Зневажаючи закон

РОЗДІЛ 1

Старий ішов поволі, ледве плентався, щокілька кроків зупинявся. Його довгий, увесь у плямах, розстебнутий плащ плутався між ногами, а в руках у старого була ще й цератова сумка, яку він насилу ніс.

Старий дійшов до перехрестя й на мить зупинився; проте глянув не на світлофор, пін нахилив голову, наче шукав щось на тротуарі. Потім ступив на брук, не звертаючи уваги на машини. Міліціонер, що вже кілька хвилин спостерігав за діями старого, застережливо свиснув раз і вдруге. І саме в цю мить сірий «опель-рекорд», пронизливо вереснувши гальмами, спинився за кілька сантиметрів од старого, наче кінь, якого на ходу різко осадили.

Хтось крикнув, найближчі машини зупинилися, блокуючи рух. Великий червоний «Ікарус» нетерпляче загудів клаксоном — водій не знав, чому утворилася пробка. Міліціонер уже стопи біля старого, який мовчки поводив довкола вицвілими очима. З «опеля» вийшов високий чоловік з буйним хвилястим волоссям, довгобразе обличчя чоловіка зблідло від хвилювання.

— Але й реакція у вас! — шанобливо сказав міліціонер.

— Та ще й добрі гальма, — докинув хтось з юрби.

Голос водія «опеля» трохи тремтів.

— На щастя, встиг, ні з ким не зіткнувся…

Міліціонер перевів старого на той бік, потім озирнувся до водія, але «опель-рекорд» блискавично рушив. Міліціонер устиг запам'ятати лише літери на номерній табличці: «WAL», а цифр уже не побачив. Сержант міліції стиха вилаявся, однак йому відразу ж спало на думку, що це, може й краще: не доведеться заводити справу. Нічого ж не сталось, а водій, певно, не схотів устрявати в розслідування, бо й кому це до вподоби?

— Ну, і що мені тепер з вами робити? — сердито буркнув сержант до старого. — Документи у вас є?

Старий кивнув, почав тремтячими руками нишпорити по кишенях: витяг брудну хустинку, газету, пачку сигарет, аж поки нарешті знайшов зім'яту зелену книжечку і простяг міліціонерові. Той для порядку оглянув документи, знизав плечима й повернув назад. Пенсіонер, сімдесят вісім років, мешкає поблизу, — що з нього візьмеш?

— Надалі уважніше дивіться на світлофор, як переходитимете вулицю! — звично проказав сержант повчальним тоном, козирнув і пішов собі. Він знав, що саме такі старі, немічні люди найчастіше стають жертвами, бо вже не дуже тямлять, що таке дорожній рух, світлофор і переходи. «А може, — майнула в нього думка, — життя їм недороге, бо вони вже пережили все, що хотіли?»

Сірий «опель-рекорд» звернув у бічну вуличку й заїхав на стоянку. Водій вимкнув двигун і кілька хвилин сидів нерухомо, наче хотів охолонути після пригоди. Хай там що, а ледь-ледь не переїхав людину. Він витяг пачку «Мальборо» і запалив; дим виходив у прочинене вікно, а водій дивився просто себе. По той бік вулиці був невеличкий бар. Приємний заклад — доглянутий і затишний, з доброю кухнею. Сюди вчащали постійні клієнти — здебільшого працівники найближчих консульств та установ зовнішньої торгівлі.

Власник «опеля» знав усе це добре — адже баром керувала його дружина. Сам же він був тут мало не гостем, хоча приймали його завжди радо, бо він приносив гарний настрій, дарував усмішки знайомим і незнайомим, сіяв доброзичливі слова, що нічого не коштують, але багато дають. Інколи він навіть доставляв продукти або допомагав барові у фінансових справах, якщо, звичайно, мав на це час.

Власник «опеля» вийшов з машини, старанно її замкнув, прихопивши кілька пакунків, і попрямував до бару. Дехто з відвідувачів озирнувся.

— Як приємно знову вас. бачити, пане Казику! — заволав підстаркуватий актор з горбатим носом і чорними кошлатими бровами, який переважно грав ролі гангстерів та шахраїв.

— Просимо до нас, пане Казимире, — підхопила худа елегантна дама. — Що ж це ми вас так давно не бачили?

Він уклонявся, стискав простягнені до нього руки, розпитував про самопочуття, відповідав, пояснював, нічого, по суті, не пояснюючи, бо насправді аж ніяк не був базікою. До всіх посміхаючись, перепрошуючи, що дуже поспішає, Казимир зник у підсобці бару. Його дружина, яка вже давно встигла забрати в нього пакунки з продуктами, повернулася до стойки. Популярність чоловіка безсумнівно була їй приємною; до того ж це ще й приваблювало відвідувачів.

Жінка плавними рухами готувала каву, ховала гроші до каси, відраховувала решту, падала, чи до смаку було те або те, й журилася., побачивши чиєсь похмуре обличчя. Ця дрібна й сухорлява чорнявочка була гладенько зачесана, мала відкрите високе чоло і правильні риси обличчя. Здавалося, така врода мусить вабити чоловіків, але нічого подібного. Від пані Данути віяло якоюсь внутрішньою холоднечею, що тримала людей на відстані.

