Зашморг

Розділ VII КУРОРТНЕ ЖИТТЯ

Отже, у мене попереду знову далека дорога, відрядження. Цього разу в зовсім новому для мене плані, тобто — з незвичайним прикриттям: хворий, який приїхав лікувати виразку шлунка.

Ми з Кузьмичем довго обмірковували цю проблему. Можна, звичайно, приїхати у відрядження і поселитися в готелі. Але це тільки ускладнить моє завдання. Адже мені треба потрапити до санаторію не за службовим посвідченням, не для офіційного розслідування. Мені необхідно знайти там людей, які пам'ятають Віру або того хлопця у білій сорочці, знайти серед лікарів, сестер, санітарок, офіціанток, серед хворих, котрі приїздять у цей санаторій не перший рік. А може, мені так пощастить, що я знайду кого-небудь із тих, хто знятий на фотографії разом з Вірою. І всі ці люди мають бути зі мною відвертими не тому, що вони готові допомогти слідству; такий характер відвертості для мене недостатній. У цьому випадку людина відчуває мимовільну скутість, підвищену відповідальність за кожне слово, тут зникають різні припущення, здогади, сміхотворні або такі, що здаються незначними, деталі, дрібні події. Все це можна згадати і розповісти тільки тоді, якщо перед тобою звичайна й випадкова людина, яка нічого не випитує, не занотовує і ти не мусиш контролювати кожне своє слово і відповідати за нього. У такому разі, нічого кращого не вигадати, аніж стати таким, як усі, лікуватися, відпочивати, знайомитись і гомоніти з усіма й про все.

У нашій справі потрібне контактування, вміння одержати потрібну інформацію, вміння привернути до себе людей. І те, що ти не можеш сьогодні сказати їм усе про себе та про свою роботу, анітрохи не повинно відгороджувати тебе від цих людей, навіть у твоїй свідомості. Адже твоя робота — для них, заради них, й усвідомлення цього знімає будь-яку внутрішню ніяковість за вимушений, але для будь-кого з них безпечний, обман.

Звичайно, офіційний шлях набагато простіший, і може здатися, що ми стріляємо з гармати по горобцях. Подумаєш, якийсь там хлопець у білій сорочці! Чи варто починати заради нього таку складну комбінацію? Але ми шукаємо цього хлопця тому, що він підозрюється у вбивстві, і для такого випадку офіційний шлях — це сітка з дуже великими чарунками; через неї вислизне від нас багато потрібних нам людей.

Однак організувати таке відрядження не просто. І цілий день я витрачаю на ці справи.

А надвечір лунає телефонний дзвінок. На мій подив, телефонує Меншутін.

— Здрастуйте, Станіславе Христофоровичу, — кажу я якомога привітніше. — Чим можу бути корисним?

— Корисним? — з обуренням перепитує Меншутін. — Ви мене просто дивуєте, шановний Віталію Семеновичу.

— Що сталося?!

— Як що сталося? А Віра? Та ми тут усі божеволіємо! Вже мало не два тижні провадиться слідство, а ви не розв'язали найелементарнішого питання. Куди це годиться! Ні, Віталію Семеновичу, даруйте мені, але так працювати не можна. Весь колектив схвильований. Він чекає від вас відповіді: що сталося, кінець кінцем? Молода, загалом здорова, життєрадісна дівчина з нормальною психікою не може покінчити з собою. У наших умовах до цього немає і не може бути підстав! Це ви, сподіваюсь, розумієте? Виходить, сталося вбивство. Це ж логічно! Треба тільки вміти думати. Ну, а вбивство може статися з різних причин. Давайте ж розглянемо ці причини. Я готовий вам допомогти.

На хвилину мені зраджує витримка. Ця менторська промова хоч кого може роздратувати.

— Ні, Станіславе Христофоровичу, — досить різко відповідаю я. — Розглядати причини ми з вами не будемо. Цим ми займаємось на наших службових нарадах. Якщо ви чимось незадоволені, можете зв'язатись із моїм керівництвом.

— Давайте, давайте, — охоче погоджується Меншутін. — Це, до речі, у ваших інтересах теж.

Я диктую йому прізвище Кузьмича, його звання, посаду і номер телефону. Ця незворушність мені нелегко дається. Як хочеться на прощання сказати хоч частину того, що я про нього думаю. Неможливо. Він може говорити, що хоче, я позбавлений такої насолоди. Це ще одна особливість нашої роботи. І я примушую себе розпрощатися з Меншутіним максимально люб'язно.

Попереду в мене ще море справ.

Рівно і потужно гуде мотор, літак трохи вібрує. Салон заливає сонячне світло. Я дивлюсь в ілюмінатор і думаю про свої справи, чи то пак про свою справу, про важкий та заплутаний шлях, яким мені доводиться йти. Про що ж іще думати? Шлях цей петляє у темряві, і я посуваюсь майже навпомацки. Одна петля, друга, третя… Скільки їх попереду? Одну петлю ми вже пройшли, і вона привела нас до вихідної точки, шлях закінчився невдачею. Щоправда, тут ми розкрили крадіжку, але це анітрохи не наблизило нас до розв'язання головного завдання: що сталося з Вірою? І на цьому шляху ми ще й втратили товариша…

Зараз я посуваюсь по другій петлі. А може, цього разу то не петля? І я дійду до мети? Шлях веде мене все далі й далі в темряву. На цьому новому шляху я вже познайомився з цікавими персонажами, як-от баляндрасник Фоменко, чи стриманий, мовчазний Струліс, або ж той самий Лапушкін. Усі вони чомусь лякалися нашого знайомства, і, проте, всі троє впинились непричетними до трагедії, що сталася у котловані будівництва. Чому ж вони боялися?

Але мені треба йти далі, вбік від них, до людини на фотографії. Чи закінчиться там мій шлях?

Зараз я вчитель, скромний молодий учитель і їду лікувати виразку шлунка.

В аеропорту мене зустрічають двоє молодих людей в цивільних пальтах та капелюхах. Я ніколи не можу пояснити, як упізнаю своїх. Вони нічим не вирізняються у натовпі, але як тільки наші погляди зустрічаються, ми безпомилково впізнаємо одне одного.

У мене забирають чемодан, великий, типово курортний. Доводиться віддати. Я все ж таки гість, а тут майже Кавказ. У всякому разі, один з моїх господарів, без сумніву, кавказець — худорлявий, стрункий, з вузьким, як молодий півмісяць, обличчям, горбатим носом і орлиним поглядом із-під кошлатих брів. Звуть його Дагір, він приїхав по мене з Тепловодська.

І от ми з ним уже мчимо рухливим нешироким шосе. Навкруги неозорий степовий простір, і тільки на півночі, вдалині, де-не-де громадяться невисокі вершини найближчих гір. Тут воші мають якийсь неправдоподібний вигляд, наче мамонти.

Старенька наша «Волга» біжить, однак, досить прудко і навіть наважується обганяти чепуристі приватні машини. Тим часом Дагір вручає мені путівку і, посміхаючись, каже:

— Ой, як важко дістати, ти б знав! Лише за один день. Це ще добре, що — листопад. А влітку…

Я з цікавістю розгортаю путівку, в яку вже вписано моє прізвище.

Ось нарешті і Тепловодськ. Зразу за новобудовами починається курортна зона міста: парки, сади й мальовничі будівлі санаторіїв, широкі тихі вулиці з шеренгами старих, розлогих дерев, акуратно підстрижених кущів.

У просторому вестибюлі санаторію мене зустрічає літня нянечка у білому халаті. Закинувши вгору голову, вона дивиться на мене, і в очах її я помічаю подив: такий здоровань приїхав, бачите, щось там таке лікувати. Либонь, видер по знайомству дармову профспілкову путівку.

