Зневажаючи закон

РОЗДІЛ 8

У паспорті Якуба Уража був знімок, хоча й не дуже виразний. Експерти з відділу документації Інституту криміналістики Головного управління міліції взялися до нього з такою ретельністю, наче мали справу, скажімо, із славнозвісними брильянтами. Не розкриваючи докладніше свого методу, бо кожен добрий фахівець має свої таємниці, — вони проробили з фотознімком кілька тонких експериментів, внаслідок чого Щенсний отримав кілька цілком відмінних один від одного зображень власника паспорта.

На одному він був у великих окулярах, що закривали йому майже пів-обличчя. На іншому — з вусами, як і в документі, але з більш виразними обрисами чола й щік. На третьому ця людина вже не мала ні вусів, ані глибоких зморщок на обличчі, так наче експерт проробив на ньому косметичну операцію.

І ось саме цей, третій, знімок, як пізніше з'ясувалося, став ключем до розкриття таємниці Якуба Уража. Щенсний показав усі три знімки прокуророві Бялецькому і попрохав привезти з в'язниці Яла Завадовського.

— Нехай подивиться, — сказав він. — Може, шантажист мав саме такий вигляд?

— Спробуємо, — погодився Бялецький.

Невдаха-самогубець подивився на розкладені фотографії без особливої цікавості, потім, однак, здригнувсь і пожвавішав. Він узяв знімок, де скупник був без зморщок і вусів, але в окулярах… Дивився уважно, відставив руку далі від очей, потім знову наблизив, перевернув знімок, наче сподіваючись, що на звороті знайде прізвище. Нарешті поглянув на прокурора, на офіцера й сказав:

— Це міг би бути він.

— Кого масте на увазі? — спитав Бялецький, не бажаючи підштовхувати його на потрібну відповідь..

— Людину, що продала мені фальшивий диплом, а потім шантажувала. — Він ще раз пильно подивився на знімок. — Це про нього я казав, що рухами і силуетом він трохи нагадує власника бару Пасовського. Але я його, боронь боже, не підозрюю! Хочу лише вказати на певну схожість, яку… якою… — він заплутався й змовк.

— На інших знімках теж є така схожість?

— Ні. Шантажист не мав вусів. І обличчя в нього, здається, було гладеньким.

— Та невже?

— Я ж казав, що ми зустрічалися лише мимохідь, у темряві або напівтемряві.

— А голос? — спитав майор. — Чи голос його теж нагадував власника бару?

Завадовський безпорадно знизав плечима.

— Я ж із Пасовським майже не розмовляв. Він дуже зрідка заглядав до бару, там усім керувала його дружина. А якщо навіть і заходив, то жодного разу не траплялось оказії… Тож порівнювати не можу.

Щенсний забрав знімки й поїхав до управління. Вони з Кренглевським знову міркували, що робити далі, і саме збиралися розіслати відбитки знімків до всіх управлінь, коли капітан раптом згадав:

— Ти пам'ятаєш справу про напад на професора Маруша?

— Того, що в нього вкрали долари? І напасник був у масці?

— Так.

— Гадаєш… — Майор подивився на знімки. — Але що тут спільного із скупкою або шантажем?

— Не знаю… Хотілося просто підійти з іншого боку. Треба поговорити з професором про його знайомих. Побачимо, чи назве він це прізвище.

— Яке — Ураж?

— Ні, Пасовський. Бо якщо так, то слід уважніше придивитися до цієї людини. Ти ж знаєш, як буває важко дізнатися щось про когось! Якщо людина не скандалить, не сиділа у в'язниці, якщо сусіди не скаржаться, то ти про неї нічого не довідаєшся.

Проте скептичний настрій Щенсного не минав.

— Нападів і грабунків у Варшаві зараз донесхочу. Чому тобі спало на думку зайнятися саме нападом на Маруша? Не бачу підстав.

— Для цього ж потрібно не більше години.

— Але ту годину ти вкрадеш у роботи, — обстоював своє майор. — Краще зразу кажи, що тобі кортить піти додому або заскочити кудись на каву.

— Нічого подібного! — Кренглевський починав злоститися.

— Ну, тоді хочеш блиснути геніальною ініціативою… Ач, який Мегре знайшовся!