Рухом голови вона наказала одній з кельнерок стати до стойки, а сама подалася на кухню.

— Чогось з'їси? — спитала вона в чоловіка.

Казимир завагався, поглянув на годинника.

— Гаразд, — відповім він. — Дай пиріжків і кави.

— Знову поспішаєш? — Це вже скидалося на докір.

— Ніколи, — недбало кинув він, сів до маленького столика в кухні й почав їсти.

В прочинені двері зазирнув один з постійних відвідувачів.

— Пані Данусю, чи не заходив сьогодні Янек Завадовський? Пам'ятаєте, такий худий, з вусами і смутним обличчям?

— Ні, вже зо два дні не заглядав, — відповіла вона. — Нібито захворів… Але хтось казав, — пані Данута перейшла на шепіт, — що він хотів звести на себе руки!

— Він? А чого ж йому бракувало?

— Начебто вплутався в якісь брудні справи.

— Аж не віриться! Ти бач… — Відвідувач швидко зник за дверима.

Казимир доїв пиріжки, випив каву й посміхнувся до куховарки. Потім натяг куртку і з цигаркою в зубах, аби не бентежити зайвий раз відвідувачів, вийшов до машини чорним ходом.

У кімнаті панувала напівтемрява, лише біля дивана горіла маленька лампочка. Тихенько грало радіо. В постелі лежав чоловік, заплющивши очі й стомлено витягши руки вздовж тулуба. Дивлячись на сірі запалі щоки й жахливо непорушне обличчя, можна було подумати, що він уже номер; проте ледь помітний подих свідчив, що чоловік ще живий.

Чоловік навіть не ворухнувся, коли хтось обережно прочинив двері. До кімнати ввійшла медсестра, несучи на таці склянку з чаєм. Вона поставила чай на столик, усипала трохи цукру, вичавила півлимона, пригубила й скривилася.

— Надто гарячий, — прошепотіла вона.

Мабуть, хворий це почув, бо відразу розплющив очі.

— Я принесла чай, — сказала медсестра. — Треба ж чимось запити ліки. Як ви себе почуваєте?

Чоловік не відповів, лише розглядав стіни та меблі, щось пригадуючи. Іноді він зводив брови в болісному здивуванні. Жінка сіла на край дивана.

— Вам уже трохи покращало? — спитала вона. — Зараз дам вам таблетки.

— Чому я лежу? — відповів він запитанням. — І які таблетки?

— Та ви ж хворі. А таблетки прописав лікар.

Чоловік насторожився.

— Хто ви така? Й що тут робите?.. І взагалі, де я?

— Таж у себе вдома! Щоправда, лікар наполягав покласти вас до лікарні, але вона не погодилася.

— Хто — вона?

— Ваша дружина, пані Завадовська… Пані Ірена.

— Немає у мене ніякої дружини! — буркнув він, намагаючись підвестись на лікті, та не зміг — був занадто слабкий.

— Лежіть, будь ласка, спокійно, — стримала вона його. — Ну як можна так недобре говорити про власну дружину? Така люба, добра жіночка, вона так побивалася, коли ви… Ну, та годі про це. Ковтніть оці дві таблетки і випийте чай, — вона простягла ліки, але хворий рвучко відхилив голову.

— Нічого я не прийматиму! Хочу спочатку довідатися, де я й хто мене сюди привіз. І що за Ірена? Моє прізвище… прізвище… — чоловік раптом замовк, на його обличчі з'явився вираз невимовного жаху.

— Заспокойтесь, будь ласка…

Він приголомшено дивився на неї, губи його тремтіли, нарешті він з трудом вимовив:

— Я не знаю як… Я… О боже, хто ж я?!

За дверима пролунали квапливі кроки, ввійшла молода блондинка в халатику, незачесана, бліда, з почервонілими очима. Вона сіла по той бік дивана й узяла хворого за руку, насилу стримуючи сльози.

— Янеку, любий, заспокойся, — прошепотіла вона. — Ти ж удома, в себе, я поруч із тобою, тепер усе буде добре. Ну прошу тебе, прийми ліки, — ти ж хочеш одужати, правда?

Він напружено придивлявся до неї, сердито звів брови й відвернувся.

— Ви лікар? — спитав він. — Це звичайна лікарня чи спеціальна клініка?

— Ти мене не впізнаєш? Я ж Ірена, твоя дружина. Янеку, подивись на мене. Пригадай, благаю тебе! — жалібно схлипнула вона. — Ти мусиш пам'ятати, хто ти й де ти є. Це твій дім, ти лежиш у своїй кімнаті…

— Як ваше прізвище?

— Так, як і твоє, — Завадовська, Янеку!

— Це прізвище я вперше чую. А вас вперше бачу. Я хочу до свого дому! — вигукнув він і заходився рвати на собі піжаму. Жінкам довелося угамовувати хворого, щоб не впав з дивана.