У просторій гарній їдальні я знайомлюся з сусідами за столиком: це симпатична молода жінка, аспірантка з Свердловська, у вишуканих штанях з велетенським кльошем, і двоє літніх інженерів з Донбасу.

— Ви тут уже не вперше? — запитую я одного з інженерів.

— Що ви, — посміхається той. — От ми з моїм другом в один рік виразку дістали і разом котрий уже рік її лікуємо. Котрий рік, Яшо?

— А, — махає рукою його друг. — І рахувати не хочеться.

— А я тут уперше, — встряє молода жінка. — Подруга вмовила. Вона он за тим столиком сидить. Така гарна, в голубій кофтинці, бачите?

Вона сміється.

— То подруга ваша тут не вперше? — запитую я.

— Вдруге. Вона тут торік була.

— До речі, давайте познайомимося, коли вже нас звела доля, — пропоную я і звертаюсь до молодої жінки: — Адже не можу називати вас «товаришу аспірант» або «громадянко із Свердловська»?

— А я й цього про вас не знаю, — сміється вона. — Мене звуть Рая. А подругу мою — Валя.

Ми всі знайомимося одне з одним, і це виходить надзвичайно церемонно та смішно. Ввечері ми умовляємось іти всі разом у кіно.

Так минає перший день мого надзвичайного відрядження.

Я живу у невеликій затишній кімнаті з балконом, щоправда, вдвох з молодим і веселим шахтарем Віктором Богдановим. У нього тільки-но зарубцювалася страшенна виразка, але Віктор сповнений співчуття до мене і тим вкрай засоромлює мене. Логіка його міркувань гранично проста.

— Ну, добре, — каже він. — Мені така хріновина по заслузі. Точно. Якщо б ти стільки випив, скільки я, у тебе їх було б чотири. У мене ще порода якнайміцніша. Але ти взагалі не п'єш, я бачу. А теж, розумієш, таке страждання заробив.

Одне слово, з Віктором ми знайшли спільну мову.

Цілком благополучно відбувається у мене і перша зустріч з моїм лікарем, літньою жінкою з дивовижно молодими та лагідними очима. Я, по-моєму, вірогідно змальовую їй свої відчуття від виразки шлунка, яка нещодавно зарубцювалася. У всякому разі, я нічого не забуваю з інструктажу, який провів зі мною лікар нашої медчастини. І хоч моя курортна картка авторитетно підтверджує все мною сказане, Клавдія Пилипівна — так звуть мого лікаря — після дуже поверхового, на мій погляд, огляду, чомусь досить скептично поставилась до моїх скарг.

— Ну, що ж, любий юначе, — зітхає вона і дивиться на мене своїми лагідними, з промінчиками зморщок очима. — Лікуйтесь, коли приїхали.

Під час нашої бесіди я, звичайно, не забуваю про справжню мету свого приїзду сюди. І, вибравши зручний момент, запитую:

— Ви, певно, багатьох своїх хворих пам'ятаєте?

— Звичайно, — киває посивілою головою Клавдія Пилипівна, водночас заповнюючи мою історію хвороби.

— Торік у вас тут моя сестра лікувалася, — кажу я.

— Як її прізвище? — цікавиться Клавдія Пилипівна. — Теж Лосєва?

— Ні. По чоловікові Топіліна. Віра.

На секунду мені стає сумно. От я уже й віддав Віру заміж.

— Щось не пригадую, — хитає головою Клавдія Пилипівна і продовжує писати. — Напевне, її вів інший лікар. Ви не знаєте, в якому корпусі вона жила?

— Ні. Я вам покажу її фотографію! — вигукую я, немов ця щаслива думка тільки зараз осяйнула мене. — Якраз вона тут і знімалася, на екскурсії.

Клавдія Пилипівна з цікавістю розглядає фотографію і, уявіть собі, відразу впізнає Віру. Спрацьовує чисто професійна пам'ять, тому що Клавдія Пилипівна навіть називає, на що хворіла Віра, вживаючи при цьому мудроваиі латинські терміни.

Мало того, Клавдія Пилипівна навіть пригадує дивний випадок, який стався з Вірою. Та раптом зникла на два дні. Вранці, кудись поїхала, а повернулася увечері наступного дня. Потім виявилося, що голова одного з колгоспів, розташованого порівняно недалеко від міста, надіслав по неї машину. І там, у колгоспі, вона змушена була заночувати: надвечір раптом хлинула неймовірна злива, що стихла лише наступного дня. На запитання сусідки по кімнаті, навіщо Віра туди поїхала, вона дуже коротко і незрозуміло відповіла: «У службових справах». Віру всюди розшукували, дзвонили до міліції. Цей випадок дуже схвилював усіх, і тому Клавдія Пилипівна запам'ятала його.

Взагалі у мене якось одразу з'явилося досить широке коло знайомств.

Рая і Валя, аспірантки з Свердловська, життєрадісні та грайливі дівчата, приїхали сюди, по-моєму, з іще меншими даними, ніж я. Вони по тричі на день міняють туалети, строкатість і легковажність яких надвечір незмінно збільшується, не пропускають, з їхніх слів, жодного концерту і їздять на всі екскурсії, хоч погода нас не тішить і дощ тут ллє мало не щодня.

З Валею ми вже вдруге за цей день ідемо разом пити мінеральну воду до джерела, яке розташоване у мальовничому старовинному парку.

— Ви, здається, не перший рік тут відпочиваєте? — запитую я.

— Лікуюсь, — суворо поправляє мене Валя. — Я минулого року теж тут була.

— Дивіться! І сестричка моя теж торік була тут. Але залишилась не дуже задоволеною.

Так, слово за словом, я «згадую», що випадково захопив фотографію сестри і, покопирсавшись у кишенях, показую її зацікавленій Валі.

— А як звуть вашу сестру? — запитує Валя.

— Віра…

І знову Віра зі мною, немов жива. І знову я починаю відчувати її смерть як втрату не тільки дуже хорошої, але й особисто мені знайомої людини. Це почуття усе більше зростає в міру того, як я пізнаю цю дівчину, її життя, її вчинки, слова, її симпатії та радості, і… Ні! От бід її і злигоднів я не знаю. А це ж саме те, що мені слід знати.

— Віра? — перепитує Валя і задумливо хитає головою. — Ні, щось не пригадую. — І раптом, пожвавившись, вигукує: — Ой, і Костя тут, теж сфотографувався. Треба ж таке! Ось він, бачите? — І вона показує на того самого хлопця, який так мене цікавить.

— А він хто такий? — якомога байдужіше запитую я. — І чому б йому не знятися?

— Та ні, ради бога, нехай знімається, — махає рукою Валя. — Він культурником тут працював, у санаторії.

— Костя і зараз тут працює? — запитую я.

— Не знаю, — байдуже знизує плечима Валя. — Я його щось не бачу.

Після обіду я обережно починаю розв'язувати своє головне завдання: намагаюсь розшукати Костю.

Перша розмова у зв'язку з цим відбувається у мене у вестибюлі їдальні. Там на стіні розвішано яскравий розклад різних культурних та спортивних заходів, афіші кінофільмів, кольорові фотографії басейну, волейбольного і баскетбольного майданчиків. Над усім цим простягся чіткий лозунг: «Єдина краса — здоров'я!»

Під цією стіною за маленьким столиком сидить втомлена і похмура людина у білому халаті. Це черговий «служби уваги». Він явно нудьгує. Чомусь ніхто не вимагає від нього уваги. І я вирішую порушити його сумну самотність.

