Зневажаючи закон

РОЗДІЛ 9

Джеймс Фішлі, темноволосий англієць, чисто поголений, з пильними карими очима, цілковито позбавлений чуття гумору, відчинив двері готельного номера, в якому мешкав уже два дні, й виразним рухом запросив гостя всередину. Потім увійшов сам.

Казимир Пасовський повісив у передпокої плаща, якусь мить задоволено дивився на себе в дзеркалі, пригладив волосся й, тримаючи в руці чорну сумку, сів у вказане йому крісло. Розмовляли англійською мовою, яку він знав достатньо добре, бо в ділових стосунках це було необхідно.

Фішлі підсунув до нього сигарети, перевірив, чи замкнені двері, ретельно оглянув кімнату, наче шукаючи в ній щось підозріле, що треба негайно знешкодити. Нарешті сів до столу й запитливо втупився в гостя. Пасовський одну по одній виймав із сумки й розкладав на столі найкращі коштовності, привезені зі схованки в Урочищі. Він узяв лише найдорожчі, бо знав, що Фішлі має купу грошей. Крім того, розумів: англієць без особливих труднощів зможе вивезти коштовності з Польщі, маючи дипломатичний паспорт.

— Оце все? — спитав англієць, коли Пасовський затяг на сумці змійку. Той лише посміхнувся й труснув сумкою, показуючи, що вона спорожніла. Фішлі не став відповідати посмішкою. Він стиснув вузенькі губи, вийняв луну й старанно оглядав кожну річ. Казимир Полонський робив так само, коли Оператор чи інший злодій приносили йому здобич, викрадену в магазині чи в чиїйсь квартирі.

Англієць не поспішав. Ішлося про велику суму, коштовності й справді були чудові, але долари — не менш чудові, за них можна купити безліч речей, та й не лише речей. Фішлі не питав, звідки ці персні, намиста, браслети та кольє. Це його не цікавило. Він охоче прийняв би будь-яку версію: ну, скажімо, що Пасовський отримав ці коштовності в спадок від багатих предків.

Найбільш сподобався йому старовинний перстень з двома діамантами й чудовою перлиною в центрі; англієць оцінив витвір італійського митця-ювеліра минулого сторіччя. Але Фішлі мав надто великий досвід, щоб виказати своє захоплення. З кам'яним обличчям він незворушно оглянув усе, що лежало на столі. Потім почав щось підраховувати в записнику, раз у раз позираючи на коштовності, нарешті відклав ручку і оголосив ціну, яку згоден сплатити за колекцію.

Пасовський недовго вагався. Він знав ціну принесеному. Щоправда, англієць давав на тисячу шістсот доларів менше, ніж сподівався сам Пасовський, але сума все одно була дуже великою. Вони також домовились, що Пасовський отримає третину фунтами стерлінгів, а решту — доларами; так наполягав Фішлі.

— Коли ви виїжджаєте? — спитав англієць. Але в голосі його не було справжньої цікавості, просто ввічливе запитання.

— В першій половині грудня, — відповів Полонський. — Спочатку до Відня, потім у Штати. Там мій брат володіє заводом автозапчастин. Ми хочемо працювати разом, отож мені й потрібні гроші, щоб зробити свій внесок.

Жодне з його слів не було правдою. Він мав фальшивий паспорт на ім'я Хайнріха Вернера, громадянина ФРН, і вирішив спочатку на тиждень-два затриматись у Мюнхені, а потім оселитися в Швейцарії. Німецькою він володів добре, трохи знав італійську. Знав також кілька людей, які допоможуть улаштуватись або й відкрити прибутковий заклад. У цьому плані місця для дружини не лишалося, та це його не бентежило. З його красою та вмінням завойовувати людські симпатії, а тепер ще й з добрими грішми, він знайде десяток таких, як Данута.

Для годиться вони ще трохи побалакали про різні банальні справи, після чого Пасовський попрощався. Він ще раз подумки підрахував готівку, отриману від Фішлі, додав те, що мав сховане в Урочищі, і задоволено посміхнувся. Так, рік важкого подвійного життя себе окупив. Щоразу, змінюючи своє обличчя, накладаючи на нього маску Якуба Уража й з огидою входячи до смердючої, запльованої кімнати на Празі, він казав собі: «Потім буде інакше! Треба здобувати гроші, байдуже яким шляхом».

Інколи він лякався, адже все, від початку до кінця, від підробленого паспорта до того барлогу, було величезним ризиком. Будь-якої миті він міг бути демаскований і затриманий міліцією, будь-якої миті якийсь роздратований злодій міг штрикнути його ножем. Саме через те він так цінував атмосферу загальної анархії, масового бойкотування законів, розкладу громадської дисципліни; ця атмосфера сприяла йому. Він знав, що за інших обставин навряд чи протримався б на Празі й тиждень, та й взагалі не зміг би добути це приміщення. Пильний дільничний одразу відкрив би підробку паспорта й усе інше.

