Зниклий герой

XXXVII ДЖЕЙСОН

Джейсон знайшов і втратив сестру менше ніж за годину. Поки вони видирались по скелях плавучого острова, він не припиняв озиратися, але Талія зникла.

Незважаючи на обіцянку сестри зустрітися з ним знову, Джейсон почувався розгубленим. Вона знайшла нову родину разом з мисливицями і нову мати — в особі Артеміди. Сестра здавалась такою впевненою і задоволеною своїм життям, що Джейсон не був певен, чи стане колись його частиною. А ще вона так завзято бажала відшукати свого друга Персі... Чи шукала вона колись так само і його?

«Несправедливо, — сказав він собі. — Адже вона вважала тебе мертвим».

Йому було важко миритися з тим, що Талія розповіла про їхню маму. Вийшло так, наче вона сунула йому до рук немовля — дуже верескливе і потворне маля — і сказала: «Ось, це твоє. Носи його». Він не хотів його носити. Він не хотів на нього дивитись чи визнавати своїм. Він не хотів знати, що мав схиблену мати, яка позбулася його, щоб вгамувати богиню. Не дивно, що Талія втекла.

А потім він пригадав будинок Зевса в Таборі напівкровок — ту крихітну нішу, яку Талія використовувала для сну подалі від погляду сяючої статуї небесного бога. Батько їм дістався теж не з легким характером. Джейсон розумів, чому Талія зреклася цієї частини свого життя, і все ж почувався ображеним. Йому так не пощастить. Його залишили одного з цим тягарем.

До речі, про тягар. Золотий рюкзак з вітрами висів на його плечах. Що ближче вони підходили до палацу Еола, то важчою ставала ноша. Вітри борсалися, скакали і гуркотіли.

Чудовий настрій, здавалось, був тільки в тренера Хеджа. Він біг собі вгору слизькими сходами і підганяв усіх.

— Ну ж бо, пиріжечки! Залишилося лише кілька тисяч сходинок!

Поки вони піднімалися, Лео і Пайпер не заговорювали до Джейсона. Можливо, відчували його поганий настрій. Пайпер увесь час стурбовано озиралась, наче це він ледве не помер від переохолодження, а не вона. Або, можливо, обмірковувала задум Талії. Вони розповіли їй, що сказала Талія на мосту — як вони можуть урятувати і Геру, і її тата. Та насправді Джейсон гадки не мав, як вони це зроблять, і непевен був: така можливість вселила у Пайпер надію чи змусила хвилюватись ще більше.

Лео не припиняв лупцювати себе по ногах, перевіряючи, чи не горять його штани. Він більше не парував, однак випадок на крижаному мості Джейсона налякав не на жарт. Лео начебто не усвідомлював, що з його вух ішов дим, а у волоссі танцювали язики полум’я. Якщо Лео почне мимоволі спалахувати щоразу, коли його щось схвилює, нелегко буде з ним кудись ходити. Джейсон уявив, як намагається замовити їжу в кафе: «Чізбургер, будь ласка, і... Ой-ой! Мій друг горить! Дайте мені відро, терміново!»

Хоча більше за все Джейсона мучило те, що сказав Лео. Джейсон не хотів бути мостом, чи обміном, чи ще чимось. Він лише хотів знати, звідки прийшов. А ще Талія так розхвилювалася, коли Лео згадав згорілий будинок з його сну — місце, яке за словами Лупи, було його відправною точкою. Звідки вона знала про це місце і чому вирішила, що Джейсон зможе його знайти?

Відповідь, здавалось, була близько. Та що ближче він ставав до неї, то більше вона пручалася, точнісінько як вітри за його спиною.

Зрештою вони дістались вершини острова. Навколо фортеці здіймалися бронзові стіни, хоч Джейсон і не міг уявити, хто взагалі стане нападати на це місце. Ворота висотою у двадцять футів розчинились перед ними і відкрили дорогу з гладкого пурпурового каменю, що вела до головної цитаделі — ротонди з білими колонами в грецькому стилі, схожої на один з монументів у Вашингтоні — за винятком скупчення супутникових тарілок і радіоантен на даху.

— Оце дивацтво, — промовила Пайпер.

— Ну, я так розумію, неможливо провести кабель до плавучого острова, — сказав Лео. — Трясця, подивіться на переднє подвір’я цього хлопця.

Ротонда стояла в центрі кола площею в чверть милі. Сад був приголомшливим, а разом із тим — жахаючим. Він поділявся на чотири секції, схожі на шматки піци, кожна з яких уособлювала пору року.

У секції праворуч була крижана пустеля з голими деревами і замерзлим озером. З подувом вітру ландшафтом котилися сніговики, і Джейсон не міг зрозуміти: декорації це чи живі істоти.

Ліворуч був осінній парк із золотистими і червоними деревами. Купи листя складалися вітром у візерунки — богів, людей, тварин, що носились одне за одним, перш ніж знову розлетітися на листя.

