Зниклий герой

XII ЛЕО

Ліс не був схожим на жодне місце, у якому Лео раніше бував. Він виріс у міській квартирі Північного Х’юстона. Доки він не потрапив до «Школи дикунів», єдиними дикими тваринами, яких він коли-небудь бачив, були гримуча змія на пасовищі корів та тітка Роза у своїй нічній сорочці.

Та й Школа розташовувалася в пустелі. Жодних тобі дерев зі скривленим корінням, щоб перечіплятися об нього. Жодних струмків, щоб у них гепатися. Жодних гілок, що відкидають темні моторошні тіні, і сов, що витріщаються на тебе блискуючими очима. Це була «Зона Сутінків»[23].

Лео заглиблювався в ліс, поки не впевнився, що ніхто позаду в будиночках його не побачить. Тоді він викликав вогонь. На кінчиках пальців застрибали язики полум’я, даючи достатньо світла, щоб бачити. Він не пробував підтримувати тривалий вогонь з того моменту біля столу для пікніків, коли йому було п’ять. Після загибелі мами він узагалі боявся пробувати будь-що. Навіть цей крихітний вогник змушував його почуватися винним.

Він продовжив іти, шукаючи сліди дракона: велетенські відбитки, розтрощені дерева, смуги випаленого лісу. Дещо настільки велике не могло ж отак просто залишатися непомітним, правда? І все ж таки «нада»[24] він не бачив. Одного разу перед ним промайнула величезна волохата фігура, схожа на вовка чи ведмедя, але вона злякалася вогню. І Лео це влаштовувало.

А потім посеред галявини він побачив першу пастку — оточений валунами кратер завширшки в сто футів.

Лео не міг не визнати її винахідливість. У центрі западини був металевий чан розміром із джакузі, заповнений пінистою темною рідиною — соус табаско і моторне мастило. На платформі, що висіла над чаном, обертався по колу вентилятор і роздмухував пахощі лісом. Металеві дракони відчувають запах?

Чан начебто був незахищений. Але Лео придивився і в слабкому світлі зірок та його ручному вогні помітив відблиск металу під землею та листям — по всьому кратеру була вистелена бронзова сітка. Хоча, мабуть, слово «помітив» тут було недоречним — Лео відчував пастку, так ніби вона випромінювала тепло і викривала себе. Наче спиці колеса, шість величезних стрічок із бронзи тягнулися від чану. «Чутливі до тиску», — припустив Лео. Щойно дракон наступить на одну з них, сітка закриється — і вуаля — чудовисько в подарунковій обгортці.

Лео дістався ближче. Поставив ногу на найближчу спускову стрічку. Як він очікував, нічого не відбулося. Сітку, певно, налаштували на важку здобич. В іншому випадку можна було спіймати тварину, людину, меншого чудовиська і таке інше. Він сумнівався, що в цьому лісі було щось таке саме важке, як металевий дракон. Принаймні сподівався, що не було.

Лео обережно спустився в кратер і наблизився до чана. Пахощі були майже нестерпними, очі почали сльозитися. Він пригадав той раз, коли тія Калліда (Гера, яка різниця) змусила його різати халапеньо[25] на кухні, і сок потрапив йому в очі. Оце був біль. А вона, авжеж, сказала: «Терпи, маленький герою. Ацтеки з батьківщини твоєї матері карали поганих дітей, тримаючи їх над вогнем, наповненим перцями чилі. Вони виховали таким чином багатьох героїв».

Цілковита психопатка ця жіночка. Лео був радий, що візьме участь у її порятунку.

Тія Калліда була б у захваті від цього чана, тому що він був значно жахливішим за сок халапеньо. Лео оглядівся в пошуках спускового механізму — чогось, що б деактивувало сітку. Але нічого не знайшов.

На мить він запанікував. Нісса говорила, що в лісі вже є декілька таких само пасток, і вони мають намір поставити ще. Що, коли дракон уже потрапив в одну з них? Як Лео знайде всі пастки?

Він продовжив шукати, але не побачив жодного спускового механізму. Жодної величезної кнопки з написом «ВИМК». Йому спало на думку, що, можливо, тут такої і немає. Лео почав втрачати надію... і тоді почув цей звук.

Це було дещо більше за коливання повітря — таке собі гурчання, що відчувається швидше нутрощами, ніж вухами. Від нього Лео затремтів, але він не почав озиратися в пошуках джерела. Він і далі розглядав пастку, міркуючи. Воно ще далеко. Але продирається крізь ліс. Потрібно поспішати.

А потім він почув скреготливе фиркання, наче водяна пара виштовхувалася з металевої діжки.