Найвірогідніше, думав він, спрямовуючи сірого «опеля» додому, вони доп'ялися б і до його нинішніх документів. Відкрили б, що насправді він зветься Казимир Пасек, а народився не перед війною за кордоном, а сорок п'ятого, на Бжеській вулиці, в будинку номер два. Ще змалку батько навчив його шпурляти каміння в ліхтарі й красти на базарі. Малий Казик спершу навчився красти, а вже потім читати. Батькова школа була дуже важкою та болючою. Коли п'яний батько загинув в автомобільній аварії, син уже був досвідченим злодієм, скупником і шахраєм.

Потім він на досить довгий час зник з варшавської Праги. Саме тоді Казимир навчався іноземних мов, дізнався, як завойовувати людську приязнь, засвоїв манери «порядного товариства». Він уміло розподіляв людей на тих, що могли стати йому в пригоді, й непотрібних, чию прихильність відкидав. Поступово він входив у світ великих махінацій, господарчих злочинів і підробок.

Понад рік тому він повернувся на Прагу в личині Якуба Уража. Відшукав кількох давніх приятелів батька. Вони прийняли його як рідного, ввели в злочинний світ.

Ось так, — перевтілюючись то в Казимира Пасовського, то в Якуба Уража, — він прямував до своєї мети.

На початку грудня взагалі не було морозів, але сипав густий дрібний сніг. Черги перед магазинами видовжувались, люди мерзли в промоклому взутті, обличчя в них посиніли й збайдужіли, очі пригасли. Полиці магазинів одягу та взуття стояли порожні, наче привиди зростаючої кризи. Заробітна платня збільшилася на двадцять п'ять відсотків, але виробництво, гальмоване постійними страйками, впало до рівня кількарічної давнини. Хто мав стару квартиру з грубою, той принаймні міг зігрітися бодай поламаними стільцями. А хто жив у нових квартирах з центральним опаленням, а таких було найбільше, особливо у великих містах, той з жахом думав про те, що кожної миті можуть ударити морози. Теплоелектроцентралі працювали на останніх тоннах вугілля.

Надії вже не було. Був страх.

Подумки Щенсний увесь час повертався до Якуба Уража. Вбивство Данієля Мрозіка не давало спокою. Як і чому зустрівся хлопець на галявині посеред ночі зі своїм убивцею?

«Навіщо він туди пішов? — думав Щенсний. — Чи й справді Мрозік не знав Якуба Уража? А що робив на галявині Ураж?»

Якось Щенсний зайшов до свого знайомого археолога Леха Турського. Той викладав в університеті; крім того, працював ще в кількох місцях, мав також окремі трудові договори, писав книжку про старовинну кам'яно-дерев'яну архітектуру, яку досліджував на Ютландському півострові. Крім того, мав дім, дружину і трьох дітлахів. Коли він устиг і як спромігся все це сполучити — лишалося виключно його таємницею.

Проте для майора він викроїв час, щоправда, випадково, бо саме лежав удома із зламаною ногою, нудився, замучив родину й страшенно зрадів гостеві. До речі, слово «лежав» не зовсім відповідало дійсності, бо Турський цілий день шкандибав по квартирі — енергія й темперамент вимагали дії.

Щенсного посадовили в крісло, напоїли кавою і почастували домашнім пирогом на маргарині. Знайшлося і по келишку сливової наливки, яку господиня тримала на чорний день. Аж тоді Щенсний пояснив причину свого візиту. Не вдаючись до подробиць слідства, він розповів про вбивство на галявині, званій Урочищем, і вже зібрався спитати, чи не знає Турський когось із тієї групи археологів, яка свого часу поралася на галявині, коли приятель схвильовано перебив його:

— Та я ж сам був у тій групі! Й добре все пам'ятаю, бо під час досліджень Урочища приїхав жінчин брат, щоб сповістити мене про народження сина. Ось цього, — кинув він на білявого шестирічного хлопчика, який зазирнув до кімнати. — Йди сюди, Єндреку, привітайся.

Малий висолопив язика й зник.

— То ти там був! — зрадів Щенсний. — Чудово! Тоді детально розповідай, що ви там відкрили. Це може мати величезне значення.

Турський здивувався.

— Яке там значення? Спочатку всім здавалося, ніби ми натрапили на курганне поховання. Справа в тому, що камені було укладено людською рукою, досить управною, й присипано землею на манір конічних пагорбів. Ну, все це, звичайно, заросло бур'яном, травою й кущами. Ми все очистили і оглянули уважніше. Хтось висловив припущення, що це скринеподібні муровані склепи. На археології ти, звичайно, не знаєшся, тому коротко поясню: вони походять із залізного віку, а в Польщі їх будували з брил пісковика. Багато таких поховань ще й нині можна побачити в Гданському воєводстві.

— І це справді виявився скринеподібний склеп?

— Ні. Важко сказати, для чого хтось колись попривозив на галявину такі великі брили й повкладав їх. Я гадав, що це рештки якоїсь культової споруди, але й це не підтвердилось. Можливо, брили привезено значно пізніше, якихось двісті-триста років тому. Хто знає — може, якийсь володар хотів поставити там маленьку фортецю, а потім змінив намір. В усякому разі, для нас, археологів, Урочище особливого значення не мало.

