Зневажаючи закон

РОЗДІЛ 6

«Чи спостерігачі в Урочищі чимось себе викрили, чи вбивця більше не мав наміру приїздити на галявину?» — міркував Щенсний. Він почекав кілька днів, а потім сів у свій «малюк», невеличкий «фіат-126», разом із капралом-провідником та собакою Тропіком. Вони приїхали на світанку третього серпня; зранку була імла, пізніше розпогодилось і засвітило сонце.

Майор уже знав мало кому відому лісову дорогу від шосе до Урочища, але не був певен можливостей свого «малюка»; до того ж машина нещодавно знову побувала в ремонті. Вона повільно і з гідністю пересувалась піщаними вибоями, скреготіла, стогнала, видзвонювала деталями, але їхала.

— Добряча машина, добряча! — раз у раз примовляв майор, а капрал дивувався: він тими ж словами примовляв до собаки. Тропік терпляче зносив гуцання — ще й не таке трапляється на службі міліцейському псові. Висунувши носа в прочинене вікно, він принюхувався до вологого запаху трави й листя.

Нарешті вони дісталися галявини. Тропік виплигнув першим, під найближчим деревом підняв на хвилинку ногу, а потім лише розглядався навкруги і чекав, не знаючи, чого від нього забажають. Провідник вийняв з машини торбу, а з неї шапку й пару сандалій Данієля Мрозіка. Щенсний позичив ці речі в його батьків, пересвідчившись, що загиблий син останні тижні найчастіше носив саме ці речі. А в день убивства він їх чомусь не вдяг, то вони й лишилися вдома.

— В мене немає жодних доказів, що гаманець, годинник, документи і все інше, що мав при собі Мрозік і чого ми не знайшли, лишилося тут, на галявині, — сказав майор провідникові. — Ми вже шукали й у траві, і під кущем — безуспішно. Й усе-таки я хотів би ще раз спробувати з допомогою собаки.

Капрал погладжував пса по голові й замислено дивився на Урочище, потім сказав:

— Якщо тут щось закопано, Тропік неодмінно знайде.

Він сунув псові під ніс шапку та сандалії і наказав шукати. Тропік досить довго запам'ятовував запах людини, що носила ці речі, доки впевнився, що вже не помилиться. Потім підняв голову і поглянув на хазяїна; в очах пса відбилося повне розуміння ситуації.

— Шукай, Тропіку, шукай!.. Добрий пес, розумний пес… Постарайся, друже!

Чорний вологий ніс зосереджено обнюхував траву, кущі, стовбури дерев, листя та кам'яні брили. Він шукав той запах, що його запам'ятав, але не знаходив. Не було його ні в траві, ані в піску; інколи псові здавалося, що він ось-ось натрапить на слід, але ні, це був не слід, і він знову повертався до речей небіжчика, знову запам'ятовував і знову шукав.

Щенсний присів на камінь, палив і чекав. Капрал зняв повід і дав псові повну волю. Минав час. Через три чверті години майор вирішив: нічого не вийде. Або вбивця забрав речі Мрозіка з собою й кинув у Віслу, або…

— Здається, щось є! — заволав капрал. Він підбіг до пса, який нетерпляче рив землю, розкидаючи її на всі боки. Щенсний теж кинувся туди, обидва схилилися над Тропіком. За хвилину пес витяг з лунки пластикову торбинку і поклав перед капралом. Що раз, для більшої певності, нюхнув плівку, щоб пересвідчитися, що має рацію, і одразу чхнув, бо якась стеблина залоскотала його по носі.

— Дорогий ти мій песику! Мій ти розумничку! — Пальці капрала пестливо термосили собаче вухо, гладили по зморщеному лобі.

Майор натяг гумові рукавички, узяв торбинку і поніс до машини. Двоє супутників йшли за ним, сповнені гідності, відчуваючи, що добре, навіть відмінно виконали завдання. Капрал дуже любив такі хвилини. Пес — теж.

Кілька хвилин майор вовтузився з міцно затягнутою шворкою. Зрештою пощастило видобути й розкласти на сидінні «малюка» все, що було в торбинці: паспорт Данієля Мрозіка, з якого посміхалося щире, приязне обличчя молодика, службове посвідчення з «Терпоксу», сигарети «Мальборо», посріблену запальничку, носовичок, три ключі, золоту «Омегу»… Щенсний обережно приклав годинника до вуха, але не почув тихенького цокотіння, бо вісім діб — це вже було забагато навіть для цієї славетної марки. Крім того, він знайшов потрощені сонячні окуляри, кілька використаних квитків і срібний медальйончик на ланцюжку.

Капрал глянув на фото в паспорті й зітхнув:

— Це той потопельник?

— Так.

— Молодий хлопчина. Обличчя таке приємне… Не відомо, хто його вбив?

— Ні, — відповів майор. І відразу виправився: — Поки що ні.

Наступного дня Щенсний дізнався, що його розшукував хтось із дільничного відділення міліції.

— Що він хотів? — неуважно спитав заклопотаний майор Щенсний.