Медсестра невдоволено хитнула головою і підійшла до столика. Шприц, голка одноразового користування, ампули з ліками — все лежало напоготові. Гірше було з хворим, що відбивався з силою, яку годі було в нього підозрювати. Спільними зусиллями, допомагаючи собі й колінами, жінки нарешті його втихомирили. Медсестра загнала голку в м'яз, і рідина повільно витекла. Укол подіяв майже відразу, чоловік стулив повіки й заснув.

— Коли прийде доктор Балицький? — спитала Ірена й зиркнула на стінний годинник: було вже близько півночі.

— Обіцяв, як тільки скінчить ранковий обхід у лікарні, тобто десь годині о десятій — пів на одинадцяту. — Медсестра витирала спітніле обличчя, — А зараз лягайте, тепер він спатиме довго. Я повинна об одинадцятій бути в лікарні. А на вас іще чекає важкий завтрашній день.

Лікар з'явився незабаром після десятої ранку. Він обмінявся з медсестрою кількома словами, й та пішла. Невиспана й знервована Ірена провела його в сусідню кімнату, пригостила кавою й розповіла, що відбувалося вночі.

— Хіба ж він міг отак зненацька втратити пам'ять? — тремтячим голосом спитала вона. — Не впізнає ні мене, ані своєї кімнати. Може, це від тих уколів?

Лікар заперечливо похитав головою. Він був людина немолода й досвідчена, а що найголовніше — ставився до пацієнтів доброзичливо.

— Від уколів ні в якому разі. Але це могло статися, коли він, припустімо, прийняв обезболююче. Трапляється, хоча дуже рідко, що організм саме так реагує на тутокаїн. Та де б він міг узяти це обезболююче? Ви нічого не можете сказати?

— Ні. Хоча… він же хімік і працює в фармацевтичному кооперативі. Може, в них там є той тутокаїн? А що воно таке?

— Якщо пояснювати стисло, — посміхнувся лікар, — то він подібний до новокаїну. Знімає біль. Що ж до побічних проявів, то тутокаїн викликає судоми, притуплює реакції й негативно діє на пам'ять.

— Це минеться?

Жінка наче прикипіла очима до його вуст, вважаючи, мабуть, що медики пророки й не можуть помилитися. «О, якби це було так!» — подумав лікар і відповів, що хвороба повинна пройти, хоча насправді аж ніяк не був цього певен.

— А чого він міг замірятися на своє життя? — спитав лікар. — Я його зовсім не знаю, досі моєю пацієнткою були ви, а не ваш чоловік. Пробачте, я волів би не втручатись у ваше особисте життя, але… чи не страждав він якоюсь хворобою, котру приховував од інших? Є чимало різновидів психічного стану, коли людина спроможна умовити себе, що хворіє, скажімо, на рак, якого в неї насправді немає.

— Справа не в хворобі, — відповіла Ірена. — Але він, певний час був пригнічений, а не хотів мені нічого розповідати. Якось я побачила, що він палить листа. Були ще й дивні дзвінки по телефону, після них Янек ходив засмучений і мовчав. Ні, докторе, я знаю, про що ви хотіли спитати. Ми жили… тобто живемо в цілковитій злагоді, і ніхто з нас не заплутувався в жодні побічні серцеві або сексуальні справи. В цьому я впевнена.

Лікар подумав, що саме в цьому жоден чоловік і жодна дружина не можуть бути впевненими, але вголос висловлюватися не став. Він волів почути якнайбільше, та в цю мить хтось настирливо подзвонив у двері.

— Даруйте, піду подивлюся, хто там…

Жінка вийшла до передпокою. Доктор Галицький знову глянув на хворого, але той і досі спав. Тоді лікар сів поряд і заходився розглядати картини на стінах та чудові антикварні меблі. З передпокою почувся роздратований голос, до якого відразу ж приєднався другий. Завадовська намагалась угамувати гостей, але марно. За хвилину двері розчинилися, й до спальні не увійшло, а просто вдерлося двоє чоловіків.

— Це ж нечува… — почав був один з них і стенувся розглянувшись.

— Благаю вас, не треба його будити! — пошепки сказала Ірена. — Чоловікові дали снодійне, він дуже хворий. Прошу вас, перейдімо до сусідньої кімнати.

— Зараз! Хвилинку… — Другий чоловік, старший, підійшов і схилився над хворим, але в цю мить лікар вирішив, що зобов'язаний втрутитися.

— Пробачте! — Він рішуче відсторонив чоловіка й, мов на сторожі, став біля хворого.

— А ви хто такий? Чи не родич?

— Ні. Я лікар, моє прізвище Балицький, і я не дозволю тут жодних інцидентів. Це мій пацієнт, важко хвора людина.

— Коли він так важко хворий, то чому не в лікарні? — в'їдливо спитав другий чоловік.

— А це вже справа моя й пані Завадовської. Можливо, я ще сьогодні змушений буду покласти його туди, але поки що прошу вас вийти з цієї кімнати.

— Та в нього й справді кепський вигляд, — погодився молодший гість. — А він ще живий? Бо й не ворушиться.