Майор уважно слухав. Щось у цій розповіді його не влаштовувало, вимагало пояснень.

— Був тоді із нами, — сказав Турський, — один дуже симпатичний інженер, уже й не пам'ятаю, хто саме за фахом. Власне кажучи, він з'явився випадково; мій автомобіль застряв у лісі, полетіло зчеплення, а він саме проїздив ї запропонував свою допомогу. Потім дотяг мене до галявини, де стояли два наших намети, розкопки його зацікавили, й він лишився до вечора. Це його припущення, що то якась недобудована захисна споруда, бо на таку думку наштовхував великий просторий підвал під брилами… Що з тобою?

— Який підвал?! — Щенсний схопився з крісла, його очі запалали. — Де той підвал?

Турський розсміявся, дивлячись на збудженого приятеля.

— Як-то «де»? Під землею, — поблажливо відповів він. — А ти хіба його не бачив?

— Ні. Звідки я міг знати? Розумієш, там такі великі бур'яни, а ті брили так тісно притулились одна до одної… Що було в тому підвалі?

— Нічого. Пустка. А ось підлога там була не проста, а ладненько викладена з дрібних камінців. Уяви собі, є й вентиляція! її дуже майстерно приховали в стелі, між брилами. На випадок нападу там могли сховатися з десяток або й більше людей. Або, скажімо, на галявині боронилися лицарі, а там ховались їхні жінки з дітьми. Можна це собі уявити. Казимир навіть…

— Який Казимир? — перервав Турського майор.

— Ну, той інженер.

— Як його прізвище?

Турський споважнів. Якусь мить він приглядався до Щенсного, потім спитав:

— Ти це розслідуєш?

— Іще не знаю. То як же його прізвище?

— Стривай хвилинку… Якесь наче шкіряне… Або із шлейками… Пасовський!

— Опиши його.

— Високий статечний молодик. Мав сірий «опель-рекорд». Здається, рік чи два тому відкрив приватний бар у центрі міста… Ти що, його знаєш?

— І він був з вами? — замість відповіді перепитав майор. — Ох, чому ж я цього не знав раніше!

— А що хіба?

Майор мовчки підвівся, виглянув у вікно. Сніг і досі падав, вулиці побіліли, але сонце вже заходило.

— А що? — вже занепокоєно повторив Турський. — Слухай, ти гадаєш, він — убивця того Мрозіка? Не може бути!

Щенсний відвернувсь од вікна й знов опустився в крісло. Турський налив йому другий келишок сливової наливки, бо ситуація ставала аж надто незвичною. Ну й собі, зрозуміло, теж, бо, на щастя, господиня вийшла.

— То чому ж ти мовчиш? Що натворив той Пасовський?

— Як ви знайшли вхід до підвалу? — Майор зігнорував запитання приятеля.

Турський знов пирхнув сміхом.

— Дуже прозаїчно, — сказав він. — Просто я сів на одну брилу, а вона раптом зрушила й перевернулася. Я схопився на ноги, бо мені здалось, ніби піді мною жива істота. Ми придивилися уважніше й побачили, що це дуже хитро зроблено, — запевняю тебе, мені навіть сподобався той невідомий конструктор, що жив кілька століть тому. Вхід до підвалу був чудово схований, а замикався засувом. Усе це, звичайно, вкрилось іржею, але працювало. Слухай, ти мене заінтригував тим Пасовський. Розповіси чи ні?

— Трохи згодом. А тепер хочу тобі щось запропонувати. Поїхали туди!

Турський збентежився.

— Жінка влаштує скандал. Через мою переламану ногу. Щенсний на ногу не зважав.

— Ти ж так чи так ходиш! — нетерпляче сказав він. — Поїдемо машиною — великим «фіатом», тобі буде зручно. Мусиш показати нам ту брилу. Я ж не можу сідати по черзі на кожну з них і чекати, коли вона обернеться.

— Та гаразд, гаразд, — погодився археолог. Йому сподобалася перспектива поїздки до засніженого лісу замість того, що він називав «подорожжю бабусі довкола столу, та ще й з пригодами». — А що, вирвуся нарешті з дому, тут мені остогидло! Коли поїдемо?

— Зажди-но… Сьогодні середа, дев'яте, так?.. Мушу обговорити справу з шефом, домовитися про машину. З нами поїде Богдан Полонський… може, ще хтось. Ну, побачимо. Отже, у п'ятницю, одинадцятого. Підходить?

— Так, у четвер було б гірше, бо цього дня дружина сидить удома. А в п'ятницю на цілий день їде до тещі. О котрій годині поїдемо?

— Раненько. Скажімо, о восьмій. У четвер увечері я тобі зателефоную.

Він вибрав цей день — понеділок, сьомого грудня, — бо хотів потім мати цілий тиждень для влаштування різних справ. Розраховував перетнути кордон у вівторок і не пізніше четверга дістатися Мюнхена. Там уже не доведеться поспішати. Найважче залишиться позаду.

