Зашморг

Розділ VI БОЛЬОВА ТОЧКА ДУШІ

Я не розумію, чому Кузьмич не взяв мене на затримання Федька. Все ж таки це я ганявся за ним тоді вночі, на моїх очах він убив Гришу Воловича і в мене стріляв. А Кузьмич згадав про мене, лише коли потрібно Федька допитувати.

З моєю появою Кузьмич повертається до мене, поглядає із задоволеною посмішкою, трішечки навіть, я б сказав, переможно, і каже:

— От, любий, які справи. Дещо, виявляється, ми ще можемо.

— А все-таки чому без мене?

— Не можна було, — хитає головою Кузьмич і прямує до столу. — Адже тут потрібна була надобережність, ось що. Тебе бачили у тому дворі. Тебе і Федько міг помітити, коли в сарай заскочили. Ти у нас взагалі, — він коротко посміхається, — помітна особа. Навіть здалеку… Так от, — знову спохмурнів Кузьмич, — краще давай, голубе, берись до Федька. Слідчий десь поїхав, а нам з першою розмовою треба поспішати. Мухіна зараз приведуть до тебе. Давай вирішимо, по яких пунктах вестимеш допит.

— По-перше, пістолет.

— Це — по-третє. Спочатку ти його розворуши. Пам'ятай, пістолета ми в нього зараз не знайшли. У сараї, як ти знаєш, його також нема. Виходить, він десь його переховує. Або викинув. Або віддав комусь. Одно слово, немає його, пістолета. І чому його взяли, він до пуття не знає. У нього в голові поки що повний розгардіяш. Тому про пістолет потім. Розговори на дрібницях. І вивідай. Наприклад, ось, чи назве він Зінченка? Кого ще назве? Як змалює той вечір на будівельному майданчику, ту ніч? Розумієш?

— Розумію.

— Візьми до уваги, він дуже схвильований, страшенно наляканий. У нього вбивство на совісті. Він цієї теми зараз більше вогню боїться.

— Отже, радо підтримає розмову на іншу тему.

— От-от. Нерв ти знайшов, — стримано киває Кузьмич.

Федько неврівноважений, запальний, підозріливий, до краю егоїстичний та безсовісний, ніяких моральних правил і меж для нього не існує. Від такої людини можна чекати чого завгодно і спрямувати його можна теж на що завгодно, аби лише це йому здалося вигідно. Ну, а якщо проаналізувати ситуацію, в якій тепер опинився Федько, то неважко визначити, що саме може здатися йому вигідним. Загнаний у кут злочинець у пошуках порятунку, природно, йде на все. Засоби, які він при цьому застосовує, свідчать про його вдачу. Один здається і щиро все розповідає. Другий прагне все звалити на інших. Третій намагається за рахунок інших відкупитися, готовий виказати, «продати», втопити всіх, аби випливти самому. В такому випадку він видає себе за палкого нашого помічника й готовий відкрити всі відомі йому таємниці. Цей останній варіант іноді досить спокусливий. Поміркуйте самі. Нібито вигідніше зробити полегкість, подачку одному, щоб спіймати п'ятьох інших, не менш небезпечних, не викрити один злочин, зате швидко й ефективно розкрити п'ять інших. Ну як тут, здавалося б, не спокуситися, не піддатись такому елементарному, очевидному розрахунку?

Однак, і це Кузьмич нам втовкмачував не один раз, в останньому випадку — незліченні моральні втрати. Мало того, що «врятований» переконається, що за рахунок доносу, завдяки досить-таки цинічному і не вельми чесному «розкладу» влада може «списати» твій власний злочин. То чи можна поважати таку владу? Чи може вона мати авторитет? Чи може вимагати моральних вчинків від людей, якщо вона сама аморальна? Адже від «врятованого» багато людей дізнаються про цей гендель. Далеко підуть круги від кожного такого випадку.

Та й цього мало, запевняє Кузьмич. Такий «вигідний» гендель, а за ним другий і третій, зрештою, розхитає і знищить моральні принципи у тих людей, що уповноважені вести боротьбу із злочинністю. І це у сто крат небезпечніше, ніж усе інше. Тому жоден із нас не може навіть думати про такий шлях. Дізнався б Кузьмич, що подібне спало комусь на думку, — наслідки важко й уявити.

Злодій, бандит, хуліган чи ґвалтівник завжди десь внутрішньо, а часто й ззовні — егоїст та боягуз, нікчемний боягуз. І вічний страх сидить у ньому, часом переможений спалахами інших почуттів. Бо хоч і підсвідомо, та все ж відчуває, що, зважившись на злочин, він замахується не на одну людину, свою жертву, яку, може, й не боїться, а на щось незмірно більше — на державу, на суспільство, де він живе, на всі його закони. Замахується на силу, яка в будь-який момент може обрушитися на нього. Звідси й вічний страх.

Крім того, злочинець, як правило, людина обмежена, примітивна; у нього інстинкт, ниций інстинкт, завжди вищий, активніший за совість, за честь, гідність та інші моральні категорії. Але десь, часом у зародковій формі, ці категорії навіть у такої людини все-таки закладено, ледь-ледь прокльовуються в якомусь одному, найболючішому і найпотаємнішому закутку душі.

Так от, перший шлях, який нам Кузьмич завжди вказує, — це знайти, намацати потемки оту больову точку в душі. Саме у випадку такої удачі виникають разючі зміни в людині. І ми тоді кажемо: «Переродився».

Але це найскладніший та найважчий шлях, хоч і найкращий, найкорисніший як для людини, що порушила закон, так і для суспільства в цілому.

Є шляхи простіші. Можна, наприклад, використати властиві злочинцеві риси характеру, щоб створити у нього деякі нові уявлення про навколишнє життя, щоб заманити його у логічні пастки та глухі кути. Користуючись його ж міркуваннями, зрештою, можна переконати його, також цілком логічно, що обрана ним позиція марна і навіть шкідлива для нього самого, для нього особисто.

