Зашморг

Розділ V НАШ НЕЗВИЧАЙНИЙ ПОХОРОН

Я сиджу в кабінеті Кузьмича і з нудьги прошу дозволу закурити, зовсім забувши на мить наше неписане правило не палити в його кабінеті.

— Переб'єшся, — каже Петя Шухмін.

— Нехай потягне, — сухо і стримано дозволяє Кузьмич. — Бач, який засмучений! Немовби він чекав, що цей Горбачов упаде перед ним навколішки і все розповість. А він, любий ти мій, усю юриспруденцію знає не гірше за нас з вами. Мав можливість вивчити. На власному досвіді. І він має рацію, звичайно: давай докази. А у нас…

— Але ж речі! Речі з крадіжки! — не витримую я.

— Ну й що? — сердито запитує Кузьмич. — А як вони до нього потрапили, ти знаєш? Та він скаже, що купив дешево у якогось волоцюги на ринку або під парканом знайшов. І все. Ти нічого не доведеш.

Так, після затримання Горбачова і виявлення у нього крадених речей справа анітрохи не просунулася вперед. Адже ми і раніше від Жилкіна знали, що у Горбачова якимсь чином з'явилися речі Віри Топіліної. До того ж сьогодні вранці, й Ніна, і Поліна Іванівна впізнали ці речі — плаття, кофтинку. Але звідки вони у Горбачова — незрозуміло.

— Горбачов Горбачовим, але ти й про інше не забувай, — буркотливо додає Кузьмич. — Ти мені ту людину знайди, яка була ввечері з Вірою на будівництві. Щоб із-під землі її знайшов. Зрозумів? Це найважливіший свідок, якщо… не гірше, звичайно.

— Кілком він у моїй голові сидить, цей тип, — кажу я сердито. — Сьогодні мені повинні дати відомості про тих, хто до Віри залицявся. Їх осіб сім набралося. — І, посміхнувшись, додаю: — Усе по лінії її роботи, так би мовити.

— Про фотографію, дивись, не забудь. Можливо, хтось із них знятий. Чого на світі не буває.

— Перевіряю. Будьте спокійні. — Я зітхаю. — На жаль, Ніна нікого з них не знає. І Поліна Іванівна теж. І Люба. Тепер тільки на шкільну Вірину подругу маю надію, дуже близьку подругу. Але її ще знайти треба — ні прізвища, ні адреси.

— От і шукай.

Ні, Кузьмич нічого мені не пробачив. Хоч я, як і раніше, не розумію, у чому моя провина перед ним. У тому, що я мав рацію? Чи в тому, що він справді старіє і дещо вже не відчуває?

Я рішуче підводжусь, гашу сигарету й одягаю пальто.

Чергова машина, за лічені хвилини підкидає мене до будинку, де жила Віра. Звідти я й починаю свій розшук.

Перший мій візит — до школи, де вчилася Віра. Школа ця зовсім недалеко від її дому.

— Вірочку я пам'ятаю, — посміхається літня жінка, колишня вчителька Віри Топіліної.

— Ах, яка чудова дівчинка була! На випускний вечір до нас приїхав тоді маршал. І Вірочка піднесла йому квіти від класу. А він її поцілував і квіти віддав їй. І сестру Вірочки пам'ятаю. А як Вірочка живе, не знаєте?

У мене не повертається язик сказати їй правду. Я відчуваю, якого болю завдам. Але й приховувати те, що сталося, нерозумно. І все-таки я досить невиразно бурмочу:

— Не знаю. Мені от Катрю треба розшукати, вона дружила з Вірою.

— Катря Стрілецька… Теж дуже славна дівчинка, — каже жінка і посміхається якимсь своїм спогадам. — Заводійкою була і пустункою надзвичайною.

Я записую адресу Катрі Стрілецької.

Це зовсім недалеко, у завулку, в якому я вже був, розшукуючи школу.

Катря Стрілецька живе у старенькому двоповерховому будинку, що вріс у землю в найдальшому кутку великого подвір'я, і дерева впираються у сіре небо високо над його дахом. Катрина квартира на другому поверсі, туди ведуть рипучі напівтемні сходи з розхитаними поручнями.

Я дзвоню, як написано на табличці, чотири рази і терпляче чекаю. З кожною секундою надія, що Катря вдома, тане. І справді, зараз якраз полудень. Почекавши хвилини дві, я дзвоню знову, вже тільки для годиться. Я вирішив, що коли не відчинять і зараз, то подзвоню до сусідів, послідовно за списком аж до семи дзвінків сімейству з дивовижним прізвищем Холобабови. Хто-небудь із сусідів повинен зрештою знати, коли Катря буде вдома.

Раптом я чую за дверима швидкий тупіт каблучків, клацає замок, двері рвучко розчиняються навстіж; і на порозі з'являється висока, тоненька дівчина у потертих джинсах, з накрученим на голові рушником.

Побачивши мене, дівчина скрикує:

— Ой, пробачте! Голову мила і ваші дзвінки відразу не почула! Ви до мене?

— Напевне, — посміхаюся я. — Ви Катря Стрілецька? Мені необхідно з вами порозмовляти.

— Ага. Заходьте. Он, треті двері ліворуч. Я зараз.

Вона, повернувшись, миттю зникає у глибині коридора, а я ще секунду стою, озираючись і міркуючи, які саме двері мені показано.

Темний і довгий коридор захаращений речами, якісь столи, коляски, чемодани, корзини громадяться уздовж стін, мало не до стелі. І все-таки зрештою я добираюсь до Катриної кімнати. Вона виявляється несподівано великою, світлою і просторою.

Я обережно сідаю на диван, розстібаю пальто, скидаю шапку й, оглядаючись навколо, чекаю господиню.

Через хвилину вона з'являється усе з тим же білим тюрбаном з рушника на голові, але вже в якійсь іншій, як мені здається, кофтинці, енергійна, жвава і трохи засоромлена.

