Зневажаючи закон

РОЗДІЛ 5

До молочного магазину, де зараз продавали сир, ось-ось мали привезти яйця, тому черга збільшилась майже до сотні людей, утворивши дві петлі між кіосками в сквері. Остання декада липня розпочалась холоднечею й дощем, проте люди вперто стояли, не пропускаючи поза чергою навіть вагітних жінок та інвалідів, хіба що інвалід був, як то кажуть, «виразний» — без ноги чи ще чогось.

Зав'язувались зичливі побіжні знайомства, люди давали одне одному поради, лунали смаковиті епітети, пов'язані з тим чи тим прізвищем, ішов обмін найновішими анекдотами, бо в чергах жодної цензури, навіть з погляду моралі, не існувало.

Якийсь чоловік, довговолосий і довгобородий, спробував проштовхатись в обложений магазин, але його негайно викинули.

— Оті бородані — це ж страшенні нікчеми, — зауважила одна жінка, звертаючись до іншої. — Ви не знаєте, коли привезуть яйця?

— Від яєць людина стає дурною, — докинув чолов'яга у сірому плащі, що стояв за нею, і гучно чхнув.

— Мій дідусь за два дні до смерті теж так чхав, — зітхнула жінка.

Чолов'яга перелякавсь, а два хлопці, що стояли трохи далі, весело зареготали. Вони нудились у черзі, але що робити — як хочеш їсти, то мусиш стояти.

Дівчина, старанно нафарбована й зачесана, обійшла магазин й умовним знаком постукала в задні двері. Продавщиця прочинила, поглянула на дівчину, пізнала її і впустила.

— Що тобі дати, Йолько? — приязно спитала вона.

Визирнула інша продавщиця:

— Без черги?

Подруга одразу ж почала пояснювати:

— Хіба не впізнаєш? Це ж Йолька, з бару отієї чорнявої пані Данути Пасовської. Ти що, не розумієш — дівчина на хвилинку вискочила, то треба ж їй щось дати, бо мусить негайно вертатися. Йолько, що тобі — сиру чи яєць?

— Дай з десяток яєць. І жовтого сиру півкілограма, байдуже якого.

— Все одно вибору немає. Добре, що е хоч мазурський. Зараз принесу. А що там чутно у вас?

Йолька знизала плечима.

— Хазяйка щось люта, лається за. будь-яку дрібницю. Добре, хоч відпустка у вересні, зачинимо бар — і гей!

— Чого це вона лютує?

— Та, мабуть, чоловік завинив, — розсміялась дівчина. — Я його нещодавно бачила з такою молоди-ичкою!.. Сиділи в «Європейському». Блондинка, вже не першої молодості, але пристойна, елегантна — куди там! Дивлюся — сидять, заглядають одне одному у вічі і воркують, наче та пара голубків. Чистісінька тобі комедія!

— Чому комедія? А якщо це справжнє кохання? — Продавщиця обожнювала романи — чужі, звичайно, бо свого чоловіка тримала аж надто міцно.

— Та де там! Хіба цей Казимир за першою впадає? Хіба ми його не бачили то з тією, то з тією? І я бачила, й Зоська, наша друга кельнерка. Вчора хазяйка комусь телефонувала і скаржилася, що чоловік дедалі частіше не ночує вдома, а як і прийде, то лише над ранок. Та й до бару він майже перестав заглядати, а шкода, бо ми його любимо — милий, пристойний, ґречний чоловік. А з неї така відьма зробилася, що аж страх! — посміхнулася Йолька.

Купивши яйця та сир, вона попрощалася й пішла.

Полковник обвів поглядом присутніх офіцерів, зазирнув до нотаток і повів нараду далі:

— Я вже казав, за період від серпня минулого року різко зросла злочинність, у деяких воєводствах — удвічі: пограбування, насильства, квартирні крадіжки, хуліганство. Самі розумієте, що це означає!

Офіцери ствердно захитали головами, обличчя в них були стомлені і похмурі. Вони краще за всіх відчували, що криється за словами полковника.

— В листівках і написах на стінах можна прочитати, що міліція б'є й викрадає людей, знущається з них. Розповсюджуються так звані «відкриті листи», скеровані проти нас і наших родин. Нас звинувачують у тому, начебто ми користуємося безліччю привілеїв, через те нам відмовляють в елементарному праві на відпочинок, на лікування в санаторіях і так далі. Це вам також відомо.

