Зневажаючи закон

РОЗДІЛ 3

Другого червня Моніка отримала другого листа. Як і раніше, його вкинули до поштової скриньки на дверях вілли — відправник, очевидно, не довіряв послугам пошти. Жодного знімка в конверті не було, лежала лише одна картка:

«Настав час зробити другий внесок: сто тисяч злотих. У понеділок, восьмого числа цього місяця, між десятою й одинадцятою вечора приїдьте на Прагу[1] й відшукайте будинок номер шістнадцять по вулиці Крайовій. Це дванадцятиповерхова башта на новому масиві. Квартири розташовані по обидва боки сходів, як у готелях. На восьмому поверсі зверніть у лівий коридор, підійдіть до останніх дверей ліворуч. Побачите табличку з написом «Магістр Вацлав Борейко». Гроші заздалегідь покладіть у сумку, а сумку почепіть на ручку дверей і негайно йдіть звідти. Не дзвоніть і по стукайте в двері — все одно ніхто не відчинить, поки Ви не підете. Невдовзі після цього надішлю негативи й подяку за гроші».

Слово «подяка» обурило жінку.

— Нахабний мерзотнику! — скрикнула вона. — Хай тобі пуття не буде!

Взагалі Мошка завжди намагалася бути охайною як у поведінці, так і в мові. Інколи, однак, давні звички давалися взнаки. Зрештою, вдома однаково нікого, крім неї, не було. Яцек ще не повернувся з інституту. Жінка опустила руку з листом на коліна й важко зітхнула. Звідки ж узяти іще сто тисяч? Продати всі свої коштовності вона не могла: чоловік і так вже двічі питав, де поділося кольє, — адже вона отримала що прикрасу на десяту річницю шлюбу. Довелося нашвидкуруч вигадувати: мовляв, здала в ремонт, бо защіпка зіпсувалася. Може, він згодом забуде? А вона тим часом постарається придбати щось штучне, схоже бодай зовні. Так, так, нещодавно вона бачила подібну річ у магазині «Яблонексу». Якщо не придивлятись уважно…

Добре, але що ж робити зараз? До понеділка лишилося сім днів — аж надто мало, щоб десь добути таку суму. Хотілося вірити, що третього листа не буде. Жінка ходила по кімнаті, час від часу покушуючи губу й хмурячи тоненькі, старанно вищипані брови. Вона поглядала то на сервант із старовинною порцеляною, то на картини, затримала погляд на срібних свічниках — ні, усе це ні до чого. Яцек одразу помітить «утрату майна». Одного разу Мошка необачно подарувала черговому коханцеві чудову японську філіжанку з блюдцем, вишукану, з тонюсінької порцеляни — крізь неї можна було дивитися майже як крізь скло. Тоді довелося з каяттям зізнатися Яцекові, що вона необережно упустила чашку додолу… Яцек повірив, але добряче її вилаяв.

Міркуючи таким чином, вона ввійшла до кабінету й усілася за старий палісандровий письмовий стіл. Яцек принагідно за безцінь купив його в приятеля, котрий з якихось там причин емігрував. Згодом докупив крісло, оббите брунатною шкірою, — і кімната наче перетворилася, набула вигляду приміщення, де працює вчений, мислитель. Про це свідчили й стелажі від підлоги до стелі, заставлені книжками.

Моніку не цікавили ні стіл, ані книжки. В них вона заглядала вряди-годи, а тепер бездумно блукала поглядом по стінах, по столі, по шухлядах. Висунула одну, потім другу. Там було безліч документів, рахунків, кілька офіційних листів, паспорт Яцека, його ощадна книжка. Жінка глянула на останній рядок. Дванадцять тисяч. Дрібниця… Тоді сягнула в глибину шухляди й витягла чекову книжку. В ній лежала маленька картка — повідомлення про стан банківського рахунку.

Ссрце Мошки застукотіло. Двісті сорок шість тисяч!.. Намір ще остаточно не конкретизувавсь, але вона взяла паспорт чоловіка і почала уважно вивчати підпис. Яцек завжди підписувався однаково: трохи скошеним почерком, великими виразними літерами. Такі самі підписи вона побачила й на кількох документах у шухляді. Жінка поглянула на годинник: близько полудня. Яцек повернеться лише за кілька годин. Досить часу, щоб…

— Дурепо! — вилаяла вона себе. — Якщо я навіть ідеально підроблю його підпис, то Яцеком від того все одно не стану. У банку ж його знають, без доручення гроші все одно не виплатять. Ні, ця ідея теж ні до чого.