— За вигляд мій прошу пробачити, — оголошує вона навіть з деяким викликом. — Гостей не чекала. Тільки вранці повернулася з відрядження. Отже, яка у вас до мене справа, кажіть. І не забудьте сказати, звідки ви самі.

Вона влаштовується у кутку дивана: дівчина виглядає якоюсь довгою, з прямими плечима, тонкою шиєю, незграбною і водночас по-своєму граціозною.

— Щоб не забути, скажу відразу, що я з міліції.

— Ого! — вигукує Катря. — Це вже цікаво.

— Ви, здається, подруга Міри Топіліної?

— Не здається, а справді.

Вона рвучко повертається до мене, і в її ледь розкосих темних очах спалахує тривога.

— Що трапилося?

— Віра загинула, — кажу я неголосно.

Ох, як же мені тяжко щоразу повідомляти про загибель Віри. Просто як вісник нещастя з'являюсь я до людей.

— Справді?! Ну от!.. — з відчаєм кидає Катря і б'є себе кулачком по коліну. — Що вона з собою зробила?

— Швидше за все з нею зробили.

— Ой!.. — Катря кусає губи. Вона відвертається від мене і глухо запитує: — Ну, а все-таки, як це сталося?

Я в загальних рисах розповідаю їй, де і коли знайшли Віру і що ми з цього приводу думаємо.

— Але вона прийшла туди з якоюсь людиною, — кажу я.

— Звичайно, не сама! — роздратовано вигукує Катря.

— Ми просимо вас допомогти нам розібратися в одному питанні, — веду я далі, намагаючись не помічати її зверхнього тону, адже кожний сприймає горе по-своєму. — Так от. Був у Віри хлопець, який міг її ревнувати, переслідувати, загалом, котрий любив її?

— Був, — як і раніше, дивлячись убік, уривчасто каже Катря. — Що з цього?

— Хто він такий?

— Не знаю…

— А Віра його любила?

— Так.

— Ну й чому ж вони…

— Не знаю, — усе так само роздратовано цідить крізь зуби Катря. — Не хотіла виходити за нього — і край. Нісенітниця, якась!

— Але ви можете що-небудь припустити?

— Цікаво, що це я можу, по-вашому, припустити? Ну, нездужала вона. Можливо, не хотіла його зв'язувати. Вірка була до нестями благородною.

Я хитаю головою.

— Відпадає. Перевіряв. У неї була виразка шлунка. Не така вже й страшна хвороба.

— Ну, тоді не знаю! Треба ж!.. — Вона знову зло стукає кулачком по коліну. — У голову не вберу. Тільки-но дзвонити їй зібралася.

— Це з ним Віра не хотіла зустрітися влітку у Тепловодську?

— Цілком можливо.

— А де вони познайомились?!

— Там і познайомилися… Хоча не впевнена. У цієї дурепи все треба було витягувати. Ну, що я тепер без леї робитиму?!

— Ви ніколи не бачили цієї людини?

— Уявіть собі, один раз бачила. Зустрілися. Він не москвич. Я від неї йшла, а він з'явився. Приїхав, Віра вельми зніяковіла, і я поспішила ретируватися.

— А якщо ви його зустрінете, то, зможете впізнати?

— Звичайно. Зорова пам'ять, у мене чудова. Тільки тепер мені зустрічатися з ним уже ні до чого.

— Хто зна…. Ось, погляньте.

Я витягаю з піджака фотографію, яку взяв у Ніни, і, слово честі, не без хвилювання простягаю її Катрі. Фотографію зроблено десь неподалік від Тепловодська. Знято групу відпочиваючих. Серед них і Віра. Звичайна екскурсія. Осіб двадцять. Дуже мальовничо розташувалися серед скель. Біля Віри, зніяковіло, немов їй незручно фотографуватися тут, стоїть молода жінка. Вона обійняла Віру. А поруч — троє чоловіків, молоді, темноволосі, у білих сорочках. У одного комір розстебнуто, двоє інших з краватками. Уся ця група тримається якось окремо від інших екскурсантів.

Катря уважно дивиться на фотографію, потім рішуче показує на одного з чоловіків.

— Ось він… — І, несподівано випустивши фотографію з рук, прикладає обидві долоні до скронь. — Може мій, боже мій, що ж з нею сталося, з моєю Віркою?..

— Катре, згадайте, — прошу я. — Можливо, Віра називала вам його ім'я?

— Ні, ні, не називала…

— Тоді ще що-небудь про нього. Постарайтесь згадати. Нам треба його знайти. Адже скоріше за все то він був з Вірою того вечора. Ну, з ким би ще вона могла піти пізно ввечері в таке глухе місце, правда?

— Так, — сумно киває Катря. — Тільки з ним. Але я… ну, вбийте, нічого про нього більше не пам'ятаю.

Я повертаюсь до себе у відділ і дорогою намагаюся систематизувати та обміркувати все, що пощастило довідатися від Катрі. Отже, одержано перше вірогідне свідоцтво, що у Віри була кохана людина. Але взаємини дивні. Чому Віра не хотіла вийти за нього заміж? Ну, тут справа, звичайно, не в її хворобі. Скоріше за все, справа в цій людині. Можливо, він одружений, у нього сім'я і Віра не хотіла її розбивати? Я вже добре знаю Віру, знаю її шляхетність, її совісність, її загострену, просто хворобливу чесність та безкомпромісність. Еге ж, напевно, так воно й було. А той хлопець наполягав, умовляв, вимагав, переслідував її. І серце рвалося до нього, ось що головне. Бідолашна дівчинка! У такій важкій, навіть, як могло їй здатися, безвихідній ситуації недовго і покінчити з собою. Так, наявність цієї людини і всього заплутаного вузла навколо неї дуже посилює версію про самогубство.