— Вийдіть звідси! — гримнув лікар. Він ніколи не стримував себе, якщо був упевнений, що має рацію. Глянувши на Ірену, яка зблідла, Балицький грізним голосом додав. — Він не лише живий, а ще й нас усіх переживе! Вийдіть звідси, бо викличу міліцію.

— Міліцію ми вже й самі викликали, — відповів старший гість. — Тільки поки що не сюди. Та хай буде по-вашому, давайте кудись вийдемо, він однаково ж спить, розмовляти а ним важко. А ви підете з нами, — кивнув він до Ірени.

— Я в себе вдома, ображено відповіла господиня, — й робитиму те, що вважаю за потрібне.

— Йдіть, Ірено, а я лишуся тут. Якщо ж буде потрібно, негайно кличте мене, — проказав лікар.

— За кого ви нас маєте? — обурився старший.

Усі, крім лікаря, перейшли до сусідньої кімнати, їдальні чи то вітальні, й старший гість трохи зніяковіло мовив.

— Пробачте, будь ласка, справді вийшло якось…

— Може, ви мені нарешті скажете, в чому справа й хто ви такі? — перебила його Ірена.

— Я ж вам одразу відрекомендувався: ми з кооперативу «Нове майбутнє», де ваш чоловік працює вже п'ять років.

— На жаль, я вас не знаю.

— Повторюю: я — заступник голови, моє прізвище Малевський. А це — магістр Новак, з контрольного відділу. Справа ж прикра, дуже прикра. Пан Завадовський так раптово захворів три дні тому, що навіть не подзвонив.

— Він справді захворів несподівано. З ним стався напад, і він знепритомнів.

— Так, так… Ну, буває, хоча й дивно, що це сталося саме зараз…

— Як то «саме зараз»?

— Ну добре, давайте відверто… Вчора в нас була ревізія згори. Ваш чоловік, як старший інспектор з технічних питань, мав ключі від допоміжного складу сировини й напівфабрикатів. Це перш за все похідні вугільної кислоти, снодійні, хлориди… але не в тому справа. Найголовніше — там зберігаються й алкалоїди, морфін, кокаїн, героїн тощо. Ви ж, мабуть, розумієте, що це таке…

— Розумію! — відрізала вона. — Але й досі не второпаю, в чому справа.

— Ми ревізували той склад, — пояснив магістр Новак. — Бракує кілограмів дванадцять препаратів, передусім отих, найцінніших.

— І найжахливіших! — докинув Малевський.

— Але… хіба тільки в мого чоловіка були ключі від того складу?

— Не тільки. Справа, однак, у тому, що його заступник Лісовський уже три місяці перебуває за кордоном. Він у відрядженні в Африці, веде там переговори про експорт нашої продукції. За день до його від'їзду ми разом із вашим чоловіком, магістром Новаком і ще одним інспектором зробили переоблік усіх препаратів нашого складу. Відтоді ключі були тільки у вашого чоловіка. А зараз ми, як уже сказав колега Новак, недорахувалися дванадцяти кілограмів. Гірше того, коли ми уважніше все обстежили, то виявилося, що чимало сировини, просто кажучи, підмінено.

— Як це так? — вигукнула господиня.

— А так: дещо підмінено звичайнісіньким цукром, дещо — крейдою, а рідина — дистильованою водою.

Запала мовчанка. Ірена перелякано дивилася на чоловіків. Вона не могла цього зрозуміти. Отже, Янек не лише брав (Ірена й подумки воліла не вживати слово «крав»), але й ошукував!

— Ось чому… — вона урвала. Ні, про спробу самогубства вона не розповідатиме.

— Ви хотіли сказати»: ось чому він захворів? — спитав Малевський.

— Ти бач, сумління прокинулося! — глузливо буркнув Новак.

— Облиш! — докорив йому заступник голови. Він подивився на змертвіле обличчя Ірени й пожалів жінку. — А ви нічого про це не знали?

— Абсолютно нічого.

— Що ж, дуже шкода. Прошу, однак, зрозуміти, в якій ситуації опинився кооператив. Ми мусили повідомити прокурора, але зробили це лише сьогодні вранці, бо я гадав… я сподівався, що пан Завадовський прийде і якось усе пояснить… Хоча що ж тут можна пояснити?.. Ніхто не має права виносити за межі підприємства ані крихти препаратів чи сировини… А тут ще й таке обурливе шахрайство, інакше його й не назвеш! До речі, ми перевірили, чи зберігалися на складі ці пакунки до виїзду колеги Лісовського. З'ясувалося, вони надійшли до нас через два тижні після його від'їзду. Отже, ваш чоловік несе цілковиту відповідальність і за нестачу, й за шахрайство.

Доктор Балицький прочинив двері й подививсь на Ірену.

— Він прокинувся? — тривожно спитала вона. Їй дуже не хотілося, щоб гості пішли до спальні й почали вимагати в Янека пояснень.

