Зневажаючи закон

РОЗДІЛ 7

Словесний портрет був, власне кажучи, нікчемний: високий чоловік у великих темних окулярах і чорній шкіряній куртці. Має машину: зеленого «фіата-125», пооббиваного, з прим'ятим крилом і майже новими покришками. Коли Щенсний звернувся з цими даними до офіцера служби руху, той не засміявся просто йому в обличчя тільки через те, що був лише свіжоспеченим поручиком, а сміятися над майором було незручно.

— У Варшаві зареєстровано близько півмільйона приватних автомобілів, — сказав він. — Зокрема, якщо не помиляюсь, понад сто двадцять тисяч «фіатів-125». А ви певні, що це був мешканець столиці?

— Нічого я не певний, — зітхнув Щенсний. — Це міг бути навіть іноземець, який добре володіє польською мовою. Ну, це я, звичайно, теоретизую.

Він хотів був спитати, скільки серед тих «фіатів» зелених, але лише махнув рукою й вийшов. І все-таки цей опис розіслали по всіх міліцейських установах країни. По-перше — тому, що Щенсний мав добрих знайомих у відділі карного розшуку Головного управління, а по-друге, він затявся знайти вбивцю Данієля Мрозіка. Щенсний підсвідомо відчував, що хлопець загинув цілком безневинно.

Отже, опис розійшовся по країні. На другий день до майора зателефонував прокурор Бялецький. Вони зустрілися, й прокурор, виймаючи повідомлення і власні нотатки, сказав:

— Не знаю чому, товаришу майор, але ваш опис асоціювався в мене з людиною, яку я нещодавно допитував. Це Ян Завадовський; ідеться про шантаж, крадіжку наркотиків і так далі. Отже…

— Я трохи знайомий з цією справою, — перебив його Щенсний. — Це той, що хотів накласти на себе руки?

— Так. Отже, Завадовський нарешті зізнався, що був шантажований, і описав цього шантажиста так… хвилиночку, зараз знайду… — прокурор нишпорив по кишенях і нотатках. — … Ось воно! Він сказав так: з таксі вийшов якийсь високий чоловік у темних окулярах, капелюсі, плащі з відкоченим коміром. І далі: «З'являвся він зненацька… завжди в темних окулярах, що майже цілком закривали обличчя».

— Цікаво, — буркнув Щенсний. — Ніяких даних про машину?

— Ні. В усякому разі, Завадовський про це не згадував. Точніше, першого разу шантажист приїхав на таксі. А потім вони зустрічалися десь на околицях, уночі, за обставин, гідних пригодницького фільму. — Бялецький на мить замислився. — Я не певен, чи це не витвір буйної фантазії Завадовського.

— Гадаєте, Данієль Мрозік теж міг бути шантажований? Та ще й тією ж особою?

— Не виключено. Але послухайте далі. Два дні тому я спитав Завадовського, чи не нагадував йому шантажист когось із знайомих. Він довго крутив, ухилявся, заперечував і навіть обурювався. Проте зрештою після багатьох вагань визнав, що ця людина чимось нагадувала йому власника бару в центрі міста, такого собі Казимира Пасовеького.

— Вони знайомі?

— Не зблизька. Завадовський досить часто там обідав. Взагалі баром керує його дружина, а Казимир Пасовський лише зрідка туди заглядає. Завадовський бачив його зо два рази. Вони не розмовляли, приводу для знайомства не було та й потреби теж. Я розумію — надто вже це хиткі підстави, щоб цікавитися Пасовським.

— Усе ж спробую, — відповів майор. — Треба буде придивитися до нього бодай здаля. І дуже обережно, щоб випадково не скривдити безневинного. Я розумію, що зараз, влітку, високих чоловіків у темних окулярах на вулицях Варшави можна побачити безліч. Навіть у нашому управлінні знайшлося б кілька, та й у прокуратурі теж. Обидва розсміялися, потім Щенсний спитав:

— А голос? Чи Завадовський порівнював голоси Пасовського та того шантажиста?

— Я питав, але він нічого путнього відповісти не міг.

Щенсний поцікавився-таки Пасовським. У відділенні міліції йому дали якнайкращу характеристику. З неї випливало, що це людина спокійна, в якихось авантюрах не замішана, політично нейтральна, уривками працює в барі, яким керує його дружина Данута. Інколи Пасовський підробляє у фінансовому відділі артілі «Шкарпетка», допомагаючи бухгалтерії складати звіт. Пасовський любить розважатися, п'є помірковано, загалом завжди привітний, користується загальною прихильністю. Тут зроблено примітку: особливо жінок.

Там же були детальні анкетні дані, домашня адреса, відомості про його «оиель-рекорд» (записаний на дружину), про дві поїздки за кордон, та й годі.