Він розстебнув верхній ґудзик кителя, бо в залі було парко, й сказав:

— У Закопаному, та й не лише там, було розкидано листівки, що закликали не обслуговувати працівників міліції в ресторанах та кафе, не продавати їм бензину на заправних станціях. В одному з варшавських трамваїв водій зупинив вагон і відмовився їхати далі, поки не вийде наш співробітник. І таких прикладів багато. — Він перегорнув зо дві сторінки записника. — Наведу деякі цифри. Від січня до липня кількість розпочатих слідств зросла на тридцять шість відсотків. Найбільше — за рахунок убивств на сексуальному грунті або з поки що не з'ясованих причин. Розбій — тут маємо зростання на тридцять вісім процентів. Пограбувань приватних об'єктів збільшилось майже вдвічі! Про ескалацію жорстокості злочинців, про акти насильства, про дедалі частіше вживання вогнепальної зброї я вже згадував. Хотілося б лише додати, що нині ми маємо в країні понад сто тисяч дармоїдів, людей, які не працюють і ніде не навчаються. Крім того, зафіксовано величезний стрибок цін зарубіжної валюти й золота на чорному ринку.

Він замовк і певний час уважно дивився на колег. Це були офіцери з багаторічним стажем, досвідчені, обізнані як з криміналістичною технікою, так і з психологією злочинців. Кожен мав вищу освіту, дехто закінчив Академію Міністерства внутрішніх справ. Вони з'їхалися сюди з усіх воєводських управлінь, знали свою роботу й на підтримку слів полковника самі могли навести десятки прикладів. Він про це знав, але хотів зібрати цих людей докупи, якось схарактеризувати становище, а потім разом з ними обміркувати подальші дії.

Як і кожен з них, він відчував у серці гіркоту, гнів, розчарування. І він, як оці люди, врятував не одне життя, затримав не одного злодія, грабіжника, п'яного, хулігана, розбишаку, повертав власникам пограбоване майно, запобігав нападам, знаходив убивць. А зараз, на думку декого, а може, й багатьох, з цим уже не варто було рахуватися. Все це перекреслили грубою рискою забуття, наче воно ніколи й не існувало. Незнані люди — а може, й не такі вже незнані — промовляли до нього, до офіцерів і сержантів мовою листівок, бюлетенів, написів, на мурах: «Ви не потрібні! Нікому — ніколи — ні для чого!» І так тепер казали навіть ті, хто сам звертався по допомогу міліції, коли хтось їх обікрав, зґвалтував жінку, замордував брата чи матір, побив без усякого приводу.

Але нічого цього люди нині не хотіли пам'ятати.

— Ну, гаразд. Я розумію, всім важко, — закінчив полковник свої думки вголос — Ми повинні виконувати свій службовий обов'язок, подобається це комусь чи ні. Відпусток не буде. Ситуація така, що потрібно рятувати громадян. Рятувати країну. Рятувати від цілковитої анархії й насильства злочинних елементів. — Він знов обвів поглядом зал і різко додав: — Це наказ, колеги!

Ніч була безмісячна й холодна. Зелений обшарпаний «фіат-125» зупинився на галявині. Водій у темних окулярах виліз із машини і підсвітив собі ліхтариком, хоча до потаємного входу в скарбницю міг потрапити навіть із заплющеними очима. Проте він побоювався, Що послизнеться на вологому від дощу камінні і може розбити на друзки дві чудові кришталеві вази, які ніс у торбі.

Водій швидко знайшов дверцята, відчинив і ввійшов до підвалу. З непідробним задоволенням помилувався візерунчастими, майстерно різьбленими вазами, що в світлі лампи мінились усіма кольорами веселки. Потім озирнувся, шукаючи для них найкращого місця, — й раптом застиг. Щось його занепокоїло, він скоріше вгадав, ніж почув там, нагорі, шарудіння, можливо, крізь вентиляційний отвір, бо дверцята були замкнені зсередини.

Якусь мить він дослухався. Звук повторився вдруге — щось наче тернулось об машину чи камінь. Звір?.. А може — людина?

Про пістолет годі було й думати, бо не мав глушника, через те водій дістав невелику свинцеву трубу, що про всяк випадок завжди лежала напоготові. Потім загасив лампу, взяв маленького ліхтарика з блакитним склом — цей ліхтарик давав мінімальний пучок світла, безшумно прочинив дверцята й навіть, не вийшов, а виповз надвір.

