Зневажаючи закон

РОЗДІЛ 2

У кав'ярні було затишно й майже порожньо. Початок квітня приніс нарешті п'ятнадцять градусів тепла й сонце. Однак вечорами було ще холодно й опалення діяло, хоча теплоцентралі вже працювали на останніх залишках вугілля. Бо шахти раз у раз страйкували.

У кутку зали, де стояв опалювач, жінка з гарним обличчям і світлим волоссям поклала руку на дерев'яну решітку, насолоджуючись приємним теплом. Вона посміхалася, слухаючи, що каже високий молодик з буйною чуприною й рум'яним обличчям, який сидів навпроти неї. В нього були великі блакитні очі.

— Не віриш? — ображено спитав він.

— Та вірю! Вірю, що ти мене кохаєш. Адже ти весь час це мені доводиш своїми діями. Зрештою, ми, жінки, завжди відчуваємо такі речі, — розсміялася вона. — В нас є на це безпомильний інстинкт.

— Чому ж ти не хочеш, щоб я до тебе прийшов?

— Сьогодні це неможливо. Зрозумій, Казику, він мав повернутися ще вчора, отже, нині може приїхати будь-якої миті. Я не бажаю ризикувати, для цього в мене надто слабкі нерви.

Тепер уже почав сміятися він.

— Ти — й нерви! Ти ж найспокійніша з усіх жінок, яких я знаю.

— Бо я ціную спокій. А насправді я надміру вразлива. Ти не такий, я знаю. Мабуть, саме тому, для контрасту… — Вона пестливо провела пальцями по його волоссі. В цій кав'ярні можна було не остерігатися чужих очей. Тут, на масиві, далеко від центру міста, жодних знайомих не було. — Ну, дивись веселіше! Адже ти був у мене вчора, й позавчора, й тиждень тому…

— Підрахувала? — Він насупився. — Може, ще й у блокноті нотуєш?

— Казику!

— Пробач, — він схилився до її ручки й кілька разів поцілував. — Але й ти мене зрозумій. Моя дружина… та що про це казати.

— То й не кажи. Не хочу про неї чути. Я ж не розповідаю тобі про свого чоловіка.

— І правильно робиш. Уся драма в тому, що ні ти, ані я не можемо розлучитись. Ти ж знаєш, бар належить Дануті. Цей сірий «опель» теж, ну й квартира. А мені вона виплачує зарплату, — глузливо посміхнувся він. — Це, звичайно, не так-то й мало, але сам я, відверто кажучи, нічого не маю. А ти…

— А я, — з притиском перервала вона, — маю чоловіка на високій посаді, з віллою й двома машинами, маю гроші, коштовності, хутра — і все це можу будь-якої миті втратити, якщо він довідається про нас. От тоді я вже нічого не матиму.

— Тому нам лишаються тільки такі потаємні зустрічі. Сумно, а що робити? Ми обоє не створені для поневірянь… А може, все-таки?..

В неї зненацька прокинулася підозра.

— Слухай-но, Казику! Хай тобі це ніколи й на думку не спадає!

— Ти про що?

— Я від Яцека не піду. Зрозуміло? Пам'ятай, що ти ніколи, ні в якому разі не повинен…

Казимир спалахнув:

— Моніко, ми знайомі вже кілька місяців, а це не так мало. Чи підводив я тебе коли? Я теж ціную своє особисте життя. На все треба дивитися реалістично. Якщо я й сказав «а може?», то це був лише порив засмученого серця, — щиро посміхнувся він. — А красиво, правда? Як у пісеньці. Слухай, нам уже час іти.

Моніка пригальмувала свій темно-синій «вольво» перед віллою, вийшла й відчинила двері гаража. Побачивши темні вікна обох поверхів, вона полегшено зітхнула, — а може, й пожалкувала, що відмовила Казику, — бо це значило, що директор, доктор наук Яцек Кропінський і досі не повернувся з відрядження. Їй подобалося бути самій у цьому елегантному затишному будинку, обладнаному всім необхідним. Що частіше вони зустрічалися з Казимиром, вродливим і молодшим за неї на три роки, то більше вона потребувала такої самотності. За рік виповниться сорок, це саме той вік, коли жінці необхідні відпочинок, досконала косметика, масаж і старанний догляд за обличчям, руками, зачіскою, а про вбрання годі й казати. Все це задля того, щоб молодший коханець не помітив жодної зморшки, сивої волосинки або тіней утоми під очима.

Розмірковуючи про це, вона відчула, що таки втомилася. Побачення (банальне слово) вимагали дедалі більших зусиль. Інколи хотілося покласти край цьому зв'язкові, вдягти звичайнісінький хатній халат, ступити в капці й човгати по хаті розпатланою, без ніякої косметики, й цілком розслабитися. Яцек — якщо на цей час він буде вдома — не зверне особливої уваги на її вигляд. По кільканадцяти роках подружнього життя це стає за звичку. Проте Яцек вимагав, — і дуже категорично, — щоб на прийомах та в гостях, куди вони ходили разом, його дружина була красивішою за всіх. У цьому випадку він прискіпливо обдивлявся її зачіску, обличчя, прикраси і не вибачав ані найменшого недбальства. Так було на людях, удома ж його цікавили лише власні справи та особистий комфорт.