— Не сказав, просто лишив записку. — Черговий простиг майорові маленького аркушика. — І додав; що це дуже важливо.

Майор перебіг очима записку, трохи поміркував, зв'язався з відділенням міліції, і за півгодини агент Томчак уже сидів у кімнаті офіцерів карного розшуку Варшавського управління. Зараз тут був лише Щенсний, який нетерпляче кинув:

— Ну, розповідайте!

— Отже, так. Я пішов у справах службових на чорний ринок, на Янішовську вулицю, — знаєте, це біля Краківської алеї. Ходжу туди досить часто й знаю чимало людей, що там вештаються. Й, уявіть собі, цієї неділі зустрічав дуже багато знайомих. Був там один молодик, інженер Вишневський; його батько має авторемонтну майстерню на Волі, а син часто допомагає; чорний ринок відвідує аж надто часто. Ну, ми привіталися, розмовляємо, коли це дивлюсь — на його «Ладі» новенькі покришки, а ще зо два дні тому вони були лисі, як коліно. Питаю, де дістав, бо мене це теж цікавить. Він розреготався й розповів мені просто-таки несусвітну історію!

— Ну-ну? — підігнав його Щенсний. — Яку історію?

— Кілька днів тому, в понеділок, двадцять сьомого, інженер лишився у майстерні на ніч, потрібно було щось там зробити. Десь біля другої або й ще пізніше підкочує до майстерні «фіат-125», з нього виходить якийсь хлопець і каже: «Прошу змінити всі чотири покришки». Інженер, як то зараз найчастіше роблять, відповідає, щоб той не морочив голову, бо в продажу покришок не буває. Тоді прибулець виймає пачку «зелених», досить товсту, і повторює, що бажає змінити покришки. Ну, інженер був аж ніяк не проти, щоб заробити кілька доларів. А він тільки-но дістав для своєї «Лади» нові покришки; ви ж знаєте, товаришу майор, що покришки з «Лади» пасують до «фіата-125». Отже, поглянув він на того «фіата» — й нічого не розуміє, бо на «фіаті» майже такі самі нові покришки, як на його «Ладі»! Тоді він і питає: «Навіщо ж це робити, коли у вас нові?» А той відповідає, що це його власна справа.

— Цікаво, — пробурмотів Щенсний.

— Отож-то й воно! Вишневський подумав, що в того з «фіатом» клепки в голові бракує, але ж він платив доларами… Ну, мій знайомий швиденько замінив покришки.

— Скільки одержав за це?

— Він сам не сказав, а випитувати мені було незручно. Отже, той поїхав, а Вишневського потім узяв сумнів, чи добре він зробив: щось його непокоїло. Та де вже візьмеш інші покришки? От він і їздить на тих.

— І він усе це розповів вам, співробітникові міліції? — здивувався майор.

Томчак посміхнувся.

— Він має мене за механіка. Перш ніж поступити в міліцію, я працював у «Терпоксі».

— Де-де?! — вигукнув Щенсний.

— На фабриці «Терпокс», що на Празі. Я знаю, про що ви подумали, але з Мрозіком я не був знайомий. Він прийшов на фабрику вже тоді, коли я звільнився й вступив до школи міліції. А в розмовах з інженером я колись згадував, що працюю автомеханіком. Він навіть запрошував мене на роботу до своєї майстерні. Ну, зачувши від нього цю історію, я одразу пригадав, що нам казали на нараді, тобто про Данієля Мрозіка й про сліди «фіата» в Урочищі. Марка машини збігається, дата вбивства — також. Якщо, товаришу майор, цей пан згадав, що лишив у лісі та біля ставу сліди покришок, і якщо не мав удома запасних, — а купити зараз і справді дуже важко, — то він вирішив придбати за долари. Хто знає — можливо, він заїхав до першої-ліпшої майстерні, а може, й навпаки, у кількох йому відмовились продати за наші гроші?

— Вірно міркуєш, хлопче, — похвалив його майор. — Зробимо так. Я зателефоную начальникові відділення й попрошу, щоб він дозволив тобі попрацювати з нами. Згода?

— Звичайно!

— Тепер найважливіше: чи твій інженер Вишневський запам'ятав номер «фіата»?.. Або зробимо інакше. Пан механік… як твоє ім'я?

— Станіслав.

— Отже, пан Станіслав Томчак, автомеханік, тимчасово ніде не працює. Завтра він піде до того інженера і найметься на роботу до майстерні — ну, скажімо, на півроку. Само собою зрозуміло, що цей строк лише теоретичний. Гадаю, тобі легко буде дізнатися дещо про той «фіат» і його водія. Ну, зовнішній вигляд, вбрання і все таке інше… Адже, замінюючи покришки, твій інженер Вишневський міг дещо запам'ятати.

