Зневажаючи закон

РОЗДІЛ 4

В середині червня зненацька постуденіло, задощило. Черги перед магазинами стояли з досвіта, люди лаяли негоду, мерзли, тупцювали, нарікали на нестачу товарів, на колишніх «тузів» і впливових осіб, уголос називаючи кожного на ім'я. Брудні вікна трамваїв та автобусів, заліплені листівками або вкриті засохлими слідами клею, заважали вчасно помітити потрібну зупинку, і раз у раз хтось виходив не там, де треба.

За давньою звичкою прокурор Бялецький підвівся о сьомій, кілька разів мляво присів і кинув — набридло.

— Мило є? — спитав він дружину, прямуючи до ванної кімнати.

— Так, у «Юніорі» купила! — крикнула вона з кухні, де саме готувала сніданок. — Довелося вистояти в черзі добру годину, але три шматки я таки купила.

— А леза для гоління були?

— Ні.

Зітхнувши, прокурор буркнув, що доведеться, мабуть, відрощувати бороду. На сніданок Малгося подала хліб, редис і ковбасу — рідкісне явище, але ковбасу пощастило отримати по картках.

— А паляниці не знайшла? — сумно спитав прокурор; він хворів на виразку шлунка — типову хворобу людей, що працюють, як то кажуть, на нервах.

— Ніде не було. Стану в чергу по батончики, це навпроти будинку суду на Сверчевського. Знову доведеться стояти годину або й дві…

Він нахилився й поцілував дружину в білявий кучерик на скроні. Довелося з'їсти черствий хліб — кажуть, що це здоровіше, потім він зварив собі яйце, а ковбаси та редису не торкався, запив гарячим чаєм. Запаливши сигарету, він підвівся й виглянув у вікно. Надворі сіявся дрібний дощик.

— Про що замислився? — спитала дружина, побачивши що він не бере ні плаща, ні течки.

— Та допит у мене сьогодні…

— Важкий?

— Цей тип взагалі не бажає розмовляти. Може, хоч нині пощастить?

— Занадто мало про нього відомо? — здогадалася жінка.

Чоловік лише кивнув. Скільки ж часу, скільки років потрібно, щоб збагнути людину по-справжньому! А він допитав його лише тричі… Та й які то були допити — скоріше прокурорські монологи, бо затриманий тільки кидав «так» чи «ні», дивився кудись убік або під ноги… Що вдієш, доведеться робити нові й нові спроби, такий фах він собі обрав. А крадіжка кільканадцяти кілограмів токсичних препаратів — це, що не кажи, зовсім не дрібничка. Ні, впертий злодій стане-таки перед судом, хоч зараз до обвинувачення ще далеко, як до зірок…

Прокурор знову виглянув у вікно. Дощ не збирався вщухати. Довелося брати плаща, течку й остогидлу парасольку, яка завжди йому заважала й щоразу десь губилася. Своєї машини подружжя ще не придбало, тому він покірливо став у хвіст довжелезної черги на автобусній зупинці. Під'їхав «Ікарус», і, як завжди, усі скопом посунули до дверей, стусаючи й відштовхуючи одне одного. Прокурор Бялецький утиснувся останнім, але влаштувався досить-таки зручно, бо потрапив на круглу рухому платформу, що сполучала обидві половини автобуса. Тут йому принаймні не лізли у вічі малюночки та листівки, що ними були геть заліплені вікна. Втім, їхній зміст він і так знав, бо часом їх приносили до прокуратури. Ось уже два тижні, як він перестав на них реагувати; ці «витвори» були завжди однакові за змістом, змінювались лише малюнки та епітети.

В кабінеті, який він займав разом із прокурором Хожснцьким, ще нікого не було. Ввійшовши, Бялецький не знати вже вкотре пересвідчився, що це винятково похмура й жалюгідна кімната. Чи то через сірі стіни та старі обшарпані столи, чи, може, тому, що за вікном не вгавав дощ? Ні, все ж таки, мабуть, причина полягала в допиті Яна Завадовського; який мав жалюгідний вигляд і не відповідав на жодні запитання.

Але він усе-таки спустився до буфету. Присьорбуючи каву, він подумав про Малгосю: бідолашна зараз стоїть у довжелезній черзі за батонами, потім бігатиме шукати пральний порошок і, напевно, ніде не знайде. Якщо встигне, то ще поїде на Прагу, бо казали, буцімто там у якомусь магазині вчора були леза для гоління, оббігає шість або сім інших магазинів і не знайде електричних лампочок. Додому повернеться змокла, стомлена й сушитиме собі голову над тим, з чого робитиме обід. Ага, згадав він, доведеться придбати звичайний дешевий приймач із живленням від струму, бо де ж зараз дістанеш ті кляті батарейки, а про трансформатор годі й мріяти. Без приймача ж дуже незручно, особливо коли телевізор знову зіпсується. Механік неодмінно скаже, що запасних частин немає…

«Такий приймач, — міркував він, підіймаючись сходами, — повинен коштувати не більш як дві тисячі. Так, так, я нещодавно десь бачив «Гевонт» за тисячу шістсот».

О пів на дев'яту прийшов Хоженцький, а конвойний привів Завадовського.