Моніка знову заходилась нишпорити по шухлядах. Десь у самому низу, за якимись рукописами та записниками, лежала невеличка, схожа на срібну — бо досить важка — замкнена шкатулочка. В замку стирчав ключик. Моніка швидко поставила її на стіл і відімкнула. Всередині лежало кілька золотих монет, дві масивні обручки й перстень з каменем, у якому жінка відразу розпізнала смарагд. Досі вона ще ні разу всього цього не бачила. Обручки належали батькам чоловіка — вона дізналася про це, глянувши на викарбувані імена й дату шлюбу.

Моніка зважила монети на долоні. Дві по двадцять доларів, одна з російським написом — напевно, царська. І ще золотий дукат. Дивно, що Яцек тримав усе це в шухляді, а не сховав надійніше. Й ніколи їй не показував — це вже було просто образливо. Невже не довіряв?

— От і добре, — мугикнула вона.

Моніка забрала вміст шкатулки, загорнула в хусточку, а саму шкатулку замкнула на ключ і знову поклала до найнижчої шухляди, на самісіньке дно, туди, де вона раніше й лежала. Потім поприбирала на столі, пішла до своєї спальні і сховала знайдений скарб у шухляду свого письмового столика. Ключа поклала в сумочку. Тепер треба було винайти спосіб перетворити знахідку на гроші, та ще й отримати якнайкращу ціну. Трохи шкода було персня — занадто гарний… Та що робити? Все одно не носитиме, бо як угледить Яцек… Зрештою, може, вистачить монет і обручок? Ну, хоч би на перший час, а там побачимо…

Моніка згадала про знайому жінку, яка вже кілька років гендлювала золотом і коштовностями. А якщо та не дотримає таємниці й чоловік дізнається? Ні, це не діло. Хвилиночку… А чи не звернутися до колишнього залицяльника? Він ювелір, має приватну майстерню… І з Яцеком вони не знайомі. То, може, він?

Побачивши Моніку, ювелір не лише зрадів — він пригадав давні часи, почав упадати за нею, а Моніці це було не до смаку. Вона вирішила так: спочатку угода, а потім уже можна призначити йому побачення; і зовсім не обов'язково дотримувати обіцянки — спалах закоханості в нього все одно швидко мине, як минув і попередній. Однак залицяльник виявився напрочуд непоступливим покупцем. Моніка вже й так, і сяк, нагадала давні часи (ті до тільки та закоханість поділась, коли мова зайшла про купівлю!), змальовувала йому захоплюючі перспективи прийдешніх побачень і спільних вечорів, кокетувала з ювеліром, навіть цілувала його — щастя, що в майстерні нікого не було.

Нарешті вони дійшли згоди. За монети та обручки ювелір сплатив сто двадцять тисяч злотих, поскаржившись при цьому, що втрачає щонайменше половину, але робить це виключно для неї, Моніки. А коли Моніка пішла, він задоволено потер руки: на чорному ринку золоті двадцятидоларівки йшли по двісті тридцять тисяч за штуку!… Отже, він заробив на Моніці майже півмільйона, а обручки, таким чином, взагалі дісталися йому задурно. Ювелір старанно їх оглянув, прочитав написи й вирішив, що ці обручки треба переплавити: бува, вони крадені!

Протягом наступних днів Моніка жила мов у лихоманці: раптом Яцекові спаде на думку перевірити вміст отієї срібної шкатулочки! Вона, зрозуміло, могла б відхрещуватися: нічого, мовляв, не знає, ніяких монет чи обручок не бачила, він же ніколи їй нічого подібного не показував. Перстень Моніка сховала якнайдалі — чоловік ніколи його не знайде, хоч хай би обшукав усю віллу. А тремтіла Моніка лише тому, що Яцек міг запідозрити тільки двох осіб: дружину й хатню робітницю. Моніка мала багато вад, але до дівчини ставилася добре, навіть любила її.

Та побоювання не справдилися; чоловік навіть не зазирнув до шухляди, а наприкінці тижня знову поїхав. Недільного вечора Моніка зателефонувала до Казимира, з яким не бачилася зо два тижні. Її палила цікавість, чи й він отримав другого листа. Але телефон не відповідав, дарма що Моніка дзвонила аж до глупої ночі, а потім ще й у понеділок уранці. Може, й він теж кудись поїхав? Моніка подумала, що це, можливо, й на краще, бо їй спав на думку план, у виконанні якого приятель тільки б заважав. Він, мабуть, знову стріляв би в шантажиста…

Моніка запакувала гроші до пластикової торбинки, радіючи, що цього разу внесок їй нічого не коштував, а на додаток вона ще й отримала перстень. День був спекотний, о десятій вечора було ще так тепло, що жінка вбралася в елегантну літню сукню з квітчастого шовку. Спортивного фасону черевички на низьких підборах аж ніяк не пасували до цього вбрання, проте вони становили важливу частину плану. Моніка вивела «вольво» з гаража, відшукавши перед тим на карті Варшави вулицю Крайову.