Шия затремтіла. Він повільно повернувся. На краю ями з відстані у п’ятдесят футів на нього витріщалися два червоних ока. Створіння блищало в місячному сяйві. Лео повірити не міг, що така громадина так швидко до нього підкралася. Запізно він зрозумів, що погляд створіння втупився на вогонь у його руках. Він згасив полум’я.

Лео тепер чітко бачив дракона. Шістдесят футів завдовжки від морди до хвоста. Тіло зі з’єднаних поміж собою бронзових пластин. Пазурі розміром як ніж м’ясника і ряди численних, гострих, наче кинджали, металевих зубів у пащі. З ніздрів дракона йшла пара. Він рикнув — наче бензо- пила пройшла крізь дерево. Він міг легко розтоптати Лео або розкусити навпіл. Цей дракон був найпрекраснішим з того, що Лео коли-небудь бачив. За винятком одного недоліку, що повністю зруйнував плани хлопця.

— У тебе немає крил, — промовив Лео.

Драконове ричання стихнуло. Він похитав головою, наче мовляв: «Чому ти не втікаєш у жаху?»

— Агов, без образ, — сказав Лео. — Ти неймовірний! Святий боже, хто тебе створив? Ти гідравлічний, чи ядерний, чи який? І все ж, якби моя воля, я б зробив тобі крила. Що ж це за дракон, якщо в нього немає крил? Мабуть, ти заважкий, щоб літати? Як це я цього не врахував?

Дракон рикнув, цього разу дещо знічено. Він начебто мав розтоптати Лео. Усілякі балачки не входили до його плану. Він зробив крок уперед. Лео крикнув:

— Стій!

Дракон знову рикнув.

— Це пастка, бронзові мізки, — сказав Лео. — Вони намагаються тебе спіймати.

Дракон роззявив пащу й видмухнув вогонь. Палючий вир полум’я звалився на Лео — значно сильніший за ті, що йому доводилося витримувати в минулому. Його наче поливали з потужного пекельного пожежного шланга. Трохи саднило, але він тримався на ногах. Коли вогонь згаснув, Лео виявився зовсім неушкодженим. Навіть одяг не підгорів — він гадки не мав чому, проте був за це вдячний. Лео любив свою армійську куртку, до того ж, якби згоріли його труси, було б украй ніяково.

Дракон витріщився на Лео. Вираз його морди взагалі-то не змінився (все ж таки вона з металу), однак Лео був певен, що на ній написано: «Чому немає хрусткої скоринки?» З шиї дракона вилетіла іскра, наче його от-от закоротить.

— Ти не можеш мене підсмажити, — Лео намагався говорити твердо і спокійно. У нього ніколи не було собаки, але саме так він намагався говорити з драконом, як, на його думку, зазвичай говорять із собакою.

— Сидіти, хлопче! Не наближайся. Не хочу, щоб тебе спіймали. Бач, вони вважають, що ти зламаний і тебе слід розібрати на брухт. Але я цьому не вірю. Я полагоджу тебе, якщо дозволиш...

Дракон заскрипів, заревів і поспішив уперед. Пастка спрацювала. Земля в кратері розверзнулася з таким звуком, наче одночасно грюкнулися тисячі металевих смітників. Полетіли бруд і листя. Заблищала металева сітка. Лео збило з ніг, перевернуло й кинуло в соус табаско з мастилом. Його затиснуло між чаном та драконом, який біснувався, намагаючись звільнитися від сітки, що обвила їх обох.

Дракон видмухував полум’я навсібіч, освітлюючи небо й підпалюючи дерева. Усюди горіли мастило й соус. Лео не було боляче, але в роті залишався мерзенний присмак.

— Та вгамуйся нарешті! — заволав він.

Дракон не припинив звиватися. Лео зрозумів, що, якщо він не почне рухатися, його розплющить. Було нелегко, але йому вдалося вислизнути з-поміж дракона та чана. Він виповз із сітки. На щастя, дірки були достатньо великими для худого підлітка.

Лео кинувся до голови дракона. Той спробував укусити хлопця, але його зуби заплуталися в сітці. Він знову видмухнув вогонь, але, здавалося, його сили слабшали. Цього разу полум’я було помаранчевим. Воно згасло, навіть не діставшись обличчя Лео.

— Слухай, друже, — сказав Лео, — так ти просто покажеш їм, де знаходишся. Тоді вони прийдуть і використають кислоту та металорізи. Ти цього хочеш?

Драконові щелепи видали скрипучий звук, наче створіння намагалось говорити.

— От і добре, — сказав Лео. — Ти мусиш мені довіритися.

І Лео взявся до справи.

Минула майже година, перш ніж він знайшов панель управління. Вона була точнісінько за головою дракона, що мало сенс. Лео вирішив залишити дракона в сітці, тому що працювати з ув’язненим чудовиськом якось легше, але тому це не подобалось.