— Слухай, мене чекають на засіданні суду, — сказав Хоженцький. — Якщо хтось телефонуватиме, занотуй, будь ласка. А я в перерву заскочу.

Він подивився на скоцюрблену, жалюгідну постать колишнього старшого інспектора кооперативу «Нове майбутнє», співчутливо поглянув на Бялецького й вийшов.

— Сідайте, будь ласка, — запросив прокурор.

Завадовський трохи повагався, потім усе-таки наважився сісти по той бік столу. Здавалося, слова прокурора доходять до нього з певним запізненням.

— Як ви себе почуваєте? — уривчасто спитав Бялецький. Відколи лікарі вирішили, що підозрюваного можна виписати з в'язничної лікарні і його було передано до звичайної камери, запитання про самопочуття було скоріше виявом чемності з боку прокурора. Але Завадовський на запитання не відреагував. Тоді прокурор сам собі відповів:

— Бачу, що непогано. Отже, прошу пояснити, навіщо ви привласнили психотропні препарати з кооперативного складу? Поставлю питання руба: ви наркоман?

— Ні! — не вагаючись відповів колишній старший інспектор.

— Чи постачали ви наркотики іншим особам?

Завадовський зіщулився, наче йому раптом стало холодно, й прокурор мимоволі поглянув, чи не прочинилося бува вікно. Усе було в порядку. Якийсь час у кабінеті панувала тиша.

— Чекаю на відповідь.

— Я… я мусив… — видушив нарешті в'язень.

— Хто вас примушував? Хто?

Знову запала мовчанка. Кава підбадьорила Бялецького, але всі його спроби розбивалися об мур, що ним оточив себе підозрюваний. Але від чого той мур? Завадовський когось боїться? Чи стереже своє джерело прибутків? Трохи поміркувавши, прокурор вирішив ризикнути.

— В який спосіб вас шантажовано?..

Отут Завадовський уперше здригнувся, підвів голову й глянув на нього з невдаваним подивом. У цій людині наче зненацька щось прокинулось, очі заблищали жвавіше.

— Чи не набридла вам отака мовчанка? — наполягав Бялецький. — Скільки ж ми з вами бавитимемося в допити? Я промовляю до вашого здорового глузду, ви ж, зрештою, людина розумна, маєте вищу освіту…

Він урвав, побачивши, як на коротку мить зсудомило обличчя затриманого.

І саме тоді Бялецькому пригадалася розмова з приятелем — капітаном Полонським.

— Знаєш, Тадеуше, він здається мені якось дивно несхожим на інженера.

— Та хіба ж людина може бути схожою або несхожою на інженера? — розсміявся прокурор.

— Та справа не в тому… Ну як тобі це розтлумачити? Цей тип щось приховує. Ми начебто ретельно вивчили його минуле, але щось там негаразд.

— Надто плутано пояснюєш…

— Можливо, але… — Полонський завагався. — Бачиш, він так зачаївся, наче в нього є що приховувати, щось таке, що вплинуло на все його життя. А він має амбіцію, та ще й дуже дражливий. Ось чому я гадаю, що та пляма в біографії довела його зрештою до спроби самогубства. І не забувай, він був певний, що спроба буде вдалою. Тутокаїн — убивчий препарат; якщо тобі заманеться розпрощатися з цим світом, то вживай саме його. Коли б дружина не повернулася на кілька годин раніше, ніж казала, Завадовський був би вже мертвий.

— А чому вона повернулася раніше?

— Чистісінький випадок. Вона пішла до зубного лікаря й, зрозуміло, гадала, що затримається довго. А лікар того дня не приймав: у його сусідів нагорі прорвало трубу, кабінет лікаря затопило, довелося викликати слюсарів. Як би лікар працював без води? От він і відмінив прийом.

Оцю розмову зараз пригадав Бялецький… Хоча насправді він підсвідомо обмірковував її протягом усього минулого вечора. Могло бути так, як підказував Полонський, однак прокурор залучив до своїх міркувань ще одну особу — можливо, шантажиста.

Тому він знову спитав:

— Хто ж вас шантажував і чому? Який вам сенс це приховувати?.. Чи, може, то близька вам людина?

Завадовський похитав головою, важко зітхнув і попрохав сигарету. Бялецький пригостив його, подав сірники.

— Ну то як? — нетерпляче перепитав він. — Може, це ваш колишній однокурсник? — Знов якась невловима гримаса майнула на обличчі підозрілого. Прокурор це помітив; у голові майнула несподівана думка, і вік енергійно напосів на Завадовського: — Скажіть відверто: ви скінчили інститут?

— В мене є диплом… — прошепотів той.

— Справжній чи десь куплений?

— Справж… — Завадовський осікся й довго мовчав, губи його нервово тремтіли. Нарешті він глухо відповів: — Куплений…

Хоча така купівля вже сама по собі була злочином, Бялецький полегшено зітхнув. Здасться, врешті надибав причину шантажу. Отже, хтось про це знав. Але Завадовському сорок два роки — чому ж той шантажист отак довго вичікував?

— Ви передавали препарати тому, в кого колись купили диплом?

Затриманий ствердно кивнув головою.

— Він жадав од вас наркотиків або грошей?

— Спочатку грошей. Я погодився… але потім грошей більше не було… Тоді він сказав, щоб… наркотиками…

— Він наркоман?