Паспорт був підроблений досконало, недарма ж за нього сплачено тисячу доларів. Провал на кордоні міг обійтися дорожче. Не пожалкував він грошей і на невеличкого, але жвавого «фольксвагена», бо «опель-рекорд» мусив стояти вдома. Данута могла два або й три дні не повідомляти про зникнення чоловіка — до цього він її привчив, але про викрадення машини сповістила б міліцію негайно, бо потребувала її щодня.

Тому Пасовський сів на світанку в темно-синій «фольксваген» з варшавськими номерами, що їх перед кордоном мав змінити на західнонімецькі. Вбрався, як турист середнього достатку, до валізки поклав виключно одяг і речі, придбані за кордоном минулого року. В піджаку мав паспорт на ім'я Казимира Пасовського, іноземний же паспорт старанно сховав у машині разом з валютою. Для антуражу жбурнув на сидіння «Жицє Варшави» й пачку «екстра-міцних» сигарет. І, нарешті, підготував посвідчення про службове відрядження до міста, що лежало за лісом і Урочищем. Це влаштував знайомий кадровик однієї фабрики, за що отримав банку іноземної розчинної кави.

Через Варшаву Пасовський їхав так, щоб обминути бар, де чорнява пані Данута посміхалася до ранкових відвідувачів, готуючи їм каву. Він не бажав навіть бачити зараз присипаний снігом вицвілий зелений навіс над дверима. Згадавши про Моніку, Пасовський посміхнувся. Хоча… правду кажучи, їй слід подякувати, адже він отримав від неї кілька сотень тисяч злотих, дві двадцятидоларівки і ще дещо.

Бідолашна Моніка… Дурна, старіюча, наївна Моиіка. Ох, скільки зусиль довелося докласти, щоб непомітно прилаштувати апарат у її спальні, йому кортіло реготати, коли тремтяча від ляку та обурення жінка показувала знімки, бо перед цим він проявив плівку й поробив відбитки. Він реготав, пишучи їй листи від шантажиста.

А ось коли на сходах будинку на Крайовій він кинув їй на шию брудну ганчірку й заткнув рота, то йому вже було не так смішно. Це був ризикований вчинок — адже кожної миті хтось із мешканців міг піднятися ліфтом чи вийти до сміттєпроводу і побачити цю сцену.

Але найбільш ризикованим було систематичне перевтілення в Якуба Уража й повернення до власного образу; однак якось сходило йому, усе вдавалося. Він здобув, що хотів, — і перед ним відкривався шлях до легкого, безжурного життя. Йому було тридцять шість років, здоров'я, вроди, грошей не бракувало. Чого ж іще бажати?

Жодного разу він не згадав про замордованого хлопця — Данієля Мрозіка. Він просто усунув його, наче перешкоду, й пішов далі. Крім того, зорієнтувався, що від певного часу міліція вже не кружляє лісом та Урочищем — мабуть, надокучило. Та й, зрештою, що їм робити на давно вкритій снігом галявині?

Він їхав до лісу бічною, добре відомою йому дорогою. В разі чого скаже, що шукає короткого шляху до міста або шукав такий шлях і заблукав. Школи й нічого йому не пришиють, особливо — вбивства. Якщо вони й досі не знайшли вхід до підвалу, то вже й не знайдуть, а як і знайдуть, то нічого цікавого там не побачать. Хай навіть припустять, що хтось тут був і щось переховував, але хто й що?

Він розсміявся. Правду кажучи, навряд чи хто зміг би так спритно обвести власті кругом пальця, як це зробив він. Ще день, ще ніч — і він буде далеко.

Машина котилася засніженою дорогою аж до самого Урочища. Він загальмував, вимкнув двигун і зо дві хвилини чекав, чи не почує голосів, гавкання собак, хрустіння чобіт по снігу. Потім вийшов з машини. Навкруги було тихо. Виймаючи з кишені ключі од дверцят підвалу, він мимохіть подумав, що користається з них востаннє, а потім може викинути.

Дерева почали шуміти, розшалівся вітер, спохмурніло небо. Сипонув сніг. Пасовський обійшов брили й зупинився біля прихованого входу, легко знайшов шпаринку, встромив ключ і повернув. Завіси навіть не рипнули — нещодавно він їх змастив. Відчинивши двері, Пасовський увійшов, нахиляючи голову під низьким склепінням. Потім замкнув зсередини, щоб непроханий гість не перешкодив йому зробити замислене.

Пасовський із задоволенням відзначив, що в підвалі нічого не змінилося, все було так, як і два тижні тому, коли забирав частину коштовностей. Він запалив свічку. Крізь вентиляційний отвір можна було почути, як шумлять дерева, дедалі лютіше реве вітер. Звідти війнуло холодом — мабуть, починалася хуртовина. Це трохи занепокоїло Пасовського, але відкладати від'їзд він не хотів; до того ж, на його думку, «фольксваген» міг витримати навіть бурю — машина була в чудовому стані, бак повний бензину, в багажнику лежало достатньо всіляких запасних частин.