До цього, як правило, можна долучити і просте пояснення, розтлумачення елементарних і не лише елементарних норм кримінального та кримінально-процесуального кодексів і наших законів, що їх ці люди, як правило, знають недостатньо, а то й у свідомо кимось викривленому тлумаченні. Тим часом багато з цих норм, дохідливо й вичерпно пояснені, самі підштовхують, заохочують людину, що вчинила злочин, до чітко усвідомленого вчинку визнання своєї провини як найкращого порятунку.

Ці останні шляхи вимагають, на думку Кузьмича, менше праці і таланту, але вони цілком моральні, законні й безумовно гідні.

У мої двері тихо постукали. Я озиваюсь — і міліціонер заводить Федька. Це здоровенний, незграбний дядько в брудному, де-не-де подертому ватянику, чоботях і зім'ятій кепці. Округле обличчя його тесано грубо й кострубато, розплющений ніс, товсті, мало не до вух губи, одутлі, порослі золотавою щетиною щоки, шкіра вугрувата, вкрита дрібними синцями. Величезні ручиська, як старі лопати, у засохлій глині, криві та брудні до чорноти. Де він тільки не валявся у ці дні, де тільки не ночував!

Я показую Федькові на стілець, і той жалібно рипить під вагою цього слонового тіла.

— Кепочку зніміть, — ввічливо кажу я.

І Федько, сопучи, мовчки здирає кепку з масного, зліпленого волосся.

— Мухін Федір? — запитую я.

— Він і є, — хрипить Федько простуджено. — Чого хапаєте?

— Та от довідатись у вас про дещо треба.

Я відчуваю, як миролюбний мій тон трохи спантеличує і насторожує Федька.

— Що довідатися? — грубувато, але незлостиво запитує він.

— Ось хотів про це дізнатися у Івана, дружка вашого, — відповідаю я, — так він погано пам'ятає. Каже, у Федька спитайте, може, він запам'ятав.

— Іван скаже!.. — сердито бурчить Федько про всяк випадок, хоч зрозуміти, про що йдеться, ніяк не може.

Та й справді нелегко це зрозуміти. Адже у нього в голові кілком сидить лиш одне: вбивство. Та ще й — співробітника міліції. Ця думка все інше від нього відганяє, все інше для нього вже справжньою дурницею здасться. Це вбивство наповнює його душу страхом та панікою. А якщо у нього на совісті два вбивства? Якщо це він із дружком пограбував і зіпхнув Віру в котлован, на цеглу, на бетон? Втім, це вбивство сумнівне. Так і Кузьмич вважає і слідчий Ісаєв також. Не став би у такому випадку Зінченко так спокійно згадувати той вечір, пляшку горілки, яку вони з Федьком розпили, та будівельний майданчик на безлюдній вулиці, а тим більше єдиного свідка — хлопчину-робітника біля вагончика поблизу брами будівництва.

— Іван сказав, — мовлю я. — Що згадав, то й сказав. Тепер ваша черга згадувати.

Моя підкреслена ввічливість, незвичне звертання на «ви» сковують Федька, муляють, як нові святкові черевики, та й позбавляють можливості орієнтуватися.

— Минулого понеділка, — кажу далі, — не вчора, а минулого, ви з Іваном розвантажили машину з рибою в одному продмазі й одержали за це пляшку. Це було годині о десятій. Остання у той день ходка. Ну, й пішли ви цю пляшку розпивати. Пригадуєте?

— Ну?.. — недовірливо запитує Федько. — І що далі?

— То було це чи ні?

— А я звідки знаю?

— От тобі й на! Ви розвантажували і ви ж не знаєте?

— Ну, розвантажувати я, припустимо, розвантажував, що ж тут такого? — неохоче погоджується Федько, зрозумівши-таки, що відмовлятися від цього факту нерозумно.

І ще більше безглуздо через таку дрібницю сваритися зі мною.

— Саме так, розвантажував, — киваю я. — І далі, значить, теж усе так було, як Іван розповідав, еге ж? І не тільки Іван, до речі.

Я відчуваю, що думки Федька далекі зараз від усіх цих подій, як від Місяця, що він робить зусилля над собою, аби пригадати їх. І запитання мої здаються йому настирливими й зовсім не істотними.

— А що ж далі? — тупо дивиться на мене Федько. — Що він там… молов вам?

— Наприклад, куди ви потім поїхали, коли розпили пляшку, ви це пам'ятаєте?

Я навмисне пропускаю поки що епізод на будівельному майданчику. Пізніше я до цього повернуся. А зараз цей епізод може його скувати, як того разу Івана. А для мене важливо, щоб Федір розговорився. Адже й далі нічого небезпечного для нього не сталося. Далі, я гадаю, він може розповідати спокійно.

— Куди поїхали? — байдуже перепитує Федько. — Чорт його знає, куди ми поїхали. Хіба я пам'ятаю!

— Ну, ну. Треба, Федоре, згадати, — кажу я і значуще додаю: —Чим швидше ви згадаєте, тим швидше ми закінчимо цю неприємну розмову.

Я чекаю від Федька відповідної реакції на ці слова. У нього ось-ось повинна зринути в голові божевільна думка, що його взяли не за вбивство, що його взяли випадково або з іншого, зовсім незначного приводу, а скоріше за все просто як свідка і відпустять, тільки-но він задовольнить цікавість цього довгов'язого оперативника.

Та Федько не поспішає. Ох, як важко повертаються іржаві шестерні у його мозку! Він морщить лоба, тре його брудними до чорноти пальцями і, здається, цілком щиро намагається згадати той клятий вечір. Але така напружена розумова діяльність, та ще тоді, коли він приголомшений раптовим арештом, дається йому ох як важко.

— Випили, значить… — бурмоче він, спрямувавши погляд у простір. — І поїхали… Куди ж ми поїхали? Додому, либонь? Гм…

— Ні. Не додому, — суворо перебиваю його я.

— Еге ж… — бурмоче далі Федько. — Звичайно… не додому. Що я там забув? До Івана?… Ні. Йому додому дорога закрита.

— Це ж чому?