— Не знаю.

Бялецький подивився на чоловіка, що сидів перед ним, так наче вперше його побачив. І в цьому повторному відкритті справді було щось дивне: ось перед тобою сидить шановний фахівець, інженер-хімік, і він виявляється… а ким, власне кажучи?

— Що ж ви насправді скінчили?

— Ліцей[3].

— А на хімічному факультеті вчилися чи ні?

— Та вчився… але після першого курсу покинув.

— Чому?

— Не пішло навчання. Тоді я перейшов до економічного технікуму, скінчив два курси й…

— Знову покинули?

— Так. Тоді пішов працювати. В приватну електротехнічну майстерню. Це було не в Варшаві, сюди я приїхав пізніше. А диплом… Це диплом Гданського політехнічного інституту.

— Не розумію: як ви могли працювати інженером-хіміком, не маючи освіти?

— А я займався самоосвітою. Це вже коли трохи постарішав і порозумнішав. До того ж і робота мене зацікавила — от я і втягся.

— Чому ж не пішли вчитися заочно?

Завадовський іронічно посміхнувся.

— Не міг, — відповів він. — Тоді усім стало б відомо, що…

— Так, так, — поспішно згодився прокурор. — Ну, коли ви вже мені стільки розповіли, то, гадаю, скажете, і хто вас шантажував? Хіба не могло статися, що ця людина шантажує й інших осіб? Погодьтесь — ми повинні запобігти цьому, правда ж?

— Та я його не знаю, — відповів інспектор з усією щирістю, і Бялецький здивовано втупився в нього.

— Тобто як — не знаєте?! Як же ви тоді з ним контактували?..

— Я скажу про диплом… Це було в Гданську. Одного разу я звірився колезі по роботі, електротехнікові, що не маю достатньої освіти. Той запропонував мені допомогти, як він висловився. В нього був знайомий, що за гроші міг дістати диплом політехнічного інституту. Гроші я мав, бо заробляв тоді непогано, тож і погодився. Передав колегою свою фотографію, анкету, ну й, зрозуміло, гроші.

— Скільки?

— Три тисячі. А за тиждень отримав документи.

— Колега не розповідав вам, хто постачальник документів?

— Ні. Та я й не допитувався. Мені ж було все одно, головне — я отримав диплом.

— Як прізвище того вашого колеги?

— Його прізвище Ясинський, а звуть, здається, Едвардом, точно не пам'ятаю. Його вже немає в Польщі.

— А коли з'явився цей шантажист? І як він вас знайшов?

— Анкету мою він читав, фотографію бачив. А як розшукав у Варшаві — не знаю, він не казав. Якось опівдні, восени минулого року, я йшов з роботи. Коли зупиняється таксі, вилазить чоловік у темних окулярах, капелюсі, плащі з піднятим коміром — наче з пригодницького фільму. Називає мене на прізвище і каже, що має до мене важливу справу. Ми йшли вулицею, людей було небагато, падав сніжок… Ось тоді і нагадав мені про справу з дипломом і зажадав грошей.

— Таксі рухалося за вами?

— Ні.

— І що? Ви отак легко дозволили себе шантажувати?

Завадовський пильно поглянув на прокурора і знизав плечима.

— Це вам легко про таке говорити, — відповів він. — А я на той час уже досить довго працював у кооперативі як фахівець з вищою освітою, був одружений, влаштував своє життя й гадав, що спокійно доживу віку. Й ось мені нагадали, що все це базується на хисткій основі, на шахрайстві. Я злякався…

— Ви не радилися з дружиною?

— Я все зважив і вирішив, що немає потреби. Вона втратила б довіру до мене. Розумієте, я одруживсь із дівчиною з так званої «доброї родини», її родичі ніколи б мені цього не пробачили.

— Тому ви й воліли платити?

— Так. Зараз уже можу зізнатися: інколи мені кортіло вбити того чоловіка. Звільнитися від нього. Але він наче це відчував, бо жодного разу не дав мені ані найменшої змоги для такого вчинку. Час від часу телефонував, визначав умови. Потім ми зустрічалися, завжди ввечері, завжди на околицях міста. Він з'являвся зненацька, я ніколи не міг зорієнтуватися, з якого боку він з'явиться, — цей пройдисвіт наче виникав із стіни або з дерева в парку. І завжди в темних окулярах — вони майже затуляли його обличчя. Пакунок з наркотиками він брав у мене лівою рукою, бо в правій тримав пістолет. Потім зникав. Я нічого не міг удіяти.

— І тоді ви наважились на самогубство?

— Нервова система не витримала. В кооперативі могли мене викрити будь-якої миті, при першій же перевірці.

— Невже ви не подумали про дружину? Хотіли кинути її напризволяще?

Завадовський мовчки схилив голову, щоб не відповідати.

— Чи озивався якось шантажист після вашої спроби самогубства?

— Гадаю, ні.

— Що означає «гадаю»?

— Ну, я ж спочатку хворів, утратив був пам'ять. Потім мене перевезли до в'язничної лікарні. В усякому разі дружина не казала мені про якісь дзвінки або листи.

— Чи знає тепер ваша дружина, чому ви вдалися до самогубства?

— Почасти. Про те, що я взяв оті препарати, знає, про шантаж — ні. Ну й про диплом… також не знає.