І тут збагнув, що сталося. Він забув, хоча з ним такого ще ніколи не траплялося, вимкнути фари, та ще й найяскравіші! Отже, «фіата» було видно здалеку, аж з лісової дороги. Хтось побачив машину й прийшов, а тепер, нахилившись, стояв біля багажника й намагався прочитати номер.

Власник скарбу мусив діяти негайно. Він підкрався ближче, рвучко випростався й, перш ніж той устиг зреагувати, наніс сильний удар по голові, потім ще один — по потилиці, а коли незнайомець упав, то ще кілька ударів по обличчі — але їх той уже не відчув…

Чоловік у темних окулярах аж закехався. Йому спало на думку, що перехожий міг бути не сам, тому відкинув трубку й зняв пістолет із запобіжника. Але навкруги панувала тиша, порушувана лише шурхотінням крапель, що час від часу спадали з мокрого листя. Він постояв кілька хвилин, сторожко наслухаючн. Потім вимкнув фари, знову трохи послухав і нарешті дійшов висновку, що більше нікого поблизу нема.

Час було поміркувати, що робити далі. Трохи подумавши, він схилився й ворухнув мертве тіло, тоді затяг його до підвалу й кинув на долівку, паче лантух з картоплею. Замкнувши дверцята зсередини, сів біля столу відпочити. Що таке фізичне зусилля, водій «фіата» давно забув, хоча й мав ніби добрі м'язи. Він байдуже глянув на спотворене обличчя людини, яку вбив лише через те, що вона могла стати небезпечним свідком.

Відпочивши, водій став навколішки біля мерця і обстежив вміст його кишень — хотів дізнатися, ким був убитий, це могло стати в нагоді. Витяг паспорта. Даніель Мрозік, неодружений, живе у Варшаві… вулиця… будинок номер… двадцять шість років. На четвертій сторінці стояв штамп великої варшавської фабрики. Небіжчик міг бути робітником, службовцем, інженером… У другій кишені водій «фіата» знайшов службове посвідчення із зазначенням посади Данієля Мрозіка — механік. Пачка «Мальборо», запальничка, хустинка, кілька автобусних і трамвайних талонів, використаний залізничний квиток. Ключі — мабуть, від квартири. Темпі окуляри, розтрощені ударом. На руці золотий чи позолочений годинник «Омега». На шиї — ланцюжок з медальйоном.

Він розклав усе це на столі, подумав, потім швидко згорнув у пластикову торбинку й вийшов на галявину, прихопивши лопату. В густій траві між камінням і деревами викопав яму, вкинув торбинку, засипав землею, дбайливо вкрив травою і листям.

Повернувшись до підвалу, водій «фіата» глянув на годинник: шість хвилин на другу. Найкращий час робити те, що зібрався. Він загорнув тіло в брезент, який возив у машині, перев'язав мотузкою, витяг на галявину й ледве вмостив у багажнику. Тоді освітив ліхтариком те місце, де Данієль Мрозік отримав смертельний удар, — на траві темніло кілька плям. Водій негайно повиривав закривавлені рослини, засипав листям та гілками й поклав зверху кілька каменів. Так, тепер усе було гаразд.

Він ще раз зійшов до підвалу, старанно оглянув долівку, витер сліди крові, сипонув туди жменю піску та цегляної потерті, про всяк випадок вилив трохи нітроемалевої фарби, тоді погасив лампу й вийшов.

Йому був добре знайомий невеличкий ставок, береги якого рясно вкривав очерет; інколи водій там рибалив. Ставок був у лісовій гущавині, мало хто туди заглядав — щоб потрапити до ставка, довелося б іти добрих кілька кілометрів, продираючись крізь кущі дикої малини та ожини, між вільшинами та осиками. Але він добре знав, як проїхати туди машиною. Щоправда, їхати довелося б важко й повільно, тим більше що не мав права ввімкнути фари.

«Фіат» котився обережно, хилився і підплигував там, де випиналося коріння, в машині щось гарчало, рипіло й скреготало. За якихось три чверті ліс зненацька розступивсь. Очі, вже звиклі до темряви, вгледіли блискучу поверхню води. Водій полегшено зітхнув і виїхав на самісінький берег. Потім вийшов і знову довго прислухався й озирався на всі боки: ану ж і тут десь причаївся рибалка або браконьєр, лісник чи інспектор рибнагляду?..