— А! — зневажливо махає рукою Федько. — Жінка у нього знаєш як гуляє? Ого! Я б їй таке зробив! А він, малахольний, тільки дочечку свою ненаглядну, — тон у Федька стає вкрай уїдливий, — у село, бачиш, відвіз, до баби. А та — ха-ха-ха! — сліпа. Зрозумів? Сама з ласки при колгоспі живе.

— Поки синок у Москві пиячить, — не витримую я.

— А він, може, і пиячить через те, що переживав, — гмикає Федько. — Ти звідки знаєш?

— Сліпій матері від цього не легше.

— А він їй грошву шле. Сам бачив.

— Ну, гаразд. — Я вирішую повернути його до перерваної розмови. — Значить, додому, до Івана, ви того вечора не поїхали, так?

— Так…

— Куди ж ви поїхали?

— Куди поїхали?.. На залізку, либонь? — мрійливо говорить Федько і щосили шкребе потилицю. — Підкинути що-небудь.

— Оце вже більш можливе, — киваю я.

— Ну, факт. Туди й махнули, — з полегшенням констатує Федько. — Куди ж іще…

І раптом зупиняє на мені якийсь дивно задумливий погляд. Ніби вигляд мій йому щось нагадав чи на щось наштовхнув, і він зараз намагається уловити це «щось».

Новий поворот думок Федька мене дещо спантеличує. Поки що я його зрозуміти по можу.

— На залізницю? — перепитую я. — Вагони, либонь, збиралися там вантажити?

— Еге, — охоче підтверджує Федько. — Що загадають.

Він помітно пожвавлюється. Важка робота думки, певно, починає давати якісь плоди. Погляд його вже осмислений і навіть хитруватий. Якщо це пов'язано з новим поворотом у його думках, то погано, бо я усе ще не можу цей поворот зрозуміти. Втім, можливо, що й нема ніякого повороту, а формується, складається та сама божевільна думка, на яку я чекаю? Це цілком можливо, скоріше за все саме так, заспокоюю я себе.

Що ж, тепер можна трішки відступити назад і спробувати повернути Федька до інших спогадів.

— Все правильно, Федоре, — задоволено констатую я. — Усе так і було.

— А чого б то я брехав? — басить він у відповідь, також задоволений таким поворотом розмови.

— Й справді, — погоджуюсь я. — Тепер нам треба ще тільки один момент згадати. Іван от каже, що коли ви того вечора після продмагу ту, першу, пляшку роздушили, то для цього діла на якесь будівництво забрели. Так?

І знову я раптом ловлю на собі той напружений та незрозумілий Федьків погляд. Тільки тепер у ньому, мені здається, вже не вагання, не роздум, а якесь рішення, причому ризиковане, навіть відчайдушне рішення. У всякому разі, так мені здається.

— На будівництво забрели. Вірно, — повільно проказує Федько, не зводячи з мене настороженого погляду.

— Іван навіть запам'ятав там вагончик біля брами, зелений такий.

— Вагончик?.. Для робітників, либонь?.. — Федько на хвилину задумується. — Був такий… з нього ще хлопець вийшов, дивився на нас.

— Правильно, — киваю я. — І він вас бачив. А ви, значить, на будівництво зайшли. На вулиці пити не стали. Адже так?

Федько якось приречено киває.

— Ну так, зайшли.

— А далі ви вже самі розповідайте, Федоре, — пропоную я. — Це, мабуть, найкраще буде.

Якби хто-небудь знав, як важко дається мені цей спокійний, незворушний, часом навіть співчутливий тон у розмові з цією людиною, з убивцею Гриши Воловича, з покидьком і мерзотником, котрий у душі зараз сміється з мене і впевнений, що завоював моє довір'я, що благополучно вискочить звідси тому, що я цікавлюся справжніми дрібницями порівняно з тим, що лежить у нього на совісті. Тваринний страх так само швидко змінився в ньому тупою тваринною впевненістю у порятунку.

— Розповідати?.. — поволі, ніби вагаючись, перепитує Федько і раптом щосили кидає свою кепку на підлогу, й стілець під ним жалісно крякає та, здається, ось-ось може розсипатися. — Ех, матінко моя! Розповідати, так?! — азартно вигукує Федько і дивиться на мене шаленими очима. — А скільки мені відважать за таке діло, га, начальнику?

— Ти давай розповідай, — ледве стримуючи хвилювання, кажу я, непомітно для самого себе переходячи на «ти», як, зрештою, це давно вже зробив сам Федько.

— Щире зізнання враховується? — діловито запитує він. — Свистіти не буду.

— Врахується.

— Ну, тоді пиши, начальнику. — Тон у Федька врочистий і великодушний. — На признанку йду. Зрозумів? — Він якусь мить умовкає, зосереджується. — Зайшли ми, значить, у ту браму. Темрява така, хоч в око стрель. Ванька каже: «Не підемо далі. Давай тут». Ну, ми до парканчика, значить, і притулилися. У мене в кишені, як зараз пам'ятаю, огірочки та півбатона. Витягаю, значить. Іван по пляшці шибонув, корок — фіть! Ну, ковтнули. Закусили. Про те, про се балакаємо. І тут, розумієш, раптом крик: «А-а!» Короткий такий. Бабський. Я аж здригнувся. «Чув?» — питаю. А Іван каже: «Чув». Я кажу: «Звідти кричала». З двору, значить. З темряви. Куди ми йти не захотіли. «А що там?» — це, значить, Іван питає. А я кажу: «Зараз поглянемо. Може, хто бабу там притиснув?» А Іван каже: «А тобі що? Свідком побути хочеш?» Я кажу: «Ще чого! Цікаво знати. От і все». — «Давай почекаємо, — каже Іван, — він однаково через браму назад піде, той дядько». Ну, ми ще, значить, по разику ковтнули і чекаємо. Нікого немає. Ще чекаємо. Знову нікого. Вже й випили до денця. «Ходімо, — кажу, — подивимось». А Іван каже: «Йди, якщо охота. А я, — говорить, — покійників не люблю». Ну, а мені все ж глянути кортить. І пішов. Наче вже й бачити у темряві почав. Виліз, значить, дивлюсь — яма. Глибини страшенної, і дна не видно. Примостився сяк-так. Знову дивлюсь. Внизу неначе щось лежить на камінні. Покликав Івана. А сам давай униз спускатися…

— Навіщо? — суворо запитую я.