Він запалив ще одну свічку — більше не було потреби заощаджувати — й почав виймати з сейфа коштовності. Багато, на жаль, не міг узяти, мусив пам'ятати про митників. Долари він порозпихав по кишенях. Золоті двадцятидоларівки, обидва золотих зливки та найціннішу іноземну валюту Пасовський поклав до торбинки, повісив її на шию й застебнув сорочку. Й у цю мить з усмішкою згадав, що саме так переховував свої скарби той ювелір з Волі, якого пограбував Оператор.

Цікаво, що зараз коїться з тим рудим? А ще — з Мандоліною, завжди бундючним і зухвалим злодюжкою, якого міг угамувати лише Якуб Ураж, бо злодій побоювався пістолета. І ще — з усіма тими, хто систематично зносив йому крадені коштовності.

Сильний подмух вітру вдерся крізь вентиляційний отвір і загасив одну свічку, друга тривожно замиготіла. Казимир зіщулився від холодного вітру, загорнувсь у куртку й поспішно зібрав останні речі. І ось нарешті він був готовий.

Саме тоді, зовсім зненацька, щось прогуркотіло над дахом підвалу, перекотилося, посунулось, глухо задудніло. Пасовський почув, як з тріском ламаються гілки, як шурхотить, осипаючись, сніг. Якусь мить він стояв непорушно, намагаючись відгадати, що сталось. А коли настала тиша, заспокоївся, застебнув куртку, взяв у ліву руку сумку, в праву — ключі й підійшов до дверей. Свічку лишив запаленою, щоб бачити отвір замка, встромив ключа, повернув, штовхнув двері, але… вони не піддались. Іще не розуміючи, що сталося, Пасовський попхнув міцніше, потім — щосили. Нічого не вийшло. Наче з того боку якийсь велетень уперся в двері й не дозволяв їх відчинити.

Пасовський аж упрів. Скинувши куртку, він одклав сумку вбік, уважно оглянув замок, але той був у порядку. Що ж сталося?! Він пам'ятав, що біля входу лежали камені — то, може, котрийсь із них привалив двері? Однак ці камені були не такі-то й великі, їх він, мабуть, міг би відсунути. Зібравши всі сили, Пасовський наліг ще раз, упираючись ногами в підлогу, його обличчя почервоніло, жили на скронях набрякли.

І знову нічого. Тепер його охопив страх. Ні, треба сісти, перепочити й спокійно обміркувати ситуацію. За кілька хвилин він підвівся й уперто, з величезним зусиллям, спробував відчинити. І ось нарешті двері зрушили, утворивши шпаринку ледве як на два пальці. Він схопив зі столу свічку, присунув вогник до отвору, щоб побачити, що саме блокує вихід. І тут відчув, що холодний піт зросив спину, а серце почало шалено лопотіти…

Тепер він знав, що трапилось. Отой гуркіт і грім викликало дерево, могутній бук чи дуб, що під напором вітру впав точнісінько на двері підвалу. Стовбур уже давно, мабуть, струхлявів од старості.. Крізь шпарину Пасовський бачив місцями засніжену почорнілу кору, міг навіть доторкнутися до неї пальцем — але підважити стовбур не міг. От якби пощастило просунути крізь отвір руки…

Пасовський відчув, що в нього тремтять коліна; він сів і витер піт з чола. «Зачекаю, — гарячково думав він. — Не поспішатиму, треба все обміркувати. Мусить же бути якийсь вихід. Я ж не можу лишатися тут… Нагорі машина, паспорт, вільний шлях за кордон, нагорі все!»

А тут — лише смерть.

Він зірвався, припав до вентиляційного отвору. Може, пощастить зрушити ті брили, розширити отвір, крізь який проходило повітря? Він оглянув підвал, ухопив залізний лом, виліз на стіл і потягся до отвору. Але за кілька хвилин відчув, що нічого не вийде. Брили були величезні, щільно припасовані одна до одної, він не міг би зрушити їх навіть з того боку.

А може, ломом відштовхнути стовбур, що завалив двері? Або… перепиляти його, просунувши пилку в шпарину? І тут Пасовський згадав, що в підвалі немає пилки, немає жодного іншого знаряддя, крім складаного ножичка, якого він завжди носив у кишені, — та ним у стовбурі можна виколупати хіба що маленьку дірочку.

Незабаром Пасовському захотілося їсти. Потім почала мучити спрага. Він від люті закусив губу — в машині лежали термос із кавою та бутерброди! Пересохлими вустами Пасовський злизнув трохи снігу, що влітав у отвір між брилами. Їжі в підвалі не було…

Він ще багато разів пробував підважувати двері, та тільки позбивав шкіру на руках. Ставало дедалі холодніше. Голод минув, але потім з'явиться знову й дошкулятиме чимраз гостріше й нестерпніше. Сніг уже, мабуть, перестав падати.