Щенсний розреготався — і задоволений капітан поїхав до професора Маруша. Повернувся він, щоправда, аж за три години, але на його обличчі був такий переможний вираз, що майор відразу здогадався:

— Маруш знає Пасовського?

— Ще й як! — Кренглевський сів до столу й витяг сигарети. — Вони разом грають у бридж уже зо два роки. Але й це ще не все. Професор згадав: одного вечора під час гри зайшла мова про його нагороду, Пасовський тоді теж був присутній. Маруш, зрозуміло, нікого з тієї п'ятірки не звинувачує, але прізвища всіх мені дав.

Щенсний посміхнувся до приятеля:

— Маєш усі задатки, щоб стати Мегре. Один-нуль на твою користь. Я не вірив, що той напад може мати щось спільне з нашою справою, хоча… ми ще страшенно далекі від того, щоб приперти Пасовського доказами.

Вальдемар Козік — Мандоліна — виказав Оператора. І зробив це не так з елементарних заздрощів, я, мовляв, сиджу, то нехай і він не гуляє на волі, — як з розрахунку. Справа в тому, що рудий злодій колись упадав за його дружиною, та й вона була не від того. От Мандоліна й побоювався, що, поки він сидітиме, рудий унадиться до його квартири й користуватиметься усім, що там є, з жінкою включно.

Через те й виказав. Відбитки пальців, знайдені в кімнаті Уража, оті найделікатпіші, що, на думку експерта-криміналіста, належали рудій особі, були відносно свіжі й виразні. Так сталося, Оператор був останнім відвідувачем скупника перед його зникненням. У дактилоскопічній картотеці вони не фігурували, й рудий цим навіть пишався.

Захоплений удосвіта у власній квартирі, Оператор був безмежно здивований і без опору дозволив вивести себе на вулицю. В управлінні він уважно глянув на майора Щенсного, трохи побідкався над власною долею і вирішив розповідати правду. Точніше стільки правди, скільки можливо, щоб його не визнали брехуном.

— Прізвище?

— Даріуш Торовський.

— Псевдонім?

— Не маю ніякого, — ввічливо відповів він.

— Чим займаєтесь?

— Розводжу кенарів.

Щенсний подивився на нього, покивав головою.

— І де ж ви тих кенарів тримаєте?

— Власне кажучи, зараз маю тільки одного, бо інших розпродав. А той один у мене вдома. Я саме збираюсь докупити йому самицю.

— Ви знайомі з Якубом Уражем?

— Аякже! Він купив у мене пару. Я сам йому заніс… тижнів зо два тому.

— Ураж теж займається кенарами?

— Ні, що ви! Він інвалід, на пенсії. Зрештою, я його мало знаю.

Оператор сидів спокійно, руки чемно тримав на колінах, обличчя в нього було зосереджене. Рудий не знав, чому його привезли до управління. Почувши прізвище скупника, він злякався: невже Уража на чомусь прихопили? Однак він був впевнений, що міліція ніколи не знайде схованки, де він, славетний Оператор, тримав награбоване. Але він не знав, що ця схованка відома Козіку. Колись Мандоліна його підгледів, а робити це він умів досконало.

Щенсний через те й грався з ним у кенарів, що чекав наслідків обшуку. Нарешті до кімнати увійшов Кренглевський, а з ним і ще один офіцер. Капітан виразно глянув на Щенсного й поклав на стіл брунатну папку. Оператор глянув, почервонів і відчайдушно завовтузився на стільці.

— Ну, побалакали про кенарів, — сказав майор, — а тепер час поговорити про дещо істотніше. Отже, так. Даріуш Торовський, псевдонім Оператор. Брав участь у груповому пограбуванні — разом із Новаком і Кулецьким — ювелірного магазину на Маршалковській. А зараз подивимось, що в цій папці…

— То не моя папка! — застеріг рудий.

— Та невже? Ви живете сам, хіба не так? Папку було сховано під підлогою — там спеціально зроблений для неї отвір, — утрутився Кренглевський. — А зверху все було пречудово замасковано килимком. Треба визнати, що можна було б довго шукати й не знайти. Та коли мешкаєш на першому поверсі, то не завадить пам'ятати, що стороннє око може зазирнути у вікно.