Через п'ять хвилин Семен Гаврилович — так звуть похмуру людину в халаті — вдячний уже мені за увагу, скаржиться, що на нього тепер «навантажили», крім чергування, ще й усю культурно-масову роботу. Бо той, хто працював до нього на цій посаді, грубо кажучи, прокрався. Проте скандал вирішили зам'яти й обмежились тим, що вигнали цього паршивця Костю з роботи. Кому хочеться псувати реноме своєї установи, запитується? А вкрав Костя не більше і не менше як дві тенісні ракетки, закордонний футбольний м'яч, три ще не ношені вовняні спортивні костюми і навіть трубу з оркестру — правда, стару. Семен Гаврилович перераховує мені все це з винятковою точністю, бо сам схвалював відповідний акт про списання цих усіх предметів як непридатних до вжитку. Не подумайте, особисто Семен Гаврилович — бездоганно чесна людина і не дозволить собі присвоїти чужу копійку та державну — теж. Але підписати такий акт… Він тяжко зітхає.

— Ублагало начальство. Ну, а якщо чесно, то кому хочеться псувати взаємини з начальством? І взагалі. Мені хіба більше за всіх потрібно, по-вашому? Але якщо подумати, то соромно. От я вам і розповідаю.

— І де ж тепер той бідолаха Костя? — співчутливо запитую я, бо такий тон найбільше відповідає не стільки трагедії самого Кості, скільки долі ні в чому не винного Семена Гавриловича, вихором подій втягнутого у цю історію, котрий невідомо за що потерпів.

— А! Йому добре, він на волі, — зітхає Семен Гаврилович з виглядом в'язня, замкненого у фортеці.

— Тобто, — намагаюсь я конкретизувати, — що значить на волі?

— Це значить — у мами, — знову зітхає Семен Гаврилович, цього разу так, що може розчулити камінь. — А мама у нього шеф-кухар у «Перекопі». Вам усе зрозуміло? Вона як-небудь витримає на своїй шиї трьох таких нероб, як її дорогоцінний Костя.

Нам ніхто не заважає, і бесіда наша мирно тече далі.

Зрештою, я довідуюсь не тільки прізвище Кості, його адресу, але й дещо про його життя, характер, навіть друзів. Семен Гаврилович при всій своїй млявості, навіть іпохондрії, а також зневазі до людських справ і пристрастей виявляється людиною дивовижно поінформованою, до того ж з філософським напрямом розуму, схильним до аналізу та узагальнень. І тому особисто для мене його «служба уваги» виявляється вкрай цінною.

— Що згубне для Кості? — буркотливо міркує Семен Гаврилович, тьмавим поглядом упираючись кудись у далечінь. — Для нього згубною є мама. І згубним є тато. Мама нищить його любов'ю. Тато — нехай земля йому буде пером, він спився — нищить його своїми генами. При таких генах Кості для виховання потрібна не мама, а миколаївський фельдфебель з різками. Це вже я вам кажу, інакше вийде не людина, а грудка грязюки, що поступово й сталося. Об Костю зараз можна тільки забруднитися. А кожна людина шукає собі відповідне середовище проживання. Ви помітили? І найчастіше погана компанія не засмоктує, а приваблює. Запевняю вас. Ви, здається, вчитель?

— Звідки ви знаєте? — дивуюсь я.

— А! Звідки тільки тепер не надходить інформація, розумієте. Так от, слухайте мене, і ви станете, не скажу — розумнішим, але мудрішим. Це вже напевно. Костя — це теж продукт, ви розумієте? І він теж учився колись у школі, а зараз Костя знайшов собі таке середовище, де один кращий від одного, я вам скажу. Візьміть хоч би цього п'яницю Мотьку, нашого водопровідника. Ви знаєте, чому у нас тут усі крани течуть і гаряча вода то йде, то ні? А тому, що завідує цим завжди п'яний Мотька. Коли у нього, не дай бог, відкриється нарешті виразка, у нас гаряча вода буде без перебою. Це я вам кажу. А поки що я не можу провести змагання з плавання.

Наша бесіда закінчується, і я найсердечніше прощаюсь з Семеном Гавриловичем. Змістовнішого співбесідника я тут ще не зустрічав. Це просто щастя, що мені спало на думку порозмовляти з ним.

… Надвечір біля старовинного будинку грязелікарні я зустрічаюсь з Дагіром. У центрі нашої уваги тепер тільки Костя. Дагір, звичайно, знає його. Я тільки прошу з'ясувати, чи був Костя два тижні тому в Москві, а також як він живе зараз, де буває, з ким зустрічається.

— Ось іще що. Не чіпай Мотьку. Ним я сам займуся.

Я думаю про невідомого мені Костю, покидька і злодія, який, дуже можливо, виявиться тепер ще й убивцею, думаю про те, як дорого обійшлося боягузливе, а можливо, і кар'єристське небажання здіймати «галас» навколо його крадіжки. І, до речі, перешкодити цьому могла б навіть така непомітна людина, як Семен Гаврилович, якби він відмовився підписати фальшивий акт. І тоді Костя вже півроку сидів би під замком у колонії і сьогодні не чекала б Костю кара у сто разів страшніша, ніж за ту крадіжку в санаторії. Але Віра, головне — Віра, вона була б зараз живою…

Наступного ранку в кінці коридора першого поверху я натрапляю на вузенькі двері і металевими сходами, що гудуть під ногами, сходжу вниз, у підвал. Обабіч тягнуться якісь складські приміщення. Задушно, парко. Штовхаю нарешті якісь двері і потрапляю у котельню. У топках величезних казанів реве полум'я, підлога закидана вугіллям. Двоє замурзаних, напівголих хлопців щось кричать мені, виблискуючи білками очей і білозубими посмішками. Я у відповідь теж посміхаюсь і махаю рукою, даючи зрозуміти, що потрапив не туди, куди хотів.

Йду далі темним коридором і нарешті дістаюсь до слюсарної майстерні. Гострий запах металу — ось перше, що я тут відчуваю. Довгий, оббитий залізом стіл, лещата, маленький токарний верстат біля стінки, полиці з інструментами, якісь гори залізяччя на столі. А в далекому кутку бачу ввігнуту металеву розкладушку з брудною подушкою та подертою ватяною ковдрою.

Біля столу на високій табуретці сидить чубатий хлопець у забрудненій, замащеній до металевого блиску темній сорочці з закачаними рукавами і, покурюючи, з цікавістю дивиться на мене круглими, як у сови, очима.

— Привіт, — кажу я.

— Ну, привіт, — відповідає хлопець.

— Мені б Мотю…

— Це ще навіщо?

— Кран тече.

— Хе! Нехай заявку подають.

— А може, я Моті карбованець хочу кинути, щоб відразу полагодив? — посміхаюся. — Звідки ти знаєш?

— Карбованець! — пожвавлюється хлопець. — Ну, давай. Я — Мотька.

— Чого ж ти відразу не признався?

— Мало що… — невпевнено відповідає Мотька і, шморгнувши носом, оцінююче дивиться на мене. — Тобі й справді тільки кран полагодити чи ще щось?

— А яка від тебе іще користь?

— Може, щось купити хочеш «зліва»? — Мотька очікувально і лукаво втупився в мене своїми круглими совиними очиськами. — Схоплюєш, чи як?

— Що ж у тебе є?

— У мене нічого. Але якщо кинеш троячку, поведу туди, де є, — шкірить зуби Мотька.

— Але що є?

— Ну, що. Джинси — Америка, краватки — Італія. Гумка. Чого тобі ще?

Я кажу, що взагалі мене цікавлять джинси. І нерішуче чухаю потилицю. Не так просто зважитись на таку покупку.

— Тільки гроші я сам не малюю, врахуй, — суворо попереджаю.