Пасовський сів і сперся головою на руки. Йому раптом спало на думку, що отак надійде кінець його життя. І це може бути дуже швидко. А найкраще тільки-но мало розпочатися! Здавалось, перед ним відкривається шлях, всіяний трояндами…

Він відчував, як повільно клякнуть ноги, руки, й підхопився і почав бігати підвалом, розтираючи змерзлі долоні, бив себе ними по плечах і притупував. Знову повернувся голод, нутрощі зсудомило, спрагле горло вимагало води.

На третій ранок він відчув себе настільки слабким, що змушений був лягти на підлогу. Хотілося заснути, але свідомість підказувала — замерзне. Довелося знову підводитися й робити гімнастичні вправи. З'явились галюцинації — то він розмовляв у барі з Данутою, то в брудній кімнаті на Празі скуповував у когось коштовності…

Так, коштовності. Пасовський вийняв їх із торби, розкидав по столі й у якомусь запамороченні почав розглядати. Раптом згасла остання свічка. В підвалі настала темрява.

«Кінець… — подумав він. — Я вже звідси не вийду…»

В темряві вималювалася якась постать, він побачив її цілком виразно. То був білявий хлопець, але замість обличчя в нього була жахлива кривава маска. Пасовський утупився в нього, йому вчулось, ніби той щось каже. Пасовський здригнувся й протер очі. Привид зник. Останнім зусиллям в'язень підвалу вхопив закляклими пальцями ножичка, пошкандибав до дверей і став дряпати тверду кору…

Ранок у п'ятницю видався тихим, безсніжним, мороз не перевершував двох градусів, про кращу погоду для поїздки годі було й мріяти. Скоріше через неуважність свого шефа, ніж завдяки його доброму серцю, Щенсний отримав «полонез» на цілий день і під'їхав під дім Турського відразу після восьмої. В машині ще сиділи капітан Полонський і сержант Яблонський — досвідчений фахівець із кримінального відділу; він завжди брав участь в операціях, коли ситуація була досить заплутаною. А саме так нині її оцінив Щенсний.

Був у машині ще й невеликий світло-бурий пес, породи такса, на ім'я Маг. Пес належав сержанту, їздив з ним усюди, де тільки було можна, і допомагав, як умів. З допомогою майора Турський спустився ліфтом, обережно сів у машину. Маг тихо гавкнув, обнюхав ногу в твердому гіпсі, а потім спокійно поклав на неї свою довгу голову з іще довшими оксамитовими вухами. Яблонський хотів його прогнати, але Турський розсміявся й не дав. Йому здавалося, що він через гіпс відчуває тепло собачого тіла. Поїздка його тішила — це давало змогу втекти з-під нагляду лікарів і дружини.

Майор вів «полонез», перемовляючись із капітаном Полонським, який сидів поруч. Капітан ставився до справи досить скептично.

— Якщо там і є підвал, — казав він, — то що нам з того? Знайдемо трохи сміття або в найкращому разі — покинуте лігво якихось волоцюг.

— Може, й так, — пробурмотів Щенсний, — а може, й ні… Слухай, я боюсь, коли б Пасовський Не втік.

— Куди?

— За кордон. Прикордонників ми попередили, але він, мабуть, добрий актор і неабиякий пройда. Ти ж знаєш, зараз аж надто легко прослизнути з чужим паспортом, особливо в гурті іноземних туристів. Це теж наслідок нинішньої вседозволеності в нашій країні.

— Ну гаразд, але чому ти вважаєш, що він може чкурнути?

— Бо його вже кілька днів немає вдома. Ми перевіряли.

— А що каже дружина?

— Трохи занепокоєна, але вона звикла до його мандрів.

— Він поїхав «опель-рекордом»?

— Ні.

— То, може, повернувся до постаті Уража та тієї квартири на Празі?

— Виключено. Квартиру замкнено, опечатано, і вона під наглядом дільничного інспектора. Власне, втеча немає для Пасовського сенсу. Навіщо було влаштовувати інсценізацію смерті Якуба Уража, щоб усе починати спочатку?

— Ти впевнений, що Пасовський — це Ураж?

— Іще не зовсім. Але багато чого про це свідчить. Розумієш, ми саме для цього їдемо на Урочище. Я мушу пересвідчитися, що в лісі немає більше жодних слідів… Там може виявитися добре обладнане скупницько-злодійське лігво. І ще скажу; я вважаю, що Мрозіка вбито через те, що він випадково або свідомо викрив цю схованку. Отже, сьогодні мусимо знайти відповідь на всі ці запитання.

Машина в'їхала в ліс. Турський щось розповідав сержантові. Маг висловлював своє незадоволення, коли «полонез» підкидало на корчах та вибоях, тому Яблонський узяв його на коліна.

Раптом капітан вигукнув:

— Дивіться — на галявині стоїть машина!

— Справді… — відгукнувся Щенсний, пригальмовуючи. Офіцери перезирнулися й сягнули по пістолети.

— Лише одна машина… — пробурмотів сержант. — У «фольксвагені» вміститься не більше п'яти!

Він розстебнув куртку, за поясом у нього теж стирчав пістолет.