— Ну як же так? Адже людина! Розбилась, либонь… Мало що при ній!.. Тобто взагалі… — плутано й ніяково бурмоче Федько. — От і поліз. А вже потім і Іван за мною.

— Розповідайте, що було далі, — над силу кажу я.

— Лізли довго, — охоче говорить Федько, не помічаючи мого стану. — Глибоко там. Ну, а потім сірники палили. Одне слово, баба там молода лежала. Померла. Розбилася, ясна річ. З такої верхотури гепнулася. Тут хоч хто. Ну, а в неї сумочка була. От ми цю сумочку… Одне слово… — вперше у голосі Федька з'являється невпевненість. — Гроші там були. Двісті карбованців… Забрали ми їх з Іваном. — Він зітхає і з удаваним жалем додає: — Їй вони вже ні до чого були. Коли померла. Таку, значить, ми злочинну дію вчинили. Як на духу, признаюсь.

— Що ще в сумці було?

— Що? Та книжечки були. Документи, значить. Паспорт був. Профспілковий квиток. Щось іще, вже не пригадую.

— А як жінку звали, поцікавилися? Де живе…

— Аякже! Ми спочатку заявити вирішили. Ну, а потім Іван мені й каже: «Тобі у свідки йти охота?» Я кажу: «А кому охота». — «Ну, тоді, — каже, — і без нас завтра знайдуть». Це вже коли ми на залізку приїхали, він сказав. Ну, то, значить, і не заявили. З його, Іванової, вини. А от тепер, громадянин начальник, совість до мене прийшла, і я офіційно та добровільно даю зізнання. Прошу так і записати.

— Як ту жінку звали?

— Вірою її звали. Вірою Гнатівною. А прізвище Топіліна. Іван навіть рік народження запам'ятав.

— А проживала де?

— Ну, цього, громадянин начальник, знати не можу. Ми й так цілу коробку сірників стратили. А адресу у штампі хіба розбереш?

Федько відповідає на запитання охоче, не замислюючись і, здається, цілком щиро.

Нова тактика Федька полягає в тому, щоб щиро признатися у меншому злочині, одержати мінімальний строк, піти на відсидку в колонію і таким чином зникнути з Москви, сховатися від тих, хто шукає його у зв'язку з іншою, значно небезпечнішою справою. Що ж, прийом відомий. І в даному випадку, якби у Федька був час подумати, він, можливо, запідозрив би щось недобре у своєму раптовому арешті і ні на які зізнання не пішов би. Але часу не було. І Федько вхопився за цей прийом, який нічим йому, звісно, не допоможе. Федько одержить повністю за Гришу Воловича, стільки, скільки і повинен одержати злочинець та вбивця.

Але якщо Федько все-таки скористався з такої тактики, то це означає, що про злочин, у якому він уже вирішив зізнатися, розповів усе, як є. Тут йому вже плутати й брехати і тим самим затягувати слідство ніяк не вигідно. Тут треба все розповідати до кінця. Так Федько зараз, очевидно, і робив. Виходить, Віру ніхто не вбивав? І нікого з нею не було? І сталося самогубство? Ні, такий висновок робити що завчасу. Ранувато. Надто багато що залишається нез'ясованого у цій історії. І, зокрема, хто був тієї ночі у кімнаті Віри, хто пограбував її? Навряд, щоб це зробили Федько з Іваном. Не схоже. І справа, звичайно, не в тому, що вони залишили у сумочці ключі. Головне, це на них не схоже. Такий злочин їм невластивий. Вони на нього ніколи не зважаться. Ну, а останню точку поставить алібі. Якщо Мухін і Зінченко відразу приїхали на залізницю, то вони могли з'явитися там близько дванадцятої. Якщо вони спочатку побували на квартирі у Віри, то на залізниці з'явилися не раніше другої-третьої години ночі. Та ще й з речами. У цьому випадку там вони могли їх за безцінь продати. Серед інших і Горбачову, напевне.

— Ви там, на залізниці, такого Горбачова Петра Івановича не знаєте? — про всякий випадок запитую я. — Директор вагона-ресторану.

— Ні, — крутить головою Федько. — Хіба всіх знатимеш, їх там навалом.

На цьому я закінчую перший допит. Він дав багато навіть понад усяке сподівання. Хто міг припустити, що, розгубившись, Федько зробить такі зізнання.

Вранці я їду допитувати Івана Зінченка за дорученням слідчого, звичайно.

— У вас з ним, здається, виник непоганий контакт, — каже Віктор Анатолійович. — Це я вже відчув. Треба скористатися.

— Тим більше, — додає Кузьмич, — що його умову ти виконав. Не забудь.

І ось Зінченко знову сидить переді мною. Мружить брунатні очі на блідому трикутному обличчі. Довге розкуйовджене волосся на плечах розбігається масними змійками. Дивно, що його досі не обстригли.

— Ну, здоров, Іване, — кажу я. — Пригадуєш, на чому ми з тобою закінчили минулого разу?

— Мені за це не платять, — похмуро відповідає Зінченко і підкреслено байдуже дивиться кудись убік.

— Ну що ж. Тоді я тобі нагадаю. Ти сказав: «Коли Федько буде тут, у вас, тоді я й розкажу, що було того вечора на будівельному майданчику, коли ми з Федьком пляшку збиралися там розпити». Так, здається, ти сказав тоді?

— Не пригадую… — ще дужче суплячись, цідить крізь зуби Зінченко, як і раніше не дивлячись у мій бік.