— Крім дуже розпливчатої підозри Яна Завадовського, є ще якийсь привід, щоб цікавитися Пасовським? — спитав Щенсний свого шефа.

Данилович знизав плечима.

— Тобі немає чого робити? — відповів той запитанням.

Зичливість Оператора здавалась непідробною: скупник був йому потрібний. Якщо скупника посадять, то він утратить будь-яку вартість для рудого злодія, більше того — навіть стане загрозою: може щось бовкнути при допиті.

Саме через те, підслухавши певну розмову, Оператор вирішив негайно відвідати скупника. Щоправда, попередньої домовленості не було, і кілька днів скупника не щастило застати вдома. Це не дуже бентежило злодія, бо він знав: Ураж часто виїздить у справах. Нарешті наприкінці серпня, пізно ввечері, рудий побачив світло у його вікні на третьому поверсі.

Відвідини трохи здивували скупника, але він прихильно ставився до Оператора; їх наче пов'язувала ледь помітна нитка симпатії. Злодій не думав над тим, звідки це взялося, але нічого не мав проти, прихильність Уража полегшувала стосунки.

Він увійшов легким котячим кроком, окинув поглядом брудну кімнату, сам собі ствердив, що в ній начебто нічого не змінилося, і, заспокоєний, сів до столу.

— Я прийшов вас застерегти, — почав він без зайвих церемоній. — Ота шльондра з третього поверху має на вас зуб, за віщо — не знаю. Збирається донести на вас.

Темне зморшкувате обличчя скупника ледь помітно здригнулося. Він поправив окуляри, але мовчав, чекаючи, що ще скаже гість.

— Я трохи розпитав людей, — вів далі рудий, — кажуть, жорстока, завзята, озлобилася на вас. Можна було б її вгамувати, тільки ж почнеться непотрібна балаканина, нишпоритимуть, винюхуватимуть — навіщо це нам? Можна вивезти за місто й там уколошкати. Що ви на це?

Ураж заперечив рухом голови.

— Якщо вона вже почала базікати, — озвався він, — то хто гарантує, що досі не донесла? А тоді підозра впаде на мене.

— Теж вірно. А що ви тій лахудрі зробили такого, що дере горлянку?

Ураж сумно посміхнувся.

— Нічого. Розумієш? Саме нічого не зробив.

Оператор блимнув і розреготався.

— Еге ж. Це найпослідущіша шльондра; як на неї хтось і поласиться, то хіба що зоп'яну.

Він спохмурнів, нервово потер щоку.

— З такою мати справу — все одно що мавпі дати бритву, — пробурмотів він. — Що ж робитимемо?

— Виїду на якийсь час. Повернуся, коли все втихне.

— От холера! Кому ж я речі приноситиму? — забідкався рудий.

— Усе добре ховай і чекай на мене, А є ще ж і Римпол, і Олєк-директор. З тими двома можеш мати справу, доки я повернуся.

Вони попрощалися, й Оператор пішов.

Задуманий план почав його захоплювати. Все мало бути розігране як по нотах. Другого серпня, у вівторок, було тепло. В країні прокотилася друга хвиля страйків, почалася продовольча блокада на Узбережжі[8], плюндрування кладовищ, поширювалися де тільки можна тисячі ворожих листівок, плакатів, брошур; дедалі більших збитків зазнавало виробництво. Та не це хвилювало скупника, бо він мав усе, що душа зажадає. Клопоти держави не були його клопотами.

Свій сценарій він почав утілювати в життя годині об одинадцятій ночі. Насамперед затяг вікно фіранками, перевірив, чи надійно замкнені двері. Потім викинув на підлогу те нечисленне вбрання та білизну, що були в примітивній шафі, побив посуд, поперекидав стіл та стільці. Тоді скинув з ліжка постіль, кілька разів штурхнув ногами матрац, розпанахав його, випустив пір'я з подушок, однак усе це він робив обережно й тихо.

Коли кімната набула такого вигляду, наче в ній шаленів п'яний розбишака, Ураж сів на край столу, витяг з кишені маленького, але дуже гострого ножа, а з торбини — вату й бинт, потім зняв рукавички, закасав лівий рукав светра, зціпив зуби й прорізав шкіру, стежачи, щоб не пошкодити сухожилля. Зацебеніла кров. Скупник рясно зросив нею постіль, матрац, підлогу, покапав у передпокої, на стіни, в раковину. Потім критично усе оглянув, наклав вату, примотав бинтом, натяг рукав светра й вилаявся від болю. Закривавлену сорочку сховав до торби, цей реквізит мав стати в пригоді пізніше. Потім знов одяг рукавички й видобув з торби в кутку дві пари чоловічих черевиків, різних за розміром і фасоном.