Це вірна ознака того, що я здаюсь. І Мотька це прекрасно розуміє. Округла, вугрувата його фізіономія розпливається у посмішці, і він по змовницькому підморгує.

— Домовлено.

Мотька квапливо сповзає з табуретки, підбігає до розкладушки і з-під ковдри витягає пляшку горілки, як мені здається, уже почату. Із шухляди столу дістає дві тьмяні склянки, з кишені штанів — цибулину та складаний ніж. Усе це він спритно розставляє на столі біля лещат, ліктем зсуваючи вбік накидане там іржаве залізяччя та інструменти.

— Флакон — два сімдесят, піде? — азартно запитує він. — Щоб, значить, порядок був. Поки лікарі не бачать і міліція спить. Тоді жени, кипить твоє молоко!

Я, зітхнувши, віддаю йому три карбованці. Мотька енергійно розливає горілку, і ми чаркуємося. Випивши, я на очах у Мотьки хмелію і кажу, не дуже, проте, вільно повертаючи язиком:

— Якщо хочеш знати, мені тут назвали вже одного чоловіка. Ще коли сюди їхав. Зрозумів? Так він од вас, виявляється, звільнився. От і прокол.

— Хто такий? — цікавиться Мотька.

— А, ти не знаєш. Костею звати.

— Ха! — Мотька від збудження ляпає себе по коліну. — Хто не знає, а хто й знає. Саме з Костею і зустрінешся. Буде порядок, кипить твоє молоко! Давай по останній.

Деякий час ми ще базікаємо про се, про те, і Мотька робить мені різні аванси на майбутнє, обіцяючи найнеймовірніші комерційні вигоди від нашого з ним знайомства.

— Значить, домовилися? — запитую я наостанку.

— Ну! Не чухайся, Маруся, у строю, — весело відгукується Мотька. — Сьогодні ввечері. Трояку жени вперед!

— Так я ж дав?!

— Ну, ну, купець, не будь скупердяєм, — суворо каже Мотька. — Дав на випивку. А це, як умовились.

Сваритися з цим нахабою мені зараз не з руки.

— Ех, просто обвал, — зітхаючи, кажу я і витягаю гроші.

Мотька, не дивлячись, засовує їх собі до кишені.

— Ну от. Вважай, що ми з тобою покорешували, Вітек, — солідно говорить він і ляпає мене по плечу. — Значить, тобі найкраще після вечері прикотити. Ну, там о дев'ятій. Порядок?

— А куди прикотити?

— Чекатиму я тебе в парку. Біля театру. Знаєш?

— Знаю, прийду.

Очевидно, ця спекулянтська зграя склалася і діє давно.

І всі прийоми заздалегідь продумані. От, наприклад, адреси вони не кажуть, а Мотька поведе мене сам чорт знає яким шляхом. А там і ще що-небудь, напевне, приготували.

— Гроші не забудь, — попереджує Мотька. — Другий раз не поведу, знай!

— Це ти кинь, — різко відповідаю я, щоб не бути у Мотькиних очах уже зовсім дурнем. — Кореш називається. Спочатку товар доберу, а потім уже й гроші.

— Дрейфиш, покупець? — нахабно посміхається Мотька. — Люди там свої, не скривдять.

— Твої, та не мої. Одне слово, отак.

— Добре. Домовлено, — несподівано мирно каже Мотька. — Чого психуєш?

І ми розлучаємось до вечора.

Соромно признатися, але я хвилююся. Хоч би як, а закінчується досить складна справа, і мені, очевидно, доведеться незабаром затримати вбивцю Віри. Невже він так закохався, що відмова вийти за нього заміж штовхнула його на такий страшний крок? А Віра? Ні, Катря помиляється, Віра не могла полюбити цю покидь. Тим огиднішою була їй його причепливість. Але навіщо тоді вона пішла з ним того вечора? Лагідна, делікатна, совісна Віра, вона, звичайно ж, хотіла напоумити, заспокоїти його. Вона була повна жалю до нього. І ось цей негідник… Втім, поки що все це тільки здогадки та емоції. Доказів проти Кості ще немає. Їх належить добути.

Я прогулююсь віддаленою доріжкою саду, курю сигарету за сигаретою і не можу заспокоїтись. Повітря просякнуте вільгістю, під ногами калюжі, небо клубочиться важкими хмарами. Я щохвилини дивлюсь на годинник. І час від цього тягнеться виснажливо повільно. Знову починає накрапати дощ і заганяє мене у дім. Я не в змозі нічим зайнятися. І лічу хвилини, спочатку до того, як треба йти до джерела, потім не можу дочекатися кінця вечері і, нарешті, умовленої зустрічі з Дагіром.

Уже зовсім смеркло. Дощ, немов схаменувшись, ллє мов з відра. Тут не врятує ніякий плащ. Під ногами не калюжі, а озера, обходити їх марно.

Проте Дагір, як завжди, пунктуальний. Квапливо розповідаю йому, як змінилася ситуація.

Костя та його компанія давно у полі зору міліції, і не один раз хто-небудь із них затримувався за дрібно хуліганство. Ну, а зустрітися з ним, звичайно, треба, коли вже трапилася така нагода. Адже чого тільки не ляпне серед своїх п'яненький Костя, та й обстановку всередині цієї зграї розвідати корисно. А мені самому діяти доведеться, виходячи з ситуації. Тут нічого передбачити не можна.

Ми прощаємось, умовившись, що, коли б я не повернувся сьогодні ввечері від Кості, неодмінно подзвоню черговому. Там будуть чекати.

— І хвилюватися теж, — багатозначно додає Дагір.

Я дивлюсь на годинник. За двадцять хвилин дев'ята. Часу, щоб дістатися до театру в парку, залишається в обріз.

Дощ не вщухає, просто якийсь водоспад обрушується з неба. Через шум води нічого більше не чути. Ну й годинка!

Я піднімаю комір плаща, начебто це може мені чимось зарадити, і засовую руки глибше в кишені. У черевиках у мене гидко хлюпає.

Парк я за ці дні вивчив досить добре і тому йду швидко та впевнено навпростець.

От і приміщення театру. Навколо нього порожньо. Вистави сьогодні немає. Осторонь широкі кам'яні сходи, оздоблені скульптурами і квітами, ведуть на міський майдан. Біля цих сходів я помічаю самотню скоцюрблену постать.

Це Мотька. Я спочатку здогадуюсь, а вже потім упізнаю його. Немічний він хлопчина і жалюгідний якийсь, незважаючи на всю його хитрість та нахабство.

— Топай за мною, — сердито кидає він, коли я підходжу, і, не оглядаючись, починає підніматися сходами.

Ми звертаємо на другу вулицю, потім на третю. Я намагаюсь запам'ятати шлях, але в темряві мені це не вдається.

Тепер уздовж вулиці тягнуться маленькі, акуратні одноповерхові будиночки, схожі на українські хати. Напевно, старовинна козацька слобода. У вікнах, за фіранками, тепло й затишно, горить світло, оранжеве, голубувате, рожеве.

— Зараз прибудемо… — буркотливо повідомляє Мотька і мерзлякувато щулиться. — Увесь мокрий, як кінь, — усе дужче лютуючи, несподівано додає він. — Кипить твоє молоко!

Нарешті ми зупиняємося біля якоїсь брами, і Мотька, діловито озирнувшись, штовхає чорну рипучу хвіртку.

Ми перетинаємо подвір'я, сходимо на ґанок. Грюкає замок, двері розчиняються, і нас огортає душне тепло житла.

Тьмава лампочка освітлює захаращений вузький коридор і чорноволосого, гостролицього, довгого та сутулого, у шкіряному модному піджаці хлопця, який стоїть на порозі.

