ви мені клеїте? У мене гріхів і так вистачає.

Я терпляче перелічую: костюм, кофтинка, плаття — і називаю людей, у котрих ці речі виявлено.

— Брешуть вони! — байдуже заявляє Горбачов.

— Що брешуть?

— Все! І ви на мене цю справу краще не вішайте! Не вийде! Я і вдома тієї ночі не був.

— Це хто-небудь може підтвердити?

— Е-е, шановний, на такий гачок мене не підчепиш. Я горобець стріляний. Це ви мені доводьте, а я подивлюсь, що у вас вийде. Хто мене вдома бачив, хто бачив, що я ці ганчірки у Вірки брав? Ніхто не бачив, немає таких людей. Зрозуміло? Значить, і доказів у вас немає. Сто разів суд буде повертати на дослідування. Марна праця. А я вам нічого не скажу. Поклади мені залізні докази, тоді поговоримо. Ось так.