Турський здивовано зиркав на них, нічого не розуміючи.

— Ось тут стояли наші намети, — кивнув він рукою на галявину. — Чому ми не їдемо далі?

— Зараз поїдемо.

Полонський і сержант із собакою вискочили з машини і почали уважно роздивлятися довкола. Маг байдуже нюхнув землю, махнув хвостом і не став гавкати. Майор повільно під'їхав до «фольксвагена» й зупинився поряд. Темно-синя машина була вкрита снігом. Двигун уже, мабуть, давно охолов. У замку запалювання висіли ключики.

Щенсний вийшов з машини, підступив до «фольксвагена» й відчинив дверцята, намагаючись зрозуміти, що тут сталося, хто, коли й навіщо покинув машину. Він побачив акуратно складені речі, легкий плед, недбало кинутий на сидіння, кілька недокурків в попільничці, термос, невеликий згорток поряд, — мабуть, бутерброди.

— Сподіваюсь, водія ніхто не вбив, — напівжартома кинув Полонський. — Але тут його нема досить давно. Подивися — снігу не було вже три дні, а машину добре-таки занесло, отже, вона стоїть тут щонайменше від вівторка. Ага, ось і газета, — сягнув він по «Жицє Варшави». — Номер за понеділок! Тобто — за сьоме грудня. А нині в нас одинадцяте.

Сержант роздивлявся довкола, хотів відшукати сліди людини, яка відійшла од «фольксвагена» й досі не повернулась. Але галявину вкривав сніг, на якому помітні були лише дрібні хрестики пташиних лапок — це, мабуть, розгулювали ворони.

— Треба ретельніше обшукати машину, — наказав майор. — Може, це щось нам підкаже.

Раптом Маг, який досі без особливої зацікавленості обнюхував брилу за брилою, настовбурчив холку й загарчав. Яблонський підбіг до нього. Пес гарчав біля товстого великого стовбура, що лежав поміж каменями. Дерево було старе й порохняве, певно, його звалив вітер.

— Що там, песику? — Сержант схилився над стовбуром. — Ну, що ти там винюхав?

Маг сердито гаркнув, притулив чорного вогкого носа до порепаної кори, якусь мить нюхав, потім несподівано почав дряпати землю біля дерева й гавкати. Яблонський опустився навколішки біля собаки, але нічого цікавого не помітив.

— Може, там лисиці? — припустив капітан.

Тим часом Турський виповз із машини і роздивлявся довкола. Краєвид був цілком інший, ніж тоді, коли кілька років тому на Урочищі стояв археологічний табір. Тоді було літо, брили поросли височенним бур'яном і кущами дикої малини. Але дещо Турський все-таки запам'ятав, бо докульгав до поваленого дерева, подивився вгору на верхівки трьох сосен, що росли одна біля одної, й сказав:

— Це саме під оцим зламаним стовбуром. Пес відчув отвір. Але треба відсунути стовбур. Чи зможемо?

— Ти, в усякому разі, лише дивитимешся, — рішуче застеріг його Щенсний. — Я не хочу мати на сумлінні ще й твою ногу. Сідай-но у «полонез» або, як хочеш, отут збоку, на камені. А ми втрьох спробуємо звільнити отвір. Ти впевнений, що це саме тут?

— Так. Пам'ятаю, як сів на цьому камені, що з одного боку наче обтесаний сокирою. За стовбуром мусить бути… Та ви тільки відсуньте, а я покажу.

— Товаришу майор, чи не знайдеться в нашому багажнику чогось такого, чим підважити стовбур? — спитав сержант.

— Може, й знайдеться, подивіться, — майор простяг ключика.

Виявилося, багажник ховає в собі безліч корисних речей, між якими товстий залізний шворінь, мотузки, цвяхи, молоток і навіть невелика сокира. «Полонез» належав полковникові Даниловичу, а керівник відділу був людиною передбачливою.

Вони примірились до стовбура, підклали шворінь, зачепили мотузкою за гілки. Спочатку дерево чинило відчайдушний опір, потім здригнулося і пересунулось на два сантиметри вбік. Тоді Маг, що уважно до всього приглядався, раптом сів і жалібно заскімлив.

— Що з ним сталося? — розсердився капітан.

— Дивіться! — прошепотів Щенсний.

З одного боку стовбура кору було обдерто, звідти посипалась тирса. Коли дерево ще трохи відсунули, на землю впав кишеньковий ножик.

Усі застигли від несподіванки.

— Відсуньмо ще трохи — наказав майор.

Ще кілька сантиметрів — і з'явилася рука. Посірілі закляклі пальці нагадували долоню, відбиту в статуї. Офіцери мовчки перезирнулися й почали тягнути дерево за мотузки, аж поки побачили невеликі двері. Вони вільно відчинилися, зсередини в замку висіли ключі. На підлозі лежала скоцюрблена людина; одна рука тяглась до отвору, друга була відкинута вбік.

— Пасовський! — вигукнув Щенсний, і досі не довіряючи очам. Він торкнувся тіла, але й так було ясно, що той давно помер.