— Зрозуміло, товаришу майор. А якщо він відмовиться брати мене на роботу? Він же кликав мене ще два місяці тому, а тепер, мабуть, уже когось узяв…

— Скажи, що тобі це конче потрібно. Ти, мовляв, збираєшся купити машину, тому потрібні гроші… Та що я тебе вчитиму, сам зорієнтуєшся. Але дуже тиснути не слід, бо Вишневський може щось запідозрити. А якщо нічого не вийде, шукатимемо іншого способу.

— Це вірно, — погодився агент.

Невже сталася помилка? Він не знав ні майстерні, ані того худенького блондина, який працював там о другій годині ночі. Але він знав інше: коли власник так допізна сидить у майстерні, то це безумовно свідчить про якісь таємні, найвірогідніше — нелегальні справи. Чи так усе це?.. А може, не слід оцінювати інших з власного погляду? Хіба обов'язково всі повинні думати й діяти так, як це робить він?

Тієї ночі він виїздив усю Прагу й Охоту[7], але автомайстерні там були зачинені. Може, слід було зачекати до ранку? Нічної їзди містом він не боявся, на слід того, що він зробив, міліція могла натрапити не раніше як за одну-дві доби. А може, й ніколи. Зрештою, для міліції зараз був аж ніяк не сприятливий час. Дедалі рідше виходили ночами піші патрулі, дедалі менше було патрульних машин. Якщо вже міліція втручалася, то лише в разі крику про допомогу чи великої бійки.

У чомусь він розумів міліцію. Бачив, як натовп виривав в неї з рук злочинців, як трощить машини, підпалює комісаріати. На початку травня він саме був у Отвоцьку і з великою цікавістю спостерігав, як палає відділення залізничної міліції, як розбивають мури, вдираються в приміщення. Він навіть радів: усе це сприяло його діяльності, завдяки цьому вона лишалась безкарною. А він мріяв про недалекі часи, коли підвал на лісовій галявині достатньо заповниться коштовностями. І коли потім він опиниться далеко за кордонами країни, — що ж, тоді ні анти-, ні проміліцейські настрої його не цікавитимуть. Хай тоді з країною коїться що завгодно: хай вона згорить, потоне або злетить у повітря — аби лише без нього.

Гасаючи отак вулицями Варшави, він нарешті потрапив у район Волі й десь там помітив світло у вікні майстерні. Довго ніхто не відчиняв на його дзвінок, він уже зібрався був їхати далі, коли двері прочинились і на порозі з'явився високий худий чоловік з ріденьким світлим волоссям та вусиками.

— В такий час? — здивувавсь автомеханік. — Щось сталося?

Потім відбулась коротка ділова розмова, й водієві вже здавалося, що нічого Не вийде. Але, побачивши долари, білявий інженер пом'якшав. Більше він не допитувався.

Уже вдома, вкладаючись спати, водій відчув тихе задоволення. На машині нові покришки, інші — справжні — таблички з номерами, а зелених «фіатів» у місті добра тисяча. А ось фари доведеться замінити — надто вже в них незвичний вигляд.

Про людину, замордовану ним кілька годин тому, він не думав.

Професор Маруш знову спізнився, цього разу — лише на півгодини. Гравці були в комплекті: господар дому (нині це був адвокат Бейчак), далі інженер Веицлавський, що завжди сварився з Бейчаком, потім другий інженер, Хенцький, і, нарешті, представник приватної ініціативи Пасовський, котрий приязно до всіх посміхався.

Адвокат Бейчак мешкав на околиці Жолібожа у гарній двоповерховій віллі з садком. Першого серпня він вирядив дружину з дітлахами на море, й це дозволило йому втішатися тишею, парубоцьким безладом і грою в бридж до світанку. До того ж обставини склалися дуже вдало: інші гравці або вже побували у відпустках, або ще тільки лаштувалися їхати. Хенцький планував відпочивати в Італії, але аж у вересні. Казимир Пасовський був заклопотаний якимись невідкладними справами, пов'язаними з жінчиним баром.

— Друзі, починаймо! — Бейчак розкинув карти півколом, кожен гравець витяг одну: відбулося жеребкування, хто з ким гратиме в парі. — Ось і добре, ми з Казиком, а ви удвох проти нас. А професор, як прийде, то буде першим вільним.

— Знайшлись оті його долари? — стиха спитав Венцлавський. Він потермосив пальцями рідку борідку й знову з неприязню подумав про Маруша, втішаючись тим, що того пограбували.

— Мабуть, іще ні, — відповів адвокат. — Казику, роздавай!

За півгодини з'явився засапаний професор Маруш. Він напився кока-коли, з'їв бутерброд і почав спостерігати за грою. Гравці скінчили робер і зробили невелику перерву. Адвокат підрахував очки.

— Послухайте-но, друзі, яка трагедія сталася в будинку, де я живу, — сказав Хенцький, гризучи солону паличку. — Вбили сина мешканців з дванадцятої квартири, що на третьому поверсі. Міліція знайшла труп десь далеко в лісі, він лежав у якомусь ставку чи болоті.

— А що робила міліція на тому болоті? — здивувався Казимир Пасовський.

— Спочатку вбитого знайшов лісничий і сповістив міліцію. Кажуть, хлопця застрелили з мисливської рушниці.