Щенсний висипав на стіл кілька золотих браслетів, перснів, два дорогих імпортних годинники й чудове кольє з діамантиками.

— Я отримав це в спадщину по бабусі, — промимрив Оператор.

— Невже? Ви ж тільки-но казали, що це не ваша папка.

— Моя. Я сховав коштовності, щоб злодії не добралися. Бабуся була роду Любомирських[12].

Кренглевський пирхнув, одкашлявся й на мить вискочив з кімнати. Майор лише примружив вузькі чорні очі і незворушно сказав:

— Вітаю із шляхетними родичами. До речі, ваша бабуся по батькові звалася, — він зазирнув у нотатки, — Грушенькою, а по матері — Барановською. Але це не має значення.

Повернувся Кренглевський, а з ним експерт-ювелір, літній, сивий чоловік, поважний, з метким поглядом і щербатими зубами, через які він трохи шепелявив. Експерт підсів до столу, взяв лупу, докладно оглянув коштовності й констатував:

— Кольє з наших магазинів, конкретно — з Маршалковської або Нового Святу, ціна — сто двадцять шість тисяч злотих, виготовлено минулого року. Вкрадене в липні цього року, про що інформовано міліцію. Ці два браслети також наші, зроблені два роки тому. Вкрадені наприкінці минулого року. Цей браслет виготовлений приватним шляхом, срібло з напівкоштовними каменями, ювелірна майстерня на Волі, можу навести точнішу адресу. Нещодавно на цього приватника напали, в нього тоді забрано іноземну валюту, коштовності… І ще, здається, два золотих зливки.

— Він заявляв у міліцію?

Експерт примружив око:

— Навряд. Він торгує підпільно. Далі. Оці персні походять з наших майстерень і ще не надходили в торговельний обіг. Я вважаю, їх зроблено десь із місяць тому. Наскільки мені відомо, вони коштують тисяч шістдесят, як не більше.

— Дякуємо вам! — Щенсний потис експертові руку. Той ледь помітно всміхнувся, кинув погляд на рудого, попрощався й вийшов.

— Ну, то як будемо далі? — звернувся майор до Оператора, що сидів, похнюпивши голову. — Як там коштовності покійної бабусі?

— Ви взяли Уража? — Злодій волів переконатися.

— Тут питаю я, — урвав його Щенсний. — Скільки товару ви йому занесли і на яку суму?

До вечора Оператор тримався міцно. Щоправда, він охоче з'їв булку з ковбасою і напився чаю, але відмовлявся відповідати на найважливіші питання. А за чотири хвилини після сьомої раптом зламався. Зізнавсь у нападі на приватного ювеліра з Волі, інформацію про якого отримав од Уража. При цьому Оператор згадав дещо таке, що дуже збентежило обох офіцерів.

— Ураж знав, що цей приватник купив у якоїсь жінки дві золоті двадцятидоларові монети, царську десятку й золотий дукат. Ось я туди й подався. Взяв усе це… Й ще інше… обручки, персня. Ну й оцей срібний браслет.

— А де золоті монети?

— Я продав Уражу. Обручок він не взяв, він таких речей не бере.

— Звідки Ураж довідався про ті монети?

Оператор знизав плечима:

— Хіба я знаю? Може, був знайомий з тією жінкою? Він же мені про це не казав.

Спочатку ювелір з Волі ні в чому не зізнавався. Він уперто відхрещувався від будь-якої торгівлі валютою й золотом. Так, робить браслети із срібла, на це в нього є дозвіл, а валюта — нізащо в світі!

Тоді майор наказав привести рудого. Ювелір подивився на нього, збрижив лоба, намагаючись пригадати. Але обличчя того злодія він не бачив, бо рудий натяг був на голову панчоху. Отже, зараз ювелір байдуже відвернувся від нього.

— Впізнаєте? — спитав майор.

Оскільки це запитання нікому з них не адресувалося конкретно, обидва перезирнулися й Оператор глузливо посміхнувся.

— Він це носив у торбинці під сорочкою.

— Як… як це?! — Ювелір підхопився з крісла. — Це той?.. Це він?!. Він же хотів мене вбити! Він приклав мені ножа до шиї й скалічив! Ось, подивіться! — Ювелір сіпнув комірець сорочки, показав рубець. Обличчя почервоніло від гніву: — Ти, злодюго, віддай мені, що вкрав!