— Ого, — іронічно вимовляє він, оглядаючи мене. — Яку каланчу наш Мотька привів. Добрячий хлопчина. Вимахав на радість мамі та рідній Радянській Армії, — досить банально жартує він і раптом сердито запитує мене: — Чого витріщився? Думаєш, чого це я хохмлю? Від здоров'я, браток, від здоров'я. Слава богу, не дієтик. Проходь давай. Сушити вас зараз будемо, — вже зовсім миролюбно каже він і з посмішкою відразу ж попереджує: — Тільки врахуй, у нас, як в Америці, кожний п'є на свої, зрозумів?

— Найголовніше — випити, — хрипло мовлю я, — хоч на свої, хоч на чужі. — І, в свою чергу, запитую: — Тебе як звати?

— Клич капітаном. Для ясності. А тебе Вітька?

— Ага. А мені, до речі, про Костю говорили.

— Мало що тобі говорили.

Ми заходимо у невеличку, жарко натоплену кімнату. Навколо столу порозсідалися на стільцях четверо хлопців. Втім, один із присутніх — дядько за віком, пом'яте, пропите обличчя, заросле сивою щетиною, червоні кролячі очиці з запаленими повіками дивляться зло, підозріло.

Навпроти нього хлопець років під тридцять, огрядний, похмурий і спокійний. Знає, що ніхто його скривдити не насмілиться. Інші двоє — дрібнота, хлопчиська.

На столі дві або три пляшки. Одна майже порожня, друга — наполовину — отже, випили. Ще на столі — ковбаса, хліб, розкриті бляшанки консервів, на тарілці якась зелень.

Здається, хлопець, який нас зустрів, і є Костя, він тут командує, він тут господар.

— Сідай, Вітьок, — каже він мені. — Кидай п'ятірку, і їж, пий, що захочеш. Як в Америці.

Далася йому та Америка. Але я готовий заплатити і більше, аби лиш що-небудь ковтнути і зігрітися, у мене зуб на зуб не попадає. Демонстративно витягую гаманець і ледве набираю там п'ять карбованців: троячка, карбованець, решта дрібними.

— На користь голодуючих, — насмішкувато кажу я.

Костя безцеремонно згрібає гроші і наливає мені склянку горілки. Втім, це не горілка. Огидний запах б'є мені в ніс, тільки-но я підношу склянку до рота. Це страшна сивуха й отрута. Але я п'ю. Я відчуваю, як мене тіпає дрож, і мрію зігрітися.

Усі тягнуться почаркуватися зі мною, і той сивий та червоноокий теж, але рука його при цьому тремтить так, що частина самогону виплескується на стіл. І здоровенний парубок навпроти нього сердито басить:

— Чого розливаєш? Дивись, заберу.

І старий запобігливим тоном белькоче у відповідь;

— Що ти, Льовонько, я губками кожну крапельку зберу. Ти не переживай, ради бога.

Усі випивають і відразу накидаються на закуску — просто нестерпне це вогняне пійло.

Тільки червоноокий старий п'є поквапом, смакуючи кожний ковток. Потім він ляпає в долоні і, чомусь витерши їх об себе, лізе під загальний сміх на стіл і, ставши навкарачки, вилизує клейонку.

Не знаю, від чого мене більше нудить — від випитого самогону чи від цього видовища.

Старого, нарешті, стягують зі столу.

І Костя несподівано звертається до мене.

— Ну, Вітько, а які у тебе ще при собі монети є? — лагідно вимовляє він, граючись старою та довгою, наполовину вже сточеною фінкою, якою вони тут ріжуть, очевидно, ковбасу й хліб. — Покажи нам кишеньки, Вітько.

І я відчуваю, як напружуються усі інші, чекаючи, що я зроблю у відповідь. Рук їхніх я не бачу, але мені здається, що ножа ні в кого з них немає. У цей момент один хлопець підхоплюється і стає біля дверей, у мене за спиною. Решта не зводить з мене очей. Важкий, як слон, Льоша збуджено сопе і перестає жувати.

Але я зовсім не збираюся битися, я не для того сюди прийшов. І тікати я теж не маю наміру. Чому б мені не показати кишені?

— Що ж, Костю, — кажу я, відкидаючись на спинку стільця, — значить, чесної торгівлі не буде?

— Буде, буде. Усе буде. Не дрейф, — з кривою посмішечкою заспокоює він мене і відразу рішучим тоном наказує: — Давай кишені!

Я бачу, що він збуджений і маніриться. Але ще більше збуджені ті двоє, молодші, щенята; їх поки що тільки натаскують, вчать, дають натішитися сваволею багатьох над одним, який зараз у їхніх руках.

— А тебе Мотя не попередив? — запитую я, не міняючи пози. — Я ж із собою нічого по взяв.

— Багато базікаєш, хлопче, — хрипить червоноокий старий. Він один зберігає за столом повну незворушність. — Коли хлопчики просять, зроби. Вони нервові.

Я знизую плечима.

— Ну що ж…

І вивертаю одну кишеню за одного. Усі присутні стежать за кожним моїм рухом. З якою насолодою я відшмагав би цих нервових хлопчиків по їхніх худючих, обтягнутих джинсами задах. Треба неодмінно й серйозно взятися за цю зграю. Вона куди небезпечніша, ніж вважає Дагір. Сьогодні вони заманюють до себе дурників і намагаються пограбувати, завтра вони з цією метою вийдуть на вулицю.

Коли я вивернув усі кишені і нічого більше цінного, аніж старий записник, гребінець, носовичок та гаманець з дрібними грошима, в них не виявляється, Костя несподівано командує:

— А тепер скидай штани!

І хлопчики починають реготати, наперед смакуючи насолоду. Ще б пак! Трапляється нагода принизити людину, досхочу познущатися над нею, відчути всю підлу бандитську вседозволеність. Проте, враховуючи мої солідні габарити, вони не послаблюють уваги і не втрачають пильності.

Я вдивляюсь у злі та насмішкуваті Костиш очі і поволі кажу:

— Хочеш знущатися, Костю, тоді слухай. Якщо я звідси вийду живий, вам хана. Це — перше. Друге, якщо живий не вийду, вам теж хана, тому що я декому в санаторії сказав, що йду з Мотькою до тебе. Це два. А трете — я служив у десантних військах. Це тобі що-небудь говорить? Ні? А вам, хлопчики?

Костя розуміє, що я не жартую. Очі його стають божевільними, збуджено посмикуються тоненькі чорні вусики, і він знущальницьким тоном каже, явно бахвалячись перед своїми:

— Не лякай нас, дитинко. Не таких ми коротили. А тебе сам бог велів підкоротити. Ха, десантник знайшовся. Ну, гаразд, давай заначку і залишайся у штанях.

— Немає заначки.

— Ах, немає…

Я цю публіку знаю. Костя бахвалиться не випадково. І на зовнішній ефект теж б'є не випадково. Це найпевніший засіб зміцнити авторитет у такій компанії, затиснути всіх у кулак і вселити страх. І тут усі засоби бувають добрі. Що ж, ефект то ефект!

Я підхоплююсь так спритно, що всі в першу мить завмирають на місці. Костя прийомів не знає. Враз перекинутий мною, він летить головою вперед і, мов торпеда, з грюкотом врізається у стіну, а ніж його вже у моїй руці. Я відступаю до шафи і оглядаю заціпенілу компанію.

— Оце да-а!.. — вимовляє нарешті один із хлопців. — Фінт вухами.

— Ех, кипить твоє молоко, — підхоплює Мотька, ляпаючи себе по худих стегнах. — Ну, дає дієтик! Не чухайся, Маруся, у строю!