Добре-таки було, що він і досі не повернувся. Моніка могла поніжитися в теплій воді, вкритій ароматною піною, — закордонних парфумів у неї не бракувало; потім вона зателефонує котрійсь подрузі, довго розмовлятиме, попиваючи каву, не побоюючись, що Яцек нервує, бо йому ж завжди «негайно потрібний телефон»… Спокійний, вільний вечір. Це було дуже добре.

Моніка замкнула гараж, пішла до дверей. Так званої хатньої робітниці в цей пізній час, без сумніву, вже не було; Моніка навіть зраділа, бо хотілося лишитися самій. У поштовій скриньці на дверях щось біліло. Моніка вийняла пошту: листівки, рахунок за телефон, кілька листів до Яцека. І адресований на її ім'я конверт, надписаний незнайомою рукою. Зацікавлена Моніка ввійшла до хати, запалила світло у холі й кабінеті чоловіка, потім — у їдальні, бо їй подобалося, коли в усіх кімнатах видно, — це створювало почуття безпеки.

Знявши плаща, вона поклала рукавички під дзеркалом і попрямувала до кабінету, прихопивши з собою листи. Кореспонденцію чоловіка й рахунок Моніка притиснула бронзовим прес-пап'є, тоді сіла й почала оглядати «свого» листа. Літери великі й виразні, марки немає — отже, відправник сам укинув його до скриньки на дверях. Пальці намацали всередині якісь цупкі картки. Що ж це може бути? Найпростіше, звичайно, було б розпечатати, але їй хотілось трохи побавитися, спробувати вгадати, що в тому конверті.

Врешті ця гра їй набридла, й жінка рішуче розпечатала конверт. На стіл випали фотознімки і два аркушики, списані тією-таки рукою, що й адреса. Моніка подивилась на знімок, що впав зверху… І, ще не зрозумівши, що сталося, відчула, наче їй снігом сипонуло за шкіру, а серце нестримно закалатало у грудях.

— Не може бути! — жахнулася вона. — Це ж…

Ретельний огляд знімків позбавив останніх сумнівів. На фотографіях була вона, Моніка Кропінська, в цілком недвозначній ситуації. Замість одягу тіло Моніки оповивали чоловічі руки, а молодик, який паче зумисне дивився просто на фотографа, був Казимиром. На додаток ці найінтимніші сцени відбувалися саме тут, у її квартирі, в спальні, на тахті. В об'єктив потрапив навіть ріжок картини, що висіла на бічній стіні, частина шафи й гарна лампа з алебастровим абажуром на столику біля дивана. Наче підкреслюючи відповідний настрій цієї сцени, збоку лампи стояли два келихи.

А головне — і це було найгірше! — знімок аж ніяк не був спритним фотомонтажем. Моніка чудово знала, що подібні сценки в її власній домівці повторювалися не раз і не двічі. Але ж вона бувала наодинці з Казимиром. Наодинці! Призначаючи побачення, вона старанно дбала про те, щоб удома нікого не було — ні Яцека, ні родичів або знайомих, ані хатньої робітниці.

Як же так? Що сталося?.. Раптом вона згадала про аркушики. Відправник писав:

«Шановна пані! Ви безсумнівно впізнали, хто зображений на знімках. Отже, викладу свої вимоги щиро й відверто: як перший внесок маю отримати сто тисяч злотих, до того ж — тільки банкноти, що вже були в обігу; попереджаю — підробку помічу відразу. Гроші покладіть у целофановий пакет, зав'яжіть його, а потім найближчої середи або четверга, тобто двадцять другого чи двадцять третього квітня, привезіть до кафе «Гетьманського» в Вілянуві. Точніше, Ви повинні під'їхати до кав'ярні й припаркувати машину. Після цього підійти до найближчої лави на алеї, що веде до палацу. Пакет з грошима покласти під лаву. Якщо на цю мить поряд виявиться сторонній, заждіть у машині, поки він піде. Пакет покладіть непомітно, — підкреслюю, непомітно, — бо якщо він потрапить до чужих рук, це коштуватиме Вам ще стільки ж. Отже, непомітно поклавши пакет, не озираючись, ідіть до машини і негайно їдьте звідти. Другий — останній — внесок на таку ж суму хочу отримати в червні, коли саме — повідомлю окремо. Отримавши його, надішлю Вам негативи знімків, до того ж — усіх, бо маю ще чотири подібні. Навряд чи мушу попереджати, що у випадку, коли Ви повідомите про це міліцію, прокуратуру чи навіть когось із знайомих, то я, зрозуміло, грошей не отримаю, однак знімки негайно будуть покладені на письмовий стіл Вашого чоловіка в установі, де він працює, та ще й так, щоб їх могли побачити секретарка, прибиральниця й ще дехто. Я настільки добре знаю Вашого чоловіка, що міг би досить точно передбачити час вашого розлучення, якщо не отримаю грошей».