Лікар покрутив головою. Гості перезирнулися, Малевський сказав:

— Бачу, зараз із вашим чоловіком ми не зможемо порозумітися. Найближчим часом до вас, напевно, прийдуть із прокуратури чи міліції. — Він обернувся до Ірени й трохи розгублено проказав. — Знаєте, я ніяк не можу збагнути, навіщо він це зробив. Може, ви комусь заборгували або на щось негайно потрібні були великі гроші?

— Ні. Боргів у нас немає.

— Бо я… — він знову завагався й глянув на неї спідлоба. — Я не припускаю, що ваш чоловік… наркоман.

— Під час огляду хворого, — втрутився лікар, — я не помітив нічого такого. Я маю на увазі постійне або щонайменше часте вживання психотропних засобів, — квапливо додав він.

— А ви теж нічого подібного за чоловіком не помічали? — спитав Малевський.

— Якби щось було, то помітила б, — з притиском відповіла Ірена.

— В такому разі… в такому разі я нічого не розумію. Може, він комусь продавав? Ви певні, що вдома препаратів немає?

Якийсь час вона щось мовчки обмірковувала, потім відповіла:

— Не знаю. Я не звертала уваги.

— Зрештою, — Малевський якось одразу втратив інтерес до справи, — це вже нас не стосується. Хай цим займається міліція.

Наче на його побажання, знов озвався дзвоник.

— Я відчиню, — сказав Балицький, вийшов у передпокій і повернувся з незнайомим чоловіком середнього зросту. В чоловіка було худорляве, трохи обпалене колись обличчя, а з-під брів на присутніх уважно дивилися холодні очі, чорні до неможливого.

— Капітан Полонський, — відрекомендувався він коротко. — Я хотів би порозмовляти з громадянином Завадовським. — Він оглянув усіх і тепер звернувся до жінки. — Ви пані Завадовська?

— Так. Але мій чоловік хворий.

— Я його лікар, — пояснив Балицький. — У пацієнта був напад, і поки що я не бачу можливості…

— Він лежить у лікарні чи вдома? — перервав офіцер.

— Удома.

— Тоді прошу мене до нього провести. — Він сказав це ввічливо, але наполегливо. Представники кооперативу «Нове майбутнє» спішно попрощалися і зникли, а решта ввійшли до спальні.

Завадовський дивився на них роздратовано, але явно нікого не впізнавав. Він то домагався, щоб його повернули додому, то робив спроби підвестись, то шукав чогось на ковдрі або під подушкою. Капітан уважно спостерігав за ним добрих чверть години, перемовився з лікарем, після чого спробував поговорити з хворим, але нічого з того не вийшло. Тоді він зателефонував до Головного управління й доповів комусь про ситуацію. А далі повідомив, що невдовзі приїде лікар з інституту криміналістики — фахівець-токсиколог.

Балицький підозріливо поглянув на капітана.

— Токсиколог? — перепитав він. Чому саме токсиколог?

— А через те, — відповів капітан Полонський, — що, на мою думку, хворий ужив токсичний засіб. Інакше кажучи, одне з трьох, або то була спроба самогубства, або він отруївся, або, зрештою, стався нещасний випадок. Але це вже вирішить лікар.

Балицький і Завадовська блискавично перезирнулися, й офіцер це помітив. Він зрозумів, ці люди знають набагато більше, ніж сказали, та наполягати не став, примостився в кутку кімнати, вийняв з кишені газету й мовби цілком поринув у читання. Так він мав змогу краще спостерігати й за хворим, і за тими двома. Він очікував не лише токсиколога: з Варшавського управління сюди направили ще й слідчу групу — для обшуку квартири Завадовських. Щоправда, минуло вже кілька днів, і Полонський не був упевнений, чи пощастить знайти хоча б дещицю з викрадених препаратів, котрі, найвірогідніше, вже помандрували десь досить далеко. Проте він назвав Балицькому три можливі версії. Не відкидав він і ймовірне симулювання втрати пам'яті, але це вже міг визначити лише фахівець.

З доктором Балицьким він не був знайомий — знав лише, що це приятель Завадовських, бо той так йому відрекомендувавсь, а цього було замало. Перевіряти ж його фахові та моральні якості лікаря капітан не мав ні права, ні змоги.

Чоловік вийшов з трамвая, нижче насунув на очі старого пропотілого капелюха і обмотав шию, бо різкий березневий вітер стьобав дрібним дощем. Дійти від зупинки на Торговельній до дому можна було за якихось п'ять хвилин. Чоловік ішов, насилу протискаючись крізь натовп перехожих, — тут завжди була штовханина, особливо ввечері.

У під'їзді, як звичайно, чекала на клієнтів дівчина з першого поверху, базікаючи з перекупкою. Він знав обох; стара спекулювала горілкою, в неї вдома завжди було по півтора-два десятки пляшок, хитро захованих у дивані, під шафою й де тільки можливо, а зараз ще й у кахляній грубці, яку вона вже перестала палити. Дівчина недоброзичливо мугикнула у відповідь на його привітання — він жодного разу не дав їй заробити, то й пожитку з нього ніякого не було. Перекупка швиденько відсунулась у самісінький куток і занепокоєно глянула на чоловіка. Він, щоправда, був «свій», мешкав у цьому брудному віковічному будинкові вже понад рік, проте викликав у перекупки дивний, нічим не обгрунтований жах.