— У десантах, там вчать, — додає поважливо третій.

Ніхто з них не збирається на мене нападати. Настрій змінився, і запановує миролюбність.

Костя, постогнуючи, намагається підвестися з підлоги, але руки у нього підламуються.

Я перший подаю йому допомогу. Я не манірюсь. Мені треба ще з ним погомоніти. Якийсь невиразний, незрозумілий неспокій усе дужче охоплює мене.

— Усім налити, — наказує Костя, ледве сідаючи до столу. — Всім випити. Мир і дружба. Ну, чого баньки витріщили?

— Тебе живим бачимо, — ображено каже хтось із хлопців.

Ми випиваємо, і на знак повного примирення Костя, прокульгавши до сусідньої кімнати, виносить звідти новенькі закордонні джинси. Він акуратно ставить їх на підлогу, демонструючи їхню неабияку якість. І всі починають голосно, навперебій обговорювати їх.

Я вже збираюся сховати назад до кишені витягнуті звідти свої речі, як раптом Костя помічає фотографію, яка стирчить із записника. Я, до речі, зумисне покрутив зараз книжку у руках, перш ніж запхати її до кишені. І Костя, зацікавившись, каже:

— Ану покажи.

Я простягаю йому фотографію. Він з цікавістю, але без будь-якого хвилювання і переляку розглядає її. Двоє хлопців, підхопившись, теж тягнуть до неї шиї. Один з них тицяє пальцем і здивовано вигукує:

— Диви, Косько, ти!..

— Ага. Я, — гордовито погоджується Костя і запитує мене: — Де добув?

— А! — махаю я рукою. — Дружок минулого року тут відпочиває. Ну й надіслав. Ось цей, — навмання показую на одного з хлопців, знятих біля Кості.

— Цей? — пожвавлюється Костя. — Ха! Ну, як він, одружився?

— А чого йому одружуватися? — обережно відповідаю я.

Костя насмішкувато посміхається.

— Ха! Не знаєш? Та він через неї чи то топитися, чи то стрілитися збирався, ханурик.

— Через кого?

— Та через кого, через цю дівку! — задоволено вигукує Костя, показуючи пальцем на Віру.

— Через неї?! — не вірячи своїм вухам, перепитую я. — Ти часом не збожеволів?

— Я? Та кого хочеш спитай! Я його так і називав: Пашка-псих. Що я, не пам'ятаю! Правду тобі кажу. Особливо психував він, коли ця дівка на два дні із санаторію змилася, у справах нібито.

Але я не можу опам'ятатися від подиву. Значить, Катря помилилася? І Костя мені зовсім не потрібен? А потрібен зовсім не відомий мені Пашка?

— … І з Толькою, який тоді її повіз на своєму газику, Пашка битися хотів. Та я стримав його. Только — мій кореш.

— Чи це не той Анатолій, що у санаторії працює? — запитую я, хоч ні про якого Толю раніше не чув.

— Ні, Толька — шофер, у колгоспі працює; хоч він часто у хлопців у котельній санаторію огинається. Вони йому запчастини дістають.

Отже, на мене чекає новий розшук. Павло — ось хто, виявляється, залицявся до Віри, а зовсім не Костя. Втім, поки що треба розшукати Анатолія.

Третій день підряд я спостерігаю за машинами, — які з'являються біля санаторію. От і зараз після обіду я сходжу у садок.

У цей момент через дальню браму хвацько вкочується старенький газик, брязкаючи всіма своїми металевими суглобами, звискує гальмами і рвучко, «на всьому скаку» завмирає біля дверей до котельної.

З газика вистрибує хлопчина, щосили грюкає дверцятами і, оминувши машину, ховається у чорному отворі дверей.

Я неквапливо перетинаю садок і йду прямо у котельню. Опустившись лункими залізними сходами у задушну темряву підвалу, починаю орієнтуватися по голосах, які долітають до мене з глибини коридора, і, поволі, витягнувши вперед руки, пробираюсь у той бік. Я штовхаю двері і заглядаю до котельної. Ну й спекота ж там! Двоє хлопців без сорочок, замащені вугіллям. Це, звичайно, місцеві. А третій — приїжджий. Він у шкіряній куртці на «блискавці», з кепкою в руці. Усі троє мовчки дивляться на мене.

— Привіт, — кажу я. — Ти Анатолій?

— Ну, я, — насторожено відповідає хлопець у шкіряній куртці.

— Поговорити треба. Вийди у двір.

— А ти хто?

— Хто, хто, — грубувато відповідаю я. — Вийди, кажу. Тут не продихнеш. Чого боїшся?

— Дуже мені треба боятися, — сердито бурчить Анатолій. — Зараз вийду. Йди до машини.

Тими ж залізними гримотливими сходами я вибираюся на подвір'я і тут переконуюсь, що знову ллє дощ. Не роздумуючи, залізаю у машину і починаю чекати. За хвилину крізь потоки дощу за вітровим склом я помічаю, як у отворі дверей котельної з'являється довгов'яза постать у чорній шкіряній куртці та пожмаканій кепці. Анатолій озирається і, певно, помічає мене в машині. За два стрибки він опинився біля дверцят, щосили шарпає їх на себе і падає на сидіння, ухопившись руками за кермо.

Тепер я можу роздивитися його краще. У нього округле обличчя з кирпатим носом, густі суворі брови та похмурі очі. Одне слово, хлопець рішучий, ініціативний і спритний, як, втім, усі водії. Зараз він дивиться на мене підозріло й незадоволено запитує:

— Ну, чого тобі?

— Толь, ти пам'ятаєш Віру? — у свою чергу, але цілком миролюбно, навіть дружньо запитую я його. — Минулого літа сюди з Москви приїздила. Ти ще у колгосп до себе її возив.

— Чого ж не пам'ятаю? Пам'ятаю, — спокійно відповідає Анатолій, і з його голосу зникає настороженість.

— Пізніше ти її бачив?

— Ні, — зітхає Анатолій і лізе до кишені куртки по сигарети. — Чудова дівка. А ти її звідки знаєш?

— Сестричка моя.

Вкотре вже вимовляю я ці слона, і щоразу вони хвилюють мене не фальшем, а якоюсь дивною, нереальною правдивістю, немов і насправді стала мені Віра близькою, стала майже сестрою.

— Ну да? — дивується Анатолій. — Що ж вона тобі про мене говорила, цікаво?

— А от, що є такий Толя, що хлопець хороший, чесний.

— Вже прямо-таки чесний? — сміється явно потішений Анатолій.

Він підморгує і простягає мені сигарети.

— Вірі тоді заночувати у вас довелося? — байдуже кажу я між двома затяжками.

— Ага. Злива. А у нас в двох місцях шлях одразу розмиває. У темряві краще не рипатися.

— А навіщо їй взагалі треба було їхати? Передала б з тобою папери, і справі кінець.

— «Передала б», — Анатолій дивиться на мене іронічно. — Адже там особистий лист до нашого голови був. Ну, і їй він теж дещо в руки передав. Я так розумію. А сама вона у справах ні бум-бум. — Він невизначено крутить пальцями біля скроні. — Я ж бачив.

— А що ти бачив?

— Я? — хитро дивиться скоса на мене Анатолій. — Що бачив, того не зрозумів, а що зрозумів, того не бачив. Ясно?

— Ясніше не буває, — сміюся я. — Та мене загалом це все не стосується. А Віра з тобою сама їздила?

— А це тебе хіба стосується? — сміється у відповідь Анатолій.

— Тю! — зневажливо посміхаюся я. — Тут секрету немає і не було. Будь спокійний. Дурне діло було.