Але хто ж цей хлопець? Він не москвич, що все-таки Катря згадала. Отже, стає цілком вірогідним, що це хтось із тих людей, яких назвали мені дівчата у міністерстві. Щоправда, Катря сказала, що Віра немовби познайомилась із ним на курорті, але потім сама ж засумнівалася у цьому.

Ну й ситуація, хай йому грець! Одночасно підтверджуються фактами дві прямо протилежні версії, й обидві стають усе вірогіднішими. І що ж усе-таки сталося того вечора, так і залишається незрозумілим.

Я приїжджаю до себе у відділ і найперше йду до нашого секретаря Галочки. Вона вже здалеку посміхається, киває, і я здогадуюсь, що мене чекають якісь новини.

Справді, Галя розкладає переді мною шість аркушів паперу з стандартною «шапкою» і грифом «секретно», шість повідомлень на моє ім'я від товаришів із Латвії, Херсонської області, Краснодарського краю, Білорусії, Калінінської та Горьковської областей, шість відповідей на мій запит.

Я квапливо забираю папери і мчу до себе, згораючи від нетерпіння швидше прочитати їх. Проте відразу завважую, що відповідей шість замість семи. Отже, про одну людину я поки що нічого не довідаюсь. Це завжди неприємно, завжди здається, що саме ця людина і може виявитися тією, яку ти шукаєш, а всі підозри щодо решти насправді нічого не варті.

Але нічого не вдієш, доведеться поки що працювати над цими шістьма.

Перший з них відпадає відразу, бо виявляється, що він уже третій місяць безвиїзно живе у своєму радгоспі, гарний сім'янин, одержав недавно премію і поспішає до зими закінчити будівництво нової хати. Другий теж не становить для мене інтересу, бо тільки нещодавно відгуляв весілля і нікуди не виїздив, а до Віри він, очевидно, серйозно і не думав залицятися. Третій уже не перший місяць страждає, бідолаха, у лікарні і, таким чином, теж відпадає. Четвертий…

Еге, четвертий це щось цікаве! Молодий, неодружений, хвацький хлопець і спритник, часто приїздить до Москви і зараз перебуває тут. Це Фоменко Григорій Маркович. Я пригадую, що розповідали мені про нього дівчата у міністерстві. Просто занадто залицявся до Віри. Хлопець запальний, гарячий і відчайдушний. До речі, на лобі у нього шрам, який він затуляє пишним чубом, для того, мовляв, і відпустив. Так, так. Цього Фоменка треба взяти до уваги.

П'ятий… О-о-о, цей теж відпадає. Але тут зовсім інший випадок. П'ятий заарештований місяць тому. Бухгалтерські махінації по лінії відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності. Ну, ну, нехай розбираються. Я, у всякому разі, від нього тепер увільнений.

Останній, шостий із списку, теж становить для мене інтерес. По-перше, також молодий і, хоч одружений, має дитину, але у домі часто сварки та незлагоди. В таких випадках дружина надовго їде до батьків. Не дуже чистий на руку, були різні неприємності на цьому грунті, має стягнення. Зажерливий і незлагідний. А головне, зараз перебуває у Москві, у відрядженні від свого колгоспу. За професією — механік. Звуть Освальд Струліс, він із Латвії.

Отже, щонайменше двоє з мого списку, безумовно, заслуговують пильної уваги. На жаль, у своєму запиті про них я не згадав про хворобу шлунка і лікування в зв'язку з цим у Тепловодську. Але це й зараз неважко з'ясувати.

Виходить, двоє з шести. Про сьомого, інженера великого кримського колгоспу Володимира Лапушкіна, поки що відомостей немає. Але мені нетерпеливиться, і стає тривожно. А раптом це той єдиний, котрий мені потрібен.

Я йду до нашої чергової частини і через спецзв'язок викликаю Кримське управління. Начальник карного розшуку перебуває десь у районі, у зв'язку з пригодою, але черговий, довідавшись, з якого приводу я дзвоню, негайно дає мені довідку:

— Відповідь вам надіслано вранці. Чоловік цей у Москві. Згідно з даними, які ми зібрали, він для вас цікавий.

— Він у відрядженні?

— Ні. Виїхав в особистих справах. Зупинився у родичів. Запишіть їхню адресу і телефон.

Який жаль, що я не можу відразу ж поговорити з цим типом, треба дочекатися висланих матеріалів і подивитися, чим це він для нас цікавий.

— Що переказати начальникові? — запитує мене черговий з Кримського управління.

— Вітання, подяку, — весело відповідаю я, насправді сповнений вдячності. — І всім товаришам теж.

Я повертаюсь до себе, дивлюсь на годинник. Ні, робочий день ще не закінчився і можна встигнути зробити безліч справ, якщо не гаяти часу. І я дзвоню у міністерство.

— Любочко? Привіт. Це Віталій. Ви мене ще не забули?

— Ой, тут схочеш, та не забудеш, — відповідає Люба. — Всі дівчата тільки про вас і говорять. Про цю справу, звичайно. І навіть… — Я відчуваю, як вона трохи затуляє долонею трубку. — Навіть начальство хвилюється. І взагалі…

— Любочко, — перебиваю я її, — насамперед скажіть, мені, чи не з'являвся у вас Фоменко з Херсона?

— Фоменко? Зараз я спитаю у дівчат. Я не пам'ятаю… От кажуть, з'являвся. Кажуть, він і зараз десь у міністерстві.

— Ви можете його розшукати? — прошу я. — Він мені дуже потрібний. Не важко вам?

— Покликати до телефону?

— Ні, ні. Під яким-небудь приводом затримайте його. Я зараз приїду. Тільки ви йому не кажіть, що з міліції приїдуть. Можете що-небудь інше вигадати, щоб заздалегідь людину не хвилювати?