Перед будинком номер шістнадцять вона вирішила не зупинятись, проїхала трохи далі й припаркувалася на невеликому майданчику. Уважно оглянувши висотний будинок, Моніка ввійшла до вестибюля. В списку мешканців прізвища магістра Вацлава Борейка не було, і це її трохи здивувало, та вона швидко заспокоїлася: можливо, той магістр переїхав сюди нещодавно. В своєму листі шантажист не вказав номера квартири, отже, перевірити, хто мешкає на восьмому поверсі в лівому коридорі вона не могла. Що ж, це можна буде виявити потім.

Один з ліфтів застряв, мабуть, між поверхами, бо сигнальний вогник на нижній площадці безперервно миготів. Моніка ввійшла до другого, піднялась на восьмий поверх. Вона трохи побоювалася, дуже шкода було грошей, і все ж вирішила ризикнути… Моніка звернула в коридор, де ледь-ледь жевріла лампочка. Ось і останні двері з лівого боку. Брудний клапоть сірої повстини, металева табличка з написом «Магістр Вацлав Борейко». Тиша. В коридорі нікого немає, лише невідомо за якими дверима чутно тихеньку музику.

Жінка почепила торбу з грошима на ручку дверей магістра Борейка й хотіла була подзвонити, але раптом злякалася. Можливо, там, за дверима, причаїлася людина. Вона не лише забере сто тисяч, але й ударить її, втягне досередини, зґвалтує або й вб'є. І ніхто нічого не почує, бо усі посідали перед телевізорами, а дехто вже й вклався спати. Постоявши трохи перед дверима, Моніка пішла, але у ліфт не сіла, а піднялась на кілька східців угору, зупинилась, притислася до поруччя і, затамувавши подих, почала вдивлятися в лівий коридор. Їй було необхідно, вона просто-таки неодмінно мусила дізнатися, хто такий шантажист. Чи це і с той самий Вацлав Борейко?

На сходах було темно. Жінка терпляче стояла, але ліфтом ніхто не піднімався, в будинку панувала тиша. В напівтемряві Моніка бачила свою торбу з грішми на дверях дев'яносто другої квартири — номер вона запам'ятала. Минуло хвилин двадцять. І раптом щось упало їй на голову — якийсь мішок чи клунок, крикнути вона не встигла, потім щось заткнуло їй рота, здавило шию. Моніка відчула біль, неймовірний жах, ноги в неї підігнулися, вона втратила свідомість.

Мабуть, Моніка зсунулася зі сходів на площадку й ударилась об поруччя, бо опритомніла від болю в нозі. Вона трохи полежала, поки збагнула, де вона с й що тут робить. Того мішка на голові вже не було, тільки пересохло в горлі та боліли в'язи. Помацавши довкола себе руками, Моніка знайшла сумочку, важко підвелась і тут-таки поглянула в лівий коридор. Торба з грошима зникла. Однак Моніка відчула, що не зважиться туди піти подзвонити, а може, й порозмовляти. Ні! З неї було досить, воно воліла якнайшвидше додому.

Ніхто не забрав із сумочки ні ключів, ані чогось іншого. Ну, зрозуміло: якщо шантажист задурно дістав сто тисяч (власне кажучи, вже не сто, а двісті, не рахуючи тих, що отримав від Казика), то навіщо йому такі дрібниці, як портмоне чи пудреничка?

«Вольво» стояв на майданчику. Моніка якийсь час нерухомо сиділа в машині, намагаючись відновити в собі хоч якусь психологічну рівновагу. Раптом вона згадала, що так і не довідалась, хто мешкає у дев'яносто другій квартирі. Знову піти?.. Та чи варто? Може, завтра, коли скрізь ходитимуть люди і вже не буде цієї зловісної нічної тиші?

За годину, лежачи на своєму дивані і потираючи вдарену ногу, вона міркувала над тим, хто б це міг накинути їй на голову мішка. Чи це був той шантажист? Чи, може, лише його спільник? Навіщо він це зробив? І Моніка сама собі і відповіла: щоб вона не могла дізнатися, хто він.

Ранком наступного дня зателефонував Казик; він обережно спитав, чи Моніка сама в кімнаті. Вона запропонувала негайно зустрітися. Коханці знов зійшлися в тому ж маленькому кафе, й Казик трохи здивовано спитав, що з нею трапилося.

— Ти не одержав другого листа? — натомість запитала Моніка.

— Ні, я ж виїздив до Кракова й Катовіц, а повернувся лише вчора вночі. А ти дістала?

— Так.