Нарешті, впевнившись, що навкруги нікого немає, він витяг з багажника труп, розв'язав, розвернув брезент і на ньому потяг тіло піском до самісінької води. Потім зіштовхнув свою жертву у воду, в очерет, обличчям униз і довго спостерігав за тілом. Небо на сході пояснішало, залунали перші пташині голоси. Час був повертатися додому — і якнайшвидше. Водій згорнув брезент і замислився: що з ним робити? Везти до міста це закривавлене шмаття не хотілося. Зрештою він відійшов берегом метрів на сто-сто п'ятдесят, вибрав місце, де очерет був найгустіший, і вкинув згорток туди. З берега нічого не було видно, важкий пакунок хлюпнув у воду і, мабуть, одразу пішов на дно. Водій ретельно оглянув багажник — скрізь було чисто. Він повернувся на місце вбивства. Каміння й гілки наче й лежали тут завжди. «Фіат» виїхав з лісу. Додому водій потрапив на початку четвертої години.

Лісничий Станішсвський крокував швидко й упевнено, його супутник, стажист із управління лісового господарства, часом не встигав за ним. Помітивши це, лісничий уповільнив ходу, хотілося побалакати з хлопцем. Точніше кажучи, кортіло перевірити: чи ті чиновники з управління знову підкинули йому нетямущого йолопа, а чи хлопець путящий і справді розуміється на справі? Цього разу йшлося про торф.

— Вам ніколи не доводилося шукати торф? — ніби зичливо спитав він, виймаючи з кишені люльку й кисет із тютюном. Вони зупинилися під старим дубом перепочити.

— Ні, — збентежено відповів стажист. — Доведеться цілком покладатися на вас, як на господаря лісу. Я ж тільки-но після навчання і ще не маю практики.

Зачувши таку щиру відповідь, лісничий подобрішав і відмовився від наміру підкусити новачка. Хлопець, хоча й з Варшави, але кирпу не гнув. Оскільки ж усе, що стосувалося торфу, старий знав до найменших дрібниць, то вирішив трохи поглибити освіту молодика.

— За два кілометри звідси, — сказав він, — є невеличкий ставок, що обріс вільшиною, берізками й осикою. Довкола широка смуга грунту, багатого на перегній; там була колись драговина. А якщо вам невідомо, що таке драговина, то бажаю, щоб вам ніколи не довелося пересвідчитися в цьому власними ногами.

В стажиста була буйна уява, тому перед його очима миттю постала картина: навколо булькоче смердюча трясовина, яка засмоктує його, засмоктує… Він аж здригнувся.

— Коли б отаку ділянку розрізати зверху вниз, то ви побачили б кілька пластів, прошарок на прошарку, наче торт, потім воду, а вгорі — два види торфу.

— Чому два? — зацікавився стажист.

Станішевський випустив хмарку диму й трохи погордливо сказав:

— Нижній ще не перетрухлявів, а верхній порепаний. Більш нічого вам про це знати непотрібно. Бувають, щоправда, й суцільні торфові пласти, від низьких до високих, але тут їх немає, то й займатися ними нам ні до чого. Ну, хіба що вас призначать в інший район, але це вже мене не стосується. А скажіть, ваш директор і досі їздить чорним «мерседесом»?

Перехід від торфу до директора був настільки несподіваний, що хлопець на мить розгубивсь. Потім замислився, силкуючись пригадати колір і марку директорової машини, але марно. Юнака не цікавили речі й проблеми, що виходили за межі його інтересів. І все-таки він відповів, що директор змінив «мерседес» на «вольво», здається, зеленого кольору. На його думку, директори часто змінюють машини, бо коштів на це їм не бракує.

Потім вони йшли лісовими стежками, що їх Станішевський безпомильно знаходив у дедалі густішому чагарнику і височенних папоротях. Молодий стажист десь почув, ніби в папоротях водяться кліщі, що перелазять на людину й забираються під шкіру, звідки їх дуже важко видобути. Тому він сховав руки у кишені і крокував уперед — начебто й безжурно, хоча насправді був наляканий. Раптом лісничий спинився, хлопець з розгону наскочив на нього, перепросив і став обабіч, відсапуючись.

— Ось той ставок, — промовив Станішевський і показав рукою.

— Еге ж, і справді ставок, — погодився хлопець; хоча за очеретом він нічого не бачив, але повірив на слово.

— Ходім.

Біля ставу вони вирішили перепочити. Перед очима легенько погойдувалось дзеркало води, над якою зі свистом проносились чирки, а десь прогудів ґедзь. Лісничий показав рукою: торфовий пласт, і стажист знову повірив на слово, оскільки бачив лише ліс і траву. Колеги смачно покурили — один люльку, другий сигарету, послухали, як співають птахи й шурхотять лискучими крилами зелені бабки. Нарешті Станішевський сховав люльку й уже хотів був підводитись, як раптом щось привернуло його увагу.