Підвівши голову, він благально поглянув на прокурора:

— Дуже прошу, не кажіть їй нічого! Хай мене судять, я відповідатиму за крадіжку й шахрайство… Ну й нехай, я відсиджу і повернусь.

Бялецький обурився:

— Пане Завадовський, як ви собі це уявляєте?! У нас із вами тут не приватна розмова, ви складаєте зізнання, а я зобов'язаний на їхній підставі написати акт обвинувачення! Я повинен згадати і про шантаж, і про фальшивий диплом. — Він кинув неприхильний погляд на колишнього інспектора й додав: — Треба було думати ще тоді, як ви купували цей диплом. Тисячі людей здобувають вищу освіту, але коштом кількох важких років навчання. А ви хотіли все відразу, та ще й без клопотів — за гроші. Ось тоді й треба було подумати, що це може мати фатальні наслідки…

Казимир озвався лише через десять днів, наприкінці червня. Він зателефонував увечері, розмовляв пошепки, спитав, чи Моніка сама, тоді призначив їй побачення в кафе «Європейське». Жінка погодилась не вагаючись.

Після спроби з'ясувати, хто такий магістр Вацлав Бо-рейко з вулиці Крайової, Моніка й Казимир не бачилися. Вона була вкрай обурена, що коханець не повірив у її драматичну оповідь, і вирішила порвати з ним. Але вже за тиждень пожалкувала. Чоловік без упину їздив у відрядження, вона цілоденно нудилася вдома сама-самісінька й відчувала себе нещасною. Намагалася знайти цікаву компанію, але марно. Гарні чоловіки з автомобілями й напханими гаманцями дивились на неї байдуже або й зовсім не помічали. Вони втішалися товариством набагато молодших за неї дівчат, що мали стрункі фігури, довжелезні ноги й розпущене золотаве волосся.

Моніка дивилася на них із заздрістю, сумом і гіркотою. Тому дзвінок Казимира подіяв на неї, як труба на кавалерійського коня. Моніка блискавично перевдяглася, старанно наклала косметику, й за двадцять хвилин «вольво» ніс уже її до кафе. Казик не повинен довго чекати на неї — ану ж передумає?

Казик сидів у самому кутку залу. Побачивши Моніку, він підвівся, відсунув стільця й привітав її дуже вишуканою й чемною усмішкою, яку так добре знала Моніка. Вона помітила — на нього звернули увагу кілька жінок. Від цього вона розквітла, наче помолодшала років на десять або й п'ятнадцять. Біс із ними, сорока роками, вона знову знайшла свого хлопця, що займатиметься тільки нею — і ніким іншим!

— Ти отримала негативи? — спитав Казик, коли вони вже сиділи за столом.

— Через два дні після того… Ну, як відвезла гроші туди… на Крайову. Прийшли шість негативів, два знімки й картка. — Моніка розсміялася; в ту мить зміст картки її обурив, але тепер до неї знову повернувся чудовий настрій, тож і той напис видавався кумедним.

— І що ж там було написано?

— О, він написав: «Люба пані Моніко, може, ми колись зустрінемось й ви дозволите поцілувати вашу чарівну ручку!»

Казимир насупився.

— От нахаба! — гримнув він. — Сподіваюсь, більше не озветься…

— А що в тебе? Сплатив другий внесок?

— Так. Кілька днів тому я дістав листа. Той знову зажадав двадцять тисяч.

— Куди їх треба було відвезти?

— Як і першого разу, я поклав їх під лавку у Вілянуві. Той змінив тільки час — довелося їхати туди опівночі. Скажу відверто, я насилу дістав гроші, щоб… — він урвав і збентежено поглянув на Моніку.

— Невже вкрав? — розреготалася вона, задоволена його розгубленістю.

— Та виходить… — скрушно визнав він. — Узяв з домашнього сейфа, що в розпорядженні Данути. Розумієш, вона там тримає гроші на закупки для бару. Загалом у касі було тисяч вісімдесят, але я взяв лише двадцять. А ключі… я витяг їх серед ночі з сумочки, коли Данута вже спала. І знаєш, спала так міцно, що й не почула.

— Ти ризикуєш, любчику, — зауважила Моніка. — А що було б, коли вона перелічила касу?

— Нічого, — знизав він плечима. — Вона знає, що ключів од сейфа в мене нема, то й звинувачувати мене не стала. Мені вдалося її переконати, що вона помилилась у підрахунках.

— Повірила?

— Гадаю, так. А зрештою, — зневажливо махнув рукою Казик, — бар має такий великий оборот, що для неї двадцять тисяч — дрібничка. Чистий прибуток за якихось два дні.

— Ти не перебільшуєш? — здивувалась Моніка.

— Ні. — Раптом Казик спохмурнів. — У мене дуже грошовита дружина. Це я нічого не маю — ну, хіба що комісійні за посередництво від продажу якоїсь ділянки чи дачі. Зараз дехто намагається якнайшвидше позбутися такого майна, бо контроль наступає їм на п'яти. — Казик презирливо розсміявся. — Тоді я й виготовлюю для них різні рахунки заднім числом, іноді навіть датовані кількома роками раніше. Знаєш, розповідав знайомий муляр, як його викликали на віллу однієї впливової особи, щоб він старанно замурував усякий там мармур, дерев'яні панелі та інше оздоблення. Нині стіни мають бути голими й простими. Слухай, ти ж так і не розповіла, де дістала гроші. Довелося щось продати?