Тепер належало виконати важку, але дуже важливу справу, бо, зроблена погано, вона могла все зіпсувати. Він зняв свої черевики й лишився в самих шкарпетках. Дуже обережно, стежачи, щоб не ступити туди, де чимраз темнішали плями крові, скупник ходив кімнатою й у різних місцях ставив на криваві плями то те, то те взуття, яке видобув з торби. За кілька хвилин він оглянув підлогу й задоволено кивнув. Тепер можна було уздріти виразні відбитки двох пар черевиків — наче тут ходило двоє чоловіків, не звертаючи уваги на кров.

«А було їх двоє — злодій і вбивця», — пробурмотів Ураж і зареготав. Він і досі ходив навшпиньках й стомився. Потім провів «чужі сліди» через передпокій носками до виходу. На сходах відбитки взуття мали право урватися, зникнути. Тепер він укинув обидві пари в торбу, додав туди своє взуття і, трохи поміркувавши, пошпурив у куток, де лежали торби з різним мотлохом, паспорт на ім'я Якуба Уража, не забувши перед тим заплямувати його кров'ю.

Порізана рука пекла й починала клякнути. Він знову сів на перекинутий стілець — належало перепочити, водив очима по кімнаті, намагаючись уявити себе на місці міліціонерів. Чи не забув чого? Вони мусять переконатися, що на Якуба Уража напали, що його пограбували й убили. Бракувало приводу, з якого вбивці забрали труп із собою.

Ну, припустімо, Ураж був ще живий і пообіцяв розкрити схованку з грошима, якщо йому подарують життя. Тоді вони винесли його, вкинули в машину й поїхали. А що далі — побачимо.

Він підвівся, взяв торбу, погасив світло. Північ минула, почав сіятися дрібний дощик. Хитромудрі ключі від вхідних дверей Ураж жбурнув на диван, більше потреби в них не було. Виходячи, лишив двері трохи прочиненими. Тихо, в шкарпетках, збіг по сходах, тильною брамою пройшов на друге подвір'я. В замаскованому гаражі, перебудованому із старого сарая, він тримав зелений «фіат». Обережно проїхавши гомінкі вулиці, він аж на околицях міста дав газу.

За годину скупник зупинився біля лісу. Тут берег стрімко спадав до річки — метрів щонайменше сім-вісім. Ураж вийшов і озирнувся. Дощ перестав, довкола не було живої душі, порожньо й тихо. Відчинивши багажник, скупник дістав чисту сорочку, сірий фланелевий костюм, спортивне взуття, шкарпетки, краватку. Швидко перевдягся, старе дрантя сунув у торбу, де вже лежали три пари черевиків. Закривавлену сорочку кинув на сидіння машини, щоб і там лишилися сліди крові, але нічого не вийшло — кров уже встигла висохнути.

Ураж завагався. Що ж робити? Не зривати ж пов'язку й знову роз'ятрювати рану? Нарешті він прийняв рішення: уколов собі палець і вимастив ним сидіння; здавалося, наче хтось тільки-но віз свіжозарізаних курей. Ключі скупник лишив у замку, фари вимкнув.

Поклавши в торбу два великих, заздалегідь приготованих камені, він підійшов до самого урвища, розмахнувся й щосили жбурнув свій останній реквізит у річку. Хлюпнула вода, й знову стало тихо. Він повернувся на дорогу. В кишенях піджака лежало все, що тепер могло бути йому потрібне: інший паспорт, пістолет, гроші, ключі від іншої квартири, документи на іншу машину. На нього чекав довгий шлях до міста.

Від цієї хвилини він і сам став кимось іншим. Уража було замордовано, вивезено і вкинуто до річки, він перестав існувати. Тепер його шукатимуть. Спочатку його, потім убивць. Не знайдуть ні їх, ні трупа. В середовищі злодіїв і грабіжників певний час ходитиме добрий десяток версій щодо короля скупників, який раптово зник; можливо, його прибрали конкуренти. Потім усе стихне, про нього забудуть, і лише один з них, рудий злодій, чекатиме. Але Якуб Ураж більше ніколи не повернеться…

Рано-вранці наступного дня на четвертий поверх прослизнув дрібний вуркаган, фахівець з крадіжок через балкони. Він ніс для короля скупників золотого персня, обручку й намисто. З чого саме воно було, злодюжка не знав, проте, на його думку, воно мало велику вартість.

Побачивши прочинені двері, він здивувався, потім перелякався і про всяк випадок втік. Внизу він зустрів стару перекупку, що саме йшла до магазину по хліб. Вони були знайомі, й вуркаган спитав, чи не знає вона, що сталося в пана Уража.