Я нарочито висловлююсь туманно. Але Анатолій цього не помічає.

— Еге ж, «дурне діло», — каже він. — Той діяч, як тигр, рвався у машину. Віра йому каже: «Я у справі їду, а не гуляти. Незручно, мовляв, тобі їхати». А він: «Не пущу тебе одну, і все», Ну, цирк. Я й то не витримав: «Що ж, — кажу, — з'їмо ми її, чи що?» «А ти, каже, — до чужих справ не лізь». Ну, а Віра, та теж з характером. Ні — і годі. А той… Був би в нього пістолет, застрелив би, їй-богу. А ти кажеш, «дурне діло»…

— Це Павло?

— А хто ж іще?

— Ну, а Віра як із ним?

— Вона з ним спокійно. Як поїхали ми, я ще не втямив, що до чого, і кажу: «Ревнивий у вас чоловік». А вона сміється: «Поки що, — каже, — не чоловік». — «Що ж, — кажу, — треба погуляти наостанку. Га?» Але Віра твоя щодо цього строга виявилась. Я таких, до речі, не люблю, але поважаю. Як вони там, либонь, одружилися?

Я мимовільно зітхаю.

— Ні, не одружилися, — відповідаю я. І машинально закурюю нову сигарету. Анатолій, раптом посерйознішавши, каже:

— Буває. Усяке, знаєш, у житті буває. І з нашим братом теж, не думай. То живеш-живеш, як трава. Їсти-пити є, від цих до цих уколюєш, увечері — телевізор, усе наче нормально, все у тебе є. Навіть на червоній дошці висиш. І раптом немов якась розумна людина тебе здалеку підштовхне. Як ти, опудало, живеш? І як навколо живуть і ще далі? Ти озирнись, ти прислухайся. Куди все рухається, куди мчить?

І переді мною на хвилину виявляється немов зовсім інша людина.

— Еге ж, Толю, — погоджуюсь я. — Не можна, як трава, жити. Мізкувати треба, що до чого.

Але Анатолій знову відчайдушно махає рукою.

— Мене ще до парламенту не обрали, — насмішкувато каже він, поглядаючи на мокре, посічене дощем скло. — І президента під суд я віддавати поки що не збираюсь. Навіть де для колгоспу дістати три машини й автобус, теж не мені довелося мізкувати, а Євгену Матвійовичу…

— Це голова ваш?

— Еге ж. Спочатку папери до Москви писав, потім гінця послав, потім сам московський начальник з дружиною приїздив. Тут лікувався. В цьому санаторії, у люксі. А потім от Віру прислав. Тільки після цього машини і видерли.

«Певно, сам Меншутін до них приїздив, — мимоволі глузливо думаю я. — Спочатку, звичайно, все їм пояснив, як жити, як працювати, що думати. А потім зглянувся і зробив ласку. Ну, та їм тут добре. Будь-яке начальство до себе запросити можуть, якому лікуватися треба».

— Наш Євген Матвійович теж блоху підкувати може, якщо потрібно буде, — посміхається Анатолій. — Та так, що й сама блоха не помітить. Отакий народний умілець. — Він несподівано зітхає і говорить уже іншим тоном: — Добре. Годі теревені правити. Їхати треба. А то наш умілець шкуру спустить.

— Толю, а ти більше цього Павла не зустрічав? — про всяк випадок все-таки запитую я його перед тим, як розстатися.

— Бачив, — несподівано повідомляє Анатолій і посміхається. — Цього літа бачив. Тут, у місті. Але зупинятися мені було ні до чого. Сумний він ішов. Я й подумав, як у них там з Вірою?

— Зрозуміло. Ну, бувай, Толю.

Я тисну йому руку і вилажу з машини.

Дощ уже не ллє, а січе, дрібний, холодний. Мене проймає холод. Ну й годинка, щоб їй грець.

Анатолій заводить мотор, хвацько розвертається навколо мене двором і вилітає за браму. А я поспішаю до себе в корпус.

У мене вже немає сумніву: Костя маю рацію, треба шукати цього невідомого Павла, прізвища і місця проживання якого я ще не знаю. Зате я знаю дещо про самого Павла. Якщо він міг так розлютуватися, коли Віра поїхала без нього, то на що він міг зважитися, коли Віра відмовилася вийти за нього заміж? А з слів Катрі, Віра підмовилась. Він що ж, божевільний, цей хлопець? Якщо не божевільний, то мерзотник, якого треба знайти і судити як убивцю.

Віктор сидить біля столу, відкинувшись на спинку крісла, і курить. Перед ним на столі лежить розкритий конверт, до якого недбало засунуто густо списані аркушики. Віктор палить, і задоволена посмішка блукає на його вилицюватому, міцному обличчі.

— Чим задоволений? — запитую я.

— Хлопці пишуть, почесну грамоту бригаді дали, — хвалькувато повідомляє Віктор. — Тепер у рахунок наступного року вугіллячко даємо.

— Либонь, і премію вручать?

— А на кий нам премія? — посміхається Віктор. — Нам пошану давай, портрет у газету.

— Ну, зайвих дві-три сотні не зашкодить, — заперечую я і теж закурюю. — Особливо сімейним. Ти переді мною не викаблучуйся.

— Тю! Дві-три сотні. Тут тисячу не знаєш куди дівати. — Віктор недбало махає рукою. — Знаєш, скільки наш брат заробляє? Тобі, вчителеві, і не снилося. Купити нічого, оце лихо. Крім горілки, звичайно. Але і в ній купатися не будеш.

— Як це так «нічого купити»? — дивуюся я.

— А так. От, наприклад, «Жигуль». Кожний би у нас радий купити. Немає. А на «Яву» вже більшість і не дивиться. Пройдений етап. Ну, там сину хіба що. Або, приміром, хату добудував би або й нову звів би. Знову ж таки матеріалів немає. Ну, гаразд. Хрін з ними. Я тоді п'ятий костюм куплю, третє пальто. Так? Але ти мені у такому разі не місцеву фабрику давай, а, припустимо, Брюссель, Лондон, Прагу. От і виходить, — Віктор посміхається, поблискуючи білосніжними зубами, — давай портрет, і точка!

— Та вже твій портрет будь-яку газету прикрасить, — кажу я.

— А що? Хлопець хоч куди. І нехай напишуть, тільки великими літерами: «Неодружений». Ех, від яких тільки красунь листи полетять! Во, наречену виберу! І тебе на весілля покличу, бо вчитель — усьому голова. Якби ми своїх учителів усе життя слухали, давно комунізм побудували б.

— Так от, скажи вчителеві, — в тон йому кажу я, — ти кого-небудь на цьому фото впізнаєш?

І показую йому ту ж саму фотографію.

Він присувається до столу, де горить лампочка, підносить фотографію ближче до світла і, несподівано насупившись, починає її вивчати.

— Так… — нарешті з жалем вимовляє він. — Не зміг я тоді з ними поїхати. А то б… Порушив, розумієш, режим. І з грілкою цілий день пролежав.

— А що було б, якби ти поїхав?

Віктор скрушно зітхає.

— Ех, не інакше, як одружився б, їй-богу. Адже один крок залишився. Ти собі навіть не уявляєш. Во, любов узяла, — він затискає пальцями горло. — А головне, все, можна сказати, підготував. Щоб, значить, без осічки, розумієш? Оксанка, ось ця сама, — Віктор тицяє пальцем у фотографію, — назавтра виїздила. Он воно що! А я, розумієш, лежу, як колода. Ну і все. Поїхала…

У тоні Віктора звучить неприхований жаль.

— А ще кого ти тут впізнаєш?

— Іще?..