— Так, — неохоче визнала вона. — В мене лишалися приховані дві двадцятидоларові монети, царська десятка й дукат.

Він утупився в неї круглими очима.

— Скільки тобі за це дали?

— Досить багато. Сто двадцять тисяч! — гордовито відповіла жінка. — Отже, вистачило, що й лиши…

Казик вибухнув таким нестримним реготом, що на нього заозиралися від усіх столиків. Він довго не міг заспокоїтись, аж сльози з'явилися на очах; нарешті вгамувався, пестливо поплескав її по щоці й сказав:

— Ох, ти моє наївне дурненьке дівчисько! Чому ж ти не порадилася зі мною, перш ніж піти до шахрая?

— Як це «шахрая»?! — обурилася вона. — Це мій знайомий ювелір, він мене не ошукуватиме!

— Дівчинко моя, він тебе ошукав, та ще й як! Скористався з того, що ти абсолютно не розумієшся ні на цінах, ані на вартості монет. Тобі відомо, що лише за одну золоту двадцятидоларівку можна одержати двісті двадцять або й двісті тридцять тисяч? За одну! А ти йому продала дві, та ще й царську десятку та дуката! Він мусив дати тобі за це щонайменше півмільйона!

Моніці стало млосно. Вона ковтнула кави й витерла спітніле чоло.

— Не може бути… — ледь чутно пробелькотіла вона.

— Уяви собі, що може, — безжально відповів коханець. — Коли маєш справу з повною ідіоткою, то на ній можна заробити добрячі гроші. Ех, Моніко… Ти втратила купу грошей. Ну чому ти мені не зателефонувала?.. Гаразд, облишмо. Скажи, хто він такий?

— Уранці поїду до нього, — вирішила жінка. — Нехай сплатить, скільки належить.

— Ні, люба, давай удвох. Зустрінемось о пів на одинадцяту в цьому ж кафе. Я тобі допоможу.

Наступного дня, кілька хвилин по одинадцятій, «вольво» зупинився перед невеличкою ювелірною майстернею на Волі[4].

— Це тут? — спитав Казимир, придивляючись до благенької, припалої пилом вітрини. — Щось воно дуже вбого виглядає…

Вони ввійшли до майстерні. Крім хазяїна, в приміщенні нікого не було. Він сидів біля столу, захаращеного всіляким мотлохом. Побачивши відвідувачів, підвів голову й чемно спитав:

— Чим можу служити?

— Хіба ви мене не впізнали? — здивувалася Моніка.

— Пробачте, але… — він пильно придивився до жінки, потім збентежено похитав головою. — Ви щось здавали мені у ремонт?

— Та що ви таке кажете, пане Владеку! Що за безглузді жарти! — нетерпляче вигукнула Моніка. — Ми ж із вами знайомі щонайменше рік, як не більше!

Казимир вирішив, що йому час утрутитися.

— Нещодавно ви купили в цієї дами дві золоті двадцятидоларівки, царську десятку й дукати, — різко сказав він. — Вона за це отримала сто двадцять тисяч, хоча вам відомо…

— Вибачте, але це якась нісенітниця! — Ювелір підвівся і став за прилавком. — Не заперечую, можливо, я колись мав приємність познайомитися з цією дамою, хоча зараз не можу цього пригадати. Але я зроду не купував у неї золотих монет. Я такими справами не займаюся, я не такий заможний, щоб одразу викласти кілька сотень тисяч злотих. Гадаю, ви помилилися адресою.

Казимир спохмурнів, переводячи погляд то на ювеліра, то на Моніку. Його самовпевненість дещо пригасла.

— Слухай, може, ти справді помилилась адресою? — напівпошепки звернувся він до жінки.

— Та ти що! — роздратовано відповіла Моніка. — Я при своїй пам'яті, просто цей шахрай, цей…

— О, перепрошую! — Ювелір підвищив голос. — Я не дозволю себе ображати. Зараз викличу міліцію й поскаржуся. Нехай негайно проведуть обшук як у майстерні, так і в помешканні. Гарантую — вони не знайдуть ніяких золотих монет, бо їх там ніколи не було. Тому дозвольте побажати вам усього найкращого! — Він вийшов з-за прилавка, навстіж відчинив двері й промовистим рухом запропонував обом залишити майстерню.

— Чи бачив хто, як ти продавала йому монети? — спитав Казик, розгублено дивлячись на Моніку.

— Ні.

— І розписки він тобі не давав?

— Ти що, жартуєш? Хіба в таких справах дають розписки?

— Тоді, люба… нічого не вдієш. Доведеться йти звідси. Було чи не було — тепер однаково не доведеш.

Ювелір провів їх глузливою посмішкою й грюкнув дверима. Якийсь час вони стояли біля машини, не знаючи, що робити.

— Моніко, чи твоєму чоловікові відомо про ваше знайомство з ювеліром? Він міг би у разі потреби засвідчити, що в тебе справді були такі коштовності.

Жінка перелякалася. Вона ж не казала коханцеві, кому насправді належали монети.