— А що мусило статися? — неприязно буркнула вона.

— Бо в нього двері відчинені.

— Ну й дурний же ти, Манеку. Як відчинені, то піди й подивись.

— Правда… — зніяковівши, погодився він і знову побіг нагору.

Але те, що він побачив ще в передпокої, перевищувало його психічні можливості, якщо в такої людини взагалі була психіка. Він боявся крові, в лікарні завжди непритомнів від звичайного уколу. Квартира Якуба Уража справді мала жахливий вигляд, але злодюжку перш за все непокоїло, що буде, як його тут застукають? Зараз же з'явилася й інша думка: скупника хтось обікрав, квартира порожня, нічого в ній немає… Чи, може, ще є?

Отак, розриваючись між страхом, слабістю й жадобою, він мужньо подолав два перших почуття й ускочив до помешкання. Такі стрибки були необхідні, якщо він не хотів лишити слідів: Манек знав дещо з криміналістики. Його довгі гнучкі пальці спритно пробігли матрацом та мішками в кутку, дослідили шафу й усі закапелки в квартирі. Що більше шукав, то більше хмурнішав: невідомий колега зробив свою справу чистісінько.

«Хто б це міг бути?» — подумав вуркаган, уже збігаючи сходами. В брамі нікого не було, однак найближчих дружків слід було повідомити. Опівдні дуже кружним шляхом звістка докотилася до сержанта-дільничного. Він пішов до квартири Уража, але всередину не заходив, лише глянув з порога, потім зачинив двері і повернувся до своєї дільниці, щоб зателефонувати куди треба. При цьому він додав, що в нього склалося «дивне враження». Капітан Кренглевський з Варшавського управління не звернув уваги на це зауваження; висновки з побаченого він волів робити сам, без підказки.

Слідча група копирсалася в пограбованій квартирі до самого вечора. «Враження» дільничного начебто підтверджувалися. На перший погляд справа виглядала досить типово. Господаря пограбували, причому напасники — сліди вказували, що їх було двоє, — настирливо щось шукали, не шкодуючи ні меблів, ані посуду. Розчаровані й люті, вони взялися до своєї жертви. А господар, можливо, в надії врятувати хоча б життя, погодився відвести їх у місце (це, звичайно, була лише гіпотеза), де сховав свої скарби. Отже, вони пішли. Куди? Де знаходиться Якуб Ураж, чий скривавлений паспорт зараз уважно розглядав Кренглевський?

— Він не йшов з ними, — сказав технік, спеціаліст із слідів, — його винесли. Ось, бачите, товаришу капітан? До дверей ведуть сліди лише двох пар взуття… Щоправда… — Він замислено похилив голову, потім став навколішки біля темних плям.

— В чому справа?

— Ті двоє ходили приміщенням якось напрочуд легко, наче кожен важив не більш як по десять кілограмів. Ну, може, я й перебільшую, але, товаришу капітан, на мій погляд — це не справжні сліди.

— Як це так?

— Ну, скажімо, так: хтось тримав черевики в руках і прикладав до плям крові.

Кренглевський зацікавлено придивився. Це наштовхнуло його на іншу думку: а чому, власне, в приміщенні такий безлад? Чи справді тут відбулось пограбування? Ну навіщо, скажімо, було бити посуд? Для помсти або з люті? Нерви не витримали? Аналіз плям покаже, зрозуміло, чи це взагалі людська кров…

— Ви знаєте цього Якуба Уража? — звернувся він до дільничого, який стояв у дверях. — Хто він?

— Не скажу, щоб я знав його добре, — відповів сержант. — Ми зо два рази зустрічалися, перемовились кількома словами. Знаю лише, що він пенсіонер, інвалід, здається, сухотник. Вдома у нього завжди було спокійно, ніяких скандалів, до нього майже ніхто не приходив. Чи, може, я не помічав?.. А скарг на цього я також не отримував.

— Він тут мешкає менше року, — ствердив капітан, переглядаючи паспорт Уража. — Отримав квартиру через житловий відділ?

— Так. Перед ним тут мешкала одна бабуся, але вмерла. Потім оселився він.

— Мав ордер?

— Здається, мав… — знітився сержант. — Я досі не цікавився; розумієте, в мене важка дільниця, мушу перш за все займатися тими, хто завдає найбільших клопотів. А таких тут безліч..

Група зробила все належне. Опечатала двері, замки яких здивували Кренглевського як кількістю, так і витонченістю роботи. Квартиру, що виглядає, як підпільний шинок чи лігво алкоголіка, так не замикають… Однак, оскільки труп не було знайдено й живісінький господар міг з'явитися будь-якої миті, капітан передав ключі двірникові й доручив йому: якщо з'явиться Ураж, то нехай прийде до комісаріату.