— З якої там рушниці! Його вдарили ломом, — заперечив адвокат. — Я цю справу знаю, мені знайомий прокурор розповідав. Ідеться про Данієля Мрозіка, так? — звернувся він до Хенцького, який ствердно кивнув. — Молодий хлопчина, ще й тридцяти не мав. Механік з «Терпоксу». Обличчя йому спотворили страшенно, неможливо навіть було впізнати.

— То звідки ж відомо, що це саме він?

— Батьки впізнали, — пояснив Хенцький, — бо при трупі не було документів, гаманця, годинника й взагалі нічого. Пограбували людину й убили. Невідомо тільки, навіщо він швендяв тим лісом. Цікаво, чи знайдуть тих мерзотників?

— Шукають, — запевнив адвокат. — Знайшли, здається, відбитки автомобільних шин. Ну, друзі, поїхали далі!

Інженер Вишневський надзвичайно прихильно поставився до «автомеханіка» Станіслава Томчака, який «тимчасово ніде не працював». Щоправда, два місяці тому прийняв іншого працівника, але через два тижні вигнав його за неробство та збитки, завдані майстерні. На додаток цей чоловік, гарний і не без талантів — тільки до чогось іншого, а не до ремонту машин, — встиг ще й закрутити роман з дружиною інженера, яка завжди нудилася.

Томчак, дрібний, в'юнкий хлопець з безневинними очима, аж ніяк не скидався на людину, здатну звабити будь-кого, а ось до ремонту відразу виявив неабиякі здібності. За роботу взявсь охоче, вже на третій день загруз у ній по вуха. Крім того, любив розмовляти з інженером, а скоріше — слухати його, лише зрідка підкидаючи запитання. Через тиждень Вишневський сказав дружині, що в особі нового механіка знайшов справжній скарб. «У нього золоті руки!» — задоволено констатував він. Дружина не схотіла підтримувати цю тему — Томчак її не зацікавив, і в серці знову зродилася нудьга.

Десятого серпня, за попередньою домовленістю із Щенсним, агент Томчак прибув до Варшавського управління.

— Дещо він пам'ятає, хоча й не так багато, — з жалем зітхнув Томчак. — «Фіат» був зелений, мав табличку з номерами Цеханувського воєводства, але підроблену.

— Перевіряли?

— Так, маю колегу в тамтешньому воєводському управлінні — саме в службі руху. Такого номера взагалі немає. А ось дуже важлива деталь: цей «фіат» мав закордонні, найімовірніше — шведські або датські фари. Вони зацікавили інженера, й він уважно їх оглянув. Крім того, машина була трохи пооббивана, мала занедбаний вигляд.

— А водій?

— Високий, у темних окулярах, незважаючи на нічну пору. На голові — шапка, на руках — рукавички.

— Як був одягнений?

— Чорна шкіряна куртка, дуже вишукана, схожа на турецьку. У Вишневського теж колись була така, тож він на цьому розуміється. Штани темні, на взуття Вишневський не звернув уваги. Рис обличчя не пам'ятає. Зрештою, як він сам казав, цей тип викликав у нього якийсь внутрішній неспокій, навіть страх. Інженер зізнався мені, що при зміні покришок просто-таки боявся. Ну, це зрозуміло — в майстерні більш нікого нема, ніч, вулиці безлюдні… Але, товаришу майор, найважливіше я залишив на кінець! — розсміявся Томчак. — При нагоді я зняв відбитки з покришок його «Лади». Все збігається: на ставку був саме цей «фіат»!

Чорні очі Щенсного зблиснули, але й одразу погасли.

— Це і добре, і погано, — сказав він. — А відбитків попередніх шин «Лади» у вас, звичайно, нема? Адже вбивця…

— Знаю, — перервав агент. — Але що я міг зробити? Протягом майже двох тижнів, що минули від тієї ночі, на подвір'ї майстерні та в гаражі лишилося півсотні різних відбитків — туди щодня заїздять п'ять-вісім машин. Старих слідів просто немає. А якби я їх і знайшов, то з чим порівнювати? Як відрізнити, що це саме ті?

— Маєш рацію, — неохоче погодився майор. — В результаті нам відомо надто мало. Зелений «фіат-125», якщо він справді зелений… Пооббиваний. Характерні фари… хоча він їх вже давно змінив, бо з усього видно, що це добрячий пройда. Високий чоловік. Великі темні окуляри, яких він, можливо, вже давно позбувся. Шапка, чорна шкіряна куртка. Надто мало! Може, він уже позбувся навіть того «фіата»… Слухайте, сержанте, облиште свого інженера Вишневського, вигадайте якийсь привід, ну, скажімо, хтось у родині захворів або щось таке… І повештайтесь на чорному ринку.