— Нізащо в світі! — скрикнула вона. — Яцек не повинен про це дізнатися — ні про монети, ні про ювеліра.

Казик поглянув на неї, відкопилив губу й глузливо проказав:

— Зізнайся, він був твоїм коханцем?

— Тоді я ще не знала тебе, — неохоче відповіла жінка.

— А коштовності поцупила в чоловіка?

Моніка відвернулася, щоб він не бачив її обличчя. Потім ускочила в машину й рушила так швидко, що він лишився стояти на тротуарі, й досі глузливо посміхаючись.

Скупник чекав. Той, з ким він умовився, досі не підводив, але як ти вгадаєш, удався грабіж, чи ні? Щоправда, цей рудий спритний злодій умів забратися і в неприступні приміщення, пролізти мишачою норою. В нього були тендітні жіночі руки з тонкими пальцями, на які він натягував тонесенькі рукавички. Злодій мав прізвисько Оператор, і скупникові інколи спадало на думку, що, якби цього чоловіка свого часу скерували на іншу стежку, з нього, можливо, виріс би відмінний хірург.

Скупник знав, де сьогодні вночі мав «працювати» злодій, але гарантувати успіх піхто не міг. Проте Оператор вирішив спробувати — йому були вкрай потрібні гроші.

Нарешті, за кілька хвилин до одинадцятої, скупник зачув тихенький умовний стукіт у двері. Він підхопився, вибіг у передпокій і відчинив. Злодій прослизнув досередини, Він був такий дрібненький, що займав дуже мало місця. Казали, нібито він і п'ятдесяти кілограмів не важить — не виключено, що дотримував спеціальної дієти, щоб зберегти таку форму.

Вони ввійшли до кімнати. Горіла лише маленька лампочка, фіранки були щільно запнуті.

— Ну як? — спитав скупник.

Злодій докірливо похитав головою.

— Якби я знав, що це такий пройда, — відповів він, — то пішов би у якесь інше місце. Я намордувався, навовтузився, перекинувши догори ногами все приміщення — і нічого! Ну, тут я розлютився, вийняв у нього з рота кляп, приклав йому лезо до шиї й кажу, що зроблю зараз таку собі невеличку операцію, як не розколеться. Повірте, такі речі мені не до вподоби, мокра робота — це не мій фах. Але він затявся й нічого не каже. Тоді я легенько проїхав по шкірі, неглибоко, проте кров пішла. Отут він мало не зомлів зі страху й усе виляпав.

— Де ж він це переховував? — зацікавився скупник.

— Ви не повірите — носив під сорочкою! Як та баба, що їде на ярмарок. Пошив собі торбинку, та ще й досить елегантну. Ну, я її забрав, знову заткнув йому рота ганчіркою, заліпив пластирем, щоб він передчасно не почав горлати, прив'язав до стільця й пішов. — Оператор витяг з кишені жовту торбинку, важку й пропотілу, розв'язав і сипонув монети на стіл. Там були дві двадцятидоларівки, кілька царських червонців, австрійський дукат, дві масивні обручки зі щирого золота й чотири персні, серед них один з печаткою.

Скупник узяв лупу й заходився розглядати речі; він явно був задоволений. Трохи подумавши, відсунув убік обручки — на них були вирізьблені якісь імена й дати, а скупник без потреби ризикувати не хотів.

— Віддай їх комусь на переплавку, — порадив він рудому. — Краще за все — Ручці, отому, що в нього годинникарська майстерня. А може, він їх одразу в тебе й купить.

Злодій заперечливо похитав головою.

— Ні, йому не хочу продавати, — сказав він. — Стану поруч і спостерігатиму, як він переплавлятиме, а зливок заберу. Жодних слідів — ось мій принцип.

— Похвальний.

Потім дійшло до розрахунку. Вони навіть трохи поторгувалися, хоча скупник цього й не полюбляв, але зрештою порозумілись. Оператор узяв банкноти, порозсовував їх по внутрішніх кишенях, частину поклав у гаманець. Потім розглянувся на всі боки, наче хотів упевнитися, що нічого не забув. Тоді простяг руку по торбинку, але скупник його стримав.

— Ні, це я спалю, — сказав він. — Ти ж сам сказав: ніяких слідів.

— Згода.

Вони кивнули один одному — скупник нікому не подавав руки, таку вже мав звичку… Пістолета теж витягувати не став, бо при роботі з Оператором у цьому не було потреби. Той справді не любив «мокрої роботи», був на свій злодійський манер чесний.

Моніка не могла зрозуміти, чому ювелір Владек, ще донедавна такий палкий залицяльник, раптом перестав її впізнавати, твердив, що ніяких справ з нею не мав, і поводився просто-таки зухвало. Врешті вона дійшла до висновку, що в усьому винні ревнощі. Зрозуміло — вона ж прийшла до нього з таким пристойним, елегантним молодиком. А тепер, подумала жінка, треба піти туди самій, і ювелір неодмінно поведеться інакше. Владек, напевно, її перепросить і поверне решту грошей.

За кілька днів вона поїхала до ювеліра. На дверях майстерні висіла об'ява: заклад не працює, власник захворів. Ювелір мешкав на другому поверсі, над майстернею, Моніка не раз бувала у нього вдома, особливо в часи після його розлучення, коли з квартири виїхала колишня дружина.