Кренглевський поїхав до палацу Мостовських[9] і застав там майора Щенсного й шефа.

— Знайшовся той зелений «фіат»! — радісно повідомив Щенсний. — У ньому є сліди крові, й навіть свіжі.

— Зажди-но, — капітан перебіг поглядом донесення, — а що, як тим «фіатом» вивезено Уража?

Кренглевський розповів про все побачене в квартирі на Празі й додав, ніби хтось із мешканців помітив, як вночі з подвір'я виїжджала зелена машина, а саме в такій машині: двірник не раз бачив Уража.

— Труп у машині не знайдено, — сказав майор. — Але все Свідчить про те, наче в ній везли поранену або й мертву людину. Ага, там ще знайшли закривавлену чоловічу сорочку… — А звідки вам відомо, що саме це й є той розшукуваний «фіат» з покришками від «Лади»? — недовірливо спитав Кренглевський. Щось занадто легко все збіглось — наче підстроєне.

— Ну, точно нам, звичайно, невідомо. Але опис схожий: зелений «фіат», прим'яте праве крило, пооббиваний правий бік, майже нові покришки і, що цікаво, нові фари. Так наче власник нещодавно їх змінив. А пам'ятаєш, інженер Вишновський розповідав про особливі фари, чи то датські, чи шведські? Припускаю, що вбивця Мрозіка змінив не лише номери, а й фари.

— Хвилинку! — капітан збуджено підхопився. — Це б свідчило, що саме Ураж убив того хлопця! «Фіат» — його машина! А тепер убито самого Уража…

— Помста?

— Стривайте, хлопці. Не гарячкуймо, — застеріг Данилович. — Ми дуже докладно вивчили оточення Данієля Мрозіка. Серед його знайомих не було пенсіонера Уража. А якщо вже дійшло до вбивства, то вони мусили знатися. Щенсний, треба ще раз порозмовляти з батьками Мрозіка. Доведеться вам, хлопці, — він поглянув на офіцерів, — поєднати обидві справи. Доберіть собі ще кілька помічників. На нас чекає сила-силенна роботи. — Він трохи подумав, потім звернувся до Кренглевського: — Ну, в чому справа? Що тобі не до вподоби?

— Сліди, — буркнув капітан. — Й отой розгардіяш у його квартирі. Технік твердить, ніби сліди черевиків несправжні. А тіло? Якщо вони кинули машину біля лісу, то що зробили з тілом? Не помітно, щоб десь копали?

— Ні. Але тіло могли кинути в річку. Ось, подивися! — Щенсний розклав на столі знімки. — Берег стрімкий, до води сім метрів. Зараз там шукають, виловлюють сітками. Є й аквалангіст.

— Я їду на Прагу. Хочу сам подивитись.

Вони поїхали втрьох, бо розповідь Кренглевського зацікавила й майора Щенсного. Зрештою, вони все одно мали працювати разом, коли вже справи було наказано поєднати. Взявши в двірника ключі, бо Ураж так і не з'являвся, вони зірвали печатку на дверях.

— Ти бач, які замки! — вигукнув Щенсний. — Або він тут щось переховував, або чогось панічно боявся. Може, це скупник?

Вони ввійшли до квартири; Три пари пильних очей ковзали по меблях, стінах, плямах крові, по скалках посуду й розпанаханому матраці.

— Що в тих мішках? — спитав Данилович.

— Дрантя, стара білизна, зношені черевики, — відповів Кренглевський. — Наче в лахмітника.

— З сусідами розмовляв?

Капітан знизав плечима:

— Спробував. Але ніхто не бажає говорити. Це одна зграя. Дві проститутки, підпільна шинкарка, двоє злодюжок з ринку… Решта залякана, це літні хворі жінки. — Він глянув у вікно й додав: — Саме в цьому сквері спалили «нису» із служби руху й покалічили сержанта, вмирає в шпиталі. У хлопця струс мозку, чотири ребра зламано, розбита нирка, та й ще багато чого… Кляті злодюги!.. Й лише один — пам'ятаєте? — лише один чоловік, старий партизан, кинувся сержантові на допомогу. А його поцілили каменем у скроню…

Капітан зблід, він дивився на сквер, наче заново переживав ту подію. Щенсний поклав йому руку на плече. Деякий час панувала мовчанка, потім полковник глухим голосом промовив:

— Я його знав. Він був у моєму підрозділі, носив кличку Сміливий. Набагато старший за нас усіх, колишній вчитель. Чудова людина! Після війни працював у школі на Охоті, потім вийшов на пенсію. Мав «Віртуті мілітарі»[10], «Партизанський хрест» і хрест «За відвагу». — Данилович зітхнув і додав: — Коли його вбили, йому саме виповнилося сімдесят один рік. Він до кінця лишився Сміливим…

Пізніше капітан Кренглевський не раз думав, що вся справа, позначена криптонімом «Пенсіонер», була не лише «дивною», як висловився сержант-дільничний, але й дуже заплутаною.