Повільно й уважно, слово за словом, Моніка перечитала листа. Найбільше її вразила не сума, а вислів «знаю Вашого чоловіка»… Отже, це хтось із друзів Яцека! Але ж як, яким чином?..

Задзвонив телефон, і вона здригнулася від несподіванки. Краще за все було б не брати трубки, але могло статися, що то Яцек. Може, він уже знає? Довелося відповісти.

— Мошко, ти сама вдома? — збуджено прошепотів у трубці голос Казимира. Діставши підтвердження, він повідомив — Уявляєш — я знайшов у скриньці…

— Отже, ти теж?

Казик волів не говорити про це по телефону, прохав, щоб вона негайно прийшла до найближчого кафе, якщо, звичайно, ніхто не заважає. Моніка вдяглась, поклала до сумочки конверт з листом і знімками й вийшла з дому. За кільканадцять хвилин до її столика підсів захеканий Казик.

— Довелося бігти, бо «опеля» саме немає, а спіймати таксі не зміг…

Діставши з кишені такого ж конверта, Казимир, озираючись навколо, показав знімки. Вони були ідентичні, але змістом лист трохи різнився: від Казимира шантажист вимагав усього двадцять тисяч, бо знав, мабуть, фінансові можливості адресата. А ось дата, місце і спосіб доставки грошей співпадали повністю.

— Слухай, ти не підозрюєш нікого із знайомих чоловіка? — знервовано запитав він, висипавши половину цукру повз чашку з кавою.

— Ні. Треба подумати. Більш за все мене дивує, яким чином зроблені ці знімки!

Казик певний час напружено щось обдумував, потім відповів:

— Власне кажучи, є лише одна можливість. Людина, яка буває у вашому домі, непомітно приховала апарат десь у спальні.

— Хіба ж фотоапарат здатний самотужки знімати? Це ж тобі не бомба з годинниковим пристроєм! — роздратовано вигукнула вона й відразу ж урвала, бо Казик застережливо приклав пальця до вуст.

— Я не вмію фотографувати, але… Слухай, а чи фіранки на вікнах були позапинані?

— Безумовно. Ми зустрічалися тільки вночі, а я завжди звечора щільно запинаю фіранки.

— Мені спало на думку, — роздумливо почав Казик, — що фотографувати можна в інфрачервоних променях, розумієш? Це коли фотографований об'єкт перебуває в повній або майже повній темряві. Я колись читав чи в журналі, чи в книжці… зрештою, це не мас значення… то там, здається, йшлося про те, що знімати так можна навіть з далекої відстані. Десь, чи не в Англії, поліція саме за допомогою такого приладу слідкувала за грабіжниками й схопила їх саме тоді, коли вони вдиралися в неосвітлений магазин на неосвітленій вулиці.

— Отже, — резюмувала Моніка, — хтось за нами підглядав? Не виключено, що якийсь мешканець будинку навпроти або й ще далі. Він поробив ці знімки і, хто знає, чи не виклацав повну плівку…

На саму думку про це Моніка зблідла. Казимир співчутливо глянув на неї і замовив коньяк.

— Немає, — байдуже відповіла кельнерка.

— Тоді горілку! — нетерпляче гукнув він.

— Горілка є. Скільки?

— Двічі по сто. Я теж вип'ю.

Він нервував не менш за коханку, але бадьорився. Заїдати довелось тістечками, бо більш нічого в кафе не було.

— Ти знаєш кого-небудь з будинку навпроти вас? — тихо спитав Казик.

Моніка мовчки заперечила. З тих, хто інколи бував у Кропінських, на їх вулиці ніхто по жив.

— Казику, якщо це хтось із твоїх знайомих?

— Виключено! Це я можу гарантувати.

— А твоя дружина?

Це прохопилось несподівано. Моніка навіть не збиралась таке питати й тепер аж сама збентежилась. Помовчавши, Казик похитав головою.

— Ні. Я з таким же успіхом міг би спитати: а твій чоловік?.. Ні, Данута і Яцек — поза підозрою. Якби будь-хто з них про щось знав і хотів спіймати нас на гарячому, то міг би зробити це набагато простіше — скажімо, взяв би й несподівано з'явився вдома… Та й грошей, звичайно ж, вони б не жадали, бо знають, що не маємо. До речі, звідки ти візьмеш ці сто тисяч?

— Продам частину коштовностей, — не вагаючись, відповіла Моніка. — За саме лише кольє дадуть тисяч вісімдесят. Ювелір, зрозуміло, запропонує менше, але що-що, а торгуватися я вмію, — гірко посміхнулася вона. — А до червня якось та зберу решту.

Моніка не питала, де Казик дістане потрібну йому суму, — він чоловік, тож повинен дати собі раду.