Вітер доносив сморід з лівого боку, від берега. Вони пішли в тому напрямку, й за якусь мить лісничий помітив у очереті щось темне й видовжене. Вони наблизились до самого берега. У воді безсумнівно лежав потопельник. Хлопець боявся трупів, особливо вночі, але зараз іншого виходу не було, він мусив допомагати лісничому. Виламавши дрючки, вони удвох витягли тіло на пісок, перевернули догори обличчям. Видовисько було таке страшне, що юнака аж ізсудомило, а Станішевського, хоч він багато бачив у житті, охопило бажання негайно втекти з лісу, якнайдалі від ставу.

— А що робити, — похмуро сказав він, — як треба, то треба.

Намагаючись не торкатися тіла, він спробував дрючком перевірити, чи немає в кишенях документів. Нічого такого він не знайшов — папір міг розмокнути у воді і пристати до підкладки. Але в піджаку безумовно нічого не було, а на руці явно бракувало годинника. Лісничий випростався, запалив люльку й сказав хлопцеві, який уже трохи прийшов до тями:

— То що робитимемо? Я піду по міліцію, а ви побудете тут чи?..

— Нізащо в світі! — скрикнув стажист. — Де ваша міліція?

— Пройдете лісом кілометрів зо два, вийдете на шосе, а там уже попутною машиною дістанетеся до містечка. Комісаріат на ринковій площі.

Стажист трохи подумав, потім несміливо запропонував:

— А чому б нам не піти разом? Адже цей… нікуди не втече.

— Йдіть уже, йдіть! Ач, який мудрагель. Я знаю, що роблю.

За інших обставин лісничий не дозволив би собі звертатися так до представника лісового управління, хоча той іще шмаркач… Ну, нічого. Зараз лісничий розумів, що лише безкомпромісний наказ може змусити хлопця до дії, інакше той упаде в істерику; та й що тут дивного — хіба часто бачиш трупи, та ще й такі?

Стажист гайнув лісом навпростець, потім пішов стежками, якими вони сюди прийшли, — трава ще не встигла піднятись, отже, стежки було неважко помітити. Лісничий уважно оглянув труп — чи не впізнає знайомого, мешканця котрогось близького села або містечка. Проте ні зростом, ані вбранням, ані тим, що лишилося від обличчя, небіжчик нікого не нагадував. Брак гаманця й годинника начебто свідчив про пограбування, але померлий міг взагалі не носити годинника, а гаман міг просто піти на дно. Цікаво, навіщо ця людина прийшла до дикого, всіма забутого ставка? Як вона спіткалася з грабіжником і вбивцею саме тут, наче той умисне на неї очікував, щоб пограбувати і вбити?..

— Дивно, — пробурмотів Станішевський. — А може, вони домовилися тут зустрітись? Але навіщо, хай йому чорт?!

Він уже не сумнівався, що цю людину вбито. Якби вона викинула на берег звичайного потопельника, його обличчя не було б таким спотвореним. Думаючи про це і розглядаючись довкола, лісничий пожалкував, що не прихопив рушниці чи бодай пса, що він завжди робив. Але останнім часом у лісі було спокійно, а до ставка так далеко, тож кому б спало на думку…

Аби не чути смороду, лісничий відійшов на кільканадцять кроків, сій на пень і знову закурив. Хотілося їсти, але, сягнувши до кишені по хліб і сир, він одразу відмовився, бо не зміг би проковтнути шматка. Лишалося терпляче чекати на міліцію.

Приїхали поручик — начальник комісаріату — й сержант. Лісничий знав обох, доводилося зустрічатись у справах браконьєрів. Водій лишився в «газику» на шосе, а стажист провів міліціонерів до берега.

— Утопився? — спитав поручик, вітаючись із лісничим.

— Навряд…

— Де він…

— Лежить он там, — кивнув лісничий. — А спершу лежав у воді — ми його витягли на берег.

Усі підійшли до мерця. Сержант став навколішки і натяг гумові рукавички. Нашвидку обмацавши тіло й вивернувши кишені, він нічого не знайшов. Коли ж перевернув труп долічерева, всі побачили, що піджак прорваний або прорізаний ножем. Сержант торкнувся хребта, провів по ньому пальцями й сказав:

— Хребці переламані. Так наче він упав з великої висоти… Або хтось його добряче потяг ломом чи палицею. Та ще і обличчя… Маєте рацію, пане Станішевський. Він не втопився. Треба негайно повідомити Варшавське управління.