Коли разом із Щенсним вони підсумували все, про що досі довідалися, то виявилось, що сумнівів не викликають лише два факти: вбивство Данієля Мрозіка і зникнення Якуба Уража. Неодноразові зустрічі з батьками Данієля, його товаришами по роботі, родичами й знайомими в столиці та Старосюлках давали однакові наслідки: ніхто не знав Уража, ніхто ніколи не бачив, щоб Мрозік зустрічався з тим пенсіонером, ніхто навіть не чув од Данієля такого прізвища.

Можна було вважати, що ці двоє не зналися. Разом з тим що далі слідчі вивчали таємничу постать мешканця брудного притулку на Празі, то загадковішою вона ставала. В лабораторії Варшавського управління експерти незаперечно ствердили, що паспорт Якуба Уража — це просто досконала підробка. Людина, яку можна було побачити на знімку в паспорті, не існувала, точніше — не значилась у списках, її ніколи не реєструвало паспортне бюро чи бюро міграції населення. Підроблено не лише штамп прописки, але й назву місцевості, де Якуб Ураж начебто народився, — в Польщі такої просто не було. Слідство показало, що Ураж не фігурує в списках пенсіонерів і в спілці інвалідів також не перебуває.

Яким же дивом він оселився в державній квартирі? Хто видав йому ордер? За переказами, начебто існували якісь віддалені родинні зв'язки між ним і попередньою мешканкою, майже дев'яносторічною бабою, яка померла в листопаді минулого року. Казали, ніби Ураж, а точніше — чоловік, що так себе називав, був її племінником, опікувався нею, відвідував, інколи ночував у старої, ну, так потім і прописався. Формальностей ніхто не додержував, а потім усе забулося, пішло в непам'ять, як багато інших буденних справ, що зблякли під тиском наростаючої соціальної драми. Змінювались люди на посадах, від найвищих до зовсім незначних, гинули документи, припинив діяльність державний і громадський контроль… Ніхто не мав на це часу, люди дискутували, й дискусії найчастіше замінювали їм щоденну працю.

Чи був Якуб Ураж родичем померлої бабці?

— В мене починає виникати сумнів, чи справді він існував, — пробурмотів Щенсний, коли вони чи не всоте вивчали можливості вбивства Уража.

Кренглевський похитав головою.

— Хтось, без сумніву, існував, — відповів він. — Його бачив двірник, бачили інші люди. Спав же хтось у тій квартирі на брудній постелі, готував собі їжу, ну й перш за все хтось мав же поставити оті хитромудрі замки. Бачили ми також і чиюсь кров. І в приміщенні, і в машині. Стривай! Чи я тобі казав, що технічний паспорт машини теж фальшивий? Проте машина стояла на подвір'ї, в старому сараї, і в цій машині бачили Уража.

— Кров, як показав аналіз, є людською, групи ABB. Порівняльного матеріалу в нас немає, бо не маємо ані трупа цієї людини, ані її самої. В річці поки що нікого не знайшли. Хоча… там швидка течія і його могло віднести досить далеко.

— Кого могло віднести?

— Вбитого. Або… — Щенсний замислився, покутуючи губу. — Слухай, якщо погодитися з твердженням нашого техніка, нібито сліди черевиків у квартирі — це липа, то належало б зробити висновок, що Ураж інсценував смерть і десь переховується.

— Ти знов кажеш «Ураж»! А слід було б казати — «особа X», яка називала себе цим прізвищем. Ми ж абсолютно нічого про неї не знаємо. Ну, гаразд, приймімо твою гіпотезу про інсценізацію смерті. В такому разі треба шукати в річці чи лісі дві пари чоловічого взуття. Того взуття, з допомогою якого Ураж — поки що мусимо його називати так — зробив фальшиві відбитки слідів у квартирі. Надто спритний тип! Жив на самих фальшивках! От і виникає головне запитання: навіщо він це робив? Адже його будь-якої миті могли викрити, ув'язнити. Мусив мати для цього істотну причину, щось таке робити саме в тій квартирі, облагоджувати там якісь справи. Може, це дійсно був скупник, як ти кажеш…

— Якби становище в столиці було іншим, ми б одразу довідалися про Уража багато чого. І без труднощів. Але в наших колег на Празі руки дедалі дужче зв'язані. Ось чому в них, як, зрештою, й у цілій країні, зменшується кількість викритих злочинів. — Він зморщився й махнув рукою. — Гаразд, поїхали далі, треба робити своє… — Він урвав себе, бо настирливо задзеленчав телефон. — Щенсний слухає… Що? Мішок?.. І черевики?! — Він, посміхаючись, глянув на Кренглевського. — Три пари, не дві? Цікава… зачекай, зараз там будемо. Тобто негайно виїздимо.