— Ой, звісно ж! Та що завгодно! Приїздіть. — Люба вішає трубку, але я встигаю вловити її сповнені ажіотажу слона: — Ой дівчатка, що треба…

Це просто здорово, що я набув собі таких неоціненних помічниць. До того ж одна від одної гарніша. Якби не Свєтка, я, напевне, в якусь із них уже давно закохався б. Просто рідкісні дівчата. Слово честі.

Я квапливо одягаю пальто і майже бігцем спускаюсь сходами. Тільки б перехопити чергову машину…

Коли я з'являюсь у кімнаті в дівчат, то насамперед запитую у тієї ж Люби:

— Я забув ось іще про що довідатися. А Струліс у вас цими днями не з'являвся випадково?

— Освальд? — перепитує Люба. — Він давно тут. Понад тиждень, напевно. Правда, дівчатка?

Висока рудоволоса Наталка насмішкуватим тоном оголошує:

— А зараз з'явиться чарівний Фоменко. Приготуйтесь. Буде посміхатися. Сліпуче. Отже, бережіть очі.

— Де б мені поговорити з ним віч-на-віч, підкажіть, дівчата, — прошу я. — Є тут де-небудь затишне місце?

— Зараз! — Ніна вистрибує зі свого столика і кидається до дверей. — Я візьму ключ від кабінету Свірчевського. Він хворий, а вам дозволять.

Хто такий Свірчевський, мені не пояснюють. І значення це ніякого по має.

— З Нінкою не пропадеш, — переконано каже Наталка. — Все пам'ятає, усе знає, усе може. Скарб, а не дружина буде.

А через деякий час у кімнаті справді з являється Фоменко.

Це високий, опасистий чоловік років тридцяти, з одутлуватим обличчям і глибоко посадженими чорними лукавими очима. Білозуба посмішка у нього і справді сліпуча. Видно, він базіка, реготун і бабій. На чолі у нього, під хвацьким козацьким чубом помітний невеличкий рожевий рубець.

— Ну, дівчата! Ну, пустунки! Чого ви мене сюди заманили, га? Ось я зараз відкуплюея від вас!

Він широким жестом витягає з кишені піджака велику плитку шоколаду і, відкинувши рукою чуб, церемонно подає її Наталці.

— Комплекція не дозволяє стати навколішки, — посміхаючись, каже він. — Прийміть, і тому подібне.

Але тут Фоменко несподівано побачив мене, повне обличчя помітно хмурніє, і, звертаючись уже до мене, він сухувато і не вельми доброзичливо запитує:

— Відчуваю, у вас до мене діло, товаришу, га?

— Правильно, — відповідаю я. — Хотілося б ненадовго вирвати вас із цього квітника. Не заперечуєте?

І от ми з Фоменком опиняємося у порожньому та просторому кабінеті.

— Давно ви у столиці, Григорію Марковичу?

— Почекайте, — зупиняє мене Фоменко. — Спочатку треба взаємно познайомитися. А то ви мене знаєте, а я вас — ні.

Посмішки на його одутловатому обличчі вже й сліду немає. Глибоко запалі чорні очиці, як звіринки з нірок, насторожено і колюче обмацують мене, товсті губи стиснуто, їх майже не видно. Дівчата просто не впізнали б цього веселуна та баляндрасника.

— Це вірно, — погоджуюсь я. — Знайомство повинно бути взаємним. Прошу, почитайте. — І показую йому своє посвідчення.

Фоменко уважно вивчає його, перш ніж повернути. Я помічаю, що настрій у нього ще дужче псується.

— Слухаю вас, — похмуро каже Фоменко, повертаючи посвідчення.

Я повторюю запитання.

— У Москві я одинадцять днів. Ось відрядження. — І він намагається дістати з внутрішньої кишені піджака бумажник.

Але я його зупиняю.

— Воно мені поки що не потрібне. З яким завданням ви прибули?

— Мені треба… — Фоменко відкашлюється. — Треба одержати для мого радгоспу два токарно-гвинторізні верстати, пилораму і автобус.

— Одержали?

— Так, так. Зараз виїздити збираюсь, — якось дуже вже квапливо відповідає Фоменко.

— Чи не вперше приїздите до Москви?

— Не вперше.

— І вже багатьох тут у міністерстві знаєте?

— Багатьох.

Він відповідає скупо, уривчасто.

Інший, до речі, давно б уже спитав, що мені, власне кажучи, треба з'ясувати. А цей чомусь не запитує. Побоюється? Адже про те, що сталося з Вірою, знає уже все міністерство. І він, звичайно, розуміє, що міліція повинна цим займатися. І від цього йому так незатишно зараз, так тривожно. Чорт забери, невже саме в нього закохалася Віра? Ні, ні, він не схожий на ту людину з фотографії. Але, можливо, саме з ним гуляла Віра того вечора? Яке у нього напружене обличчя!

— Визнали Віру Топіліну?

— Ох, то ви про Віру? — з незрозумілим мені полегшенням вигукує Фоменко.

— То ви її знали?

— Аякже! Знав, знав.

— Зустрічалися? Проводили разом час?

Фоменко, насупившись, похмуро дивиться на мене спідлоба і нарешті запитує:

— Ви, власне кажучи, чому у мене про це допитуєтесь?

Він знову ворожий і готовий до відсічі. Ну, тепер це зрозуміло.

— Якщо ви зустрічались із нею незадовго до її загибелі або навіть того самого дня, то, можливо, чимсь допоможете нам.

— Не зустрічався, — зітхає Фоменко. — Признатись, хотів. Дуже хотів. Але… вона не хотіла.

З наступним запитанням я не поспішаю. Але поставити його все ж таки доведеться. Хоч би для очищення совісті.

Фоменко теж мовчки курить, важко відкинувшись на спинку крісла і спрямувавши погляд убік.

— Пригадайте, Григорію Марковичу, — нарешті кажу я, — що ви робили минулого понеділка?