Я розумію його стан. За ним немає іншого, тяжчого злочину, як за Федьком, йому немає чого зізнаватися і одержати покарання за те, що він вчинив тоді у котловані. Він боїться і цього покарання, яке йому по справедливості належить. І тому домогтися від нього зізнання у цьому злочині буде значно важче, ніж від Федька. Якщо тільки… Ага! Якщо Зінченко не захоче нічого розповідати, я скористаюсь іншим способом. Мені зараз спала на думку, здається, непогана ідея.

— Ти так сказав, — кажу я. — Точнісінько так. Ну, і ось Федір у нас. Якщо треба буде, дамо тобі з ним очну ставку. І він нам усе розповів, як було того вечора. І як ви крик почули, і як ти йти не хотів. І як ви труп жінки на дні котлована виявили…

Я навмисне не закінчую. І навмисне не все правильно передаю. Я чекаю реакції Зінченка на це повідомлення. І відразу помічаю, як уже при перших моїх словах він напружується і далі ловить кожне моє слово. Але погляд свій він, як і раніше, ховає від мене.

Проте, почувши останні мої слова, він люто кидає:

— От він і лазив, а я нічого не знаю!

— Куди він лазив?

— Куди каже, туди й лазив.

— У котлован, значить.

— Значить, туди…

— А ти сам це бачив?

Така постановка питання його, здається, влаштовує. Роль стороннього спостерігача уявляється йому цілком безпечною. І далі Зінченко відповідає на мої запитання уже охочіше.

— Ну, бачив.

— А ще що ти тоді бачив?

— Ну… як виліз.

— Що ти ще своїми очима бачив тоді?

— Не пригадую… Їй-богу…

Він відчув у моєму тоні щось особливе, він уже здогадався, що я справді багато знаю і зараз, саме зараз скажу щось таке, від чого полетять геть усі його захисні бастіони, всі рогатки, за які він ховається. Ох, який страх сидить у ньому! Як тільки можна жити з таким страхом, не розумію.

І я тихо запитую:

— Як звали ту жінку, Іване? Адже ти пам'ятаєш.

— Не пам'ятаю.

— Забув?

Він люто дивиться на мене.

— Ти не лови мене, начальник. Сказав, не знаю, і все. Зрозумів?

— Я інше зрозумів, Іване. Тільки зваж, це тобі не допоможе. Ти знаєш ім'я тієї жінки. Федір каже, що ти навіть рік її народження пам'ятаєш. І що гроші ти теж узяв.

Зінченко здригається так відчутно, що навіть сам лякається. І дивиться на мене своїми брунатними лютими очима. Так, тепер у нього сумніву немає, що Федька ми узяли ї що він нам усе розповів. Сумніву у нього, можливо, і немає, але на який крок це відкриття його наштовхне, вгадати поки що неможливо. І сам Зінченко це теж поки що не вирішив. Він тільки опускає голову і мовчить. Він не знає, на що зважитися. Я теж мовчу.

Нарешті, не підводячи голови, Зінченко цідить крізь зуби:

— Грошей не брав… У котлован не лазив… А як звати, пам'ятаю. Федько сказав.

— Як же її звали?

— Віра. Прізвище Топіліна…

— Правильно. І поїхали ви звідти на залізницю. Це теж правильно?

— Теж…

— Вантажили ви там… Що ви там вантажили, Іване?

— Вагон-ресторан якийсь.

— А директор там хто? — запитую я, мабуть, занадто квапливо.

— Зінаїда Герасимівна… Звєрєва прізвище.

Я викликаю конвоїра і прошу його негайно передати записку черговому. Потім знову повертаюся до Зінченка.

— А кому-небудь ви тієї ночі розповідали про смерть Віри Топіліної? От випивали, либонь, там у Зінаїди Герасимівни…

— Їй і розповіли.

— Так. Їй, значить. А ще хто-небудь там з вами випивав?

— Не пригадую вже. Начебто нікого більше не було. Ех… Та хіба ви повірите?

Іван підводить голову, роздратовано відкидає рукою волосся назад і дивиться на мене. І я раптом помічаю у його брунатних очах уже не лють, а тугу й утому. Цей роздратований жест чомусь подобається мені. Здається, огидні йому ці патли за останньою чоловічою модою.

— Навіщо відпустив? — запитую я, киваючи на його чуприну.

Іван спохмурнів.

— А-а!.. Усе Надька.

І несподівано мені стає його жаль. Це він хотів сподобатися власній дружині. Намагався повернути її. Догодити хотів, дурень. Дуже ж він, певно, любив її. Ну, а коли нічого не допомогло і все пішло під укіс, він відвіз доньку у село, до сліпої матері. Еге ж, усе це треба було йому пережити. Все це нелегко дається будь-кому…

— А знаєш, Іване, — кажу я, — тепер я тобі вірю. Усе дужче вірю. Тому, що зараз ти про людську совість подумав. Про те, наприклад, що у Наді її немає, совісті. Правду кажу?

— Ну… — знизує плечима Іван.

— Що вона і дружина погана, і мати нікудишня. За дочкою нудьгує, не знаєш?

— Нема їй коли нудьгувати.

— Ну от. А від її совісті, може, до своєї перейдеш? У тебе вона є? Ну, доньку ти у Наді забрав. Припустимо, по заслузі, правильно. А далі? До сліпої матері у село відправив. А та сама з ласки у колгоспі живе, кажуть. То є у тебе совість, Іване?

Обличчя у Зінченка стає зовсім білим, губи нервово посмикуються, і очі звужуються від люті. Він цідить крізь зуби, готовий накинутися на мене.

— Та хто тобі все це сказав? «З ласки…». Та вона у молодшого мого брата у хаті живе. У сім'ї. І Ленка моя там. Сита, доглянута, не те що при матері. А братан мій там людина шанована, бригадир. Та й я, якщо захочу… А! — сам себе обриває Зінченко і змахує кулаком. — Що вже тепер говорити! З Федькової ласки тепер ось горю, як швед.

— Вже краще б ти, Іване, у село поїхав абощо, — журно кажу я, мимоволі переймаючись його нудьгою та злістю. — Жалюгідне у тебе тут виходить життя, розумієш? Негідне людини життя. І не з Федькової вини. Чого вже на Федька все валити? Адже ти сам його у друзі вибрав.