Він жбурнув трубку й підхопився.

— Їдьмо до річки! Аквалангісти виловили торбу чи мішок з трьома парами черевиків і ще якимось дрантям. І уяви — недалеко від місця, де знайшли «фіат».

Офіцери збігли на подвір'я, де Щенсний припаркував свого «малюка», й поїхали на північ. Дорогою капітан Кренглевський намагався розв'язати питання, чому знайдено три пари взуття, а не дві. Вони дійшли згоди, що, мабуть, Ураж підклав до двох пар ще й власні черевики. Адже «дрантя», як сказав Щенсному по телефону керівник пошуку, — то поношений одяг, шкарпетки, білизна й старий капелюх.

— Ясно, він перевдягся, — сказав майор. — Отже, мав у машині другий костюм та білизну; гадаю, й інший паспорт та всі потрібні документи… Хочеш знати мою думку? — рвучко обернувся він до Кренглевського, а той злякано вхопився за кермо, й «малюк» пішов вихилясом. — Та не бійся, на дерево не наскочимо. Я вважаю, цей тип зараз виступає під цілком іншою личиною. Він може виявитись елегантним, пристойно вдягненим чоловіком, мати десь пристойну квартиру, нову машину й навіть добру посаду.

Ліс височів над стрімким берегом, над широким плесом річки. Офіцери під'їхали з боку села. Вже здалеку було видно дві машини — патрульну й вантажну, біля яких товклося кілька осіб. «Малюк» відважно подолав калюжу, зо два рази підскочив на вибоях і зупинився біля вантажної з краном.

— Торба з речами потрапила в якусь розколину на дні, — казав поручик — керівник пошуку, супроводжуючи офіцерів до галявини, де було розкладено вміст виловленої торби, — тому сіті й не могли її підхопити. Це пощастило лише аквалангістові. Ось воно, подивіться… — Поручик показував одіж і взуття. — Людина, яка це носила, була або надто вбогою, або неохайною, або й те й те зразу. Тепер усе вже підсохло, можна оцінити якість і міру зносу.

— А черевики? — спитав майор, намагаючись на око допасувати одну з трьох пар до витягненого одягу.

— Черевики теж старенькі, їх дуже давно або й взагалі ніколи не лагодили.

— Можеш хоч приблизно описати людину, яка носила це дрантя?

Поручик трохи подумав.

— Високий, добре збудований. Я виписав тобі на картку розміри черевиків усіх трьох пар, бо не знаю — може, він носив і трохи завеликі, й саме по нозі… А ось елегантним він напевне не був!

— Може, ти й помиляєшся, — пробурмотів Щенсний, але так тихо, що поручик цих слів не почув і повів далі:

— Сорочку ви начебто знайшли у машині, отже, розміри в тебе є. Піджак та штани — це, як кажуть, хто до лісу, а хто к бісу. Ні фірмових етикеток, ані ярликів пральні. Якість середня, елана з домішкою вовни. Капелюх наче з опудала знятий. Торба пластикова, вітчизняного виробництва. Дірява, тому й одяг змокнув.

— Жодних документів, дрібничок?

— Нічогісінько більше. Я шукав плями крові, не знайшов, але треба звернутися до експертів з лабораторії. Відвезеш це лахміття туди?

— Ні, в «малюка» я його не зможу вмістити. Привези до управління сам, у тебе ж великий «фіат». І повідом мене, коли з'явишся.

У квартирі Якуба Уража було зібрано досить багато відбитків пальців. Більшість належала одній особі, й можна було вважати, що то був хазяїн. Однак техніки ще знайшли відбитки щонайменше трьох інших людей. Деякі були досить виразні, інші — слабкі, затерті. Коли Щенсний спитав експерта щодо статі цих трьох, той знизав плечима й зацитував уривок з «Криміналістики» професора Бруно Холиста, де було сказано, що такі оцінки «… або в принципі неможливі, або потребують додаткових деталей».

— То й шукай, магістре, тих деталей! — роздратовано наказав Щенсний. — Ти ж розумієш — у квартирі, де ніколи не відчиняли вікон і не прибирали, створено просто-таки ідеальні умови для дослідження підлоги, фарби на меблях і навіть крові. Дощ їх не змив, вітер не здмухнув. Ну добре, добре, я жартую. Постарайся, чоловіче! Для мене це дуже важливо.