Погляд Фоменка з неуважливого знову стає настороженим і ворожим. Немов він чекає від мене якоїсь каверзи, пастки, удару з-за рогу.

— Вам про цілий день треба знати? — хриплувато запитує він.

— Що ж, розкажіть про весь день.

— Та хіба його запам'ятаєш? Адже Москва! Крутить, вертить, голова пухне, ноги гудуть. Ні, не пам'ятаю я… От, їй-богу, не пам'ятаю. Підписував папери, чекав прийомів, десь у їдальні щі сьорбав…

Фоменко раптом стає балакучим.

— Ну, а ввечері? — запитую я.

— Увечері? — Він немов з розгону наштовхується на стінку. — Що ввечері?

— З ким ви були того вечора?

— А-а! — майже зраділо вигукує він. — Так вам що, алібі треба, га? Словам, значить, віри немає?

— Не забувайте, Григорію Марковичу, адже ми офіційне розслідування ведемо.

— Бачу, бачу. Зараз пригадаю. Так… Увечері, значить?.. Еге ж… — Він напружено тре чоло під чубом. — Ну, так… у кіно пішли, значить, — нарешті насилу згадує Фоменко. — З Миколою та його дружиною… Еге ж. На останній, виходить, сеанс… А перед тим, значить, чаювали… Еге ж…

Микола виявляється його земляком, який нещодавно переїхав до Москви і в якого Фоменко цього разу зупинився.

Що ж, хоч і не дуже подобається мені наша розмова, особливо деякі окремі її моменти, хоч і сам Фоменко симпатії в мене не викликає, одначе він, очевидно, не причетний до трагедії, що сталася минулого понеділка ввечері на будівельному майданчику.

Ми прощаємось без особливої теплоти, а Фоменко, крім того, зітхає полегшено і навіть помітно радіє. Напевне, він чекав якихось неприємностей від нашої розмови. Незрозуміло тільки яких.

… А вранці у мене нова зустріч.

Цього разу з довготелесим широкоплечим латишем Освальдом Струлісом. Рівна світла зачіска, що сягає плечей, йому личить. Важке, видовжене підборіддя, очі то сірі, то блакитні, як на мій погляд, залежно від настрою. Зараз у Освальда настрій похмуро-спокійний і очі зовсім сірі. «Як і його море», — несподівано думаю я.

Ми сидимо у тому ж кабінеті, де вчора я розмовляв з Фоменком.

Пам'ятаючи вчорашню зустріч з Фоменком, я наперед відрекомендовуюсь Струлісу і показую своє посвідчення. Після цього він стає ще похмуріший.

Треба сказати, що вчора ввечері, після розмови з Фоменком, я все ж таки не витерпів і заїхав на роботу. І подзвонив до Риги своєму другові Арнольду Риманісу. Він працює у республіканському карному розшуку. «Завтра дзвоню тобі о дев'ятій тридцять», — обіцяв він мені. І справді, подзвонив сьогодні вранці, саме в цей час, і дещо повідомив додатково про Освальда Струліса. Виявляється, при всіх своїх негативних рисах, за що його виганяли з роботи із двох колгоспів, і незважаючи на безперервні сварки з дружиною, він палко любить її та сина. А сварки зчиняються тільки на грунті його сліпих і невгамовних ревнощів, які теж можуть будь-яку жінку звести з глузду. Хоч у певних дозах це кожній приємно, лукаво додає Арнольд. Однак молоденькі співробітниці міністерства помітили, що Струліс залицявся до Віри. Можливо, це було, так би мовити, ділове залицяння? Якась допомога потрібна була Струлісу від Віри? Він же великий хитрун, спритник та добувало. І його похмурий вигляд дуже оманливий. Отож це й треба перевірити насамперед. Ну й, звичайно, той нещасливий понеділок, особливо вечір того дня.

— Коли ви приїхали до Москви? — питаю я.

— У неділю, — похмуро цідить Струліс. — Не цієї, а минулої.

— Ви приїхали у відрядження?

— Так. Відрядження.

— З якою метою?

— Одержати два автомобілі, один автобус.

— Вам це легко вдалося?

Струліс кидає на мене спідлоба швидкий підозрілий погляд.

— Так. Законний порядок.

У розмові з такою стриманою, небагатослівною людиною треба бути особливо уважним, щоб зуміти вловити ледь помітні відтінки настрою та інтонацій. Зараз я відчуваю, що Струліс нервує. Йому аж ніяк не подобаються мої запитання, які стосуються його службових справ тут, у Москві. Либонь, щось крутить, хитрує і махлює. Але Віра навряд чи допомагала йому, незважаючи на всі кола, які він круг неї робив. Не такою людиною була Віра.

— Пригадайте, Освальде Яковичу, — прошу я, — що ви робили, як провели наступний після приїзду до Москви день — понеділок. Де були, з ким зустрічались.

— О, весь день… пригадувати?

Точнісінько так відповів мені вчора і Фоменко. Приїжджому справді дуже важко пригадати у всіх подробицях, від початку і до кінця, один із метушливих днів у Москві. Особливо командировочному, та ще й коли він приїхав з клопітним завданням.

— Ну, згадайте хоч би вечір, — погоджуюсь я.

Я пам'ятаю, ця моя поступка принесла Фоменку явне полегшення. Але тут я цього не відчуваю.

— Навіщо? — гостро питає Струліс, стьобнувши мене ворожим поглядом.

Я ледве стримуюсь, щоб не відповісти так само гостро. Не можна. Шкідливо й негідно. І все ж таки в моєму голосі звучить неприязнь, тут уже я нічого не можу вдіяти.

— Я можу і не відповідати та ваше запитання. А ви однаково мусите відповісти на моє. Мусите, Струліс. Але я вам усе ж дещо поясню. Ви знаєте, що загинула співробітниця міністерства Віра Топіліна?

— Знаю. Тільки це не пояснення.