— Не смикайся! — лайнувся Лео.

Дракон видав ще один скрипучий звук, який, можливо, був скигленням.

Лео оглянув дроти в голові дракона. Його відволік звук у хащах, але це виявився всього лише лісний дух (Лео подумав, що, здається, їх кличуть дріадами), який гасив вогонь на гілках. На щастя, дракон не спричинив великої лісової пожежі, але все ж дріада була не дуже задоволеною. Її сукня димилась. Вона гасила полум’я блискучою попоною, а коли побачила, що Лео на неї витріщається, зробила якийсь жест, котрий, певно, був дуже образливим серед дріад. А потім зникла в зеленому тумані.

Лео повернувся до дротів. Схема була майстерною, безсумнівно, і він її розумів. Оце реле управління двигуном. Це оптичний датчик. Це диск...

— Ба, — сказав він. — Що ж, не дивно.

«Скрип?» — запитав дракон щелепами.

— У тебе заіржавілий контрольний диск. Певно, він регулює твої схеми складного сприймання, еге? Іржаві мізки, чоловіче. Недавно, що ти трохи... розгублений. — Він ледве не сказав «скажений», але зупинив себе. — Коли б у мене був запасний диск, а так... Це складна деталь. Мені доведеться її дістати й почистити. Дай мені хвилинку.

Лео вийняв диск, і дракон застиг. Світло в механічних очах згасло. Лео з’їхав з драконової спини й почав шліфувати диск. Він змочив у мастилі та соусі табаско рукав, що допомогло зняти верхній шар бруду, однак що далі він чистив, то більше непокоївся. Деякі схеми не можна було відновити. Лео міг їх полагодити, але не повністю. Тут потрібен цілковито новий диск, а він гадки не мав, як такий зробити.

Хлопець намагався працювати швидко. Він не знав, чи надовго драконів головний диск можна від’єднувати, щоб не зламати... можливо, назавжди... і не хотів випробовувати долю. Тільки-но він зробив усе, що міг, то знову видерся на драконову голову й почав чистити дроти та шестірні. Він весь забруднився в процесі.

— Чисті руки — брудне обладнання, — пробурмотів він. Фраза, яку любила повторювати мама. Коли він закінчив, руки були чорними від мастила, а одяг виглядав так, наче Лео щойно програв у змаганні з грязьової боротьби. Однак механізми мали значно кращий вигляд. Він вставив диск, під’єднав останній дріт, і полетіли іскри. Дракон здригнувся. Його очі засвітились.

— Краще? — запитав Лео.

Дракон видав звук, що нагадував швидкісне свердло. Він роззявив пащу, і всі його зуби завертілися.

— Гадаю, це «так». Постривай, я звільню тебе.

Ще тридцять хвилин знадобилося на те, щоб знайти затискачі сітки та розплутати її, і от дракон нарешті підвівся та струсив залишки металу зі спини. Він гучно проревів і випалив вогнем у небо.

— Серйозно? — сказав Лео. — Обов’язково було хизуватися?

«Скрип?» — запитав дракон.

— Тобі потрібне ім’я, — вирішив Лео. — Назву тебе Фестус.

Дракон задзижчав зубами й ошкірився. Принаймні Лео сподівався, що це була усмішка.

— Круто, — сказав Лео. — Але в нас досі є проблема через те, що ти не маєш крил.

Фестус похитав головою і фиркнув парою. А тоді опустив спину з очевидним натяком. Він хотів, щоб Лео заліз на нього.

— Куди збираємося? — запитав Лео.

Але був занадто схвильований, щоб чекати на відповідь. Він видерся на спину дракона, і Фестус понісся углиб лісу.

Лео втратив лік часу й відчуття простору. Здавалось неможливий, щоб цей ліс був таким безмежним і густим, однак дракон просувався, доки дерева не стали як хмарочоси, а листяний полог цілковито не заступив зірки. Навіть вогонь у долоні Лео не міг освітлювати шлях, але драконові осяйні очі працювали, як передні фари.

Нарешті вони перетнули якийсь струмок і зайшли в глухий кут — вапняний стрімчак заввишки в сто футів. Таку масивну прямовисну скелю не міг би перелізти навіть дракон.

Фестус зупинився біля підніжжя й підняв одну ногу, вказуючи кудись, наче собака.

— Що тут? — Лео з’їхав на землю. Він підійшов до стрімчака — звичайної кам’яної скелі. Дракон продовжував на неї вказувати.

— Це не зрушиться з твого шляху, — сказав йому Лео.