— Заспокойтеся й сядьте, — вгамував його Кренглевський. — Що він таке цінне у вас украв?

Коли очна ставка скінчилася й рудого вивели з кімнати, Щенсний звернувся до ювеліра, який і досі не міг заспокоїтися:

— Ви зазнали матеріальних збитків. Вас покалічено. Я вам співчуваю. Скажіть, будь ласка, хто продав вам золоті монети? Я маю на увазі ту жінку, що їх вам принесла.

Обличчя ювеліра набрало ображеного виразу, і він з гідністю відповів:

— Та жін… та дама — це моя близька знайома. Я не хотів би вплутувати її в цю справу. Вона ні в чому не винна.

Я купив у неї монети, бо вона вкрай потребувала грошей, до того ж — значну суму. Це був виключний випадок. І я зробив це з чисто дружніх міркувань.

— Обіцяю вам, що дама не зазнає ніяких прикрощів. І нагадую, що торгівлю золотом заборонено. Отже?…

В цю мить ювелір уявив, наче живого, того молодика, що приходив з Монікою, — пристойного, елегантного, стрункого. «Хай йому чорт, адже то був її новий коханець!» — подумав він, спалахнувши люттю.

— Це пані Кропінська, — неохоче відповів він. — Вона потім прийшла до мене вдруге з одним… ну, своїм знайомим. Вони хотіли, щоб я доплатив, хоча я дав їй дуже пристойну ціну.

— Вони приходили до вас уже після нападу?

— Ні, до.

— Який вигляд мав супутник Кропінської? То був її чоловік?

— Та де там! Директор Кропінський — статечна, поважна людина. А той… то був такий собі елегантний чепурун. Він мені не рекомендувався, то й прізвища я не знаю.

Треті знайдені в кімнаті Уража відбитки пальців було розшифровано значно пізніше, аж на початку жовтня. Саме тоді в одній з кімнат Варшавського управління Щенсний випадково побачив юнака, затриманого під час вуличної бійки. Йому ще не виповнилося двадцяти років. Очі хлопця бігали, а на руці було свіже татуювання.

— Поглянь-но, — сказав майорові колега, що вів допит, і показав витатуйований напис: «Фашистська еліта поширення тероризму»[13] — А в кишені, — додав офіцер, — він мав пов'язку із свастикою.

Щенсний прикусив губу. Боявся, що як не вийде негайно, то вибухне… Отак вразило його побачене. Але він стримався і лише пробурмотів колезі:

— Даси мені потім його відбитки пальців! — і вийшов, грюкнувши дверима так, що погано закріплена ручка полетіла на підлогу. Від цього йому трохи полегшало.

Відбитки пальців юнака збіглися із знайденими в Уража. Але майор відчував, що допитувати його не зможе, не зможе лишатись об'єктивним. Довелося це зробити Кренглевському. Виявилося, член «фашистської еліти» є дрібним злодієм, скоріше навіть посередником між справжніми злодіями та скупниками. В Уража він побував двічі або тричі, тому нічого істотного сказати не міг. Але спробував зацікавити капітана ідеологією тероризму. Кренглевський урвав цю розмову й відправив «терориста» в Службу безпеки.

— І що тим цуценятам у голову вдарило? — роздратовано питав він потім у Щенсного. — Вони ж поляки!

— Їх нацьковує Захід. Надсилає брошури, листівки, посилки… Є в нашій країні й такі, хто за долари, горілку, сигарети ладен запродатися будь-якому чужому урядові. І найбільше в цьому винні ми самі, наше суспільство. Не спромоглися виховати з цих юнаків — ну хай не з усіх, а хоч би з частини — справжніх патріотів. Ось і маємо результат. Але за день ми цьому не зарадимо, друже. Тому берімося знову до справи Якуба Уража. Не знаю, чи є якийсь сенс розмовляти з Монікою Кропінською.

— Та навіщо нам з нею розмовляти? А, розумію, ти подумав про високого молодика в темних окулярах, що з ним вона ходила до ювеліра. Чоловіче, але влітку такий вигляд має чи не кожен другий! Ми лише збочимо з правильного шляху. Досі нагляд за Пасовським нічого не дав. А тобі не спадало на думку, що Завадовський навмисне нам його підсовує?