— Піду до машини, — сказав сержант. — Зв'яжуся з комісаріатом, нехай повідомлять Варшаву.

— Не забудь попередити, що це вбивство! — нагадав поручик. — Бо до звичайного потопельника вони не поїдуть.

З Варшавського управління прибув майор Щенсний разом із слідчою групою. Лікаря вони не знайшли, але вирішили, що обійдуться й так, бо все одно потім доведеться робити розтин. Блакитний мікроавтобус зупинився на шосе біля «газика», сержант повів групу до лісу, а обидва водії жваво обговорювали свої автомобільні справи.

Щенсний прискіпливо випитував лісничого, де лежав труп, у якій позі, як глибоко був занурений у воду тощо. Потім обдивився тіло — рани на обличчі, на спині, підвівсь із колін і розглянувся довкола. Поручик Маньковський із слідчого відділу спитав:

— Не тут, правда?

— Гадаю, ні, — відповів майор Щенсний. — Пошукайте-но слідів якогось транспорту. Крізь цей чагарник він, мабуть, не продирався, може, з іншого боку… Або… — Майор урвав, його вузькі чорні очі помітили в очереті щось темне; труп спочатку лежав за сто-сто п'ятдесят метрів звідти.

Щенсний пішов туди, за хвилину підкликав поручика й фотографа. Вони насилу витягли з води напівзатоплений довгастий згорток, скручений мотузкою.

— Невже ще один труп?.. — пробурмотів Маньковський.

— Ні. Надто легкий, це, мабуть, лише брезент. Слідчі розгорнули брезент на піску.

— Надішлемо на аналіз. Але це свідчить, що хтось привіз труп у брезенті, а потім позбувся й того, й другого. Просто вирішив викинути брезент трохи далі. — Щенсний підійшов до лісничого, який розмовляв з начальником комісаріату. — Ви маєте добре знати ці ліси. Яким чином можна дістатися машиною на цей берег?

Станішевський закусив губу, потім хотів був уже відповісти, що такого шляху, власно кажучи, не існує, коли раптом хтось із групи помітив сліди коліс. Вони, щоправда, ледь видніли, а на самому березі були зовсім затерті — може, зумисне? — однак далі, між деревами, ставали набагато виразнішими, особливо на порепаному корінні, що де-не-де вигиналося над землею.

— Ходімте тим слідом, — вирішив майор, запрошуючи фотографа, поручика Маньковського й сержанта з комісаріату. Лісничий приєднався до них, занепокоєний повідомленням про таємничий автомобіль, що нібито шастав його володіннями.

Це відбувалось о шостій вечора за літнім часом, тому сонце стояло досить високо. Група йшла слідами коліс, які інколи зникали в траві, потім знову з'являлися на піску або корінні.

— Він мусив їхати повільно, бо його добре підкидало, — зауважив сержант. — І, напевно, віз труп у багажнику. Не на сидінні ж, правда?

— «Фіат-125», — додав поручик. — Покришки майже нові. Сліди виразні й ведуть туди й назад.

За півгодини лісничий, який досі ввесь час розглядався навкруги, звернувсь до Щенсного:

— Здається мені, він їхав до Урочища.

— Де це?

— Невелика галявина, добре прихована в лісі. Переказують, у давні часи, ще за язичництва, там був вівтар Святовида чи якогось іншого бога, я на ньому не розуміюся. А дехто твердить, ніби там була гробниця славетних слов'янських вождів. Нині там, звичайно, нічого немає, лише кілька великих брил.

— Урочищем коли-небудь цікавились історики або археологи?

— Колись давно — так. Але нічого особливого не знайшли, то й покинули.

— Туристи туди навідуються?

— Ні. А на що там дивитися? На купу каміння? Та туди й далеко, важко дістатися.

Сліди коліс і справді довели їх до Урочища. Саме тут невідомий водій зупинив машину.

— Шукаймо, — наказав майор, не зазначивши, чого слід шукати, бо й сам не знав. Важливою могла стати будь-яка знахідка.

Сержантові не сподобалося каміння та гілля, скупчені в одному місці, він обережно розгріб купку і придивився до того, що було під нею.

— Тут наче повиривано траву, — пробурмотів він.