— Це правда, — дивлячись у підлогу, погоджується Зінченко.

Якийсь час ми мовчимо, немов оклигуючи після цієї для обох нас несподіваної сутички. Потім я запитую:

— Скажи, Іване, чесно, хіба ти у котлован не спускався?

— Ні… — трясе він своєю гривою, не підводячи голови. — Я покійників боюсь.

Зітхнувши, він випростується на стільці і дивиться вбік.

— А гроші? — знову запитую я. — Як їх поділили?

— Та ніяк. Федько дав мені дві червоненьких. Ну і…

— І сказав, — посміхнувшись, закінчую я, — що ви з ним тепер одним мотузочком, зв'язані. Якщо його посадять, то й тобі сидіти. Так, либонь?

— Так…

— А ти йому й повірив. Аякже! Він, дивись, уже під судом був, усе вже пройшов. Ти й повірив, еге ж?

— Повірив… — І у брунатних його очах світиться зараз така туга, що краще в них не заглядати.

— Федька чекає страшний суд, останній, — суворо кажу я. — Федько застрелив людину. І стріляв у другу, — я ледве не додаю «в мене», але вчасно стримуюсь. — Це бандит і вбивця. У нього вже нічого святого в житті не залишилося. Звіром живе. — Я мимоволі згадую Ганну Сергіївну, дитячий голос уночі з-за стіни, який говорив страшні, зовсім не дитячі слова. — І вдома він звіром був, — додаю я.

— Федька бояться, — погоджується Зінченко і зітхає. — Дуже всі бояться. Що вже говорити. Пропащий він, видать.

— А ось ти не пропащий, — кажу я. — Ти ще можеш із чотирьох звестися, на двох ногах стояти. Ех, Іване… Тобі справжня любов потрібна, не Надьчина. Така любов тільки лють у душі збирає. А тобі треба любов, яка добро приносить. Наприклад, ти доньку любиш або матір. Це теж добра, світла любов. Ти ж сам відчуваєш. Ти ще зустрінеш жінку, яка тебе теж так покохає. Ти тільки зведись на ноги, оглянься, себе покажи, щоб тебе теж за звіра не мали. І тоді тебе також так полюблять. Дочка це вже напевно. І мати, звичайно. Для них кращого за тебе на світі і зараз, либонь, нікого немає. Думай, Іване, думай, адже ти тямущий чоловік. Навіть розумний. І молодий. І дужий. Чого тобі ще? Ти ж усе можеш…

Я відчуваю, як сам хвилююсь, як мені боляче за цього заблукалого чоловіка, за його недоладну, покалічену долю. Як мені хочеться, щоб він повірив! Чому, чорт забери, він повірив Федькові, чому він не може повірити мені? Які слова для цього знайти? Ні, він повірить! Він повинен повірити! І прислухатись теж мусить.

— … Послухай мене, Іване, — прошу я його. — Тобі недовго бути у нас. За тобою нічого немає, крім цих крадених двох десяток, які ти у Федька взяв. З тобою швидко розберуться. І як вийдеш на волю, виїжджай. Негайно. Зрозумів? У село їдь, до своїх. Там тебе пам'ятають іншим. Хорошим хлопцем пам'ятають. Таким там знову й станеш. Ось побачиш. Донька з тобою за руку по селу піде. Люди шанобно вітатися будуть. Ти ж працювати почнеш. У всіх на очах. А далі буде видно. В жодне місто тобі шлях не закритий. Ти зрозумів мене?

— Зрозумів, не пеньок.

— Ну от. А мені, Іване, треба розбиратися далі. Мені треба з'ясувати, що ж сталося з цією Вірою Топіліною. Ти теж чув її крик?

— Чув.

— І ніхто потім не вийшов до брами?

— Ні. Ніхто.

— Але ж з нею хтось був… — мрійливо кажу я сам до себе. — Хтось був…

І ми знову мовчимо. Та це вже зовсім інше мовчання, ніж досі. Немов ми з Іваном разом щось пережили, допомогли один одному в тяжку хвилину. І душа Івана, мені здається, відгукнулася на мої слова. Він теж схвильований. Не зляканий, не озлоблений та насторожений, а схвильований. І мені зараз зовсім неважко ось так, при ньому, думати вголос.

— Еге ж, хтось був… І ще, — перебиваю я себе, — мені дуже важливо знати, кому тієї ночі ви могли розповісти про смерть Віри Топіліної. Поки що ти тільки Зінаїду Герасимівну згадав, так?

— Ага, — киває Іван. — Язик у нас розв'язався, тільки коли випили. Значить, після роботи. А поки тягали та кидали, не до розмов було. Спину наламаєш там, будь здоровий як… Потім ми з Федьком спати завалилися.

— Де?

— Та там-таки, у вагоні.

— А Зінаїда Герасимівна?

— Пішла, либонь. Я вже й не пригадую. Здорово ми нахлисталися.

— І вас залишила?

— А що? Замкнула кухню, буфети і гайда. Не вперше їй. Кажуть, є у неї там хтось.

— Давно, значить, знайомі?

— Ну! З минулої зими, вважай.

Лунко клацає замок у дверях. Заходить конвоїр, обходить Івана, який сидить на табуретці, і кладе мені на стіл записку. Я читаю: «Дзвонив тов. Шухмін. Повідомляє, що громадянка Звєрєва Зінаїда Герасимівна доставлена у відділ. Просять швидше приїхати. Вона дуже лається. Ст. сержант Ковальов».

Я мимоволі посміхаюсь і киваю конвоїрові.

Коли за ним зачиняються двері, я кажу Іванові, показуючи на записку:

— Повідомляють, що Зінаїда Герасимівна у нас. Просять швидше приїхати. Лається дуже.

— Вона концерти дає. Тільки заведи! — посміхається Іван. — Потім не відмиєшся. Хоч і молода.

— Тому я з тобою поки що прощаюсь, а ти думай, Іване, думай. Дуже тебе прошу.