— Ви були з нею знайомі?

— Так, був. І що з того?

— Ви зустрічались з нею поза міністерством?

— Це нікого не стосується.

— Прошу відповідати на мої запитання. Ми ведемо офіційне розслідування у справі Топіліної.

— Зустрічався, — стиснувши зуби, цідить Струліс.

— З якою метою?

— Особистою. Гарна дівчина.

— Не робіть із себе ловеласа! — строго кажу я. — Ваша Велта, по-моєму, цього не заслужила.

Щоки Струліса несподівано рожевіють, і в очах, що звузилися, пробігає розгубленість. Він мовчить.

— Будете відповідати?

— Ні.

— Гаразд. І так ясно. Тепер пригадайте, що ви робили ввечері минулого понеділка.

— Був у готелі. Дивився телевізор. Хокейний матч. Рижани з московським «Динамо». Потім дзвонив додому.

— О котрій годині дзвонили?

— Близько десятої. Можете перевірити.

— Неодмінно.

Ми справді все перевіримо. Але я вже й так відчуваю, що Струліс говорить правду. Того вечора він не був з Вірою. І я можу закінчити цю неприємну розмову.

Ми сухо прощаємось.

Струліс, не оглядаючись, виходить, акуратно і нечутно причиняючи за собою двері.

Деякий час я ще сиджу у кріслі, курю і перебираю у нам'яті нашу розмову, порівнюю її з учорашньою. Чимось вони схожі. Так, так. І Фоменко, і Струліс таки чогось побоюються, коли мова заходить про їхні службові справи. Певно, щось там не чисто. Обоє приїхали одержувати якісь машини. І не все, певно, вони тут законно роблять, десь хитрують, когось улещують, когось обводять довкола пальця. І, природно, при цьому весь час чогось побоюються. От куди б нам дивитись, шановний Станіславе Христофоровичу, а не вчити інших!

Я поглядаю на годинник. Ого! За годину до мене у відділ приїде кримчанин Володимир Лапушкін. Можливо, це його зображено на тепловодській фотографії?

Матеріал, надісланий із Кримського управління про Володимира Лапушкіна, викликає певний інтерес. Щоправда, ніяка неслава для Лапушкіна в ньому не криється. Хіба тільки те, що він сплачує аліменти відразу двом своїм колишнім дружинам на двох дітей. Але сплачує акуратно, і тому з нашого боку жодних претензій до Лапушкіна у цьому плані немає. А правління колгоспу його характеризує якнайкраще. Чесний, старанний, ініціативний, освічений і досвідчений, уважний до людей, добрий товариш… Скільки достоїнств у однієї людини! Крім того, він ще й активіст та «безперервно працює над собою», як сказано в одній з характеристик, наміть редагує сатиричну стінгазету.

До всього цього блискучого переліку нашими товаришами з управління додано, що Лапушкін компанійська людина, має численних знайомих, часто буває у відрядженнях, не дуже обмежує себе у витратах, незважаючи на великі аліменти, любить гарно одягтися, гульнути, цікавиться жінками, які, в свою чергу, теж виявляють до нього увагу, бо Лапушкін, крім усього, що й гарний собою.

І ось цей згусток доброчесності та чарівності незабаром постає переді мною у вигляді дуже елегантного худорлявого молодика, усміхненого і сповненого приязні. Лапушкін старанно поголений, модно підстрижений. На Лапушкіні модний світло-сірий, у смужку французький костюм — трійка, широка і надзвичайно барвиста краватка. Одне слово, як влучно сказала про нього одна з дівчат у міністерстві, — «рекламний хлопчик».

Ми вітаємось, розглядаючи один одного, я запрошую Лапушкіна сісти у крісло і запалити, після чого починаю ставити вже й мені набридлі запитання:

— Давно у Москві, Володимире Карповичу?

— Рівно два тижні, — охоче відповідає він. — Відпустку використовую. Цілий рік, знаєте, живу на курорті, стомливо. — Він дозволяє собі пожартувати. — Треба коли-небудь і у трудовій обстановці пожити. Спуску, знаєте, собі не даю. Щодня культурні заходи. Сьогодні, припустимо. МХАТ. Комедія. Я люблю тільки на комедії ходити. У крайньому разі — сатира. — І туманно пояснює: — Як жанр, звичайно. Сам, знаєте, причетний. Газету редагую. «Штрихом і словом про нездорове». Як назва? Звучить, по-моєму. Ну, ще цирк поважаю. Не приховую. Нова будівля особливо захоплює.

— Але й справ не цураєтесь? — посміхаюсь я. — Чув, ви у міністерство заглядали?

— Та хіба від цих справ куди-небудь утечеш? — підхоплює Лапушкін. — Почули, що я до Москви збираюсь, ну й підкинули. А я, знаєте, від роботи тікати не звик. Інтереси справи та інтереси колективу — насамперед. Інше — бульйон, я вам скажу. Різні там сюжетики, вони для відпочинку. Правду я кажу?

— А у кого ж у міністерстві ви були?

— У кого? — Він замислюється, а в очах миттю відбивається непевність і чомусь переляк. — Я був… Навіть не пригадую, слово честі… Стільки, знаєте, людей, контактів… — бурмоче він. — І знаю їх усіх не дуже…

Лапушкін просто на очах гасне. Навіть його розкішна краватка здається вже не такою яскравою і очі не блищать, а губи починають чомусь дрібно тремтіти. Чого він так злякався, цікаво?

— Ви товариша Меншутіна там знаєте? — запитую я.

— М-меншутіна?.. Н-ні. Не знаю… Тобто чув! — схаменувся Лапушкін. — Чув. Але-е… Не бачив особисто. Не довелось, знаєте…

— А секретаря його? Топіліну?

— Ні, ні! — злякано вигукує Лапушкін. — Взагалі… не знаю!