— Так, — погодився майор. — Хтось вирвав траву, але лишив коріннячко. Й накрив камінням. Якщо він цю траву не забрав з собою, то вона мусить бути поблизу. А на ній можуть виявитися сліди крові.

Пучки посохлої, безперечно, чимось заплямованої трави знайшли під кущем. Слідчі обережно й старанно її зібрали і. загорнули, щоб віддати на аналіз. Потім обійшли великі замшілі брили, метр за метром прочесали всю галявину.

— Отже, так, — Щенсний сів на плаский камінь, а фотограф тим часом безупинно клацав. — Гадаю, можна зробити деякі висновки. На галявині були щонайменше двоє людей. І машина. Вбивство сталося тут, на тому місці, де потім повиривано траву, щоб замести сліди. Вбивця загорнув труп у брезент і відвіз до ставу. Потім повернувся сюди. Я кажу «він», але їх могло бути кілька. Хоча… — він замислився. — Втім, не знаю. Але з усією певністю можу ствердити, що він чи вони приїздили сюди не вперше. ПоДивіться-но: ось застарілі відбитки ніг та коліс. Хто знає, чом вони уподобали собі для зустрічей саме це місце? Може, тому, що воно відлюдне? Але що вони тут робили?

— Може, щось ховали? — припустив Маньковський.

— Але де? Треба ретельно оглянути стовбури і найтовщі дерева — може, там є схованка? Здається, небіжчик пролежав у воді три-чотири дні, лікар скаже точніше. В такому разі вбивство сталося, скажімо, у вівторок. Вони з якогось приводу посварились, і один убив другого. І чомусь не схотів лишати тіло на галявині.

— Це б свідчило, — втрутився поручик, — що вбивця мав намір сюди повернутися або ще й не раз. Хай йому чорт, що ж вони тут робили? — Він глянув на кущі, дерева, камені, але ніде не побачив слідів вогнища, намету, жодних папірців, бляшанок чи було навіть недопалків та обгорілих сірників.

Лісничий обійшов галявину й заглибився в ліс. А повернувшися, сказав, що не побачив ніяких слідів браконьєрства — жодних пасток, гільз від мисливської рушниці чи ще чогось подібного. Проте браконьєри могли нишпорити й десь далі.

Розтин, що його зробили в понеділок (субота й неділя були вихідними), дав такий результат: людина чоловічої статі, років двадцять шість-сім, білявий, очі сірі, ніс прямий, короткий, волосся густе. Вусів чи бороди не носив. Шкіра рук хоча й змінилися від перебування у воді, але вказує, що небіжчик займався фізичною працею. Зуби добрі, бракує лише шостого верхнього з правого боку. Цього чоловіка дуже сильно вдарили в спину важким металевим предметом із загостреною кінцівкою. Це могла бути свинцева або залізна труба чи якесь інше знаряддя, що ним користуються на будовах, фабриках та в майстернях.

Другий удар тим же предметом дістався по потилиці. І вже, мабуть, після загибелі жертви вбивця, або, можливо, хтось інший, перекинув тіло навзнак, бив по обличчю тим самим предметом. Ударів було не менш як шість-сім. Так було спотворено обличчя, зламано вилиці й нижню щелепу, носову кістку, вибито очі. Зуби в міцних щелепах уціліли, але губи деформовані.

Далі судмедексперт писав, що, взявши до уваги часткове занурення тіла в стоячу багнисту воду, а також пору року, він вважає, що від убивства до знахідки тіла минуло чотири доби. Далі йшов докладний опис усіх дій, що їх звичайно виконують при розтині. Цю частину звіту майор Щенсний лише перебіг очима.

— Отже, його, найвірогідніше, вбито у понеділок, — сказав він своєму шефу полковникові Даниловичу. — Тобто двадцять восьмого.

— Ти переглянув списки розшукуваних?

— Так. Уже відома особа небіжчика. Збіглося два повідомлення про одну й ту саму людину. Батьки розшукували сина, який зник безвісти, а фабрика «Терпокс» повідомила відділення міліції, що один її робітник не вийшов на роботу, тепер немає кому обслуговувати спеціальну імпортну машину й розпочати виготовлення дефіцитної продукції. Вдома його теж немає, й на фабриці не розуміють, що сталося, бо це дуже дисциплінований механік, якого навчали за кордоном. Його звуть Данієль Мрозік, двадцять шість років. Батьки додали ще деякі подробиці.

— Відколи його немає?