— Можливо. Біда лише, що я цього правильного шляху поки що не бачу. Шукаємо вітра в полі — та й годі.

Інженер Вишневський одразу впізнав водія, якому замінив покришки. Впізнав на знімку, де той в окулярах і без вусів. Точнісінько так само повівся й Завадовський. Ювелір з Волі трохи зацікавивсь іншим знімком. Обличчя того «красунчика» він не запам'ятав, бо й не хотів пам'ятати, але йому здавалося, ніби той мав-таки вуса.

Три злодії одностайно показали на знімок з глибокими зморшками на обличчі, з вусами й у темних окулярах. Поза тим Оператор додав, що в Уража нервово сіпається обличчя, а інколи піднімається верхня губа. Траплялося, що він голив вуса. Всі троє були згодні в одному: він високий, трохи сутулиться.

— А Пасовський — чоловік стрункий, вусів не має, нервового тику теж, — зітхнув майор. — Ні, ми все ж таки стали, мабуть, на хибний шлях. — Він замислився, потім додав, наче сам собі; — Проте треба буде…

У барі в Данути Пасовської можна було попоїсти смачно і відносно дешево. Щенсний у цьому пересвідчився, обідаючи там шість днів підряд і ласуючи добре приготованою кавою. Він обережно придивлявся до відвідувачів, кілька разів побалакав з кельнерками, похвалив кухню, посміхнувся пані Дану ті — коротше кажучи, з першого дня його зустрічали привітно і почали ставитися, як до постійного клієнта.

На сьомий день уранці до бару ввійшов гарний високий чоловік, із засмаглим обличчя і густим хвилястим волоссям. Щенсний здригнувся. Неважко було здогадатися, що це і є Казимир Пасовський, хоч він був безвусим і не носив темних окулярів.

Чи нагадував він Якуба Уража? А особливо — той знімок, що його експерт «очистив» від зморщок і вусів? Майор мусив відповісти на це своє запитання ствердно, хоча фотографія в паспорті була бліда й невиразна. Якби тих двох поставити поряд — от тоді можна було б негайно помітити схожість і різницю. Чи взагалі можливо, питав він себе, щоб такий чоловік, як Пасовський, час від часу натягав личину скупника? Чи можливо, щоб цей елегантний молодик ночував на брудному матраці, жив серед лахміття, а найголовніше — яким чином він завоював таку довіру злочинного світу? Яким шляхом, яким дивом зумів прослизнути в середовище, завжди дуже недовірливе, обережне, що відчуває чужинця за версту?..

А може, — спало йому на думку, коли він попивав каву, — може, Пасовський сам походить із цього середовища? Ну, вибився нагору, щось там скінчив, але зберіг колишніх добрих друзів. Жив оддалік від них, одружився з жінкою із так званого «порядного середовища» — однак вовка тягло до лісу й він повернувся, але не назавжди. Повертався лише на певні періоди часу, для оборудки своїх справ.

Чи пощастило б, прочесавши ввесь варшавський світ шахраїв, скупників, злодіїв та інших правопорушників, натрапити на слід Пасовського? Слід його дитинства, юнацтва, зв'язків. За документами, він приїхав до Польщі після війни, сорок шостого чи сорок сьомого року. Хто тоді перевіряв, як воно було насправді? Документи свідчили, ніби він народивсь у Відні за три роки до початку війни. Отже, зараз він має сорок п'ять років. А здається молодшим… До Польщі він приїхав з матір'ю, яка невдовзі померла, а його, малого, взяли до себе якісь родичі. З ними він мешкав у Гданську.

У Гданську?.. Раптом Щенсний згадав про фальшивий диплом, якого Ян Завадовський придбав у невідомої людини саме в тому місті. Високий чоловік у темних окулярах. До інженера Вишневського теж приїздив уночі високий чоловік у темних окулярах — прохав змінити покришки…

Як зробити, щоб Пасовський, надів темні окуляри? Як намовити його приклеїти вуса, з допомогою пластиліну чи чого там перетворити гладеньке обличчя на зморшкувате? Як одягти його в лахи скупника й у такому вигляді показати Операторові та іншим?.. Безглуздя.