— Щось ми дуже легко погоджуємось на цей шантаж! — зненацька вибухнув він і перелякано стишив голос. — Слухай, я про це тобі ніколи не розповідав, але в мене є зброя — пістолет. Давай зробимо так: покладеш у пакет газети… ні, краще все ж таки гроші, на той випадок, коли в мене нічого не вийде. Я теж зроблю так, як велить шантажист. Поїдемо до Вілянува, скажімо, в середу, двадцять другого, так, щоб бути там біля дев'ятнадцятої. Він буде змушений швидко забрати гроші, щоб їх ніхто не перехопив, — тобто зробить це того самого вечора. Гадаю, сидітиме в машині десь біля кафе години з вісімнадцятої.

— Поїдемо разом?

— Ні, краще поодинці. Але, якщо хочеш, можемо їхати одне за одним, на невеликій відстані. Ти першою, а я за тобою.

— Чому? — Цей план її занепокоїв; і загалом уся ця справа видавалася ризикованою. До того ж вона й досі не була впевнена, чи не замішані тут Яцек або Данута. Перспектива втрати такого чоловіка лякала Моніку; їй хотілося плакати.

— Покладеш пакунок під лаву й поїдеш. За кілька хвилин я теж покладу і вдам, ніби теж їду геть, а насправді сховаю машину за рестораном «Вілянув», а сам обережненько повернусь пішки з боку палацу. На цей час там вже буде зовсім темно. Хочу затаїтися біля цього місця. Якщо хтось підійде до лави і сягне під неї — то це буде тільки він.

— А якщо не він, а вона? — раптом перервала Моніка.

— Яка «вона»? — Спочатку Казимир не зрозумів, потім гнівно підхопився: — Я ж тобі вже казав, що підозрювати Дануту безглуздо!..

— Я не мала на думці саме твою дружину… Але чому злочинець не може виявитися жінкою?

— То й що? Це навіть краще — побачивши зброю, жінка враз утече.

— А якщо це усе ж таки буде чоловік? Що тоді робитимеш?

— Ну, точно я ще й сам не знаю… Можливо, витягну пістолета, начебто я з міліції, і вигукну: «Руки вгору!» Або щось подібне. Головне — захопити його зненацька, розумієш?

— І це буде найдурнішою помилкою! — глузливо кивнула вона. — Хіба ти сам не розумієш: шантажист утече й усе почнеться спочатку. Гроші лишатимуться в нас, а знімки — в нього. Яка нам з того користь? Ні, ти вже, будь ласка, вигадай щось дотепніше. Перш за все нас цікавлять негативи та знімки. Може статися, що в нього взагалі з собою нічого не буде. Пригадай, він же цілком ясно написав: усе віддасть аж після другого внеску.

Казимир досить довго зі щирим поглядом дивився на коханку.

— А в тебе кебета! — проказав він нарешті. — І справді, треба якось інакше все це розіграти. Ну, а якщо зробити так: я погрожу пістолетом і примушу його…

Моніка знову перервала:

— А коли в нього теж є зброя? Тоді він сам зробить з тобою що схоче! Ні, любчику, така вигадка ні до чого.

Розгнівана й засмучена жінка замислилася. Казик, її коханий, чудовий хлопчина, виявився дурнем, до того ж — безпорадним. Щось таке відбилося, мабуть, на її обличчі, бо збентежений чоловік спалахнув рум'янцем, а потім одразу зблід, певно, прийняв рішення, гідне справжнього чоловіка.

— Моніко, — сказав він, дивлячись їй просто в очі, — покладись на мене!

— Що це означає? — Наче прокинувшись, жінка недовірливо поглянула на нього.

— Погодься, будь ласка, з моїм планом. Зроби так, як я скажу. Хоч би хто він був — я з ним упораюся. Зрештою… я його просто застрелю!

— З глузду з'їхав! — сахнулася Моніка. — Та чи в тебе взагалі є патрони до того пістолета? — Вона не питала, чи вміє він обходитися зі зброєю, бо знала, що в армії він служив.

— Ходімо! — Казик рвучко схопився, нагледів кельнерку й сплатив рахунок. Уже на вулиці він рішуче сказав — Пам'ятай, у середу, о сьомій вечора, перед «Гетьманським». Ми повинні це зробити, бо іншого виходу немає. — І, поцілувавши коханку, втік так спішно, що вона навіть не встигла відповісти…

Яцек повернувся наступного дня, але в понеділок знову поїхав у відрядження. Отже, тієї страшної середи, що її Моніка боялася, як вогню, його не буде, й це трохи втішило жінку. Кольє та перстень пощастило продати дуже вигідно. Тепер, хоча й з жалем, вона поклала в пакет сто тисяч купюрами, подбавши, щоб вони були вживані, — довелося добряче пожмакати деякі з них у руках.

О пів на сьому вечора вона, сама не знаючи чому, вбралася у скромненьку темну сукню — їй здавалося, що так буде найдоречніше, — і, стискуючи у руці торбу з грішми, сіла у свій «вольво» й рушила в бік Вілянува. З Казиком вони домовились зустрітись біля психоневрологічного інституту, на розі проспектів Собеського і Вілянувського.

Вечір був прохолодний, цілий день дмухав різкий вітер, надмухавши снігу, сніг швидко розтанув, від чого бруківка стала мокрою й слизькою.