Вона докладно розповіла про події минулого вечора. Казик нахмурився, потім здригнувсь, провів долонею по лобі й збентежено проказав:

— Боюся, що й мені надійшов лист, але його отримала дружина… Вона взагалі не читає адресованих мені листів, але… могла припустити, що йдеться про якусь важливу справу, а мене саме немає у Варшаві. Хай йому чорт! — вилаявся він. — Ах, якби я знав, про що там ішлося!

— Певно, шантажист і від тебе вимагав другий внесок. Ну й зрозуміло, вказував місце, день, годину. Ти з дружиною ще не розмовляв після повернення?

— Я повернувсь аж опівночі, — завагався він, поглянувши на Моніку спідлоба. — Ти ж знаєш, у неї окрема спальня. А вранці, коли вона пішла до бару, я ще спав. Я ж і гадки не мав, що може надійти другий лист; якби здогадався, був би обшукав усю квартиру. Так, так… на мене, здається, чекає неприємна розмова. Доведеться щось вигадати…

— Облиш! Досить займатися собою! — роздратовано перебила Моніка. — Ти б краще поцікавився моїми справами. Я хочу, щоб ми зараз поїхали разом до того будинку на Крайовій. Маємо адресу, прізвище — отже, треба порозмовляти з цим чоловіком, він однаково не дасть нам спокою. Я мушу дізнатися, хто він. Ти не знаєш ніякого Борейка?

— Ні… Слухай, невже ми повинні отак одразу туди їхати? — В голосі його вона відчула побоювання — і це ще більш роздратувало її.

— Так, повинні! — відповіла вона. — Зрештою, ми обоє в цьому зацікавлені, а ти ж не жінка, щоб… — Вона урвала, бо речення було досить образливе.

— Та добре вже, добре, — покірливо згодився він, почервонівши.

Вони вийшли на вулицю й сіли у «вольво».

Як і минулого вечора, Мошка припаркувала машину на майданчику біля Крайової. У вестибюлі вони зупинились перед списком мешканців.

— Який номер? — спитав Казик.

— Дев'яносто другий.

Він знайшов, вказав пальцем:

— Дивись, тут прогалина. Прізвища взагалі немає. Ти не переплутала номер? Хоча… подивись-но, ніякого Борейка немає й в інших квартирах.

— Їдьмо на восьмий поверх!

Коридор був порожній, але в будинку вирувало життя: за дверима чулися кроки, лунали дитячі голоси, бряжчали кришки каструль, гавкали собаки. Моніка й Казик підійшли до останніх дверей.

— Ось тут… — прошепотіла Моніка і одразу ж здивовано додала: — Поглянь, немає ні таблички, ні повстини для витирання ніг…

— Це справді ті самі двері? — Казик роздивлявся навкруги.

— Ті самі. Не міг же він за ніч виїхати з квартири?!

В цю мить прочинилися сусідні двері. Визирнула якась жінка:

— Ви отримали ордер?

Вони розгублено перезирнулись; жінка посміхнулася і, наче перепрошуючи, додала:

— Я тому питаю, що ми будемо сусідами. Розумієте, всі, хто мешкає в цьому коридорі, знають одні одних. Добре, що квартиру хтось нарешті займе — це ж просто неподобство, що стільки часу вона стоїть порожнісінька!

— А чому в ній ніхто не оселявся? — невпевнено спитала Моніка.

— Пані Коженська вмерла, й хоча зробили ремонт, бажаючого, мабуть, одразу не виявили, квартира досі гуляла. Стара була на пенсії, довго хворіла, аж поки вмерла. Це сталося… — замислилась на мить жінка, — це сталося… десь наприкінці грудня.

— Пробачте, — Моніка не могла втриматися від запитання, хоча Казик застережливо її штурхнув. — Пробачте, хіба ще вчора у цій квартирі не мешкав пан магістр Вацлав Борейко?

Жінка здивовано звела брови.

— Вчора? Та в ній ніхто не живе вже п'ять місяців! Невже ми не почули б і не побачили, якби вчора тут хтось перебував? Борейко, кажете? Такого в нашому коридорі немає. Втім… а подзвоніть-но ви! Мені й самій стало цікаво, хоч такого все одно не може бути.

Бурмочучи щось собі під ніс, Казимир неохоче натиснув білу кнопку дзвоника. Потім зробив це ще кілька разів — але марно. Сусідка похитала головою.

— От я й кажу, що нікого там немає, бо ніхто не живе. Я гадала, що саме ви маєте сюди вселятись. Отой Борейко — це ваш знайомий?

— Ох, ми, здасться, помилились поверхом! — примусила себе всміхнутися Моніка. — Вибачте, будь ласка.