Віктор підходить до столу і, не виймаючи рук з кишень, схиляється над фотографією, немовби знову її розглядаючи. Здається, першого разу він нікого, крім Оксани, не помітив.

— Ну, от Віра стоїть, — каже він, не відриваючи очей від знімка. — Костя, Максим, Павло… Та тут усі наші.

— Хто такий цей Павло?

— Павло хто такий? — перепитує Віктор, усе ще не в змозі відірвати погляду від фотографії на столі. — Нічого хлопець, ось за цією самою Вірою бігав.

— А звідки він, з якого міста, не знаєш?

— Звідки?.. З Орла, здається. Або з Воронежа. Не пригадую вже. Та навіщо він тобі здався?

Я давно чекаю цього запитання і вже готовий до нього.

— Начебто ми з ним десь зустрічалися, — кажу я. — Ти його прізвище не пам'ятаєш?

— Ні, — подумавши, відповідає Віктор. — Не пам'ятаю.

— Ну, такий тихий, скромний хлопчина, несміливий такий, еге ж?

— Ого, несміливий! — Віктор регоче. — Ми, знаєш, пішли якось до театру вчотирьох. Оксана моя з Вірою цією дружила. Бачиш, он, обійнявшись, стоять на фото. Ну от. Увечері, значить, через парк повертаємось, після театру, а на алеї шпана зібралася. Ну, і на гітарі якесь паскудство нашкварюють. Дівчата наші, звичайно, наддали ходу. Злякалися, зрозуміла річ. А Павло так, знаєш, спокійно до них підходить, гітару забирає і каже: «Чого ж ви такий божий дар калічите. Ану, слухайте». Та як видав… Мати божа! Дівчата наші збоку стоять, як зачаровані. Я, зрозуміло, коло них чатую. А хлопці ті його оточили, роти пороззявляли і не дихнуть — не охнуть. От як забрав.

— Що ж він заспівав?

— Не пригадую вже. Душевне щось. На зразок того, що мати, значить, сина із в'язниці чекає, а він за любов сидить. Потім гітару віддав і каже: «Ось, гаврики, мотайте на ус. У в'язниці холодно». І до нас пішов. А ти кажеш «несміливий»!

Отже, Павло починає окреслюватися. Цікава особа, здається. Проте поки що я не бачу, за віщо Віра його покохати змогла. За пісеньки?

— А який він на вигляд? — запитую я.

— Який? Ну, довгий такий, худий. — Віктор обводить мене поглядом. — Трохи, мабуть, нижчий за тебе. Ти вже занадто… Ну, який іще? Патлатий такий, очі чорні, циганські, гарячі. А що я ще помітив, пригадую, це руки у нього як у музиканта. Пальці довгі. Але нервовий, я тобі скажу, жах.

— Де працює, не казав?

— Професія у нього, знаєш, мирова. Кравець. Та ще й жіночий. Уявляєш? Оксанка йому якось каже: «Ой, як я вашій майбутній дружині заздрю. От уже одягнете». Ну, жартує, звичайно, а він так, знаєш, на Віру поглянув і каже: «Якщо у цьому вся справа, то я раджу вам краще за багатого йти. І любити у такому разі необов'язково». А очі вже злі, як у пса.

— А Вірі він подобався?

— Хто її зна. Вона, до речі, мовчазна була, серйозна. Але начебто подобався. Оксана казала. Та й разом вони завжди були. Взагалі ми всі так і чекали, що вони одружаться…

— Добре, — кажу я, — лягаймо спати. Дивись, котра година.

Цього разу світло ми гасимо одночасно.

Я з насолодою випростовуюсь під легкою ковдрою, але заснути швидко не щастить. Із заздрістю прислухаюся до солодкого сопіння Віктора. Він заснув, тільки-но поклав голову на подушку.

Після сніданку я вирушаю до міста.

Минувши, не поспішаючи, декілька тихих, затінених густими деревами вулиць курортної зони, потрапляю на метушливі, галасливі з крамницями та установами, вулиці ділової частини міста і незабаром, після коротких розпитувань, дістаюсь до двоповерхового будинку міського відділу внутрішніх справ.

Я знайомлюсь із черговим.

— Вам, здається, не слід до нас заходити? — ввічливо запитує він.

— Це ми спочатку так вирішили, — відповідаю я. — Не знали, з якою обстановкою зіткнемся. Але тепер усе з'ясувалося. Людина, яка цікавить мене, у вашому місті не проживає. А прийшов я ось чого: потрібна Москва.

І даю номер телефону Кузьмича.

А через кілька хвилин я вже чую у трубці його знайомий хриплуватий голос.

Скільки вже разів і з яких тільки міст не викликав я у важкі та щасливі хвилини цей знайомий спокійний голос. Часом мені добре перепадало, часом я тільки встигав сказати «слухаю», одержуючи короткий наказ. І вже зовсім рідко у нас виходили звичайні розмови про все. Але траплялися. Кузьмич розумів, що мені часом необхідно ковтнути порцію кисню. Але зараз… Як говорити мені з ним зараз?

Я коротко доповідаю Кузьмичу ситуацію, прошу відкликати мене відповідною телеграмою з санаторію і дозволити летіти до міста, де проживає цей Павло.

— А яке місто? — стримано запитує Кузьмич.

— На завтра уточнимо. Повідомлю окремо. Виліт туди дозволите?

— А кому ще накажеш летіти? Сам і лети. Й ось що ще. Начальник мені цей дзвонив, ну, з міністерства, як його?..

— Меншутін.

— О, о! Він і є. — Кузьмич несподівано посміхається і говорить уже зовсім іншим топом, якимось довірливим і глузливим одночасно: — Скаржився на тебе. Допомоги громадськості не приймаєш, не спираєшся. І, виявляється, взагалі не вмієш працювати. Замінити тебе вимагав.

— А він вам не пояснив, як треба працювати? — весело запитую я.

— Пояснив, пояснив, не бійся, — задоволено буркоче Кузьмич. — І звіт про зроблену роботу теж зажадав. Одне слово, ось так. А телеграма буде тобі завтра пранці. Передай черговому, щоб відразу повідомив мені, куди ти вилетиш. Попередимо товаришів. Ну, бувай здоровий.

Я вішаю трубку.

І певний час перебуваю у якомусь лагідному, щасливому стані. Невже ми з Кузьмичем помирилися?

Цей день тягнеться нестерпно довго. Так буває завжди, коли рахуєш години й хвилини, коли тебе гризе нетерпіння.

А надвечір у санаторії з'являється Дагір: Відкрито з'являється і розшукує мене. Він теж дозволив собі розшифровку. Ми йдемо у віддалений куток саду. Тут зараз зовсім порожньо. Надвечір похолоднішало. По-моєму, от-от піде сніг. Тут це, кажуть, теж буває.

— Ну, так от, — каже Дагір. — Зранку сиджу у вас тут в канцелярії і в архіві. Спина заболіла. Курити теж не можна.

— А ти обідав? — не витримую я.

— Аякже, — киває Дагір. — І навіть устиг дещо довідатися через Москву.

— Ого! Значить, знайшов?

— Неодмінно. Ім'я — Павло. Це правильно. А прізвище — Постников. Місце проживання — Горький.

— Та ну?

— Звичайно. Сам вибирав. Батьки у нього там. Мати.

— Що значить «сам вибирав»?

— О! — Дагір багатозначно піднімає палець. — От про це я і дзвонив до Москви. Адже хлопець судимий. Частина друга статті двісті шостої.

— Та-ак… Злісне хуліганство?

— Звичайно. І ще втеча.

— Оце подаруночок, — задумливо кажу я. — А Віра, бідолашна, нічого, ясна річ, не знала. Ну що ж. Завтра лечу до Горького.