Він повинен був десь сховати коштовності й валюту. Прокурор не дасть ордера на обшук — не буде підстав. У квартирі на Празі не було ні найменшого натяку на коштовності. Зрозуміло, скупник не тримав їх там, куди, незважаючи на хитромудрі замки, міг дістатися злодій.

— Ще одну каву, будь ласка, — попрохав він чорняву Дануту, яка усміхалася з-за стойки.

Данута знов усміхнулася — самими губами, її очі неспокійно стежили за чоловіком, який підсів до столика під вікном і весело розмовляв з відвідувачами. Щенсний сам узяв каву, виручаючи захекану кельнерку, бо людей саме було повнісінько, і повернувся до свого столика. Чого вона боїться — його чи за нього? — думав він, дивлячись на принадне обличчя Пасовської. От якби з нею порозмовляти, не тут, звичайно, а запросити до. Іншого кафе або на прогулянку… Незбутня ідея — Данута ж з ранку до вечора зайнята, та ще й смертельно закохана в чоловіка.

То як: Пасовський — це Ураж? Хай йому чорт!..

Рудий Оператор хотів прислужитися. Він багато дечого розповів про скупника та його квартиру на Празі, пильно стежачи, щоб не зашкодити самому собі. «Міліція, — думав він, — любить знати навіть найменші дурниці, потім робить з цього несподівані висновки. Ну, та мені на це плювати, можу базікати хоч і цілий місяць».

— Якщо вас цікавлять… ну, відбитки пальців, — зненацька сказав він якось Щенсному, — то Уражевих відбитків ви там не знайдете.

— Це ж чому? — здивувався майор. Він був певен, що численні відбитки, розсіяні по всій квартирі, належать скупникові.

— А в нього на руках була екзема чи щось подібне. І тому він ніколи не скидав рукавичок. Мабуть, з цієї причини, нікому й ніколи не подавав руки.

— Але ж він не міг вмиватися в рукавичках! — зауважив майор.

Оператор знизав плечима й пробурмотів щось про водобоязнь чи відразу до мила. В квартирі й справді було неймовірно брудно. Отже, виходило, в квартирі Уража полишив свої сліди і ще хтось, і цей четвертий побував там уже після того, як скупник інсценізував напад на себе. Але в дактилоскопічній картотеці цих відбитків не знайшли.

Сержант-дільничний, котрий виріс на Празі, знайшов потрібні слова, аби підпільна шинкарка відповіла на кілька запитань. А саме: чи бачила вона когось тієї ночі або на світанку наступного дня, якщо бачила — то хто це був і тощо. Баба хутко зметикувала, що скупника вбито, отже, він не повернеться, а сержант тішиться добрим здоров'ям, і їй ще не раз доведеться мати з ним справу.

— Авжеж, пане начальник, — відповіла вона пошепки, щоб ніхто знайомий, боронь боже, не почув. — Був тут уранці один, такий собі Манек з шістнадцятої на першому поверсі, працює в плодовому павільйоні біля ринку. Я саме йшла до магазину по хліб, а він нісся згори. Й пита мене, чи не знаю, що скоїлося в пана Уража, бо двері відчинені. Ну то й кажу: як одчинені, то сам і подивись, бо я не знаю. Ну, він знову чкурнув нагору.

— І довго він там був?

Стара хвилинку подумала, поколупалася в носі.

— Як я поверталася з хлібом, то він саме виходив з брами.

— А чи довго ви стояли в черзі?

— Хвилин із двадцять або трохи більше.

— Щось виносив з квартири?

— Не знаю. В усякому разі, в руках нічого особливого не тримав. Пане дільничний! — стара схопила його за рукав, благально подивилась у вічі. — Я вам усе-все сказала, чистісіньку правду, то ви вже хоч вряди-годи згляньтеся наді мною… ну, що я часом щось там продам, бо треба ж заробити… скільки тієї пенсії, га? То як воно буде, пане начальник?

— Повинно бути добре, — дипломатично відповів сержант. Він мав на увазі загальну ситуацію, бо зроду був оптимістом.