Полковник пройшовся кімнатою, поправив зім'яту фіранку, якийсь час виглядав з прочиненого вікна на подвір'я управління, потім узяв газету й одразу її відклав. Усе це були машинальні рухи, що насправді правили за тло для напруженої думки. Щенсний сидів у старенькому кріслі, з якого стирчала пружина, і з наростаючою нетерплячкою спостерігав за шефом. Зрештою, коли Данилович знов простяг руку до «Трибуни люду», майор сказав:

— Облиш цей шурхіт! Ми ж збиралися порозмовляти.

Полковник сів за стіл, допив рештки кави й відповів:

— Я обмірковував таку можливість: а що, як цей інженер Вишневський — співучасник вбивства? Або й сам вбивця? До речі, розказана ним історія з заміною виглядає малоправдоподібною: чи не сподівався він нею прикрити злочин? Чи справді все було саме так? Ні, щось тут не пасує.

— Якби вбивцею був він, то приїхав би вночі до майстерні, негайно змінив покришки, старі поки що надійно сховав, а згодом продав би їх поодинці клієнтам. Та ще й таким, хто мешкає далеко від Варшави. Не стану сперечатися: вивчаючи почерк коліс і протекторів, ми могли сплутати «фіат» з «Ладою». Але будь він убивцею, то з його боку було б украй нерозумно ставити на власну «Ладу» покришки з «фіата»; а ще більшою дурницею — розповідати про це на товчку малознайомій людині. Навіщо? Ні, Стефане, я майже впевнений, що історія з нічною заміною покришок — це правда. — Він на мить замовк, зморщив лоба. — Знаєш, мені зараз спало на думку, що, можливо, слід було б… розумієш, убивця може подумати, що інженер його запам'ятав. І тоді вирішить позбутися свідка.

— Приставити до Вишневського охорону буде дуже важко. Довелося б тримати навколо нього багато людей, а ти сам знаєш, як тепер сутужно з кадрами. Гадаю, в справі цього вбивства у нас лишився єдиний шлях: докладне вивчення того оточення, в якому жив Данієль Мрозік. Загадка саме там! Не без причини ж його вбито — мусили існувати якісь зв'язки. Це, безсумнівно, не було вбивство з метою пограбування — ти ж знайшов у лісі…

— Це не я знайшов, — перебив Щенсний, — а пес.

Данилович розсміявся:

— Добре, вважатимемо, що ви знайшли разом. Золотий годинник, гаманець, документи — це ж просто-таки ласі шматки для злодія. Але вбивця не лише їх не взяв, а, навпаки, старанно закопав у лісі. Навіщо? Ну, це зрозуміло — хотів, щоб ми якнайпізніше ідентифікували вбитого. І знову те ж запитання: навіщо? Щоб ми, таким чином, якнайпізніше розпочали пошуки серед знайомих і родичів Мрозіка. Зрештою, вбивця вже давно міг втекти на другий кінець Польщі!

Щенсний уважно слухав. Загалом він був згодний з аргументами шефа, однак знав, що весь попередній хід ретельного слідства свідчить, що справи виглядають цілком інакше. Як у родині, так і в оточенні Мрозіка не було навіть найменших слідів прихованих злочинних зв'язків, якихось законспірованих знайомств чи ще чогось подібного. Данієль жив, можна сказати, на очах родини й друзів, був завжди привітний, веселий, легко сходився з людьми і дуже любив батьків, відрізнявся щирістю й відвертістю. Це стверджували не лише батьки, але й родичі із Старосюлок.

У думці Щенсний багато разів долав той шлях, що його востаннє пройшов Данієль Мрозік увечері двадцять сьомого липня. Працівники місцевого відділення відтворили майже кожну хвилину його перебування в селі, перевірили кожен крок, розпитали не лише родичів, а й сусідів. Данієль відвідав кількох з них; він, як завжди був сповнений енергії, перебував у доброму настрої, розповідав про свої плани на найближчі місяці, говорив, що сподівається на підвищення по службі.

Із Старосюлок він вийшов близько двадцять першої години, щоб спокійно, за півгодини дістатися лісової зупинки «на вимогу». Там він сподівався перехопити останній автобус. Щоправда, Данієль міг сісти в автобус і просто в селі, але волів трохи прогулятися. Був теплий погожий вечір.

Міліціонери розпитали водія цього останнього рейсу й двох пасажирів, які спізнювались. Один сів у Старосюлках, другий — раніше. Ні водій, ані пасажири на лісовій зупинці нікого не бачили. Ніхто не «голосував», і автобус пронісся повз зупинку. Водій лише трохи зменшив швидкість, але, побачивши, що нікого немає, поїхав, далі. Була десь без чверті десята.

Отже, Данієль Мрозік або не дійшов до зупинки, або з невідомої причини, не чекаючи автобуса, звернув у ліс. Чому? Може, там щось його заінтригувало? А може, хтось покликав на допомогу?

Разом із поручиком з комісаріату Щенсний кілька разів проводив слідчий експеримент, долаючи шлях до зупинки «на вимогу» за той же час. Якось уночі майор наказав міліцейському водієві виїхати на Урочище й зупинитися там з увімкнутими фарами. І тоді виявилося, що з дороги видно між деревами проміння фар. Не дуже сильне, але досить помітне в нічній темряві світло.