Чоловік пройшов повз жінок і почав підійматися на четвертий поверх. На сходах панувала темрява, бо лампочку завжди хтось розбивав або викручував. Та це йому не заважало, він міг потрапити до своєї квартири з заплющеними очима. Біля дверей чоловік розстебнув довгого зім'ятого плаща й витяг ключі з внутрішньої кишені піджака. Ключі були різноманітні, зроблені з вигадкою й аж ніяк не пасували до цього оточення.

Раптом він здригнувся й застиг, тоді блискавично озирнувсь і поглянув угору. Кількома сходинка вище хтось стояв і дивився на нього — він не бачив, але відчував цей погляд.

— Це я, — відгукнувся незнайомий. — Чекаю на вас.

Чоловік упізнав і розслабився.

— Заходь, — буркнув він, пропускаючи гостя поперед себе. Потім запалив світло в передпокої й старанно замкнув двері на засув.

Квартира була вмебльована більш ніж скромно: недбало заслане ліжко з давно не змінюваною білизною, кілька стільців, шафа, підперта з одного боку цеглиною, стіл біля вікна, в кутку якісь коробки, торби, пакунки. Праворуч від передпокою була малесенька «кухня, а в ній так званий «павучок» — дві газові горілки на тоненьких ніжках, обабіч — потріскана раковина з бурими патьоками, кілька глечиків, порожні пляшки, шмаття. На грубому табуреті стояв тазик, поряд лежав змилок, сірий від бруду рушник. Ванної не було, спільний туалет містився в коридорі.

Усе мало занедбаний і вбогий вигляд, однак власник цієї нори почував себе тут, мабуть, дуже добре, бо гість не помітив на його обличчі збентеження. Господар навіть не намагався дати в хаті бодай якийсь лад. Навпаки, знявши плаща, він недбало жбурнув його на ліжко, капелюха пошпурив на підлогу, рукавом заношеного піджака змів зі столу газети, тютюнові крихти та недопалки.

— Сідай, — кивнув він головою на стілець, потім поправив окуляри в чорній оправі й провів долонею по волоссі. Його обличчя сіпалося від нервового тику: раз у раз підіймалася верхня губа, відкриваючи зуби, навдивовижу білі й рівні. В цей час він нагадував розгніваного пса. Досить високий, він горбився й нахилявся — можливо, йому дошкуляв біль у спині.

Прибулий, який знав його дуже мало, — власне кажучи, вони зустрічалися всього кілька разів, та й то нашвидку, в темному підворітті, — зараз розглядав його з цікавістю. Важко, однак, було вхопити характер цього чоловіка. Очі його ховалися за великими димчастими окулярами. Ніс, щоки й зморшки на шкірі — все це було якесь темне, наче виліплене з глини, і скидалося б на клоунську маску, якби не гострий погляд за окулярами та не стиснуті губи.

— Що приніс? — озвався він, сідаючи на другий стілець.

— Скельця, — відповів прибулий. — І шість коробочок.

— Я казав, що годинників не беру.

— Але ж усі шість золоті!

— А скельця які?

— Різні. Персні, сережки, браслетики. Високий клас, брильянти чистої води, — нахвалював прибулий.

— І де це все у тебе?

Гість устромив руку під куртку, вийняв повну торбинку й поклав її на стіл. Господар невдоволено скривився.

— Не треба було носити цього при собі, — буркнув він. — А якби тебе затримали? Ти ж не знав би, що сказати.

Гість голосно засміявся:

— Хто, менти? Жартуєте, добродію. Нині досить гукнути, що тебе б'ють, — і збіжиться сотня або двісті друзів. Чого ж тут боятися? Нехай би тільки хто спробував посадити мене у міліцейську машину, вони одразу перекинуть її догори колесами або спалять. Тепер це просто.

Чоловік в окулярах уважно приглядався й слухав, лишаючись незворушним. Гість був молодий, навряд чи мав більш як двадцять. Він нервово облизував пересохлі губи, бігав очима по кімнаті, а потім поклав долоню на торбинку, неначе побоювався, що її відберуть. Хоча він не довіряв господареві, але знав від інших, що це — найкращий і найнадійніший скупник.

— Ти бачив спалену міліцейську машину? — спитав зненацька господар. Питання здавалося недоречним, а хлопцеві вже ввірвався терпець: він хотів швидше одержати гроші й піти собі. Хлопець знизав плечима.

— Не бачив, але мені розповідали. А два дні тому на Торговельній міліціонерові так дали в морду, що він аж перекинувся. Та ще зо два рази додали, поки підводився. Може, його тоді й взагалі вколошкали б, але піднявся ґвалт, якась баба заверещала: «Не бийте!», тож хлопці з переляку втекли. От дурні, я б його пристукнув, а вже потім…

— Навіщо?