Манек, отой малий вуркаган, що через балкони на вищих поверхах влазив до квартир, наче кіт, не відпирався, що побував у скупника. Стара перекупка — це він умить збагнув — його не щадитиме, бо схоче його коштом трохи почистити своє досить заплямоване спекуляцією сумління. Так, сказав він, я забігав уранці до пана Якуба, він обіцяв улаштувати мене на роботу до своїх знайомих. Прочиняю двері, дивлюся — страшенний розгардіяш; спочатку вирішив, що Ураж переїжджає, тоді бачу кров, мені стало недобре, довелося сісти на перекинутого стільця. Сиджу й чекаю, може, Ураж прийде, може, хтось його побив, то він і пішов до лікаря, невдовзі повернеться.

— Слухай, відбитки твоїх пальців є на всіх меблях, — перебив його сержант. — Що ти шукав у його квартирі?

— Його, звичайно, пана Уража!

— По шухлядах теж шукав? Ну й забрехався ж ти! Зізнавайся, що вкрав у квартирі?

Манек гупнув себе кулаком по грудях, аж задудніло.

— Та хай я до завтра не доживу, ламаного шеляга в нього не взяв! Хтось його добряче обчис… — він прикусив язика.

Сержант співчутливо похитав головою:

— Ага, хтось його обчистив перед тобою, а тобі вже нічого не дісталося, через те ти тепер такий герой!

Навряд чи варто було далі випитувати вуркагана. Якщо він навіть і знайшов щось у квартирі скупника, та штука вже давно помандрувала невідомо куди.

Щенсний переказав шефові все, про що дізнався від сержанта, й додав:

— От бачиш, навіть якби в мене зараз були відбитки пальців Пасовського, то що б я з ними робив? Нема з чим порівняти. В зеленому «фіаті» взагалі жодних відбитків, отже, й там Ураж бував у рукавичках. В екзему я, звичайно, не вірю, зате вірю в перевтілення скупника… тобто що він повернувся до свого справжнього образу. Але як його знайти?

— … І це також наслідок сучасної ситуації. На жаль, дійшло вже до того, що злочинці дедалі частіше лишаються безкарними, бо ми наштовхуємося на запеклий опір сторонніх людей. І не лише на опір, а й на ворожість.

Полковник змовк, дістав сигарету й одразу її відклав, бо в горлі пересохло. «Занадто багато палю», — подумав він і все ж таки запалив і глянув на своїх товаришів по службі та боротьбі.

— Кілька місяців тому, — повів далі він, — а точніше — в липні, я говорив про становище, що склалось у першому півріччі. Картина була приголомшлива. Нині, в середині листопада, теж не можу сказати нічого втішного. Швидше навпаки. Ескалація нападів, зломів, насильства, крадіжок, а також дій, скерованих проти карних органів, викликає жах. Нині в країні чотири з половиною мільйони алкоголіків, половина з них не тверезіє протягом цілої, доби… Понад сто тисяч людей живе за рахунок усіляких злочинів. Тисячі дітей — це вже люди, позбавлені будь-якої моралі. Останнім часом близько п'яти тисяч осіб повтікало з в'язниць і виправних закладів, і це переважно молоді люди. Можна згадати у цьому зв'язку події в Отвоцьку, Катовіцах, Радогощі… Зараз уже слід говорити про моральну кризу молоді, яка вдасться до демонстрацій проти будь-якого авторитету взагалі… Молоді об'єднуються в злочинні осередки часом з терористичними тенденціями. І нарешті — бо дійшло вже й до цього — дехто з них утворює відверто фашистські бойові групи з гітлерівськими емблемами. Досить згадати так звану «фашистську еліту поширення тероризму», викриту в Грудзьондзі Службою безпеки.

Він замовк. Люди в залі також мовчали. Їм було відомо усе, що він казав, вони знали про це з власного досвіду, а проте зібрані докупи факти створювали жахливу картину. Усі пам'ятали, як генерал-прем'єр сказав у Сеймі, що «історія відлічує години важкого іспиту».

Ввечері, після закінчення наради, Щенсний і капітан Полонський вийшли на вулицю й на хвилинку зупинились перед будинком управління. Після ясного сонячного дня трохи підморожувало.