Тож Моніка пішла сходами вгору, щоправда, трохи непокоячись, бо не знала, як він її зустріне. Про всяк випадок вона вигадала різні аргументи — як для нападу, так і для самозахисту.

Довелося довго дзвонити, ніхто не відчиняв. Невже хвороба настільки серйозна, що його забрали до лікарні? Але, коли Моніка вже зібралася було йти, хтось обережно прочинив двері, взяті на ланцюжок. Одягнений у халат ювелір із закутаним горлом дивився на неї недовірливо.

— Це я! — нетерпляче гукнула Моніка. — І тепер мене не впізнав? Облиш дурниці й відчиняй!

Він зняв ланцюжок. Моніку здивувало таке вітання, вона подумала, що ювелір злоститься на Казика, який постав між ними. Стало смішно — невже ця худенька лисувата людина з бородавкою на носі й справді зважиться порівняти себе з Казиком?

— Ти захворів? Ангіна?

Ювелір вказав їй на крісло й пошепки відповів:

— На мене напали. Мене скалічили, ось подивись! — Він трохи підняв пов'язку, й жінка побачила в нього на шиї страшний кривавий рубець.

— Хто тебе скалічив? — спитала вона й аж тоді усвідомила безглуздість запитання — хіба буває, щоб напасник рекомендувався жертві?

— Злодій! Бандит! Грабіжник, — шепотів він, витріщившись на неї: на щоках — мабуть, унаслідок пропасниці — проступив цеглястий рум'янець. — Мене покалічили, і я втратив усе своє майно…

— Заявив до міліції?

— Ти збожеволіла! — обурився він. — Щоб мене посадили за скуповування золота?

Моніка недовірливо й стурбовано дивилася на цього чоловіка. Рубець був справжній — але, можливо, він сам скалічився, а тепер розігрує перед нею спектакль? Ювелір відсапався і сказав:

— Якби ти тоді приїхала без того молодика, я докинув би тобі тисяч двадцять, бо те, що той твій… ну, знайомий… казав про ціни — це ж нісенітниця! Звідки він узяв такі ціни? — глузливо додав ювелір.

— Хто знав, що в тебе є коштовності?

— Ніхто… Зажди-но… Ну, звичайно, дехто з моїх постачальників знав. Але вони поза підозрою. А про нашу угоду абсолютно ніхто не знав.

Раптом у жінки промайнула думка, але настільки абсурдна й приголомшлива, що Моніка мусила одразу спитати:

— Який твій злодій зовні?

— Навіщо це тобі?.. Ну, маленький, худий і спритний, наче щур. Обличчя я не бачив, бо він натяг на нього панчоху. Мені здалося, що він рудий.

Жінка полегшено зітхнула. Тепер треба було б сказати йому кілька слів співчуття, але вона вирішила: це не має сенсу. Так чи так, ювелір сплатив їй дуже мало, і з його боку то був бридкий учинок. А зараз, із цим жахливим шрамом, спітнілим червоним обличчям і смердючим віддихом, він здавався їй просто нестерпним. «І як я могла з ним?.. — подумала жінка з огидою. — А він ще й жаднюга!»

Підвівшись, вона попрощалась і пішла. Ювелір навіть не намагався її затримати, похнюплено супроводив до передпокою і старанно замкнув за нею двері.

Ввечері Моніка зателефонувала Казимирові й про все розповіла. Він трохи подумав, а потім задоволено відповів:

— Ось бачиш, шахрайство не пішло йому на користь. Як то кажуть — не копай іншому ями, бо сам упадеш. Він перехитрив тебе, а його перехитрили інші. А де саме тримав монети — не розповідав?

— Я не питала. Та й що було питати — монет однаково вже немає.

— Теж вірно. Але запам'ятай: якщо іншим разом захочеш щось продати, порадься з людиною, якій довіряєш. Тобто — зі мною! — розреготався він. — Домовились, люба? Слухай, а чи ти часом не спитала ювеліра, який був зовні той злодій?

— Спитала… — здивовано підтвердила вона. — Звідки ти знаєш?

— Цілком зрозуміло — ми ж там були вдвох з тобою. Ти його не грабувала — отже, тобі неодмінно мало спасти на думку, що це міг зробити я.

— Не верзи дурниці! — відповіла Моніка, засоромившись. Добре хоч, що вони розмовляли по телефону, а не віч-на-віч.

— Ну і який же в нього був вигляд, у того бандита? Подібний до мене?

— Ні. Він був маленький і рудий. Владек сказав, що цей злодюга йому чимось нагадав щура.

— Це вже мене радує, бо від щура в мене немає нічого, — відповів Казик, і в голосі його відчувалась іронія. Потім він змінив тон: — Слухай, може, ти заскочила б до мене? Я лишився сам. Данута поїхала до батьків і повернеться лише післязавтра.

— Добре, — розчулилась Моніка. — Неодмінно приїду.

В суботу, одинадцятого липня, як і два попередні дні, стояла надзвичайна спека. Хто тільки міг — утікав з міста на село, до води, світ за очі, аби далі від розжарених стін і вуличної задухи. Ночі теж не приносили сподіваної прохолоди, термометри в квартирах уперто не бажали спадати нижче за тридцять градусів.