— Нема за що, — відповіла жінка, дивлячись їм услід. Потім знизала плечима: — Борейко? Цікаво…

Казимир мовчав, аж поки вони опинилися в машині, а тоді повернувся до Моніки, пильно глянув їй в очі і спитав:

— Зізнайся, ти вчора бува не хильнула?

— Та як ти смієш! — обурилася жінка.

— Ти ж тут, мабуть, і не була. І взагалі, де ти взяла такі гроші?

— Це вже моя справа! — відрізала вона. — Присягаюся, що кажу правду. Я повісила на ручку торбинку з грошима, хтось на сходах хотів мене задавити… або хоча б запоморочити, щоб я його не впізнала… Нічого не розумію!

Вона підвезла Казика під самий дім. Прощання було стриманим. Моніка відчувала — коханець так їй і не повірив. Десь у глибині душі вона розуміла, що, бувши ним, теж не йняла б віри такій розповіді — настільки все здавалося дивним і незрозумілим.

Увечері зателефонував Казик і повідомив, що листа від шантажиста не було, бо поведінка Данути зовсім не змінилась, ніяких сварок вона не зчиняє. Потім він дозволив собі відпустити на адресу Моніки якийсь недоречний жарт, і обурена жінка брязнула трубкою.

Скупник ретельно оглянув кімнату. Так, усе начебто в порядку. Він хотів зачинити вікно, бо червневий вечір був надто задушливим, і тут увагу його привернули події внизу, у сквері. З четвертого поверху скупник бачив усе як на долоні. Сквер освітлювали всього два ліхтарі, проте смуги світла падали з вікон сусідніх магазинів та будинків.

Біля лави за газетним кіоском лежала людина. Трохи далі стояв мотоцикл, поряд жваво сперечалися якісь люди. Скупник чув лише уривки розмови: «… п'яничка. Тому й не… То й що з того, що п'яний?.. Хай би дмухнув у трубку… тебе це не стосується… по лікаря…»

Скупник зрозумів, що п'яний мотоцикліст збив перехожого, й той лежить на тротуарі — можливо, вже й мертвий. Ситуація зацікавила скупника, проте він не бажав, щоб його бачили в освітленому вікні, тож погасив світло, замкнув двері квартири на кілька хитромудрих замків і спустився вниз. Потім зачаївся у брамі, розчинився в її темряві, сперся на ще теплий від денної спеки мур і почав дивитися й слухати.

Натовп у сквері дедалі більшав. Червонопикий мотоцикліст скинув шолом й витирав спітніле чоло, мляво виправдовуючись: випив, мовляв, лише два кухлі пива, а той сам кинувся просто під колеса, куди вже там було гальмувати. Хтось заволав, що він бреше, мовляв, перехожий спокійнісінько йшов собі тротуаром, а мотоцикліст збив його саме на тротуарі, а не на бруківці, і яке цей п'яничка мав право в'їздити на тротуар! В суперечку втрутились інші, з'явилося багато свідків, кожен казав своє. Самою ж особою потерпілого ніхто не цікавився, навіть не глянули, живий він а чи мертвий. Розмова точилась наче не про нього.

Зненацька завила сирена. Натовп неохоче розступився, звільняючи місце для міліцейської машини. Очевидно, хтось усе ж таки зателефонував. Машина зупинилася, вийшов капрал, за ним — сержант. Обидва молоді, худорляві, в одного чорні вусики, в другого — майже дитяче, гладенько поголене обличчя з трохи відкопиленими губами.

— Прошу розступитися, — попрохав сержант. — Що тут скоїлось?

Капрал опустився навколішки біля лежачого, торкнувся його руки і чола, нахмурив брови й підвівся:

— Мабуть, уже помер. Піду викличу «швидку допомогу».

— Це він його збив! — заверещала якась жінка, тицьнувши рукою в мотоцикліста. — Він, певно, п'яний!

Сержант підійшов до пикатого молодика з шоломом у РУЦІ:

— Коли й як це сталося?

Мотоцикліст знизав плечима і промимрив:

— Він сам підліз мені під колеса. От і все.

— Прошу документи. І підійдіть, будь ласка, до машини, бо тут дуже темно.

Міліціонер намагався говорити спокійно, відчуваючи за спиною розхвильований недоброзичливий натовп, що тиснув на нього. Винуватець теж це відчував, бо хвацько відповів, що нікуди не піде.

— Прошу до машини! — Сержант трохи підвищив голос.

— Гей, ти! Облиш людину! — вигукнув хтось з натовпу. В цю мить з машини виліз капрал і підійшов до мотоцикліста. В руці він тримав блокнот, хотів, мабуть, складати протокол про подію — і раптом почув: — Ти що ж, бити його збираєшся, сучий сину?!