— Гадаю, саме це привабило Мрозіка до лісу, — сказав Щенсний полковнику. — Він просто зацікавився, хто й що робить серед ночі на галявині, ось і пішов. А там натрапив на вбивцю й загинув, бо виявився небажаним свідком. Але свідком чого? От цього ми поки що не знаємо.

— Так, загадку ще належить розгадати, — погодився Данилович. — В такому разі вбивця перебував на галявині аж ніяк не випадково. Він, мабуть, чекав на когось саме в цьому добре замаскованому місці й саме для цієї людини лишив фари ввімкненими. А замість спільника прийшов дехто небажаний. А може, навіть небезпечний. Адже нам невідомо, чи розмовляв Данієль з убивцею, можливо, вбивство було наслідком саме цієї розмови.

Торговельна вулиця вирувала. О десятій годині задушливого серпневого вечора натовп заповнював тротуари, з дешевих ресторанчиків линули співи й вереск п'яниць. Лише в чергах, які вже збиралися біля м'ясних магазинів, щоб уранці, зразу після відкриття, дістати бодай щось на картки, — настрій був цілком інший. Тут стояли переважно літні жінки, стомлені, хворобливі, найчастіше апатичні або озлоблені. Вони перешіптувалися між собою, когось кляли або говорили про власних чоловіків, синів та доньок.

З шинку «Мальованого» вивалився, похитуючись, хлопець у розхристаній сорочці й загорлав на ввесь голос:

Побачивши на ґанку приятеля, він підбіг і здивовано спитав:

— Чому спохмурнів, Вальдеку?

Той підвів зажурені очі:

— Тачку в мене свиснули.

— Ох ти ж! — П'яний присів біля нього навпочіпки, трохи подумав, потім спитав: — Отого жовтого «малюка»? Та де ж ти його тримав, невдахо?

— На подвір'ї під будинком. Я ж його перефарбував, номери змінив, усе було добре зроблено, ніхто б не впізнав. Цілий тиждень він стояв там. А сьогодні вранці виходжу, дивлюсь — немає! Якийсь сучий син свиснув.

— Слухай, то, може, справжній власник його впізнав і забрав?

— Ти що, здурів? Я вхопив «малюка» аж у Бєлянах, він тоді був червоний, з іншими номерами — то як би власник міг його розпізнати? Таких малих «фіатів» у Варшаві як собак. І як би він прибивсь аж сюди, на Торговельну? Ну, хай лише той, хто його поцупив, потрапить мені в руки!

Раптом вираз на обличчі Вальдека став іншим, хлопець споважнів і вклонився комусь. Навіть наче трохи підвівся, що в тих кварталах і в тому середовищі було чимось неймовірним. Його товариш від подиву навіть рота роззявив, потім перевів погляд на тротуар, але в напівтемряві нікого не побачив.

— Хто то був? — спитав він приятеля.

— Не знаєш?! — Вальдек стишив голос до шепоту: — Король скупників! До нього з абичим не ходять! Це жох! Хоча платить більше за інших. А грошей у нього!..

— А що, як з ним отак? — П'яненький зробив рух, добре знаний у тім середовищі. — Окупилося б чи ні?

— Ти, пацан недороблений! — рикнув Вальдек. — Були вже такі, що пробували. Розумієш? І вже їх нема. Зовсім нема, втямив?

Скупник байдуже минув хлопців і звернув у свій провулок. Тільки-но він опинився перед брамою, як з неї вийшли два міліціонери. Капрал на мить завагався, потім спитав:

— Ви тут мешкаєте?

— Так, — відповів скупник, чекаючи на дальший розвиток подій.

— Ваше прізвище?

— Якуб Ураж.

— Прошу паспорт.

Не поспішаючи, скупник витяг з внутрішньої кишені піджака шкіряний, добре потертий гаманець, дістав зелену книжечку й простяг капралові. Другий міліціонер, сержант, уважно озирався навкруги. Капрал переглянув документ, порівняв знімок з обличчям чоловіка, що стояв перед ним, і почав гортати сторінки, шукаючи штамп з місця роботи. Не знайшовши штампа, він спитав:

— Де ви працюєте?

— Ніде. Я інвалід, отримую пенсію.

— Ви знайомі з мешканцями цього будинку?

Скупник знизав плечима, трохи подумав:

— А про кого конкретно йдеться?

— Про гендлярів валютою, — втрутився сержант. — І не лише нею.

— Я не цікавився сусідами і не дуже й знаю, хто чим дихає, — повільно відповів Ураж, — але якщо хтось із нашої вулиці й займається підпільною торгівлею, то в цьому будинку він не живе. Може, в сусідньому? Кажуть, що там діє підпільний шинок, а його власники займаються якимись темними справами. Але я вас дуже прошу, — стиха додав він, — не розголошуйте, що про це вам розповів я. Я тільки-но підлікував свої сухоти…

— Не бійтеся, — сказав капрал, повертаючи йому паспорт. — Це лишиться виключно між нами.