— Як це «навіщо»? — Хлопець почервонів і зблиснув очима. — Хіба ви не знаєте? Зараз у нас свобода, справжня свобода! Я читав листівки — там розкидали. І на мурах скрізь написи… Зрештою, одна людина мені докладно все розтлумачила. Ось ви послухайте, це дуже просто. Держава, тобто усяка влада, є апаратом гноблення. Поліція, чи там міліція, шарпаючи людей, здійснює це гноблення. Отже, треба розвалити державу, уряд, міліцію, знищити закони — й тоді настане свобода. Кожен робитиме, що схоче. Ну, тепер розумієте?

На вузеньких губах скупника промайнула слабка посмішка.

— А що тоді робитимеш ти?

— Я? А нічого, — відповів він. — Їстиму, питиму, спатиму, ходитиму до дівок… Вистачить, ні? Добре життя. Ну що, братимете скельця? Бо я дуже поспішаю.

Господар обережно висипав усе з торбинки, розклав на столі й почав оглядати. Він вийняв з кишені лупу, уважно обстежив кожну річ, один перстень відсунув убік, а хлопець трохи зніяковів: підкинути біжутерію з «Яблонексу» не пощастило. Потім хлопець спробував торгуватись, але скупник лише презирливо глянув на нього.

— Тут тобі не базар, — буркнув він.

Усі справжні прикраси він узяв і годинники також, бо-вони були золоті. Заплатив чверть державної ціни: він завжди так робив, хоча інші скупники давали ще менше, коли «товар» був нещодавно крадений і через те небезпечний. Якби грабіжник з'явився до нього за місяць чи два, то дістав би кращу ціну, але всі вони приходили відразу, спішно потребуючи грошенят на «добре життя», а, крім того, хотіли якнайшвидше позбутися товару.

Гість сховав гроші, підвівся зі стільця і у цю мить побачив, що скупник цілиться в нього з пістолета. Перелякано скрикнувши: «Та ви що?!» — він одскочив до дверей.

Та господар не мав наміру стріляти. Він зробив це про всякий випадок: а бува злодій зненацька пожалкує свої «скельця» й нападе на нього? Якось таке вже було, щоправда, скупник виявився навдивовижу швидким і дужим. Злодій скотився сходами, стогнучи від болю, і більше не з'являвся. Після того випадку скупник роздобув собі зброю.

Капітан Полонський і його товариш повільно йшли вулицею Новий Свят, інколи зупиняючись, коли розмова ставала вже занадто запальною. Наближалась опівніч. Холодний, різкий вітер розігнав людей по домівках, і вулиця майже спорожніла. На плитах тротуару шурхотіли зірвані вітром плакати, афіші, якісь листівки. Полонський нетерпляче відкидав їх ногою.

— Ти впевнений, що це була с проба самогубства? — спитав майор Щенсний.

— Процентів на дев'яносто. А на десять — спроба отруєння. Але жодних доказів у нас немає. Якось видряпався, хоч однією ногою вже був на тому світі.

— Пам'ять до нього повернулася?

— В усякому разі, він уже впізнає жінку, квартиру й заступника голови свого кооперативу Малевського. Вчора, коли я був у Завадовських, він сказав мені, буцімто розуміє, що накоїв.

— Сам уживав чи продавав комусь?

— Розумієш, він про це відмовляється говорити. Може, я повинен… хоча ні, — завагався капітан. Вони зупинились у підворітті якогось будинку. Щенсний запалив цигарку. — На думку прокурора, поспішати не слід: ми завжди встигнемо заарештувати його й тримати в тюремній лікарні. У квартирі ми, зрозуміло, нічого Не знайшли — але ж він не міг за день винести зі складу одразу дванадцять кілограмів. Мусив робити це довго, невеличкими порціями. Наш токсиколог твердить, — і я йому вірю, — що Завадовський не наркоман. У такому разі він постачав інших.

— А як же спроба самогубства?

— Отож саме це мене й бентежить. Докори сумління? Дурниці. Страх викриття й компрометації? Можливо, хоча він здався мені людиною рішучою. Зрештою, Завадовський міг сам припинити ці махінації ще до того, як було викрадено всі дванадцять кілограмів препаратів, оскільки вже мав необхідну для чогось там суму. Жінка проти цього заперечує, але вона могла нічого не знати. Або ж покриває чоловіка.

Вони йшли Краківським передмістям. Біля входу до університету плескалися прапори і транспаранти, з вікон будинку біля самісінької брами звисали полотнища з гаслами «Незалежної спілки студентів», реклами «позацензурної» літератури тощо.

— Ходімо до мене повечеряємо, — запропонував Полонський. — Воно вже й пізно, але я ще не вечеряв.

— Та я теж, — зізнався майор. — А в тебе щось є вдома?

— Ліпше плавлений сирок, — розсміявся капітан. — Ну, хліб є, чай також є. Здається, в холодильнику повинні бути яйця. На ковбасу не розраховуй — уже тиждень нічого не можу купити в м'ясному магазині. Коли щось і привезуть, то черга збирається ще вдосвіта. Кажуть, з квітня почнуть давати картки на м'ясо.

— А жінка ще в санаторії?