— Люди, та я ж навіть його не торкнувся! — не так злякано, як здивовано вигукнув капрал. Він простяг уперед руку, показуючи, що тримає всього лише блокнот.

— Дивіться, дивіться, стріляти хоче! Геть звідсіля, кляті менти!.. Забирайтеся! Вбивці, каналії, злочинці!.. — Натовп вирував, волав, натискав, у світлі ліхтарів видно було червоні розпашілі обличчя, налляті люттю очі. Той, у шоломі, зареготав, одтяг трохи далі мотоцикла, завів і вмить зник. Мертвий на тротуарі байдуже сприймав поштовхи ногами, аж поки якась жінка зглянулася, потягла його на траву під дерево і накрила розбиту голову газетою.

Капрал ускочив до машини, ладен одразу рушати: вони не могли вдвох відбивати натиск сотень людей. Він просигналив, щоб сержант теж ускочив до машини, тоді в них, може, й з'явиться шанс утекти.

Раптом він побачив юнака, який хотів кинутися просто на капот машини. В одчинене вікно влетів камінь; капрал відчув сильний удар у голову, в очах усе пішло обертом. Другий камінь розтрощив рацію, третій потрапив у скло, що розлетілося в друзки. Чолов'яга в картатій сорочці вдерся в машину, ухопив капрала за краватку і почав здавлювати. Молодий міліціонер бачив його безтямні, налиті кров'ю очі і широко розкриті вуста, що він кричав — капрал уже не міг уторопати, з останніх сил борючись за життя.

Він спробував одірвати від себе ті залізні руки і з розпачем подумав: «Кінець…» І раптом помітив, що праві двері машини виламані. Неймовірним усилям він спромігся відштовхнути напасника, той на мить випустив краватку; певно, був добре-таки напідпитку, бо капрал відчув на своєму обличчі його просякнутий спиртом віддих. Скориставшися з цієї миті, юнак перекинув ноги через двигун і якось видерся крізь виламані двері. Натовп не встиг отямитися, як капрал опинився посередині скверу, у густому чагарнику.

До найближчої дільниці треба було пробігти три вулиці й перехрестя. Більш за все капрал боявся саме того перехрестя — в освітленому широкому просторі ніде було сховатися. Він щодуху гнав вулицею, але вже за якусь хвильку почув ззаду торохтіння мотоцикла, згодом ще кількох. У світлі фар переслідувачі здавалися статистами, та й уся ця гонитва чимось нагадувала пригодницький фільм, тільки цього разу йшлося про справжнє людське життя.

У голові йому майнуло: в напасників, мабуть, немає зброї, бо інакше вони вже скористалися б. Він знав цю дільницю, тут народився й виріс; тому рішуче звернув у темне підворіття, пробіг двома дворами і вискочив на другий бік, звідки до комісаріату було ближче. Серце калатало в грудях, піт заливав очі, боліла рана на голові, але капрал мусив якнайшвидше добігти, бо в скверику позаду лишився сержант. Потрібна була допомога — щонайменше три-чотири патрульні машини.

А якщо вже запізно?

«Юзеку, зрозумій, я не міг інакше! — шепотів він, ледь ворушачи пересохлими губами. — Я мусив бігти по допомогу. Вони ж затовкли б нас на смерть!»

Було близько півночі. Крім чергового офіцера, в комісаріаті сиділо ще кілька міліціонерів і двоє працівників Служби безпеки. Хитаючись, капрал удерся до приміщення, щось пробелькотів і осунувся на підлогу. Офіцер скочив, міліціонери підвели юнака, але він лише за кілька хвилин спромігся розповісти про подію. Що за кілька хвилин дві патрульні машини й мікроавтобус з ревінням понеслися до скверу.

Сержант іще боронився. Його били руками й ногами, а він, із закривавленим обличчям і поламаними ребрами, лише затуляв очі, бо раз у раз перед ними блимало лезо бандитського ножа. Мікроавтобус вже лежав перекинутий на бік.

— Спалімо цю тачку! — пролунали вигуки. За мить двоє хлопців, ревучи від радості, почали обливати машину бензином. Раптом до сержанта пробився якийсь сивий худорлявий чоловік, на брунатному піджаку якого було дві стрічки військових відзнак.

— Облиште його! — крикнув він. — Люди, схаменіться! Чи ви збожеволіли?

Він намагався затулити сержанта від ударів, закликав людей отямитись, та тут каменюка, дугою перелетівши над натовпом, поцілила сивого просто в скроню. Він здригнувся, скинув руки до обличчя і впав.

Сержант це бачив, але нічим не міг допомогти, бо з нього зірвали пояс із кобурою та пістолетом. З підпаленої «ниси» бухнуло полум'я, ті, хто стояв поблизу, відсахнулись. Натовп загув, жадібно спостерігаючи за видовиськом.