— Вже з тиждень. Минулого понеділка, двадцять сьомого липня, він ще відбув ранкову зміну. Додому, — а живуть вони в Бєлянах[5], на вулиці Жеромського, — він, як завжди, повернувся на обід. Потім сказав, що поїде автобусом до родичів під Варшаву, в село Старосюлки, й там ночуватиме, а просто звідти у вівторок — знову на фабрику. Коли його не було ні у вівторок, ні в середу, батько поїхав до села, щоб дізнатись, що трапилося з хлопцем. Виявилося, в родичів він дійсно був, але не ночував, бо вирішив повернутися до Варшави останнім автобусом. Але, як ми вже знаємо, не повернувся. Батьки впізнали одяг сина… ну й частково обличчя.

— Все це здається досить логічним, — зауважив полковник. — Скільки від тих Старосюлок до Урочища?

— Ти потрапив у саму точку. На галявині ми знайшли сліди коліс одного й того ж «фіата-125», що ведуть не лише до ставу, але й на шосе, яким до Старосюлок — дванадцять кілометрів; там є автобусна зупинка «на вимогу». Але істотніше, що та вже згадана лісова дорога виходить на шосе метрів за двісті від цієї зупинки. Інколи там сідають або виходять лісники та лісоруби. Можливо, що Данієль Мрозік їхав автобусом із Старосюлок і саме тут вийшов. Навіщо — не знаю. Або інакше: він ішов із села пішки аж до зупинки «на вимогу» й там чекав автобуса. Можливо, вбивця під'їхав «фіатом» і запропонував разом поїхати на галявину. Або, скажімо, вони заздалегідь умовилися зустрітись і поїхати до Урочища.

— Друга версія трохи суперечлива — адже Мрозік мав почувати в родичів.

— А, бува, вбивця мешкає десь поблизу? В самому селі «фіата» з такими покришками немає. До речі, в Старосюлках зараз працюють колеги з комісаріату. Я ж чекаю повідомлення з дільниці на Жолібожі[6], товариші повинні дізнатися все про Данієля та його родичів. Має надійти й аналіз крові, що лишилася на траві з галявини.

— Скажи, чи не був того вечора Мрозік одягнений у щось примітне, незвичне? А то можна було б придивитися до скупників та гендлярів на ринках.

— Батьки твердять, ніби він мав на руці золотого годинника «Омега», але номера не знають. Що ж іще він мав при собі? Сигарети, гаманець, хусточку, інші дрібниці — словом, нічого особливого. Ну, зрозуміло, паспорт і службове посвідчення… Ага, ще медальйончик на ланцюжку, срібний.

— Що було на медальйончику?

Щенсний спробував пригадати.

— Якийсь святий, здається… Ні, стривай! Згадав — це був папа Іоанн-Павел Другий.

— Чи багато є таких срібних медальйонів? Дізнайся, це може навести на слід.

Майор знизав плечима.

— Хто його зна… Гадаю, цього й сам архієпископ не відає… А ось якби вдома у Мрозікін знайшовся гарантійний паспорт «Омеги»… Знаєш, це здасться реальним.

Він зняв трубку й зателефонував у відділення міліції. Звідти відповіли, що знайти гарантійний паспорт важко, бо в домі жалоба, мати майже непритомна, єдиний син…

— Треба! — наказав майор, поклав трубку й допитливо поглянув на полковника Даниловича.

— Ну, в чому справа? — Данилович не любив таких поглядів, бо йому здавалося, що він сам щось проґавив.

— Не пам'ятаю, чи я тобі казав, що Урочище під наглядом. Там зараз хлопці з місцевого комісаріату й з управління Північної Праги. Вони дуже обережні: поперевдягались у форму лісників і робітничі комбінезони.

— Дуже добре. Але коли той убивця знову з'явиться на галявині? Можна довго чекати… І взагалі, навіщо йому туди їхати? Бо прислів'я каже, буцімто злочинець завжди повертається на місце злочину? Я в це не вірю.

— І зовсім не через те. Зрозумій, Стефане, на тій галявині щось мусить бути. Може, тепер туди приїдуть удвох або втрьох. Це ж чудове місце для таємної наради. А що, як ми натрапимо на зграю спекулянтів? — Він замислився й додав: — Поїду туди з собакою. Тобто з провідником і собакою. Те місце, де вбивця виривав закривавлену траву, ми знову накрили камінням і гілками. Якщо він приїде, то й не здогадається, що ми там були. Але, гадаю, собака відчує те, чого людина не помітить. Вночі після нашого перебування в Урочищі був дощ, отже, стер сліди наших ніг…