Темно-зелений «фіат-125» із обдертим правим боком і зім'ятим крилом повільно виїхав з лабіринту варшавського району Праги, прямуючи за місто. В машині сидів лише водій. Незважаючи на нічну пору, він був у темних окулярах і з незрозумілих причин вважав за потрібне навіть у таку задуху натягти куртку з піднятим коміром і спортивну шапку. Машиною він керував спокійно, на тих, хто його випереджав, не звертав особливої уваги, просто їхав обережно, та й годі. Інколи здавалося, що він взагалі нікуди не поспішає.

«Фіат» звернув праворуч, на польову дорогу, потім звертав ще кілька разів, то в один бік, то в другий, минув якусь ферму, плантацію смородини, аж поки опинився в лісі. Цей ліс не йшов прямісінько вздовж головної автостради Варшава — Гданськ, а розташувався трохи збоку; до того ж був не густий і тягся смугою на кільканадцять або й більше кілометрів. Машина з певними труднощами просувалася вперед піщаною дорогою. Фари слабо освітлювали лише найближчі кілька метрів, і навряд чи хтось міг здалеку побачити проміння фар. Та водієві, здавалося, саме це й потрібно.

Ліс раптом розступився, відкриваючи невелику галявину. На ній стовбичили руїни споруди, яка нагадувала старовинний замок; поряд лежали величезні, вкриті мохом, порепані брили; між ними проросли кущі й висока трава. В нічній темряві вони здавалися чорними. На буйній зелені не було слідів перебування людини — жодних недопалків, банок, паперу, пляшок, поліетиленових пакетів, словом — усього того, чим туристи полюбляють «прикрашати» свій побут на так званому лоні природи. Це лоно було чистим, здичавілим і навдивовижу буйним.

Але водій у темних окулярах не милувався галявиною, квітами й деревами — він тут був не вперше. Водій вийшов з машини, кілька хвилин постояв, дослухаючись до лісової тиші. Потім, заспокоївшись, витяг з машини невеличку торбу, кишеньковий ліхтарик та в'язку ключів і, тихенько ступаючи м'якою травою, підійшов до замшілих брил, обминув їх півколом, присвітив і заходився щось шукати. Зрештою таки знайшов. Це були майстерно замасковані маленькі дверцята. Водій узявся їх відмикати, користуючись аж кількома хитромудрими на вигляд ключами. Коли відімкнув, з отвору війнуло холоднечею. Водій прослизнув туди й зачинив за собою двері.

Він опинявсь у великому підвалі з міцним кам'яним склепінням і мурованими стінами, повісив ліхтарика на гачок, досить сильний промінь вихопив з темряви простеньке вмеблювання: стіл, два стільці й невеличкий сейф, що, наче банківський, мав замок із шифровим пристроєм. Вікон не було, проте звідкись сюди потрапляло свіже повітря, а від стін і долівки лише трохи тхнуло вологістю.

Водій поклав торбу на стіл, з внутрішньої кишені піджака витяг дуже оригінального за формою ключика. Підійшовши до столу, він обернувся до сейфа, набрав чотири цифри, потім устромив ключика в ледь помітний отвір і відчинив. Кілька секунд він нічого не торкався, лише милувався вмістом сейфа, перебігаючи поглядом від однієї шухляди до іншої. Нарешті висунув найнижчу — й відразу щось замиготіло, заблищало, заясніло всіма кольорами. Водій посміхнувся, наче коханці, пречудовій колекції діамантів та інших коштовних камінців. Його улюблені сапфіри блакитного з фіолетовим відтінком кольору лежали в окремій коробочці на оксамитній підстилці. Окремо лежав і найкоштовніший у колекції світло-зелений смарагд. Рубінів було два: круглий і видовжений, вони скидалися на краплини крові. Крім того, на нижній полиці було вміщено кілька темно-червоних гранатів і ще десяток менш цінних каменів — топазів, аквамаринів, турмалінів — та великі необроблені уламки агату, малахіту і фіолетового аметисту.

Водій не міг одірвати погляду від цього багатства, пестив його очима, торкався пучками, наче побоювався, що необережний доторк пошкодить камінці, хоча відмінно знав, які вони тверді. Нарешті він зітхнув і з жалем засунув шухляду. З принесеної торби вийняв два швейцарські зливки золота; Кожен важив три унції й мав пробу 999 — отже, коштував десь тисяч двісті п'ятдесят. Зливки він теж поклав у нижню шухляду, додав усе, що лежало в торбі, окремо вмістив пачки доларів — іншої валюти тут не було.

Потім володар казкового скарбу старанно замкнув сейф, придивився до дрібних краплин вологи на стіні і спохмурнів: слід було б час від часу підсушувати схованку, найкраще — електричним нагрівачем. Можна було б підключити його до акумулятора в машині або просто привезти нагрівач з автономним живленням. У сейфі, зрозуміло, вологи не було, але обережність не завадить.

Він ще раз розглянувся, взяв торбу й виліз із схованки. Ретельно замкнув дверцята, прикидав камінням. Потім постояв кілька хвилин, пильно дослухаючись до лісової тиші. Біля другої години ночі «фіат» знову в'їхав на північні околиці варшавської Праги.