Експерт любив майора, тому справді постарався, оскільки ж був добрим фахівцем, то окреслив трьох «незнайомих» як чоловіків, найімовірніше — молодих, з делікатною, добре доглянутою шкірою на пальцях, особливо в одного.

— Злодії, — констатував Кренглевський. — Пошукаємо в дактилоскопічних картах.

— Або злодії, або музики, — зауважив експерт. — Такі пальці бувають у піаністів, скрипалів… А от у гітаристів шкіра на пальцях потовщується.

— Тоді вважатимемо, що до Уража жоден гітарист не приходив.

— Може, я й помиляюсь, — незворушно, наче сам собі, говорив експерт, — але отой, з делікатними пальцями, мусить бути рудий. Як його знайдете, то скажіть, чи мав я рацію.

Майже зразу пощастило натрапити на іншого гостя Якуба Уража. За картотекою, він мав багате минуле. Двадцятитрирічний Вальдемар Козік, попросту Мандоліна, дарма що не грав на жодному музичному інструменті, чотирнадцять разів ставав перед судом за грабунки, крадіжки і хуліганство.

Козік мешкав на Маримонті[11], був одружений, мав дітей, раз на тиждень лупцював свою благовірну, а як напивався — то й частіше. Вона не лишалася в боргу, і коли доходило до бійки, то в кімнаті ширяли тарілки, ніжки від стільців, черевики — усе, що трапляло під руку. В такі часи призвичаєні сусіди на день або два забирали до себе їхніх дітлахів. Потім подружжя доходило згоди, діти вертались додому, й певний час, щоправда, короткий, панував спокій. Теоретично Мандоліна працював на різних будовах, практично ж — крав, спочатку де та як доведеться, потім, набравшись досвіду, заздалегідь намічав об'єкти крадіжок.

Дільничний поінформував Щенсного, що саме зараз Козіки перебувають у стані війни, а діти в сусідів. Краще за все під'їхати патрульною машиною до кіоска, а звідти трохи пройти пішки, бо як подружжя побачить міліцію, то враз укладе перемир'я і кудись чкурне. Приходити треба десь на світанку, коли вони вже трохи потомляться від баталії й дріматимуть.

Так і зробили. Козікова була ще не така п'яна, аби не зрозуміти, що «забирають законного чоловіка», і страшенно розлементувалась. Міліціонери не реагували, знаючи, що нічого з нею не вдієш. Та коли Мандоліну вже виводили з дому, жінка раптом замовкла, щось собі зметикувала й крикнула навздогінці:

— Як повернешся, то ще докладу, бо я не скінчила!

Вальдемар знехтував погрозу. П'яний, увесь у синцях, наставлених дружиною, він ліниво міркував, чому його забирають і чи не підклав йому свиню котрийсь дружок. Опинившись у відділенні міліції, він трохи прочуняв і спробував поводитися зухвало, та з того нічого не виходило — за спиною він не відчував підтримки агресивного натовпу, ніхто його не відбивав, не витягав з патрульної машини; про таке він колись розчулено оповідав скупникові. Згадка про скупника навернула його до іншої думки: наче він уже чув чи то про зникнення, чи навіть про смерть Уража. А може, злякався Вальдемар, скупника цапнули й тепер він виказує всіх постачальників?

Але обміркувати це Вальдемар уже не встиг, бо Щенсний і Кренглевський узяли його в роботу. Докази, тобто відбитки пальців, зняті у квартирі Уража, лежали на столі поряд з дактилоскопічною картою. Мандоліна був не аж такий дурний, щоб не зробити найважливішого висновку: скупник продає! В такому разі не було сенсу ускладнювати собі життя.

— Ну, ходив я до нього. Раз чи два, — промимрив він, утупивши очі в стелю. — Хіба заборонено?

— Для чого?

— Що «для чого»?

— Для чого ти туди ходив?

— А так. У гості. Яке ваше діло!

— Попрошу ввічливіше.

— А я не вмію розмовляти з мен… з міліціонерами.

— Звикнеш. Що ти носив Уражеві?

— Ой, велике тобі діло! Ну, годинника.

— Скільки годинників? Ну, кажи!

— Може, й три, не пам'ятаю.

— Скільки перснів?

— Та чи можу я все пам'ятати?!

— Скільки перснів?

— Ну… шість… чи щось біля того…

— Скільки браслетів?.. Скільки Ураж тобі заплатив?.. Хто ще йому носив?..

І так — кілька годин. Після цього Щенсний вже цілком ясно усвідомлював ситуацію. Ураж був скупником великого калібру. Він ховався на Празі, в брудній квартирі, скуповував у злодіїв коштовності й валюту. Але ким він був насправді? А перш за все — де він?