На драконовій шиї заіскрив оголений дріт, крім цього, дракон не ворушився, Лео поклав руку на стрімчак. Раптом його пальці задимилися. З кінчиків пальців простягнулися рядки вогню і засичали на вапні, наче запалений порох. Палаючі рядки понеслися поверхнею скелі, доки не окреслили сяючі червоні двері, у п’ять разів вищі за Лео. Він відійшов, і двері широко відчинилися, підозріло тихо, як на таку велику кам’яну плиту.

— Бездоганно збалансована, — пробурмотів Лео. — Це, я вам скажу, першокласна інженерія.

Дракон зрушив з місця. Він покрокував уперед, так наче повертався у власну домівку.

Лео переступив через ґанок, і двері почали зачинятися. На мить він запанікував, пригадавши ту далеку ніч у цеху, коли його мати замкнули в приміщенні. А якщо він тут застрягне? Але потім спалахнули вогні — поєднання флуоресцентних ламп та настінних смолоскипів. Коли Лео побачив печеру, то і думати забув про те, щоб колись її залишати.

— Фестусе, — пробурмотів він. — Що це за місце?

Дракон потупав досередини приміщення, залишаючи сліди в товстому шарі пилу, і скрутився на величезній круглій платформі.

Печера була розміром з авіаційний ангар. Тут стояли незліченні робочі столи, ящики для зберігання, уздовж стін були рядки дверей, схожих на гаражні, і сходи, що вели до вузьких платформ високо вгорі. І всюди спорядження: гідравлічні підйомники, зварювальні автомати, захисні костюми, пневматичні лопати, автонавантажувачі, і на додачу щось підозріло схоже на кімнату з ядерним реактором. На стендах висіли порвані та вицвілі креслення. А ще зброя, броня, щити — це місце переповнювало військове знаряддя здебільшого тільки частково закінчене.

Високо над головою дракона висів на ланцюгах старий, порваний, до того ж зацвілий прапор. Прочитати напис на ньому було майже неможливо, до того ж літери були грецькими. Але Лео чомусь розумів, що там написано «Бункер 9».

Чи це «9» значило те саме, що й будиночок Гефеста, чи дев’ять, тому що тут було ще вісім таких самих? Лео подивився на Фестуса, який згорнувся калачиком на платформі. І йому спало на думку, що дракон виглядав таким задоволеним, бо був удома. Його, напевно, сконструювали на цій платформі.

— Чи знають інші?

Запитання Лео не потребувало відповіді. Очевидно, це місце залишили багато десятиліть тому. Павутиння та пил були всюди. На підлозі не було жодних слідів, окрім його власних та величезних відбитків від лап дракона. Лео був першим у цьому бункері з часів... з дуже давніх часів. Дев’ятий бункер залишили з безліччю незакінчених проектів на столах. Зачинений і забутий, але чому?

Лео глянув на ману на стіні — бойовий план табору, але папір потріскався і пожовк, наче цибулинна лушпайка. Знизу була написана дата — 1864.

— Не може бути, — пробурмотів він.

А тоді він помітив креслення на сусідній дошці, і серце ледве не вистрибнуло з грудей. Він поспішив до робочого столика й втупився очима в малюнок, що майже вицвів до непізнання, — грецький корабель з декількох різних ракурсів. Бліді карлючки мовили: «ПРОРОЦТВО? НЕЯСНО. ПОЛІТ?».

Це був той самий корабель, що він бачив у своїх снах, — летючий корабель. Хтось намагався збудувати його тут чи принаймні схематично зобразив ідею. А потім його залишили, забули... пророцтво, що ще не настало. А найдавнішим було те, що кінець щогли був точнісінько таким, як той, що намалював Лео у п'ять років, — голова дракона.

— Схожий на тебе, Фестусе, — пробурмотів Лео. — Якось це моторошно.

Кінцівка щогли його бентежила, але в голові поставало забагато інших питань, щоб на цьому зациклюватися. Він торкнувся креслення, сподіваючись, що зможе взяти його для подальшого дослідження, але папір одразу тріснув, тож Лео залишив його у спокої. Він роздивився навколо в пошуках інших ключів до розгадки. Жодних човнів. Жодних деталей, що могли бути частиною цього проекту, але тут було ще так багато дверей і приміщень для вивчення.

Фестус фиркнув, наче хотів привернути увагу Лео і нагадати, що вони тут не на цілу ніч. Він мав рацію. До ранку залишилося декілька годин, а Лео зовсім забув про головне. Він урятував дракона, але на завданні той йому не допоможе. Потрібно щось летюче.

Дракон підштовхнув щось до нього — шкіряний пояс з інструментами, залишений біля монтажного майданчика. А потім запалив у очах червоні промені та спрямував їх до стелі. Лео подивився вгору, куди вказували прожектори, і скрикнув, коли впізнав форми предмета, що висів над ним у темряві.

— Фестусе, — тихо промовив він. — Нам є над чим попрацювати.