Ще здалеку вона побачила сірий «онель-рекорд», що стояв на перехресті, освітлюючи фарами сквер біля лікарні. Моніка повільно під'їхала й побачила за кермом Казимира; на знак вітання він підніс руку й на мигах показав, що вона має їхати першою.

У такий час і за такої негоди біля кафе «Гетьманського» не було жодної машини; лише далі, біля самісінького ресторану, стояли три лімузини. «Чи не сидить в одному з них наш шантажист?» — майнула в голові думка, й Моніці нестримно закортіло під'їхати якнайближче й заглянути в обличчя водіям. Але вона вчасно відмовилась од того наміру: все одно в машинах зараз нікого немає, бо водії, найвірогідніше, сидять у ресторані.

Виходячи з машини, вона тремтіла від холоду й страху. Казимир тільки-но під'їздив до кафе. Жінка дістала пакунок з грошима й попрямувала до першої лави. Ніхто на ній не сидів, і взагалі в алеї було темно і безлюдно. «Він таки обрав надійне місце!» — з раптовою люттю подумала Моніка. Ще б пак, втратити таку купу грошей! Вона схилилася й сунула пакунок під лаву; нестримно хотілося зачекати на Казика, і водночас вона боялася, що й насправді дійде до стрілянини, а тоді з'явиться міліція, спитає, що вона тут робить… Ні, нізащо!

Вже не озираючись, Моніка сіла в машину й від'їхала. З Казиком було домовлено, що він зателефонує, коли все скінчиться. А якщо злодій теж стрілятиме й поцілить у нього?.. З переляку вона спітніла, додала газу й понеслась Вілянувським проспектом, уповільнила швидкість лише десь біля центру. Діставшися до своєї вілли, жінка мерщій кинулася до телефону — їй здалося, ніби в кабінеті пролунав дзвоник. Але телефон мовчав. Цілу ніч вона не спала, блукала по кімнатах, прислухалася до телефону — може, задзвонить? Прислухалася, чи не задзвонить і в двері, але даремно. І лише рано-вранці, коли місто прокидалося, озвався телефон. Не тямлячи себе, вона схопила трубку, готова до найгіршого.

Казик говорив так тихо й хрипко, що вона ледве його розуміла.

— Навіть не уявляю, як це сталося! Спочатку я сховався в кущах поблизу лави і просидів там години зо дві, аж поки закляк від холоднечі. Так ніхто й не підійшов. Тоді я мерщій до машини, щоб трохи відігрітися, на якусь чверть години — і повір, я увесь час не зводив очей з лави; щоправда, спостерігав здалеку, але ж, тільки-но ти поїхала, одразу перед кафе заблимав ліхтар… Отже, за якісь п'ятнадцять хвилин повертаюсь туди кружним шляхом і сиджу там ще біля години. І тоді мене наче щось штрикнуло: заглядаю під лаву — ні твоїх, ані моїх грошей нема!

— Забрав, мабуть, коли ти сидів у машині?

— Але як? Я не зводив очей з лави. Людина — це ж не муха! — розпачливо хрипів Казик. — Не можу збагнути, де він був, звідки підкрався, якою машиною під'їхав. Могло статися, що спочатку він ішов пішки, потім сів в автобус. Або й просто живе десь поблизу. Отже, гроші наші загули, а я ще й застудився…

— Нічого не вдієш. Тепер лишається чекати на другий лист. Збирай гроші, Казику!

— Та де ж я їх, у біса, візьму! — застогнав він. — Доведеться хіба що просити в дружини… Вигадаю якісь застарілі борги або ще щось… Слухай, нам поки що зустрічатися не слід. Я тобі зателефоную, люба.

Моніка думала про цю подію цілий день, якому, здавалося, не буде кінця-краю. Заснути вона вдень не змогла, хоча вночі й очей не стулила; довелося випити три чашки кави й два келишки коньяку. Руки тремтіли, повіки спухли, Моніка не могла позбутися відчуття страху, безперервно думала про того шантажиста, намагалася підігнати під цю таємничу постать знайомих, колег Яцека з інституту — й тих, кого знала особисто, і тих, про кого лише чула.

Жінка навіть відшукала в найближчій книгарні якусь наукову працю щодо інфрачервоних променів, але даремно намагалася бодай щось у ній зрозуміти. Там справді йшлося про фотографування в темряві і з далекої відстані, але це робилося з допомогою надто складної, як на її думку, апаратури. То, може, ця людина — інженер? Технік? Фотограф? Серед її знайомих жодного фотографа не було, проте інженерів — аж кільканадцять, майже стільки ж і техніків.

Моніка безпорадно никала кімнатами — на превеликий подив хатньої робітниці. Обіду навіть не торкнулася. Шкода було втрачених грошей, дошкуляв страх, але це ще було не все. Вона вмовляла себе: «Треба негайно порвати з Казиком!..» І дивно: якщо раніше Моніка інколи й справді бажала це зробити, стомлена необхідністю постійно підтримувати себе в стані «бойової готовності», то тепер відчула, що не може й не хоче поривати ці стосунки!