Сивий чоловік, який кинувся був на допомогу сержантові, вже лежав у підворітті — його перенесли туди дівчина з довгим білявим волоссям і хлопець у джинсах, із шкіряною сумкою через плече.

— Треба викликати «швидку допомогу», — сказав хтось, побачивши, що кров цівкою стікає з лоба потерпілого. — Він ще живий.

— Аякже! Отак вони тобі й дозволять! — відгукнувся інший голос. — Спалять і медичну карету, як отой автобус.

І раптом десь зникли й темне підворіття, й розлючений натовп, і палаюча машина на бруківці. Раптом спустився інший, теплий вечір під лісом. Він лежав на піщаному схилі, втішався духом квіт ну чого жита… Чи, може, то була трава? З лісу виступив підрозділ, солдати йшли стомлено, карабіни висіли за спинами, один ніс ручний кулемет, другий — рацію. Страшенно боліла голова, Але ще нестерпнішим було відчуття гіркоти.

Він побачив над собою худорляве вусате обпалене сонцем обличчя командира. Йому він і поскаржився:

— Не за таку Польщу я бився! І не за таких…

Полковник дивився на нього спокійно й уважно. Чому він мовчав?

Дівчина з білявим волоссям і блідим обличчям, залитим сльозами, стала навколішки біля чоловіка, який лежав у підворітті. Вона стягла з себе светр, згорнула і підклала йому під голову.

— Забрудниш у кров, — зауважила котрась жінка. — Вовняне важко відіпрати.

Дівчина знизала плечима. Хлопець непорушно застиг над сивим чоловіком, дивлячись, як загострюються риси його обличчя. Хлопець уперше в житті віч-на-віч зустрівсь із смертю.

— Треба щось зробити, — буркнув він, озирнувся довкола, та побачив лише злі, зацікавлені або й просто байдужі очі. Юнака охопив гнів на всіх цих людей, і водночас він відчув власне безсилля. Дівчина простягла руку й погладила старого по обличчю.

… Полковник поклав йому руку на чоло, й досі не озиваючись.

— Ну скажи, чому так? — поскаржився він полковникові. — Чому від рук своїх?..

Тоді той відповів:

— Не ти перший. Але як ти гадаєш — чи був сенс у тому, що ти зробив?

— Але ж я мусив! — твердо відповів він. І повторив з притиском: — Мусив! А втім, я ж чув твій наказ… чи, може, це мені лише здалося? Та мені вже час. Досить, я своє відпрацював. Мені сімдесят один рік.

Командир усміхнувся. Його холодна долоня гамувала біль.

— Тоді йди зі мною, Сміливий. Підемо знов у ліс. Як тоді.

Підрозділ затримався, чекаючи на них. Звідкись долинула пісня: « Ми із спалених сіл… » [2]

Хтось збіг сходами, постояв мить і підійшов ближче.

— Пропустіть, будь ласка, — сказав він, відстороняючи дівчину. — Я лікар. — Він спробував намацати пульс, підняв у лежачого повіки, приклад вухо до серця, потім підвівся і похитав головою.

— Помер? — спитав хлопець.

— Помер, — відповів лікар. — Що сталося?

Він обвів поглядом присутніх. Ніхто не відповідав. Лікар здивовано подивився на сквер, на натовп, на палаючу «нису». Здалеку почулося виття сирен і гуркіт двигунів.

— Ходу, хлопці! — заволав хтось у натовпі. — Міліція їде!

Сквер завирував, кільканадцятеро чоловік шаснуло в брами та завулки, але багато лишилося. Видовисько ще не дійшло кінця; зрештою, все могло розпочатися знову. Машини зупинилися, за ними під'їхала карета «швидкої допомоги». Вийшов лікар у білому халаті, почав про щось розпитувати людей. Вони знизували плечима, дивились на нього з відвертою байдужістю.

Троє міліціонерів продиралися крізь натовп, що дуже неохоче розступався. Четверо інших спробували обійти сквер і дістатися в центр натовпу ззаду, де було рідше людей. Перекинувшись кількома словами, лікар і санітари підхопили ноші й попрямували до середини скверу, прокладаючи собі дорогу ліктями. Водій карети лишився сам. Він злякано роззирався, помітив спалену «нису» й зблід. Потім схилився, видобув розвідний ключ, досить важкий. І поклав його на коліна, не зводячи погляду з найближчих.

— Мене віддавна цікавить психологія натовпу, — сказав чоловік, схожий, на професора. Його співрозмовник, низенький і кремезний, тримав у руках телевізійну камеру з іноземним написом, час від часу він піднімав її й починав знімати, обводячи натовп об'єктивом. Він, напевно, володів польською мовою, бо підтакував «професорові». Обидва стояли осторонь від натовпу, ніхто їх не чіпав. Уздрівши працівника закордонного телебачення, люди поставилися до нього шанобливо, а дехто з підкресленою симпатією.