— Не знаєте його секретаря? — здивовано перепитую я, і в душі у мене народжується якесь неспокійне відчуття близької неприємності, можливо, навіть біди.

— С-секретаря знаю. Але, що Топіліна… звідки ж?.. — усе так само плутано белькоче Лапушкін. — Ну сиділа… І ніяких… цих самих…

— Киньте, Володимире Карповичу, — не витримавши, кажу я. — Адже ви до неї залицятись пробували.

— Я? Ніколи! — вкрай запально вигукує Лапушкін. — Злі язики! Бабські! Із заздрощів!.. З… ревнощів! Плітки розводять! Звичайно… самотній мужчина… Молодий…

— Ну, гаразд, — обриваю я його. — Тоді спробуйте згадати, як ви провели минулий понеділок, дванадцятого? Ну, хоч би тільки вечір. Це ви можете зробити?

— Вечір. Дванадцятого. Понеділок, — як учень перед дошкою, повторює Лапушкін. — Одну хвилину. Тільки зосереджусь.

Він помітно заспокоюється.

А в мене раптом виникає прикре передчуття нової невдачі. Першої миті мені здалось навіть, що Лапушкін і зовні схожий на ту людину з фотографії. Але зараз я переконуюсь, що помилився. А вже внутрішньо… Віра ніколи не змогла б закохатися у цього жалюгідного чоловічка!

Тим часом Лапушкін переможно проголошує:

— Згадав! Що було, те було. Театр Сатири. «Клопа» дивився. Чотирнадцятий ряд партеру. Місць не пам'ятаю, відразу кажу. Був із кузиною. Ось її телефончик. Може підійти тітка.

Він починає квапливо копирсатися у внутрішній кишені піджака. Але я роздратовано махаю рукою.

— Не треба, Лапушкін. Вірю. І можете йти. Я вас більше не затримую. До побачення.

Мені гидко дивитись на цю людину.

Сьогодні ми ховаємо Гришу Воловича. Ховаємо чомусь не так, як звичайно. Траурний мітинг у нашому клубі буде пізніше. А поки що труна з тілом Гриші стоїть у маленькому залі лікарняного моргу.

Біля труни декілька жінок. Висока огрядна стара жінка з суворим обличчям тримає за руку дівчинку років семи, вже школярку, з-під розстебнутого пальтечка видно коричневе формене платтячко, чорний фартушок та білосніжну смужечку комірця на тоненькій ніжній шийці. Дівчинка злякано тулиться до бабусі й оглядає кожного, хто входить, швидким тужливим поглядом. Це старша донька Гриші, меншу, звичайно, не привели, а стара — це, певно, його теща. З іншого боку біля труни стоїть ще одна старенька — маленька, худорлявенька, зморщена, запнута темною хусткою. Це мати Гриші. А поруч неї молода жінка, надзвичайно схожа на Гришу, і всім зрозуміло, що це його сестра. Ось і вся Гришина рідня. Самі жінки.

Трохи далі від труни, вже під стінами, стоїмо ми, Гришині товариші по службі й друзі. Ми всі в цивільному. Іншого одягу нам зараз не належить. Ми всі з карного розшуку, найбойовитішого та найоперативнішого підрозділу міліції, в цьому кожен із нас твердо переконаний. Ми особливе братство, бойове товариство, і смерть кожного з нас ще дужче згуртовує решту.

А у дворі зібрався уже чималий натовп. Звідки вони? Чоловіки, жінки, літні та середніх років, а поряд зовсім молоді хлопці й дівчата, скромно вдягнені, робочі, видно, люди, судячи з усього — мешканці того району, де було вбито Гришу.

Поруч себе я бачу Миколу Івановича. Довгасте обличчя його з важким, відтягненим униз підборіддям і запалими щоками, на яких пролягли борозни та складки зморщок, здається зараз зовсім старим.

— Звідки стільки людей? — тихо запитую я його, не повертаючи голови.

— Оголошений про похорон усюди вивісили, — тож ледве чутно відповідає він. — «При затриманні небезпечного злочинця загинув працівник московської міліції майор Г. О. Волович, — цитує мені напам'ять Микола Іванович. — Траурний мітинг відбудеться у морзі районної лікарні…»

Знадвору заходить начальник відділу міліції, де працював Гриша. Це невисокий, кремезний, сивуватий підполковник з червоним обвітреним обличчям і зовсім білими вусами. Єдина тут людина у формі.

Він знімає кашкет і, тримаючи його на зігнутій руці, на хвилину завмирає біля трупи, похмуро дивлячись на воскове Гришине обличчя. Потім робить крок убік і проголошує простудженим басом:

— Час починати мітинг, товариші.

Тримаючи кашкет усе так само на зігнутій руці, він шанобливо підходить до Гришиної матері й запитує:

— Ви дозволите, Маріє Трифонівно?

Замість відповіді старенька раптом припадає лицем до його шинелі й гірко, голосно плаче.

Підполковник зніяковіло, гладить її плече і ще дужче похмурніє, а Гришина сестра, яка стоїть поруч, тремтячим голосом просить:

— Мамо, не треба… Ну, перестань, мамо…

Вона нарешті відриває стареньку від підполковника, і та плаче вже. в неї на грудях… Підполковник подає нам знак.

Ми підходимо до труни, легко, зовсім легко піднімаємо її на плечі й поволі рушаємо-до виходу.

На великому подвір'ї людно. Вся околиця зібралася тут. Ще б пак! Така подія. Багато хто чув постріли тієї ночі, й усі про них уже знають. Усі знають, що міліція затримувала небезпечних злочинців. Адже це надзвичайна річ, щоб стріляли. Й ось убили людину. Не в газеті про це читають, не у книзі, а самі бачать, на власні очі. Як же сталася така біда, як усе там уночі відбувалося? І хто такий вбитий? Це, звичайно, зацікавило кожного і кожного схвилювало. Тому так багато людей зібралося тут.