Сівши перед дзеркалом, жінка уважно розглядала своє обличчя. Так, вона зблідла, змарніла, але після того, що сталося, це нормально, справа не в тому. Безжальне й критичне око помічало дедалі численніші зморшки, дедалі виразніші складки на шиї — ознаку того, що молодість минула, ніщо її не поверне. Порвати з Казиком — це означало взагалі покласти край усім пригодам, усім потаємним романам, які вона так полюбляла…

Що на неї тоді чекатиме? Марне життя поряд із чоловіком, порожній дім — дітей вони не мали, а тепер про це вже було годі й думати; отже, нудьга. І постійне очікування на ту останню мить, що завжди колись надходить. У Моніки не було інтересів, окрім того, що вона називала «веселим змістом життя». Візити, розваги, поїздки за кордон, флірти й пригоди, модні сукні, вишукані зачіски… Це був її світ, іншого вона не знала й не бажала знати.

«А що, коли б, — думала вона, нервово затягуючись не знати вже якою сигаретою, — якимось чином відшукати цього шантажиста й поговорити з ним? Може, пощастило б порозумітися? Еге ж, але як ти його знайдеш?..

Моніка вирішила, що після другого листа поїде на призначене місце сама, без Казика, — з ним можна буде якось домовитись. І там вона чекатиме на цю людину, яку треба будь-що знайти. Саме так вона й зробить.

Донька вередувала, не хотіла йти спати. Професор Маруш дійшов висновку, що викладати в університеті набагато простіше, ніж змусити шестирічну доньку заснути. Він, завзятий раціоналіст, принципово не визнавав казочок, співати колискової не вмів, а коли якось-таки спробував, мала висловила рішучий протест.

— Краще вже ввімкни радіо! — сказала вона.

Двічі на тиждень дружина професора, лікар-стоматолог, мусила чергувати в лікарні, звідки поверталась опівночі. Такими вечорами професор докладав величезних зусиль, щоб Гося нормально повечеряла, вмилась і пішла спати. Передачею для дітей вона нехтувала, визнавала лише бджілку Майю й крота, які з'являлись на екрані тільки в неділю.

— Та вмийся ж ти нарешті! — нетерпляче вигукнув професор. — Поглянь на годинник, уже дуже пізно.

Дівчинка злізла з крісла й побігла до ванної, звідки зразу ж пролунав її веселий поклик:

— Тату, йди подивись! У ванні сидить Текля й грає на скрипці!

— І чого ця дитина не вигадає! — пробурмотів професор. Він не дивився телевізійних передач з бджілкою Майєю, отже, й павук на дні ванни не викликав у нього жодних емоцій. Довелося змити його струменем води. Потім професор силоміць викупав уперту Госю, яка, не вгаваючи ні на мить, настирливо щось йому доводила, і відніс її в ліжко. Коли дівчинка нарешті заснула, він довго змагався з бажанням піти до друзів на бридж, але занадто любив доньку, щоб кинути її саму в квартирі.

Цього вечора йому пощастило. Дружина повернулася раніше, й він здійснив своє бажання. За звичаєм, збиралися в того з друзів, хто мав «вільний» дім. Тоді можна було трохи погаласувати й посперечатися, як це завжди буває за грою. Господар робив невеличкі бутерброди, коли було з чого, й пригощав усіх чаєм або кавою.

Маруш спізнився майже на годину, тож, оскільки вони завжди грали вп'ятьох, йому довелося стати першим вільним. Тільки-но ввійшовши, він натрапив на запальну суперечку між інженером Венцлавським і його партнером, адвокатом Бейчаком. Решта двоє — господар, інженер Хенцький, і представник «приватної ініціативи» Пасовський терпляче очікували, коли сутичка дійде кінця й гра відновиться. Професор сів і прислухався: все було як завжди — адвокат докоряв інженерові, котрий зробив помилковий зустрічний хід. Перше коло скінчилося, тепер вільним мав бути Венцлавський.

— Адаме, тебе можна поздоровити з нагородою? — спитав Хенцький, ставлячи перед професором чашку з кавою.

— Якою нагородою? — зацікавився Бейчак.

— Як, хіба ви не чули?! Маруш дістав добрячу суму зелененькими! — розсміявся Хенцький. — Премія інституту електроніки: точну назву не пам'ятаю, але знаю, що він десь у Нью-Бедфорді, штат Огайо. Хіба ж не так, Адасю?

— Так, — ніяково посміхнувся Маруш.

— Зізнайся, старий, скільки отримав?

— Багато, понад двадцять тисяч доларів.

— Прийміть мої поздоровлення! — Адвокат міцно потиснув професорові руку, йому подобалося мати заможних приятелів. — Друзі, два слова перед початком робера! Нещодавно я був в одному товаристві й познайомився там з диваком із банальним прізвищем Ковальський; товстун просто-таки неймовірний. Страшенно любить закладатися й майже завжди виграє. Цього разу він сказав, що протягом двох днів схудне рівно на десять кілограмів. Ніхто, звичайно, не повірив, і з ним заклалось одразу четверо. Усі гуртом пішли до аптеки. Ковальський став на ваги: сто тридцять шість. А за два дні зустрілися, товстун знову стає на ваги — і, уявіть, важить точнісінько на десять кілограмів менше!