— Гаразд. Що вже там…

— І ще. Постарайся пригадати, куди Федько пістолет подів. Не дай господь, він іще комусь до рук потрапить, до такого, як Федько. Уявляєш, що може бути?

— Уявляю…

— То постарайся, добре?

Іван киває у відповідь.

І я, чи то з цього кивка, чи з якихось ноток у його голосі, здогадуюсь, що він знає, де сховано пістолет, і скаже, неодмінно скаже мені про це під час нової зустрічі. Йому тільки потрібний час, щоб зважитися на такий крок.

Ми прощаємось. Потім я дзвоню, і до кімнати заходить конвоїр.

Я їду з радісним відчуттям здобутої перемоги. Ніякий найуспішніший допит не приносить такого задоволення. У даному випадку я навіть не можу сказати, що допит був особливо успішним. Адже нічого нового я, по суті, не довідався. Або, точніше, поки що не довідався. Але я досяг незмірно більшого. Я нарешті намацав больову точку в душі людини і, здається, зумів допомогти цій людині, зумів її врятувати.

У своїй кімнаті я застаю сердитого і водночас зніяковілого Петю Шухміна. Його вимушена посмішка не дуже доречна, бо жінка, яка стоїть навпроти нього, сповнена гніву й анітрохи не приховує своїх почуттів.

Я ще з коридора чую її роздратовані вигуки. Голос курця, хриплуватий, що завжди особливо помітно у жінок.

— Я вам що, дівчисько? Не смієте, ясно вам?! — блискаючи очима, накидається вона на Петю. — Усе покинь і біжи за ним! Неподобство! Заарештували, так?! Ордер пред'являйте! Ви свої беззаконня киньте! Не вийде, ясно вам?! Де ордер?! На якій підставі?! Хапають! Тримають!

— Не хапають, а запрошують, — намагається заперечити Петя. — Для розмови. Я ж вам усе пояснив.

Я заходжу до кімнати.

— Пробачте, Зінаїдо Герасимівно, — кажу я найлагіднішим тоном, на який тільки здатний. — Ради бога, пробачте, що примусив вас чекати.

Вона швидко міряє мене з голови до ніг пильним, зірким поглядом і вороже запитує:

— Що вам від мене потрібно?

Мені насамперед хотілося б встановити з нею доброзичливі стосунки. Адже вона зараз вкрай роздратована і збуджена, бо ніяких радостей від контакту з міліцією, очевидно, не чекає. Треба думати, ті контакти обіцяють їй самі тільки неприємності. Що ж, хоч би цього разу треба звільнити її від подібного комплексу.

— Насамперед, Зінаїдо Герасимівно, хочу вас попередити, — кажу я миролюбним і дружнім тоном. — Ми до вас не маємо жодних претензій, і взагалі справи, яку ми розслідуємо, вас особисто не торкається. Я прошу тільки трішечки допомогти нам. Так би мовити, виконати свій громадянський обов'язок. І я негайно з вами розстанусь.

У міру того, як я все це вимовляю, напруження і гнів залишають мою співбесідницю.

— Ну добре, добре. Зрозуміла вже, — каже вона спокійно і навіть дещо поблажливо. — Що від мене треба? Чим допомогти? Відразу так би й сказали. А то…

Тим часом Петя недбалим жестом кладе переді мною записку, яка містить деякі відомості про Зінаїду Герасимівну, що їх Петі вже вдалося одержати. Я швидко, але досить уважно пробігаю очима записку.

— Ще я хочу попередити вас, — якнайлагідніше кажу я, — що все, про що б ми з вами тут говорили, за межі цієї кімнати не вийде. Ви мене, сподіваюсь, розумієте? Я гарантую.

У моєму голосі звучать дуже довірливі інтонації.

Це досить банально попередження, яке в іншої людини не викликало б особливих емоцій, у даному разі знаходить потрібний мені відгук.

— Ну, як же не зрозуміти, — посміхається Зінаїда Герасимівна. — У вашій роботі секретність — це найголовніше. Інакше хто з вами відвертий буде!

— Саме так, — підхоплюю я. — Адже нам тільки відвертість потрібна. Від вас, зокрема. І тут навіть… — Я роблю паузу. — Навіть ваш чоловік нічого не довідається про нашу з вами розмову.

Почувши це, Зінаїда Герасимівна здивовано дивиться на мене, немов застукана зненацька, потім очі її насторожуються і посмішка поволі зникає з пухких губів.

— А це ви до чого? — запитує вона.

— Ви знаєте, звичайно, що таке алібі? — в свою чергу питаю я.

— Ну, начебто знаю… — не дуже впевнено відповідає Зінаїда Герасимівна, здивована цим несподіваним запитанням.

— Це доказ або свідчення того, що людина не могла бути у певний час у такому-то місці або саме в цей час вона була, виявляється, зовсім в іншому місці, — пояснюю я.

— Та й без вас я це знаю, — незадоволено відповідає Зінаїда Герасимівна. — Слава богу, грамотна.

— От і чудово. А тепер постарайтесь пригадати. Минулого понеділка, дванадцятого, ваш вагон-ресторан був у Москві. І в ніч на вівторок готувався у новий рейс. Одержували продукти, відбувався поточний ремонт. Це ви пам'ятаєте?

— Ну, пам'ятаю, — насторожено відповідає Зінаїда Герасимівна, ще не зовсім тямлячи, що, власне, мені від неї потрібно.

— Значить, пам'ятаєте, — задоволено констатую я. — А чи пам'ятаєте ви, хто саме вантажив ваш вагон? Цих вантажників ви, здається, знаєте давно, чи не так?

З останнім запитанням я занадто поспішаю. Його, відверто кажучи, не слід було ставити. Ним я немовби роблю тиск, примушую назвати вантажників, незалежно від того, пам'ятає вона їх чи не пам'ятає. І це може викликати цілком природну відсіч з її боку.

Але Зінаїді Герасимівні, на щастя, не до таких нюансів зараз. Та вона поки що і не думає будь-що приховувати.