Він відкозиряв, щось буркнув колезі, і обидва пішли. Скупник простежив за ними похмурим поглядом. Його темне зморшкувате обличчя було наче вирізьблене з каменю, великі окуляри в чорній оправі змінювали вираз очей. Увійшовши до брами, він побачив стару перекупку, яка встигла сховатися від міліціонерів у туалеті на подвір'ї. Тепер вона обережно виходила звідти, тримаючи під фартухом кілька пляшок.

— Ну що, пішли? — свистячим шепотом спитала вона, їй бракувало кількох передніх зубів. — Чи ще там?.. Ну, кажіть же!

Він кинув на стару неуважний погляд, од якого старій стало моторошно, вона притислась до муру й замовкла. На сходах скупник перестрів дівчину з третього поверху, яка заохотливо йому всміхнулася. Від неї несло дешевими парфумами і пропотілою блузкою з синтетики.

— Запросили б хоч раз на келишок, — сказала дівчина низьким глухим голосом. — Який же з вас сусіда?

Скупник відсторонив її зовсім байдуже, навіть презирливо. Дівчина почервоніла від образи. Вона вміла плеснути відбірною лайкою, мало хто їй у цьому дорівнював, але зараз не спромоглася вимовити жодного слова. Закусивши губу, вона збігла зі сходів так швидко, як тільки дозволяли високі підбори та самі сходинки — повищерблювані й зрадливі в коридорних сутінках.

Ураж увійшов до кімнати, ввімкнув слабеньку лампочку, сів біля столу й витяг кисет. Він не палив люльку, але це не мало значення. Скупник обережно висипав на стіл тютюн, а потім і те, що було під ним, тоді взяв луну й почав розглядати коштовності, подумки рахуючи:

— Золотий перстень, проба 583… Діамант, мабуть, близько 0,75 карата, треба потім буде перевірити точніше… Золотий перстень, проба 750… ще один діамант, щонайменше 0,55 карата… — Він зважив на долоні. — Вага, скажімо, два вісімсот п'ятдесят. І відшліфований дуже гарно, чистота теж є. Колір… ну, припустімо, задовільний, не будемо вже такі прискіпливі…

Цього року іменини були скромненькі. Перш за все забракло шампанського, чорної ікри, а також грінок із запеченим мозком — фірмової страви господині. Вона зніяковіло пояснювала, що клопоту виявилося багато, а толку мало, але висловила надію, що, незважаючи на це, ніхто голодним не лишиться.

— Люба імениннице, та ви, певно, жартуєте! — засміявся Казимир. — Хіба не вистачить цієї розкішної полядвиці й шинки, соковитої, наче південні плоди? А скільки ще різних делікатесів на столі! Хіба ж не правда?

Данута Пасовська засвідчила свою згоду з чоловіком чарівною усмішкою. Цього вечора на ній була чудова сукня із сріблястої парчі, що спадала аж до п'ят, тримаючись на вузеньких стрічках з тонкого срібного мережива. Від усього того засмаглі плечі здавалися ще привабливішими. Чорне хвилясте волосся облямовувало вузьке обличчя з мигдалевими очима, нагадуючи портрети дам із середньовічних полотен.

Казимир поглядав на неї з явним задоволенням, аж поки хтось із чоловіків сказав напівжартома-напівсерйозно:

— Подивіться лишень, як наш Казик поглинає очима свою дружиноньку! Можна подумати, що вони тільки вчора побралися, хоча вже минуло…

— Тихіше! — перебив його господар. — Хіба можна при жінці згадувати про роки?

Хтось скористувався з нагоди й проголосив тост за вродливих жінок. Почався гомін, видзвонювали келишки, а з другої кімнати долинала музика: господар володів багатою колекцією платівок і закордонним стереофонічним радіо-програвачем-магнітофоном. У цьому домі гостям було добре, хазяїв вони знали давно; товариство складалося з самих «приватників», жодного ока з боку властей не було. Кожен крутився як міг, щоб заробляти більше в такі, безумовно, важкі часи. Кожен мав голову на в'язах, гроші вкладав в іноземну валюту або переховував десь у зарубіжному банку, щоб не дратувати вітчизняні відомства. Політикою ніхто не займався, за ідеологію їм правив бізнес, вони воліли не так «бути», як «мати». Певною мірою навіть були корисними для суспільства, бо володіли різноманітними побутовими майстернями, барами, приватними магазинами та будівельними підприємствами — отже, заповнювали прогалину в державному секторі, яка день у день ширшала, що їх цілком влаштовувало.

Родичка хазяїв, висока, кістлява жінка, як на свої роки дуже елегантна й ще дуже деспотична, гучно розповідала, як їй лише дивом пощастило уникнути зіткнення, коли вона їхала сюди своєю мишастою «маздою-323».

— Уявляєте: їду за всіма правилами правою смугою, а тут мене раптом випереджає «Ікарус» і випльовує просто мені в очі хмару чорного диму! Вікно в мене було опущене, і я втратила контроль над кермом. Якось пощастило — не зіткнулася.