Біля дверей моргу, на сходах, приладнали високий поміст для труни, а осторонь на довгому металевому штативі закріпили мікрофон.

Ми бережно ставимо труну і відходимо, зливаємося з натовпом. Біля неї залишаються тільки рідні — троє жінок та маленька дівчинка. Вони зараз нікого не бачать і нічого не чують. Вони не зводять очей з тонкого, жовто-окостенілого профілю, що тоне в квітах. Вони прощаються.

До мікрофона підходить підполковник, відкашлюється, розправляє рукою вуса і починає говорити, хвилюючись, трохи збиваючись і відразу ж виправляючись.

— Громадяни, — каже він, — сьогодні ми ховаємо нашого бойового друга, доброго товариша, сміливу, чесну людину Григорія Олександровича Воловича, котрий поліг від бандитської кулі на своєму бойовому посту. Пост — це щось таке, я б сказав, нерухоме, і скоріше на нього нападають. А тут усе було не так… Спочатку я скажу вам, хто такий був Григорій Олександрович і як жив. Він ще зовсім молодим був, йому виповнився тільки тридцять один рік, він тисяча дев'ятсот сорок четвертого, воєнного року народження, одинадцятого лютого. Народився у робітничій ткацькій сім'ї у славному місті Калініні. Ось звідти і приїхали сьогодні його матір Марія Трифонівна та сестра Ольга Олександрівна. — Підполковник робить короткий і шанобливий жест у бік жінок, які стоять біля труни, й услід за його жестом сотні голів повертаються до них.

Тиша стоїть у дворі. Чути тільки важкі чоловічі зітхання та схлипування жінок.

Звідкілясь здалеку долітають звуки великого міста. За моєю спиною жіночий голос каже:

— А дівчинка ж… дочка, певно… школярка.

— Дочка… дочка… — жалісливо підтверджують навколо.

Шелестять тихі, скорботні слова у мене за спиною. Люди впівголоса перемовляються, зітхають.

— … Закінчив він школу, як усі, — промовляє тим часом підполковник своїм хрипким, застудженим басом. — Ну, а потім, зрозуміла річ, служба в армії, священний обов'язок. Відслуживши, йде Григорій Олександрович за покликом совісті і серця знову у стрій, у солдатський стрій. Знову йде захищати мир та спокій народу, ваш спокій, шановні громадяни. Й от Григорій Олександрович працює у нас і вчиться, вивчає правові науки, закінчує нашу вищу школу і незабаром одержує призначення сюди, у наше червонопрапорне відділення міліції на посаду начальника карного розшуку. Що це значило? А те, що заслужив він цей високий пост. Скільки злочинів розкрито Григорієм Олександровичем, якби ви тільки знали, а ще більше він не дозволив здійснити. Скільки злочинців затримано ним для справедливого законного покарання через суд, скільки крадених речей повернено господарям, скільки життів ним врятовано, якщо хочете знати!

Підполковник говорить. І таким напруженням і піднесенням, так щиро й складно, що я ловлю себе на тому, що сам із хвилюванням слухаю його. Мені здається, я ніколи у світі так не зміг би, та ще й у таку хвилину і перед стількома людьми… І мене переповнює гордість та вдячність до цієї незнайомої мені раніше людини.

— … Ну, а що відбулося тієї ночі, — закінчує підполковник, — вам розкажуть товариші, які самі брали участь у тій операції. І перше слово надаю наймолодшому нашому співробітникові, який тільки-но почав під керівництвом Григорія Олександровича свій бойовий нелегкий шлях, — Володимиру Аверкієву.

І Володя, трохи накульгуючи, підходить до мікрофона. Дзвінкий його голос, зриваючись від хвилювання, лунає подвір'ям.

— Це не тільки мій начальник! Це мій старший друг і вчитель лежить тут. І перед його труною я клянусь… на все життя…

Як усе ж таки добре зробили, що організували цей мітинг! Скільки людей зрозуміє, що коли хтось віддав за них своє життя і ще хтось готовий віддати — і не на війні, коли воюють усі, весь народ, а зараз, у мирні дні, — то як же повинні жити вони, ці люди, як повинні ставитися один до одного! Перед лицем такої смерті люди можуть багато вирішити для себе, для свого подальшого життя, для своїх поглядів на це життя.

Зараз мені хочеться вірити, що смерть Гриші полишить слід у долях і думках багатьох людей. Мені треба так думати. Сам я ніколи не забуду Гришу Воловича. Але нехай і інші його по забудуть. Усі ці люди прийшли сюди і чують те, що розповідає Володя.

А Володі дозволили розповісти майже всю операцію, скоріше, весь її кінець, але так, що неможливо було здогадатись, хто ж був той бандит і хто був із ним. Тут Володя цілком свідомо дещо перекручує.

— … Після цього бандит вискочив з сарая і кинувся тікати, — розповідає Володя завмерлим від напруження уваги людям на подвір'ї. — Навздогін за ним побіг один із наших товаришів. Бандит помітив погоню і почав відстрілюватись. Багато з вас чули ці постріли. Але свист куль чув лише наш товариш. І все-таки він продовжував переслідувати.

У цю мить хтось обережно бере мене за лікоть і шепоче:

— Швидко в машину. За брамою ліворуч.

Я обертаюсь і бачу Петю Шухміна, який зникає у натовпі, і, звичайно, відразу ж кидаюсь за ним. На нас ніхто не звертає уваги.

Петю я наздоганяю уже біля самісінької брами.

Що трапилось?

— Трапилось, що Кузьмич п'ять хвилин тому взяв Федька.

— Та ну?! Сам?..

— Сам. Ну, я потім трішки допоміг. Прийшов, розумієш, сволота, подивитись, кого це він поклав. Не втерпів, розумієш. Такий психологічний розрахунок у Кузьмича був.