— Ну, пам'ятаю, хто був, — уривчасто говорить вона, — Федько Мухін та Зінченко Іван. Вічно вони там огинаються, ці п'яниці.

Ні, щось її усе-таки стривожило. Губи стискаються, очі блищать сухо і насторожено.

— А коли вони з'явилися у вас, о котрій годині, хоч би приблизно? Постарайтесь пригадати, Зінаїдо Герасимівно, це дуже важливо.

— Чому «приблизно»? Можу і точно. Зараз пригадаю… — Вона замовкає і, дивлячись кудись у простір, зводить тонкі брови. — Значить, машина з холодильника прийшла перша. Якраз вони й нагодилися. Я час у путівці помітила. Ревізор ще нею приїхав… Еге ж! Дванадцята була без кількох хвилин. І машина приїхала, і вони тут як тут. Нюх у них на таку роботу.

— Дванадцята без кількох хвилин… — задумливо повторюю я і знову запитую: — А пішли вони від вас коли?

— Усе розвантажили о пів на другу, — впевнено відповідає Зінаїда Герасимівна. — Незабаром ще одна машина прийшла. Ну, а потім вони спати полягали у вагоні. І о сьомій ранку пішли.

— Випили перед сном?

— Не пригадую, — чеканить вона. — Їхня справа.

— Припустимо, — погоджуюсь я. — А пам'ятаєте, що вони вам розповідали?

— Не вистачає ще пам'ятати, що ця п'янь верзе, — зневажливо знизує плечима Зінаїда Гарасимівна.

— Але ж вони, вдається, розповіли вам про зовсім незвичайний випадок. Його важко забути.

— Не чіпляйтесь, — грубо обриває вона мене. — Кажу, не пам'ятаю — значить не пам'ятаю.

Жінка помітно починає нервувати. Але чого їй, власне кажучи, нервувати? Чогось вона боїться? І тут мені раптом спадає на думку одне міркування, яке вже давно у мене якось приховано визрівало. Буде ця жінка випивати з двома вантажниками, аякже! А потім іти до свого дружка? Ні, скоріше за все, навіть напевне, дружок прийшов по неї. Ось тоді вона могла й випити та почути розповідь захмелілих вантажників! Але у цьому випадку…

— Ви, значить, не пам'ятаєте, — кажу я. — Але, може бути, це пам'ятає інша людина, яка теж чула тієї ночі їхню розповідь, як ви гадаєте?

— Ніякої іншої людини не було, — знову відрізає Зінаїда Герасимівна, цього разу ще рішучіше.

— В тім-то й річ, що була, — заперечую я. — Хтось був. Але вам дуже не хочеться цю людину називати. Це зрозуміло.

— Ну, знаєте…

— Ні вже, почекайте, дайте договорити. Я вас попередив: ми не збираємося втручатися у ваше особисте життя. Нас це не стосується. І нас не обходить, ким доводиться вам ця людина. Нам вона потрібна лише як свідок. От і все. Як свідка я й прошу вас її назвати.

— Ви мене краще не ображайте, — глухо, з погрозою вимовляє Зінаїда Герасимівна. — Я прокуророві буду скаржитися. Я свої права знаю. Знайдеться кому за жінку заступитися, не думайте. Дозволяєте собі дуже багато.

— Бачите, — відповідаю я. — Звичайно, ви можете не називати цієї людини. Ваше право, але нам доведеться її все-таки знайти. Зрозумійте, вона потрібка для слідства. Але раніше ми змушені будемо розпитувати про неї багатьох людей. І хоч би як акуратно ми це робили, багато хто дізнається або здогадається про ваші взаємини. Адже ми розпитуватимемо про людину, яка тієї ночі була у вашому вагоні. Навіщо вам це потрібно? Ви завадите нам, зашкодите собі, та й цій людині, певно, теж.

— Йому вже нічим не зашкодиш, — сухо кидає Зінаїда Герасимівна.

— Це як розуміти?

— А так. Гірше йому вже не буде… Ну, гаразд… — втомлено зітхає вона. — Ну їх усіх до біса! Набридло. Одне слово, недавно заарештували його, сердешного. Обехеес пригрів. Достукався.

Це повідомлення мене зовсім не дивує.

— Як же його звуть? — запитую я.

— Петром Івановичем звуть, — байдуже відповідає Зінаїда Герасимівна. — А прізвище його — Горбачов.

Більш за всіх задоволений моїм відкриттям Саша Грачов, наш слідчий, якого призначено вести справу Горбачова; Горбачов, звичайно ж, сам вчинив крадіжку, почувши від вантажників про загибель Віри. Таким чином, найзагадковіші події мають часом найпростіше пояснення.

— Хоч би що говорили, а дечого і ми все ж таки досягли, Федоре Кузьмичу, якщо бути об'єктивними, — каже Петя. — Версію з убивством Віри ми відпрацювали. Її тепер спокійно відкинути можна.

— Неточно висловлюєшся, — докірливо поправляє його Кузьмич. — Ми відпрацювали версію вбивства з пограбуванням, і її справді можна відкинути. Але версія вбивства, припустимо, з ревнощів або помсти залишилася. Тут ми ще нічого не довели. І залишилася, звичайно, версія самогубства. А тут, як тобі відомо, є така стаття, як доведення до самогубства. Ні, любі мої, роботи у нас з цією справою ще вистачить, не турбуйтесь. Через що ця дівчинка загинула — про все ми повинні довідатися до кіпця. І закон цього вимагає, і совість, до речі, теж.

— Треба шукати людину, яку Віра кохала, ось що, — рішуче кажу я. — Нічого іншого не придумаєш.

— Як звуть — не знаємо, де живе — не знаємо, ким працює — теж не знаємо, — сумно перераховує Петя.

— Ну, гаразд, — закінчує Кузьмич. — Видно, доведеться тобі, Лосєв, вирушати до Тепловодська. — І, посміхнувшись, додає: — На поправку здоров'я.

— Коли б він там останнє не втратив, — похмуро кидає Петя. — Щось не подобається мені той хлопець на фотографії.