— В «Ікарусі» вихлоп з лівого боку! — заперечив Дарек, розсудливий шестирічний хлопчак.

— Помовч! — цитьнув на сина господар. Він не хотів ясувати стосунки з тіткою дружини, тож ґречно сказав:

— Шкода, що дядько не приїхав… Як йому працюється?

— Мій чоловік не працює! — погордливо відрізала тітка. — Мій чоловік обіймає посаду!

Дарек вибухнув сміхом й шаснув під стіл, щоб його не примушували пояснювати свою поведінку. Він не терпів гостей. Батько непомітно дав йому стусана, й хлопець поплентав у куток кімнати, прилаштувавшись ближче до торта. Потім, користуючись із того, що дорослі захопились розмовами й тостами, заходився потихеньку до нього прикладатись. Торт повільно, але неухильно танув.

Десь опівночі гості почали розходитись. Пасовські вийшли останніми, бо Дануті закортіло наодинці обговорити з господинею щось дуже важливе, й вони сховались у кухні. Казик зітхнув, йому хотілось спати. Та що робити, перечити дружині було незручно, тому він умостився в кріслі і без особливого інтересу слухав спогади підпилого хазяїна про дитинство. Він геть сп'янів, белькотав щось цілком незрозуміле, та Казимир Пасовський його й не слухав.

Нарешті Данута з'явилася на порозі кімнати й почала цілуватися з приятелькою. За кілька хвилин Пасовські вже сиділи в сірому «опель-рекорді». Казимир вів машину мовчки. Привабливе обличчя його дружини раптом постарішало, вона зблідла, очі пригасли.

Вдома Казимир старанно позамикав двері на кілька іноземних замків, роззувся, скинув піджак і розв'язав краватку. Потім відчинив у спальні вікно, щоб упустити трохи прохолоди. Коли ввійшла Данута, він навіть не озирнувся.

— Дай мені десять тисяч, — тихо озвалася жінка.

— Навіщо? — огризнувся Казик, утупившись у безлюдну вулицю.

— В барі зіпсувалася кавоварка. Пусте начебто, але ремонт коштує дорого. Крім того, необхідно десь придбати лимонного або апельсинового соку. Зараз спекотно, відвідувачі вимагають прохолодних напоїв.

Він обернувся й мовчки глянув на дружину. Переляканій жінці здалося, що він шмагає її очима, — такий у них був вираз. Наче вони були з блакитної твердої холодної криги.

— Якщо бажаєш, щоб я й далі працювала в барі, тобі не слід постійно відбирати в мене всі гроші, — стомлено сказала Данута. — Утримувати бар стає дедалі важче, я не можу обходитися без грошей. Бар, звичайно, дає прибутки, але…

— Не вчи мене! — гримнув Казик. — Я знаю, що й скільки дає бар! Ти ж сама готуєш каву — то чом не дбаєш про кавоварку? Була б уважнішою, то вона не зіпсувалася б!

Данута знизала плечима. Їй остогидли ці постійні суперечки за гроші, бо чоловік виділяв мало, а за кожним ремонтом лютував, уважаючи це дурною витратою.

— Я ж не дорікаю тобі цією… Монікою, — сказала вона, на перший погляд — без усякого зв'язку. Казик побуряковів од гніву, хлюпнув собі трохи віскі, долив содової й випив.

— Тобі що, розлучення потрібне?! — роздратовано вигукнув він. Розлучення він не бажав з різних причин, до того ж знав, що Данута і сама того не схоче. По суті, вона не вміла бути самостійною, її покірлива натура просто неспроможна була йти чомусь наперекір, з кимось воювати, торувати собі шлях.

— Ні, — із зусиллям відповіла вона. — Але… чи не могли б ми продати бар? Він мене виснажує.

— Що таке «виснажує»? Я теж працюю. Тобі тридцять шість років, ти маєш коняче здоров'я… Та, зрештою, бар мені потрібний.

— Мені здавалося, в тебе й так багато грошей, — сказала» вона, старанно добираючи слова. — Навіщо тобі ще й бар?

Він дивився на Дануту, примруживши очі. Здавалося, ця ситуація навіть його бавить.

— Ти вже не вперше намагаєшся почути, скільки в мене грошей, — відповів він. — Тому — й тож не вперше — попереджаю: задавати такі запитання не слід. — Він трохи помовчав, знову ковтнув віскі й додав легким, майже жартівливим тоном: — Бувши тобою, інша почувалася б на сьомому небі! Часи зараз важкі, ненадійні, люди цілими днями вистоюють по чергах, недоїдають, мерзнуть… А ти маєш усе, що душа зажадає, живеш, наче передвоєнна міщанка. Мені від тебе потрібно лише одне: щоб ти порядкувала в барі. Готувала каву. Посміхалась відвідувачам.

— Знаю, — гірко відповіла вона. — Вже віддавна тобі більше нічого від мене не потрібно… Барменша!

Він образливо розсміявся й вийшов з кімнати.