— Ходім до мене, — запропонував майор. — Я добув кави й отримав на картки ковбасу. Треба поговорити. Тяжко на серці…

— Ходім. — Богданові теж не хотілось іти додому. — Я від тебе зателефоную Касі, що прийду пізніше.

— Та хіба вже так пізно? — здивувався Щенсний.

— Ні, але… розумієш, Кася зараз дуже за мене потерпає, адже яка нині ситуація…

В квартирі було холодно, радіатори майже не гріли. Страйкувало кілька десятків шахт, світло теж часто гасло.

— Я зварю каву, а ти наріж хліба, — сказав майор. — Хоча кухня замала для нас двох… Іди краще в кімнату, почитай або ввімкни телевізор.

— Ні, не вмикатиму. Ти ж хотів поговорити? А я це люблю, як хтось мугикає за плечима.

Коли за десять хвилин Щенсний увійшов дог кімнати з кавою й бутербродами, Полонський так захопився якоюсь книжкою, що навіть забув про господаря. Лише пахощі кави його розбуркали, він задоволено принюхався.

— Я вже тиждень не пив кави, — зніяковіло пробурмотів Полонський. — Важко знайти. А ходити по кав'ярнях немає часу. Слухай, я тут знайшов просто-таки фантастичне висловлювання! — махнув він рукою, в якій тримав книжку. — Ось послухай!

— Ні, ні, спершу попоїмо. Я страшенно виголодався.

Вони повечеряли, випили кави, майор відніс посуд до кухні й нарешті запитав:

— Ну, що ж ти там таке відкрив? Я ж бачу, що тримаєш перший том «Пана Володийовського».

— Правда. Ну, слухай: «… Спадало мені не раз на думку, що ця Річ Посполита мусить згинути. Занадто тут свавілля над ладом панує, занадто добро суспільне приватним справам поступатися звикло. Того ніде більше немає такою мірою… Забракло, — думав я собі, — людей, які б по-справжньому вітчизну любили. І так мені було, наче мені хтось ножа стромляв у груди. Аж поки одного разу… коли вас, дві тисячі, послав проти двадцятитисячної орди на неминучу смерть, на справжню різанину, а ви туди летіли з такою радістю, наче на весілля; й тоді мені раптом спало на думку: «Оце солдати!» Й бог в одну мить зняв камінь з мого серця, аж в очах пояснішало. Вони, — сказав я, — до ворога не перекинуться, вони там поляжуть з великої любові до матері. З них утворю святе братство, з них утворю школу, в якій молоді покоління вчитимуться. Їхній приклад, їхня відвага житимуть. Завдяки їм наш нещасний народ відродиться, дбаючи не про своє добро, забувши про свавілля, й підведеться, як той лев, непереможну силу в тілі відчувши, й світ здивує! Отаке-то братство з моїх солдатів учиню!»

Офіцери довго мовчали. Здавалося, рядки великого Сенкевича ожили, ніби час на мить зупинився. Ніби історія — хоч і далека — передрікала щось таке, на що вони, може, й підсвідомо, чекали. Був саме час діяти.

Зрештою Щенсний, утупившись вузькими чорними очима в невидиму точку, повільно проказав:

— Якщо й насправді так… то громадою… думаю, тільки гуртом, усіма силами. Тоді Річ Посполита не згине.

— Але коли ж та громада візьметься? — поривчасто вигукнув Полонський. — Коли? Скільки можна приглядатися, адже гине країна!

Щенсний гнівно звів брови.

— Він не приглядається, — відповів жорстоко. — Генерал працює по вісімнадцять годин на добу, без вихідних, без перепочинку. Запропонував на Сеймі скликати Раду національного порозуміння. Він ще чекає. Гадаю, знає, що робить. Зрештою… думаєш, легко прийняти таке рішення? Яка страшенна відповідальність! Перед історією, перед усім народом і навіть цілим світом. Щоб усе це зрозуміти й прийняти рішення, треба саме «по-справжньому вітчизну любити».

Отак вони розмовляли, відчуваючи, що стоять напередодні величних подій, яких поки що не могли осягнути, хоча й усвідомлювали їхню неминучість. А тим часом довкола, в містах і селах, шаліли анархія, страйки, заколоти, злочини. Країну охопив жах.