— Такого не може бути, — озвався Маруш.

— Він виграв одразу чотири заклади, ухопив зо дві добрячих тисячі. Мені це просто спокою не давало. Тоді, як людина безстороння, я запросив його на пару келишків, а коли він «дозрів», я спитав, як він цього домігся. Пообіцяв йому, звичайно, зберігти таємницю. От він і визнав, що за першим разом мав ушиті в шлейки свинцеві пластинки. І що дотепно — саме в шлейки, бо кишені товариство перевіряло, а шлейки ні…

— Друзі, почнімо! Казику, ти сідай з професором, а я матиму честь грати з адвокатом. Тільки прошу не сваритися, я цього не люблю.

Представник «приватної ініціативи» проїхав пальцями по буйному хвилястому волоссі й посміхнувся Марушеві.

— Дозвольте й мені поздоровити вас із нагородою, — сказав Венцлавський. — Але ж, щоб її отримати, вам доведеться їхати у Штати?

— Я вже отримав, — відповів професор. — Нагороду мені вручили тут.

— Годі вам базікати! Граймо!

Венцлавський довго спідлоба приглядався до лауреата, обмірковуючи щось про себе. В нього було коняче обличчя з коротко підстриженою борідкою; очі він завжди мружив, напружено стежачи за всім і всіма. Маруш поглянув на нього раз, потім удруге — ті примружені очі нервували професора, не давали зосередитися на грі. З інженером йому доводилося зустрічатися і раніше: на різних нарадах та ще інколи в міністерстві. Вони були знайомі, але не полюбляли один одного, хоча причини цієї неприязні жоден з них достеменно не знав. Буває така ситуація, на перший погляд незбагненна, коли невідома сила розмежовує двох людей. \і таких випадках щирі тварини шкіряться й харчать, а людині незручно відверто виявляти таку щирість, хоча б і мала бажання…

Було близько дев'ятої вечора. Ядвіга Марушова знову чергувала в лікарні, Гося спала міцним сном, а професор поринув у коректуру статті для наукового журналу. Час від часу він сягав то по склянку з чаєм, то по сигарету, задоволений, що дружини немає вдома, бо безумовно відібрала б сигарети і замкнула десь до наступного дня. Кілька пачок він, зрозуміло, приховав на антресолях, але тоді довелося б чекати, поки Ядвіга засне. На жаль, сои у дружини був аж надто легкий, вона прокидалася від запаху диму, навіть коли професор палив у кухні або в ванній кімнаті. Ядвіга дбала про його здоров'я, готувала салати, які йому остобісіли, приносила з аптеки вітаміни — доводилося ковтати по кілька таблеток нараз, щоб швидше скінчилися.

Й усе ж таки вони дуже кохали одне одного. Ось і зараз, затягуючись сигаретою, професор подумав про це, оскільки його трохи гризло сумління. Він раптом відчув, як важко було б жити без Ядвіги. Маруш потребував її присутності, її турбот, навіть буркотіння, яке, зрештою, пускав повз вуха. Відклавши гранки, професор поринув у приємні спогади, коли в двері подзвонили.

«У такий пізній час?» — здивувався він. Невже якийсь гість? Ні, це, мабуть, хтось помилився дверима, в коридорі завжди було поночі, бо будинкоуправління перестало вкручувати лампочки. У магазинах лампочок теж не було, а на базарі правили потрійну ціну.

Професор підвівся, причинив двері кімнати, де спала Гося, й почалапав до передпокою. Визирнувши у вічко, він, проте, нікого не побачив.

— Хто там? — сторожко запитав він.

— З лікарні, — відповів глухий, застуджений голос — Я приніс листа від вашої дружини.

— Листа? — здивувався Маруш. — Хіба вона не могла зателефонувати?

— Це вже не моє діло, — буркнув посланець. — Мабуть, не могла.

Професор рантом злякався, чи не трапилось із дружиною нещастя. Він поспіхом відчинив — і скрикнув од невимовного жаху. В слабенькому світлі біліло потворне обличчя, на якому чорніли тільки щілини очей та рота. Сильний удар по голові, потім ще один. Професор упав, перекидаючи столика, що за нього намагався вхопитись. А потім уже була лише темрява, віддалені дзвони — і тиша.

З цієї чорної безодні він повертався дуже повільно, наче ледве тяг ноги. Поруч із ним хтось говорив, хтось намагався влити йому в рот гірку рідину, але марно. Потім укол в руку — і знову морок і тиша…

Згодом, відчувши на чолі доторк, професор опритомнів і впізнав рідні, добрі долоні.

— Ядзю… — заспокоєно промимрив він. Коли дружина поруч, то все буде гаразд.