Турський прикульгав до дверей й здивовано мовив:

— Тоді тут було інакше! Хтось умеблював приміщення, дивіться: стільці, стіл… Ой гляньте… тут ціла скарбниця! І навіть вогнетривкий сейф, але порожній…

Усі спустилися до підвалу. Через прочинені дверці, які сержант підпер шворнем, падало світло. Чоловіки брали одну за одною й розглядали розкидані по столі коштовності, недогарки свічок, а потім довго вдивлялися в посиніле обличчя людини, яка нагромадила стільки багатства, що так і не допомогло їй в останні години ні поїсти, ні зігрітись, ані вийти на волю.

Майор, який досі не міг отямитися, вийняв з кишені трупа документи й поклав на стіл. Там був паспорт на ім'я Казимира Пасовського і посвідки про відрядження. Крім того, в кишенях куртки і піджака було безліч доларів, фунтів стерлінгів і; польських злотих. Під сорочкою, в торбинці, Пасовський також тримав іноземну валюту та два золотих зливки.

— Але й нахапав… — пробурмотів Турський, — звідки інженер міг здобути таке багатство?

— Ну, інженером він, мабуть, взагалі не був, — відповів Щенсний. — А от як скупник накопичував усі ці долари, золото й коштовності. Мене лише дивує… — Він урвав мову, а за хвилину звернувся до Полонського: — Богдане, обшукай-но краще «фольксваген».

— Що там має бути?

— Він не міг виїхати за кордон без паспорта. А тут його немає.

— То, може, й не збирався за кордон?

— Як же? З усім отим? — майор кивнув рукою на стіл. — Зрештою, ми в цьому пересвідчимося. Гадаю, десь у машині схований паспорт.

За чверть години Полонський приніс до підвалу паспорт громадянина ФРН Хайнріха Вернера із вклеєною фотографією Пасовського, чимало доларів і валізку. В ній лежав одяг, черевики, білизна й туалетні приналежності — все закордонне, а також західнонімецькі газети, польська горілка й пачка сигарет.

— Виходячи з того, що в машині лежав понеділковий номер «Жицє Варшави», Пасовський приїхав сюди сьомого. П'ять діб… Голод він, може б, і витримав, але спрагу — ні. Крім того, він замерз. Ну, й жодної надії вибратися з льоху. Він намагався ножичком довбати отвір у стовбурі, — сказав Яблонський. — Сізіфова праця й жахлива смерть.

Щенсний рвучко обернувся, очі його заблищали.

— Отут, на цій галявині, — сказав він, — Пасовський убив Данієля Мрозіка. Ми вже ніколи не дізнаємося, чому саме, але багато свідчень вказує на те, що хлопець був абсолютно безневинний. Він, мабуть, застав Пасовського за якимись маніпуляціями в підвалі чи просто десь на Урочищі — й загинув, бо став небезпечним свідком. А всі ці коштовності, долари, золото крадені.

— Я забув тобі сказати, — втрутився Полонський. — Ми натрапили на групу наркоманів. Вони зізналися, що психотропні засоби їм постачав Пасовський. Щоправда, своє прізвище він не називав і старанно конспірувавсь, але вони якось його підгледіли, коли він повертався додому. Та й на знімках упізнали. Тепер я знаю, для кого Завадовський крав наркотики. Ну, це вже, мабуть, усе… — він замовк, дивлячись на задубілий труп.

Опівдні на галявині з'явилася машина поховальної контори й забрала тіло. Коштовності, валюту, інші речі та документи офіцери відвезли до управління. Повідомили також і Дануту Пасовську, ще не певні, чи знала вона про злочинну діяльність свого чоловіка й чи брала сама в ній участь. Цією справою вже займався прокурор.

Увечері наступного дня Полонський і Кренглевський прийшли до Щенсного. Обидва були збуджені, не знаходили собі місця. Тоді майор відшукав залишки кави, поставив чашки на стіл, а потім сказав, виймаючи з кишені картку:

— Хлопці, я, здається, ще ніколи й нікому не читав віршів, але цей прочитаю. Його написав наш колега. Послухайте-но уривок:

Усі довго мовчали. Кренглевський пробурмотів: «Ех, чорт забирай!» — це свідчило, що він вкрай зворушений. Тихенько грало радіо, музика створювала чарівний настрій. Полонський підвівся, підійшов до календаря.

— Завтра неділя. Як ви гадаєте, нам дадуть виспатися?

— Котра година? — спитав Щенсний, якому не хотілося розплющувати очі. Він думав одразу про багато речей, відчував утому і задоволення, що справу закінчено, трохи побоювався, що в ній ще не все було розплутано і з'ясовано.

— Північ надходить, — відгукнувся капітан. — За три хвилини північ… Чи ви пам'ятаєте?.. — він підійшов до вікна й розчинив його навстіж.

Десь, далеко наростав, повільно наближався й потужнішав могутній гуркіт бойових машин піхоти. Офіцери напружено дослухалися. Минула північ, почався новий день.