Капітан сумно зітхнув.

— Повернеться аж за одинадцять днів. Уявляю, як вона жахнеться, побачивши моє господарювання! Знаєш, хотів був випрати светра, вкинув до пральної, машини — й вийняв одежинку для гномика.

— Та він же збігся, тюхтію! Треба було віддати в хімчистку.

Квартира Полонського мала досить порядний вигляд, якщо, звичайно, не зазирати під шафу або диван. А Щенсний не збирався туди зазирати. Зрештою, думки були зайняті чимось іншим. Офіцери попоїли, що було.

— Завтра знову відбудеться попереджувальний страйк? — спитав майор, закурюючи.

— Ніби так. Міський транспорт… та й взагалі. Така нервова атмосфера аж ніяк не сприяє нашій роботі. Та й злочинці нахабнішають. Подивись лишень: з одного боку лунають скарги, ніби ми занадто повільно працюємо, бо збільшилося число нападів, пограбувань, навіть убивств. А з другого — дедалі більше людей ускладнює нашу роботу. Ти помітив, як неохоче вони нам допомагають? А потім ще…

Полонський не скінчив, бо в двері подзвонили. Вирішивши, що це хтось із управління, він пішов відчиняти. На порозі стояв капітан Щерба з Кракова, добрий приятель як Богдана Полонського, так і Щенсного.

— Даруй, що так пізно, — виправдовувався Щерба, скидаючи плаща, — але я побачив у твоїх вікнах світло й вирішив… Я ще вранці приїхав, та цілий день просидів у відділі, навіть не встиг тобі подзвонити.

— Нічого, нічого. Можеш у мене переночувати, бо жінка саме в санаторії. Зараз приготую тобі чогось перекусити… — Полонський рантом безпорадно розвів руками — Ох, на жаль, їжі вже немає… Ти вечеряв?

— Так, у їдальні управління. А переночую з охотою, я страшенно стомився. Рано-вранці повертаюсь до Кракова. В нас там кепська ситуація.

— У нас також, — буркнув Щенсний.

— А де вона краща? — спитав Полонський і вийшов до кухні, щоб почастувати гостя бодай чаєм. Щерба так стомився, що аж руки тремтіли, коли запалював цигарку. В нього було сухе, довге обличчя, запалі щоки й тіні під очима.

— У вас відбивають ув'язнених? — спитав майор. — А районні відділення теж палять? Це не жарт. Ти ж, мабуть, уже чув, що коїться в інших воєводствах?

Капітан кивнув.

— Краків також став небезпечним містом, — сказав він. — Стількох нападів і пограбувань не було вже багато років. Та й це ще не все: розбійники стали неймовірно жорстокі, знущаються по-звірячому, особливо над старими людьми, жінками та інвалідами. В нас оце з'явилася нова зграя. Керує нею начебто молодий хлопець з якоюсь риб'ячою кличкою: чи то Тріска, чи то Оселедець, чи ще якось так. У цій групі є навіть дівчата: вони там за принаду. Ми цією компанією займаємось, але ж ви знаєте, як зараз важко, бо люди не хочуть допомагати. Побоюються, бо залякані. Ну, а дехто відверто переходить на бік злочинців, стає проти властей.

— Бо у країні виникла зневага до закону, — втрутився Щенсний. — І це надзвичайно небезпечна штука. Я часом нічого не можу второпати! — Він підвівся й почав ходити між вікном і дверима, його обличчя скривилось у гіркій тривожній гримасі. — Уявіть лишень: коли підрахувати, то як же багато ми викрили й затримали вбивць, гвалтівників і всіляких злодіїв! Ціною здоров'я, багатьох безсонних ночей, коли нерви аж бринять від напруги. Щиро кажучи, після стількох років такої служби кожен з нас уже як вичавлений лимон. І фізично, й психічно. Прочитайте-но некрологи колег: сорок років, сорок три, сорок п'ять… Вони були такі ж вичавлені, як і ми, організм не витримав. А нині що робиться? Кожен наш крок наштовхується на опір. Я не кажу, що ми такі вже бездоганні. Якийсь давній філософ казав, не помиляється лише той, хто нічого не робить. І не треба навіть, щоб нас любили, але нехай поважають за те, що ми охороняємо їхнє життя, здоров'я, майно. Нехай принаймні не ускладнюють нашу роботу.

— Так, — погодився Щерба. — Інколи починаю думати, ніби дехто зацікавлений саме в тому, щоб у Польщі процвітали анархія, бандитизм, а країна занепадала. Жахлива така зненависть. І така дурість.

— Але перед нами лиш один шлях, — твердо заперечив Полонський. — Мусимо робити свою справу, навіть ціною життя. Ми ж колись присягали додержувати соціалістичної законності, охороняти життя, здоров'я і майно громадян. А в тому числі й тих, хто нас ненавидить, і тих, хто здурів.

— Знаю, — буркнув Щенсний. — Тільки… Інколи стає так важко. Мені часом здається, в цій боротьбі ми самотні. — Він затягся цигаркою і повторив: — Трагічно самотні…