— Спи, — почув він шепіт жінки й відчув неясне занепокоєння, спочатку навіть підсвідоме, а потім спитав:

— Де Гося?

— Жива й здорова. Завтра прийде до тебе, спи.

Через два дні професор ще перебував у лікарні, але вже підводився й походжав, хоча й з певним зусиллям. Той удар по голові забив йому памороки, але струсу мозку не викликав, хоч цього найбільше й побоювалася Ядвіга та її колеги. А тепер вони заспокоїлися й навіть дозволили офіцерові міліції відвідати професора, тільки застерегли, щоб розмова була короткою і не нервувала хворого.

Сам же професор Маруш розмовляв з капітаном Кренглевським досить охоче, гадаючи, що розслідування допоможе знайти злочинця. Зникли не лише двадцять тисяч доларів, наївно сховані в шафі під білизною, але й коштовності дружини, що були родинною реліквією: масивні обручки з червоного золота, брошка із смарагдом, а також перстень з двома діамантами й чудовою перлиною посередині.

Розмовляли в стоматологічному кабінеті, куди їх завела пані Ядвіга. Капітан почастував професора сигаретою; Маруш сторожко озирнувся на двері й пожадливо запалив. Потім він розповів про все, що трапилося, хоча, власне кажучи, особливо й не було чого розповідати: розмова через двері з удаваним посланцем, потім мить — ну, зо дві секунди, — коли він побачив страхітливе біле обличчя з вузенькими шпаринками для рота й очей… А потім сильний удар по голові. Та й годі. Від Ядвіги, коли та вже вирішила, що стан його здоров'я це дозволяє, він дізнався більше. До лікарні зателефонувала сусідка з верхнього поверху, яка, повертаючись додому, помітила прочинені двері в квартиру Марушів. Здивована незвичайною тишею, вона ввійшла. Професор лежав у передпокої непритомний, з великою ґулею на голові, але сусідка не помітила слідів пограбування. Злочинець діяв уміло. Щоправда, відшукати здобич було неважко: долари лежали у шафі під білизною, коштовності — в коробочці під дзеркалом.

Капітан слухав. Досі він не знав лише найпершої й найкоротшої частини цієї пригоди, про все інше йому вже було відомо з розповіді сусідки, дружини професора, а також з огляду квартири.

— Страхітливе обличчя — це маска, — сказав він. — Тим-то й здавалося, що в грабіжника глухий, застуджений голос. А чи не встигли ви помітити чогось іншого? Якихось деталей одягу, взуття?

Маруш покрутив головою. На взуття він не дивився, вбрання просто не встиг запам'ятати, бо все відбулось блискавично.

— Який на зріст був той чоловік?

— Десь як я, досить високий.

— Тримав щось у руках?

— Ну звісно! — вигукнув Маруш. — Адже тим «чимось» він мене й хряснув! Але що воно таке — не бачив. Може, ломик або пістолет.

Веселі очі Кренглевського заблищали.

— Втішайтеся, професоре, що то був не ломик, і не пістолет. Найвірогідніше — панчоха з піском. Давній злодійський спосіб, зараз його вже майже не застосовують.

— Панчоха?! — Професор був прикро вражений, він лише знизав плечима. — Ви знайшли якісь сліди у квартирі?

— Відверто кажучи, жодних, — ухильно відповів офіцер. — Хто знав, що ви отримали нагороду в доларах?

— Багато хто. Я не робив з цього таємниці, навпаки, пишався відзнакою. Знали мої колеги з інституту, брат, його дружина… ну й ще, мабуть, дехто з родичів.

— А донька?

— Гося?! — Маруш розреготався. — Та вона ще навіть не розуміє, що таке долари! До речі — ну й міцний сон у дівчинки! Знаєте, вона прокинулась, аж коли дружина прибігла з лікарні.

— Скажіть, будь ласка, кому відомо, що ваша дружина регулярно чергує в лікарні? Адже, якщо не рахувати дитини, в цей час удома нікого, крім вас, немає?

— Ну, знають, звичайно, в лікарні. Рідні й знайомі також знають. Ви гадаєте, негідник спеціально вибрав момент, коли я був сам удома? — Маруш замислився. Йому й досі було неприємно, що він не встояв од удару панчохою. Кренглевський неначе це відчув, бо сказав цілком поважно:

— Удар панчохою з піском може бути смертельним, якщо злодій поцілить у скроню. Вам просто пощастило.

— Можливо. Хоча я позбувся нагороди, а дружина — коштовностей.

— Могло бути набагато гірше. Проте зараз ви майже одужали, з дитиною нічого не трапилось — оце найголовніше. Ми ж зі свого боку зробимо все, щоб викрити грабіжника й повернути вам викрадене. — Капітан підвівся, його обличчя спохмурніло. — Хоча нам стає дедалі важче працювати, — трохи тихіше Додав він.

Маруш мовчки подивився на нього й простяг руку.

— Бажаю вам не лише знайти злодія, гроші та коштовності, — приязно попрощався він. — Бажаю, щоб люди ставилися до вашої праці з більшим розумінням. Ви на це заслуговуєте.