Вдалині за ротондою Джейсон побачив ще дві ділянки. Одна виглядала наче зелене пасовище з вівцями, утвореними з хмар. Остання була пустелею, на піску якої перекотиполя вишкрябували дивні візерунки: грецькі літери, веселі обличчя і велетенську рекламу: «Дивіться Еола щоночі!»

— По секції для кожного з чотирьох вітряних богів, — припустив Джейсон. — Чотири головні напрямки.

— Я у захваті від цього пасовища. — Тренер Хедж облизав губи. — Ви, хлоп’ята, не зважайте...

— Продовжуйте, — сказав Джейсон. Він узагалі-то був радий відіслати сатира. Заробити прихильність Еола буде важко навіть без тренера Хеджа, який розмахує палицею і горланить: «Помри!»

Сатир побіг нападати на весну, а Джейсон, Лео і Пайпер пішли до сходів палацу. Вони пройшли крізь парадні двері в білий мармуровий вестибюль, прикрашений пурпуровими прапорами, які сповіщали: «Олімпійський канал погоди», а на деяких було написано просто «ОП!».

— Вітаю! — До них підлетіла жіночка. Буквально підлетіла. Вона була по-ельфійськи приваблива, схожа на духів природи в Таборі напівкровок — мініатюрна, з маленькими гострими вухами й обличчям невизначеного віку, якому могло бути як шістнадцять, так і тридцять років. Карі очі бадьоро мерехтіли. І хоча тут не було вітру, її волосся повільно майоріло, наче в рекламі шампуню. Біла сукня роздувалася, наче парашут. Джейсон не міг визначити, чи є в неї ноги, але якщо були, то вони не торкалися підлоги. У руці вона тримала білий планшет.

— Ви від володаря Зевса? — запитала вона. — Ми на вас чекали.

Джейсон хотів було відповісти, та думати тверезо було трошки важко після усвідомлення того, що жінка — прозора. Її постать ставала то більш, то менш чіткою, наче складалась із туману.

— Ви привид? — запитав він.

Миттю він зрозумів, що образив її. Усмішка зникла, і жінка надула губи.

— Я — аура, пане. Вітряна німфа, як можна було здогадатися, виходячи з того, що я працюю на володаря вітрів. Мене звуть Меллі. У нас тут немає привидів.

Пайпер поспішила на допомогу.

— Так, авжеж, немає! Мій друг просто прийняв вас за Єлену Троянську, найпрекраснішу смертну всіх часів. Тут легко помилитися.

Овва, це було майстерно. Комплімент здавався трохи надмірним, однак аура Меллі зашарілася.

— Ох... ну, коли так... То ви від Зевса?

— Е... — промовив Джейсон. — Я — син Зевса, так.

— Чудово! Прошу, сюди.

Вона провела їх крізь кілька дверей з підвищеним захистом у ще один вестибюль, переглядаючи щось на планшеті під час польоту. Вона не дивилась, куди йде, та, вочевидь, це не мало значення, тому що вона легко пройшла прямісінько крізь мармурову колону.

— Зараз не так багато глядачів, і це добре, — задумливо промовила вона. — Я можу вас записати точнісінько перед ефіром об одинадцятій дванадцять.

— Е, гаразд, — сказав Джейсон.

Вестибюль був досить дивним місцем. Усюди гасали вітри, від чого Джейсону здавалось, що він продирається крізь невидимий натовп. Двері самі собою відчинялись і грюкали.

Те, що Джейсон усе ж таки міг розгледіти, було не менш чудернацьким. Кімнатою носились паперові літаки всіх можливих розмірів і форм, а вітряні німфи, аури, час від часу хапали їх, розправляли й читали, після чого жбурляли назад у повітря, де ті самі собою складалися і продовжували літати.

Повз них промайнуло якесь потворне створіння. Воно виглядало наче суміш бабусі та курчати на стероїдах. У нього було зморшкувате обличчя, чорне, скріплене сіточкою волосся, пухке й пір’ясте тіло і пазурі на ногах. Дивовижно, що воно взагалі могло літати. Жінка-курка ширяла всюди і врізалась у речі, наче повітряна куля на параді.

— Це не аура? — запитав Джейсон Меллі, коли створіння, хитаючись, минуло повз них.

Меллі розсміялась.

— Авжеж ні, це гарпія. Наші... потворні зведені сестри, можна так сказати. Хіба у вас немає гарпій на Олімпі? Вони — духи буйних вітрів, на відміну від нас, аур. Серед нас тільки лагідні вітерці.

Вона кліпнула очима до Джейсона.

— Авжеж, ви лагідні, — сказав він.

— Ну, — втрутилась Пайпер, — ви вели нас побачитись з Еолом?

Меллі провела їх повз декілька дверей, схожих на шлюзи. Над внутрішніми дверима замерехтів зелений вогник.

— У нас декілька хвилин, перш ніж він почне, — бадьоро промовила Меллі. — Якщо увійдемо зараз, він, швидше за все, вас не вб’є. Ходімо!