— Гадаю, цих людей охопило щось на зразок амоку, — спокійно й безсторонньо вів далі «професор». — Багато п'яних або напідпитку. Це теж має неабияке значення, їм усім притаманні риси, характерні для натовпів: цікавість, жадоба сенсації, бездумність, схильність піддаватись загальному настрою. Можливо, якби кожного з них узяти окремо, то він соромився б того, що робить зараз.

— Ненавиджу натовпи! — пробурмотів репортер.

— То чого ж ви сюди прийшли? — здивувався «професор».

— Я виконую службовий обов'язок. А якщо бажаєте знати мою власну думку… Людина в громаді й сама громада здатні на що завгодно, на будь-яку підлість, вона фанатична, а нічого гіршого за фанатизм немає. Окрема ж людина може бути й досить часто буває героєм, священним явищем культури. Але — тільки поодинці.

— Ненавиджу неосвічений натовп, як казали римляни, — прошепотів «професор». — Але, гадаю, нам уже час іти звідси. Занадто смердить потом, горілкою й смаленим.

Під'їхали ще дві міліцейські машини. Натовп зненацька втратив запал, стих, люди почали розходитися. Санітари стояли в центрі скверу, біля них лежав убитий. Лікар нашвидкуруч перев'язував сержанта, який слабішав з кожною хвилиною. Його поклали на ноші й віднесли до карети. Капрал ішов поряд і схвильовано розповідав йому про свого шалену гонитву, але сержант заплющив очі — він уже втрачав свідомість…

До лікаря підбіг хлопець, що був разом з білявою дівчиною, і почав щось казати, киваючи на підворіття, — мабуть, сподівався, що старого можна оживити. Вони дійшли до брами, лікар «швидкої допомоги» лише поглянув на лежачого, торкнувся його обличчя і похитав головою. Тіло майже заклякло.

— Треба скласти акт про смерть, — сказав він. — Ви бачили, хто його вдарив?

— Ні, — відповів хлопець. — Тут було кілька сотень, вони кидали каміння… — Він замовк і нервово закусив губу.

Потім приїхала машина поховального бюро й забрала обох убитих. Міліціонери робили спроби виявити свідків випадку, та ніхто не хотів з ними говорити. Можливо, боялися?..

Скупник довго стовбичив у підворітті, спостерігаючи за подіями у сквері. Час від часу на його вустах з'являлась стримана посмішка, особливо тоді, коли він упізнавав у натовпі тих, хто постачав йому «скельця» та «коробочки». Він бачив і те, що навряд чи помітив хтось інший: як у магазині електротоварів розбили вітрину, як туди забралися двоє, а потім обережно вилізли, навантажені краденим. Поблизу не було ювелірного магазину, зате був салон одягу. Там також розбито вітрини, а коли натовп розбігся, в магазині лишилися порожні полиці та ще кілька дешевеньких светрів, що валялись на підлозі серед битого скла.

Крім того, скупник був певний, що кілька десятків людей з натовпу не розійдуться сумирно спати по домівках, як інші. Вони надто збуджені, розпалені, прагнуть розрядитися; дехто з них зробить це у підпільному шинку, інші ж розтрощать і пограбують магазини в сусідньому районі або заберуться до когось у квартиру.

Так чи так, завтра або найпізніше, післязавтра скупник отримає свіжий «товар», за який заплатить небагато; але їм і цього вистачить, однаково ж проп'ють. Від певного часу кількість такого товару збільшилася, бо справи великої політики все гостріше відбивалися на тому маленькому світові, який він добре знав і який приносив йому зиск.

«Немає сумнівів, йдеться про підбурювання злочинних елементів до непокори властям і до нападів, — міркував він, повертаючись додому, — і, хоч би що робили ці власті, на них однаково нападатимуть. З принципу. За те, що вони взагалі існують. Злочинне середовище небачено активізується. Схоже, що міліція безсила. Це добре. Це мені полегшує роботу. Хай би такий стан тривав якнайдовше!»

Ввімкнувши світло в кімнаті, він розсміявся. Події у сквері привели його у чудовий настрій. Сівши до столу, він витяг блокнот і почав підраховувати прибуток за останній тиждень. Писав лише собі одному відомим шрифтом — чого-чого, а обережності йому завжди вистачало. Недарма ж найспритніші покидьки, спекулянти, злодії, грабіжники та бандити назвали його «королем скупників». Вони цінували його й трохи побоювалися, хоча він був сам-один, а їх багато.

Крім того, він був їм потрібний.